Детальніші відомості про україномовний синонім орфографії Ви можете знайти в статті правопис.

Орфогра́фія[1], або ортогра́фія[2] (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — «правильний» і γράφω — «писати»),[3] — система загальноприйнятих правил написання слів певної мови. Синонім до правопису.[4]

Орфографія регулює правильність:

  • написання звуків (фонем) літерами;
  • написання слів разом, окремо та через дефіс;
  • вживання великої літери;
  • правила перенесення частини слова з рядка в рядок.
  • написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

Орфографічні/правописні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Методика навчання орфографіїРедагувати

Орфографія української мови ґрунтується на таких лінгводидактичних принципах: фонетичному, морфологічному, історико-традиційному, смисловому (ідеографічному, або диференційному).

За фонетичним принципом слова пишуть так, як вимовляють (слова зі знаком м'якшення, з подвоєнням букв, більшість відмінкових закінчень іменників, прикметників, дієслів тощо). Для формування правописних умінь та навичок за фонетичним принципом використовують такі вправи: звуковий та звуко-буквений аналізи, звукове моделювання та конструювання, коментоване письмо, попереджувальний та пояснювальний диктанти, списування з попереднім проговорюванням («орфографічне промовляння»)[5].

Морфологічний принцип потребує застосування правила «однакового позначення морфем» (написання однієї та тієї самої морфеми незалежно від її вимови в різних позиціях). За цим принципом пишуть слова, у яких вимова розходиться з написання. Правопис таких слів потребує перевірки відповідним правилом. Наприклад, слова з ненаголошеними [е], [и], що перевіряються наголосом; написання префіксів роз-, без-, з-, с-; слова з явищем асиміляції (просьба, боротьба, нігті, вогкий); закінчення іменників гру́шею, бо меже́ю). Учні виконують певні дії за правилом (алгоритмом): визначають сильну позицію для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним; здійснюють мовний аналіз.[5]

Історико-традиційним принцип зберігає написання слів, що склалися історично, хоч таке написання не відповідає ні вимові, ні морфемній структурі слова. До таких написань належать збереження подвоєння літер у власних назвах іншомовного походження (Голландія, Руссо, Геннадій), відсутність подвоєння у запозичених загальних назвах (клас, тролейбус, пасажир), а також уживання -е-, -и- у ненаголошених позиціях (кишеня, пшениця, левада). Написання за цим принципом вимагає запам`ятовування графічного образу слова.[6]

Смисловому (ідеографічному, або диференційному) принципу відповідають випадки подібних за написанням слів, але відмінних за смислом: компанія і кампанія, звука (в лінгвістиці, музиці) і звуку (в інших значеннях), до дому і додому, любов і Любов, орел і Орел, зліз з дерева, не прийшов. Засвоєння смислових написань забезпечується через розуміння значень слів.[7]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Орфографія // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  2. Ортографія // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982— .
  4. Орфографія // slovnyk.ua. 2020
  5. а б Вашуленко, 2012, с. 280.
  6. Вашуленко, 2012, с. 281.
  7. Вашуленко, 2012, с. 281—282.

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати