Російська мова

східнослов’янська мова

Росі́йська мова (рос. русский язык; [ˈruskʲɪi̯ jɪˈzɨk] ) — слов'янська мова, належить до групи східнослов'янських мов разом з українською та білоруською мовами, національна мова російського народу. Є однією з найпоширеніших мов світу — шостою серед усіх мов світу за загальною чисельністю мовців і восьмою за чисельністю тих, хто володіє нею як рідною після китайської, англійської, гінді, бенгальської, арабської, португальської та іспанської. Російська є також найпоширенішою слов'янською мовою[2] і найпоширенішою мовою в Європі — географічно і за кількістю носіїв мови як рідної[2]. Входить до десятки найпопулярніших мов серед користувачів Інтернету[3].

Російська мова
Русский язык
Статус російської мови в світі.
Статус російської мови в світі.
Поширена в Російська Федерація, Україна, Білорусь, Казахстан, Молдова, Ізраїль, Киргизстан, Монголія, США, Канада, КНР, Німеччина, Польща, Грузія, Вірменія, Азербайджан та ін.
Регіон Східна Європа, Азія
Носії ~162 млн.[1]
Місце 8
Писемність кирилиця
Класифікація

Індоєвропейська

Слов'янська
Східнослов'янська
Офіційний статус
Державна Росія, Білорусь, Казахстан, ПМР, Абхазія, Південна Осетія
Офіційна Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ВООЗ, ІКАО, СНД, ЄврАзЕС, ОДКБ, ПМР, ШОС, ОБСЄ, BRICS, Абхазія, Південна Осетія, Гагаузія, штат Нью-Йорк, АР Крим, Шпіцберген
Регулює[ru] Інститут російської мови[d]
Коди мови
ISO 639-1 ru
ISO 639-2 rus
ISO 639-3 rus
SIL RUS

Російська мова — державна мова Російської Федерації, одна з двох державних мов Білорусі, одна з офіційних мов Казахстану, Киргизії і деяких інших країн, основна мова міжнародного спілкування в Центральній Євразії, в Східній Європі, в країнах колишнього Радянського Союзу, одна з шести робочих мов ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій[4][5][6].

Число мовців російської мови в Росії становить 137,5 млн осіб (2010)[7]. Всього у світі російською говорять близько 162 млн осіб (2014)[1].

Діалекти російської мови групуються у два наріччя: північне і південне. Між говірками локалізуються перехідні середньоросійські говірки, що стали основою сучасної літературної мови[4].[⇨]

В історії російської мови відрізняють три основні періоди: давньоруський, загальний для російської, білоруської та української мов (VI—XIV сторіччя; деякі дослідники вважають термін «давньоруська мова» некоректним, пов'язуючи формування східнослов'янських мов з розпадом безпосередньо праслов'янської мовної єдності[8]), великоросійський (XIV—XVII ст.) і період національної російської мови (із середини XVII сторіччя)[9].[⇨] В основі писемності лежить кирилиця (російський алфавіт).[⇨]

Зміст

Статус у світі

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Росіяни
 

Культура
ЛітератураМузикаМистецтво
КінематографКухняТанецьСпорт

Російська діаспора
НімеччинаСШАУкраїна

Етнографічні групи росіян
КозакиПомориЛиповани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Юдаїзм

Мови
Російська моваУкраїнська

Інші статті
Етногенез росіянЗнамениті росіяниІсторія

Російська мова є головною державною мовою Росії. Російська мова також є однією з двох державних мов в Білорусі (разом з білоруською).

Російська мова є офіційною мовою (у всіх випадках інша мова або інші мови виступає як державна або друга офіційна) в таких державах і на територіях:

В Україні в низці регіонів є особлива нормотворчість про російську мову. В Автономній Республіці Крим Конституція АРК указує, що російська мова «як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується у всіх сферах суспільного життя», а також гарантує російській, кримськотатарській і «мовам інших національностей» розвиток і підтримку. Проте державною мовою Конституція АРК іменує тільки українську.

Статус російської мови як загальнодержавної був закріплений в основних державних законах Російської імперії (ст. 3 в редакції від 23.04.1906.[10]). Ленін виступав проти обов'язкової державної мови[11]. Тому в СРСР російська мова здобула статус офіційної і мови міжнаціонального спілкування лише ближче до розвалу СРСР згідно із законом «Про мови народів СРСР» від 24.04.1990.[12] (ст. 4). У 1991 російська мова була оголошена державною мовою РРФСР, в 1995 — також і Білорусі.

