По́ловці — тюркомовний кочовий народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (так званий Половецький степ)[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією[1]. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Валахії, Угорщини, Кавказу, Галицько-Волинського князівства[1]. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Взяли участь у етногенезі українців[2], угорців, молдаван, румунів, росіян,[2] кримських татар, казанських татар, казахів[1], народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до ХVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині.

Половці
Cumania (1200) ukr.png
Територія розселення половців (початок ХІІІ ст.).[1]
Розселення і кількість
Ареал
Раса європеоїди, монголоїди
Походження Середня Азія (Кімакський каганат)
Мова половецька мова
Релігії тенгріанство
язичництво
християнство
іслам

Зміст

Назви

 
Угорський король Владислав I Святий бореться з половецьким богатирем

Історія

Прихід в українські степи

 
Половецький шолом з личиною

Половці були кочівниками з відповідним способом життя:

«Це дикий народ, що не оре, ні сіє, у котрого немає ні хатин, ні будинків, а мають вони лише войлокові намети, де вони народжуються, а живуть вони молоком, сирим і м’ясом ... А з одягу і зброї у них є лише куртки з баранячих шкір, та ще вони носять з собою луки і стріли» (Робер де Кларі[en])[5]

«Половці живуть у шатрах..., хліба не їдять у цій землі, а тільки рис і просо, зварені у молоці, а також молоко і сир. Щодо м’яса, то шматки його кумани кладуть під сідло коневі, женуть його до поту, і коли м’ясо під дупою зігріється, вони його так і їдять» (Петахія з Регенсбургуі[en])[6]

Частина східних тюрків, розбитих уйграми в 744 році, поселилася в степу (Північно-Східний Казахстан, верхів'я Іртиша) між двома важливими торгово-політичними центрами: Волзькою Булгарією та Баласагуном[en] над озером Іссик-Куль (столицею Караханідської держави). Ці тюрки (кипчаки) були сусідами протомонголів кімеків (Кімекського каганату), яких називали куманкун. У 2-й половині IX століття кімеки прикочували з південної Маньчжурії до річки Іртиш під тиском протомонгольських племен киданів (китаїв) у північному Китаї, й включили кипчаків до своєї політичної організації як «праве» крило[3].

1031 року тибетські тангути розбили уйгурську Ганьсуську державу[ru] в Західному Китаї, правляча верхівка якої втекла на захід. Провідниками втікачів був протомонгольський рід Кай, колишні сусіди кімеків у Маньчжурії. 1040 року, після невдалих спроб здобути Караханідську державу, Кай рушили у степ, спричинивши ланцюгову міграцію кочових народів на захід: Кай натиснули на кімеків, вони — на кипчаків, ті — на торків, а останні на печенігів в українському степу (1050)[3].

Поки торки встигли розглянутися на новій території — вже у 1055 році там з'явилися кипчаки (половці), які 1043 року прийняли іслам, щоб забезпечити собі симпатії іслам­ського світу; вони перемогли торків і стали панами печенізько-хозар­ського степу, що відтоді називався Дешт-і Кипчак, тобто «Поле Половецьке»[3].

Ім'я тюркського панівного роду половців невідоме; пізніше, після їх переходу на службу до Грузії (1118 р.) цей рід став зватися Тертер-оба.

На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

Русь

 
Половецька земля (початок ХІІІ ст.)

У другій половині XI ст. Руська держава не чинила великих походів углиб Степу, хоча й успішно відбивала набіги зберігаючи свої південні кордони. Цей псевдопацифізм склався через тактику кочових степовиків — за першого натяку на небезпеку вони хутко втікали: вежі на колесах відходили, стада відгонялися при найперших же тривожних звістках про наміри русів вийти в похід. Лише на початку XII ст. склалися не лише необхідні умови для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні умови. На той час Степ вже було поділено на окремі кочів'я, а вежі з колес перебазувалися на землю — з'явилися більш-менш постійні зимівники і літники, постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці нарешті стали вразливими для сусідів[4].

Історію русько-половецьких контактів відкрив хан Блуш, який 1055 року з'явився на рубежах Переяславського князівства[1]. Із 1060-х років літописи фіксують постійні напади кочовиків на Русь. Першим був наїзд хана Сокала 1061 року[1]. 1068 року половці перемогли Ярославичів у битві на річці Альта, проте того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич розбив кочовиків у битві на річці Снов[1]. Починаючи з 1070-х років деякі руські князі стали залучати половців до спільних походів на Угорщину й Польщу, а також на землі князів-суперників, а від 1090-х років — заходилися одружуватися із доньками половецьких ханів[1].

1090-ті роки позначилися масштабним наступом половців на Русь, приводом для якого стали дії київського князя Святополка Ізяславича[1]. 1093 року степовики під проводом ханів Тугоркана та Боняка розбили русів у битвах на Стугні і на Желяні, та здобули Торчеськ[1]. 1096 року в битві на Трубежі загинув Тугоркан, але тоді ж Боняк напав на Київ і розорив його околиці[1]. Спільними зусиллями руські князі переломили хід війни і перейшли у наступ. На початку ХІІ ст. їхній союз на чолі з київським князем Святополком Ізяславичем та переяславським князем Володимиром Мономахом здійснив ряд переможних походів углиб степів, до Сіверського Дінця (найвідоміші — 1103, 1107, 1111)[1]. Спроби половців напасти на Русь після смерті Святополка Ізяславича (1113) і Володимира Мономаха (1125) були безуспішними[1]. Відтоді аж до 1160-х років вони не здійснювали самостійних походів на Русь, а лише брали участь у князівських міжусобицях[1].

З кінця 1160-х років половці відновили походи на Русь; у 1170-х роках їх найчастіше очолювали хани Кобяк та Кончак[1]. Виправи руських князів у відповідь були неефективні. Лише 1183 року військо київських князів Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича розбило сили Кобяка в битві на річці Орель[1]. Самостійний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 року, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», завершився нищівною поразкою, після чого хани Кончак і Гзак розорили Переяславщину і Посем'я[1]. У 1190-х роках інтенсивність половецьких набігів зменшилася, натомість руські князі здійснювали рейди на кочів'я степовиків[1].

Грузія. Візантія

Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівника. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.

Монгольська навала

У 1220-х роках половці зіткнулися з Монгольською імперією. Під час першого монгольського походу на захід (1220—1224), українські половці зазнали поразок в битвах на Дону (1222) і Калці[1]. У останній битві половці виступали в союзі з руськими князями. В ході другого монгольського походу на захід (1236—1242) уся Половецька земля опинилася під владою Монгольської імперії після поразки у 1239 році хана Беркуті в Приазов'ї та Криму, а з середини XIII ст. — Золотої Орди. Частина половців відкочувала з українських степів до Візантії, Болгарії, Валахії, Угорщини, Закавказзя і руських князівств[1].

У Золотій Орді половці займали провідні військові й управлінські посади, а їхня мова була мовою міжнаціонального спілкування. Серед видатних ординських темників половецького походження був Мамай Кият, предок українського шляхетського роду Глинських.

З ХIV ст. згадки про половців як окремий народ зникають з руських джерел; вони розчинилися серед слов'янських і тюркських етносів Східної Європи та Центральної Азії[1].

Міграція

 
Прибуття половців до Угорщини («Ілюстрована хроніка», ХIV ст.)

У 1150-х роках деякі половці почали почали переселятися до Болгарії. 1185 року вони очолили волосько-болгарське повстання проти Візантії, що призвело до створення другого Болгарського царства, із поло­вецькими династіями Асєнів (1185—1280), Тертерів (1280—1323) та Шишманів (1323—1396)[2].

1239 року, під тиском монголів зі сходу, деякі половецькі роди під проводом хана Котяна відкочували до Угорського королівства. Це спричинило конфлікт половців з угорською знаттю, внаслідок якого хан був убитий, а кочівники відійшли до Болгарії. 1246 року, після спустошливої монгольської навали, угорський король Бела IV вдруге запросив 40-60 тисяч половців до Угорщини і розселив їх між Тисою і Дунаєм, біля річок Кереш[hu], Марош і Темеш. Переселенці утворили край Куманію, який від 1279 року до 1876 року користувався широкою автономією.[7] Територіально половці поділялися на 7 родів, організованих у секи (sedes). Саме тут вони найдовше зберігали свою мову та культуру — ще 1744 року Стефан Варро, чи не останній половець, який знав мову своїх предків, прибув до Відня у складі половецько-язизького посольства до Марії-Терезії. Сліди присутності середньовічних половців збереглися в етнографічних групах сучасних угорців.

У 12511253 роках руський король Данило Галицький дарував половцям хана Тегака землі на Берестейщині, для захисту північної Волині від нападів ятвягів та литовців. Кочовики заснували там 40 поселень й зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Після занепаду Руського королівства і приєднання Волині до Литви в XIV ст. ці поселення утворили окрему Половецьку волость у складі Берестейського повіту[8].

Інше

1282 року з лівобережжя Тиси значні групи половців переселилися до Молдавії.

В Єгипті половці становили гвардію султана — мамлюків.

Суспільство

Влада

Докладніше: Половецькі хани

Половці становили конфедерацію орд (племен, вождівств)[1]. На чолі орд стояли зверхники зі спадковою владою (у руських джерелах — князі, у візантійських — архонти), яких в історіографії прийнято називати ханами[1]. Періодично та чи інша орда (Кай-оба — літописні Каєпичі; із початку ХІІ ст. Ольберлі — літописні Отперлюєви) висувалася на чільне місце, проте інституту центральної влади половці так і не виробили[1].

Належність до аристократії позначали шийні гривни, а статус глави племені чи групи племен підкреслювала наявність бронзового казана[1].

У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі[ru], Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по річці Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак.

На початку ХІІІ ст. серед голів причорноморських половців помітними були син померлого на той час Кончака Юрій (із племені Ольберлі) і Котян (із племені Тертер-оба)[1].

Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс із горбинкою, вуса прямі або хвилясті.

Половці традиційно складали значну частину війська князів Русі.

Економіка

 
Випас коней у Хомутовському степу; на передньому плані — «половецька баба».

Основу господарства складало кочове скотарство — випас і розведення коней, великої та дрібної рогатої худоби; помітну роль грали рибальство та полювання[1]. В умовах українського степу, половці використовували напівосідле скотарство, перезимівку худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.

Половці мали торговельні зв'язки з усіма своїми сусідами — Руссю, Угорщиною, Болгарією, Візантією (Херсоном і Судаком)[1].

Побут

 
Пересувні юрти — вежі.

Матеріальну та духовну культуру половців розкривають археологічгі пам'ятки — святилища й курганні поховання (найвідоміший — Чингульський курган).

Половці мешкали в юртах двох типів: наземних та встановлених на візки (вежа)[1]. Була розвинута обробка металу, шкіри, кістки, дерева, каменю. Половці виготовляли одяг із тканин та шкіри, взуття, ремінну упряж, валяли повсть, робили сідла та збрую, колісний транспорт, озброєння (шоломи, щити, шаблі, луки, ножі), прикраси (намисто, сережки, браслети, ланцюжки) тощо. Досягли майстерності у виготовленні кам'яної скульптури, використовували токарний верстат. Були знайомі з лікарською справою, вміли робити хірургічні операції на кістках. Серед речей, пов'язаних із кочовим побутом, — швайки, пряжки, ґудзики-бубонці, люстерка, глиняний (ліпний, кружальний та гончарний) посуд, кресала, ножиці, дерев'яні й металеві чаші[1].

Етнічний склад

Населення Половецького степу було етнічно і мовно строкатим. Крім панівної прото-монгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як купці були іранського (Деремела-«Бродники»), вірменського або єврейського походження. Вірмени мали особливо тісні контакти з половцями — ще в XVI—XVII ст., навіть у церковних та судових справах вони вживали половецької мови, яку писали вірменським алфавітом; про це свід­чать судові акти із Кам'янця-Подільського того часу[2].

Релігія

 
Половецька кам'яна баба

У половців панувала типова для степу релігійна терпимість. Верхівка сповідувала тенгріанство, яке поєднувалося із тюркським культом вовка та культом предків[1]. Серед простих половців були поширені язичництво,[1] маніхейство, несторіанство, іслам (середина ХІ ст.[2]), караїмізм (з середини ХІІ ст.[2]). Язичницькі культи відправляли шамани (ками), функції яких (камлання) могли виконувати і голови племен. Культ предків вилився у спорудження спеціальних кам'яних святилищ на вершинах курганів та встановлення кам'яних скульптур — так званих «половецьких баб», що уособлювали померлих[2][1]. На теренах України зареєстрована велика кількість цих пам'яток, особливо в Донецькій, Луганській і Запорізькій областях[2]. Половці вірили в потойбічне життя і в те, що в ньому похований отримував вищий соціальний статус, ніж за життя[1].

Із 2-ї половини ХІІ ст. серед половців почало поширюватися християнство[1] — православ'я (під впливом русі, болгар, греків) і католицизм (під впливом угорців, італійців і німців). З другої половини XIII ст. на Кримо-Азовському побережжі діяла католицька місія, свідком діяльності якої залишився «Куманський кодекс»[2].

