Користувач:Роман Днепр/пісочниця

Російсько-українська війна (з 2014)

Роман Днепр/пісочниця
Червоним відмічені території під контролем Росії (станом на кінець 2014 р.)
Дата: 20 (27) лютого 2014  — дотепер (10 років, 2 місяці, 8 днів) Місце:  Україна: Крим, Херсонська область, окремі райони Луганської і Донецької областей, проросійські виступи на півдні і сході, диверсії в інших регіонах України  Росія: Вздовж кордону Ростовської області з Україною Результат: війна триває: з 2014 р. окуповано Крим і частину Донецької та Луганської областей Територіальні зміни: Анексія Криму Росією, окупація частини Донецької та Луганської областей
Сторони
Україна: Збройні сили України Сухопутні війська Повітряні сили ВМС України ДШВ ЗСУ ССО ЗСУ СБУ МВС Нацгвардія ДПС України Добровольці	Росія: Збройні сили РФ (на Донбасі неофіційно, в Криму офіційно): Сухопутні війська ВМС Росії Повітряно-десантні війська ВПС Росії Армійські корпуси на Донбасі ГРУ ГШ РФ ФСБ РФ ДНР ЛНР
Командувачі
Володимир Зеленський Петро Порошенко Олександр Турчинов (в.о.) Руслан Хомчак Віктор Муженко Михайло Куцин	Володимир Путін Валерій Герасимов
Військові сили
див. Сили сторін	див. Сили сторін
Втрати
Силові структури: Загинуло: 4150 (січень 2021)	Проросійські сили: Загинуло: ~5700 (2021 рік)
Цивільне населення: вбито: 3375+ (2021 рік) Іноземне цивільне населення: загинуло 300 Загальні втрати усіх сторін і цивільного населення: Загинуло: 13100—13300 (2021 рік)

Ця стаття є частиною серії з теми
Історія земель сучасної України
Козак Мамай — архетип кобзаря, оповідача історій
Хронологія та періоди
Доісторичний період Кам'яна доба:    Палеоліт 1,5 млн — 11 тис.р. до н.е.    Пізній палеоліт 40—11 тис.р. до н.е.    Мезоліт 11—8 тис.р. до н.е.    Неоліт 8—6 тис.р. до н.е. Початок доби металів:    Мідна доба 7—5 тис.р. до н.е.    Бронзова доба 3 тис.р. — XII до н.е.
Стародавня історія    Кімерійський період ІХ — VII до н.е.    Скіфський період VII — ІІ до н.е.    Антична колонізація VII до н.е. — V    Сарматський період ІІ до н.е. — III    Готський період III—IV    Гунська навала IV    Слов'янські союзи V—VII
Середньовіччя Раннє середньовіччя:    Літописні племена VI—X    Хозарський період VII—X    Легендарний період Русі 839—988    Християнізація Русі 988—XII Високе середньовіччя:    Період розквіту Київської Русі 988—1132    Удільний період 1132—1240    Монгольська навала 1223—1241    Монгольський період 1242—1362 Пізнє середньовіччя:    Литовська доба 1320—1569    Утворення Кримського ханства 1441—1584
Нова історія (модерн) Ранній модерн:    Польська доба 1569—1654    Колонізація Степової України XVI—XVIII    Козацька революція 1648—1676    Період «руїни» 1657—1687    Анексія Київської митрополії 1685—1722    Мазепинська доба 1687—1709    Глухівський період 1708—1784    Ліквідація Гетьманщини 1764—1784 Пізній модерн:    Російська імперія XVIII—XX       Колонізація Півдня XVIII—XIX    Габсбургська монархія 1772—1914    Національне відродження 1791—1917    Перша світова війна 1914—1918
Новітня історія Визвольні змагання 1917—1921    Гетьманський переворот 1918—1918    Отаманщина 1918—1921    Радянська окупація 1917—1922 Міжвоєнний період: 1919—1939    Буковина та Бессарабія 1919—1939    Малопольща 1919—1939    Українська СРР 1921—1939    Молдавська АРСР 1924—1940    Кримська АРСР 1921—1945 Радянський період 1919—1991    Анексія Західної України 1939—1940    Друга світова війна 1938—1945    Повоєнний період 1945—1953    Повоєнний період у Криму 1945—1954    Хрущовська відлига 1953—1964    Період застою 1964—1985    Період перебудови 1985—1991    Демократична революція 1990—1991 Сучасність з 1991    Президентство Кравчука 1991—1994    Президентство Кучми 1994—2005    Міжмайдання 2004—2014       Президентство Ющенка 2005—2010       Президентство Януковича 2010—2014    Президентство Турчинова 2014—2014    Президентство Порошенка 2014—2019    Президентство Зеленського з 2019
Інші статті
Теми Військова історія Економічна історія Політична історія Соціальна історія Тематичні статті: Академія наук Залізниця Євреї Історико-культурні заповідники Історичні мапи Місцеве самоврядування Освіта Преса Промисловість Гірнича справа Нафтогазовидобування Захід України Ювелірна справа Спорт Українська література Українська мова
Історія окремих країв Етнокультурні регіони: Бойківщина Буковина Волинь Галичина Дике Поле Донбас Донеччина Закарпаття Крим Кубань Лемківщина Наддніпрянщина Поділля Полісся Придністров'я Сіверщина Слобожанщина Степове Побужжя Адміністративні одиниці: АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська області
Див. також
Історична наука в Україні Список років
Портал «Україна»

Російсько-українська війна, також Російська збройна агресія проти України — пряме та опосередковане застосування збройної сили Російською Федерацією проти суверенітету та територіальної цілісності України. Відкритими складовими російської збройної агресії проти України, що розпочалася 2014 року, є:

• Захоплення Криму Росією у лютому-березні 2014 року (з подальшим початком тимчасової окупації півострова Росією 20 лютого 2014)
• Війна на сході України (на Донбасі) з квітня 2014 року, яка розпочалась зі створення під прикриттям «народних» виступів спецслужбами РФ так званих Донецької та Луганської «народних республік»

Станом на січень 2021 року, за даними ООН, загальна кількість людських втрат у війні становить 13100—13300 осіб. Це число включає 3375 загиблих цивільних осіб, приблизно 4150 загиблих українських військових, а також приблизно 5700 загиблих проросійських бойовиків. Майже 1,8 млн осіб стали вимушеними переселенцями. Росією окуповано понад 7 % території України.

Війна призвела до значнних економічних втрат і тяжких наслідків в інших сферах як на окупованих територіях, так і в масштабах держави в цілому

27 січня 2015 року Верховна Рада України офіційно визнала Російську Федерацію агресором.

Причини російської агресії

Основною причиною російсько-української війни є споконвічне прагнення Москви/Росії до загарбання сусідніх земель, панування в регіоні і поєднані з цим війни, розпочаті ще московськими князями. Розширення Московської імперії досягло свого апогею у 1-й половині ХІХ ст., після чого стало очевидним відставання від європейських держав, зокрема, в економічній, технологічній і військовій сферах (з чим пов'язані поразки у Кримській і російсько-японській війнах). На початку ХХ ст. Росія внаслідок поразки у 1-й Світовій війні, Жовтневого перевороту і Громадянської війни втратила частину територій в Європі. Відновити свій вплив частково Кремль зміг ціною мільонів життів за часів Й.Сталіна. Але з крахом Радянського Союзу, отриманням незалежності колишними союзними республіками у 1991 р. кордони Росії відсунулись до кордонів Московії середини XVII ст. У цій парадигмі "світового лідера" незалежна від Москви/Росії Україна є основною перешкодою на шляху Кремля до відновлення статусу великої держави, а в регіональному вимірі - перешкодою для просування російського впливу на Балкани і Близький Схід. З отриманням контролю над Україною, її народом і ресурсами у XVII ст. розпочалося сходження Росії до статусу "світової" держави, і з від'єднанням України у 1991 р. закінчилась її історія як імперії, що російська верхівка у своїй більшості не готова була прийняти.

Тому майже відразу після проголошення незалежності України російські еліти стали на шлях протидії їй, що виразилося в погрозах, невизнанні українських кордонів, підтримці сепаратистських рухів, намаганнях залишити Україну в політичній і економічній залежності, а пізніше і в поступовій підготовці до прямої агресії.

Певну роль зіграли і розумові здібності російського лідера (з 2000 р.) В.Путіна, впевненого, що країни Заходу прагнуть підкорити спочатку колишні республіки, а потім і саму Росію.

Безпосереднім приводом вторгнення стала втеча президента В.Януковича внаслідок подій Євромайдану і спеціально вигадана російською державною пропагандою міфічна загроза життю "російськомовних" громадян України, особливо на території так званої уявної "Новоросії"

Попередні події

Історія московської експансії на українські землі

Українські землі у складі Великого князівства Литовського і Велике князівство Московське

Гетьманська держава у 1649-1654 рр.

Історія войовничих зазіхань Московії на землі сучасної України сягає глибини віків, коли ще у 1169 році війська новоявленого великого князя з північних уділів Андрія Юрійовича Боголюбського захопили, пограбували і зруйнували столицю Русі – місто Київ, а сам князь залишився князювати у своєму місті Володимирі на Клязьмі. Після монгольської навали ХІІІ ст. на основі низки князівств поступово сформувались два найбільші - Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель (Західноруське - нинішні Україна, Білорусь, Литва та прилеглі до них західні землі нинішньої Росії) і Велике князівство Московське (Східноруське - у верхньому Поволжі), залежне від татарської Золотої Орди. У ВКЛ панівне становище займала литовська і руська (українська і білоруська) аристократія, державною мовою була староруська. Між цими князівствами з перемінним успіхом точилася запекла боротьба за домінування у регіоні. Московія, яка поступово підкорювала корінні народи на сході (Волга, Урал, Сибір) і таким чином посилювалась, невдовзі стала висувати претензії на всі землі колишньої Київської Русі (окраїною якої вона колись була) . В ході декількох війн Москва відсунула кордон ВКЛ на захід майже до Дніпра, що вимусило еліту князівства прийняти рішення про об’єднання з Польщею у єдину державу (Люблінська унія 1569 р.) для сумісної оборони від східного агресора.

У 2-й половині XVII ст. в результаті Визвольного повстання Б.Хмельницького і, як наслідок, послаблення Речі Посполитої, Московське царство в ході війни з нею (і зрадивши угоди з українцями) здобуло контроль над Лівобережною Україною, при цьому з ідеологічних міркувань додатково «виторгувало» у поляків за 146 000 карбованців місто Київ на правому березі Дніпра. При цьому слід зазначити, що ще до повстання Б.Хмельницького зі спалення і заборони українських книжок в Московії розпочався російський наступ на українську культуру.

Протягом наступного XVIІІ ст. в результаті низки війн і поділів Речі Посполитої Московія захопила майже всі українські землі, у той же час поступово звужуючи їх автономні права і незабаром взагалі ліквідувала залишки української державності (1764 р. – Гетьманське правління на Лівобережній Україні, 1775 р. – Запорозьку Січ). Одночасно посилювалась політика русифікації, а також заселення українських земель, особливо Запорожжя, вихідцями з Росії і деяких балканських регіонів. Все це мало на меті знищення української ідентичності і повне інкорпорування України у склад Московії, навіть самі українці були офіційно позбавлені права на свою національність і проголошені частиною російського народу, які тільки розмовляють на «малоросійському наріччі» російської мови. Разом з тим, десятки тисяч українців у якості солдатів російської імператорської армії вимушені були брати участь у перманентних загарбницьких війнах Москви, особливо проти Османської імперії і у Європі, а також у виснажливих будівництвах оборонних ліній і нової столиці імперії – Санкт-Петербурга. Тягар забезпечення російських військ, які базувалися в Україні і вели бойові дії проти Туреччини, також лягав на місцеве українське населення.

ХІХ ст., коли жили і творили такі діячі української культури, як Т.Г.Шевченко, І.П.Котляревський, М.Л.Кропивницький, Л.Українка, І.Я.Франко та інші, відзначене як поступовим зростанням української національної самосвідомості, так і подальшим зростаючим тиском на українську мову і культуру.

Українська держава (1918 р.)

Під час революційних подій 1917-1921 р. український національний рух отримав нового потужного імпульсу, і українці стали одними з перших, хто в Росії заявив про своє право спочатку на автономію, а потім і на незалежність. Незважаючи на опір російських Тимчасового, а потім і більшовицького урядів, на території губерній колишньої Російської імперії, де переважно мешкали українці, у 1917 році було проголошено Українську Народну Республіку. Але російські ватажки, як «червоні», так і «білі», з самого початку не залишали спроб захоплення і ліквідації молодої Української держави. Кінець-кінцем, після повалення влади гетьмана П.Скоропадського у листопаді 1918 р., використавши такий «гібридний» метод, як створення у Харкові паралельно до УНР більшовицької «Української народної соціалістичної республіки», російські більшовицькі війська знов захопили Україну, проголосивши на її землях «Українську соціалістичну радянську республіку», контроль якої на російських багнетах поступово було поширено майже на всю територію УНР і яка з 1922 р. стала однією з основних частин новоствореного Союзу РСР.

Під владою більшовиків Україна пережила масштабну русифікацію, Голодомор, колективізацію і індустріалізацію, політичні репресії, Другу Світову війну. Таким чином у ХХ ст. Україна зазнала величезної демографічної катастрофи, коли загинули мільйони її мешканців, а ще сотні тисяч вимушено опинилися далеко за межами Батьківщини. Одночасно на спустошені українські землі переважно з центральних регіонів Росії були переселені сотні тисяч тамтешніх громадян.

Внаслідок Другої Світової війни від Польщі було відокремлено і приєднано до УРСР та БРСР її східні землі (втрачені Україною у 1918 р. після краху держави П.Скоропадьского), населені переважно українцями та білорусами, при цьому етнічно українська Берестейщина була передана БРСР, Надсяння, частина Лемківщини, Холмщина і Підляшшя були залишені у складі Польщі, а українці з цих земель у повоєнні роки виселені.

Після закінчення Другої світової війни з метою післявоєнного відновлення і враховуючи тісні економічні та історичні зв’язки у 1954 р. до складу УРСР було передано Кримську область РРФСР, з якої ще у травні 1944 р. до Середньої Азії було насильно депортоване корінне (переважно кримсько-татарське) населення.

Передумови і загальна обстановка напередодні війни

Отримання Україною незалежності і стосунки з Росією після 1991 р.

Л.Кравчук, С.Шушкевич, Б.Єльцин (1991)

Наприкінці 1980-х рр. з низки причин в СРСР посилились центробіжні процеси, на фоні яких у союзних республіках виникли різноманітні народні рухи, які вимагали демократизації політичного життя і реальної самостійності республік. Шостою про свій суверенітет в червні 1990 р. проголосила РРФСР, а дев’ятою, у липні – і Українська РСР. У серпні 1991 р, після провалу путчу ДКНС, республіками прокотилася хвиля проголошень незалежності і невдовзі (у грудні 1991 р.) Радянський Союз за рішеням лідерів Росії, України та Білорусі офіційно припинив існування.

Незважаючи на отримання колишніми союзними республіками незалежності (у т.ч. і Україною 24.08.1991), певні владні кола у Москві не могли змиритися з втратою контролю над величезними територіями і намагалися зберегти залишки СРСР або відновити свій вплив де це тільки було можливо, не цураючись ні економічних, ні військових (Таджикистан, Абхазія, Придністров’я) методів.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, Павло Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»:

«РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».

28 серпня 1991 року віце-президент РФ Олександр Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

В Україні майже відразу розпочалося протистояння навколо Чорноморського військового флоту колишнього СРСР та його бази у м.Севастополі. Хоча флот спочатку дістався Україні, Росія відразу почала масштабну ідеологічну компанію, в ході якої, зокрема, «перетягнула» на свій бік значну частину моряків і жителів півострова. У Криму при негласній підтримці Москви утворювались проросійські рухи, зокрема, ще з 1989 р. почала діяти організація «Демократична Таврида», яка висунула, серед інших, гасла створення Кримської республіки в складі СРСР і закріплення на її території статусу російської мови як державної. Пізніше за участю діячів «Демократичної Тавриди» була створена нова структура - «Республіканський рух Криму» (РДК).

Користуючись тимчасовою невизначеністю, перевагою у чисельності, російські військові почали силоміць присвоювати військові містечка, літаки і кораблі.

Україно-російські відносини за часів президентства Л.Кравчука

Після фактичної втрати контролю над флотом ситуація в Криму й Севастополі в цілому також стала слабко контрольованою Україною. Газові борги позбавили Україну переваг у переговорах, які стали затяжними, гарячими та безрезультатними. Претензії Росії на Крим і ЧФ, крім того, об'єднали російських демократів і консервативну прокомуністичну опозицію проти України.

Російські політичні діячі того часу (В. Лукін, Р. Хасбулатов, Б. Громов, С. Бабурін) прагнули використати статус Криму як предмет торгу на переговорах по флоту. Зокрема, віце-президент Російської Федерації О. Руцькой, перебуваючи з провокативним візитом в Криму, заявив:

	Здоровий глузд диктує, щоб Крим став частиною Росії. Ті, хто підписав рішення 1954 року, були, мабуть, з похмілля або після сонячного удару.
— О.В. Руцькой, Независимая газета, 7 квітня 1992, стор. 1

• 30 квітня 1992 року президенти Росії та України Б.Єльцин та Л.Кравчук під час зустрічі в Одесі підписали угоду, якою було введено мораторій на односторонні дії і передбачено створення робочих груп для підготовки російсько-українського договору щодо флоту . Але виконувати цю угоду було неможливо.
• 23 червня 1992 року президенти знову зустрілися в Дагомисі, щоб розглянути нерозв'язані проблеми. Незважаючи на підписану угоду, президенти не мали уявлення як вийти з глухого кута й прийти до рішення флотської проблеми. Затягування рішення викликало непримириму опозицію в обох країнах, у тому числі й опозицію з боку військових.

• Одночасно у 1992-1994-х роках проросійськими політичними силами робилися спроби відокремлення Криму від України. Так, 5 травня 1992 року Верховною Радою Криму було прийнято постанову про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності і державної самостійності Республіки Крим, яку згодом було скасовано Верховною Радою України.

• 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла власну постанову, якою визнала рішення Президії Верховної Ради Української РСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» таким, що «не має юридичної сили з моменту прийняття» з огляду на те, що воно було прийнято нібито «з порушенням Конституції (Основного Закону) Української РСР і законодавчої процедури»

• Компромісна Ялтинська угода, підписана Кравчуком і Єльциним 3 серпня 1992 року у Мухолатці, закріпила, що Чорноморський флот підлягає розподілу між країнами з метою створення на його базі ВМС України та ВМФ Російської Федерації.

Однак ця угода не вирішила проблеми, ба навіть не заморозила її. Посилювався тиск і провокації стосовно приналежності Криму та ЧФ зі сторони російських громадських і політичних діячів, військовиків, проросійських сепаратистів самого Криму. На такому тлі позиція Єльцина виглядала більш поміркованою.

«Патрiотичні і комунiстичні сили [Криму] повинні об'єднатися задля розвалу України… лише тоді Україна приповзе до Союзу»

— О. Круглов, лідер севастопольського Фронту національного порятунку. Виступ на мітингу в Севастополі, 22 серпня 1993

Пізніше екс-президент України Л.М.Кравчук зазначав, що

… Борис Єльцин ставив питання про повернення Криму Росії, але я відповів дуже чітко. І всі документи, підписані тоді, відповідали міжнародному праву. Питання було знято і більше ми ніколи до нього не поверталися

• Після Ялти була ще одна угода — Московська, від 17 червня 1993 року: сторони домовилися прискорити розподіл флоту за формулою «50/50».

• Але вже 9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації під головуванням Руслана Хасбулатова ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя», яка проголошувала нібито «російський федеральний статус міста Севастополя»

У відповідь Україна звернулася зі скаргою до Ради Безпеки ООН. РБ ООН, включаючи представника Росії, в своїй заяві від 20 липня 1993 (S/26118) підтвердив свою прихильність принципам суверенітету, незалежності, єдності і територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаних кордонів.

• У тому ж 1993 році «Республіканський рух Криму» (РДК) було перетворено в політичну організацію - Республіканську партію Криму (РПК). Її керівники висували ряд гасел досить радикального характеру - курс на зближення Республіки Крим з Росією, аж до повного приєднання, укладення з Росією військово-політичного союзу, надання жителям Криму російського громадянства.

• 03.09.1993 р. в результаті Масандрівських угод з урахуванням української заборгованості за російський газ було врешті-решт розділено кораблі ЧФ і місця їх базування (бухти) у Криму.

• Однак конфліктні ситуації траплялись і далі. Так, в березні 1994 р. сталося зіткнення через розподіл квартир у будинку для моряків у Севастополі, який повністю хотіли захопити російські моряки.

На вищому рівні подібні дії відверто підтримували такі українофоби, як командувач ЧФ РФ Е.Балтін і мер Москви Ю.Лужков.

• У квітні 1994 р. стався конфлікт через несанкціонований перехід судна «Челекен» з невстановленим вантажем з Одеси до Севастополя і непокору 318-го дивізіону ЧФ в Одесі, в результаті чого дивізіон було негайно розформовано, а його російських військовослужбовців з сім’ями вислано до Росії

У той же час президентом Криму став проросійський діяч Ю.Мєшков (січень 1994- березень 1995), який взяв курс на розширення прав автономії, а більшість у Верховній Раді Криму завоював створений за підтримки Республіканської партії Криму і Народної партії Криму блок «Росія».

Україно-російські відносини за часів президентства Л.Кучми і Б.Єльцина

У відповідь на дії президента Республыки Крим Ю.Мєшкова Верховна рада України у вересні 1994 р. перейменувала Республіку Крим в Автономну Республіку Крим, а в березні 1995 року в односторонньому порядку скасувала Конституцію Республіки Крим 1992 р. і, відповідно, скасувала пост президента республіки. Позбавлений своєї посади, Юрій Мєшков виїхав до Росії. Низка кримських партій були розпущені (зокрема, партії, що входили до складу блоку «Росія»). Таким чином на цьому етапі українській владі рішучими діями вдалось загасити конфлікт, зокрема, через скасування посади президента автономії.

5 грудня 1994 р. сталася знакова подія - було укладено «Мемора́ндум про гара́нтії безпе́ки у зв'язку́ з приєдна́нням Украї́ни до Догово́ру про нерозповсю́дження я́дерної зброї», відомий як «Будапештський меморандум» — міжнародна угода року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України ї гарантії її безпеки у зв’язку з відмовою від ядерної зброї (пізніше приєднались Франція і КНР). Ця угода і надані гарантії стали однією з причин скорочення армії.

У 2014 р. зазначену угоду було грубо порушено Росією, яка захопила частину української території, а США та Велика Британія не надали Україні ніякою дієвої допомоги.

Одночасно Росія, незважаючи на існування СНД, почала кампанію зі створення більш тісного економічного союзу. У 1995 році керівники Росії, Білорусі, Казахстану, а трохи пізніше — Киргизії, Узбекистану і Таджикистану підписали перший договір про створення Митного союзу, який згодом трансформувався в ЄврАзЕС на чолі з Росією.

1997 року між Україною і Росією, здавалося, були вирішені всі суперечки, коли 31 травня було укладено Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно якого Росія, зокрема, визнала чинні кордони України і відмовилась від територіальних претензій.

У 1998 році проросійські політичні сили в Криму, зазнали поразки на виборах до Верховної Ради Криму. 21 жовтня 1998 кримський парламент нового складу прийняв нову Конституцію, приведену у відповідність з Конституцією України

Севастополь

Однак негативний російський вплив в Україні в цілому, у Криму, і особливо у Севастополі (через наявність бази флоту) залишався на досить високому рівні; важливу роль продовжували відігравати питання російської мови, релігії, культури, підтримки зв'язків з Росією. Цими питаннями опікувалась, зокрема, «Російська громада Криму», створена ще в жовтні 1993 року за рішенням лідерів РРК / РПК. Повзучій експансії активно продовжував сприяти і мер Москви: зокрема, станом на початок 2010 р. під патронатом Ю.Лужкова у Севастополі був створений чорноморський філіал МГУ, відкрито культурний центр «Будинок Москви»; продовжувалось спорудження житлових будинків для російських військовослужбовців. За безпосереднього сприяння мера у Москві діяло Севастопольське земляцтво; тривали переговори щодо відкриття «Будинку Севастополя» у Москві.

Разом з тим, проросійські сили поширювали свою діяльність і в межах всієї країни. Так, у червні 1999 року було створено «Російський рух України» (РРУ), на базі якого було створено Партію «За Русь єдину», офіційно зареєстровану в березні 2001 року (заборонена у травні 2014 р.)

Одночасно в економіці однією з важливих тем залишалася тема постачання до України і транзиту до Європи через Україну російських нафти та газу; можливість тиску на Київ у цьому питанні надавала Москві потужні важелі впливу на українську політику.

З метою просування своїх інтересів московські очільники активно підтримували більш лояльних до них українських політиків, зокрема кандидата у Президенти України у 1994-2004 рр. Л.Кучму (Його головний конкурент на виборах 1998 р., лідер Руху В.Чорновіл загинув в ДТП при не до кінця з’ясованих обставинах), а пізніше – вихідця з Донеччини В.Януковича (Президент у 2010-2014 рр.).

Посилення російського тиску на Україну після приходу до влади угрупування В.Путіна

Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років, затримали майже на 10 років реалізацію реваншистської стратегії Росії.

На початку 2000 р. фактичним очільником Росії став колишній директор ФСБ РФ (1998-1999), колишній «кадебешнік» В.Путін (Президент у 2000 – 2008 та з 2012, Прем’єр-Міністр РФ у 2008-2012 рр.). Разом з ним ключові посади у керівництві Російської Федерації поступово посіли представники спецслужб. З цього часу Росія активізувала курс на посилення своїх позицій на теренах колишнього СРСР. Так, 14 травня 2002 на московській сесії членів Договору про колективну безпеку (підписаного в Ташкенті ще 15.05.1992) прийнято рішення про трансформацію ДКБ в повноцінну міжнародну організацію — Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ, на 2020 р. до неї входили Росія, Казахстан, Таджикистан, Киргизстан, Вірменія, Білорусь). Згодом, у 2009 р., прийнято рішення про створення військової складової - Колективних сил оперативного реагування (КСОР) ОДКБ. Росія намагалась «затягнути» до участі у цих організаціях і інші країни СНД, зокрема і Україну, але Президент Л.Д.Кучма не поспішав йти на поступки Москві у цих питаннях.

Л.Кучма разом з В.Путіним

Одночасно з приходом до влади у Росії Путіна в Україні спалахнули скандали, які компрометували Л.Кучму і звужували його можливості проводити «багатовекторну» політику, так як відвертали від нього західних політиків. Так, вже восени 2000 р. з подачі голови СПУ О.Мороза в Україні спалахнув «касетний скандал», який дискредитував діючого Президента (зроблений приховано звукозапис нібито свідчив, що наказ ліквідувати опозиційного журналіста Г.Гонгадзе, який загинув у вересні 2000 р., віддавав особисто Л.Д.Кучма).

Оприлюднення плівок із записами розмов у кабінеті глави держави стало каталізатором масштабних антипрезидентських протестів у Києві у листопаді 2000 – березні 2001, відомих як акція «Україна без Кучми»

Протягом касетного скандалу і в наступні роки експерти висували різноманітні версії, в тому числі і про російський слід в цій історії, нібито Росії дійсно було вигідно «підвісити» Кучму скандальною справою, щоб зробити його руконепожатним в Європі і за океаном. Слід зазначити, що, незважаючи на наявність засуджених, мотиви, реальні замовники і причетні особи цієї справи до кінця не з’ясовані і дотепер.

Як продовження «касетного скандалу», у квітні 2002 року розгорівся "Кольчужний скандал" - нібито таємна поставка Україною 3-х військових радарів «Кольчуга» режиму С.Хусейна в Іраку. Цей скандал призвів до фактичної ізоляції Леоніда Кучми на міжнародній арені до кінця його президентської каденції, хоча інформація в подальшому була спростована

28 січня 2003 р. між Росією і Україною було укладено договір щодо міждержавного кордону.

Водночас протягом наступних років РФ всіляко гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його позначення на місцевості.

На українського Президента чинився також відкритий тиск. Так, у вересні-жовтні 2003 р. стався спровокований Росією конфлікт навколо острова Тузла у прикордонній Керченскій протоці, коли росіяни зі свого берега протоки почали активно насипати дамбу - по 700-800 машин ґрунту щоденно - у напрямку українського острова (з метою зробити з нього фактично частину російського Таманського півострова) і зупинились лише за 100 м від нього після зустрічі президентів Путіна і Кучми, які підписали в грудні 2003 року «Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки». Одночасно зі спорудженням дамби під Новоросійськом проводились тактичні навчання 7-ї парашутно-десантної дивізії ПДВ РФ. Слід зазначити, що у тому ж році в Криму почали скорочувати Керченський окремий механізований полк, від якого незабаром залишилась лише рота.

У той же період активізувались і проросійські організації в Україні, зокрема, в 2002 році, створені за участю РРК / РПК організація «Російська громада Криму» і партія «Руський блок» змогли провести своїх депутатів до Верховної Ради Криму.

У період парламентської передвиборчої кампанії 2002 був створений виборчий «Руський Блок», до складу якого, крім базової Партії «За Русь єдину», увійшли партії «Російсько-український союз», «Союз» і громадська організація «Російський рух України». Гасла «Руського Блока» включали інтеграцію з Росією і Білоруссю, надання російській мові статусу державної, несприйняття «українського націоналізму».

Також на той час активну проросійську діяльність вели такі українські партії, як КПУ П.Симоненка, ПСПУ Н.Вітренко, одеська партія «Родина» І.Маркова та інші. Загалом станом на травень 2013 р. в Україні налічувалось 14 проросійських партій, втім, їх підтримка населенням поступово сходила нанівець.

Кораблі Чорноморського флоту у Севастополі

Активно проросійську риторику використовувала і відносно молода «Партія регіонів», утворена на Донбасі у 1997 р. як "Партія регіонального відродження України". У 2002 р. ця партія пройшла до парламенту у складі пропрезидентського об’єднання «За єдину Україну!», наступного року її головою замість М.Азарова було обрано В.Януковича.

Слід зазначити, що діяльність проросійських партій (головну роль серед яких на той час відігравала «ліва» Комуністична партія України П.Симоненка) підтримувалась і спрямовувалась Москвою через деяких одіозних російських діячів, які діяли, начебто, на свій розсуд. Серед таких можна відмітити депутата Держдуми РФ К.Затуліна, підприємця К.Малофєєва, радника Путіна – С.Глазьєва, мера Москви Ю.Лужкова та інших. Ідеологічно російську реваншистську позицію в значній мірі формували такі одіозні фігури, як письменник О.Проханов, «філософ» О.Дугін, політик С.Бабурін.

Україно-російські відносини за часів президентства Віктора Ющенка

Помаранчева революція 2004 року, коли перемогу на президентських виборах у умовно промосковського В.Януковича буквально перехопив В.Ющенко, стала поворотним моментом для В.Путіна, її російський лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада на з'їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

Оскільки новий Президент В.Ющенко намагався проводити проукраїнську і умовно прозахідну політику, поступово на повістці дня російсько-українських відносин з’явились питання щодо статусу російської мови в Україні, можливого входження України у НАТО тощо. Це позначилось у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 року. З того часу стосунки між двома державами залишалися напруженими.

2005 р. відмічений конфліктом навколо кримських маяків, які використовував також ЧФ РФ.