До 1991 року російська мова була мовою міжнаціонального спілкування СРСР, де-факто виконуючи функції державної мови. Продовжує використовуватися в країнах, що раніше входили до складу СРСР, як рідною для частини населення і як мова міжнаціонального спілкування. У місцях компактного мешкання емігрантів з країн колишнього СРСР (Ізраїль, Німеччина, Канада, США та інші) — випускаються російськомовні періодичні видання, працюють радіостанції і телевізійні канали, відкриваються російськомовні школи, де активно викладають російську (наприклад Шевах-Мофет). У Ізраїлі російська мова вивчається в старших класах деяких середніх шкіл як друга іноземна мова. У країнах Східної Європи до кінця 80-х років XX століття російська мова була основною іноземною мовою в школах.

За даними, опублікованим в журналі «Language Monthly» (№ 3 за 1997), приблизно 300 млн осіб по всьому світу володіють російською мовою (що ставить її на 5-те місце за поширеністю), з них 160 млн вважають її рідною (7-ме місце у світі)[13]. Російська мова — одна з шести офіційних мов ООН.

Зміна популярності

Згідно з дослідженнями Financial Times, після розпаду СРСР російська мова майже скрізь на пострадянському просторі втрачає свої позиції. Вийняток становить Білорусь[14].

Кількість носіїв рос. мови
Країна 1994 2016
Україна 33,9 % 24,4 %
Казахстан 33,7 % 20,7 %
Грузія 6,4 % 1,1 %
Білорусь 50 % 71,1 %

Писемність

Докладніше: Російська абетка

Для письма в російській мові використовується абетка, заснована на кирилиці; сучасна російська абетка — це кирилиця в громадській модифікації. Кирилічна абетка була створена на основі візантійського грецького алфавіту з додаванням букв для позначення специфічних слов'янських фонем. На Русі кирилиця з'явилася не пізніше початку X сторіччя і широко поширилася в процесі християнізації. З X по XVIII сторіччя тип шрифту кирилиці зазнавав змін — за різних часів поширювалися устав, півустав, скоропис тощо. З XVIII сторіччя кирилічна абетка застосовується тільки для релігійної літератури, в усіх інших сферах використовується гражданський шрифт, введений Петром I 1708 року. Надалі графіка і орфографія пережили ряд перетворень (найзначніші зміни були прийняті під час реформи 1918 року), у результаті яких були виключені букви і, ѣ, ѳ та ѵ, введені буква й і факультативно — літера ё. Нині поширені графіка і орфографія, прийняті 1918 року, лише в невеликій частини видань російського закордоння зберігається орфографія старого стилю.[15]

Абетка російської мови, що включає 33 букви[16]:

А а Б б В в Г г Д д Е е Ё ё Ж ж З з И и Й й
К к Л л М м Н н О о П п Р р С с Т т У у Ф ф
Х х Ц ц Ч ч Ш ш Щ щ Ъ ъ Ы ы Ь ь Э э Ю ю Я я

Орфографія російської мови належить до морфологічного типу з елементами фонетичного і традиційного типів. Різновиди морфеми з відмінностями в позиціях фонем пишуться однаково: водá [вʌдá] — вóды [вóды], дуб [дуп] — дубы [дубы]. Фонетичний принцип використовується у невеликому числі випадків: у написанні префіксів з кінцевою фонемою /з/: разбить, безоружный (перед буквою, що передає голосну і дзвінку приголосну), але воспалённый, исписать (перед буквою, що передає глуху приголосну); у написанні ы замість и на початку кореня після префіксів з твердою приголосною на кінці: предыстория, разыграть тощо. Нечисленні випадки і традиційного типу написання: собака, генеалогия, колибри, расти, доброго, ночь (але луч) тощо[17].

Наголос в російській мові на письмі зазвичай не виділяється, одним з можливих випадків проставляння знака наголосу ´ над голосною буквою є необхідність розрізнення омографів: зáмок і замóк[18].

Назва

Оригінальна сучасна назва мови — русский язык. У сучасній російській мові термін русский може вживатися у двох значеннях: «російський» і «давньоруський». На початку XX ст. термін русский язык вживався в двох значеннях: 1) «сукупність наріч великоруських (російських), білоруських і малоруських (українських)»; 2) «тодішня літературна мова Росії, що являла в своїй основі одне з великоруських наріч»[19].

У XVIII—XIX ст.ст. вживались офіційно назви россійскій языкъ, великорусскій языкъ. Перша з'явилась в XVII ст. і набула в наступному столітті значного поширення, зокрема, його використовував М. В. Ломоносов («Россійская грамматика»); у першій половині XIX ст. цей лінгвонім виходить з активного вжитку[20]. Друга назва, великорусскій (чи великоросскій) виникла внаслідок узвичаєного протиставлення Малої, Білої і Великої Русі і частіше використовувалася для позначення не національної чи літературної мови, а діалектного мовлення, сукупності діалектів російської мови. На початку XX ст. термін також перестає вживатися[21].