У середині XIV ст. іслам став панівною релігією Золотої Орди, що прискорило ісламізацію половців[2]. Ті з них, що не прийняли ісламу влилися в руську (українську) та московську (російську) мовну спільноти.[2]

Топоніміка

Україна

Половці залишили помітний слід в українській топоніміці. Але досі половецьких назв не досліджено. Джерела знають низку сіл і містечок Половці, Половичі, Половецьке, названих за іменем кочовиків. Місто Умань дістало назву від половців (куман), як і поселення Китайгород.[9]

Багато назв, пов'язаних із половецькими діячами, знаходимо в межиріччі Дон­ця та Дону: Змієве городище, Зміїв курган (на південь від Харкова), що названі від слов'янського пе­рекладу імені Шарукана. Від Кобяка походять два городища: біля Змієва та дельти при усті Дону. Шлях, що сполучував До­нець і Дніпро (у XVII—XVIII ст. — Коломак-Орчик) називався Кончаковим. На по­чатку XVII ст. українські колоністи Слобожанщини застали ще у верхній течі Донця (по Торець на півдні) цілу систему половецьких юртів (не уживаних татарами), Св'яті гори поблизу Ізюма та Каґанський перевіз (із Каґанським колодязем) через Донець біля Чугуєва.[10]

Населені пункти:

Річки

Інші

Цікаві факти

Примітки

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України... Т. 8. С. 350.
  2. а б в г д е ж и к л м Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 117.
  3. а б в г д е Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 112.
  4. а б Федака С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XII століття) У: Вид-во В. Падяка, 2000. — 340 с., іл. — ISBN 966-7400-10-9
  5. Клари де Робер. Завоевание Константинополя. — М.: Наука, 1986. — 174 с.
  6. Три еврейских путешественника XI и XII ст. Эльдид Дансей, Вениамин Тудельский и Петахий Регенсбургский. — СПб., 1881. — 264 с.
  7. Józsa Hévizi. Autonomies in Hungary and Europe: A Comparative Study. Corvinus Society, 2004. P. 18-22.
  8. Алексеюк М. И. Половецкие поселения на Брестчине. // Этногенез белорусов. М., 1973; Евстигнеев Ю. А. Кыпчаки (половцы) куманы и их потомки. (к проблеме этнической преемственности). Санкт-Петербург, 2010.
  9. Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 117—118.
  10. Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 118.
  11. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М.: АСТ Москва, 2008. — С. 504, 578, 718. — 839 с.
  12. Народні вірування, демонологія, космогонія(укр.)

Джерела

  • Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 350. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  • Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Сергей Козловский // Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011 — S. 80-88.
  • Козловський С. Матримоніальні зв'язки галицьких і волинських князів з кочівниками Північного Причорномор'я (XI — перша пол. XIII ст.) / Сергій Козловський // Студентські Історичні Зошити. Тези доповідей II Міжнародної наукової студентсько-викладацької конференції: «Князівства Галицьких і Волинських земель в системі міжнародних відносин ХІ-XV ст.». — Івано-Франківськ, 2011 р. — Вип. 2 — С. 18-20.
  • Markwart J. Ober das Volkstum der Komanen, Berlin, 1914.
  • Pelliot P. A propos des Comans, Journal Asiatique, XI ser. т. 15 (1920), 125—185.
  • Расовскій Д. А. Половцы. Seminarium Kondakovianum, т. 7 (1935), 245—266; т. 8 (1936), 161—182; т. 10 (1938), 155—178; т. 11 (1940), 95—128.
  • Расовскій Д. А. Русь, Черные Клобуки и Половцы въ XII в. Извес­тия на Българскато Историческо Дружество, т. 16—18, Софія, 1940, 369—378.
  • Czegledy К. А Kunok eredeteról, Magyar Nyelv, т. 45 (1949), Budapest, 43—50.
  • Плетньова С. А. Половцы [1] [2]. (Страницы истории нашей Родины). Москва: Наука, 1990. ISBN 5-02-009542-7.
  • Половець В. М. Половці. Чернігів: Просвіта, 2007. — 136 с. — ISBN 966-7743-51-9
  • Прііцак О. Polovtsiana 1—2", Reęid Rahmeti Aratięin, Ankara, 1966, 380—381.
  • Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 112—118.
  • Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью Золото-Ордынских ханов, Москва, 1966.
  • Грунин Т. Документы на половецком языке XVI в. (Судебные акты Камеиец-Подолъской армрмской общины). Москва, 1967

Посилання