Давньоруська мова

мова

Термін давньоруська мова (також давньосхіднослов'янська мова, давньоукраїнська мова[1]) вживається для позначення: 1) гіпотетичної сукупності діалектів, якими розмовляло слов'янське населення Київської Русі; 2) наддіалектної писемної мови, якою користувались у Київській Русі (давньоруська (давньокиївська)[2] писемно-літературна мова). Правомірність застосування цього терміна в обох його значеннях визнається не усіма дослідниками.

Давньоруська мова
Поширена в Русь
Регіон Східна Європа
Носії
  • 0 осіб
Місце Мертва, розвинулася в сучасні близькоспоріднені східнослов'янські мови
Писемність кирилиця і глаголиця
Класифікація Індо-Європейська
• Слов'янська
 • Східнослов'янська
Час розходження приблизно XIV ст.
Офіційний статус
Державна Русь[джерело?]
Офіційна Русь[джерело?]
Коди мови
ISO 639-3 orv

Діалекти мови Київської РусіРедагувати

ІсторіяРедагувати

Слід відмітити, що руська мова на території Київської Русі не скрізь була однакова. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Протягом століть мова Київської Русі формувалася і змінювалася довкола Києва, Чернігова, Галича, Холма, Берестя, Володимира-Волинського і Переяслава та дотичних земель. Побутувала на теренах Литви, Польщі, Молдови та Війська Запорозького (сучасні Україна, Білорусь, Польща, Молдова). Це є однією з причин виникнення діалектів. До XVI ст. була однією з офіційних мов канцелярій Литви та Молдови, де згодом витіснена польською, латиною та молдовською. У XVIII ст., в Центральній Україні, під впливом заборон указами Найсвятішого Синоду, вийшла з ужитку. Відтоді церковна література видавалася лише церковнослов'янською мовою. На заході України староукраїнська мова зберігалася до початку ХІХ ст., а в Східній Україні трималася лише в усній та рукописній формі (колядки, різдвяні та школярські вірші, ділові документи, діаріуші (щоденники), приватне листування, господарські та лікарські довідники і порадники тощо)

Діалект є повноцінною системою мовного спілкування (усного або знакового, не обов'язково письмового) зі своїм власним словником і граматикою. Прихильниками гіпотези про ряд імовірних спільних рис російської, української та білоруської мов були О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.

Проте вже на початку XX століття український лінгвіст Степан Смаль-Стоцький висловив іншу точку зору. Помітивши певні спільні риси української та сербської мов, що не властиві російській мові, він висловив гіпотезу про формування української та інших східнослов'янських мов безпосередньо з праслов'янської мови і заперечив існування в минулому спільної мови східних слов'ян. Згідно з цією точкою зору, спільні риси східнослов'янських мов з'явились не через спільне походження, а внаслідок взаємного впливу вже після розпаду давньослов'янської спільноти. Такої точки зору дотримувались і дотримуються Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Віталій Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін).

Між прихильниками двох точок зору точилася жвава наукова дискусія. Наявний на той час лінгвістичний матеріал не дозволяв надати перевагу жодній з двох гіпотез. Згасання дискусії у другій половині XX століття було викликане політичними чинниками. У тридцятих роках низка видатних українських лінгвістів, зокрема Є. Тимченко, були репресовані, а з кінця 1940-х років ідеологи радянського режиму вдалися до поширення історичної концепції про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів». Ця концепція містила і постулат про існування за часів Київської Русі «єдиної давньоруської народності» з єдиною мовою. Публічне поширення інших точок зору в Радянському Союзі було заборонене. Вважалося, що в гіпотетичній давньоруській мові існували говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням [ц] і [ч]) (дивіться Давньоновгородський діалект), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та на південних і південно-східних — з розрізненням [ц] і [ч] , фрикативним [г] (або [h], [γ]), формою родового відмінку однини жіночого роду на (у жены) та ін.

Ситуація змінилася лише в 1990-ті роки. Внаслідок розпаду СРСР припинився ідеологічний тиск, і дискусія повернулась у наукове русло.

Російський лінгвіст С. Л. Ніколаєв на основі аналізу історичного розвитку системи наголосів у діалектах слов'янських мов прийшов до висновку, що й ряд інших племен Київської Русі походили з різних гілок слов'янства і розмовляли віддаленими слов'янськими діалектами.