В українській мові XIX ст. були поширені назви московська мова, а також руська мова (у Галичині та на Буковині остання вживалася щодо української мови)[22].

Див. також: Руська мова

Історія

В історії російської мови виділяються три основні періоди:

  • давньоруський,
  • великоросійський,
  • період національної мови[23].

Давньоруський період

Ще наприкінці XIX ст. в російському мовознавстві дійшли висновку, що первісне розташування східнослов'янських діалектів не відповідало межам діалектів сучасних української, білоруської і російської мов, зокрема, російська об'єднала говірки, що приналежали до різних діалектичних груп.

Мова Московської держави

Початок формування літературної мови

ХІХ сторіччя

На початку XIX сторіччя на розвиток російської літературної мови вирішальний вплив справила літературна творчість Миколи Карамзіна. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики й граматики, вживаючи у своїх творах повсякденну мову своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови.

Карамзін ввів у російську мову безліч нових слів, як неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный», «промышленость»)[24], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.

Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-ті-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Гавриїла Державіна заснував у 1811 товариство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке іронізувало над авторами «Бесіди» і пародіювало їхні твори. Членами товариства стали багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.

Вигадування нових слів

 
Михайло Ломоносов

Велика кількість слів російської літературної мови була створена низкою російських письменників. Процес винайдення нових слів особливо інтенсифікувався у XVIII сторіччі, коли через реформи Петра І в російській державі виникла необхідність означення понять і термінів що вже давно існували в західноєвропейських мовах. Багато слів що позначають наукові та довкола наукові поняття було вигадано Михайлом Ломоносовим: «маятник», «насос», «притяжение», «созвездие», «рудник», «чертеж», «атмосфера», «вещество», «градусник», «преломление», «равновесие», «диаметр», «квадрат», «минус», «горизонт», «кислота» та інші[25].

Авторству Миколи Карамзіна належить багато російських слів переважно зі сфери чуттєвих стосунків та емоцій. Державний секретар Олександр Шишков вигадав слово «лицедеи», Микола Гоголь — «халатность», Федір Достоєвський — «стушеваться», художник Карл Брюллов — «отсебятина», Велимир Хлєбніков — «летчик», «изнеможденный», Ігор Северянин — «бездарь», Володимир Набоков — «німфетка», Корній Чуковський — «канцелярит». Багато слів що показують російську дійсність належить письменнику-сатирику XIX ст. Михайлоу Салтикову-Щедріну: «головотяпство», «благоглупость», «пенкосниматель», «злопыхательство», «мягкотелый» та інші. Слово «елейный» першим почав уживати Віссаріон Бєлінський, проте в дещо іншому значенні.[24]

Процес створення нових слів, перш за все для означення понять винайдених переважно на Заході, безперервно тривав й надалі. Так у 1930-х роках, у зв'язку з малою розповсюдженістю серед росіян, в російській мові не існувало слова «холодильник», замість нього використовувалися «рефрижератор», «холодильный шкаф». Водночас замість слова «спутник» (себто штучний супутник Землі) використовувалося словосполучення «междупланетный снаряд».[24]

Лінгвістична характеристика

Фонетика і фонологія

Голосні

 
Голосні російської мови: фонеми (чорні точки) і їх алофони (червоні)

Вокалізм російської літературної мови представлено 5 або 6 голосними фонемами. Голосні розрізняються за ступенем підйому язика, за рядом і за наявністю чи відсутністю лабіалізації:

Підняття Ряд
Передній Середній Задній
нелабіалізовані лабіалізовані
Високе /i/ (/ɨ/) /u/
Середнє /e/ /o/
Низьке /a/

Фонема /i/ після м'яких приголосних і на початку слова є звуком переднього ряду [i] (рос. и), а після твердих приголосних — звук середнього ряду [ɨ] (рос. ы). Також /i/ и /ɨ/ можуть розглядатися як дві різні фонеми. Сильна позиція для голосних — під наголосом, у ненаголошеній позиції деякі голосні фонеми (/ про/ й /а/, в позиції після м'яких приголосних — також /е/) можуть послаблюватися і в ряді випадків не відрізнятися (піддаються редукції): в[ó]ды — в[ʌ]дá, [л'е]с— [л'ие]сá[26][27]. Крім змін голосних фонем у ненаголошених складах до важливих позиційних реалізацій голосних відноситься також зміна /і/ у звук середнього ряду [ɨ] після твердих приголосних фонем: игра — под[ы]грывать, в‿[ы]гре[28].

Голосні є, зазвичай, складовими (складотворними) звуками (як виняток можлива факультативна складовість сонорних приголосних у випадках типу театр, вопль)[28].

