Руська мова

давня мова
Бивлия руска, видана Ф. Скориною

Руська мова — самоназва мови русинів з XII—XVII століття. Офіційна мова Великого князівства Литовського, нею видано головні збірники законів, відомі як Литовські Статути. Руська мова була офіційною в литовській частині Речі Посполитої аж до 1696 року. Найдовше терміни «русини» та «руська мова» для етнічної та мовної самоідентифікації вживали українці Галичини та Закарпаття (аж до кінця XIX — початку XX ст.). Зовнішня назва — «рутенська мова».

ТермінРедагувати

Значення терміна «руська мова» може значно різнитися у межах як всіх східнослов'янських мов, так і в самій українській. Різний сенс схожих лексем у споріднених мовах приводить до міжмовної омонімії («фальшивих друзів перекладача»). Аналогічний випадок з терміном «словенщина», «словенчина»: словац. slovenčina означає «словацька мова», а співзвучне йому словен. slovenščina — не «словацька», а «словенська мова».

Українська мова

  • Руська мова — те ж саме, що й давньоруська, давньоукраїнська. Пов'язана з топонімом і етнонімом «Русь»[1]. На думку Ю. Шевельова, саме звідси йде й пізніша суперечність між українською назвою руський («український») та російською русский («російський»). Він стверджує, що оскільки Київ був ядром, а сучасні російські землі — одною з провінцій, вони надалі перейняли («перебрали») назву метрополії. Науковець у зв'язку з цим проводить паралель між Росією і Румунією, вказуючи на те, що остання продовжує вживати назву Стародавнього Риму (România означає «Римська земля»). Багатозначність посилював широкий сенс терміна ıазыкъ, ѧзыкъ, що міг значити і «мова», і «земля», і «народ»[2].
  • Руська мова (також західноруська) — те ж саме, що староукраїнська (старобілоруська) мова. Термін руський (інколи славеноруський і т. ін.) переважав до середини XVII ст., але він був не зовсім точним, бо вживався не тільки щодо української, а щодо мови всіх православних слов'ян Польщі, тобто він міг означати й старобілоруську мову. На землях, що належали Угорщині та Молдові (Закарпаття і Буковина), такої неоднозначності не існувало.
  • На українських землях, що входили до складу Австрійської імперії, «руська мова» (також «русинська») означало «українська мова»[1].

З огляду на те, що відоме вживання деякими україномовними авторами слова «руський» в сенсі «російський»[1], «руською мовою» могли звати і російську. Таке вживання терміна могло бути звичайним в українських землях у складі Російської імперії, де українців прийнято було звати «малоросіянами», а українську мову — «малоросійським наріччям». Очевидно, що саме ця міжмовна омонімія і призвела до подужання назви «український»[2]. Згідно зі Словарем української мови Б. Грінченка, термін руський наприкінці XIX ст. — початку XX ст. вживався в сенсі «російський», а значення «український» мав тільки в Галичині та на Буковині[3].

Білоруська мова
У білоруській мові основне значення терміна «руська мова» (біл. руская мова) — «російська мова». Інші, менш поширені — «староукраїнська (старобілоруська) мова», «білоруська мова» (останнє в поезії).

Російська мова
У сучасній російській мові термін «руський» (рос. русский) може вживатися у двох значеннях: «російський» і «давньоруський». Слід мати на увазі, що ці значення нечітко розмежовані, що може спричинити складнощі при перекладі («Русская церковь», «мать городов русских», «Русская земля»). Це також призводить до хибного розуміння українського тексту російськомовними: «Очень интересное пояснение — „русский язык, то есть староукраинский“».

ПрикладРедагувати

  • Гл̃ющи(м) бо Грекω(м) / παυ̃σον τήν γλώσσαν σο̃υ από κάκου και χείλη σο̃υ του̃ μή λαλη̃σαι δόλον.
  • Славέнски прεвóдимъ, Оудέржи язык(ъ) свóй ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃áти лсти:
  • Руски исто(л)кóвуεмъ / Гамýй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады.

(Мелетій Смотрицький, «Грамматіки славенския правилноє Сvнтаґма»)

Віршований прикладРедагувати

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полсце не пребудешь,
Без сей в Литве блазном будешь.
Той лацина езык дает,
Та без Руси не вытрвает.
Ведзь же юж, Русь, иж тва хвала
По всем свете юж дойзралаж
Весели ж се ты, Русине,
Тва слава никгды не згине!
Ян Казімір Пашкевич, 22. VIII. 1621[4]
Две сердца ся споили, меч их розрывает,
Моц старожитных домов през тот осведчает,
Которым варварскии гуфы не зровнали,
Пойзри на гелм, обачиш, як ся потыкали.
Котвицы теж веры статечнои знаком,
Як кгды окрут на ветры умоцнен тройгаком.
А крест церкви похвала, крест верным оброна,
И тот есть Стеткевичов клейнот и корона.
Претож их слава в небо, як стрела, възносити
И на веки ся будет в людех голосити.
Спиридон Соболь, На герб вельможных их милостей панов Стеткевичов[4]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Руський // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. а б Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови / Переклад з англійського видання Сергія Вакуленка та Андрія Даниленка (Shevelov G.Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg, 1979). — Харків : «Акта», 2002.
  3. Руський // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  4. а б = Славянамоўная паэзія Вялікага Княства Літоўскага XVI-XVIII ст.ст. / НАН Беларусі, Ін-т мовы і літ. імя Я. Коласа і Я. Купалы; уклад., прадм. і камент. А. У. Бразгунова. — Мн. : Беларуская навука, 2011. — P. 74-75. — (Помнікі даўняга пісьменства Беларусі) — 400 прим. — ISBN 978-985-08-1291-9. (біл.)

ДжерелаРедагувати

  • Яременко Василь, Сліпушко Оксана. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. — Київ: Аконіт, 2000. — 4 том (Р — Я). — С. 123. — ISBN 966-7173-02-X.
  • Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI—XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. — Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.
  • Репетька Є. Чи є російська мова руською: Збірник статей. — Київ, 2008. — 132 с.
  • Ростов В. Не русский русский язык // Чи є російська мова руською: Збірник статей. — Київ, 2008. — 132 с.
  • Русини та москалі: Збірка статей і оповідань. — Чернівці: Руська Рада, 1911.
  • Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна». — Львів, 1907.
  • Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім'я. — Львів, 1909.

ПосиланняРедагувати