Російський лінгвіст Г. А. Хабургаєв заперечує існування єдиної давньоруської мови і розглядає діалекти XI—XII століття як безпосередню спадщину пізньопраслав'янської епохи, а загальні риси східно-слов'янських мов сформувалися в результаті конвергентних процесів початково неоднорідних слов'янських діалектів, що вступили у взаємодію на території Східної Європи.[3]

Протягом часу існування Київської Русі відбувалось певне зближення слов'янських діалектів на її території, однак паралельно йшов процес формування нових фонетичних, лексичних, морфологічних та граматичних рис, що є специфічними для сучасних української, білоруської та російської мов. Отже гіпотезу про існування у минулому спільної мови східних слов'ян можна вважати спростованою.

Застосування терміну «давньоруська мова» до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду.

ПоходженняРедагувати

Донедавна вважалося, що східнослов'янські племена (словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, східні поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати) розмовляли близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, які виділилися із праслов'янської етномовної спільності приблизно в VI ст. н. е.

Згідно з сучасними даними, згадані східнослов'янські племена походять з різних діалектних зон спільнослов'янської мови. Давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований. Монолітної, структурно одноманітної мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст., окр. написи — з поч. X ст.), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов.

За наслідками процесу занепаду редукованих в XI—XIII столітті, південь і південний захід (територія руської мови й пізніше майбутніх української та білоруської мов) виявилися протиставленими півночі й північному сходові (територія майбутньої російської мови).

Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI століттях внаслідок інтеграції діалектів трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення.

Писемна мова Київської РусіРедагувати

Давньоруська чи місцевий варіант старослов'янської?Редагувати

Питання про існування в Київській Русі спільної писемної мови є значно менш контроверсійним. Абсолютна більшість лінгвістів визнає існування такої мови. Все ж у науковому товаристві існує дискусія щодо виправданості застосування терміна «давньоруська мова».

На відміну від сучасних літературних мов східнослов'янських народів, писемна мова часів Київської Русі була значно менш пов'язана з місцевими діалектами. Бурхливий розвиток писемності на Русі розпочався з приходом на її терени християнства. Разом з християнством на Русі почала поширюватись і писемна мова болгарського перекладу Святого Письма — староболгарська (церковнослов'янська) писемна мова[4]. Цю мову створили в середині IX століття Кирило і Мефодій на основі діалекту, яким розмовляли предки сучасних болгар і саме із Солуня (болгарська назва Салонік) походили просвітителі слов'ян Кирило і Мефодій. Ця мова містила також моравські елементи, оскільки Кирило і Мефодій тривалий час вели місіонерську діяльність у Великоморавії. Наприкінці IX століття мова слов'янського перекладу Святого Письма була піддана подальшій модифікації на території Болгарії.

Отже староболгарська писемна мова, яка прийшла в Київську Русь разом з християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Діалекти Київської Русі у формуванні цієї мови участі не брали.

Перебуваючи в обігу в Київській Русі, старослов'янська мова вбирала в себе дедалі більше рис місцевих діалектів. Глибина цього процесу була різною в різних сферах застосування мови. Найменшому впливу піддалися канонічні тексти релігійного змісту. Мова цих текстів залишалася найбільш близькою до початкового варіанту староболгарської писемної мови. Цей варіант староболгарської отримав назву церковнослов'янська мова.

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без вживання мови на якій вони розмовляли. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як староукраїнську основу.

ФонетикаРедагувати

Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголосся та початкові ро, ло з праслов'янських сполук or, ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнослов'янська реалізація закону відкритого складу у сполученнях голосних із [r], [l] (див. метатеза плавних у слов'янських мовах); такі рефлекси першої палаталізації і йотації, як палатальні ч’, ж’ (через ступінь дж’) з праслов'янських tj, dj (свѣча, межа) і kt, gt перед голосними переднього ряду (печи, мочи) та ін.

Після деназалізації праслов'янських носових голосних (X ст.) система вокалізму налічувала десять фонем: голосні переднього ряду [і], [e] (= відкритий [ε]), [ѣ] (= закритий [е], близький до [і], або ж дифтонг [іе]), [ь] (= редукований, надкороткий [е]), [a] та непереднього ряду [ы], [у], [о], [ъ] (= редукований, надкороткий [о]), [а]. У системі консонантизму було 26 фонем:

  • губні [п], [б], [в (w)] (імовірно, губно-губний), [м],
  • передньоязикові тверді [д], [т], /z/ [з], /s/ [с], [н], [р], [л]
  • середньоязикові — // [з’], // [с’], /ɕ/ [ш’], /ʑ/ [ж’], /d͡ʑ/ [дж’], /t͡sʲ/ [ц’], /t͡ɕ/ [ч’], [ш'ч’], [ж'дж’], [н’], [р’], [л’]
  • задньоязикові [к], [ґ] (на півночі) та [γ] (або [h]) (на півдні), [х].