Приголосні

Система консонантизму російської літературної мови нараховує 37 приголосних фонем. Виділяють дві групи приголосних — сонорні і шумні; і ті, й інші розрізняються за місцем і способом творення (в дужки взяті позиційні варіанти фонем, у парах приголосних зліва наведені глухі приголосні, справа — дзвінкі)[29][30][31]:

за способом творення за місцем творення
губні передньоязикові середньо-
язиковий
задньо-
язиковий
губно-
губні
губно-
зубні
зубні заясенні
шумні проривний тв. /п/ /б/ /т/ /д/ /к/ /г/
м. /п’/ /б’/ /т’/ /д’/ /к’/ /г’/
африкати тв. /ц/ ([д͡з])
м. /ч/ ([д͡ж’])
фрикативні тв. /ф/ /в/ /с/ /з/ /ш/ /ж/ /х/ ([ɣ])
м. /ф’/ /в’/ /с’/ /з’/ /щ/ /ж̅’/ /х’/
сонорні носові тв. /м/ /н/
м. /м’/ /н’/
бокові тв. /л/
м. /л’/
ковзні м. /j/
дрижачі тв. /р/
м. /р’/

Приголосні фонеми /ж̅’/ і /щ/ протиставлені всім іншим як довгі приголосні коротким. Щілинний (фрикативний) варіант приголосного /г/ — [ɣ] — відзначається тільки в одиничних лексемах, зокрема, у вигуках «го́споди», «ей-бо́гу», «ага́»[29][32].

За м'якістю / твердістю і за глухістю / дзвінкістю приголосні можуть бути як парними, так і такі, що не утворюють пар: тільки твердими можуть бути /ж/, /ш/, /ц/ і тільки м'якими /ж̅’/, /щ/, /ч/, /j/; тільки глухими /ц/, /ч/, /х/, /х’/ і тільки дзвінкими всі сонанти. Особливі групи складають шиплячі (/ш/, /ж/, /щ/, /ж̅’/, /ч/) і свистячі приголосні (/с/, /з/, /с’/, /з’/, /ц/)[33].

Сильна позиція для приголосних — перед голосною. Парні дзвінкі приголосні оглушуються перед глухими приголосними і в кінці слова (ду[б]ы — ду[п], в коро[б]е — коро[п]ка), парні глухі приголосні одзвінчуються перед дзвінкими (ко[с’]ить — ко[з’]ба). У ряді позицій не розрізняються приголосні, парні за твердістю / м'якістю. Перед м'якими зубними (крім /л’/) пом'якшуються тверді зубні /с/, /з/ и /н/: боро[з]да — боро[з'д’]ить. Перед усіма приголосними, крім м'яких губних та /j/, тверднуть м'які губні: ру[б’]ить — ру[б]лю. Приголосні /с/, /с’/, /з/, /з’/ перед шиплячими /ш/, /щ/, /ж/, /ч/ замінюються на шиплячі: [с]крепить — [ш]шить (сшить) тощо.[34][35]

Просодія

Наголос в російській мові — динамічний, або силовий (один з складів словоформи — ударний — вирізняється з-поміж інших напруженішою артикуляцією), різномісцевий (не прикріплене до якогось певного стилю стосовно початку або кінця словоформи), рухомий — у різних формах одного слова можуть бути ударними різні склади і різні морфеми (голова́ — го́лову — голо́в)[36].

Тим же часом у російській мові відзначаються ознаки морфологізованності наголосу: одна з закономірностей його зміни пов'язана з місцем наголосу стосовно морфемного членування слова. Розрізняють словоформи з наголосом на основі і словоформи з наголосом на флексії: дорóг-а (дорóг-и, дорóг-е, дорóг-у тощо) і черт-á (черт-ы́, черт-é, черт-у́ тощо). Наголос грає сонологічну (сенсо-розпізнавальну) роль (се́ло — село́). Найпростіші за структурою службові слова можуть об'єднуватися з сусіднім знаменним словом у єдине фонетичне слово (з одним наголосом): на берегý, нé был, пó два, перед дóмом. Для низки слів, передусім складних, можливо, окрім основного, побічний (послаблений) наголос: парово'зострое́ние, вы'шеизло́женный[33][37].

Для російської мови фонематично значущі відмінності довготи і тону не характерні. Подовження голосного може відзначатися в емфатично забарвлених контекстах в усному мовленні: Ну о-о-очень интересная книга![33].

Морфонологія

У російських словах на стику морфемного шву спостерігаються різного роду фузійні явища. Найчастіше це чергування фонем, рідше зустрічаються лінійні перетворення основ — усікання і нарощування (высок-ий — выш-е, рву-т — рв-ать). У словотворі представлено поєднання (накладення) сусідніх морфем: курский (-ск — частина кореня і одночасно суфікс). Основна частина морфонологічних явищ у російській мові, як у мові з розвиненою суфіксацією, відзначається на стику кореня і суфікса[36][38][39]. Формули мінімального виду кореневого морфу в знаменних частинах мови: CVC — в іменах, CV і CVC — у дієслові, формули інших морфів (префіксу, суфікса тощо) приймають види C, CV, VC. У немінімальному вигляді морфи розширюються повторенням мінімальних структур. Типовий вид морфу флексії — V, VC або VCV[40].

У російській мові представлені такі морфонологічні чергування фонем, як-от[41]:

  • вокальні: /о/ ~ ø, /е/ ~ ø, /и/ ~ ø, або побіжність голосних: сон-ø — сн-а, рвать — рыв-ок; /о/ ~ /а/: откопать — от-кáп-ыва-ть;
  • консонантні: парні тверді ~ парні м'які приголосні (крім задньоязикових): горо/д/ — в горо/д’/-е; парно-тверді шумні зубні ~ шиплячі приголосні (/т/ ~ /ч/, /д/ ~ /ж/, /ст/ ~ /щ/ тощо), тверді губні ~ поєднання губної та /л’/ (/б/ ~ /бл’/ тощо): пря/т/ать — пря/ч/-ут, дре/м/ать — дре/мл’-у/т та інші чергування.

Орфоепія

Російська літературна вимова історично склалося на основі московського койне (мови жителів Москви). Після перенесення столиці Росії до Санкт-Петербурга сформувалися два рівноправних варіанти російської літературної вимовної норми, які співіснують протягом двох сторіч, — так звана московська вимова (зі старшою та молодшою ​​нормами) і петербурзька вимова, що склалася на старомосковській основі. Фактично наразі сформувалася єдина російська вимовна норма, яка включила як московські, так і петербурзькі орфоепічні особливості[42][43][44].

Лексика

За лексичним складом російська мова близька до інших східнослов'янських — української та білоруської, але відрізняється від них масовим характером церковнослов'янізмів — запозичень з церковнослов'янської мови (до них належать, наприклад, такі звичні слова, як вещь, время, воздух, восторг, глагол, изъять, награда, облако, общий, сочинить, тщетный, чрезмерный і багато інших), частина з яких співіснує із властиво російськими дублетами, що відрізняються від церковнослов'янських за значенням або стилістично, порівн. (церковнослов'янське слово приводиться першим): влачить / волочить, глава / голова, гражданин / горожанин, млечный / молочный, одежда / одёжа, разврат / разворот, рождать / рожать, страж / сторож й ін. Російська літературна мова є відносно спорідненою з церковнослов'янською мовою, слова церковнослов'янського походження складають ледь не половину всього словникового запасу російської мови.[45][46][47][48] З церковнослов'янської до літературної мови запозичені й окремі морфеми (наприклад, дієслівні префікси 'из-, низ-, пред- и со-) і навіть окремі граматичні форми — наприклад, віддієслівні дієприкметники (пор. церковнослов'янські за походженням дієприкметники текущий або горящий з відповідними їм російськими формами текучий і горячий, що збереглися в сучасній мові як прикметники зі значенням постійної властивості) або форми дієслів типу трепещет (з невластивим російським формам чергуванням т/щ, яке пояснюється не східнослов'янськими, а південнослов'янськими рефлексами йотації, пор. російське хохочет або лепечет). За своїм лексичним складом сучасна російська мова є в багатьох відношеннях близька до південнослов'янської болгарської мови. При формуванні лексичного стандарту української і білоруської літературної мови вплив церковнослов'янської (староболгарської) був меншим. Відповідно до стослівних списків базової лексики Сводеша російська мова є близькою до білоруської, української та польської мови (відповідно 92 %, 86 % та 77 % спільних слів)[49][50][51].

Загалом церковнослов'янські елементи пронизують всю структуру російської мови — фонетику, морфологію, словник, стилістику — в незрівнянно більшому ступені, ніж, наприклад, латина — сучасну італійську мову[52].

На російські говори Карелії лексичний вплив справили фіно-угорські мови (карельська, вепська, фінська, саамська)[53].

Діалекти

  • Північні говори
   1. Архангельський (поморський) говір
   2. Олонецький говір
   3. Новгородський (західний) говір
   4. Вятський (східний) говір
   5. Володимирсько-поволзький говір
  • Проміжні (середні) говори
   6. Московський (східний) говір
   7. Тверський (західний) говір
  • Південні говори
   8. Орловський (південний або донський) говір
   9. Рязанський (східний) говір
   10. Тульський говір
   11. Смоленський (західний) говір
  • Інше
   12. Північний російський говір з білоруськими впливами
   13. Говори української мови (слобожанський і степовий)
   14. Степовий говір української мови з російськими впливами

У межах європейської частини Росії ще в XV столітті склалися два великі угрупування говорів — північний говір і південний говір, що характеризуються низкою чітких ізоглос (наприклад, для півночі характерне окання, проривне [g], форма родового відмінка у жены, такі слова, як зыбка («колиска»), озимь («озимина»), лаять («гавкати»), для півдня — акання, фрикативне [γ], форма у жене, а в тих же значеннях уживаються слова люлька, зеленя, брехать), а також проміжні середньоросійські говори (наприклад, в Москві прийняте проривне [g] і закінчення родового відмінка , як на півночі, але акання, як на півдні).

Для території пізнього формування (азійська частина РФ, Поволжжя, Кавказ) характерна відсутність чіткого ділення діалектних зон, строкатість невеликих ареалів, висхідних до мови переселенців з різних регіонів, а також риси, що відображають змішання різних діалектів.

Середньоросійські говори (перш за все московський) лягли в основу російської літературної мови. Художньої літератури і періодичного друку на інших діалектах немає.

Стандартизації усної мови сприяло розповсюдження ЗМІ в XX столітті, введення загальної освіти, масштабна міжрегіональна міграція населення. Традиційні говори зберігаються тільки сільським населенням (старше покоління). В усній мові міського населення, середнього покоління, молоді є практично тільки деякі відмінності у вимові, які поступово нівелюються під впливом централізованого теле- і радіомовлення, а також у лексиці.

Відмінності між українською та російською мовами, міжмовні впливи

Див. також: Українська мова

Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці[54][55].

У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» (які походять від редукованих) в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (рос. «крошить», «глотать», «тревога», «слеза», укр. «кришити», «глитати», «тривога», «сльоза»), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з [j] при довгих м'яких приголосних в українській мові (рос. платье, судья, укр. плаття, суддя), проривне [g] при фарингальному [ɦ] в українській мові (пор. рос. город ['gorat], укр. город [ɦo'rod]). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються, тому, як наслідок, вимова звука [f] (первісно не властивого слов'янській фонології) є дуже поширеною (рос. повторять [пафтарять], «сказав [сказаф]», «вторник [фторник]», укр. повторювати [поўтор'увати], сказавши [сказаўши], вівторок [віўторок]). У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : рос. иду к ней — пришел ко мне; иду с ней [нею] — пришел со мной; под нами — подо мной, в українській: чергування сполучників і — й, прийменників у — в — уві, дієслівних часток ся — сь, фонетичне модифікування прийменників з — зі — із, під — піді — підо, к — ік, часток би — б, же — ж, сполучників хоч — хоча, префіксів від — віді — од оді; з — зі — із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти — йти, Іван — Йван, ввесь — увесь, ще — іще — йще, там — отам, ця — оця[56].

У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (рос. «брат!», «сын!», укр. «брате!», «сину!»), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (рос. «Гена» — «Ген!»), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (рос. «нога» — «на ноге», укр. «нога» — «на нозі»), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом в іменників не середнього роду (рос. «учителя́», укр. «вчителі́»). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»).

Значні відмінності між російською та українською спостерігаються в лексиці. Серед відмінних рис у лексиці в українських джерелах наводиться приклад широкого представлення в російській літературній мові слів церковнослов'янського походження, хоча насправді їх нараховується менш як 10 % від загального складу лексики (дані з сімнадцятитомного «Словника сучасної російської літературної мови» 1948 р.).[джерело?]

Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р.[57] У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у пізніший період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним [ɦ] : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як [і] : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові).

Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20—30-ті pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші).

Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатчик), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябренок, колгосп, п'ятирічка, виконроб — рос. прораб), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (наприклад, творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання активних дієприкметників теперішнього часу, невластивих мові[58][59]: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотворчої моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник.

В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних росіянізмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що… замість «вважаю» під впливом рос. считаю, являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — домá, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма та ін.

Докладніше: Росіянізм

Діяльність уряду Росії з популяризації російської мови

Концепція державної підтримки і просування російської мови за кордоном, затверджена Президентом Росії в 2013 році визначає російську мову «основою історії та культури Російської Федерації», «мовою міжнаціонального спілкування і важливим інструментом взаємодії на просторі СНД», а «також засобом етнокультурної та мовної самоідентифікації співвітчизників, що проживають за кордоном»[60]. Ця концепція передбачає комплекс заходів з популяризації російської мови насамперед у країнах СНД, зокрема як мета постулюється «збереження статусу російської мови як мови міждержавного і міжнаціонального спілкування на просторі Співдружності Незалежних Держав».

