Ятвяги
Ятвя́ги — у VIII—XV ст. група західнобалтійських племен, які проживали у межиріччі Західного Бугу, Нареви і Німана, у так званій Ятвягії. Межували на півночі й сході з литовцями, на півдні — з русинами, на південному заході — з поляками, на заході — з прусами (згодом — тевтонцями). Представники європеоїдної раси, носії ятвязької мови[2]. Сповідували балтійське поганство. Культурно споріднені з литовцями і прусами язичницької доби. Вперше згадуються у «Повісті временних літ» у статті 945 року[2]. Воювали проти руських і польсько-мазовецьких князів (Х—XIV ст.), а також лицарів Тевтонського ордену (з ХІІІ ст.), які намагалися захопити ятвязькі землі[2]. У XV ст. більшість ятвягів опинилася під владою Великого князівства Литовського. Востаннє згадуються як етнічний релікт у джерелах XVII ст[2]. Взяли участь у етногенезі західних литовців і білорусів, українців Полісся і Волині, німців Східної Пруссії.
Ятвяги | |
---|---|
Самоназва | ятвезь, судзіни |
Ареал | Підляшшя, Східна Пруссія |
Раса | європеоїдна |
Близькі до | пруси, литовці |
Входить до | Балти[1] |
Мова | ятвязька |
Релігія | язичництво → християнство |
Згас | XVII ст. |
Назва
ред.- Ятвя́ги (староцерк.-слов. Ӕтвѧгы[3]; лит. Jotvingiai; пол. Jadźwingi; нім. Jatwinger; лат. Jacintones, Jentwesones[4]), ятвезь
- На думку О. С. Кібіня, етнонім ятвяги сходить до патронімічного утвору játvingar, який буквально означає «нащадки Ятвігра», «Ятвігровичі», «люди Ятвігра». Особове ім'я Játvígr згадується в «Сазі про нащадків Кнута[en]»[5][6]. Джозеф Пашка, визнаючи гіпотезу Кібіня, аналогічно тлумачив етнонім як похідний від давньонорвезького Játvígr: Játvígs liðsmenn (рунічний запис ᛃᚨᛏᚢᛁᚴᛋ ᚱᛟᚦᛋ , «воїни Ятвіга») було позначенням експедиції вікінгів Ятвінгра і його поселень в Північній Русі (наприклад, Індура) біля Німану. Пашка стверджує, що носовий звук (Jotvingiai, Jātvingi, Jadwinger, Jaczwangos, ятвѧзи) йде з тексту договору 944 р. і можливо, з'явився внаслідок описки чи помилкового тлумачення первісного Játvíg[7].
- судови, судзини
- Інша племінна назва судува, згідно з Вітаутасом Мажюлісом[en] («Етимологічний словник прусської мови», лит. Prūsų kalbos etimologijos žodynas) походить від гідроніма *Sūd(a)vā, який, у свою чергу, утворений від балтійського дієслівного кореня *sū- («текти», «лити»)[8].
Племена
ред.У деяких дослідженнях прийнята класифікаційна схема, згідно з якою ятвяги, судови, дайнови і полексяни (полешани) розглядалися як частини одного племені. Проте, найімовірніше за все, в XIII столітті ці назви вживалися для позначення одного й того ж етносу[5].
Ятвяги на теренах ріки Злінь (Зліня) мали назву злінці (зилинці) згідно з Іпатіївським літописом у 1251 році[9]. Річка Злінь ідентифікується деякими дослідниками з місцем, де тепер озеро Зельмент, та з прибережним селищем Зелліген (розташовувалося раніше — в Гумбінненському окрузі Східної Пруссії)[9]
Історія
ред.Походження
ред.Із ятвягами пов'язують Судовську археологічну культуру II—XI ст., на основі якої сформувалася ятвязька культура.
Тривалий час походження ятвягів було невідоме. У хроніці Галла Аноніма початку ХІІ ст. мешканці на північний схід від Польщі, до яких входили ятвяги, названі «сарматами, які також звалися гети (готи)»[10]. У Великопольській хроніці ХІІІ ст., а також історії Яна Длугоша так само зазначено, що ятвяги походять від «гетів, тобто прусів», є сусідами Мазовії, Русі й Литви, і мають велику схожість у мові з прусами і литвою[10]. Мартін Кромер вважав ятвязьку мову відмінною як від слов'янської, так і литовської[10]. Нарушевич припускав, що ятвяги є нащадками придунайських язигів[10], а Шафарик вбачав у ятвягах інаунксів з «Гетики» Йордана, кревних родичів аланів[10]. Домінік Шульц вважав ятвягів польським племенем, Теодор Нарбут і Йозеф Ярошевич — давньолитовським[10].
Відносини з Руссю
ред.Найраніші згадки про ятвягів у писемних джерелах містить «Повість временних літ»[2]. Зокрема, серед послів київського князя Ігоря до Візантії (стаття за 945) зазначений «ятвяг Гунарев»[2]. Від кінця Х ст. ятвяги стали об’єктом агресії київських князів[2]. Під 983 роком зазначений переможний похід київського князя Володимира Святославича проти ятвягів[3][11]; під 1038 роком — подібний похід його сина, київського князя Ярослава Мудрого[12]. Головним мотивом цих акцій, слід думати, була необхідність захистити від ятвязьких набігів західні регіони Київської Русі[2]. Саме з розселенням полонених Ярославом Мудрим ятвягів пов'язують кілька курганних могильників 1-ї половини — середини ХІ ст., розташовані в околицях Новограда-Волинського (насипи цих курганів мають кам'яні елементи, що нетипово для так званих слов'янських поховальних пам'яток)[2].
Наступна згадка про ятвягів трапляється під 1112 роком, коли володимирський князь Ярослав Святополчич здійснив проти них успішний похід[13]. Надалі ятвяги фігурують у Галицько-Волинському літописі саме як супротивники Володимирського князівства[2]. 1196 року володимирський князь Роман Мстиславич у відповідь на набіги ятвягів здійснив проти них успішний зимовий похід[14]. Однак уже в 2-й пол. 1200-х рр. ятвяги у союзі з литвою спустошили Червенську землю[2]. Конфлікти з ятвягами були одним із напрямів воєнної активності руських князів Данила і Василька Романовичів. На початку їхнього правління позиція князів була радше захисною і зводилася до відносно успішної відсічі набігам ятвягів на Волинь[2]. Однак поступове підсилення тиску ятвягів на кордони князівства змусило змінювати стратегію. Протягом 2-ї пол. 1240-х — серед. 1250-х рр. Данило за підтримки мазовецького і краківського князів здійснив кілька переможних походів углиб території ятвягів та примусив їх до сплати данини[2]. Останні конфлікти між руськими князями та ятвягами згадуються вже за галицького князя Лева Даниловича[2].
Вигасання
ред.Протягом 2-ї пол. 13 — поч. 15 ст. Я. постійно фігурують як супротивники польс. та литов. володарів, а також Тевтонського ордену. Події цього часу, насамперед інституалізація Великого князівства Литовського, до складу котрого ввійшла більша частина земель Я., визначили істор. долю цих племен: вони були доволі швидко асимільовані сусідами. Щоправда, як певний етнічний релікт Я. згадуються у джерелах до 17 ст. включно[2].
Мова
ред.Ятвяги були носіями ятвязької мови, класифікація якої є дискусійною. Більшість науковців дотримуються думки, що це західнобалтійська мова, однак висувалися гіпотези щодо її східнобалтійської належності, а також щодо проміжного положення між західно- та східнобалтійськими мовами[2][15].
Топоніміка
ред.Джерелами з дослідження ятвязької мови є гідроніми у Сувалкії, Понеманні, Побужжі, які вказують на територію розселення ятвягів. Литовський мовознавець Казимир Буга показав, що назви річок із суфіксом -da є ятвязькими і склав перший список таких гідронімів: Голда, Гривда, Невда, Сегда, Соколда, Ясельда[16]; Скрода[17]. Московитський лінгвіст Володимир Топоров вказував, що назва річки Кшна, лівої притоки Західного Буга, також ятвязька, і доводив, що ятвяги мешкали у південному Підляшші[18]. Археолог Валентин Сєдов відносив до ятвязьких назв річки Зельва-Зельвняка, Кірсна, Ятвязь і Сліна[19].По всій території поширення ятвязької гідроніміки відомі пам'ятки судовської культури — кам'яні кургани, які не мають аналогій ні серед слов'янських, ні східнобалтських (литовських, латиських) погребальних пам'яток[19].
На території сучасної Польщі збереглися ряд топонімів, пов'язаних із ятвягами: Ятвезь-Дужа і Ятвезь-Мала у Підляшші, а також села і поселення Язьвіни у Підляшші, Мазовії, Великопольщі.
Князі
ред.- Відевут[ru] (близько 500 р.), володар держави Судо (Судовія);
- Гунігард (VI ст.);
- Бауг (близько 875 р.);
- Гуннар (близько 900 р.), син Бауга;
- Комат, князь-нобіль ятвязький[20];
- Минтеля[21];
- Мудійко[22];
- князь ятвязький вбитий булавою взимку 1255—1256 рр.[23];
- Шутр Мондунич, Шутр Мондушич (біля *1150 р. — †1227 р.)[24];
- Шюрпа[25];
- Небр;
- Мондун, Скомонд, Мондовида (близько 1125 р.), старший син Гедиміна;
- Зебр;
- Стегут, Стегут Зебрович, син Зебра (Стегут Зібрович, біля 1227—1228 рр.)[26];
- Скумо, Скуманд (близько *1200-†1260 рр.);
- Скомонд, Сколоменд (ок.1175-†1248 рр.), князь-волхв[27];;
- Скурдо (близько 1283 р.);
- Стекинт (близько 1253 р.)[28];
- Дор[29];
- Буряль, князь-нобіль ятвязький[30];
- Борут (1234 р.)[31];
- Юндил, князь-нобіль ятвязький[32]
- Анкад, князь-нобіль ятвязький, провідник у поході Данила Романовича[33] у 1253—1264 рр.
- Ящелт, васал князя Данила Романовича[34] у 1253—1264 рр.
- Скаламенд[ru] (біля 1273—1284 рр.) — ятвязький князь (судавський)
- Вітень — великий князь Литовський на ятвязьких землях (1293—1316)[35]
Посли
ред.- Небяст (до Данила Романовича у 1253—1264 рр.)[36];
- Ятвяг Гунарев (біля 925—983 р.), у 945 р. в посольстві київського князя Ігоря Рюриковича до Константинополя[37].
Примітки
ред.- ↑ Ятвяги // Малая советская энциклопедия / под ред. Н. Л. Мещеряков — 2 — Советская энциклопедия, 1936.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Синиця 2013, С. 766.
- ↑ а б ПСРЛ, Т. 2, Стб. 69.
- ↑ У папських буллах ХІІІ ст. (Jadźwingi // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego… 1882, Т. III, S. 364).
- ↑ а б Кибинь 2008, С. 117—132.
- ↑ А. С. Кибинь. К этимологии термина ятвяги // Дни балтов и белые ночи. Круглый стол "Балтийская филология": десять лет спустя.. — Спб., 2008. — С. 28-29. Архівовано з джерела 21 серпня 2019. Процитовано 10 серпня 2019.
- ↑ Pashka, Joseph, Virdainas © 1994, 2nd Edition, USA
- ↑ Mažiulis, V., Prūsų kalbos etimologijos žodynas, t. IV, (1997) Vilnius, pp 166—167, ISBN 978-5-420-01406-6.
- ↑ а б Злинцы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. — Т. XIIa. — С. 605. (рос. дореф.)
- ↑ а б в г д е Jadźwingi // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego... 1882, Т. III, S. 364.
- ↑ Літопис руський... С. 49.
- ↑ ПСРЛ, Т. 2, Стб. 141; Літопис руський... С. 92.
- ↑ ПСРЛ, Т. 2, Стб. 273; Літопис руський... С. 169.
- ↑ ПСРЛ, Т. 2, Стб. 702; Літопис руський... С. 362.
- ↑ Отрембский 1961.
- ↑ Būga 1923, p. 100; Седов 1964. С. 36—51.
- ↑ Boga 1924, p. 34; Седов 1964. С. 36—51.
- ↑ Топоров 1959, p. 251-256.
- ↑ а б Седов 1964. С. 36—51.
- ↑ Літопис руський... С. 413, 415, 491.
- ↑ Літопис руський... С. 428, 496.
- ↑ Літопис руський... С. 428, 500.
- ↑ Літопис руський... С. 415, 491.
- ↑ Літопис руський... С. 384, 516.
- ↑ Літопис руський... С. 428, 516.
- ↑ Літопис руський... С. 384, 512.
- ↑ Літопис руський... С. 402, 511.
- ↑ Літопис руський... С. 413, 415, 512.
- ↑ Літопис руський... С. 415, 483.
- ↑ Літопис руський... С. 415, 472.
- ↑ Літопис руський... С. 402, 471.
- ↑ Літопис руський... С. 415, 517.
- ↑ Літопис руський... С. 414, 469.
- ↑ Літопис руський... С. 407, 520.
- ↑ Витень. Асобы. Список (А-Я) [Архівовано 10 липня 2019 у Wayback Machine.] / Краткая история Беларуси за последнюю 1000 лет // Гісторыя Беларусі. Кратко.
- ↑ Літопис руський... С. 406, 500.
- ↑ Літопис руський... С. 26, 520.
Бібліографія
ред.Джерела
ред.- Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843.
- Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ: Дніпро, 1989.
Монографії і статті
ред.- Отрембский, Я.С. Язык ятвягов // Вопросы славянского языкознания. Москва, 1961, Вып. 5
- Финно-угры и балты в эпоху средневековья: Серия «Археология СССР», Т. 17. Москва, 1987
- Зверуго, Я.Г. Верхнее Понеманье в IX—XIII вв. Минск, 1989
- Квятковская, А.В. Ятвяжские могильники Беларуси (конец XI—XVII вв). Вильнюс, 1998
- Кибинь, А.С. Ятвяги в Х—XI вв.: «балтское племя» или «береговое братство»// Studia Slavika et Balcanica Petropolitana, 2008, № 2 (4). С. 117-132.
- Штыхов Г. В., Ятвяги по Ипатьевскому летописному своду [Архівовано 31 жовтня 2014 у Wayback Machine.] LIETUVOS ARCHEOLOGIJA. 2001. T. 21, p. 101—110. ISSN 02-07-8694 (рос.)
- Ятвяги та боротьба Галицько-Волинського князівства за Полісся. Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор [Архівовано 15 жовтня 2004 у Wayback Machine.]
- Седов, В.В. Курганы ятвягов [Архівовано 11 квітня 2020 у Wayback Machine.] // Советская археология, № 4. Москва: Наука, 1964. С. 36—51.
- Топоров, В.Н. Две заметки из области балтийской топонимики. О южной границе ятвягов // Rakstu krajums veltijums akademikim profesoram Dr. Janim Endzellnam vina 85 drives im 65 darba gadu atcerei. Riga, 1959, p. 251—259.
- Вūga, К. Jotvingu zemes upiu vardu galune-da // Tauta ir Źodis. I, Kaunas, 1923, p. 100.
- Buga, К. Die Vorgeschichte der Aistischen (Baltischen) Stamme im Lichte der Ortsnamenforschung. Leipzig: Streitberg Festgabe, 1924.
Довідники
ред.- Синиця Є. В. Ятвяги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 766. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Ятвяги // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- Ятвяги // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2132. — 1000 екз.
- Звяруга, Я. Яцвягі // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. Мінск, 2005 г., Т. 2, С. 788.
- Jadźwingi // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1882. — Т. III. — S. 364. (пол.)
- Ятвяги // Советская Историческая Энциклопедия, том 16
- Yatvegians [Архівовано 23 жовтня 2014 у Wayback Machine.] // Zaprudnik J. «Historical dictionary of Belarus» (Гістарычны слоўнік Беларусі). — Lamham. — London: Scarecrow Press, 1998.
Посилання
ред.Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ятвяги
- Virdainas is a dictionary (Англійсько-судовський словник [Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine.]
- Владимир АНТОНОВИЧ, ОЧЕРК ИСТОРИИ ВЕЛИКОГО КНЯЖЕСТВА ЛИТОВСКОГО ДО СМЕРТИ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ОЛЬГЕРДА [Архівовано 31 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
- «Письмо Иоганна Полиандера Каспару Бернеру о янтаре и судовах (Об обычаях племени ятвагов) [Архівовано 28 листопада 2011 у Wayback Machine.]», пер. с нем. В. Шульзингера на сайте «Восточная литература» (рос.)
- ЛЮТИЧИ, ЛИТВИНЫ…Об истоках белорусского этноса [Архівовано 31 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
- Карта расселения народов Европы в IX веке.УНПК Орловский Государственный Технический Университет (рос.)
- (рос.)Кибинь Алексей Сергеевич, Верхнее Понеманье в политической, социокультурной и этнической истории славян и балтов VIII—XIII вв. [Архівовано 22 липня 2018 у Wayback Machine.] // 1.2. Ятвяги на Неманском речном пути в X—XI веках. 1.3. Русь и «ятвяги» в первой половине XI в.: миссия св. Бруно Кверфуртского и походы Ярослава. 2009. СПб.. — 202 с.