Звук [j] був позиційним варіантом голосної фонеми [і]. Приголосний ф вживався тільки в запозичених (в основному з грецької мови) словах (Примітка: не зважаючи на написання літери ф, її зазвичай вимовляли як [хв], або заміняли на х (Охрѣмъ або Ехрѣмъ з грец. Εφραίμ) або п (Пилипъ з грец. Φιλίππος)).

Перед голосними переднього ряду приголосні зберігали позиційну палаталізованість, що виникла у праслов'янській мові в результаті дії закону складового сингармонізму. Друге пом'якшення приголосних (2-а половина XI ст.) призвело до ліквідації відмінності між фонематичною та позиційною м'якістю (не в усіх діалектах давньоукраїнської мови цей процес відбувся послідовно): палатальні приголосні змінилися на палаталізовані (передньоязикові за місцем творення). Якості приголосного і голосного стали взаємопов'язаними в єдиній функціональній одиниці — силабемі. Після занепаду редукованих голосних за приголосними фонемами закріпилася диференційна ознака палаталізованості, а за голосними — лабіалізованості (у більшості говірок). Занепад слабких редукованих (XI—XIII ст.) привів до їх повної девокалізації, сильні [ъ], [ь] перейшли відповідно в [о], [е] (позиц. різновиди [ы], [ь] — голосні [ы], [і] — у сильній позиції змінилися у протоукраїнських і протобілоруських діалектах в [ы], [і], у проторосійських — в [о], [е]). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоукраїнської мови сталися важливі зміни: скоротилася кількість голосних фонем, перебудувалися фонемні відношення, виникли закриті склади, відбулися процеси спрощення, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Праслов'янські інтонаційні розрізнення втратилися; наголос став динамічним.

ГраматикаРедагувати

Іменник

Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди (чоловічий, жіночий і середній), три числа (однина, двоїна і множина) і сім відмінків. Типи відмінювання іменників (їх було шість) визначалися характером давньої (праіндоєвропейської) основи.

Прикметник

Прикметники мали іменну й займенникову форми (якісні — добръ, добрыи; відносні — камѧнь, камѧный; вищий ступінь порівняння — добрѣи, добрѣишии) (ѧ — юс малий, ѣ — ять). Найвищий ступінь утворювався описово.

Дієслово

Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теперішнього часу утворювалися наказовий спосіб, активний і пасивний дієприкметники теперішнього часу; від основи інфінітива — супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект).

ФункціонуванняРедагувати

За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін.

ЗастосуванняРедагувати

Давньоруська писемна мова, на відмінну від усної, мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін.

Давньоруська літературна мова частково поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної мови. Церковнослов'янська мова української редакції, тобто позначена впливом болгарських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.

ПрикладРедагувати

«Заповіт» Т. Шевченка давньоруською мовою (переклав Андрій Андрусяк)

ЗАВѢТЪ Шьвьчєнъковъ
Въ гробѣ мѧ по съмьрти
Погрєбѣтє чинъмь
Сєрєдѣ широка полꙗ
Милꙑ Ѹкраинꙑ
Ꙗко бꙑхъ рольѭ широкѫ
Дънѣпръ жє и скалꙑ
Видѣти а чюти моглъ
Громъ ѥго нємалꙑи
А сънєсє ѿъ Ѹкраинꙑ
Въ синѥѥ морє
Кръвь ворожьѭ, а тако
И рольѭ и горꙑ
Вьргѫ вьсє, поущѭ сѧ
Къ самомѹ Богѹ
Молитъ сѧ… А пєрєжє
Ꙗ нє знаѭ Бога.
А погрєбъшє възидѣтє
Вєригꙑ поръвѣтє
Ворога кръвьѭ зълоѭ
Волѭ ѡкропитє
И тъгдꙑ въ домѹ вєлицѣ
Вольни въ новѣ родѣ
Помѧнѫти мѧ мозѣтє
Въ добрѣ рѣчи годѣ.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Шевельов, Юрій (2002). ІСТОРИЧНА ФОНОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Харків: «АКТА». 
  2. В. І. Тихоша, М. Я. Плющ, С. О. Караман. Рідна мова 10. К., «Освіта» 2004. ISBN 966-04-0467-0
  3. Хабургаев, Г. А. (2005). Языки мира. Славянские языки (російська). Москва: Academia. с. 418—437. 
  4. Залізняк Л. Л. Якою мовою говорили в давньому Києві? / Таврійські студії N1: Історичні науки / Крим. ун-т культури, мистецтв і туризму. — Сімф.: Фенікс, 2011.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати