Відкрити головне меню

Орфогра́фія, або ортогра́фія[1] (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні.

Вивчає правильність:

  • написання звуків (фонем) літерами;
  • написання слів разом, окремо та через дефіс;
  • вживання великої літери;
  • правила переносу частини слова з рядка в рядок.

Крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

В основі орфографії лежить графіка. Водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи.

Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Методика навчання орфографіїРедагувати

Орфографія української мови грунтується на таких лінгводидактичних принципах: фонетичному, морфологічному, історико-традиційному, смисловому (ідеографічному, або диференційному).

За фонетичним принципом слова пишуть так, як вимовляють (слова із знаком м'якшення, з подвоєнням букв, більшість відмінкових закінчень іменників, прикметників, дієслів тощо). Для формування правописних умінь та навичок за фонетичним принципом використовують такі вправи: звуковий та звуко-буквений аналізи, звукове моделювання та конструювання, коментоване письмо, попереджувальний та пояснювальний диктанти, списування з попереднім проговорюванням («орфографічне промовляння»)[2].

Морфологічний принцип потребує застосування правила «однакового позначення морфем» (написання однієї і тієї самої морфеми незалежно від її вимови в різних позиціях). За цим принципом пишуть слова, у яких вимова розходиться з написання. Правопис таких слів потребує перевірки відповідним правилом. Наприклад, слова з ненаголошеними [е], [и], що перевіряються наголосом; написання префіксів роз-, без-, з-, с-; слова з явищем асиміляції (просьба, боротьба, нігті, вогкий); закінчення іменників грýшею, бо меже́ю). Учні виконують певні дії за правилом (алгоритмом): визначають сильну позицію для голосних - під наголосом, для приголосних - перед голосним; здійснюють мовний аналіз.[2]

Історико-традиційним принцип зберігає написання слів, що склалися історично, хоч таке написання не відповідає ні вимові, ні морфемній структурі слова. До таких написань належать збереження подвоєння літер у власних назвах іншомовного походження (Голландія, Руссо, Геннадій), відсутність подвоєння у запозичених загальних назвах (клас, тролейбус, пасажир), а також уживання -е-, -и- у ненаголошенних позиціях (кишеня, пшениця, левада). Написання за цим принципом вимагає запам`ятовування графічного образу слова.[3]

Смисловому (ідеографічному, або диференційному) принципу відповідають випадки подібних за написанням слів, але відмінних за смислом: компанія і кампанія, звука (в лінгвістиці, музиці) і звуку (в інших значеннях), до дому і додому, любов і Любов, орел і Орел, зліз з дерева, не прийшов. Засвоєння смислових написань забезпечується через розуміння значень слів.[4]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Український правопис. Українська національна комісія з питань правопису. 2019. с. 125. 
  2. а б Вашуленко, 2012, с. 280
  3. Вашуленко, 2012, с. 281
  4. Вашуленко, 2012, с. 281—282

ЛітератураРедагувати