Активізувались і проросійські рухи. На початку грудня 2005 р. у Донецькій області була утворена відверто проросійська організація «Донецька республіка», основною метою якої було проголошено надання особливого статусу східним областям і федералізація України. Члени організації проводили різноманітні акції, зокрема розповсюджували проросійську літературу. У листопаді 2007 р. ця маргінальна організація була заборонена рішенням суду, але продовжувала свою діяльність підпільно. 1 червня 2012 року члени організації відкрили власне «посольство» у штаб-квартирі «Євразійського союзу молоді» в Москві, де займалися видачею паспортів громадян «Донецької республіки». Пізніше, на початку 2014 р. вони взяли активну участь в проросійських виступах і встановлені російської окупаційної влади у Донецьку і створенні ДНР.

Важливим напрямом російської політики щодо України стала підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра - від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою - структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, які активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

В.Ющенко та В.Путін (2008 р.)

У 2006 році проросійські активісти заблокували розвантаження американського судна в порту Феодосія. Вантаж призначався для міжнародних навчань "Сі Бриз". Російські ЗМІ подали цю подію як протест кримчан проти просування НАТО в Україні. До Феодосії на масові мітинги поїхали російські політики і журналісти. Ця картинка дуже нагадувала те, що згодом сталося вже в 2014 році з куди більш потужним застосуванням впливу ЗМІ . Акції протесту також пройшли в аеропорту Сімферополя, куди приземлився літак альянсу, і Алушті, де 140 американських фахівців були заблоковані в санаторії «Дружба». 6 червня 2006 року Верховна Рада Криму прийняла рішення оголосити півострів «територією без НАТО». За цю заяву проголосували 61 з 78 депутатів місцевого парламенту і 11-12 червня 2006 року американські військові залишили Крим, так і не взявши участі в навчаннях на півострові.

Слід зазначити, що подібні події відбувалися на тлі посилення проросійської «Партії регіонів», яка у 2006 р. зайняла на парламентських виборах 1-е місце, сформувала разом з проросійськими КПУ та СПУ антипрезидентську коаліцію,яка і обрала прем’єр-міністром Віктора Януковича.

2-4 квітня 2008 року у Бухаресті відбувся саміт НАТО, на якому, за інформацією російської газети «Коммерсант», президент Росії Володимир Путін на закритому засіданні дозволив собі висловити думку Джорджу Бушу, що «Україна — це навіть не держава!», і натякнув, що у випадку вступу України до НАТО, Росія може розпочати відторгнення Криму та Східної України.

	Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, й значна, подарована нами!
— В. Путін до Дж. Буша під час зустрічі Росія—НАТО, Сочі, 04.04.2008

Також там пролунали і погрози в бік Грузії, зокрема щодо визнання Росією Абхазії та Південної Осетії. Через 4 місяці Росія, незважаючи на готовність грузинської влади йти на поступки, напала на Грузію (яка під керівництвом партії президента М.Саакашвілі також прагнула до НАТО) і фактично закріпила за собою частину грузинських територій, утворивши там «незалежні» Абхазію та Південну Осетію (фактично окуповані Росією території з штучними маріонетковими урядами). І вже тоді аналітики попереджали про аналогічну загрозу і для України.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. 28 листопада 2009 зустріч президентів Д. А. Медведєва, О. Г. Лукашенка і Н. А. Назарбаєва в Мінську ознаменувала собою активізацію роботи зі створення на території Росії, Білорусі і Казахстану з 1 січня 2010 року єдиного митного простору (так званий «Митний союз») У той же час на тлі російського реваншизму, що зростав, в Україні активізували свою діяльність проросійські організації. У грудні 2009 року Російська громада Криму спільно з Громадським активом Криму виступила ініціатором створення Всекримського руху «Русское единство». Дана ініціатива була підтримана багатьма іншими російськими громадськими організаціями. Співголовами руху «Русское единство» були обрані Сергій Цеков і Сергій Аксьонов. Незабаром російські організації, які брали участь у створенні Всекримського руху «Русское единство» ініціювали створення однойменної партії, яка була створена і офіційно зареєстрована у вересні 2010 року. Лідером партії «Русское единство» став Сергій Аксьонов, на той час перший заступник голови «Російської громади Криму».

Україно-російські відносини за часів президентства Віктора Януковича

Президенти В.Янукович і Д.Медведєв підписують угоду

На початку 2010 р. на президентських виборах в Україні стався реванш проросійських сил і країну очолив Віктор Янукович, лідер «Партії регіонів», яка з 2007 р. вже мала найбільшу фракцію у парламенті. Прихід В.Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального-олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року президенти В.Янукович і Д.Медведєв підписали Харківські угоди, згідно яких кінцевий термін перебування Чорноморського флоту РФ у Криму перенесено з 2017 на 2042 рік, а Україна в обмін на це отримала певну знижку ціни на російський газ За свідченням Д.Медведєва, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. Їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від інтеграції до НАТО при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію. Як стало очевидно лише згодом, політика імітації наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі - для безсоромного і цинічного торгу. Апофеозом торгівлі національними інтересами України стала домовленість з В.Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд. та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії. Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ. Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму. Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, завдання щодо європейської інтеграції та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання. Натомість В.Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан - так звану «Сім'ю»

5 березня 2011 року під час перебування українського президента в Москві прем'єр-міністр Володимир Путін запропонував Україні вступити до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном, що закривало би шлях Україні до зони вільної торгівлі з Євросоюзом. 12 квітня під час візиту в Київ Володимир Путін пригрозив, що у разі створення ЗВТ Росія закриє доступ на свій ринок для низки українських товарів. Однак навіть такий проросійський президент як В.Янукович не міг проігнорувати думку патріотичної частини суспільства і забезпечити виконання всіх забаганок Росії, у т.ч. щодо мови, культури, трактування української історії, неврегульованих питань щодо Чорноморського флоту тощо, Митного союзу, що природно викликало невдоволення в Москві. Разом з тим під час президентства В.Януковича поглибились процеси руйнування армії, СБУ та інших силових структур України, зокрема, через введення до їх керівництва осіб, пов’язаних з Росією. (Наприклад, Міністр оборони у 2012 р. Д.Саламатін – громадянин Росії до 2005 р.).

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов'язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями. Чисельність Збройних сил України за 2010 – 2013 рік була знижена з 200 тис. до 165 тис.осіб (станом на 2018 рік – 255 тис.осіб), продовжувався розпродаж військового майна. 2010 р. було скорочено Об’єднане оперативне командування; у 2012 почали скорочувати Центр військ берегової оборони у Севастополі. Взагалі скорочення української армії, яке переросло у її знищення, руйнування системи мобілізації і структури матеріально-технічного забезпечення тривало багато років. У 2019 р. перший заступник Секретаря РНБО України генерал-полковник Михайло Коваль під час засідання Верховної Ради нагадав, що ще

«у 2003 році в Криму був розформований 32-й армійський корпус у складі 84-ої і 127-ої окремих механізованих бригад чисельністю до 12 тисяч осіб. Військові частини та підрозділи були передані до складу військ берегової охорони Військово-Морських Сил Збройних Сил України, а в подальшому, у 2004 році, - розформовані. 3-й окремий полк спеціального призначення чисельністю до 1600 військовослужбовців було передислоковано зі Старого Криму Автономної Республіки Крим до Кіровограда (нині - Кропивницький). На сході України була також розформована 254-та мотострілецька дивізія у місті Артемівськ (нині - Бахмут) Донецької області, а на півдні 1-а аеромобільна дивізія у Болграді Одеської області була реорганізована у 16-ту окрему механізовану бригаду, яку згодом теж розформували. Фактично стратегічно важливі в системі оборони держави райони сходу та півдня України, зокрема, Крим, на початку 2014 року виявилися без прикриття. До того ж, були розформовані оперативні полки Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України у Донецьку та Києві. Таким чином, на початок 2014 року практично всі бойові частини Збройних Сил України, які дислокувалися у Криму - 36-та окрема бригада берегової оборони у Перевальному, 1-й батальйон морської піхоти у Феодосії і 501-й батальйон морської піхоти у Керчі були скороченого складу, і їх чисельність не перевищувала 5 600 військовослужбовців, водночас чисельність частин Чорноморського флоту Росії, який дислокувався в Криму, та додатково перекинутих сил Російської Федерації, становила до 30 000 військовослужбовців».

Також було заморожено курс на вступ України до НАТО, натомість Путін активно примушував В.Януковича вступати до Митного союзу в обмін, зокрема, на величезні кредити. Одночасно проросійськи рухи почали поводити себе все більш зухвало. В Криму вже відкрито і агресивно при підтримці місцевої влади діяли і суто російські організації. Так, 2 липня 2011 року в Феодосії відбулося масове зіткнення активістів російських козачих організацій та української міліції. Конфлікт розгорівся після того, як суд заборонив козакам встановити поклінний хрест на в'їзді в місто, оскільки він викликав невдоволення кримсько-татарського Меджлісу.

17 липня 2013 року в Азовському морі сталася чергова нахабна провокація російських силовиків з людськими жертвами, коли далеко за межами територіальних вод Росії, катер прикордонної служби РФ влаштував погоню за українським риболовецьким човном, наздогнав його і протаранив, унаслідок чого загинуло четверо з п'яти українських рибалок, а щодо вцілілого п'ятого порушили карну справу за «браконьєрство та порушення кордону». Російські прикордонники були без форми, замовчували той факт, що відразу знайшли тіла всіх загиблих, і не віддавали їх, бо хотіли приховати кульові поранення. Вцілілий українець Олександр Федорович, госпіталізований у російському Єйську, стверджував, що російські прикордонники стріляли в українців без попередження і потопили човен.

Загалом майже весь період правління В.Путіна відмічено втручанням Росії у внутрішні справи України, що наростало, та перманентними «економічними війнами»: в тому числі газовий конфлікт 2005–2006 років, «Сирна війна» 2012 року, «Шоколадна війна» 2013 року тощо.

У листопаді 2013 р. В.Янукович під тиском Москви відверто відмовився від курсу на Євроінтеграцію на саміті ЄС і Вільні, що викликало протести у Києві, внаслідок реакції на силове придушення яких президент і його оточення вимушені були вже в лютому 2014 р. рятуватися втечею в Росії, при цьому сам В.Янукович був з вивезений з-під Бердянська до Росії на гелікоптерах спецпризначенцями РФ, які таким чином злочинно порушили державний кордон України.

Захоплення Криму Росією

Історичні передумови вторгнення Росії до Криму

Перше захоплення Криму Російською імперією у XVIII ст.

Південна Україна з Кримом бл.1390 р.

Історично Кримський півострів протягом століть знаходився на межі середземноморського (переважно давньогрецького і візантійського) та азійського кочового (степового) світів, інші давні цивілізації мали тут вплив епізодично.

У середньовіччя, після розпаду Золотої Орди, у Криму і прилеглих приазовських степах у 1443 р. утворилось Кримське ханство, яке майже відразу (1475 р.) потрапило у залежність від Османської імперії. Одночасно далеко на півночі почало посилюватись Московське царство, яке жадало безпосередньо долучитися до світової торгівлі, для чого намагалося пробитися до морів – Балтійського та Чорного, внаслідок чого на берегах останнього розгорнулась тривала боротьба з Туреччиною. Після низки війн ХVІІІ ст. Росія підкорила Південно-східну Україну (Запорожжя) і вимусила Стамбул у 1774 році відмовитися від протекторату над Кримським ханством, після чого розмістила тут свої війська, а у 1783 р., взагалі анексувала і ліквідувала ханство. Для забезпечення подальших війн у Севастополі (Ахтіярі) було створено базу Чорноморського флоту, на околиці татарського міста Ак-Мечеть у 1784 р. побудовано Сімферополь - центр новоствореної Таврійської області (1784-1796), а на південному узбережжі з’явились садиби російських аристократів. При цьому, незважаючи на масову еміграцію кримських татар до Туреччини, вони продовжували становити більшість населення півострова.

Після перемоги більшовиків у Громадянській війні Таврійська губернія була розділена, її північну частину («материкову») було закріплено за УРСР (як і було проголошено ще УНР), а «кримську» - за РРФСР.

З періодом російсько-радянського володарювання у Криму пов’язані політичні переслідування, події Другої світової війни, масові депортації корінних народів: греків, вірмен, ногайців, кримських татар, знищення їх культурної спадщини і поселення на їх місці колоністів переважно з центральних регіонів Росії.

Передача Криму до складу Української РСР у 1954 р.

У 1941- 44 роках Крим під час Другої світової війни було окуповано німецькими військами, тут точились запеклі бої, в результаті яких інфраструктура півострова зазнала значних руйнувань; у 1944 р. близько 300 000 корінних мешканців Криму були депортовані радянською владою до азійських регіонів СРСР, що призвело до ще більшого занепаду економіки півострова; Кримська АРСР була перетворена на Кримську область. Але протягом 10 післявоєнних років з низки причин (логістика, депортації, вади управління тощо) майже нічого так і не було відбудовано. Про стан відновлення свідчить, зокрема, довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка, яка знаходиться у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110). Так,

...в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 34 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993).

…В місті (Феодосії) немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

1954 р., з метою запобігання економічній та гуманітарній катастрофі, забезпечення ефективного повоєнного відновлення і розвитку за рішенням радянського уряду і за згодою РРФСР та УРСР Крим було передано до складу УРСР, після чого регіон було швидко відроджено, зокрема, завдяки будівництву Північно-Кримського каналу (з 1957 р.), Сімферопольської ТЕЦ (1955-1960) і багатьох інших об’єктів. Разом з тим слід зазначити, що для відродження економіки Криму примусові переселення українців на півострів відбувались ще з 1944 року (Наприклад, Постанова ДКО від 12.08.1944 №6372с).

Після розпаду СРСР у 1991 р. в Росії з’явилася ціла «теорія» про нібито незаконну передачу Криму до УРСР, виникли і стали культивуватися певними колами російські претензії на Крим і особливо на Севастополь, тим більше, що тут залишилась база російського Чорноморського флоту і велика російська громада, а проросійські настрої почали штучно підтримуватись Кремлем.

Підготовка російського вторгнення до Криму

Хоча російські війська розпочали відкриту агресію проти України у Криму лише 27 лютого, коли було захоплено будівлю Верхової ради Криму, прихована підготовка до війни проти України почалася набагато років раніше і посилилась після приходу до влади у Кремлі В.Путіна і особливо активізувалася після 2008 р., коли Україні і Грузії було відмовлено у наданні ПДЧ НАТО на саміті у Бухаресті. Також цьому сприяло, зокрема, і стрімке зростання цін на нафту, що зумовлювало посилення Росії, як одного з світових експортерів вуглеводнів.

Росія продовжувала готувати собі підґрунтя для майбутньої військової операції в регіонах України. Під приводом "допомоги співвітчизникам" у Криму створювались осередки проросійських громадських організацій, культурні центри. З російських міст до місць базування російського флоту з року в рік приїжджали великі шефські делегації. Росія демонструвала, що її присутність на півострові буде відчуватися постійно.

З часом, усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей, Кремль зробив ставку також на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи. Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації.

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення в Крим кримськотатарського народу, Росія підживлювала і експлуатувала міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та кримськими татарами, усіляко нагнітав ксенофобські настрої серед російськомовних жителів Криму. Логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою.

Одним з ключових чинників антиукраїнської політики Москви в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки, Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об'єктів забезпечення флоту у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область). Відповідно до угод РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов'язалась не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту. Орендовані об'єкти використовувались як база для ведення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності. І вже тоді розглядалися сценарії антиукраїнських сепаратистських виступів і заколотів.

У 2017 р. колишній «народний губернатор» Севастополя (2014) і голова «законодавчих зборів» Севастополя (2014-2016) громадянин Росії Олексій Чалий в інтерв’ю російському інформагенству ТАРС зізнався, що відокремлення Севастополя і Криму готувалося ще з 2004 року:

"Можна сказати, що зручних ситуацій було кілька, але до 2014 року не було юридичної можливості це зробити. У 2004-2005 роках ми перший раз готувалися до активних дій у зв'язку з "помаранчевою революцією". Але юридично міцна база для наших дій могла з'явитися тільки в разі, якби виник період беззаконня …" "Точно такий же критичний період був в 2008 році, під час війни в Південній Осетії. Чорноморський флот Росії брав участь в операції, і коли вони поверталися до Севастополя, на свою головну базу, Ющенко дав команду їх не пускати. Це провокація на рівні, близькому до оголошення війни. Я не буду вдаватися в деталі, але насправді до цього було дуже близько…Тоді ми теж готувалися до захоплення влади в місті."

Знаковою точкою у визначені подальшої російської політики стосовно України можна вважати Саміт НАТО у Бухаресті 2-4 квітня 2008 р., на якому розглядалося, зокрема питання можливість надання ПДЧ НАТО Україні та Грузії. Присутній на саміті президент Путін виступав проти, натякаючи, що ці країни знаходяться в сфері інтересів і впливу Росії, і Москва буде протидіяти розширенню НАТО, а також в завуальованій формі вперше висловив претензії на землі України:

"Хто нам може сказати, що у нас там немає ніяких інтересів? Південь України повністю - там тільки одні росіяни. Крим Україна просто отримала рішенням політбюро ЦК КПРС",

- тобто офіційно, хоч і непрямо, але була піддана сумніву легітимність знаходження у складі України близько половини її території (пізніше, у 2014, названою Путіним «Новоросією»).

На цьому саміті ПДЧ НАТО Україні та Грузії так і не було надано, і Путін висловив задоволення такими результатами. Це рішення було прийнято завдяки обережній позиції Франції і особливо Німеччини, у той час як США прагнення України та Грузії підтримували. Як відомо, вже за 4 місяці після саміту Росія розв’язала війну проти Грузії і захопила її частину. І вже тоді аналітики попереджали про загрозу російського вторгнення в Україну.

Того ж року «в тренді» російської політики щодо України висловився і впливовий політик, мер Москви Ю.Лужков:

… Севастополь залишається російським містом, і його необхідно повернути до складу Росії… .

Московський мер також неодноразово ставив під сумнів законність передачі Україні всього Кримського півострова.

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 р. керівництво Росії провело аналіз недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

• змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);
• вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв'язку та розвідки;
• створенні нових військових об'єднань, з'єднань і частин

Незважаючи на прихід до влади в Києві на початку 2010 р. проросійського Президента В.Януковича, прийняття парламентською більшістю на чолі з президентською «Партією регіонів» акту щодо продовження базування Чорноморського флоту у Севастополі до 2042 р. (підписання Харківських угод), Москва активізувала курс на приховану підготовку до прямого військового вторгнення в Україну. Так, протягом 2012-2013 Міністерство оборони Росії провело ротацію в військових частинах Чорноморського флоту. Вони були укомплектовані офіцерами, сержантами і солдатами, які не були українцями і не мали родинних зв'язків в Україні. Офіцери, які були піддані ротації і не погодилися служити в регіонах Росії, звільнялися з армії. Таким чином кількість тільки вищих офіцерів ЧФ РФ, які або етнічні українці, або мали родичів (крім членів сім'ї), які проживають в Україні, було за 2 роки цілеспрямовано зменшено з 16% до 2-3%.

Важливою особливістю підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року). На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання:

«У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторони, опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами. З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ. Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід. Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

Одночасно РФ значно активізувала на території України розвідку. Зокрема, у другій половині 2013 року кількість обльотів літаками-розвідниками ЗС РФ кордонів з Україною зросла на порядки порівняно з попередніми періодами. Саме у цей час було значно активізовано агентурну роботу на території України, а також видову і радіоелектронну розвідку проти України.

Росія поступово стягувала війська до кордонів України. Так, сформовані до 2010 р. 4 нові бригади у жовтні 2013 року під приводом забезпечення безпеки майбутньої Олімпіади-2014 у Сочі було передано у оперативне підпорядкування Південного військового округу (Північний Кавказ). Створене угрупування за своїм складом у декілька разів перевищувало потреби забезпечення безпеки спортивних змагань.

У тому ж жовтні 2013 р., як свідчив у 2016 р. генерал-лейтенант І.Воронченко,

«...замість 12 цистерн з паливом на російську авіаційну базу в смт Гвардійське під Сімферополем приходить 45. Для чого? Для заправки «Ілів», які приземляться пізніше.»

За словами першого заступника Секретаря РНБО генерал-полковника М.Коваля, на посилення з'єднань і частин Чорноморського флоту ще в кінці 2013 - початку 2014 років на Кримський півострів з Росії приховано були перекинуті низка частин і підрозділів десантних військ, морської піхоти і спецназу

28-29 листопада 2013 року В.Янукович знаходився у Вільні на Саміті "Східного партнерства", де попередньо планувалось підписання угоди про торговельну асоціацію з ЄС, але, на догоду своїм кремлівським союзникам, цю угоду він не підписав, що викликало обурення і протести у Києві політично активних громадян, які усвідомлювали, що це унеможливлювало повноцінну інтеграцію України до європейської спільноти. Намагання придушити маніфестації силою призвели лише до ескалації протистояння, а згодом, у лютому 2014 року - до краху режиму Януковича.

Формально Росія підтримувала «легітимний режим» В.Януковича лише на словах, але існують версії, що співробітники російських спецслужб, можливо переодягнені у форму українського «Беркуту», безпосередньо брали участь у подіях на Майдані, зокрема, захоплювали і катували найактивніших протестувальників.

Голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Г.Москаль оприлюднив інформацію про зустріч у Києві 20.02.2014 В.Януковича з генерал-полковником ФСБ РФ Сергієм Беседою і про вірогідність участі співробітників його відомства у подіях на Майдані у тому числі і на стороні протестувальників (для скоєння провокацій і роздмухування конфлікту)

Також існує версія про участь у тих подіях так званої «третьої сили» - іноземних (вірогідно російських) снайперів, які з метою примушування до активних дій обох сторін і спалаху протесту вели провокуючий вогонь як по протестувальниках, так і по українських силовиках.

Тобто, опосередковані докази вказують на те, що активізація силового сценарію на Майдані свідомо здійснювалася Москвою, що могло мати дві мети: по-перше, дискредитація В.Януковича, закриття йому всіх шляхів на Захід, і, таким чином, за відсутності альтернативи потрапляння у повну залежність від Кремля; по-друге, це курс на роздмухування масових безладів у загальнодержавних масштабах і «самоліквідацію» в ході них української державності, після чого південно-східні регіони під приводом «федералізації» і «необхідності збереження миру у регіонах, безпеки російськомовних» проголошували б про перехід всієї влади до місцевих органів (або тут створювались би «народні республіки»), і фактично отримували б автономію під протекторатом Росії з перспективою включення до її складу. В подальшому ці сценарії були втілені в життя, але через те, що Українська держава вистояла, - частково, тільки у Криму і на частині Донбасу.

Про такий сценарій Путіна щодо України говорив, зокрема, політолог А.Ілларіонов ще наприкінці січня 2014 р.:

"Перший, базовий, сценарій передбачає встановлення контролю над усією Україною. Це був би найбільш прийнятний варіант. Другий сценарій, який зараз вийшов на перший план і про який зараз говорять всі прокремлівські політики і політологи, - це федералізація або конфедералізація України. При здійсненні такого проекту потрібно буде встановити контроль над промосковської частиною країни. і, нарешті, третій сценарій. Його реалізовуватимуть, якщо не вдасться здійснити перші два. Це встановлення контролю над Кримом, Луганській і, можливо, частиною Сумської області. Тобто в тих районах, де переважає російське населення "

Тобто, ймовірно, Путін був зацікавлений не стільки в збереженні проросійського режиму в Києві, скільки у створенні (з використанням «в темну» Януковича) в Україні масових безладів з метою руйнації існуючої української державності. створення "контрольованого хаосу" з можливою подальшою метою встановлення російського контролю у тому чи іншому вигляді (наприклад під приводом «захисту російськомовних громадян», введення «миротворців», або «гуманітарної місії») над всією Україною або її східними регіонами. 18.02.2014 грузинський президент М.Саакашвілі заявив, що

«Криваві події в Києві відбуваються за прямою вказівкою з Кремля. Черговим траншем в $ 2 млрд. президент Росії купив у Януковича право на кривавий розгін активістів, адже мирна європейська Україна означає кінець Путіна»

Таку версію підтвердив і політолог В.Фесенко 18.02.2014:

"Силовий варіант вигідний Москві, тому що він в'яже кров'ю Януковича, який самоусунувся, перетворюється в нового Лукашенко, повністю залежного від Путіна"

Одночасно із загостренням ситуації у Києві Росія готувалася до повалення державної влади у регіонах України силовими методами, паралельно підтримуючи «антимайданівські» рухи і виступи, які на сході країни вже проходили з використанням російських прапорів і поступово приймали відверто проросійський характер. Між прибічниками Євромайдану та їх супротивниками нерідко ставалися сутички, а місцеві правоохоронці, дезорієнтовані подіями у Києві і російською пропагандою, далеко не завжди діяли відповідно до закону.

Пріоритетним напрямом російської тиску як і очікувалось, став Крим, підготовку до прямого захоплення якого Москва почала «гібридними» методами ще задовго до закінчення Євромайдану.

21.03.2019 Святошинським районним судом м.Києва у справі О.Белавенцева, як емісара Путіна в Криму і координатора захоплення півостріва, винесено вирок, в якому, зокрема, встановлено, що операція із захоплення Криму російськими військовими почалася з певних підготовчих дій ще в грудні 2013 року; в ній брали участь 10,5 тис. солдатів, які були незаконно переміщені на територію України у період з 20 лютого по 16 березня 2014 р.

Ще 24 січня 2014 року у Севастополі відбувся сход Севастопольського відділу Таврійської сотні Терського Військового Козачого Товариства (Ставропольський край РФ). Вони зажадали від президента Януковича припинити масові акції протесту в Києві. Там же містилася вимога до севастопольської адміністрації про відтворення народних формувань для охорони правопорядку в Севастополі. Ці формування згодом стали основою «кримської самооборони».

4 лютого 2014 Президія Верховної Ради Криму прийняла рішення розглянути парламентом автономії питання зміни Конституції Криму та просити у Росії гарантій прав мешканців півострова.

20.02.2014 р. Глава кримського парламенту Володимир Константинов, який у той час знаходився у Москві, заявив, що не виключає відокремлення Криму від України у разі загострення ситуації в країні:

«Можливо. Якщо країна розвалиться. Все до цього і йде»

Того ж дня у Севастополі знаходився кремлівський емісар В.Сурков – помічник президента В.Путіна.

Після цього мітинги на підтримку київського Євромайдану у Криму почали розганяти особи з георгіївськими стрічками на одязі (21 лютого – Керч, Євпаторія)

Одночасно було помічено, що поряд з місцевими маргіналами і агентурою ФСБ РФ, ГРУ ГШ ЗС РФ, СЗР РФ, а також їх бойовими підрозділами для участі у антиукраїнських мітингах з Росії були спеціально завезені у Крим громадяни Росії з числа спортсменів, працівників охоронних фірм, колишніх військовослужбовців, які виконували роль «обурених кримчан», провокували конфлікти, всіляко намагалися дестабілізувати ситуацію.Координатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Мокренюк зазначає:

«…ті, які проявляли себе агресивно ... всюди, де була агресія, були російські громадяни, яких спеціально завезли до Криму. Вони були спеціально переодягнені в цивільну форму. Місцевому населенню було байдуже, фізично ніяких агресивних дій проти нас не виявляли»

Один з лідерів кримського Євромайдану Андрій Щекун свідчить, що

«... З січня проти нас були організовані агресивні групи - то козаки набігали, то комуністи, то «народний визвольний рух». Але це все не мирне населення.»

У березні 2014 Путін назвав чисельність т.зв. «загонів самооборони» у 22 000 осіб

Стан Збройних сил України на початку 2014 року

Починаючи з 1992 року, Україна провадила політику скорочення чисельності своїх Збройних сил. Цьому були підстави: успадковане від СРСР велетенське армійське угруповання було не під силу економіці країни.

Воно складалося з 21 дивізії , 3 повітряних армій, армії ППО та інших військових частин й з'єднань, та загалом нараховувало 980 тис. військовослужбовців — і для нової країни виявилося надмірним. Україна проголосила політику нейтральності та позаблоковості, головною доктриною застосувань Збройних сил стала участь у миротворчих місіях під егідою міжнародних структур ООН.

Дислокація військових частин Збройних Сил була за інерцією успадкована ще від політики Радянського Союзу щодо «агресивного сусіда» — країн-членів НАТО. Саме на західних теренах України було розташовано найбільшу кількість військових частин та з'єднань Збройних сил України, що мали також відносно непоганий рівень підготовки та боєздатності.

Зокрема, на заході і півночі країни це були такі частини:

• 1 окрема танкова бригада (Гончарівське);
• 24 окрема механізована бригада (Яворів);
• 30 окрема механізована бригада (Новоград-Волинський);
• 51 окрема механізована бригада (Володимир-Волинський);
• 80 окрема аеромобільна бригада (Львів та Чернівці);
• 95 окрема аеромобільна бригада (Житомир);
• 72 окрема механізована бригада (Біла Церква);
• 128 окрема гірсько-піхотна бригада (по факту — механізована, Мукачеве);
• 54 окремий розвідувальний батальйон (Новоград-Волинський);
• 8 окремий полк спеціального призначення (Хмельницький);
• 15 окремий реактивно-артилерійський полк (Дрогобич);
• 27 окремий реактивно-артилерійський полк (Суми);
• 26 окрема артилерійська бригада (Бердичів);
• 39 окремий зенітно-ракетний полк (Володимир-Волинський);
• частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо.

У центральній та південній частині України були розташовані такі військові частини:

• 17 окрема танкова бригада, котра перебувала в процесі розформування (Кривий Ріг);
• 28 окрема механізована бригада (Чорноморське);
• 3 окремий полк спеціального призначення (Кіровоград);
• 79 окрема аеромобільна бригада (Миколаїв);
• 107 окремий реактивно-артилерійський полк (Кременчук);
• частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо.

У Криму були розташовані такі частини, з яких цілком боєздатними були батальйони морської піхоти:

• 36 окрема бригада берегової охорони (Перевальне);
• 1 окремий батальйон морської піхоти (Феодосія);
• 501 окремий батальйон морської піхоти (Керч);
• допоміжні підрозділи

На східних теренах були розташовані такі частини:

• 25 окрема повітрянодесантна бригада (Дніпропетровська область);
• 93 окрема механізована бригада (Дніпропетровська область);
• 92 окрема механізована бригада (Харківська область);
• 74 окремий розвідувальний батальйон (Дніпропетровська область);
• 55 окрема артилерійська бригада (Запоріжжя);
• частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо.

Донецька та Луганська області не мали жодної військової частини Сухопутних чи Високомобільних військ ЗС України. У цих областях були дислоковані тільки частини Внутрішніх військ МВС в Луганську, Донецьку та Маріуполі, а також частина протиповітряної оборони під Донецьком.

Також слід зазначити, що протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу, зокрема через економічні проблеми. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки. Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад бойовий вишкіл. Агресивно нав'язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні Сили ніколи не будуть застосовані для захисту України.

