Відкрити головне меню

Олекса́ндр Са́вич Мельничу́к (нар. 12 липня 1921(19210712), с. Писарівка, тепер Кодимського району Одеської області — 19 березня 1997, Київ) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1965, професор з 1966, член-кореспондент АН СРСР з 1981, академік НАН України з 1985.

Мельничук Олександр Савич
Мельничук Олександр Савич.jpg
Народився 12 липня 1921(1921-07-12)
Писарівка, Кодимський район, Україна
Помер 19 березня 1997(1997-03-19) (75 років)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic (1919-1929).svg Українська Радянська Соціалістична Республіка
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність мовознавець
Галузь мовознавство
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d] (1965)
Науковий керівник Булаховський Леонід Арсенійович
Заклад Інститут мовознавства імені О. О. Потебні Національної академії наук України
Членство Академія наук СРСР і НАН України
Партія КПРС
Нагороди
орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора медаль «За відвагу»

Чоловік українського мовознавця Віри Коломієць.[1]

ЖиттєписРедагувати

У 1947 році закінчив Київський університет.

З 1950 працював в Інституті мовознавства НАН України (з 1961 — завідувач відділу загального і слов'янського мовознавства).

Академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України (1971—1978), голова Комітету наукової термінології при Президії НАН України (1987—1992), відповідальний редактор журналу «Мовознавство» (1987—1993).

У 90-х роках був членом редколегії журналу рос. «Известия Академии Наук СССР. Серия літератури и язика».[1]

Працював у мовних галузях загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Керував підготовкою фундаментального семитомного «Етимологічного словника української мови», створив школу українських етимологів.

Похований у м.Київ на Байковому цвинтарі.

Науковий доробокРедагувати

За словами колег, Мельничук у своїх дослідженнях йшов шляхом узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з синхронічною україністикою, до етимологічних і загальнолінгвістичних, від загальнославістичних до загальноіндоєвропеїстичних.

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система.

Багато уваги вчений приділяв питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядав через призму її системності й дійшов таких висновків:

  • 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи;
  • 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує;
  • 3) прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст;
  • 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм;
  • 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «… у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлайхер, переконаний у реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості всіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів дослідження віддаленої (міжродинної) спорідненості мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості істотного розходження значень. Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально простежив еволюцію речення в слов'янських мовах від найдавніших часів до наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Найважливіші праціРедагувати

  • «Розвиток структури слов'янського речення» (1966),
  • «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966),
  • «Поняття системи і структури мови» (1970),
  • «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979),
  • «Про мову Київського літопису XII століття» (1983).

Крім цього, Мельничук був співавтором і редактором праць:

  • «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966),
  • «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972),
  • «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983),
  • «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

У мережіРедагувати