В сучасних умовах затребуваність і поширеність мови за кордоном є найважливішими показниками авторитету держави і її впливу у світі. У зв'язку з цим російську мову необхідно розглядати як один з основних інструментів просування і реалізації стратегічних зовнішньополітичних інтересів Росії. Поширення російської мови за кордоном сприяє формуванню позитивного ставлення до Росії в світовому співтоваристві, зміцненню і розширенню російської присутності на міжнародній арені. Таким чином, діяльність з підтримки і просування російської мови за кордоном є важливою частиною зовнішньої політики Росії.

Посилання на цю Концепцію міститься у доповіді Міністерства культури 2014 року. В цій доповіді серед пріоритетних цілей визначаються «сприяння зміцненню позицій російської мови за кордоном», а також зміцнення «єдиного культурного, духовного і мовного простору слов'янського світу».[61] Заходи на підтримку російської мови охоплюють міста СНГ (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Киргизії, Казахстану, Таджикистану, України), а також країн Європи, Близького Сходу та Азії[61].

Приклади

Приклад 1

«Заповіт» Т. Шевченка російською мовою (переклав Олександр Твардовський)

ЗАВЕЩАНИЕ
Как умру, похороните: На Украйне милой,
Посреди широкой степи: Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует: Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украйны: Кровь врагов постылых: Понесет он… вот тогда я: Встану из могилы —
Подымусь я и достигну: Божьего порога,
Помолюся… А покуда: Я не знаю Бога.
Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью: Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте — помяните: Добрым тихим словом.

Приклад 2

Ты знаешь край, где все обильем дышит,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу: И до земли висит их плод тяжелый?
Ты помнишь ночь над спящею Украйной,
Когда седой вставал с болота пар,
Одет был мир и сумраком и тайной,
Блистал над степью искрами стожар,
И мнилось нам: через туман прозрачный: Несутся вновь Палей и Сагайдачный?
Ты знаешь край, где с Русью бились ляхи,
Где столько тел лежало средь полей?
Ты знаешь край, где некогда у плахи
Мазепу клял упрямый Кочубей: И много где пролито крови славной: В честь древних прав и веры православной?

А. К. Толстой

Приклад 3

«Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
Его пример другим наука;
Но, боже мой, какая скука
С больным сидеть и день и ночь,
Не отходя ни шагу прочь!
Какое низкое коварство
Полуживого забавлять,
Ему подушки поправлять,
Печально подносить лекарство,
Вздыхать и думать про себя:

Когда же черт возьмет тебя!»

О. С. Пушкін, «Євгеній Онєгін»[2]

Див. також

Примітки

  1. а б Ethnologue. Languages of the World. Statistical Summaries (англ.)
  2. а б (англ.) Lewis, M. Paul, Gary F. Simons, Charles D. Fennig, ред. (2015). Slavic. Ethnologue: Languages of the World (18th Ed.). Dallas: SIL International. (Перевірено 30 квітня 2015)
  3. (англ.) 10 найпопулярніших мов серед користувачів Інтернету
  4. а б Филин Ф. П. Русский язык // Лінгвістичний енциклопедичний словник / Головний редактор В. М. Ярцева. — М. : Радянська енциклопедія, 1990. — 685 с. — ISBN 5-85270-031-2.
  5. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 444—446
  6. Лопатин В. В., Улуханов І. С. Русский язык // Русский язык. Энциклопедия / Гол. ред. Ю. М. Караулов. — 2-е вид., перероб. і доп. — М. : Научное издательство «Большая Российская энциклопедия»; Видавничий будинок «Дрофа», 1997. — С. 437—438. — ISBN 5-85270-248-X.
  7. Всеросійський перепис населення 2010 року. Т. 4. Національний склад та володіння мовами, громадянство. 8. Населення найчисленніших національностей за рідною мовою. Федеральна служба державної статистики. 2001—2015. (Перевірено 3 серпня 2018)
  8. Давньоруська мова. Українська мова. Енциклопедія.. litopys.org.ua. Процитовано 2018-08-13. 
  9. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 448-450
  10. (рос.) Основные государственные законы Российской империи
  11. (рос.) Ленин В. И. Нужен ли обязательный государственный язык?
  12. (рос.) Закон СССР от 24.04.1990 «О языках народов СССР»
  13. (англ.) The World's Most Widely Spoken Languages
  14. Російська мова втрачає позиції у пострадянських державах — Financial Times. Процитовано 2017-04-16. 
  15. Дьяконов И. М. Письмо // Русский язык. Энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Караулов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Научное издательство «Большая Российская энциклопедия»; Издательский дом «Дрофа», 1997. — С. 343—344. — ISBN 5-85270-248-X.
  16. (рос.) Ляшевская О. Н., Шаров С. А. (2008—2011). Новый частотный словарь русской лексики. Словари, созданные на основе Национального корпуса русского языка. (Перевірено 30 квітня 2015)
  17. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 447—448
  18. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 448
  19. Россия/Русский язык и русская литература/Русский язык // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  20. Дуличенко А. Д. Введение в славянскую филологию. — 2-е изд., стер. — М. : "Флинта", 2014. — 720 с. — ISBN 978-5-9765-0321-2.
  21. Лопатин В. В., Улуханов И. С. Восточнославянские языки. Русский язык // Языки мира. Славянские языки. — М. : Academia, 2005. — ISBN 5-87444-216-2.
  22. Руський // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  23. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 448—450
  24. а б в В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
  25. Инна Юрьева. Логика неологизма // «СПб Ведомости» (26.11.2009)
  26. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 451—453
  27. Русская грамматика, том I, 1980, с. 24—28
  28. а б Лопатин, Улуханов, 2005, с. 454
  29. а б Лопатин, Улуханов, 2005, с. 451
  30. Русская грамматика, том I, 1980, с. 18—22
  31. Русская грамматика, том I, 1980, с. 79
  32. Русский язык, 2001, с. 399
  33. а б в Лопатин, Улуханов, 2005, с. 452
  34. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 452—454
  35. Русская грамматика, том I, 1980, с. 28—29
  36. а б Лопатин В. В., Улуханов И. С. Русский язык // Русский язык. Энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Караулов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Научное издательство «Большая Российская энциклопедия»; Издательский дом «Дрофа», 1997. — С. 442—443. — ISBN 5-85270-248-X.
  37. Русская грамматика, том I, 1980, с. 90—92
  38. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 455
  39. Русская грамматика, том I, 1980, с. 410—411
  40. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 455—456
  41. Лопатин, Улуханов, 2005, с. 456—459
  42. (рос.) Вербицкая Л. О.. Варианты русского литературного произношения. Довідково-інформаційний портал Грамота.ру. Архів оригіналу за 2013-04-28. (Перевірено 30 квітня 2015)
  43. (рос.) Вербицкая Л. О. Орфоэпия // Лінгвістичний енциклопедичний словник / Головний редактор В. М. Ярцева. — М. : Радянська енциклопедія, 1990. — 685 с. — ISBN 5-85270-031-2.
  44. Русская грамматика, том I, 1980, с. 24
  45. Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре(рос.)
  46. Б. М. Ляпунов. Единство русского языка в его наречиях(рос.)
  47. Л. Г. Панин. К 170-летию со дня кончины А. С. Пушкина(рос.)
  48. Шахматов А. А. Очерк современного русского литературного языка(рос.)
  49. (рос.) Дьячок М. Т., Шаповал В. В. Генеалогическая классификация языков. — Новосибирск, 2002. — 32 с.
  50. [1]
  51. (лит.) Girdenis A., Maziulis V. Baltu kalbu divercencine chronologija // Baltistica. T. XXVII (2). — Vilnius, 1994. — P. 9.
  52. (рос.) Русский язык // Энциклопедия Кругосвет
  53. (рос.) Михайлова Л. П. Прибалтийско-финский компонент в русском слове // Русская и сопоставительная филология: состояние и перспективы. — Казань, 2004. — C.148—149
  54. (рос.) Филин Ф. П. Русский язык // Лингвистический энциклопедический словарь // Главный редактор В. Н. Ярцева. — Москва: «Советская энциклопедия», 1990.
  55. (рос.) Иванов В. В. Русский язык в кругу родственных славянских языков // Историческая грамматика русского языка — 3-е изд. — М., 1990. — С. 66—74.
  56. А українською кажуть так… [недоступне посилання]
  57. Тараненко О. О. Українсько-російські мовні контакти // Українська мова. Енциклопедія — К.: Українська енциклопедія, 2000.
  58. Дієприкметники - «Як ми говоримо». yak-my-hovorymo.wikidot.com (en). Процитовано 2017-04-24. 
  59. Олександр Авраменко. www.facebook.com (uk). Процитовано 2017-04-24. 
  60. Концепция государственной поддержки и продвижения русского языка за рубежом
  61. а б Государственный доклад о состоянии культуры в Российской Федерации в 2014 году, с.233-235

Література

  • Українсько-російський словник // Ред. Кириченко І. М. — К.: Академія Наук Української РСР, 1953—1962. — Т. I—VI.
  • Русская грамматика. Т. 1: Фонетика. Фонология. Ударение. Интонация. Словообразование. Морфология / Н. Ю. Шведова (гл. ред.) — М.: Наука, 1980. — 25000 экз.
  • Русская грамматика. Т. 2: Синтаксис / Н. Ю. Шведова (гл. ред.) — М.: Наука, 1980.

Ресурси мережі Інтернет

Посилання