В результаті такої багаторічної політики Збройні сили були доведені до жалюгідного стану. Реально Україна могла виставити до 10 батальонів. Сумарна кількість ударних гелікоптерів Мі-24 не перевищувала 15 апаратів., з-поміж штурмовиків Су-25 готовими до виконання завдань були не більше 8 одиниць. Аналогічною ситуація була з бомбардувальниками Су-24М, яких було ще менше. Тобто станом на березень–квітень 2014 р. у всіх Збройних силах України налічувалася приблизно така кількість техніки, готової до виконання бойових завдань:

• танки — орієнтовно 235 (до їх живучості в польових умовах виникали великі питання — не вистачало деталей, акумуляторів тощо);
• БМП — орієнтовно 430;
• БТР-80 — орієнтовно 150;
• БМД — бригадний комплект, не менше 60;
• артилерійські системи механізованих, десантної, танкових та артилерійських бригад та полків (САУ та РСЗВ) — 131 САУ та 105 реактивних систем залпового вогню.

Цього було б достатньо, аби протистояти незаконним збройним формуванням, навіть посиленим окремими підрозділами ЗС Росії. Але недостатньо, аби відбити можливий широкомасштабний наступ ЗС РФ.

Російське вторгнення до Криму у лютому 2014 р.

Сепаратистські акції і блокування військових частин

За словами екс-начальника Генштабу ЗСУ, генерал-полковника Володимира Замани, дані розвідки про те, що в Криму значно активізувалися росіяни, почали надходити ще з 20 січня 2014-го. Але у Януковича цю інформацію проігнорували.

О.Белавенцев. координатор захоплення Криму (праворуч) та лідер кримських сепаратистів С.Аксьонов (у центрі)

Поряд з членами різноманітних російських шовіністичних організацій до Криму таємно були переправлені і безпосередньо близько 10 000 військових, які в подальшому відігравали головну роль у захопленні українського півострова і які спочатку з метою маскування навіть використовували форму української міліції.

У цей же час, 18-20 лютого у середмісті Києва, незважаючи на певні попередні домовленості, різко загострилось протистояння між протестувальниками і силовиками, з’явились масові жертви.

21 лютого партії "Русское единство", "Руський блок", а також козаки зганяють своїх прихильників на мітинг під стіни Верховної Ради Криму. Акцію оголошують безстроковою: організатори кажуть, що підуть тільки коли Крим від'єднається від України.

У той же день, 21 лютого 2014 лідери опозиції у Києві підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії (Володимир Лукін) угоду підписувати відмовився – що може свідчити про те, що насправді Росія не була зацікавлена у врегулюванні конфлікту.

22 лютого вранці Президент України В.Янукович, побоюючись наслідків підписання угоди і прийнятих Верховною Радою рішень, залишив свою резиденції у Межигір’ї під Києвом і перелетів до Харкова, а незабаром – до Донецька.

Одночасно у Харкові відбувся з'їзд депутатів всіх рівнів південно-східних областей, Автономної Республіки Крим і Севастополя, ініційований губернатором харківської області Михайлом Добкіним, на якому і очікували В.Януковича.

Олександр Турчинов, в.о. Президента України навесні 2014 р.

Цього ж дня Верховна Рада оголосила про самоусунення В.Януковича від виконання обов’язків і обрала т.в.о. Президента України О.Турчинова. Наступного дня В.Янукович виїхав з Донецька і російським військовим гелікоптером з-під Бердянська протизаконно був вивезений з України.

Втеча В.Януковича з Києва стала приводом для початку відкритої агресії. Один зі свідків у справі про держзраді Януковича, екс-депутат російської Держдуми Ілля Пономарьов в суді заявив, що остаточне рішення про захоплення Криму було прийнято «з ініціативи особисто Путіна в ніч з 22 на 23 лютого 2014 р.»

Після усунення від влади Президента України В.Януковича сепаратистські акції в Криму вибухнули з новою силою.

23 лютого в Севастополі проросійськими силами було організовано 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а так званим «народним мером» замість законного голови міської адміністрації В.Яцуби проголошено громадянина Росії О. Чалого. Ще вранці на в’їздах до міста з’явились протитанкові «їжаки» і пости міліції з «самообороною». Пізніше з’ясувалось, що діяльність цих блок-постів підтримувалась силами ЧФ Росії.

Координатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Ковальський зауважує, що у Сімферополі

«…23 лютого за Верховною радою Криму вже готували та озброювали так звану самооборону.….»

У Керчі проросійські активісти намагалися повісити прапор Росії на будівлі міськвиконкому.

За свідченням Валентина Наливайченко, на якого в той час були покладені обов'язки з контролю за діяльністю СБУ, керівництво регіонального управління Служби безпеки залишило місце несення служби, відключивши телефони.

Того ж дня 23 лютого представники кримської влади заявили, що не визнають рішень Верховної Ради України і відставки В.Януковича. Однак нова київська влада в перші дні російської інтервенції не втрачала надії мирно домовитися з кримськими керівниками і заспокоїти ситуацію. Наприклад, в.о. міністра МВС Арсен Аваков і в.о. глави СБУ Валентин Наливайченко розповіли пізніше в суді, що прилітали до Криму 23-24 лютого, щоб зустрітися з Януковичем, але даремно.

Одночасно було зібрано мітинг і в Москві, на якому заступник голови Державної Думи РФ В.Жириновський закликав до розділу України на три частини, направлення російських «добровольців», які мали проголосити державу Малоросія зі столицею у Харкові. У російськіих ЗМІ розгорнулась масова істерія з гаслами про «фашистський переворот у Києві», «незаконну київську хунту» та «нагальну необхідність врятувати російськомовне населення України від оскаженілих фашистів-бандерівців».

24 лютого в’їзди до Севастополя були взяті під контроль БТР-ами ЗС РФ.

25 лютого Голова комітету Держдуми РФ у справах СНД Леонід Слуцький заявив, що в разі погіршення ситуації в Україні та за наявності відповідного звернення кримського парламенту або рішення місцевої референдуму Держдума Росії може розглянути питання приєднання Криму.

Того ж дня 25 лютого акція сепаратистів (близько 1 000 осіб) була проведена перед Кримським парламентом, але вона було нівельована проукраїнським мітингом наступного дня 26 лютого. Організатори мітингу звернулися до спікера кримського парламенту Володимира Константинова з проханням перенести позачергову сесію Верховної Ради Автономної республіки Крим і у підсумку вона була скасована. В цей же час біля кримського парламенту була організована акція російських націоналістів з вимогами приєднання Криму до Росії. При цьому зі сторони проросійських активістів були помічені перевдягненні військові регулярних військ Російської Федерації, які в подальшому брали активну участь у захоплені аеропортів, адміністративних будівель та військових частин. Також, під час проведення мирного мітингу за територіальну цілісність України були присутні кубанські козаки з Росії. Провокації з їх боку привели до зіткнень, внаслідок яких 2 особи загинуло, а 18 зазнали поранень

Також 26 лютого міністр оборони РФ С. Шойгу заявив, що Міністерство оборони Росії буде вживати заходів щодо забезпечення безпеки об'єктів Чорноморського Флоту в Криму, що незабаром призвело до збільшення військового контингенту РФ в Криму. Так, того ж дня у Севастополь зайшли російські військові кораблі з Сочі, на яких знаходились 11 000 озброєних десантників, а в різних місцях півострова була помічена бронетехніка ЗС РФ.

У ніч на 27 лютого російські війська відкрито перейшли до силових акцій по загарбанню Криму: будівлі парламенту та уряду Криму були захоплені так званими "зеленими чоловічками" (російським спецпідрозділом без розпізнавальних знаків) у кількості близько 100 осіб, над ними підняли прапори Російської Федерації. Як з'ясувалося пізніше, це був спецназ Головного розвідувального управління Росії. Вранці окупанти зібрали частину депутатів Верховної ради Криму до захопленої будівлі і у закритому режимі змусили ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу півострова на 25 травня 2014 р., метою якого мало стати «вдосконалення статусу півострова», кажучи по-простому - його від'єднання. Також депутати «відправили у відставку» уряд Анатолія Могильова, призначили новим «прем'єром» лідера партії "Русское единство" Сергія Аксьонова, у минулому – члена місцевого організованого злочинного угрупування «Сейлем» на прізвисько «Гоблін». Аксьонов після призначення відразу ж оголосив про перепідпорядкування собі силовиків.

В подальшому, у 2015 р., один з ватажків так званих «ополченців» громадянин Росії в званні полковника І.Гіркін (Стрєлков) під час дискусії на російському телебаченні засвідчив, що

«… в Криму був з 21 лютого. … не побачив ніякої підтримки органів державної влади в Сімферополі... Депутатів збирали ополченці... щоб загнати їх в зал, щоб вони прийняли. Так, я був одним з командирів цих ополченців….»

Там же він відзначив, що успіх «народного волевиявлення» цілком був залежний від наявності у Криму російських військ, а також пояснив фактором їх відсутності невдачу «руської весни» у 2014 р. в інших містах Південно-східної України.

Присутність російських військ у Криму формально пояснювалась знаходженням тут підрозділів Чорноморського флоту РФ і військовими навчаннями; їх непідконтрольність українській владі, а на етапі початку захоплення – і її відкрите ігнорування, дозволяло безперешкодно перекидати до Криму будь-які війська і їх кількість залишалась невідомою для України.

Так звана "кримська самооборона" (зелені чоловічки) у Перевальному

Спочатку в Кремлі всіляко заперечували застосування російських військ. Зокрема, президент РФ Володимир Путін 14 березня 2014 року заявляв, що «зелені чоловічки», які були присутні у Криму з середини лютого 2014 року - це нібито «місцеві сили самооборони», які виникли стихійно. Уже через місяць, 17 квітня того ж року, той же Путін сказав, що «за спиною сил самооборони встали наші військові», а ще через півроку, 17 листопада 2014-го, зізнався, що «наші збройні сили блокували Збройні сили України в Криму» ...

27 лютого російськими військовими (близько 150 осіб) також було заблоковано аеропорт "Бельбек" у Севастополі, захоплено вузли зв’язку, оточено прикордонні загони у Балаклаві і Севастополі, зупинено поромну переправу в Керчі, встановлено військові блокпости на в’їздах в Крим на Чонгарі і Перекопі, відключено кримскотатарський телеканал ATR. На будівлях державних установ замість українських почали з’являтися російські прапори. Цього ж дня відбувся відчайдушний але безрезультатний візит до Сімферополя народного депутата України Петра Порошенка.

Прокуратура АР Крим порушила кримінальне провадження за ст. 258 Кримінального кодексу України «Терористичний акт» в зв'язку з захопленням будівлі Ради міністрів і Верховної Ради Криму.

Одночасно на сайті Міністерства оборони Росії з'явилася інформація про те, що з'єднання та військові частини Західного і Центрального військових округів РФ приступили до великомасштабної передислокації в призначені райони, але райони в повідомленні не називалися. З цього приводу було сказано наступне: «в яких регіонах і які завдання треба виконувати військам (силам), до командуючих арміями та командирів з'єднань буде доведено офіцерами Генерального штабу ЗС РФ після відкриття відповідних пакетів».

У відповідь на «занепокоєність» західних лідерів Володимир Путін пообіцяв поважати територіальну цілісність України, при цьому стало відомо про прибуття 13 рейсів літаків з російськими десантниками в Крим.

"Зелені чоловічки" в аеропорту Сімферополя

Наступного дня, 28 лютого, росіяни захопили контроль над аеропортом Сімферополя і заблокували військову частину 10-ї морської авіабригади в Новофедорівці під Саками.

Також 28 лютого 2014 р. збройні сили Росії розпочали «раптову перевірку боєготовності» військ Південного військового округу, у тому числі ЧФ РФ, із залученням підрозділів із складу Західного військового округу, у якій було задіяно до 150 тис. осіб особового складу, до 90 літаків, 120 вертольотів та 880 танків. Починаючи з 1 березня 2014 року відбулося розгортання російських ударних підрозділів у прикордонних з Україною областях РФ.

1 березня самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов заявив про підпорядкування собі кримських «силовиків» і звернувся до президента Росії В.Путіна посприяти у "забезпеченні миру і спокою" на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим.

Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України і, зокрема, в Крим.

Для політичного виправдання російського вторгнення було використано звернення В.Януковича, який втік до Росії, до президента РФ В.Путіна 1 березня 2014 року. 4 березня 2014 року представник РФ в Раді Безпеки ООН В.Чуркін заявив під час її засідання:

«Сегодня я уполномочен сообщить также следующее. Президентом России получено следующее обращение президента Украины Виктора Януковича. Я цитирую. Заявление президента Украины. Как законно избранный президент Украины заявляю: события на Майдане, незаконный захват власти в Киеве привели к тому, что Украина оказалась на пороге гражданской войны. В стране царят хаос и анархия. Жизнь и безопасность людей, особенно на юго-востоке и в Крыму, под угрозой. Под воздействием западных стран осуществляются открытый террор и насилие. Люди преследуются по политическому и языковому признакам. В этой связи обращаюсь к президенту России Владимиру Владимировичу Путину с просьбой использовать вооруженные силы Российской Федерации для восстановления законности, мира, правопорядка, стабильности, защиты населения Украины. Виктор Янукович, 1 марта 2014 года».

Захоплення Криму у лютому-березні 2014 р.

В подальшому протягом березня у Криму російськими військами були заблоковані і захоплені решта військових частин, кораблів, аеродромів, об’єктів ЗСУ і інших силових структур.

Швидко збільшуючи військове угруповання, яке за своїм бойовим потенціалом значно перевищувало дислоковані в Криму українські війська, Росія вже у першій декаді березня фактично завершила окупацію півострова.

При здійсненні провокацій щодо військових частин ЗСУ широко використовувалась «схема», коли у перших рядах знаходились так звані «протестувальники» з місцевих мешканців і завезених активістів, переважно жінки з дітьми, за ними – маргінали з так званої «самооборони Криму», «козаки» і тому подібні, далі – чоловіки спортивної статури у «цивільному», а вже за ними – озброєні російські військові без розпізнавальних знаків.

Слід зазначити, що більшість кримчан ставилась до процесів захоплення Криму нейтрально, але були і такі що відверто підтримували російського агресора. У зв’язку з незначним числом проросійських симпатиків до Криму були заздалегідь переправлені громадяни Росії, які зображували місцевих «мітингувальників» і створювали «картинку» для ЗМІ.

Тральщик "Черкаси" на Донузлаві

Одночасно хвилі проросійських мітингів були інспіровані і в інших великих містах південного сходу України.

За відсутності дієвої підтримки і чітких наказів з центру, в обстановці невизначеності гарнізони і кораблі ЗСУ поступово припиняли спротив, а деякі і відверто підіймали ворожий прапор. Багато силовиків зрадили присязі і перейшли на службу до агресора.

Останньої з захоплених стала військова частина морської піхоти в Феодосії, яку російським військовим довелося штурмувати 24.03.2014. Також до останнього не здавався тральщик «Черкаси» на озері Донузлав, але і його було захоплено 25.03.2014.

26 березня 2014 начальник Генштабу Збройних сил Росії Валерій Герасимов повідомив, що російські прапори підняті у всіх 193 військових підрозділах та установах ЗС України, дислокованих на території Криму, а

«всі військовослужбовці, які виявили бажання продовжити службу в українських Збройних силах, здавши зброю під охорону, знаходяться поза розташування військових частин і готуються до організованого виїзду з особистими речами на Україну».

У документальному фільмі А.Кондрашова «Крым. Путь на родину» (березень 2015 року) В.Путін заявив про свою готовність застосувати ядерну зброю під час операції з окупації Криму в разі втручання країн Заходу. Він також повідомив, що особисто керував військовою операцією, у ході якої російські морські піхотинці та частини спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС РФ заблокували українські військові частини. Крім того, В.Путін, визнав, що підрозділи ГРУ ГШ ЗС РФ провели спеціальну операцію зі знищення каналів спеціального зв'язку українських військових частин з Києвом.

У 2019 р. було оприлюднено інформацію, що для захоплення півострова росіяни задіяли 10 танків, 16 бомбардувальників, 2 винищувача, 26 вертольотів, 207 бронетранспортерів, 640 вантажівок, 8 берегових ракетних комплексів "Бастіон", 21 ракетну систему залпового вогню "Град" і 12 ракетних систем "Ураган"

Також додатково до тих 16 000 військових РФ, що вже знаходились у Криму, було переброшено ще не менше 10 500 - переважно десантників і спец призначенців. Допомогу їм надавали близько 22 000 (зі слів Путіна) т.зв. «членів загонів самооборони» переважно із завезених з Росії козаків, перевдягнених військових і т.і.

Дії Збройних сил України після вторгнення Росії до Криму

Ще 26 лютого 2014 р. Володимир Путін ініціював раптову перевірку та широкомасштабні військові навчання у західних областях Росії, безпосередньо прилеглих, зокрема, і до кордону з Україною. У цих навчаннях вже у перших числах березня було залучено приблизно 150 тис. військовослужбовців, понад 90 літаків, 120 гелікоптерів, до 880 танків, 1200 одиниць іншої техніки, до 80 кораблів та суден та 38 тис. особового складу сухопутних військ, морської піхоти та повітряно-десантних військ. Під прикриттям навчань активізувалось перекидання загарбників до Криму.

Чисельність Збройних Сил України, не кажучи про їхню боєздатність, не дозволяла захистити державу на жодному з можливих напрямків атаки. 11 березня 2014 р. в.о. Міністра оборони України Ігор Тенюх звітував, що із 41 тис. чол. особового складу Сухопутних військ боєздатними є лише 6 тисяч. А напрямків для захисту вистачало: АР Крим, Сумська, Чернігівська, Харківська, Донецька, Луганська та Одеська (зі сторони Придністров'я) області.

Лише 17 березня 2014 р., наступного дня після проведеного Росією в Криму так званого «референдуму», Верховна Рада України ухвалила закон про часткову мобілізацію. Розпочалася вона вже наступного дня — 18 березня. (перша хвиля)

Після початку військового вторгнення до Криму військові частини Збройних сил України були підняті за тривогою.

Березень 2014 р. Техніка ЗСУ на марші

Насамперед, це були частини спецпризначення та аеромобільні війська, котрі мали найвищу боєздатність.

Але в цілому, з кожної бригади можна було зібрати максимум 2 боєздатних батальйони, що формували обличчя всіх Збройних сил. В 24 ОМБр це був 1-й механізований батальйон, в 25 ОПДБр — 1-й повітряно-десантний батальйон, котрий регулярно брав участь у навчаннях, в 95 ОАЕМБр — 13-й батальйон, який брав участь в міжнародних навчаннях (1-й батальйон також практично нічим не поступався), в 80 ОАЕМБр — 1-й батальйон, в 30 ОМБр — 1-й батальйон. Також хороші показники мали 54-й та 74-й розвідувальні батальйони. Це й була найбільш боєздатна складова Збройних Сил України на той час — частини, особовий склад яких становили військовослужбовці-контрактники.

Окрім сухопутної компоненти була й авіаційна. Знову ж таки, більшість гелікоптерів АА (армійської авіації), здатних виконувати завдання, перебували в західному регіоні країни, а саме 7 окремий полк та 16 окрема бригада АА (Новий Калинів та Броди відповідно). Брали участь у бойових діях і гелікоптери 11 окремої бригади АА (Чорнобаївка Херсонської області).

Одними з перших у Збройних силах України були підняті частини спеціального призначення. На кінець лютого вони були одними з небагатьох боєздатних частин, оскільки були відносно укомплектовані особовим складом. 3-й та 8-й полки отримували різного роду специфічні задачі. Окремі групи полків спеціального призначення виконували завдання в Харківській області (3 опСпП), Сумській (8 опСпП), на адміністративній межі з АР Крим, де збирали інформацію і стежили за пересуваннями і навчаннями ЗС РФ на кордоні. 8 опСпП займався також вивезенням різного секретного обладнання та супроводженням важливих перевезень з Харківської області. Декілька груп 8-го полку в березні були перекинуті в АР Крим, але зроблено це було надто пізно: більшість українських частин і військових баз на той час опинилися в руках окупантів. Ці групи перебували в Перевальську, звідки власним ходом вийшли на материкову Україну.

У 20-х числах лютого розвідувальна рота 25-ї повітряно-десантної бригади під командуванням підполковника Миколи Паласа вирушила в Крим на навчання, що відбувалися в районі Перевального і де вона була заблокована окупантами разом з місцевими військовослужбовцями. Рота змогла зі зброєю і технікою повернутися на материк вже після анексії Криму.

Неповний 1-й батальйон 25 ОПДБр, в котрому значна частина військовослужбовців були контрактниками, посилений батареєю САУ 2С9 «Нона», в квітні вирушив на кордон з РФ в Донецькій області в район Амвросіївки, і вже безпосередньо там доукомплектовувався резервістами. Батальйон перебував на кордоні з РФ до червня. Сформувавши батальйонно-тактичну групу на основі 2-го батальйону, частину її направили в Херсонську область, а частину — на полігон «Широкий Лан» під Миколаєвом. Формування 3 ПДБ, окрім командної ланки батальйону, відбувалося винятково за рахунок мобілізованих бійців. Цей батальйон, за підтримки самохідної артилерійської батареї, одразу після появи угруповання Ігоря Гіркіна у Слов'янську, орієнтовно 12-13 квітня висунувся з ППД під Слов'янськ.

79-та окрема аеромобільна бригада була піднята за тривогою 2 березня: точніше, не вся бригада, а лише частина 1-го батальйону, де, як і в розвідувальній роті, служили контрактники. Сформований підрозділ був направлений в Херсонську область, на перешийок до Криму, під Чаплинку. Існував план перекинути ці підрозділи на територію самого Криму і закріпитися там у кількох населених пунктах на півночі. Але розвідка показала, що у місті головну трасу вже контролювали бронетранспортери російських військ вторгнення. План скасували, підрозділ залишився на перешийку. В 20-х числах березня формувався вже 2-й батальйон з числа мобілізованих. Станом на 18 квітня вже повністю боєздатні 1-й та 2-й батальйони були в Херсонській області, 18 травня направилися в Запорізьку область, а в червні — в Донецьку. Ще один батальйон бригади, 88-й окремий, перебував в Одеській області і був кадрованим, участі у бойових діях не брав через некомплект техніки і військовослужбовців.

95-та окрема аеромобільна бригада також у березні була піднята за тривогою, частину її перекинули в Херсонську область: хоча тут був кадрований другий батальйон, одразу залучити можна було лише 1-й та 13-й батальйони 95 ОАЕМБр. Ця бригада по праву вважається однією з найкращих. Після маневрів під Кримом дані батальйони перекинули в Донецьку область. Лише в кінці квітня — на початку травня в зоні бойових дій на Донбасі з'явився другий батальйон, котрий був укомплектований мобілізованими.

80-та окрема аеромобільна бригада складалася на весну-літо з 1-го (Львів) та 3-го (Чернівці) батальйонів. Перший батальйон 80-ї бригади переважно складався з контрактників і був боєздатною бойовою одиницею. Щоправда, замість 30 штатних бронетранспортерів в батальйоні їх було трохи більше ніж 20 одиниць. 8 квітня, здійснивши марш своїм ходом через Україну, львівські десантники зайняли Луганський аеропорт. Після появи угруповання Гіркіна частину з них перекинули під Слов'янськ.

Дана бригада була дещо своєрідною: аеромобільні бригади мали свої дивізіони гаубиць Д-30 (18 гаубиць), а у 80 ОАЕМБр їх було близько 30. 3-й батальйон вважався окремим і мав свій власний дивізіон, розвідувальну роту, роту підтримки. Лише в травні вдалося укомплектувати батальйон бійцями і відправити його в Луганську область. 2-й батальйон, котрий також дислокувався у Львові, був кадрованим і участі у літніх боях переважно не брав, виїхавши до зони бойових дій тільки в кінці серпня.

З реактивних полків одразу змогли висунути по одному дивізіону (в подальшому ця кількість збільшувалася), а 26-та артилерійська бригада направила в березні-квітні на полігон по дивізіону САУ 2С5 та 2С19, де вони проходили злагодження разом з іншими бригадами.

107-й реактивний артилерійський полк, що мав на озброєнні крупнокаліберні системи залпового вогню БМ-30 «Смерч», був також піднятий за тривогою у перший тиждень березня і підсилював різні угруповання вздовж кордону з РФ, а потім вирушив на навчання під Крим.

27-й реактивний артилерійський полк, озброєний БМ-27 «Ураган», дислокувався у Сумах. Через близькість до кордону з РФ (лише 34 км) полк вже 1 березня у повному складі вивели у Миргород, на Полтавщину. В процесі розгортання українських сил він згодом посилював механізовані та танкові частини на кордоні.

55-та окрема артилерійська бригада змогла виставити лише дві батареї. Одна з них була на морально застарілих гаубицях Д-20, інша — на гаубицях Мста-Б. Обидві батареї поїхали в прикордонну смугу. Наприкінці червня силами бригади було поставлено у стрій ще одну батарею Мста-Б.

На тлі розгортання частин швидкого реагування відбувалося формування батальйонно-тактичних груп (далі — БТГр) механізованих та танкових бригад з числа мобілізованих, на що пішло доволі багато часу.

У 24-й окремій механізованій бригаді ще в лютому — на початку березня була сформована БТГр зі складу 1-го батальйону, в котрому служили багато контрактників. Батальйон був повністю укомплектований штатною технікою та підсилений 4 САУ 2С3 «Акація», 6 БМ-21 «Град», мінометною батареєю 120-го калібру, танковою ротою (10 машин), розвідувальною ротою (на БТР-80 та БРМ-1К), інженерними підрозділами та підрозділами тилового забезпечення. Дану БТГр цілком можна назвати боєздатною і спроможною вести наступальні та оборонні дії, що вона і продемонструвала під час літньої кампанії. Орієнтовно 7–8 березня ця БТГр ешелоном вирушила в Чернігівську область, а звідти — в Сумську, де разом із 27-м реактивним артилерійським полком та 1 ОТБр зайняла позиції, щоб закрити від можливого вторгнення росіян небезпечну ділянку кордону. Звідти 24-та мехбригада вирушила в Полтавську область, а згодом — на північ Луганської, де, виставивши блокпости, пробула понад місяць. Звідти була перекинута під Слов'янськ після початку бойових дій. Хоч 2 БТГр 24 ОМБр і була штатно сформована в квітні 2014-го, вона, судячи зі всього, перебувала в резерві і лише в червні була перекинута у прикордонну смугу. 3 БТГр даної бригади потрапили у зону бойових дій на Донбасі лише 10 липня.

У березні відбулося формування БТГр 1-ї окремої танкової бригади з-поміж мобілізованих. Вдалося зібрати два танкових батальйони, механізований батальйон, розвідувальну роту, батарею САУ 2С3 «Акація», батарею «Градів». Слід зазначити, що згідно з організаційно-штатною структурою, в артилерійських дивізіонах має бути по 18 машин, але через брак особового складу, котрий міг працювати на цій техніці, максимум, що вдавалося зібрати за 10 днів, — це батарея (6 машин). У квітні-травні відбулося доукомплектування особовим складом, і в дивізіонах стало по 12–14 машин замість 18 (і то далеко не у всіх). 1 ОТБр, як зазначалося вище, перебувала в Чернігівській та Сумській областях, де вони проходили навчання і захищали ділянку можливого фронту. Звідти вирушили на північ Луганської області у повному складі. З огляду на те, що практично весь особовий склад складався з мобілізованих, боєздатність бригади перебувала на рівні нижче середнього, що підтвердилося в подальших боях.

1 березня 2014 р. 30-та окрема механізована бригада була піднята за тривогою. 8–9 березня всі три батальйони висунулися з ППД на два тижні на полігони в Рівненській області та полігон «Широкий Лан» в Миколаївській області. В цілому, кількість особового складу бригади та наявність техніки робило її однією з найбільших на той момент — орієнтовно 4 тис. бійців. Щоправда, лише 1-й механізований батальйон був укомплектований переважно контрактниками, а решта два — мобілізованими. В серпневих боях 1 МБ проявив себе з найкращого боку. Після злагодження на полігонах з іншими бригадами 1-й та 3-й батальйони відправилися на межу з АРК — в Херсонську область, а 2-й батальйон — у Луганську область.

8 березня за бойовою тривогою підняли 72-гу окрему механізовану бригаду і протягом березня-квітня сформували 2 БТГр. 20 березня в Запорізьку область прибула 1 БТГр, а 10 квітня — ще один ешелон цієї бригади. У квітні-травні вони тримали оборону неподалік Маріуполя, звідки згодом були перекинуті в прикордонну смугу. 72 ОМБр була третьою за чисельністю бригадою в ЗСУ, але знову ж таки, левову частку особового складу становили мобілізовані.

128-ма окрема гірсько-піхотна бригада була піднята за тривогою 2 березня і направлена на полігон. У її складі був 15-й гірсько-піхотний батальйон та механізований батальйон. Ця бригада також перебувала в процесі реформування: раніше вона мала на озброєнні танковий батальйон та дивізіон САУ 2С3 «Акація». Через скорочення штату було сформовано дві БТГр, танкову роту та неповну батарею (4 САУ) «Акацій», які 18 березня ешелонами направили до Сумської області. Спочатку вони перебували в Конотопі, а через два тижні їх перекинули під Батурин у Чернігівській області. На початку квітня їх знову перекинули на полігон 1 ОТБр, а в травні вони вирушили в Луганську область.

У березні-квітні формуються одразу 3 батальйонно-тактичні групи 51-ї окремої механізованої бригади. Ця бригада була кадрованою: тобто на постійній основі в пункті дислокації перебуває невелика кількість особового складу та цивільного персоналу, який повинен підготувати техніку та умови для бійців в разі війни. В бригаді до мобілізації було близько 500 солдатів та офіцерів і цивільного персоналу. Завдяки мобілізації вдалося сформувати батальйони, і вже 12 березня 51 ОМБр висунулася на полігон, де до квітня проходила навчання і доукомплектування. Бригада завдяки мобілізованим стала найбільшою в Збройних силах України, і була згодом розкидана по двом областям, де вела запеклі бойові дії. Це було єдине військове з'єднання, у складі якого зберігався дивізіон САУ 2С1 «Гвоздика» (ці САУ знімалися з озброєння механізованих бригад ЗСУ). В травні висунулася на Донбас, де виставила лінію з 9 блокпостів в районі Курахове — Вугледар — Волноваха. Хоча бригада й була чисельно найбільшою, але 85 % її особового складу становили мобілізовані, що вплинуло на її боєздатність.

17-та окрема танкова бригада, котра мала би бути ударним кулаком армії, перебувала в стадії розформування. Для цієї бригади було нереально навіть за місяць зібрати хоча б один танковий батальйон. На початку березня виїхала на полігон незначними силами. 20 березня в пункті постійної дислокації сталася надзвичайна пригода — пожежа. Згоріли 6 танків, що суттєво знизило боєздатність бригади — вона не могла сформувати навіть РТГр (ротно-тактичну групу). В період з 10 по 17 квітня під Ізюм відправили кілька танків та БМП-2 даної бригади. До червня вона змогла виставити лише 10 танків, декілька БМП-2 та батарею САУ 2С3 «Акація».

28-ма окрема механізована бригада в березні змогла сформувати першу і єдину за все літо БТГр. 10 березня під час навчань на «Широкому Лані» згоріла одна БМП-2 даної бригади і було пошкоджено через неналежне ставлення до техніки ще 24 БМП-2 та 5 САУ 2С3 «Акація». По факту, щойно сформована БТГр одразу ж вийшла з ладу. Загалом, від 28 ОМБр не змогли сформувати більше ніж одну БТГр з приданою батареєю САУ та танковою ротою, і потрапила ця група на фронт лише 7 липня, в прикордонну смугу.

Попри найменшу кількість військових частин у східних областях, дислоковані саме там бригади проявили себе в боях із найкращого боку.

93-тя окрема механізована бригада в березні відправилася в Харківську область, і деяка частина — на північ Луганської області. 15 березня ешелон з технікою перебував біля Станиці Луганської, частина була в Алчевську. 17 березня окремі підрозділи перебували в Харківській області, через місяць, 17 квітня — на кордоні з РФ в Луганській області, у травні вже виставили БП в Донецькій області на лінії Красноармійськ — Добропілля — Краматорськ. В цілому, 93 ОМБр була однією з найкращих в ЗСУ за якістю особового складу, укомплектованістю та матеріальним станом техніки.

В 92-й окремій механізованій бригаді не змогли сформувати боєздатної одиниці, і в боях на Донбасі підрозділи бригади участі не брали. Невелику кількість особового складу і відносно боєздатної техніки, які були у бригаді, тримали на кордоні з РФ в Харківській області. Лише наприкінці серпня під час запеклих боїв за Іловайськ ротно-тактична група зі складу бригади була залучена вже як останній резерв.

У 2018 р. заступник секретаря РНБО Михайло Коваль свідчив, що на лютий 2014 р. в цілому з 117 частин і з'єднань ЗСУ 56 були готові виконувати бойові задачі, 11 частково готові і 50 не були готові.

Також слід зазначити, що підрозділи ЗСУ при передислокуванні вже з початку березня у південно-східних регіонах стикалися з перешкодами противника у вигляді організованих на маршрутах руху добре поінформованих «народних» блокпостів, дії яких координувалися централізовано через соцмережі, і часто вимушені були рухатися повз асфальтованих доріг і населених пунктів.

Перші жертви російського вторгнення в Україну

Незважаючи на намагання московської влади представити процес захоплення як «мирний» перехід Криму до Росії, жертв уникнути не вдалося. Так, ще 26 лютого 2014 р. в наслідок зіткнень і штовханини на мітингу під ВР Криму загинуло 2 особи; 3 березня на центральній площі Сімферополя так званою «самообороною Криму» було захоплено місцевого мешканця Решата Аметова, який проводив там одиночний пікет проти загарбників, 15 березня його понівечене тіло було знайдено у Білогірському районі.

18 березня під час штурму окупантами 13-го фотограмметричного центру у Сімферополі на посту був застрелений вартовий – прапорщик ЗСУ Сергій Кокурін, було поранено капітана ЗСУ В.Федуна, однак загинув і один з окупантів (ймовірно, від вогню своїх поплічників).

6 квітня у своєму гуртожитку в Новофедорівці російським сержантом з автомата був застрелений майор ЗСУ Станіслав Карачевський.

Ще низка кримчан-воїнів ЗСУ загинула невдовзі під час захисту своєї Батьківщини на Донбасі, а деякі активні проукраїнські налаштовані кримчани просто зникли на окупованій території.

Як заявила віце-прем'єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе під час виступу на Міжнародному форумі "Крим в умовах окупації: наслідки для України та світу", станом на початок 2017 р. на території окупованого Росією Криму нараховувалось 12 загиблих, 17 зниклих без вісти, 39 політв'язнів, 10 з яких вже було засуджено.

• 
  Решат Аметов
• 
  Сергій Кокурін
• 
  Станіслав Карачевський

Колаборація з російськими загарбниками у Криму

Українські силовики у Криму в своїй більшості зрадили присязі і своїй Батьківщині і перейшли на бік ворога. Серед причин такої злочинної і ганебної поведінки можливо зазначити наступні:

• низький загальний моральний рівень військовослужбовців, розрахунок продовжити службу в російських структурах з порівняно більшим грошовим забезпеченням (схильність до зрадництва, меркантилізм, непорядність)
• низький рівень вмотивованості військовослужбовців (грошове забезпечення, неякісне патріотичне виховання)
• переважаюча більшість місцевих мешканців серед військовослужбовців і інших силовиків в першу чергу думала, як залишитися в Криму, де вже є своє житло, сім’ї, налагоджений побут; також це були здебільшого етнічні росіяни, які в першу чергу стали жертвами кремлівської пропаганди
• вербування російськими спецслужбами (переважно командирів). Так, командир Севастопольської бригади тактичної авіації полковник Ю.Мамчур пізніше свідчив, що за перехід на бік Росії загарбники пропонували виділити йому квартиру в Севастополі і посаду у своїх збройних силах.
• наявність тривалих дружніх стосунків з російськими військовослужбовцями, які проходили службу у Криму

У той же час Україна не могла надати дієвої підтримки своїм військам в Криму, так як (про що визнав пізніше т.в.о. міністра оборони Ігор Тенюх) на той момент реально боєздатних військ в ЗСУ налічувалось всього близько 5 000 осіб. Конкретних наказів на застосування зброї з Києва також не надходило.

Основна частина силовиків у Криму незабаром піддалася на російську пропаганду і перейшла на бік ворога.

Як свідчив у 2019 р. екс-міністр оборони (у березні-травні 2014 р.) Михайло Коваль, не зрадили присязі під час захоплення Криму:

• з 13 468 солдатів і офіцерів Збройних Сил України - лише 3990 військовослужбовців (29,6%);
• Міністерство внутрішніх справ України: з 10 936 - тільки 88 (0,8%);
• Внутрішні війська МВС: з 2 560 – 1 177 (46%)
• Державна прикордонна служби України: з 1 870-ти тільки 519 (29,7%); за іншими даними – 579 з 1570
• Служба безпеки України: з 2 240 тільки 242 (10,8%); за іншими даними – 242 співробітники з 1614 осіб офіцерського складу)
• Управління державної охорони - з 527 - тільки 20 осіб

Д.Березовський

За російськими даними, протягом 20 березня, після підписання Путіним указу про визнання військових звань військовослужбовців України і можливість перейти на службу до армії агресора, командири і начальники 72 військових частин, установ і кораблів Міністерства оборони України, дислокованих на Кримському півострові, в числі яких 25 судів допоміжного флоту і шість бойових кораблів Військово-морських сил України, зрадили присязі і прийняли рішення добровільно перейти до лав збройних сил окупанта; разом з ними зрадили присязі і більшість їх підлеглих.

Одним з перших зрадників став тільки-но призначений 1 березня Командувачем ВМСУ контр-адмірал Д.Березовський, який вже наступного дня видав наказ скласти зброю і не чинити опір російським військам, присягнув на вірність «мешканцям АР Крим та міста Севастополя» і почав активно агітувати переходити на бік ворога військовослужбовців ЗСУ у Криму. Також активно почав працювати на окупантів Голова УСБУ у м.Севастополь (2012-2014) Петро Зима. 3 березня з’явилась інформація, що на вірність т.зв. «народу Криму» присягнули знов призначений «начальник Головного управління внутрішніх справ» Сергій Абісов, «начальник Головного управління Служби з надзвичайних ситуацій» Сергій Шахов і виконуючий обов'язки «начальника прикордонної служби» Віктор Мельниченко (раніше - перший заступник начальника Азово-Чорноморського регіонального управління Держприкордонслужби України). Також стали на шлях зради командири 36-ї окремої бригади берегової оборони, 501-го окремого батальйону морської піхоти і деякі інші.

О.Царьов

Одночасно на службу до окупантів перейшли і майже всі державні службовці у Криму.

Поза межами Криму активну проросійську політику проводили деякі члени «Партії регіонів», зокрема депутати Олег Царьов, Олександр Єфремов, Микола Левченко, а також політик Віктор Медведчук (кум Путіна).

Слід зазначити, що окремі випадки викриття зрадників серед українських силовиків траплялись і пізніше: наприклад, 14 квітня 2020 було повідомлено про затримання генерал-майора СБУ і російського агента Валерія Шайтанова, який ще у квітні 2014 р., перебуваючи на посаді заступника командира «Альфи» СБУ саботував (разом зі своїм командиром) накази керівництва щодо протидії сепаратистам на Донбасі, а пізніше приховано працював на російські спецслужби. 21.07.2021 у ЗМІ з'явилась інформація про затримання СБУ 2-х полковнників цієї спецслужби за підозрою у зрадництві.

17 вересня 2020 р. Верховна Рада затвердила в першому читанні законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права" (№2689).

Зокрема, зміни до статті 8 передбачають введення принципу універсальної юрисдикції щодо злочинів агресії, геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, тобто такої дії законодавства про кримінальну відповідальність, яка не пов'язана з місцем скоєння злочину, громадянством, постійним місцем проживання підозрюваного або потерпілого або збитком національним інтересам держави

Інспірування в Україні проросійських протестів

Слід зазначити, що у розпочатій проти України війні Росія широко використовувала невійськові, але дієві методи (економічний, дипломатичний, політичний тиск, пропаганда, вербування та підкуп), внаслідок чого цю війну також називають «гібридною».

Одним з «гібридних» методів цієї війни була організація у великих містах антиурядових проросійських виступів, які повинні були зробити «картинку» нібито невдоволення населення законною владою, легітимізувати захоплення «протестувальниками» державних установ і проголошення «самостійності» регіонів. Організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України стали «антимайдани».

У низці таких акцій безпосередньо брали участь завезеними автобусами через кордон громадяни Росії, місцеві проплачені «тітушки», маргінали і члени проросійських організацій (на кшталт «Донецької республіки» та «Оплоту»).

На тлі перекидання російських військ до Криму, блокування військових частин, повзучої окупації, було організовано такі проросійські мітинги і інші акції. у т.ч. силові:

• 21 лютого – Сімферополь
• 22 лютого – Харків (на підтримку з'їзду депутатів всіх рівнів південно-східних областей)
• 23 лютого – Сімферополь, Севастополь (повалення законної влади у місті), Маріуполь, Херсон.
• 24 лютого – Севастополь, Харків
• 25 лютого – Миколаїв (проросійські активісти розбили наметове містечко у середмісті)
• 26 лютого – Сімферополь, Харків
• 27 лютого – Севастополь (за участі політиків з Росії)
• 28 лютого – ультиматум П.Губарева на сесій Донецької міськради
• 1 березня – Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Харків, Дніпропетровськ, Мелітополь, Миколаїв, Одеса, Херсон
• 2 березня - Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Херсон
• 3 березня – Сімферополь, Донецьк, Одеса
• 4 березня – Харків

• 

  Дмитро Чернявський (1992 - 2014)

  5 березня – Донецьк, Запоріжжя, Мелітополь
• 8 березня – Маріуполь
• 9 березня - Сімферополь, Севастополь, Євпаторія, Керч, Луганськ, Мелітополь
• 10 березня – Сімферополь, Луганськ
• 11 березня – Донецьк (зіткнення, вбивство активіста Дмитра Чернявського)
• 14 березня – Харків (Бій на Римарській), Мелітополь, Маріуполь, Донецьк
• 16 березня – Дніпропетровськ, Миколаїв, Маріуполь, Мелітополь, Одеса
• 18 березня – Донецьк,Маріуполь
• 22 березня – Маріуполь
• 23 березня – Запоріжжя
• 28 березня – Маріуполь
• 29 березня – Одеса
• 4 квітня – Одеса
• 5 квітня – Донецьк, Маріуполь
• 6 квітня – Донецьк (захоплення ОДА), Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя
• 7 квітня - Донецьк, Луганськ, Харків (проголошення «ДНР» та «ХНР», захоплення Харківської ОДА)
• 8 квітня – Одеса (проросійські активісти облаштували наметове містечко на Куліковому полі)
• 11 квітня – Луганськ (облога облради)

З 12 квітня російські загарбники, поряд з «мітингами» і «мирними протестами» перейшли до відвертих збройних нападів на адміністративні установи на Донбасі.

• 12 квітня – Харків; напади озброєних бойовиків на адміністративні установи у Слов’янську, Артемівську, Краматорську, Горлівці, Красному Лимані
• 13 квітня – Запоріжжя, Харків, Маріуполь (захоплено міськраду), захоплено Єнакієве, Харцизьк, Дебальцеве.
• 14 квітня – Луганськ (облога облради), захоплення Горлівки
• 17 квітня – Харків; спроба захоплення міськради Стаханова
• 21 квітня – Одеса
• 27 квітня – Луганськ (проголошення «ЛНР»), Харків, Стаханов (облога міськради)
• 29 квітня – Луганськ (захоплення облдержадміністрації і міськради)
• 1 травня – Маріуполь
• 2 травня – Одеса (збройні сутички)

З травня у зв’язку з активізацією бойових дій і зростанням з цієї причини проукраїнських настроїв, переносу ворогом акценту на чисто бойові акції, діяльністю українських силовиків і спецслужб, антиукраїнські мітинги без російської підтримки швидко зійшли нанівець.

• 9 травня – Харків
• 11 травня – Харків
• 18 травня – Харків, Одеса
• 25 травня – Харків (вийшло вже лише близько 300 "активістів")

Разом з тим у цих містах, у т.ч. і у Криму, проходили і проукраїнські мітинги, іноді одночасно з проросійськими, що приводило і до сутичок з загиблими (Донецьк, Одеса); найбільшою проукраїнською акцію була акція у Криму 8 березня 2014 р., коли від 12 до 20 тис. місцевих мешканців по всьому півострову вийшли з проукраїнськими гаслами; у Донецьку (5 березня) і Харкові (9 березня) проукраїнські мітинги зібрали по 10 тис. учасників.

Анексія Криму Російською Федерацією

Указом Президента України від 7 березня 2014 року № 261 було зупинено дію Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму». Конституційний Суд України визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає Конституції України.

Але 11 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим і Севастопольська міська рада, в умовах масової зради силовиків і держслужбовців, блокування військових частин ЗСУ і окупації півострова збройними силами РФ, прийняли «декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя», згідно з якою у разі рішення «народів Криму» в результаті референдуму увійти до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і саме в такому статусі звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного договору до складу Росії як нового суб'єкта федерації.

Незважаючи на позицію України і міжнародної спільноти, реальну думку мешканців Криму, Росія при підтримці своїх окупаційних військ і спецслужб, всупереч нормам українського і міжнародного права провела 16 березня протизаконний неконтрольований фейковий «референдум» щодо «незалежності» Криму, на якому нібито переважна більшість населення висловилась за входження до складу Росії. "Референдум" було організовано всупереч як українському, так і російському законодавству.

При цьому не було дотримано жодних загальновизнаних стандартів народного волевиявлення. Так званими «міжнародними спостерігачами», яких російська окупаційна влада допустила на півострів для роботи на «референдумі», були представники ультраправих, неонацистських та комуністичних європейських партій, інші особи з нацистськими та неосталіністськими поглядами .

17 березня Росія визнала результати цього «референдуму», а 18 березня поспіхом лицемірно «погодилася прийняти до свого складу» вже окупований український півострів, таким чином здійснивши офіційну анексію територій в порушення норм міжнародного права і низки міжнародних договорів, зокрема, Гельсінських угод 1975 р., Будапештського меморандуму 1994 р., діючих на той час українсько-російських угод.

Оформлення анексії Криму в Москві (С.Аксьонов, В.Константинов, В.Путін і О.Чалий)

Підписи під злочинним документом («Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії») у Москві поставили президент Росії В.Путін, незаконні «прем’єр-міністр» та «Голова державної ради» так званої «Республіки Крим» С.Аксьонов і В.Константинов, а також так званий «народний мер Севастополя», громадянин Росії О.Чалий. На урочистому засіданні В.Путін виступив з промовою, в якій вкотре підкреслив, що українці і росіяни - це один народ, а також зазначив:

«...на Украине живут и будут жить миллионы русских людей, русскоязычных граждан, и Россия всегда будет защищать их интересы...».

21 березня 2014 року Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — «Республіки Крим» та «міста федерального значення Севастополь», закріпивши анексію цих регіонів Росією. На окупованих територіях указом президента Росії того ж дня був утворений так званий «Кримський федеральний округ». (28 липня 2016 року його було ліквідовано, Крим включено до складу Південного ФО РФ)

Українські силовики, які залишились вірними своїй присязі, отримали змогу виїхати з окупованого півострова, частково була передана і військова техніка. Разом з тим значна частина зрадників України перейшла на службу до силових структур російських загарбників, але надії багатьох з них залишитись в Криму і служити окупантам не були виправдані – з часом більшість з них перевели на службу до різних регіонів Росії, або вони вимушені були звільнитися з різних причин.

Окупація та анексія Криму не була результатом глибинних соціально-політичних процесів в Криму. Це результат комбінованої (гібридної) спецоперації ФСБ і армії РФ. Поширені російською пропагандою судження про те, що анексія Криму, нібито, стала результатом стійкого прагнення більшості населення Криму до Росії - неспроможні. Соціальна база сепаратизму в Криму в 2000-х роках постійно і стрімко зменшувалася. До 2012 року вона становила близько 28% (у 2009 - близько 60%).

Причини відсутності дієвого опору окупантам у Криму

Серед причин ненадання дієвого опору російським загарбникам з боку більшої частини військовослужбовців ЗСУ під час захоплення Криму можна назвати такі:

• тривалі стосунки українських силовиків ( у т.ч. і дружні) з російськими військовослужбовцями, які проходили службу тут же, у Криму
• вербування російськими спецслужбами українських військовослужбовців, особливо командирів;
• масована багаторічна російська пропаганда, і, як слід -
• готовність до зрадництва і масове зрадництво силовиків у Криму
• невиконання наказів київського керівництва: так, за свідченням екс-голови СБУ В.Наливайченка він віддавав СБУ у Криму наказ розблокувати будівлю Верховної Ради АР Крим, але його кримські підлеглі команду саботували
• певний вакуум влади як наслідок втечі Президента В.Януковича і його вищих посадовців до Росії; відсутність дієвого керівництва силовими структурами: всі керівники та командувачі силових відомств знайшли притулок у Росії: Міністр оборони Павло Лебедєв (котрий мав, до речі, російське громадянство); Голова СБУ Олександр Якименко; Міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко; Командувач Внутрішніх військ МВС Станіслав Шуляк. Саботував накази керівництва колишній командувач Військово-Морських Сил України Юрій Ільїн, котрий у лютому 2014 р. був призначений Януковичем Начальником Генштабу ЗСУ. В травні 2014 р. покинув місце служби і виїхав до вже окупованого на той час Росією Криму.
• втрата управління центральним командуванням, пошкодження каналів спецзв’язку ворогом, дезінформація з боку противника;
• низький стан підготовленості військовослужбовців ЗСУ, матеріального забезпечення;
• перевага загарбників у озброєнні, військах і їх підготовленості
• загроза масштабного російського вторгнення вздовж всього державного кордону у разі людських жертв, особливо серед цивільних осіб
• можливо – нерішучість нової української влади: так, за введення військового стану на засіданні РНБО України 28.02.2014 за таке радикальне рішення проголосував лише в.о. Президента О.Турчинов
• як наслідок вищенаведеного – деморалізований стан військовослужбовців ЗСУ у Криму.

16 вересня 2020 року за результатами попереднього розслідування Держбюро розслідувань повідомлено про встановлені причини і умови, що сприяли розвалу збройних сил і анексії Кримського півострова.

Зокрема,  відзначено, що злочинні дії по підриву боєздатності української армії почалися в 2012 році і тривали аж до вторгнення росіян до Криму в лютому 2014 року.
У державній зраді підозрюються вищі посадові особи держави того періоду - президент Віктор Янукович, міністри оборони України Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв, а також начальник Генерального штабу Головнокомандувач ЗСУ Володимир Замана 
Слідчими виділено п'ять основних епізодів скоєння злочину, в кінці привели до окупації Кримського півострова.
       1. Злочинне скорочення ЗСУ
Незважаючи на повернення до позаблокового статусу, вимагало нарощування чисельності армії, протягом 2012-2013 рр. Гранична чисельність ЗСУ була скорочена з 240 000 до 162 000 військовослужбовців.

      2. Підрив стану мобілізаційної готовності
У 2013 році була скорочена половина від штатної чисельності військкоматів. Як результат, військові частини були укомплектовані лише на 25-55%. До того ж, було згорнуто "по-літерну" приписку мобілізаційних ресурсів у військові частини і знищений облік військової техніки.

      3. Знищення систем протиповітряної оборони Криму
Управління системою ППО в Криму було передано в командування ВМС України на півострові, яке в подальшому перейшло на сторону ворога. До того ж, було скорочено одну з двох бригад ЗРК С-300В на озброєнні і зупинено програми модернізації ЗРК С-125 і С-200В.

     4. Незаконні організаційні зміни і нівелювання стратегічних оборонних документів
Проведені в 2013 році масштабні організаційні зміни ВСУ, які суперечили законодавству і не були внесені в стратегічні оборонні документи країни, завадило ВСУ в момент реалізації одного з сценаріїв зовнішньої агресії сформувати ударну групу і захистити територіальну цілісність України.

     5. Невжиття заходів щодо реагування на зовнішні загрози
Незважаючи на численні повідомлення розвідки, які чітко свідчили про підготовку наступальної операції з боку РФ в кінці 2013 - початку 2014 рр. Не було вжито заходів щодо приведення ЗСУ до вищих щаблів боєготовності, організації територіальної оборони і проведення широкомасштабних військових навчань на території Криму.

Зазначені дії у своїй сукупності пов'язані і привели до тяжких наслідків - вторгнення РФ на територію АР Крим та м.Севастополь, подальшої їх окупації, порушення суверенітету і територіальної цілісності України.

Однак, навіть пасивний опір кримських гарнізонів у ворожій облозі дозволив виграти певний час і передислокувати підрозділи ЗСУ на східні рубежі держави, розпочати мобілізацію, бойове навчання і підготовку до можливого вторгнення російської армії у материковій частині.

Продовження російської агресії проти України на Донбасі

Після оформлення захоплення Криму, зважаючи, зокрема, на відсутність гідного опору з боку України і мляву реакцію провідних країн світу, Росія перейшла до більш активних дій на сході України, особливо на Донбасі.

Історичні передумови

З давніх часів землі півдня України і, зокрема, сучасного Донбасу були домівкою для багатьох кочових народів – зокрема, скіфів, сарматів, булгар, печенігів, половців. Після татаро-монгольської навали у ХІІІ ст. ці території стали частиною спершу Золотої Орди, а потім – окраїною Кримського ханства, але вони залишались слабо заселеними, так званим «Диким Полем». З заходу до них примикали землі Запорожжя - володіння Великого князівства Литовського (пізніше Речі Посполитої), де з ХVІ ст. почали облаштовуватися українські козаки (черкаси). З послабленням Кримського ханства козаки почали просуватися далі на схід і заселили майже весь нинішній Донбас. З українськими козаками пов’язують і виникнення столиці донського козацтва на Дону – Черкаська у 1569 р. («черкасами» звали саме українських козаків), а деякі козацькі слободи розташувались навіть на південь від пониззя Дону (Койсуг, Батайське, Кагальник). У ХVІІІ ст. на Донеччині розташовувались Кальміуська і Єланецька (1734-1746 рр.) паланки Війська Запорозького з багатьма зимівниками і слободами.

Сучасну північ Донецької і Луганської областей ще раніше, у ХVІІ ст.., почали освоювати козаки Слобідської України.

Донбас як частина запорозьких земель у 18 ст.

Землі на схід, по Дону, почали заселяти козаки переважно російського походження, і між ними і запорожцями тут нерідко траплятися зіткнення і суперечки через угіддя. З метою врегулювання конфліктів російська імператриця Єлизавета у 1747 році розмежувала землі козаків по р.Кальміус, таким чином позбавивши запорожців законного права претендувати на східні території між Кальміусом і пониззям Дону.

З втратою впливу Туреччини і Кримського ханства у південній Україні ці землі заселялися все активніше, російський уряд залучав сюди і іноземних (переважно балканських) колоністів. У 1752 р. від Запорожжя було відторгнуто східну частину по річкам Сіверському Дінцю і Лугані, тут (у т.ч. і на слободах запорожців) поселено сербських військових поселенців і створено «Слов’яносербію» (за прикладом створеної у центральній Україні «Нової Сербії»). 1765 р. Слов’яносербію разом з «Новою Сербією» було включено до складу створеної у центральній Україні Новоросійської губернії. 1775 року Запорозьку Січ було знищено російськими військами, запорозьке козацтво було ліквідоване російським урядом, а його землі розділені по Дніпру між Новоросійською і новоствореною Азовською губерніями (куди і попав майбутній Донбас); козацькі зимівники перетворювались на слободи і села, російські поміщики, які отримали тутешні землі, активно стали переселяти сюди своїх селян з глибин Росії.

Подальший розвиток краю пов’язаний з відкриттям тут великих покладів кам’яного вугілля. 1796 року було споруджено першу кам'яновугільну копальню у Донбасі (Лисичанськ), а 1800 вже запрацювала перша в Україні велика доменна піч на Луганському чавуноливарному заводі. Незважаючи на приплив селян і робітників з центральних регіонів Росії у південно-східну Україну, переважну більшість населення на Донбасі, у Приазов’ї і прилеглих регіонах Області війська Донського та Кубані за результатами перепису 1897 р. становили українці.

1917 року Донбас, як частина однієї з «українських» губерній (Катеринославської) опинився у складі УНР. Після остаточного захоплення УНР більшовиками і становлення УСРР/УРСР до неї у 1920 р. було передано західну частину земель колишньої Області Війська Донського між Кальміусом і Сіверським Дінцем з містами Таганрог, Кам’янськ, Шахти, Амросіївка, однак вже 1924 року східну частину цих переданих раніше земель більшовики, не зважаючи на переважно українське населення, відторгли від УРСР і приєднали до РРФСР.

За радянських часів Донбас пережив колективізацію, Голодомор і індустріалізацію з масовим переселенням сюди робітників з російських регіонів, Другу світову війну і повоєнне відновлення у складі УРСР.

Підривна діяльність Росії на Донбасі

Після розпаду СРСР, особливо після приходу до влади у Росії угрупування Путіна, Москва з-під тишка підтримувала місцеві маргінальні сепаратистські рухи, які, втім, не були тут такими помітними, як у Криму. Взагалі сепаратистські рухи обережно продавлювалися Кремлем ще з середини 1990-х років, але активна «робота» почалася вже після 2004. У 2005 в Донецьку стали з'являтися дрібні організації, в тому числі «Рух пильних» (голова Цуркан), «Союз народжених революцією» (Пургін), ГР «За Україну без Ющенка» (Хряков), «Ми» (Роман Лягін), іноді мелькав «Молодіжний рух патріотів» (лідер - Макович, який помер у злиднях у «ДНР» у 2017 р.). Місцеве населення цих маргінальних «лідерів» сприймало як «міських божевільних».

Прапор організації "Донецька республіка"

У грудні 2005 в Донецьку була офіційно зареєстрована міська організація «Донецька республіка» (засновники - Цуркан, Пургін і Олег Фролов - лідер «Русского движения в Украине») – тобто, як виявилось з часом – було створено ядро донецького сепаратизму. У грудні з'явилася і обласна організація «Донецька республіка» (Цуркан, Пургін, Прудко) з символікою, що після 2014 стала базовою в «ДНР». Майже по всіх областях південного сходу України реєструвалися аналогічні організації. На початку 2006 в Донецьку була створена Міжрегіональна федерація громадських організацій «Донецька федеративна республіка» на чолі з тим же Цурканом. До 2006 всі перспективні «громадські працівники» вже були у сфері впливу російських ідеологів. Лідери рухів регулярно їздили в Росію на тренінги і семінари про «російський світ» і його панування. Найбільш тісні зв'язки були з організацією «Міжнародний Євразійський рух» (ЄСМ, його молодіжне крило буде створено пізніше), створеної в 2003 і очолюваної головним ідеологом «імперської Росії» і «Русского мира» Олександром Дугіним (до речі, приятель і однодумець Д.Корчинського) . Зльоти на озері Селігер ЄСМ проводив щорічно, і активісти «Донецької республіки» були постійними учасниками.

У листопаді 2006 в Донецьку пройшов марш під гаслами «НАТО - вбивця слов'ян!», «За російську мову! За федерацію!»,«Ні - бандерівської окупації!», який зібрав близько 400 осіб.

В кінці 2006 і початку 2007 акції «Донецької республіки» («ДР») проходили вже під гаслами федералізації. А в квітні 2007 триколори «ДР» майоріли вже в центрі Києва, на Майдані, під час мітингу прихильників коаліції Партії регіонів, Соцпартії та КПУ. До середини 2007 акції під прапорами «ДР» та Росії вже стали звичними для всіх областей південного сходу, але основний центр залишався в Донецьку.

У листопаді 2007 Донецький окружний адмін суд заборонив діяльність «Донецької республіки», СБУ порушила кримінальні справи проти керівництва і активістів «ДР».

У січні 2010 р Апеляційний суд Донецької області повернув справу на додаткове розслідування. У березні 2013 року, за часів президентства В.Януковича, кримінальну справу проти лідерів «Донецької республіки» було закрито.

З 2012 прапори «ДР» все частіше з'являються не тільки на вуличних акціях, а і в держустановах. Станом на 2013 р. «Донецька республіка» відчувала себе зовсім упевнено. У квітні адепти республіки на чолі з Пургіним і Фроловим силовим способом зірвали в Донецьку проведення українсько-американського семінару, який відкривав посол Дж.Тефт.

Разом з тим, цей регіон поряд з Кримом також став опорою загальноукраїнських партій, які використовували проросійську риторику – Комуністичної партії України, ПСПУ, Партії регіонів.

У Харкові антидержавні сили групувались, окрім КПУ, навколо проросійської (прорадянської) громадської організації «Оплот», утвореної в 2010 колишнім міліціонером Євгеном Жиліним. В листопаді 2011 р. на базі ГО Є.Жиліним був також створений бійцівський спортивний клуб «Оплот», а пізніше ще низка підприємств: благодійний фонд, аудиторська, юридична компанії, інформаційне агентство.

З початком Євромайдану Жилін зайняв відверто антиукраїнську позицію, зі своїми бійцями (кількість яких він називав 350 осіб, або 2000 по Україні) діяв у Харкові, а також виїжджав до Києва для участі у силових акціях.

У квітні 2014 р. «Оплот» брав активну участь у силових акціях у Донецьку, зокрема, захопленні мерії 16 квітня, а з лав його місцевого підрозділу (створеного у грудні 2013) вийшов і майбутній лідер «ДНР» Олександр Захарченко. У червні 2014 на базі «Оплоту» утворений однойменний «батальйон» НЗФ, який у 2014 р. частково контролював Донецьк, Шахтарськ і Сніжне і пізніше як 5 мотострілецька бригада був включений до складу так званого «1 Армійського корпусу ДНР».

Лідер «Оплоту» Жилін виїхав до Росії. 19 вересня 2016 р. було повідомлено про вбивство Є.Жиліна в підмосковному ресторані.

Підготовчі дії агресора на сході України на початку 2014 р.

У той час, як у Криму розгортались дії по окупації і увага української влади і світової спільноти була прикута до півострова, розхитувалась ситуація на всьому сході України. Для цього використовувались як місцеві агенти впливу, маргінали, так і масово завезені з сусідньої Росії автобусами професійні «протестувальники» і «тітушки».

Так, 23 лютого відбулись мітинги не тільки у Сімферополі і Севастополі (з поваленням законної влади у місті), а й у Маріуполі і Херсоні.

24 лютого відбулися протестні акції у Севастополі і Харкові; 25 лютого проросійські активісти розбили наметове містечко у середмісті Миколаєва, а серед «протестувальників» у Харкові з’явились російські прапори. Наступного дня відбулися мітинги у Сімферополі і знов у Харкові – коли проросійські активісти підняли біля Харківської мерії на флагштоці російський прапор і не дали меру Г.Кернесу його прибрати.

28 лютого 2014 року народний депутат України, донецький «регіонал» Микола Левченко провів на сесію Донецької міської ради місцевого проросійського неофашиста Павла Губарєва, який виступив тут з ультиматумом до донецьких депутатів визнати нелегітимними Верховну Раду України, Кабінет Міністрів, Донецьку ОДА та її голову Андрія Шишацького.

Терорист П.Губарєв

1 березня на проросійському мітингу на площі Леніна у Донецьку проросійський екстреміст Губарєв був оголошений «народним губернатором» Донецької області.

Взагалі 1 березня відбулася ціла скоординована хвиля проросійських мітингів: у Донецьку, Луганську, Маріуполі, Харкові, Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Одесі, Херсоні. У Харкові при цьому під час мітингу «протестувальник», який прибув з Москви, протизаконно встановив російський прапор замість державного на будівлі облдержадміністрації , також ворожий російський прапор замість державного було піднято біля Луганської і Донецької ОДА. У Донецьку облрада під тиском «протестувальників» погодилась провести референдум щодо перебування області у складі України.

3 березня проросійські сили захопили будівлю Донецької ОДА, а самозваний «губернатор» Губарєв виступив на засіданні обласної ради з вимогою затвердити його особу на пост голови Донецької ОДА та провести референдум про відокремлення регіону від України.

4 березня СБУ почало розслідування щодо Губарєва за ч.1 ст.110 Кримінального кодексу (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України).

5 березня російське видання «Лента.ру» опублікувало інтерв'ю з Губарєвим. У ньому сепаратист пообіцяв організувати в Донецьку «Кримський сценарій», і виступив за приєднання Донецької області до Росії.

Тобто, явно простежуються паралелі з «кримським сценарієм» і подіями, які відбулися у Криму лише тиждень тому (мітинги, російські прапори, «народний губернатор», захоплення адміністративних будівель, вимоги референдуму і федералізації)

6 березня силовикам вдалося тимчасово звільнити Донецьку ОДА.

9 березня сепаратистами захоплено Луганську ОДА (тимчасово звільнили 10 березня).

13 березня у Донецьку під час нападу проросійських екстремістів на проукраїнську демонстрацію від ножових поранень загинула одна особа, 10 осіб госпіталізовано. Загиблим виявився 22-річний активіст Дмитро Чернявський — він став першою жертвою агресії Росії проти України на Донбасі.

15 березня у Харкові проросійські сили, зокрема, «Нічні вовки», «Оплот» з використанням вогнепальної зброї намагалися вночі штурмом захопити офіс організації «Патріот України» у будівлі на вул.Римарській. В результаті 2 особи загинуло, 4 отримали поранення.

До моменту анексії Криму сепаратистські акції відбувалися у різних містах майже щодня, відволікаючи увагу суспільства і сили спецслужб від подій в Криму.

Слід відмітити значну позитивну роль фанатів місцевих футбольних клубів (зокрема, харківського "Металіста" та донецького "Шахтаря"), які виявили патріотичну позицію і стали на захист від проросійських «тітушок».

З огляду на розгортання російської агресії, в.о. Президента України О.Турчинов 17 березня 2014 р. видав Указ № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Так розпочалася І хвиля мобілізації.

З метою збору фактів інцидентів у сфері безпеки України та міжнародного суспільного висвітлення даної інформації, 21 березня 2014 року Постійною радою Організації з безпеки і співробітництва в Європі ухвалено рішення щодо направлення в Україну Спеціальної моніторингової місії міжнародних спостерігачів терміном на 6 місяців. Улітку того ж року в результаті трансформації окремих терористичних актів у системні та масові бойові дії зі застосуванням військової техніки, мандат цієї місії був продовжений до 31 березня 2016 року, а чисельність збільшена до 500 осіб, з яких близько 350 спостерігачів направлено в епіцентр глобального конфлікту — до Донецької та Луганської областей.

Захоплення сепаратистами адміністративних установ на Донбасі і початок АТО

Перші напади проросійських протестувальників на мітинги Євромайдану у містах східної України почалися одночасно з захопленням росіянами влади у Севастополі 23 лютого 2014 р. У цей день у Маріуполі близько 600 осіб вирушили до пам'ятника Леніну, на якому знаходилися прихильники Революції гідності і силою розігнали їх. У багатьох на одязі були георгіївські стрічки, деякі несли в руках палиці і кийки. Також зіткнення між Самообороною та проросійськими активістами та сектантами з КОБу відбулися і біля Херсонської ОДА.

Захоплення Донецької ОДА

З середини березня і до початку квітня проросійські виступи в Україні послабшали: окупанти зосередились на проведенні у Криму «референдуму» і вичікували на реакцію міжнародної спільноти. Але вже 6 квітня великими містами Сходу прокотилась чергова хвиля сепаратистських виступів за участю завезених з Росії «активістів». Так, під час «мітингів» було захоплено будівлі облдержадміністрацій в Донецьку і Харкові, СБУ в Луганську; у залі засідань Донецької облради за участі 50 проросійських активістів (за іншими даними 120), які оголосили себе «народними депутатами», було оприлюднено Декларацію про утворення «Донецької народної республіки», яка проголошувалася на території області та яка мала у майбутньому увійти до складу Росії.

Ввечері під будівлею Харківської ОДА на проросійському мітингу було оголошено про створення «Харківської народної республіки». На цьому мітингу вперше було помічено одного з майбутніх ватажків донецьких терористів - росіянина «Моторолу» (8 квітня силовики звільнили Харківську ОДА і ліквідували загрозу «ХНР»).

Оскільки ситуація залишалась неодзначною і захоплення влади у регіонах «мирними» сепаратистами-протестувальниками «буксувало», російська влада перейшла до методики відкритого використання озброєних диверсійних груп. Такі групи були таємно переправлені через погано контрольований державний кордон і приховано просувались вглиб території України. Пізніше один з ватажків таких груп, І.Гіркін (Стрєлков) свідчив, що допомогу і місця для переховування і відпочинку їм надавали в спорудах УПЦ МП.

Слов'янськ, міська рада, квітень 2014

12 квітня такими групами в однострої без розпізнавальних знаків були злагоджено захоплені адміністративні будівлі у низці міст Донбасу: міської ради у місті Артемівську та міського відділку міліції і міської ради у місті Краматорську; диверсійна група І. Гіркіна (т.зв. «рота «Крим», бл. 56 осіб), яка була сформована в Криму, захопила Слов’янськ, де дії сепаратистів схвалила міський голова , член Партії Регіонів, Н. І. Штепа. До вечора терористи захопили прокуратуру, районну адміністрацію і будівлю СБУ і вивісили над ними російські прапори. Частина працівників потрапила в полон. Пізніше було ідентифіковано багатьох учасників захоплення — серед них були російські «козаки» та мешканці Криму.

Захоплену зброю загарбники роздавали членам місцевих проросійських маргінальних угрупувань (за словами ватажка слов’янських сепаратистів В.Пономарьова, у його загоні на той час було близько 300 членів).

Також відбулася невдала спроба збройного захоплення групою І.Безлера міськради у Горлівці.

В Красному Лимані зафіксований напад російських бойовиків з короткоствольними автоматами російського виробництва серії АК10x, який був відбитий силами міліції та міськими дружинниками

Група підполковника ФСБ РФ Б. Сисенка (до 70 осіб), сформована у РФ, прибула у Донецьк.

Усі керівники згаданих груп – російські офіцери. Загальна кількість російських спецпризначенців, які проникли на Донбас, перевищувала 2,5 тис. осіб.

Наступного дня, 13 квітня, відбулося захоплення російськими терористами і бандформуваннями адмінбудівель у Єнакієвому, Харцизьку та Маріуполі. Прапор «ДНР» піднято над Дебальцевським міськвиконкомом.

У Маріуполі бойовики «ДНР» за бездіяльності правоохоронних органів захопили будівлю міської ради і вивісили на її даху прапор цієї терористичної організації, а також здійснили напад на мітинг прихильників соборності України, в результаті чого 9 осіб потрапили до реанімації

На фоні майже неприкритої агресії російських озброєних формувань, яка розпочалася на Донбасі, в.о. Президента України О. Турчинов 13 квітня оголошує про початок широкомасштабної антитерористичної операції (АТО) із залученням СБУ і Збройних сил України.

Капітан СБУ Г.Біліченко

Також 13 квітня біля Слов'янська під час першого бойового зіткнення загинув капітан спецпідрозділу "Альфа" СБУ Геннадій Біліченко. Машину, за кермом якої він був, із засідки розстріляли російські бандити. Це була перша втрата серед силовиків на Донбасі.

У ці тривожні часи почалося стихійне формування добровольчих підрозділів з патріотично налаштованих свідомих громадян, одним з перших почав створюватися спецбатальйон міліції «Дніпро-1» (з 14 квітня), а також 20-й окремий мотопіхотний батальйон «Дніпропетровськ» (з 20 квітня) і батальйон міліції спецпризначення «Азов» (Бердянськ, 5 травня)

Тим часом проросійськи диверсанти і «активісти» продовжували захоплення українських міст: 14 квітня — Горлівки; 16 квітня — мерії м.Донецьк.

Разом з тим підрозділи ЗСУ продовжили висування до зони АТО. Але тут їм довелося стикатися з опором, організованим російськими терористами. Так, 16 квітня 2014 р. підрозділ 25 повітряно-десантної бригади при проходженні м.Краматорськ був заблокований в місті агресивно налаштованим натовпом, яким керували озброєні російські бойовики; в результаті військовослужбовці потрапили на декілька днів до полону і втратили техніку (6 одиниць) і озброєння, а троє зрадників перейшли на бік ворога. Ще один підрозділ також було заблоковано в іншому місці, але все ж бригада виконала завдання – зокрема, завдяки дієвій допомозі місцевих жителів - і взяла під контроль аеродром під Краматорськом.

У той же день озброєні проросійські терористи намагалися виламати ворота військової частини № 3057 у Маріуполі та захопити там зброю. Використовуючи вогнепальну зброю і "коктейлі Молотова" терористи підпалили у військовій частині автозак. О 20.30 до частини під'їхали мікроавтобуси, з яких висадилися озброєні російські диверсанти. Як повідомив в.о. Президента О.Турчинов, «Після третьої спроби штурму, з використанням автоматичної зброї, гранат, пляшок із запалювальною сумішшю, злочинці були контратаковані.Троє злочинців загинули, 13 поранені, 63 захоплені.» Для нейтралізації нападників до Маріуполя було перекинуто спецпідрозділ МВС «Омега», а на в'їздах до міста організовано блокпости.

Володимир Рибак, депутат Горлівської міськради

Сепаратистський блокпост

17 квітня в Горлівці зник депутат міської ради від партії «Батьківщина» Володимир Рибак. Напередодні Рибак намагався повернути український прапор на будівлю міськради. Його тіло знайшли з ознаками катувань і з розрізаним черевом лише 19 квітня у річці неподалік від Слов'янська. Разом із ним виявили також тіло полоненого 17 квітня члена «Правого сетору», студента КПІ Юрія Поправка (Разом з Ю.Поправком у полон потрапив і загинув також його товариш Юрій Дяковський). Пізніше СБУ оприлюднила аудіозапис, де представник ГРУ ГШ Збройних сил Росії наказує «нейтралізувати» депутата Рибака.

Одночасно Україна намагалась вирішити конфлікт і дипломатичними методами: так, 17 квітня в Женеві відбулася зустріч міністрів закордонних справ України і Росії, держсекретаря Сполучених Штатів Америки і представника ЄС. Після зустрічі зроблено заяву про те, що сторони йдуть на мирне вирішення конфлікту, узгоджений план дій і роль місії ОБСЄ в цьому процесі. Але Росія не визнала наявності своїх військ на Донбасі і відмовилась від будь-якої відповідальності, а керовані Кремлем бойовики відмовилися визнавати Женевські угоди.

Того ж дня Президент РФ Володимир Путін на щорічній прес-конференції озвучив свої наміри, зробивши брехливу заяву, що «південний схід України — це Новоросія», а «Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв та Одеса були передані до складу України радянським урядом». Таким чином стало ясно, що стратегічною метою Росії є захоплення всієї південно-східної України і контроль над рештою територій, а термін «Новоросія» широко почали вживати члени НЗФ на Донбасі.

З метою запобігти розповзанню тероризму на захід в Дніпропетровську заступник обласного голови І.Коломойського Борис Філатов пообіцяв грошову винагороду за кожну здану одиницю зброї або полоненого сепаратиста.

18 квітня в Слов’янську загарбниками були заборонені політичні партії «Батьківщина», УДАР і «Свобода». Також самозваний «мер» В'ячеслав Пономарьов попросив городян повідомляти «народній дружині» про всіх підозрілих осіб у місті, «особливо тих, що розмовляють українською мовою»

Одночасно російська агентура продовжувала розхитування ситуації в українському тилу, зокрема, в Одесі, де 21 квітня низка «активістів» на чолі з «президентом» Валерієм Кауровим (який брав участь у зборищі по Скайпу з Москви) оголосила про створення «Одеської народної республіки Новоросія». Втім, на відміну від Донецької та Луганської «народних республік», Одеська не стала навіть обтяжувати себе проведенням «референдуму».

27 квітня групою осіб, які захопили будівлю управління СБУ у Луганській області за підтримки мітингувальників чисельністю кілька сотень людей було проголошено так звану проросійську «Луганську народну республіку» (ЛНР); 29 квітня майже всі основні державні установи (окрім управління МВС) у Луганську були захоплені російськими загарбниками (які діяли під прикриттям натовпу цивільних «активістів»).

2 травня стався напад проросійських активістів на проукраїнську демонстрацію в центрі Одеси з використанням каміння і вогнепальної зброї, вбивство українського демонстранта. Загалом на Грецькій площі загинуло 6 осіб. В ході сутичок проросійські сили були відтиснуті до свого осередку — Будинку профспілок на Куликовому полі, в якому зачинились і продовжували відстрілюватися. В результаті застосування вогнепальної зброї та займистих сумішей всередині будівлі спалахнула пожежа, жертвами якої стали 42 особи (34 вчаділи, 8 - розбились коли вистрибували з верхніх поверхів). Отримало травми близько 250 осіб. Інцидент спонукав місцеву владу оголосити жалобу, а проукраїнських активістів — загальну мобілізацію сил. У підсумку загрозу "Русской весни" в Одесі, захоплення міста сепаратистами було усунуто.

4 травня наметове містечко сепаратистів на Куліковому полі в Одесі було ліквідоване.

Бойові дії навесні 2014 р.

Як зазначалося вище, бойові зіткнення з використанням зброї розпочалися з захоплення ворогом Слов’янська, Краматорська і деяких інших міст 12 квітня 2014 р. Для врегулювання ситуації на Донбас висунулись підрозділи ЗСУ і інших силових структур, але тут вони наштовхнулись на опір російських спецпризначенців, найманців і озброєних ворогом місцевих маргіналів.

Наступного дня 13 квітня, під час рекогносцировки, під Слов’янськом загін СБУ потрапив у засідку терористів, загинув капітан «Альфи» Г.Біліченко. Разом з Біліченко поранення отримали командир "Альфи" полковник Кузнєцов і полковник СБУ Кукса, а також співробітник МВС Селіхов. На допомогу спецпризначенцям прийшли десантники 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, які стояли неподалік. Кулеметним вогнем БТР-у (командир 3-ї роти 80 ОАеМБр, старший лейтенант Вадим Сухаревський) вдалося подавити вогонь противника, після чого той швидко відступив.

Цього ж дня українськи силовики зробили першу спробу звільнити Слов’янськ, зачистили 2 блок-пости, які встигли спорудити терористи, але в саме місто без підтримки бронетехніки заходити не наважились.

З 16 квітня по 1 травня терористами ДНР були захоплені адмінбудівлі міст: Новоазовськ, Сіверськ, Комсомольське, Красноармійськ, Родинське

Як зазначалося вище, 16 квітня 2014 р. при висуванні на захист аеродрома під Краматорськом підрозділ 25 повітряно-десантної бригади при проходженні самого міста був заблокований агресивно налаштованим натовпом, яким керували озброєні російські бойовики; в результаті військовослужбовці потрапили на декілька днів до полону і втратили техніку (6 одиниць) і озброєння. Також було тимчасово заблоковано ще один підрозділ бригади. У той же день стався напад сепаратистів на військову частину в Маріуполі.

17 квітня почалися бої за гору Карачун під Слов'янськом, на якій спецпризначенці ГРУ ЗС РФ захопили телевежу і почали транслювання російських каналів замість українських (контроль над телевежею було відновлено десантниками ЗСУ 3 травня). Одночасно терористами здійснений невдалий штурм міської ради Стаханова. Теракт був знешкоджений завдяки підкріпленню дружини міліціонерів з Луганська (близько 20 осіб), які заблокували вхід у районний відділ

20 квітня вночі загін «Правого сектору» у кількості 20 осіб на 4-х автівках раптово натрапив на ворожий блок-пост біля с.Билбасівка на захід від Слов’янська. В ході швидкоплинного бою блок-пост було тимчасово зачищено, знищено 6 сепаратистів, з української сторони – 1 загиблий і 1 поранений. У відповідь так званий «народний мер Слов'янська» В'ячеслав Пономарьов заявив, що попросить Путіна ввести війська для захисту від «Правого сектора».

24 квітня 2014 року відбулася друга спроба зачистки Слов'янська від проросійських формувань. Бійці Нацгвардії підрозділу «Омега» за підтримки БТРів і вертольотів знищили кілька блокпостів проросійських формувань, проте до середини дня наступ зупинився і проросійські сили відновили контроль над деякими втраченими блокпостами.

25 квітня українською владою було оголошено про рішення блокувати Слов'янськ.

28 квітня терористи остаточно взяли під контроль Луганськ, проголосивши створення так званої «Луганської народної республіки».

2 травня 2014 року в небі над Слов'янськом проросійськими терористами за допомогою ПЗРК було збито 2 військові гелікоптери Мі-24 16-ї бригади Збройних сил України. Цого ж дня на мосту через річку Сухий Торець на південній околиці Слов’янська у районі Андріївки колону українських військових 95-ї аеромобільної бригади було заблоковано цивільними особами та бойовиками. Під час проведення мирних переговорів, які вів майор Ілля Хоменко, о 22:15 терористи відкрили вогонь з-за спин жінок і дітей, обстрілявши військовослужбовців. Від вибуху гранати з підствольного гранатомета загинув солдат Петро Коваленко, старший солдат запасу Сергій Панасюк загинув від кулі снайпера, 7 десантників дістали поранення.

Вид на Слов'янськ з гори Карачун

В ніч на 3 травня десантники спільно с з підрозділами Національної гвардії відбили у ворога телевежу на горі Карачун під Краматорськом.

3-9 травня відбулися збройні сутички в Маріуполі, в результаті яких 10 травня українські сили залишили місто. Внаслідок протистояння загинули 9 та поранено 42 особи, пошкоджено мережу водопостачання, споруди Маріупольської міської ради, прокуратури, військової частини, житлові будинки, а будівля міського відділку міліції згоріла вщент. Серед загиблих 1 боєць Національної гвардії України, 3 силовики територіальної оборони України «Дніпропетровськ» і «Азов» та 2 працівники Маріупольського міського відділення МВС України, у тому числі начальник Маріупольського міського управління ДАІ підполковник Віктор Саєнко та командир Дніпропетровського батальйону територіальної оборони полковник Сергій Демиденко, якому російські терористи відрізали вуха і викололи очі.

5 травня 2014 року, вранці, два розрахунки по 10 військовослужбовців калинівського оперативного полку «Ягуар» з бійцями спецпідрозділу СБУ «Альфа» та десантниками Збройних сил на БТРах рушили в напрямку Слов'янська, та в районі залізничного мосту біля Семенівки (околиця Слов'янська) українські силовики потрапили у засідку. На допомогу висунулася тактична група. Загальна чисельність українських сил складала до 90 військовослужбовців. Ворог вів вогонь, зайнявши позиції у житлових будинках. Але у підсумку бойовики зазнали втрат до 40 осіб і відступили до промзони Слов'янська. В бою, рятуючи поранених, загинули офіцери «Альфи» Олександр Аніщенко і Руслан Лужевський, прапорщик НГУ Віктор Долинський, важких поранень зазнав капітан Андрій Рєзнік.

9 травня ворог зробив невдалу спробу оволодіти горою Карачун з телевежею.

На тлі цих подій сепаратисти 11 травня на захоплених територіях провели псевдореферендуми щодо «незалежності» фейкових ДНР і ЛНР.

13 травня колона із супроводом 95-ї аеромобільної бригади у складі двох БТР-80 і трьох вантажівок ГАЗ-66 з мінометами, водою та продуктами в кузові, для забезпечення блокпостів. потрапила у засідку на околиці села Жовтневе (нині Маячка) Слов'янського району. Засідка була влаштована силами близько 20 проросійських бойовиків біля мосту перед Краматорським водосховищем. Бій тривав протягом години. В результаті засідки було підбито обидва БТРи 95-ї бригади, згоріла одна вантажівка, загинуло 6 військовослужбовців ЗСУ. Втрати терористів склали 1 вбитий і 4 поранених.

15 травня, незважаючи на «ультиматум» одного з ватажків бойовиків С.Здрилюка, силами українських військових були ліквідовані новоутворені укріплення російських бойовиків в п'ятикілометровій зоні навколо телевізійної вежі на Карачуні.

17 травня у відеозверненні «заступник головнокомандувача військ ДНР» Сергій Здрилюк заявив, що захопить Київ та дійде до Львова.

Вночі 18 травня проросійські терористи обстріляли 4 блокпости та базовий табір поблизу Слов'янська, під час яких двоє українських військових та один боєць Національної гвардії були поранені.

19 травня бойовиками була вчинена невдала спроба повторного захоплення Карачуна: в результаті обстрілу російськими бойовиками з території дитячого садка із великокаліберної зброї українського блокпосту, від отриманих поранень загинув десантник 95-ї бригади Геннадій Беляк.

У ніч на 21 травня 2014 року близько 40 бойовиків здійснили атаку на один з блокпостів ЗСУ поблизу Слов'янська, обстрілявши його з мінометів, але українські військовослужбовці відбили цей напад. Тієї ж ночі близько 20 бойовиків намагались здійснити напад на колону українських сил антитерористичної операції, але дії українських військових змусили нападників відступити.

Президент Петро Порошенко

22 травня відбувся ворожий напад на табір сил антитерористичної операції (АТО) під Волновахою: сепаратисти вночі завдали неочікуваного удару українській армії, 18 військслужбовців було вбито, 32 - поранені

Детальніше: Бій під Волновахою Того ж дня в засідку проросійських бойовиків у Луганській області потрапила 30-та механізована бригада Збройних сил України, яка рухалась через міст. Бойовики перебували на обладнаних позиціях на березі річки Сіверський Донець та атакували колону. В результаті сутички загинули 3 людини, ще 5 осіб — важко поранені. Детальніше: Засідка під Рубіжним (2014)

24 травня близько 17:00 на північній околиці Слов'янська біля села Карпівка в районі перехрестя автошляхів E40М03 та Т 0513 проросійськими бойовиками з використанням мінометів та гранатометів вчинено напад на блок-пост Національної гвардії України. В результаті двогодинного бою загинув боєць НГУ, 4 нацгвардійця поранено. В ході обстрілу бойовиками були пошкоджені житлові будинки та психіатрична лікарня в Слов'янську, від чого вона зайнялась. 25 травня в Україні відбулися позачергові вибори Президента України, на яких у 1-му турі перемогу отримав Петро Порошенко.

26 травня відбувся перший бій за Донецький аеропорт, це була перша масштабна успішна операція сил АТО, - за допомогою авіації та десанту, було знищено понад 100 сепаратистів, при цьому українська армія не понесла жодних втрат. З цього дня розпочалося багатомісячне збройне протистояння навколо ДАП.

29 травня терористами був підбитий гелікоптер Мі-8МТ Національної гвардії України, який після розвантаження продуктів харчування та проведення ротації особового складу повертався з району гори Карачун. Загинуло 12 чоловік — шість військовослужбовців Національної гвардії України, включаючи двох членів екіпажа гелікоптера та шість — представників спецпідрозділу МВС України, серед них — генерал-майор Сергій Кульчицький.

Бойові дії влітку 2014 р. Нормандська зустріч.

З появою в Україні обраного Президента українські сили на Донбасі перейшли до більш активних дій з визволення окупованих територій. Так, 3-4 червня було звільнено м.Красний Лиман, с.Семенівку під Слов’янськом, а 13 – го червня – м.Маріуполь.

Також з початку червня відбувались збройі сутички навколо пунктів пропустку і інших українських об’єктів на кордоні з Росією, які заважали пересуванню з Росії військової техніки і терористів (зокрема, перекидання російських танків через кордон було зафіксоване 12 червня, і цього ж дня наступом на Савур-Могилу - Ізварине розпочалась операція ЗСУ по встановленню дієвого контроля над кордоном з Росією, яка тривала до дня початку перемир’я 20 червня.)

П.Порошенко, А.Меркель і В.Путін у Нормандії

6 червня відбулася чергова спроба припинити війну дипломатичними методами за посередництвом лідерів західних держав, коли у м.Бенувіль під час святкування 70-ї річниці висадки союзників у Нормандії зустрілись Петро Порошенко, Володимир Путін, Франсуа Олланд та Ангела Меркель. На зустрічі лідери країн обговорили російсько-українську війну, її наслідки та задекларували бажання якнайшвидшого завершення війни; суттєвих домовленостей досягнуто не було. В подальшому відбулася ще низка зустрічей у подібному складі, які отримали назву «Нормандський формат».

14 червня проросійським терористам вдалося збити військово-транспортний літак, який доставляв до оточеного Луганського аеропорту десантників, в результаті чого загинуло 49 захисників України.

17 червня в районі селища Металіст (Слов'яносербський район), в 10 км від Луганська, проросійськими бойовиками із засідки із великокаліберної зброї було атаковано колону військових Збройних сил України. В ході 20-ти годинної сутички загинули 16 військовослужбовців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, 80-ї окремої аеромобільної бригади 13-го армійського корпусу Збройних сил України та батальйону територіальної оборони України «Айдар». Опівдні наступного дня силами АТО за підкріпленням окремих підрозділів Національної гвардії України територія селища була повністю очищена від проросійських бойовиків, знищено кілька їх блок-постів та дві амфібії. В ході боїв загинули 2 журналісти з Російської Федерації, які нелегально перетнули українсько-російський кордон та були в складі проросійських бойовиків.

19 червня 2014 року Президент Порошенко представив легітимній владі Донецької та Луганської областей, — зокрема, меру Донецька Олександру Лук'янченку, який прибув до Києва, — план мирного врегулювання ситуації на Донбасі. План складався з 14 пунктів та передбачав, зокрема, гарантії безпеки для всіх учасників переговорів, звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів, звільнення заручників, відновлення діяльності місцевих органів влади, децентралізвацію, дострокові вибори.

20 червня Президент Петро Порошенко віддав наказ про припинення бойових дій терміном на 7 діб (пізніше продовжене ще на 3 дні), однак ворог перемир’я не додержувався: за цей час загинули 27 і було поранено 69 українських силовиків. Загальна кількість нападів сепаратистів на позиції АТО — 108 разів.

23 червня за участю представників України, Міжнародних спостерігачів, Російської Федерації і терористів відбулася перша зустріч тристоронньої Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України, в ході якої проросійські бойовики зобов'язалися припинити вогонь та пересування незаконних збройних угруповань на території України. Однак на практиці домовленості ворожою стороною так і не були виконані. Зважаючи на небажання проросійських сил йти на мирне врегулювання, ЗСУ з 1 липня розпочали наступальні дії з метою встановлення контролю над державним кордоном і населеними пунктами. Зокрема, 1 липня відбулися танкові бої під Карлівкою та Донецьком, 2 липня українські сили увійшли на околицю Луганська і в подальшому деблокували Луганський аеропорт. Наступного дня у боях поблизу Слов'янська, та Миколаївки було знищено 6 опорних пунктів терористів, що спонукало їх терміново відступити зі Слов’янскьа і Краматорська наступного дня.

Віктор Муженко, Начальник Генштабу ЗСУ у липні 2014 - травні 2019

5 липня українські прапори було піднято над Слов’янськом, Краматорськом, Дружківкою, Костянтинівкою.

Одночасно активізувались бої вздовж україно-російського кордону, де ЗСУ та сили ДПСУ вимушені були битися затиснутими у коридорі між російським кордоном і позиціями терористів на Донбасі, практично в оточенні.

В ніч на 11 липня табір ЗСУ біля прикордонного с.Зеленопілля у Луганській області зазнав масованого ракетно-артилерійського обстрілу з території РФ, внаслідок чого загинуло 30 осіб і пошкоджено техніку. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. У відповідь того ж дня авіація ЗСУ здійснила 16 вильотів. Авіаударами знищено дві мінометні батареї, два танки, три БТР, багато автомобільної техніки та боєприпасів. Також був виявлений і знищений опорний пункт бойовиків в районі с. Ізварине.

17 липня біля м.Сніжне під Донецьком російські сили ППО з установки ЗРК «Бук-М» навмисно збили пасажирський літак Боїнг-777 рейсу МН17 Амстердам-Куала-Лумпур, в результаті чого загинули всі 298 осіб, які були на борту. Збиття Боїнга спричинило нову хвилю міжнародних санкцій західних держав проти Російської Федерації, яка, втім, заперечує свою причетність до теракту, незважаючи на зібрані міжнародними експертами докази. Станом на 2021 рік у Нідерландах тривав судовий процес щодо збиття росіянами літака.

Окупований Донбас влітку 2014 р.

19-24 липня українські сили звільнили Лисичанськ і прилеглі міста - Сєвєродонецьк, Рубіжне тощо.

Також слід відзначити героїчний рейд 95-ї бригади 19 липня – 10 серпня у напрямку Артемівськ – Савур-Могила через зайняті ворогом території, що допомогло відвести оточені біля російського кордону війська.

Одночасно українськи сили почали тіснити ворога і під Донецьком, зокрема, було встановлено контроль над с.Піски, м.Мар’їнка (5 серпня), а також м.Авдіївка (30 липня), що значно покращило позиції ЗСУ в районі ДАП.

У серпні 2014 року Російська Федерація задіяла під Луганськом сили кількох батальйонно-тактичних груп для прориву українського оточення навколо міста. Батальйонно-тактичні групи були сформовані на основі десантно-штурмових полків 104 ДШП та 234 ДШП псковської 76-ї десантно-штурмової дивізії, мотострілецьких бригад 15 ОМСБр, 18 ОМСБр, 74 ОМСБр, 136 ОМСБр та 200 ОМБСр, а також підрозділів 61-ї бригади морської піхоти. Мотострілецькі підрозділи 200-ї бригади використовували танки Т-72Б3, а 136-ї бригади — Т-90А

23 серпня російська колона була обстріляна біля блок-посту під Амвросіївкою і, зазнавши втрат, вимушена була відійти.

Іловайськ. Перші Мінські угоди

Наприкінці серпня 2014 р. добровольчі підрозділи і загони ЗСУ загальною чисельністю близько 1500 осіб зробили спробу пробитися до важливого транспортного вузла Іловайська під Донецьком, але Росія застосувала свої регулярні війська, внаслідок чого була оточена, загинула і потрапила до ворожого полону значна кількість захисників України. Незважаючи на обіцянки російських офіцерів надати українцям «зелений коридор» для виходу з-під Іловайська, росіянами було підступно відкрито вогонь і вбито за різними оцінками від 229 до 459 захисників України, значна кількість потрапила у полон.

Скориставшись поразкою ЗСУ під Іловайськом, російські підрозділи просунулись на захід і, зокрема, захопили Тельманівський район з узбережжям Азовського моря до Маріуполя.

Зазначені події невдовзі стали однією з причин укладання 5 вересня 2014 р. Мінських угод щодо тимчасового припиненя вогню на фронті, відведення важкого озброєння і початку політичного врегулювання.

Бойові дії восени 2014 року

Степан Полторак, Міністр оборони України у жовтні 2014 - серпні 2019

Незважаючи на досягнуті домовленості, хоча активні наступальні дії майже припинились, сепаратисти та російські війська продовжували щоденні обстріли позицій українських військових на різних ділянках фронту. Загальна кількість порушень військами Росії і бойовиків режиму тимчасового припинення вогню з моменту підписання Мінських домовленостей на 24 листопада склала 3412 разів.

Так, 22 вересня проросійські бойовики здійснили спробу штурму м.Авдіївка на північ від Донецька, а потім розпочали її періодичні обстріли з артилерійського озброєння.

З жовтня з'явилися повідомлення, що український блокпост № 32, розташований на перехресті на «Бахмутській трасі» Р66 (Т 1303) неподалік села Сміле, був заблокований від постачання води і провізії. Українське командування організовувало декілька спроб прориву до 32-го блокпосту, проте майже кожна спроба завершувалася втратами бійців і техніки — відомо про щонайменше 16 загиблих та 17 одиниць втраченої бронетехніки. В результаті блокування, в останніх числах жовтня практично половина особового складу 32-го блокпосту не могла долучатися до боїв через захворювання та знесилення. 27 жовтня українські війська по домовленості з російською стороною залишили 32-й блокпост.

16 жовтня в Мілані відбулася друга зустріч у Нормандському форматі, де лідери держав обговорювали Закон про особливий статус Донбасу, ухвалений до цього Верховною Радою. За круглим столом було 8 учасників: Ангела Меркель (канцлер Німеччини), Франсуа Олланд (президент Франції), Маттео Ренці (прем'єр-міністр Італії), Девід Камерон (прем'єр-міністр Великої Британії), Герман Ван Ромпей (президент Європейської Ради), Жозе Мануель Баррозу (голова Єврокомісії), Петро Порошенко, Володимир Путін.

Проект "Стіна"

Ще з весни 2014 р. на окремих ділянках розпочалося обладнання українсько-російського кордону спорудами, які б заважали пересуванню ворожої техніки і живої сили. Дніпропетровська облдержадміністрація 12 червня 2014 р. розробила інженерний проєкт і техніко-економічне обґрунтування так званої Стіни Коломойського та передали на затвердження в Адміністрацію Президента. Планувалося звести 1920 км суцільного металевого паркану з колючим дротом. Підходи мали бути перегороджені ровами, непрохідними для автотранспорту і бронетехніки, і колючим дротом з обох сторін — української та російської. Простір між ровами і парканом планувалося замінувати сигнальними і протипіхотними мінами. Загородження мало прикриватися мотоманевреними групами українських військ, прикордонниками та Нацгвардією. Проєкт оцінювався у не більше 150 млн євро, а встановити паркан планували за 5-6 місяців

25 червня 2014 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення про побудову інженерних споруд для облаштування державного кордону; планувалося натягнути сітку і викопати рів. 12 вересня 2014 р. Кабінет міністрів України виділив перші 100 мільйонів гривень на будівництво укріплень проєкту «Стіна», направлено відповідну техніку. Станом на 2019 рік було обладнано та оснащено близько 30 % протяжності українсько-російського кордону.

Бойові дії на початку 2015 р. Другі Мінські угоди. Дебальцеве.

15 січня 2015 ворог поновив активний наступ на позиції ЗСУ у Донецькому аеропорті. На той час захисники аеропорту утримували 2-й поверх будівлі нового терміналу, а перший і третій контролювалися проросійськими бойовиками. Ситуація значно погіршилася 19 січня після того, як терористам вдалося підірвати частину перекриття другого поверху. Внаслідок вибуху у захисників аеропорту були загиблі, поранені і контужені. Того ж дня густий туман та заглушення супротивником засобів радіозв'язку не дали змоги всім силам підкріплення вийти до нового терміналу аеропорту, де тримали оборону українські бійці — в результаті штурму бойовиків оборонці аеропорту понесли втрати загиблими, частина потрапила до полону. До 22 січня українські військові змушені були залишити об'єкт. За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова за весь період перебування українських військових в донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, а поранено — понад 500.

Вежа Донецького аеропорту

У зв’язку з подіями навколо ДАП активізувались бої на північ від Донецька, де ЗСУ зробили 18.01.2015 р. невдалу спробу закріпитись у с.Спартак на околиці Донецька, а також оволоділи 26.01.2015 ворожими позиціями біля стовбуру шахти «Бутівка» та «Вовчого мосту», але ворог продовжував артилерійські обстріли м.Авдіївка, особливо інтенсивний обстріл відбувся 21-22 січня, коли загинуло 6 військовослужбовців ЗСУ, а місто залишилось без електрики і води.

Разом з тим, росіяни після напружених боїв у січні 2015 р. потіснили ЗСУ в районі траси Луганськ-Лисичанськ («Бахмутка»), зайнявши незабаром – 31-й блокпост (20 січня) і с.Жолобок.

Січень 2015 відзначився також черговим злочином російських окупантів проти цивільного населення, коли силами артилерійського батальону 5 ОМСБр «Оплот» під командуванням полковника ЗС РФ Анатолія Сінєльнікова біля українського пункту пропуску на автошляху Н20 поблизу міста Волноваха з РСЗО був уражений рейсовий автобус «Златоустівка — Донецьк», загинули 12 осіб, ще 18 поранено

22 січня відбувся мінометний обстріл кінцевої зупинки міського транспорту «Донгірмаш» в окупованому Донецьку — загинуло 8 мирних мешканців, 13 зазнали поранень.

Також на початку 2015 р. відбулася ще одна трагічна подія, коли внаслідок російського обстрілу м.Маріуполя з РСЗО 24.01.2015 р. загинуло 29 цивільних осіб і 92 були поранені. Було пошкоджено 79 об'єктів: 37 приватних будинків, 22 багатоповерхівки, 2 ринки, 8 магазинів, поштове відділення, 2 банківських установи, аптека, кафе та СТО.

Із падінням Донецького аеропорту в 20-х числах січня, сили окупаційних корпусів за підтримки російських військ з метою оточення групировки ЗСУ, яка налічувала близько 2 500 бійців, розпочали атаки на Дебальцевський плацдарм, де українськи позиції врізалися у глибину противника на 20 км і контролювали важливий транспортний вузол.

21 січня з метою блокування Дебальцевого росіяни невдало штурмували опорний пункт «Льоха» біля с.Санжарівка, 25 січня - опорний пункт «Валєра» (також біля с.Санжарівка). В наступні дні продовжились атаки росіян на позиції ЗСУ, і 29-30 січня ворог захопив м.Вуглегірськ, що знаходиться за 10 км на захід від Дебальцевого.

Зважаючи на наближення саміту у Мінську і фіксації лінії зіткнення, ворог завзято намагався оволодіти Дебальцевим до дати початку саміту. 9-14 лютого точилися бої навколо с.Логвинове на трасі Дебальцеве-Артемівськ, в результаті ЗСУ втратили надійний контроль над трасою і підрозділи в Дебальцевому опинилися в оперативному оточенні.

10 лютого окупантами вчинений ракетний обстріл з великокаліберних систем залпового вогню штаба АТО в районі аеропорту м.Краматорськ; ракети були оснащені забороненими касетними боєприпасами; загинуло 17 осіб (у тому числі 7 — військовослужбовці ЗСУ), поранено 64 (у тому числі 5 дітей і 15 військовослужбовців ЗСУ)

Нормандська четвірка у Мінську, 11.02.2015

Одночасно 11 —12 лютого 2015 року на саміті в Мінську лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки» узгоджений комплекс заходів з виконання Мінського протоколу, який, зокрема передбачав негайне припинення вогню в ОРДЛО, його виконання з 00:00 (київський час) 15 лютого 2015 року, а через 2 дні - відведення важкого озброєння обома сторонами від лінії зіткнення.

При цьому російський очільник В.Путін у Мінську штучно затягував перемови, вичикуючі захоплення Дебальцевого своїми терористами, що дало б змогу «узаконити» знаходження Дебальцевого під контролем бойовиків.

Незважаючи на досягнуті у Мінську домовленості, ворог не припинив 15 лютого бойові дії і 17 лютого було захоплено міськвідділ міліції та залізничний вокзал в Дебальцевому, тривали вуличні бої. З ранку 18 лютого росіяни перекинули під Дебальцеве майже всі резерви з Горлівки і Алчевська і підрозділи ЗСУ під тиском переважаючих сил противника почали відходити з оточення.

20 лютого помічник міністра оборони Юрій Бірюков оприлюднив дані, де було сказано, що під час боїв на Дебальцевському плацдармі з 18 січня по 18 лютого загинули 179 українських військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 — зникли безвісти. Від початку року під час боїв за Дебальцеве загинуло 2911 бойовиків, від часу припинення вогню (15 лютого) — 868. На 2 500 українських військових були кинуті 15 000 — 17 000 особового складу ворога.

Таким чином Дебальцеве, яке за Мінськими домовленостями мало залишитись під контролем ЗСУ, було підступно захоплене росіянами.

Стабілізація лінії фронту. Події у 2015 – 2020 рр.

Лютий-грудень 2015 року

Після лютневих боїв і других Мінських домовленостей активні бойові дії на фронті вщухли, але остаточно не припинились. Так, якщо в січні 2015 загинуло 273 захисники України, в лютому – 297 воїнів, то в березні - 55, а в квітні – 72. Незважаючі на домовленості щодо відведення важких озброєнь, тривали обстріли українських позицій і населених пунктів майже вздовж всієї лінії фронту, зокрема в Авдіївці, Маріуполі, Станиці Луганській, Щасті, Світлодарську, від російських куль і мін продовжували гинути як військовослужбовці, так і цивільні особи.

Ворог не припинив і суто терористичні дії – так, 22 лютого у Харкові на мирному марші стався вибух, внаслідок чого загинули 4 особи, у т.ч. 15-річний Данило Дідік. У березні в Одесі прогриміли вибухи біля офісів 3-х проукраїнських і волонтерських організацій.

Продовжувались і заборонені наступальні дії - 26 березня окупанти за підтримки важкої артилерії та 120 мм мінометів захопили частину селища Широкине під Маріуполем. 5 квітня окупанти обстріляли з протитанкового керованого комплексу взводний опорний пункт «Фасад» ЗСУ біля м.Щастя, загинули 4 військовослужбовці.

Також у квітні 2015 р. російські загарбники розпочали протизаконне будівництво мосту через Керченську протоку до окупованого Криму.

16 травня 2015 року поблизу м.Щастя на Луганщині українськими військовими були захоплені у полон військовослужбовці 3-ї бригади спецпризначення ГРУ РФ Олександр Александров і Євген Єрофеєв під час виконання бойового завдання (пізніше їх обміняли на українську полонену Надію Савченко). Під час зіткнення загинув військовослужбовець 92-ї бригади Вадим Пугачов.

У червні російські сили зробили спробу захопити м.Мар’їнка на західній околиці Донецька, Особливо запеклий бій відбувся 3 червня, коли ворог задіяв до 30 танків, артилерію, РСЗО і до 1000 терористів.

18 червня українська влада почала повну транспортну блокаду окупованої частини Донбасу, перекривши всі шляхи з захоплених територій.

3 липня, після 5-місячних бойових зіткнень, окупанти вимушені були залишити зруйноване с.Широкине під Маріуполем.

У другій половині 2015 р. інтенсивність боїв знизилась, але продовжувались диверсії в українському тилу. Так, 12 липня в Одесі стався потужний вибух біля кафе «У Ангелових», власники якого відзначались активною проукраїнською позицією; 3 серпня саморобний вибуховий пристрій спрацював біля входу у будівлю колишнього військкомату по вулиці Канатній, 35 в Одесі, де знаходився штаб місцевої самооборони; 22 серпня в Миколаєві стався вибух в офісі волонтерів, розташованому в будівлі Молодіжного центру; 27 вересня стався потужний вибух біля пожежного виходу одеського управління СБУ; 30 вересня в Херсоні стався вибух біля дверей будівлі представництва президента України в АР Крим; 6 жовтня у Харківській області на залізничній станції «Куп'янськ-Вузловий» від магнітної міни СПМ вибухнула цистерна; 7 жовтня у Білгород-Дністровському стався вибух біля військкомату; 29-30 жовтня сталася масштабна пожежа на складі, де зберігалося близько 3,5 тисяч тонн боєприпасів у м. Сватовому, Луганська область, внаслідок якої загинули 4 і отримали поранення 16 осіб

2 жовтня В Парижі відбулась чергова зустріч «нормандської четвірки», було узгоджено відведення озброєнь калібром до 100 мм на відстань 15 км від лінії зіткнення.

2016 рік

Авдіївська промзона

Початок 2016 року відзначився жорстокими боєзіткненнями з використанням забороненого озброєння у «сірій» Авдіївській промзоні у лютому-квітні, де намагались закріпитись обидві сторони

Наприкінці червня відбулись боєзіткнення на «Світлодарській дузі»

У жовтні Міністерство соціальної політики України оприлюднило кількість вимушених переселенців з окупованих Московією українських територій Криму і Донбасу — 1 696 326 осіб або 1 374 632 сім'ї, а 14 жовтня Президент П.Порошенко оприлюднив втрати військовослужбовців ЗСУ з початку АТО у 2014 р. — 2533 воїни. Всього у АТО прийло участь 280 000 громадян України. 31.12.2016 Петро Порошенко оприлюднив втрати ЗСУ у зоні АТО за 2016 рік — 211 осіб.16 жовтня у окупованому Донецьку у ліфті житлового будинку в результаті підриву загинув черговий лідер російських терористів, громадянин Росії, ватажок угрупування «Спарта» на прізвисько «Моторола».

19 жовтня у Берліні відбулася чергова зустріч у «Нормандському форматі»: керівники України, Росії, Німеччини та Франції обговорювали можливості врегулювання конфлікту на Донбасі. Було погоджено питання розробки «дорожньої карти» імплементації Мінських домовленостей. В цій дорожній карті мало б бути дві складові: послідовності кроків для імплементації Мінських угод, а також гарантії виконання цих кроків. Ці домовленості майже не мали результатів, а розведення військ було зірвано.

У грудні знов активізувались бої на Світлодарський дузі, в результаті яких ЗСУ вибили ворога з 4-х опорних пунктів.

26 грудня ветерани АТО оголосили про початок торгівельної блокади окупованих територій Донбасу.

Всього протяго 2016 р. загинуло 567 захисників України.

2017 рік

Михайло Забродський, командувач ДШВ (2015-2019) і АТО (2017-2018)

У січні 2017 тривали локальні боєзіткнення, зокрема, під Авдіївкою ЗСУ взяли під контроль Ясинуватську розв’язку і ворожий опорний пункт Алмаз-2, а 26 лютого - Донецьку фільтрувальну станцію під Авдіївкою; успішно були відбиті атаки ворога на Світлодарській дузі.

Лютий 2017 відзначився загибеллю двох ватажків сепаратистів на Донбасі: 4 лютого в окупованому Луганську вибухнув джип, в якому загинув т. зв. «начальник управління Народної міліції ЛНР» Олег Анащенко. Але двох українських диверсантів було затримано, і звільнено лише при обміні 29.12.2019. 8 лютого в окупованому Донецьку в результаті пострілу з вогнемета «Джміль» в штаб, де знаходився ватажок бандитського формування «батальйон „Сомалі“» на прізвисько «Гіві», терориста було ліквідовано (за іншими даними – в результаті влучання снаряду в приміщення).

18 лютого міністри закордонних справ України, Німеччини, Франції та РФ у Мюнхені домовилися про припинення вогню на Донбасі з 20 лютого 2017 р., яке в подальшому було порушено. У той же день російський президент Володимир Путін підписав указ про визнання документів самопроголошених ДНР і ЛНР, визнаних в Україні терористичними організаціями.

У березні 2017 року громадські активісти були усунуті від блокади ОРДЛО (блокада була продовжена українськими силовиками).

Вибухи складів у Балаклії

23 березня на військових складах боєприпасів 65-ї бази зберігання у Балаклії під Харковом сталася серія вибухів і зайнялася пожежа, внаслідок якої загинула 1, і було поранено 4 особи. Військовий прокурор України Анатолій Матіос кваліфікував подію як диверсію.

31 березня в Маріуполі керованою міною було підірвано автомобіль з заступником начальника відділу контррозвідки ГУ СБУ в Донецькій області полковником СБУ Олександром Хараберюшем, який загинув. У жовтні російська диверсантка була затримана і пізніше обміняна на полонених українців.

Вибухи складів в Калинівці

1 квітня було оголошено чергове припинення вогню на фронті у Донбасі, однак у цей же день обидві сторони заявили про порушення режиму тиші.

Росія не припиняла і диверсійну війну: 27 червня в Києві в результаті підриву автомобіля загинув командир 10 ОЗСпП полковник ГУР МО Шаповал Максим Михайлович, російському вбивці вдалося втекти на окуповану територію. В той же день в Костянтинівському районі Донецької області на міні підірвався автомобіль із співробітниками СБУ. Загинув полковник СБУ Юрій Возний, троє його колег були поранені.

26 вересня — виникло займання на стратегічних складах боєприпасів 48 арсеналу ЗСУ під Калинівкою на Вінниччині. Внаслідок пожежі вибухнуло 32—40 тис. тонн снарядів.

27 грудня — На Донбасі відбувся процес обміну полоненими (єдиний у 2017 р.). Українській стороні росіяни передали 73 заручника; Україна передала 233 затриманих.

2018 рік

Загалом, в порівнянні з попереднім роком, інтенсивність боїв у 2018 р. значно знизилась.

Сергій Наєв, командувач ООС 16.03.2018-06.05.2019)

30 квітня Президент Петро Порошенко оголосив про завершення антитерористичної операції (АТО) в Донбасі і старті Операції Об'єднаних Сил (ООС) під загальним командуванням не СБУ, а військових. У цей же день було повідомлено, що до України з США прибули ПТРК Javelin

24 травня Міжнародна Спільна слідча група з розслідування аварії малайзійського Боїнга (Гаага) через 4 роки розслідуваня заявила, що літак 17.07.2014 був збитий зенітно-ракетним комплексом Бук 53-й бригади ППО ЗС РФ, яка базується в російському місті Курськ.

31 серпня у Донецьку в кафе «Сєпар» вибухом бомби ліквідовано ватажка терористичного угрупування «ДНР» Олександра Захарченка, а його місце з 11 листопада посів Денис Пушилін.

9 жовтня на артилерійських військових складах 6-го арсеналу ЗСУ (в/ч А1479) в смт Дружба Ічнянського району Чернігівської області сталися вибухи і спалахнула пожежа, в результаті якої було знищено до 95 % боєприпасів з 69 500 тонн, які там зберігалися.

25 листопада російськими прикордонними катерами та штурмовими вертольотами поблизу моста через Керченську протоку у міжнародних водах було здійснено напад на 2 українські бронекатери і буксир, які прямували з Одеси до Маріуполя; катери і буксир було обстріляно, пошкоджено і захоплено. В процесі захоплення було поранено, за різними даними, від 3 до 6 українських моряків. Катери і 24 моряки були захоплені в полон. Зважаючи на рішення суду ООН щодо безумовного звільнення військовополонених, моряків Росія погодилась обміняти 7 вересня 2019 р., а розукомплектовані кораблі повернула 18 листопада 2019 р.

Протягом 2018 року Україна втратила 226 своїх захисників

2019 рік

В.Зеленський і П.Порошенко

21 квітня відбувся 2-й тур виборів Президента України, який впевнено виграв комік Володимир Зеленський, отримавший 73,22 % голосів, діючий Президент Петро Порошенко отримав лише 24,45 % голосів виборців. 20 травня відбулася інавгурація нового Президента.

Зміна влади потягнула за собою і певну зміну внутрішньої і зовнішньої політики. Так, В.Зеленський широко використовував у передвиборчій агітації критику діючого Президента П.Порошенка, зокрема у питаннях оборони, на кшталт «чому ніхто не сидить за поразки під Іловайськом і Дебальцевим», «чому досі не закінчено війну на Донбасі», і тому сам був вимушений продемонструвати хоч які успіхи у даних питаннях.

Одним з важливих меседжів Зеленського стало його переконання, що російського президента Путіна можливо шляхом переговорів переконати прибрати своїх військових з Донбасу і закінчити війну. Для обговорення шляхів врегулювання ситуації на Донбасі В.Зеленський вважав вкрай за необхідне особисто зустрітися з В.Путіним. Але російська сторона, відчувши слабкість і недосвідченість нового Президента, вирішила добитися певних поступок на свою користь. Так, спочатку відбулося «розведення військ» на ділянці фронту біля Станиці Луганської 26 червня, а вже 12 липня радник Президента Зеленського Андрій Єрмак від імені української держави підписав протокол радників «нормандського формату», за яким Україна вперше взяла на себе однобічні зобов'язання щодо виконання Мінських домовленостей, впровадження неоднозначної т. зв. «формули Штайнмайера» у російській інтерпретації.

Одночасно зміну курсу України на замирення з ворогом відчули і на Заході, що виразилось, зокрема, дозволом на повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи 25 червня 2019 р. (Російську делегацію було виключено з ПАРЄ у 2014 р. за захоплення Криму і Донбасу)

А.Загороднюк, новий Міністр оборони України (29.8.2019-04.03.2020)

29 серпня, після позачергових парламентських виборів, замість Степана Полторака міністром оборони України було призначено Андрія Загороднюка.

7 вересня стався обмін полоненими в форматі 35х35 між Росією і Україною. В Україну повернулись, зокрема, Олег Сенцов, Роман Сущенко, Станіслав Клих, Павло Гриб, Володимир Балух та 24 моряки, захоплені у листопаді 2018 біля Керченської протоки. При цьому негативну реакцію в Україні викликала, зокрема, передача до Росії одного з підозрюваних у збитті у липні 2014 р. Боїнгу рейсу МН17 Володимира Цемаха (тільки-но викраденого спецслужбами України з окупованої території), а також інформація про те, що полонених моряків Росія мала і так віддати через тиждень без будь яких умов за рішенням суду і під загрозою чергових санкцій.

1 жовтня представник України в ТКГ Леонід Кучма погодив текст «формули Штайнмаєра», яка надає особливий статус «окремим територіям» Донбасу та не містить плану їх демілітаризації. Той самий текст погодили представники Росії, ОРДО та ОРЛО. Також було погоджено розведення військ в районі Золотого на Луганщині і Петрівського на Донеччині. Ця подія викликала низку акцій протесту у містах України з наступного дня.

29 жовтня — 1 листопада відбулося розведення окупаційних і українських військ на 2-й ділянці — в районі Золотого на Луганщині, а 9 — 11 листопада — розведення окупаційних і українських військ на 3-й ділянці — в районі Богданівка-Петрівське на Донеччині; розпочалося розмінування ділянки і демонтаж фортифікаційних споруд ЗСУ. А вже 14 листопада Президент Росії Володимир Путін озвучив ще одну вимогу щодо Донбасу — заявив про необхідність розведення військ уздовж всієї лінії розмежування.

18 листопада згідно рішення Міжнародного суду ООН з морського права від 25.05.2019 Росія віддала Україні захоплені 25.11.2018 р. 3 судна — але непридатними для експлуатації: там було демонтовано зброю, все обладнання, навіть унітази, плафони, викрадено особисті речі членів екіпажу. 20 листопада суда були буксирами доставлені в Очаків. У цей же день відбулося узгодження радником президента Зеленського А.Єрмаком в Москві з радником Путіна В.Сурковим секретного протоколу — проекту підсумкового документа саміту «нормандської четвірки», який планувався на наступний місяць.

28 листопада т. зв. ДНР «конституційно закріплює» в якості своїх «державних рубежів» адміністративні кордони Донецької області УРСР.

Зустріч у Нормандському форматі, 9 грудня 2014 р.

9 грудня відбулася довгоочікувана для українського Президента зустріч у Парижі у нормандському форматі з лідерами Франції (Е.Макрон), Німеччини (А.Меркель) і Росії (В.Путін) з метою врегулювання ситуації в зоні російської окупації на Донбасі.

Зважаючи на протестні (попереджувальні) акції, що передували саміту («Ні капітуляції», «Варта на Банковій»), підтримці країн Заходу, в цей раз вдалося уникнути значним поступкам з боку України (а такий варіант передбачали у суспільстві).

За результатами саміту було підписано підсумковий документ під назвою «Загальні узгоджені висновки Паризького саміту в Нормандському форматі 9 грудня 2019 року». Ці домовленості передбачали, зокрема, імплементацію «формули Штайнмаєра» в українське законодавство згідно з версією, узгодженою Н4 та Тристоронньою контактною групою, а також закріплення «особливого статусу» окремих районів Донецької та Луганської областей на постійній основі. Було досягнуто домовленостей щодо обміну полонениними і транзиту російського газу до Європи.

Вже 29 грудня було реалізовано одну з паризьких домовленостей — обмін полоненими. Замість обумовленої раніше формули «всі на всіх» Україна відділа 127 затриманих терористів, а Росія/ЛДНР — 76 полонених (5 відмовились від обміну). Разом з тим у ворожому полоні залишились, за словами омбудсмена В.Лутковської, близько 300 осіб. У зв'язку з тим, що під тиском Росії було звільнено, зокрема, «беркутівців», звинувачуваних у розстрілах на Майдані у лютому 2014, цей обмін викликав неоднозначну реакцію у суспільстві. Також цей факт опосередковано вказав на те, в чиїх інтересах діяв «Беркут» у 2014 р. на Майдані.

30 грудня Україна і Росія у Відні підписали контракт на транзит газу в ЄС терміном на 5 років за принципом «качай або плати», також Газпром погодився перерахувати Нафтогазу 2,9 млрд.долл. боргу за рішенням Стокгольмського арбітражу, але Нафтогаз погодився відмовитися від подальших претензій до Газпрому, які сягнули близько 12 млрд.дол.

За інформацією штабу ООС, протягом 2019 року було знищено 619 окупантів та 110 одиниць ворожої техніки.

У той же час у боротьбі з ворогом загинуло 111 захисників України.

2020 рік

Руслан Хомчак, Головнокомандувач ЗСУ 27.03.2020 - 27.07.2021

5-9 січня 2020 р. відбулася мандрівка Президента В.Зеленського до Оману (чи то приватна, чи то офіційна), де він, за деякими непрямими ознаками, мав таємну зустріч з представником президента Росії В.Путіна (секретарем Радбезу РФ Миколою Патрушевим, який знаходився в Маскаті у той же самий час) і певні домовленості.

11 лютого керівником Офісу Президента України замість Андрія Богдана було призначено Андрія Єрмака. І якщо А.Богдана пов’язували з олігархом І.Коломойським, то А.Єрмака – з російськими спецслужбами. Протягом нетривалого часу А.Єрмак набув виличезного впливу на Президента і політичні процеси в Україні.

3 березня представник ГУР МОУ Вадим Скібіцький повідомив ЗМІ, що у цілому, уздовж кордону з Україною Російська Федерація, в тому числі і на окупованих територіях, розмістила близько 87-90 тисяч своїх військовослужбовців, а також 1 100 танків, 2 500 бойових броньованих машин, 1 600 артилерійських і ракетних систем, 340 бойових літаків і 240 бойових вертольотів, понад 50 кораблів/катерів та 6 підводних човнів.

27 березня у зв'язку з поділом посад Начальника Генерального штабу та Головнокомандувача Збройних сил України Руслан Хомчак призначений Головнокомандувачем Збройних сил України, а Начальником Генерального штабу призначено колишнього 1-го заступника НГШ Сергія Корнійчука.

Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента України з 2020 р.

27 липня розпочалося чергове припинення вогню, узгоджене ТКГ у Мінську 22 липня.

29 липня в Білорусі сталася неординарна подія: спецслужбами республіки були затримані 32 російських бойовика, які, за наявною інформацією, прямували транзитом через Мінськ і Стамбул до Венесуели, серед них були учасники бойових дій в Україні і Сирії; МВС України і СБУ висловили наміри домагатися видачі затриманих (принаймі, які мають українське громадянство) Україні, однак білоруська влада натомість 14 серпня видала затриманих Росії.

18 серпня з'явилась інформація про можливий цілеспрямований витік таємної інформації через керівника Офісу Президента Андрія Єрмака (нібито агента російських спецслужб на прізвисько "Козир") щодо спроби виманити та затримати 32-х російських бойовиків, в результаті чого багатомісячну операцію українських спецслужб було провалено. Державні чиновники заперечували цю інформацію, натомість, представники опозиції, деякі депутати і представники спецслужб оприлюднили документи, які свідчили що спецоперація все ж готувалась і зажадали створення тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді України.

24.06.2021 і сам Президент Зеленський в інтерв'ю телеканалу 1+1 визнав, що спецоперація мала місце.

9 листопада з’явилась аналогічна інформація про зраду у керівництві держави, через що стався витік таємних даних щодо планування ГУР МО України операції по звільненню українських полонених з тюрем на окупованих територіях.

Щодо загиблих протягом 2020 року Книга пам'яти називає цифру у 106 загиблих і померлих в ООС, Міністерство оборони України повідомляє про 50 загиблих воїнів ЗСУ і 79 померлих. Загалом, за даними Міноборони, у ході АТО/ООС на Донбасі з 2014 року загинули 2 665 військових ЗСУ, поранено 10 152 осіб. Кількість «інших загиблих (померлих)» військових ЗСУ становить 1 168 людей.

2021 рік

Зважаючи на умовну дію режиму припинення вогню, у 2021 р. основні події, пов'язані з російською агресією, відбувались не у військовій, а в політичній та економічній сферах. Певний вплив на події в Україні справила зміна президента США, яким став Дж.Байден, а також німецько-американська угода щодо добудови російсько-німецького газогону "Північний потік-2", що в перспективі робить Україну більш вразливою, позбавляє і величезних надходжень до бюджету і статусу транзитної газової держави.

Що стосується ситуації на фронті, то Голова СММ ОБСЄ у липні 2021 р. зазначив, що

«Безпекова ситуація на сході України не покращується, а виклики лише загострюються»

Зазначеному загостренню сприяло також безпрецедентне зосередження агресором своїх військ на українському кордоні у квітні 2021, коли сюди були перекинуті декілька десятків тисяч військових з технікою, що викликало занепокоєння в Україні і в НАТО.

Сили сторін

Незважаючи на величезну чисельність своєї армії (бл. 1,9 млн. осіб, у т.ч. до 1 млн. військовослужбовців), Росія безпосередньо у війні проти України використовувала лише до 100 000 військових, але військової техніки залучила близько 30 - 50%. Україна з армії у 200 000 військовослужбовців безпосередньо у зоні конфлікту на Донбасі протиставила окупантам близько 40 000 воїнів, ще певна їх частина прикриває небезпечні напрямки вздовж російського кордону і на узбережжі морів.

Співвідношення сил сторін в російсько-українській війні у різні періоди

Період	Росія, кількість особового складу, осіб, і техніки, од.					Україна, кількість особового складу, осіб, і техніки, од.		Джерело
	Загалом	у т.ч. біля кордонів з Україною	у т.ч. Крим	у т.ч. Донбас		Загалом	у т.ч. зона АТО/ООС
				Всього	З них в/с ЗС РФ
12.2012	771 462 (в/с)					184 000 (у т.ч. в/с 139 000)
12.2013						165 500 (у т.ч. в/с 120 900)
02.2014	1 885 000 (у т.ч. в/с  845 000 -1 012 000), 2 750 танків, 17 360 ББМ, 5 837 артсистем 1 293 бойові літаки, 392 бойові гелікоптери, ядерна зброя; військовий бюджет 68,2 млрд.дол.	38 000 в/с 761 танк 2200 ББМ 720 АС 130 гелікоптерів 90 літаків штурмової авіації	21 500	0		130 000 в/с, (в т.ч. Крим – 15 000) 1 268 танків (в строю - 235) 3 028 ББМ (в строю - 640) 2 042 артсистеми (в строю - 236) 231 бойовий літак (в строю - 15) 35 бойових гелікоптерів (в строю - 15); військовий бюджет 2,42 млрд.дол.
04.2014		33 850		2 500		130 000 в/с	1 500 (в/с ЗСУ)
05.2014		38 900		7 000
06.2014		39 000		12 000
07.2014		43 800		15 000
08.2014		48 000		19 000	2 000		40 000 (у т.ч. 32 000 в/с ЗСУ) +4 000 - добровольці
09.2014		49 250		21 500	5 500
11.2014		50 400		32 430	6 150
12.2014		52 500		32 180	5 900	250 000 (у т.ч. в/с 204 000)
02.2015		57 820		43 957	13 730
06.2015		54 360		42 360	8 960
11.2015		49 380		41 520	7 690	250 000 (у т.ч. в/с 204 000)
12.2016	1 885 371 (у т.ч. в/с  1 000 000)					250 000 (у т.ч. в/с 204 000)
12.2017	1 903 000 (у т.ч. в/с  1 014 000)					250 000 (у т.ч. в/с 204 000)
08.2018				35 500 о/с 475 танків 948 ББМ 762 АС 208 РСЗВ	2 100
12.2018				37 100	2 100	250 000 (у т.ч. в/с 204 000)
2019		20 000	30 000	32 000
05.2020	1 885 371 (у т.ч. в/с 900 000 -1 012 000), 3 300 танків, 13 000 ББМ, 5 689 артсистем 1 021 бойовий літак, 402 бойові гелікоптери, ядерна зброя; військовий бюджет 60,6 млрд.дол.	Росія + окуповані території: 90 000 о/с 1100 танків 2500 ББМ 1600 АС/РС 340 бойових літаків і 240 бойових гелікоптерів	11 500/ 32 500 31 танк 305 ББМ 128 АС 85 літаки 34 гелікоптери	35 000 (20 000 ДНР, 14 000 ЛНР)	2 000 – 3 000	246 160 (у т.ч. в/с 193 800 – 209 000) 987 танків, 2 743 ББМ, 1 960 артсистем 125 бойових літаків, 35 бойових гелікоптерів. Військовий бюджет 4,32 млрд.дол.	40 094

Збройні сили РФ і проросійські бандформування у війні проти України

У гібридній війні проти України Росія застосовула такі сили:

- Кадрові військові ЗС РФ, зокрема.:

• Командири військових з’єднань, частин, підрозділів на окупованих територіях

• Спецпризначенці, диверсанти, снайпери, розвідники – діють зокрема і безпосередньо на передовій

• Військовослужбовці звичайних частин ЗС РФ, як правило, спеціальних військ – знаходяться зазвичай у тилу, або діють з території Росії (наприклад, під час артобстрілів ЗСУ влітку 2014 р. на кордоні). Виконують переважно завдання, які потребують фахової військової підготовки, у т.ч. пов’язані із застосуванням складної військової техніки. Під час окупації Криму використовувались військовослужбовці ЧФ РФ і перекинуті з Росії військовослужбовці ЗС РФ різноманітних родів і видів військ.

- Співробітники спецслужб РФ – ФСБ, ГРУ тощо (діяли також під виглядом цивільних осіб, українських силовиків, у т.ч. як керівники натовпів цивільних осіб під час інспірованих ними заворушень). З їх діяльністю пов’язують, зокрема, диверсійні акти в українському тилу (підриви і пожежі на сховищах боєприпасів, вбивства українських силовиків тощо)

Російський терорист Гіркін (Стрєлков)

- Члени загонів російських найманців, утворених переважно з колишніх (іноді формально колишніх) військовослужбовців РФ (наприклад рота «Крим» І.Стрелкова, група Б.Сисенка, ПВК Вагнера) навесні 2014 р.

- Члени незаконних збройних формувань, створених, озброєних і керованих московськими спецслужбами з початком окупації Донбасу з російських і українських громадян маргінальних прошарків, найманців, колишніх співробітників силових структур і військовослужбовців – в російських ЗМІ їх називали на кшталт «народноє ополченіє»

- Цивільні особи з числа російських громадян, завезені в Україну для дестабілізації ситуації (найбільш яскраво проявили себе на початковому етапі під час мітингів і блокування частин ЗСУ у Криму і на Донбасі на початку 2014 р.). Зазвичай це були члени парамілітарних російських організацій націоналістичного і фашистського спрямування на кшталт козачих, на основі яких створювались у т.ч. всілякі загони «самооборони» (Крим, потім Донбас); особливо активні у 2014-2015 рр.

- Цивільні особи з числа проросійськи налаштованих українських громадян (переважно на початку 2014 р.), учасники антиурядових мітингів і блокувань частин ЗСУ. Частково у 2014 р. поповнили лави різноманітних ОЗГ на Донбасі.

Всього чисельність збройних сил Росії станом на початок 2014 р. становила 1 885 000 осіб, у т.ч. від 845 000 до 1 012 000 безпосередньо військовослужбовців, військово-технічна компонента складалася, зокрема, з

В.Путін і С.Шойгу (міністр оборони РФ з 2012 р.)

2 750 танків,

17 360 ББМ,

5 837 артсистем

1 293 бойових літаків,

392 бойових гелікоптерів,

ядерної зброї.

Військовий бюджет складав 68,2 млрд.дол.

Крим

Згідно з міждержавними домовленостями 1997 р. (пролонгованими Харківськими угодами 2010 р.), Росія могла мати в Україні своїх збройних сил не більше 25 тисяч чоловік особового складу, 24-х артилерійських систем калібру більше 100 мм, 132 бронемашин, 22 бойових літаків. Чисельність російських військових кораблів і суден усіх класів не повинна була перевищувати 388 одиниць. На орендованих аеродромах (морських авіабазах) у Гвардійському та Севастополі (Качі) можна було розміщувати 161 літальний апарат.

Однак, за словами першого заступника Секретаря РНБО генерал-полковника М.Коваля, на посилення з'єднань і частин Чорноморського флоту в кінці 2013 - початку 2014 років на Кримський півострів приховано, під прикриттям військових навчань, були перекинуті частини і підрозділи:

• 76-ої повітряно-десантної дивізії зі Пскова,
• 31-ої десантно-штурмової бригади з Ульяновська,
• 45-й окремий полк спеціального призначення Повітряно-десантних військ із Кубинки,
• 10-ої і 22-ої окремих бригад спеціального призначення ГРУ ГШ РФ із Молькіно і Степового,
• 10-ої окремої розвідувальної бригади із Моздока,
• 382-й окремий батальйон морської піхоти з Темрюка Краснодарського краю,
• 414-й і 757-й окремі батальйони морської піхоти Каспійської флотилії,

які у подальшому були задіяні для блокування частин та підрозділів Збройних Сил України та перешкоджання виконання ними бойових завдань за призначенням.

М.Коваль зазначив, що для посилення російського угруповання в Криму як резерв були також задіяні частини 7-ї повітряно-десантної дивізії з Новоросійська і Ставрополя.

На терміновому засіданні РНБО 28.02.2014, в.о. міністра оборони України І.Тенюх доповідав:

"З російського боку в Криму, окрім сил Чорноморського флоту, йде постійне перекидання штурмових підрозділів збройних сил та спецназу ГРУ ГШ РФ. Вже зараз бойова компонента перевищує 20 тисяч осіб. ...В акваторії Чорного моря на бойове чергування вийшло 80 військових кораблів РФ"

При цьому Путін спочатку категорично заперечував, що російські військовослужбовці беруть участь у захопленнях і блокуваннях військових і інфраструктурних об’єктів, а також державних установ, брехливо заявивши, що це все дії так званої «самооборони» (прес-конференція 4 березня 2014 р.). Але вже 17 квітня 2014 р. Путін визнав, що так званий «референдум» в Криму забезпечувався російськими військовими, і що «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, встали наші військовослужбовці». А 13 листопада 2014 р. в черговому інтерв’ю вже визнав:

«Це факт. Ми ніколи його не приховували - наші збройні сили, прямо скажемо, блокували збройні сили України, розквартировані в Криму.»

Значну військову силу являв собою і ЧФ РФ

Також у блокуванні частин ЗСУ в Криму, проросійських акціях, залякуванні місцевого населення брало участь близько 22 000 членів так званих «загонів самооборони», які діяли у тісній координації з російськими військовими і спецслужбами.

У той же час в Криму їм протистояла значно менше угрупування українських військ. Як доповідав т.в.о. Міністра оборони України І Тенюх,

«…Щодо Криму, там усіх нам підпорядкованих 15 тисяч. Готових виконати наказ щодо застосування зброї буде 1,5-2 тисячі максимум».

(Також називається і інша цифра, можливо штатної чисельності ЗСУ (ВМСУ) в Криму – 22 000 осіб)

Після захоплення Криму почалося нарощування окупаційного угрупування на півострові, оснащення його новими зразками озброєння; навіть з’явилась інформація про можливе розміщення там ядерної зброї.

В захопленому Криму основною ударною силою окупантів став 22 армійський корпус (в складі Берегових військ Чорноморського флоту), утворений у 2016-2017 рр. і 810-та окрема бригада морської піхоти (м. Севастополь), а також частини Чорноморського флоту і ВКС.

У лютому 2021 р. МЗС України оприлюднено інформацію щодо російських окупаційних військ в Криму:

• танки - 195 од.
• бойові броньовані машини - 410 од.
• артилерійські системи - 283 од.
• бойові літаки - 100 од.
• гелікоптери - 50 од.
• бойові кораблі і катери - 68 од.
• особовий склад - 32 500 військовослужбовців
• підрозділи ФСБ, прикордонної служби, ГРУ ГШ, поліції, "росгвардії".

Донбас

Терорист "Моторола" (А.Павлов)

З весни 2014 р. на Донбасі діяли загони російських найманців, парамілітарних організацій, наприклад т.зв. рота «Крим» на чолі з І.Гіркіним, група Б.Сисенка, банда Козіцина тощо; незабаром за їх допомогою були створені загони найманців з маргіналів - громадян Росії і України.

До літа 2014 р. відносяться перші свідчення про кадрових російських військових на Донбасі – особливо під час артобстрілів ЗСУ на кордоні і боїв за Іловайськ, коли відбулося майже неприховане вторгнення загарбників з Ростовської області. На той час Міноборони України нарахувало 5,5 тис. військовослужбовців ЗС РФ на Донбасі. під час боїв за Дебальцеве на початку 2015 р. їх кількість сягнула максимуму - 44 тис. осіб.

У 2015 р. всі озброєні банди і інші злочинні озброєні формування на Донбасі були зведені окупантами у два «армійські корпуси» - так звані 1-й (Донецьк) і 2-й (Луганськ) під керівництвом близько 750 кадрових офіцерів і генералів ЗС РФ . За даними представника ГУР МОУ В.Скибицького; у 2019 р. командувач ООС С.Наєв зазначав, що

«основу керівного командного складу від батальйону до "армійського корпусу"ЛДНР складають кадрові російські офіцери і генерали»

Терористи «корпусів» розділені на 9 «бригад», 5 окремих «полків», 14 «батальйонів», окремі «роти» і «батальйони територіальної оборони».

На озброєнні окупаційних сил на Донбасі станом на 2018 р. було:

Структура військ РФ на Донбасі у 2015 р.

- 475 танків,

- 948 бойових броньованих машин,

- 762 артилерійські системи і

- 208 реактивних систем залпового вогню

- 353 протитанкових засоби

- 419 засобів ППО.

Станом на лютий 2021 р. (дані МЗС України):

- 450 танків

- 834 бойові броньовані машини

- 663 артсистеми

- більше 30 000 особового складу

Таким чином кількість танків на озброєнні терористів перевищила аналогічні показники таких армій країн-членів НАТО, як Великобританія, Німеччина або Франція.

Система управління корпусів пов'язана і безпосередньо замикається на Південному військовому окрузі РФ; все що стосується управління, підготовки, забезпечення і взагалі організації повсякденної діяльності – це все здійснюється з штабу Південного військового округу в Ростові і штабу новоствореного влітку 2014 р. «12-го командування резерву» (12-й Крез) в Новочеркаську (в/ч 89462). З метою приховування участі ЗС РФ у війні проти України 11.08.2015 року 12-й КРЕЗ було перейменовано в Центр територіальних військ (ЦТВ) Південного військового округу (військова частина 64722). Після 2017 р. на його основі створено управління (в/ч 33744) і штаб відродженої 8-ї загальновійськової армії ЗС РФ

На так звані міністерства оборони ДНР/ЛНР покладені лише декоративні і мобілізаційні функції.

Щодо чисельності окупаційних військ дані відрізняються в залежності від періоду, інтенсивності бойових дій, а також методики підрахунку, оскільки іноді рахуються окремо кадрові російські військові і члени НЗФ, а іноді разом (з огляду на те, що в НЗФ до 80% російських громадян – колишніх військових і «відпускників» і по суті російське командування).

За інформацією Міноборони України, станом на серпень 2015 р. чисельність російських військових на Донбасі коливалась від 8 до 13 тис. При цьому в НЗФ чисельність яких приблизно 34 тис., 70-80% з яких - це громадяни РФ, які або фактично є військовослужбовцями ЗС РФ, які під час перебування на території України знаходяться у "відпустці", або це колишні військовослужбовці і цивільні особи, які пройшли додаткову військову підготовку у спеціально створених центрах підготовки найманців для війни на сході України. (Станом на 2018 р. в СБУ заявляли, що їм відомо про 195 тренувальних баз, де проходили підготовку бойовики: 54 з них – в Росії, 30 – на території окупованого Криму і 111 на окупованих Росією територіях Донецької та Луганської областей.)

За даними української військової прокуратури кількість росіян в угрупованнях на серпень 2018 р. сягнула 11 000, у т.ч 3 000 – це кадрові російські військові. Волонтери за час конфлікту ідентифікували представників понад 90 різних військових підрозділів Росії.

Також у серпні 2018 р. начальник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко заявив, що чисельність російських військ на Донбасі сягає 32 000 осіб.

Тоді ж президент України Петро Порошенко в інтерв'ю Washington Post заявив, що на Донбасі перебувають понад 40 тисяч регулярних російських військових і найманців.

Також у 2018 році міністр оборони України Степан Полторак повідомляв, що на кордоні з Україною росіяни додатково зосередили 77 000 військовослужбовців.

У грудні 2018 командувач ООС Сергій Наєв повідомив:

"Нам відомо про наявність на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей російських регулярних військових формувань – 1-го і 2-го армійських корпусів загальною чисельністю близько 32 тис. осіб, 11 тис. з яких - росіяни. Керівні посади даних формувань займають кадрові офіцери і генерали Збройних сил РФ. Зауважу, що це не добровільне ополчення так званих "ЛНР / ДНР", це регулярні підрозділи, які по своїй системі управління підпорядковуються штабу 8 -й загальновійськової армії, що дислокується в місті Новочеркаськ Російської Федерації "

У лютому 2020 р. міністр оборони України Андрій Загороднюк заявив про мінімум 25 000 російських військовослужбовців на Донбасі. У листопаді 2020 Начальник Генштабу ЗСУ Руслан Хомчак відносно окупованого Донбасу повідомив, що:

Зараз там не більше 3 000 військових з Росії. Серед них - офіцери, інструктори, ті, хто допомагає приймати рішення командирам. В окопах російські солдати не сидять, там вся "географія" Росії, України

Разом з тим, 30.11.2020 з’явилась інформація ГУР МО України, що штатна чисельність російських окупаційних військ на Донбасі становить 35,5 тисячі осіб, при цьому війська окупантів тут укомплектовані на 80%.

Територія Росії

На терміновому засідані РНБО 28.02.2014, в.о. міністра оборони України І.Тенюх доповідав:

«… відбувається концентрація російських військ вздовж всього україно-російського кордону. На Київському, Харківському і Донецькому напрямках вже сконцентровано 38 тисяч осіб, 761 одиниця збройної танкової техніки, 2200 броньованих машин, 720 артилерійських систем та систем залпового вогню, також до 40 ударних вертольотів і 90 вертольотів бойового забезпечення, та 90 літаків штурмової авіації.»

Чисельність російських військ на кордоні з Україною досягла максимуму у лютому 2015 р. (58 000 осіб), після чого знизилась разом з інтенсивністю бойових дій.

Але у другій половині року до ЗМІ потрапила інформація про прискорене будівництво (модернізацію) військових баз біля російсько-українського кордону для створення тут постійного потужного військового угрупування, а також бази для можливого наступу вглиб території України. Фахівці оцінили можливу кількість солдатів у з'єднанні з 3-х дивізій, що створюється, до 30 000 осіб. Ще у 2014 р. з Муліно під Нижнім Новгородом до Воронежа було переведено командування 20-ї загальновійськової армії Західного військового округу, до складу якої і ввели військові частини (бази) у Богучарі, Валуйках, Клинцах та на Кадамовському полігоні (Новочеркаськ) у Ростовській області.

2017 р. у Новочеркаську була відроджена 8-ма армія у складі 150 мсд (Новочеркаськ), 20 окремої бригади та допоміжних частин. Фактично до складу цієї армії входять також 1-й і 2-й армійські корпуси на окупованій частині Донбасу.

У квітні 2021 р. Росія здійснила зосередження біля кордонів України від 80 000 до 150 000 (разом з військами в окупованому Криму і Донбасі) своїх військових з технікою. Наприкінці квітня перекинуті війська частково були повернуті до місць постійної дислокації.

Збройні сили і інші силові структури України у війні з Росією

Збройні сили України

Як зазначалося вище, російського агресора українська армія зустріла практично у небоєздатному стані. З 165,5 тис. особового складу (з яких 120,9 тис. - військовослужбовці) Україна могла розраховувати на 6 тис. воїнів з 41-тисячного складу Сухопутних військ (за словами в.о. міністра оборони України І.Тенюха) і ще на певну кількість - з більш боєздатних аеромобільних військ і військ спецпризначення.

Кількість боєздатної техніки на початок 2014 року оцінювалась у таких цифрах:

Дислокація ЗСУ на початку російської агресії у 2014 р.

Техніка	Загальна кількість, од.	Боєздатна (оцінка), од.
Танки	1 268	235
Бойові броньовані машини	3 028	640
Артилерійські системи та РСЗО	2 042	236
Бойові літаки	231	15
Бойові гелікоптери	35	15

Законом України від 05.03.2015 чисельність ЗСУ було збільшено до 250 000 осіб, у т.ч. 204 000 – військовослужбовців, з яких безпосередньо на Донбасі протистоять російському агресорові близько 40 000 військовослужбовців. Решта військовослужбовців прикривають небезпечні напрямки вздовж кордонів з агресором, на узбережжі морів, а також знаходяться у ППД і на полігонах. Поки йшло комплектування мобілізованими ЗСУ і інших силових структур, значну роль у стримування агресора навесні і влітку 2014 р. відіграли добровольчі формування, батальйони територіальної оборони

Гібрідні методи у війні Росії проти України

Хоча «гібридну війну» почали жваво обговорювати лише після вторгнення Росії в Україну в 2014 р., методи такої війни Росія почала застосовувати вже давно і яскравими прикладами таких війн є війни більшовицької Росії проти УНР у 1917-1920 роках і війна СРСР проти Фінляндії у 1939-40 рр. Наприклад, війну з Україною російські більшовики розпочали з того, що у грудні 1917 р. захопили Харків де під захистом російської зброї проголосили утворення «Радянської УНР» (на противагу легітимній УНР зі столицею у Києві). Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт (громадянську війну).

Наступ більшовицьких російських загонів продовжився, одночасно у містах Лівобережжя було підготовлене повстання місцевих більшовицьких груп, при чому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони. Втім незабаром (навесні 1918 р.) більшовики вимушені були під тиском австро-німецьких військ залишити Україну. Але майже відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні (11.11.1918) в Москві було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який з допомогою частин Червоної армії, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну. У відповідь на ноти протесту українського уряду з Москви відповіли, що військ РСФРР в Україні нема, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Голова Ради народних комісарів РСФРР Володимир Ленін зазначав, що створення місцевих радянських урядів на окупованих територіях національних республік «забирає можливість в шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин, як окупацію».

Схожа методика була використана і пізніше, наприклад у 1939 р., коли радянський уряд безпідставно звинуватив Фінляндію у артилерійських обстрілах своєї території і незабаром без оголошення війни розпочав наступ на цю країну. Одночасно на території СРСР було утворено фейкову «Фінляндську демократичну республіку», «уряд» якої Кремль тут же і визнав законним.

Тобто наявні шаблони, які Росія використовуватиме майже через 100 років в тій же Україні: створення фейкових квазі-державних утворень (Республіка Крим, ДНР/ЛНР), які нібито мають суб’єктність, свої органи і збройні сили; інспірування безладів і повстань у глибині території, широке використання пропаганди, і кінець-кінцем, інкорпорування захоплених територій у склад СРСР/Росії. При цьому використовуються також економічні, дипломатичні і інші доступні важелі.

«Доктрина Герасімова»

Начальник Генштабу ЗС РФ з 2012 р. В.Герасимов

Для прихованої реалізації реваншистської стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення країн СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського і у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». У лютому 2013 року генерал Валерій Герасимов, начальник Генштабу ЗС Росії, опублікував в галузевому тижневику «Військово-промисловий кур'єр» статтю «Цінність науки в передбаченні». На думку низки дослідників, ключові елементи доктрини Герасимова лежать в основі концепції "війни нового покоління" або "гібридної" війни. Доктрина Герасимова є відповіддю на нібито існуючу доктрину "Кольорових революцій", зокрема на події "Арабської весни". На думку деяких експертів її ключові елементи грунтовані на історичних коренях попередньої російської військової доктрини і демонструють при цьому вражаючу подібність з положень китайської доктрини "необмеженої війни", опублікованої в 1999 році.

Герасімов поєднав радянську тактику зі стратегічної військової ідеєю тотальної війни і виклав нову теорію ведення сучасної війни - вона більше схожа на хакерський взлом суспільства ворога, ніж на пряму атаку. Він написав:

«Самі правила війни змінилися. Роль невійськових засобів досягнення політичних і стратегічних цілей зросла, в багатьох випадках за ефективністю вона значно перевищує навіть силу зброї. Все це доповнюється прихованими військовими заходами».

Цей підхід партизанський. Він застосовується на всіх фронтах за участю різних акторів і інструментів, наприклад, хакерів, мас-медіа, політиків, бізнесменів, витоків інформації і, звичайно, фальшивих новин, на додаток до звичайних і асиметричним військових дій. Завдяки Інтернет і соціальним медіа, зараз можливі операції, про які радянські фахівці з ведення психологічної війни могли тільки мріяти. Можна перевертати внутрішні справи цілих країн з ніг на голову за допомогою однієї лише інформації.

Доктрина Герасимова створює основу для цих нових інструментів. Відповідно до неї, невійськові тактики – це не допоміжні засоби, такі що слідують за застосуванням сили, а доцільний спосіб перемоги. Вони, фактично, і є справжньою війною. Хаос - стратегія, якої дотримується Кремль. Герасимов пише, що метою є досягнення атмосфери постійного неспокою і конфліктів у ворожій країні.

В Україні Росія задіяла доктрину Герасимова протягом декількох останніх років. Під час протестів у 2014 році Кремль підтримував екстремістів з обох сторін протистояння - проросійські сили і українських ультранаціоналістів, розпалюючи конфлікт, який Росія використовувала як привід для анексії Криму і початку війни на Сході України. В комплексі з інформаційною війною і з каламутним середовищем, коли силовики і державні службовці дезорієнтовані створюються умови, в яких Кремлю легше здійснювати контроль.

Загалом у війні проти України і перед нею російська влада використовує низку антиукраїнських заходів в таких сферах:

- Політичній

- Суспільній

- Ідеологічній

- Пропагандистській

- Економічній

- Релігійнійю

У певному сенсі до «гібридних» методів можна віднести також і суто диверсійні акції ворога в українському тилу – підриви у тилу складів, інших військових, інфраструктурних і цивільних об’єктів, вбивства українських активістів і силовиків. Такими акціями росіяни не тільки намагаються підривати оборону України, але й використовувати чисто терористичну функцію по залякуванню населення.

Отже, у політичній сфері Росія відверто підтримує проросійських політиків (наприклад В.Януковича і «Партію регіонів», КПУ, ПСПУ, після 2014 – також ОПЗЖ і В.Медведчука), одночасно сприяючи і деяким націоналістичним рухам (наприклад партії «Свобода» і її лідеру О.Тягнибоку, про що є непрямі дані). В теперішній час є думка, що окрім підтримки проросійських політиків, Москва взагалі підтримує тих політиків, які, за їх переконанням, можуть своїми діями дестабілізувати обстановку в країні і таким чином послабити її, що дасть змогу посилити тут російський вплив. Так, на виборах Президента 2019 року Росія негласно діяла за принципом «хто завгодно, тільки не Порошенко», зокрема підтримувала В.Зеленського, який як політик значно слабший від досвідченого П.Порошенка. Також в ЗМІ з 2020 р., після провалу операції по затриманню "вагнерівців" поширилась інформація, що керівник Офісу Президента А.Єрмак взагалі є агентом російських спецслужб.

У суспільній сфері Москва всіляко підтримувала створення різноманітних проросійських рухів, на кшталт «Донецької Республіки», «Російського руху Криму», які в подальшому формально стали на чолі антиукраїнських виступів і навколо яких групувалися різноманітні маргінальні і проросійські елементи.

Навесні 2014 р. Москва активно використовувала інспіровані нею проросійські протести для розхитування ситуації по всьому південному сходу країни, іноді такі виступи і мітинги переростали у заворушення і захоплення державних органів і установ (Севастополь, Донецьк, Луганськ, Харків). Такі виступи відволікали увагу суспільства від подій у Криму, розпорошували сили спецслужб і готували підґрунтя до захоплення влади в регіонах. Відомо, що натовп проросійськи налаштованих цивільних осіб виконував також роль «живого щита» при блокуванні військових об’єктів і колон, коли за їх спинами стояли недосяжні для українських військових російські диверсанти. Ці колаборантські «рухи» у 2014 р. виступили своєрідною «ширмою» російського вторгнення, а незабаром стали формальним «ядром» влади фейкових «республік», насправді створених російськими спецслужбами.

В ідеологічній сфері за участі російських «вчених» фашистського спрямування (наприклад, Дугін) розроблюється теорія «руського миру», який нібито існує там, де мешкають росіяне, або навіть російськомовні громадяни. У рамках цієї «теорії» за українціями і білорусами (і їхніми мовами) не визнається право на свою національність, вони вважаються такими собі «нєдорусскімі», які розмовляють не на окремих мовах, а на «зіпсованій» поляками російській і яких треба якнайшвидше «наставити на путь істинний» і повернути в лоно «матушки-Росії». У рамках цього напряму Кремль штучно роздмухує «мовне питання» в Україні, питання нібито «утисків» російськомовних громадян і необхідності їх захисту.

Важливість для Кремля пропаганди підкреслює той факт, що одиними з перших об’єктів росіяни в Україні захоплювали саме телецентри (Сімферополь, Донецьк, Слов’янськ), де відразу відключали українські телеканали, а запускали телерадіомовлення російських пропагандистських каналів. Зважаючи на те, що майже всі великі телеканали в Росії контролюються і фінансуються державою, вся міць кремлівської пропаганди, у т.ч. з використанням брехні, фейкових новин, суб'єктивних «аналізів», штучних сюжетів обрушується на голови і російського, і українського, і іноземного глядача. Та ж російська пропаганда активно просуває ідеї нібито «неспроможності» української державності на відміну від Росії, де нібито панує стабільність і добробут.

В економічній сфері між Україною і Росією багато років агресор провокував окремі «війни», найвідомишимі з яких є «газові», в результаті яких Україна багато років сиділа на російській газовій «гілці», знаходячись таким чином в сильній залежності від Кремля.

У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків - своєрідних каналів експорту корупції до ЄС.

Російський капітал, контрольований владою, нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв'язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

В своєму прагненні підкорити Україну Москва не гребує і використанням церкви. Так, священники РПЦ засуджували Майдан, а потім підтримували проросійськи виступи.

Серед непрямого залучення РПЦ до агресії проти України можна відзначити послання Московського патріарха Кирила Константинопольському патріарху Варфоломію, у якому патріарх Кирило заявив, що, починаючи з Майдану, «розкольники» (тобто УПЦ КП) і уніати «відкрито закликали до викорінення Православ'я» на теренах України, а «з початком бойових дій уніати і розкольники, отримавши в руки зброю, під виглядом антитерористичної операції стали здійснювати пряму агресію щодо духівництва канонічної Української Православної Церкви на сході країни .

На додаток до непрямого залучення церкви, були відзначені факти і прямої її участі до агресії. Так, було виявлено, що окремі терористичні угрупування Росії були зосереджені при церквах, зокрема диверсант І.Гіркін зі своєю групою перед захопленням Слов’янська взагалі переховувався у священника РПЦ на Донеччині; а окремі «святі отці» РПЦ брали безпосередню участь у бойових діях проти України.

	Якби в Україні була одна церква, війни б не було, тому що Путін не мав би підтримки в Україні. Зараз вона у нього є — це Московський патріархат. Не просто словами, а діями допомагають, духовенство і віруючі Московського патріархату, сепаратистам і агресорам.
— Філарет (Денисенко),

Велике невдоволення викликало у Москві надання Україні Томосу і створення незалежної від московського патріарха Православної церки України у 2018 році, що значно послабило вплив РПЦ (і, як слід, Росії в цілому) в Україні.

Пропаганда

Хоча війна це завжди порушення правил, законів, договорів, застосування хитрощів і неправди з метою перемоги над ворогом, Росія вже давно випередила більшість країн світу у брехні, підступності і віроломстві, що, зокрема і допомогло їй поступово захопити сусідні країни і території та на певний час стати найбільшою країною на планеті. Так, ще на початку Лівонської війни 1558-1583 рр. московський правитель Іван ІV писав до європейських монархів вигадки про «про наругу над православними храмами, осквернення та знищення ікон в Лівонії», хоча таких звинувачень не зустрічається ні в офіційних літописах, ні в оповіданні Курбського про Лівонську війну. У 1581 р. у своєму листі до польського короля Стефана Баторія той же Іван ІV безпідставно називає Лівонію своєю вотчиною і також звинувачує саме Баторія у агресії:

«Ми добиваємося, як би вгамувати кровопролиття, а ти хочеш, як би воювати і лити невинну християнську кров»

- у той час як сама Москва і розпочала цю війну.

Пізніше агресивні війни Москва виправдовувала необхідністю захисту православних, слов’ян, християн взагалі (залежно від регіону).

У 1917-1919 роках, коли російські більшовицькі загони придушували українську незалежність, кремлівська пропаганда офіційно заявляла, що російських військ в Україні немає, а бої ведуть українські загони УНРР/УРСС (штучно створених Москвою) проти УНР.

Ідеологічною основою російської пропаганди у новітні часи стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у 2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

Антиукраїнська пропаганда, якою не гребують займатися і російські очільники, і президент Путін В. особисто, майже ніколи не сходила з кремлівсьго порядку денного, посилюючись чи послаблюючись в залежності від поточної ситуації. У 2014 р. проросійська пропаганда значно посилилася і використовується як інструмент інформаційної віійни. Кремлівська пропаганда працює із затвердженими російською владою наративами:

• Майдан – інспірований і підтриманий країнами Заходу (НАТО)

• Постмайданна влада в Києві – нелігитимна, антинародна, націоналістична

• в Україні, начебто, панує масова русофобія й переслідується російськомовне населення

• Україна – це начебто маріонетка Заходу, знаходться під "зовнішнім управлінням"

• Україна – не справжня держава

• Населення Криму давно хотіло приєднання півостріва до Росії (у т.ч. через удавані «утиски» росіян) – як і «російськомовне населення» взагалі

• В Україні відбувається громадянська війна

• ЗСУ вчиняють злочини проти мирного населення Донбасу, проти людяності (таким чином йдуть спроби делегітимізації ЗСУ)

• Росія допомогла Криму і допомагає Донбасу

Таким чином, російська пропаганда намагається переконати аудиторію, що вибір шляху на Захід не є успішним на противагу до напряму на «русский мир»

Метою російської пропаганди є:

- дезінформація взагалі

- дискредитація, делегітимізація української держави, влади, силових структур, західного ветору розвитку в очах самого українського суспільства, західних країн, російського суспільства

- деморалізація українського населення, силовиків, державних службовців

- мобілізація колаборантів на окупованих територіях для створення масовки, участі у протестах і заворушеннях, видимості «громадянської війни» в Україні.

- мобілізація найманців в Росії для участі у бойових діях на Донбасі: козаки, націоналісти, колишні військові і.т.і. (кадрові російські військові, як правило, не задіяні безпосередньо на передовій щоб приховати свою участь у війні проти України)

- виправдання своїх злочинних дій в Криму і на Донбасі

- приховування фактів безпосередньої участі ЗС РФ у бойових діях.

В антиукраїнській пропагандистській кампанії беруть участь майже всі державні російські ЗМІ, а в Ольгіно під Санкт-Петербургом було навіть створено цілу «фабрику тролей» для дій (пропаганди) в соцмережах і Інтернеті в цілому.

Найбільш активними є російський державний телеканал «Звезда», а також сайти «РИА Новости» та «Украина.ру» (підрозділи державного медіахолдингу «Россия сегодня»). При цьому останні два сайти мають на меті створювати враження українських медіа, на які посилатимуться російські. Для досягнення цілей російської пропаганди працюють і деякі ЗМІ, які знаходяться в Україні. Це, наприклад, «Новостное агентство Харьков», яке є частиною «фабрики тролів» у Санкт-Петербурзі НАДО, інтернет-видання «Обозреватель» та «РИА Новости Украина».

Всього тільки офіційно «на підтримку ЗМІ» для Федерального агентства у справах друку наприклад у 2017 р. з бюджету РФ було виділено 74,3 млрд.руб., у т.ч. на рупор російської пропаганди за кордоном «Раша тудей» - 18,7 млрд.руб.

Також виготовляється і пропагандистський кінопродукт (фільми "Крим", "Кримський міст. Зроблено з любов'ю", документальний "Крим. Шлях на родину")

З українського боку російській пропаганді протистоїть низка громадських організацій (Український кризовий медіа-центр (УКМЦ), ГО «Детектор Медіа», інтернет-проекти StopFake та Inform Napalm тощо) і активістів. На державному рівні у період 02.12.2014 – 02.09.2019 діяло Міністерство інформаційної політики України.

Супутні процеси

Добровольчий рух

Зважаючи на стан ЗСУ на початку 2014 року і швидкоплинність подій, в Україні відразу після початку російської агресії розгорнувся добровольчий рух. Його кістяк склали громадани, які брали активну участь у подіях на Майдані, зокрема, члени самооборони Майдану, «Правого сектору», інших патріотичних організацій, члени футбольних фан-клубів. Члени добровольчих загонів самостійно виїжджали до східних областей, де вже почалися захоплення сепаратистами населених пунктів, і діяли там спочатку на власний розсуд.

Одночасно розпочалося формування добровольчих підрозділів у складі Нацгвардії, МВС, ЗСУ, адже тисячі свідомих українців з початком російського вторгнення вишикувались у черги до військкоматів.

Після прийняття закону про Національну гвардію України 13 березня 2014 року, близько 500 охочих бійців Самооборони Майдану 14 березня відправили до Нових Петрівців, на полігон спецпідрозділу «Барс» для проходження двотижневого курсу навчання. Після його закінчення всім охочим запропонували влитися до лав відновленої Національної гвардії України. З них було сформовано перший добровольчий батальйон, на базі якого потім виник Перший батальйон оперативного призначення НГУ ім. Кульчицького. 5 квітня 300 резервістів склали присягу. Після цього вони відбули на схід, спершу до Павлограда (Дніпропетровська область) а потім, — на бойове чергування до району Ізюм — Слов'янськ.

Одним з центрів добровольчого руху стало у той період м.Дніпропетровськ, де також були спроби влаштувати силові проросійські акції.

Батальйон Дніпро-1 почали створювати 14 квітня 2014 року. Перші добровольці записувалися до батальйону у будівлі Дніпропетровської облдерджадміністрації. Формування батальйону відбувалося на базі раніше створеного Полку національного захисту Дніпропетровської області. 6 травня 2014 року було укомплектовано 1-шу роту батальйону "Дніпро-1". З 11 травня 2014 року бійці розпочали патрулювання Красноармійського, Добропільського, Великоновосілківського, Олександрівського районів Донеччини.

Також добровольчі підрозділи створювалися під час боротьби з російськими окупантами на Луганщині.

Батальйон територіальної оборони "Айдар" був створений у травні 2014 року. Першим комбатом "Айдару" став сотник Самооборони Євромайдану, підполковник Сергій Мельничук.

5 травня 2014 року у Бердянську був створений батальйон "Азов". Його основу склали учасники Автомайдану та "Патріоту України". На початку травня бійці батальйону провели кілька боїв з диверсійними групами у околицях Маріуполя. 13 червня 2014 р. бійці батальйону "Азов" сумісно з бійцями Нацгвардії, батальйону "Дніпро-1" та ЗСУ звільнили Маріуполь від окупантів. 17 вересня наказом Міністра внутрішніх справ А.Авакова батальйон "Азов" було розширено до складу полку. Командиром полку залишився Андрій Білецький.

У квітні 2014 року донецький підприємець Семен Семенченко на своїй сторінці в Facebook оголосив про збір коштів та запис добровольців до батальйону "Донбас". Наприкінці травня кількість добровольців сягнула 120 людей. На озброєнні батальйону були легка стрілецька зброя та снайперські гвинтівки. Але на практиці цей батальйон існував недовго – після того, як його бійці потрапили 23 травня у засідку під Карлівкою, і втратили 5-х осіб загиблими і 7-х пораненими, 29 травня командування батальйону (С.Семенченко) погодилось на пропозицію міністра Авакова: було ухвалено включити 1-шу роту "Донбасу" до складу Нацгвардії із назвою 3-й резервний батальйон.

Окремою, незалежною частиною цього руху став Добровольчий український корпус, який створили активісти Правого сектора. Рішення про створення корпусу було ухвалено в червні 2014 року, а офіційним днем створення ДУК вважається 17 липня.

Важливою частиною добровольчого руху були грузинський, чеченський і кримсько-татарські батальони.

6 травня 2014 року комендант загонів самооборони Андрій Парубій віддав наказ, згідно з яким усі сотні Майдану протягом 10 днів повинні були пройти через переформатування в резервні батальйони Національної гвардії України, спеціальні підрозділи при МВС України та батальйони територіальної оборони Сухопутних військ Збройних сил України.

Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити, адже на першому етапі війни Україна зіткнулася з тим, що далеко не всі професійні військові були готові сумлінно захищати свою державу. Добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати професійну заміну добробатам.

Загалом у війні з Росією брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них згодом перетворилася на військові частини силових структур.

Волонтерський рух

З початком війни відразу проявилося погане забезпечення української армії, якій не вистачало навіть їжі та обмундирування. У відповідь на цей виклик в Україні виник потужний волонтерський рух, що став надавати військовим різноманітну допомогу — від продуктів і ліків до бронежилетів і спеціальної техніки (тепловізори, приціли, безпілотні літальні апарати, протикумулятивні екрани тощо). Інші волонтери зайнялись медичною допомогою потерпілим, підтримкою переселенців, пошуком зниклих безвісти та роботою зі звільнення полонених. Зазвичай великі волонтерські групи працюють на основі краудфандингу, і деякі з них досягли стандартів прозорості, що значно перевищили державні. Волонтерські організації діють у всіх підконтрольних Україні великих містах та багатьох інших населених пунктах; значну підтримку надає й українська діаспора.

Слід зазначити, що попри існування великої кількості волонтерських організацій, найдієвіші з яких: «Крила Фенікса», «Армія SOS» , «Підтримаємо Армію України», «Волонтерська сотня», «Повернись живим», всеукраїнський громадський центр «Волонтер», «Народний проєкт», «Народний тил», Combat-UA, Волонтерська сотня «Україна – Світ», «Сестри перемоги», Центр «Миротворець» тощо, більшість українців (67%) займається волонтерством самостійно.

Найбільш відомими у волонтерському русі стали такі особи, як Юрій Бірюков, Мирослав Гай, Віталій Дейнега, Роман Донік, Олексій Мочанов, Армен Нікогосян, Сергій Пономаренко, Тетяна Ричкова, Роман Сініцин, Юлія Толмачова, Георгій Тука.

Разом з тим тисячі людей надавали посильну допомогу армії грошовими внесками, продуктами, обладнанням, особистою працею, зокрема по виготовленню маскувальних сіток. Певну допомогу надали і закордонні волонтери, українська діаспора.

У 2014-2015 роках, коли постачання армії у необхідних обсягах тільки налагоджувалось, допомога волонтерів відіграла в укріпленні оборони країни роль, яку важко переоцінити.

Реакція на російську агресію

Реакція України на російську агресію у невійськовій сфері

Протягом 2014–2016 років Верховна Рада України ухвалила низку важливих документів:

- Декларація від 20 березня 2014 року «Про боротьбу за звільнення України»;

- Закон України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України»;

- Заява від 16 квітня 2014 року № 1217-VII «Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України»;

- Постанова Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором»;

- Постанова Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян»;

- Постанова Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод»;

- Постанова Верховної Ради України від 18 лютого 2016 року №1014-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей міжнародних організацій щодо засудження триваючої агресії Російської Федерації проти України».

Положення цих нормативних актів мали всі підстави стати концептуальним підґрунтям для вироблення президентом України, РНБО та Кабінетом Міністрів України узагальненої правової моделі відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків. Вони могли стати основою не лише для здійснення чіткого політичного курсу щодо держави-агресора, а й для концентрації дипломатичних зусиль на створенні широкої антипутінської коаліції.

Реакція міжнародних організацій на російську агресію проти України

28 лютого 2014 року відбулося перше засідання Ради Безпеки ООН (РБ ООН) про ситуацію в Криму, на якому РБ висловила підтримку територіальній цілісності України, закликла всі сторони до політичного діалогу і нагадала про необхідність виконання міжнародних договорів, в тому числі Будапештського меморандуму. Засідання було закритим. Надалі РБ ООН регулярно розглядала питання у відкритому режимі, з 1 по 19 березня РБ шість разів збиралася з цього питання.

4 березня 2014 р. Рада безпеки ООН зібралася на третє екстрене засідання з питання подій в Україні. Представники практично всіх країн членів Радбезу заявили про принципову підтримку територіальної цілісності України, висловилися за невідкладне врегулювання напруженості в українсько-російських відносинах шляхом політичного діалогу і підтримали прохання про негайні консультації в рамках Будапештського угоди між США, Великою Британією, Росією та Україною.

6 березня США і Європейський Союз відмовились визнати легітимність запланованого окупантами в Криму на 16 березня «референдуму» і підкреслили, що будь-яке рішення по Криму може бути прийнято тільки центральним українським урядом в Києві, а не мешканцями півострова. Наступного дня Радбез ООН також заявила, що не визнає «референдум» в Криму. 15 березня Венеціанська комісія назвала референдум в Криму нелегітимним.

На засіданні 15 березня 2014 року на голосування Ради Безпеки був поставлений проект резолюції щодо невизнання запланованого «референдуму» в Криму і зміни статусу півострова. За ухвалення резолюції проголосували 13 членів РБ, Китай утримався, а Росія наклала вето на документ. Після цього українські і західні дипломати заявили про можливість голосування по кримському питанню в Генеральній Асамблеї.

27 березня 2014 року на 80-му пленарному засіданні 68-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено резолюцію №68/262 по «кримському питанню». Згідно з резолюцією, ГА ООН підтверджує суверенітет і територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах і не визнає законності якого б то не було зміни статусу Автономної Республіки Крим та статусу міста Севастополя, яке грунтується на результатах загальнокримського референдуму, що відбувся 16 березня 2014 року, оскільки цей референдум, відповідно до даної резолюції, не має законної сили.

З 193 країн-членів ООН 100 висловилися «за» (незважаючи на певний тиск на деяких з них з боку Росії), 11 на чолі з Росією - «проти» (Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, Нікарагуа, КНДР, Росія, Судан, Сирія, Венесуела, Зімбабве), 58 країн «утрималися» (у т.ч. КНР, Індія, Бразилія, Аргентина, Пакистан) і 24 країни не голосували. В цілому в подальшому такий розподіл на умовні табори з країн, які підтримують Україну («Захід», близько 60 -100 країн) або Росію (10-30 країн), або зайняли нейтральну позицію (70-80 країн), зберігся

19 грудня 2016 року на 71-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була ухвалена Резолю́ція Генера́льної Асамбле́ї ОО́Н «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» № 71/205). Вона засуджує серйозні порушення і зловживання відносно жителів Криму, а також закликає Росію дотримуватися своїх зобов'язань відповідно до міжнародного права і вимагає негайного звільнення українських громадян. За ухвалення резолюції проголосували 70 країн, проти — 26 і 77 — утрималися.

19 грудня 2017 року було ухвалено резолюцію ГА ООН «Стан з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)».За проголосувало 70 країн, проти — 26 країн, ще 76 країн утрималися.

25 липня 2018 р. США офіційно проголосили політику, яка підтверджує, що Вашингтон відкидає претензії Росії на анексію українського Криму. Державний секретар Майк Помпео звинуватив Москву в намаганні «підірвати фундаментальний міжнародний принцип, якого дотримуються демократичні країни»

17 грудня 2018 року на 73-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була схвалена, і засвідчила чітку позицію міжнародного співтовариства на підтримку територіальної цілісності України та засудження агресії РФ Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/73/194 «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та м. Севастополь (Україна), а також частин Чорного і Азовського морів»

У відкритому голосуванні 66 країн-членів ООН висловилися «за», 19 — «проти», а 72 утримались.

16 грудня 2020 р. Генеральна асамблея ООН прийняла оновлену і посилену резолюцію про ситуацію з правами людини в окупованому росією Криму. Документ підтримали 64 країни-члена ООН, проти - 23 країни, утрималися - 86. У прийняту резолюцію включили рекомендації Кримської правозахисної групи.

Загалом станом на лютий 2021 р. щодо російської агресії і окупованних територій було ухвалено:

• 9 резолюцій ГА ООН щодо Криму
• 5 резолюцій Ради ООН з прав людини
• 12 рішень виконавчої ради ЮНЕСКО щодо моніторингу ситуації в Криму
• 7 резолюцій ПА ОБСЄ за порушення Росією міжнародного права щодо України
• 20 резолюцій і рекомендацій ПА Ради Європи на підтримку територіальної цілісності України,
• а також підготовлено 4 позови проти РФ у міжнародних судах

Суспільна реакція на агресію

Реакція на агресію в українському суспільстві

Як зазначалося вище, російська агресія викликала в Україні сплеск патріотизму, добровольчого і волонтерського рухів. У березні 2014 у відповідь на проросійські виступи у багатьох містах південного сходу, Криму пройшли і багатотисячні проукраїнські мітинги.

Рівень позитивного відношення українців до Росії загалом протягом 2014 року впав з 70 до 30%

Разом з тим, деякі українські «зірки» поп-культури не гребували зароблянням грошей на сценах російських міст. Серед таких: Alekseev, Віра Брежнєва, Надія Грановська, Іван Дорн, Йолка, Loboda, Ані Лорак, Луна, Макс Барських, Monatik, Таїсія Повалій, Ганна Седокова, дует "Потап і Настя", групи "ВІА" Гра","Время и Стекло" , "Гриби", Estradarada, "П'ятниця", SunSay, Quest Pistols, "95 квартал" (виступали як в Росії, так і на окупованих територіях). Не припиняла вести свій кінобізнес в Росії і «Студія «Квартал-95» (через компанію Green Family LTD - засновника російських компаній "Грін Філмс", "Вайсберг пікчерс" і "Платінумфільм")

При цьому низка вітчизняних «зірок» шоу-бізнесу зайняла проукраїнську позицію, зокрема, відмовились від виступів у Росії. Серед них: Onuka (Наталя Жижченко), Анастасія Приходько, Тіна Кароль, гурти The Hardkiss, Бумбокс, Океан Ельзи (С.Вакарчук), KOZAK SYSTEM, СКАЙ, Тартак, Антитіла. Багато з них взагалі активно ведуть волонтерську діяльність.

Реакція на агресію в російському суспільстві

1 березня 2014 р. в багатьох містах Росії були організовані провладні мітинги на підтримку російської окупації Криму. Разом з тим, попри тиск влади, 2 та 15 березня, а також 21 серпня 2014 р. в Москві та деяких інших містах Росії пройшли антивоєнні мітинги і ходи на чолі з Б.Нємцовим, А.Макаревичем та іншіми противниками війни, але в цілому російське суспільство у свїй масі підтримало дії свого президента: так, якщо дії Путіна у січні 2014 р. загалом підтримувало 65% росіян, то у березні цей показник сягнув 80%, а у жовтні – 88%.

Російська інтелігенція також в своїй масі відкрито виразила підтримку агресії. Так, ще 7 березня 2014 року Спілка письменників Росії на своєму сайті опублікувала відкритий лист до Володимира Путіна і Федеральних Зборів РФ, в якому повністю підтримала позицію Росії і особисто Путіна у «кримському питанні».

11 березня 2014 р. міністерство культури Росії оприлюднило лист групи відомих російських діячів культури на підтримку позиції В.Путіна по «українському питанню». Відпочатку заяву підписали 85 осіб. Після того кількість підписантів зростала та 14 березня 2014 року склала 514 осіб. Станом на 19 березня список стабілізувався на кількості 511-ти підписантів.

Серед представників російської інтелігенції і поп-культури, які підтримали агресію проти України - Олексій Баталов, Юрій Башмет, Сергій Безруков, Федір Бондарчук, Володимир Бортко, Михайло Боярський, Олексій Булдаков, Еліна Бистрицька, Олег Газманов, Станіслав Говорухін, Борис Грачевський, Діана Гурцька, Олексій Гуськов, Михайло Задорнов, Йосип Кобзон, Леонід Куравльов, Василь Лановий, Лев Лещенко, Павло Лунгін, Денис Мацуєв, Олександр Панкратов-Чорний, Михайло Пореченков, Микола Расторгуєв, Людмила Сенчіна, Юрій Соломін, Володимир Співаков,Євген Стеблов, Олег Табаков , Валентина Тализіна, Геннадій Хазанов, Дмитро Харатьян, Зураб Церетелі, Микола Цискарідзе, Людмила Чурсіна, Карен Шахназаров, Володимир Шевельков, колектив «Бурановські бабушки», низка керівників російських закладів культури. Окремо повідомлено про підтримку Путіна Леонідом Броневим, Валентином Гафтом, Марком Захаровим. Слід зазначити, що актор М.Пореченков взагалі відвідував райони бойових дій на Донбасі, де на камеру вів з кулемета вогонь у бік ЗСУ.

Деякі діячі російської культури хоч і не ставили свій підпис під цим листом, але активно підтримували російську агресію своїми діями і фінансами: наприклад відомий роійський режисер і актор В.Меньшов надавав грошову допомогу терористам ЛДНР.

Навіть один з головних російських "опозиціонерів" О.Навальний висловився проти повернення Криму Україні.

Разом з тим, низка діячів російської культури виступили російської агресії. На 8 березня їх налічувалось 120, а пізніше досягло 200 прізвищ. Серед них – Лія Ахеджакова, Ельдар Рязанов. Також свою підтримку Україні висловили Борис Акунін, Діана Арбеніна, Олег Басілашвілі, Анжеліка Варум, Максим та Емануїл Віторгани, Володимир Войнович, Данило Гранін, Борис Гребенщиков, Армен Джигарханян, Дмитро Дюжев, Євген Євтушенко, Михайло Єфремов, Вахтанг Кікабідзе, Сергій Лазарєв, Професор Лебединський, Максим Леонідов, Андрій Макаревич, Андрій Мягков, Крістіна Орбакайте, Анатолій Пашинін (з часом взагалі пішов солдатом в АТО захищати Україну), Алла Пугачова, Земфіра Рамазанова, Станіслав Садальський, Олександр Сокуров, Едуард Успенський, Костянтин Хабенський, Гарік Харламов, Інна Чурикова, Юрій Шевчук , Сергій Юрський.

Але загалом рівень «позитивного» відношення росіян до України протягом 2014 року впав з 80 до 30%.

Міжнародні санкції проти Росії

Міжнародні санкції щодо Росії, що почали застосовуватися у 2014 році — це політичні та економічні заходи, направлені на припинення війни Росії проти України, складова міжнародної реакції на збройну агресію РФ проти України. Санкції ввели країни ЄС та США, Канада, Японія, Норвегія, Швейцарія, Австралія, Нова Зеландія, загалом — 41 країна, власне Україна, а також Парламентська асамблея Ради Європи. Метою санкцій є припинення фінансування, озброєння та постачання Росією терористів на схід України.

Міжнародна допомога Україні

Країни НАТО, деякі інши країни Західної Європи з початку російської агресії почали надавати Україні різноманітну допомогу, як гуманітарну, так і військову, зокрема, автомобільну і іншу техніку, обмундирування, медикаменти, спорядження, сухпайки. У квітні 2018 Україна отримала від США 210 протитанкових ракет Javelin та 37 пускових установок.

Втрати

Людські втрати

За підрахунками УВКПЛ ООН, кількість жертв, пов'язаних з війною в Україні (з 14 квітня 2014 по 31 січня 2021), становить 42000-44000: 13100-13300 загиблих (не менше 3375 цивільних осіб, близько 4150 українських військових і приблизно 5700 членів озброєних бандгруп) і 29500-33500 поранених (7000-9000 цивільних осіб, 9700-10700 українських військових і 12700-13700 членів озброєних бандгруп).

Майже всі втрати припадають на активну фазу бойових дій – липень-серпень 2014 та січень-лютий 2015 р.

Формування	Загиблі	Поранені	Джерела
Силові структури України	4 200	10 500
Українські добровольчі формування	136	н/д
Мирні мешканці	3 350	8 000
Створені Росією бандформування	5 700	13 500
Силові структури Росії (кадрові військові)	79	н/д
Загалом	13 100 - 13 300	29 500 - 33 500

В окупованому Криму станом на лютий 2021 р. білше 100 осіб незаконно позбавлено волі окупаційною владою, ще 44 особи зникли без вісті. В результаті більше 200 дітей ростуть без нагляду батьків.

На окупованій території Донбасу станом на 2021 р. загарбниками і бандитами утримується близько 250 бранців. Сумної слави набула створена на території промислового підприємства тюрма "Ізоляція"

Втрати через зрадництво

Дезертири і зрадники силових структур України у Криму – 25 565 осіб (всі силові структури, у т.ч. ЗСУ – 9 478 осіб, МВС – 10 848)

Після звільнення частини Донбасу (райони Слов'янська, Лисичанська) у липні 2014 р. з'явилась інформація, що більше 50% міліціонерів зрадили присязі або взагалі переходили на бік злочинців під час окупації і лише 20-25% силовиків в цих регіонах були готові до виконання своїх обов'язків.

Втрати техніки

Бойові ушкодження отримали 2 576 одиниць бронетанкового озброєння і техніки, з яких 391 одиниця - втрачена безповоротно

- бойові машини піхоти - 1415 одиниць пошкоджено, з яких 214 - знищено

- танки - 519 одиниць пошкоджено, з них 79 знищено

- Бронетранспортери - 434 пошкоджено, з яких 68 знищено

- інші бронемашини.- 203 пошкоджено, з яких 30 - знищено

Авіатехніка – втрачено 22 одиниці техніки, у т.ч. 11 літаків і 11 гелікоптерів.

Втрати російської сторони налічують близько 130 БПЛА.

Кораблі – в результаті захоплення Криму ВМС України втратили там у березні 2014 р. 16 кораблів і катерів, ще 36 захоплених плавзасобів були повернуті Україні у квітні-червні 2014 р.

Наслідки російської агресії проти України

Російське вторгнення в Україну, окупація частини українських територій прозвело до тяжких наслідків в економічній, суспільній, екологічній і інших сферах життя, репресій противників окупації, утискам української мови і культури.

Робоче

Российские каратели “Майдана”. Морская пехота РФ в Киеве – расследование ­ Источник: Інфорпост © https://inforpost.com/news/2019-11-27-25016 https://youtu.be/WrlcNXn_G44

https://informnapalm.org/32451-frolovleaks-smeta-rusvesna/ - сепары Юго-Востока 2014

http://ist-konkurs.ru/raboty/2010/1304-tserkovno-administrativnoe-ustrojstvo-volnostej-vojska-nizovogo-zaporozhskogo-v-period-sushchestvovaniya-novoj-sechi-1734-1775

https://mbiz.censor.net.ua/news/3088020/nazvany_samye_zagrujennye_aviamarshruty_v_mire_infografika

Російсько-українська війна 2014-

• Передісторія

- Київська Русь, її розпад. Виникнення і експансія Московського князівства - ВКЛ, Річ Посполита, Запорожжя і експансіоністська політика Московської держави. - Україна у складі Російської імперії. Русифікація - Виникнення УНР, боротьба за незалежність. - Україна у складі СРСР, проголошення незалежності, стосунки з Росією.

03.09.1993 р. в результаті Масандрівські угоди було розділено кораблі ЧФ і місця (бухти) їх базування, 31.05.1998 укладено Великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Але російський вплив у Криму, і особливо Севастополі (через наявність бази флоту) залишався на досить високому рівні. ..на фоні ПМР...

Загальна обстановка напередодні війни=
 Реваншистський курс Росії. Російська пропаганда==

Загальна обстановка напередодні війни=
 Отримання Україною незалежності і стосунки з Росією після 1991 р.==

… …Незважаючи на отримання Україною незалежності 24.08.1991 після провалу путчу ДКНС, певні кола у політичній, військовій і промисловій сферах не могла змиритися з втратою контролю над Україною, намагалися зберегти його залишки або відновити. - Посилення російського тиску на Україну після приходу до влади угрупування В.Путіна== -- Підготовка російського вторгнення під час подій Євромайдану ==

З приходом до влади у Кремлі Путіна і його угрупування, де більшість складають співробітники спецслужб, тиск на країни СНГ посилився. Так, восени 2003 р. стався російсько-український конфлікт щодо острова Тузла у Керченській протоці. У серпні 2008 р. Росія здійснила збройну агресію проти Грузії, результатом чого стало закріпленя росіян у Абхазії і Південній Осетії (де ними було утворено фейкову і повністю підконтрольну державу). Вже тоді експерти попереджали про те, що наступним об'єктом нападу стане Україна.

Загальна обстановка напередодні війни - Реваншистський курс Росії. Російська пропаганда. - Європа і США. - Україна. -- Економічний стан -- Проросійські сили -- Політичні процеси. Євромайдан і зміна влади. - Претензії Росії на окремі українські землі. - Намагання Росії утримати Україну у своїй «сфері впливу». - Російсько-українські конфлікти -- поділ Чорноморського флоту --«газові» війни --коса Тузла -- вбивство російськими прикордонниками рибалок на Азові Датування Мета і плани російського агресора Хід війни - Антиукраїнські виступи у містах - Захоплення і анексія Криму - початок бойових дій на Донбасі у 2014 р. і супутні події. -- Оголошення АТО -- Створеня фейкових ДНР, ЛНР та Новоросії -- Спроба проголошення «Харківської народної республіки» -- події в Одесі у травні 2014 р. -- контрнаступ ЗСУ і інші події 2014 р. --- Звільнення районів Слов’янска та Лисичанська --- Похід частин ЗСУ з вздовж кордону, обстріли з боку Росії ---Збиття пасажирського літака силами ПВО РФ. --- бої за Іловайськ, безпосереднє введення російських військ ---Мінські угоди. ---Посередництво країн Заходу, Нормандський формат. - 2015 р. Другі Мінські угоди, захоплення росіянами Дебальцевого. - Події 2016-2019 рр. Часткова стабілізація на фронті. - - Захоплення українських суден і моряків біля Керчі -- обрання нового Президента і парламента в Україні і вплив на хід війни Диверсії та вбивства на неокупованій території України - Підпали складів боєприпасів і інші диверсії - Вбивства захисників України. Сили сторін - Росія. Задіяні частини і їх дислокація і командири - - озброєні злочинні формування, створені окупантами, та їх ватажки - Україна. Дислокація частин ЗСУ напередодні російського вторгнення. - Передислокація частин ЗСУ з початком російської агресії. БТО і нові з’єднання. Гібридні складові російської агресії проти України Російська державна пропаганда напередодні і під час війни Російські олігархи у війні проти України Російська православна церква на службі загарбників Економічні санкції Росії проти України Кібератаки Дипломатична діяльність Росії на міжнародній арені. Реакція України, санкції проти росіян - Санкції України проти росіян - -інші обмеження щодо агресора - Реакція світової спільноти на російську агресію - -Резолюції ООН - -Санкції проти росіян, причетних до агресії - -Інши заходи впливу Антиукраїнські санкції з боку Росії. Людські втрати - Втрати ЗС РФ та російських найманців - Втрати ЗСУ і добровольчих батальйонів - Втрати серед цивільного населення України Супутні процеси Підтримка агресії російським суспільством Жертви і військові злочини росіян Режим окупації Беззаконня, захоплення заручників, військовополонених, тортури і вбивства. Громадяни України - політичні в’язні Кремля. Русифікація Спротив російським загарбникам на окупованих територіях. Вшанування пам’яті захисників України. Колаборація з окупантами і її причини. Досягнення в області технологій і війни Застосована військова техніка і її втрати Персоналії російсько-української війни • 7Смотрите также • 8примечаний • 9цитат • 10ссылок

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%B2_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96

Як та з ким торгує Україна — все, що потрібно знати про експорт та імпорт https://businessviews.com.ua/ru/economy/id/eksport-ta-import-ukrajini-1976/

Примітки