Русанівський Віталій Макарович

український філолог, мовознавець-україніст і славіст

Віта́лій Мака́рович Русані́вський (25 червня 1931, Харків — 29 січня 2007, Київ) — український науковець, філолог, мовознавець-україніст, викладач і славіст. Доктор філологічних наук (1969), професор (1977), академік НАН України (1982)[1].

Віталій Макарович Русанівський
Русанівський Віталій Макарович1.jpg
Народився 25 червня 1931(1931-06-25)
Харків, СРСР
Помер 29 січня 2007(2007-01-29) (75 років)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Місце проживання Київ
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Національність українець
Діяльність мовознавець, славіст, українознавець
Alma mater Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка
Галузь мовознавство
Заклад Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні
Звання академік НАН України з 1982
Ступінь доктор філологічних наук[d]
Науковий керівник Тимошенко Петро Дмитрович
Членство НАН України
Відомий завдяки: дослідження історії української літературної мови
Батько Русанівський Макар Олексійович
Мати Середа Єлизавета Омелянівна
У шлюбі з Осипенко Зінаїда Макарівна
Діти дочка Мирослава
Нагороди
Державна премія СРСР Заслужений діяч науки і техніки України
Орден «Знак Пошани» Орден Трудового Червоного Прапора
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Почесна грамота Президії Верховної ради УРСР
Премія ім. Івана Франка

Автор близько 350 праць із проблем сучасної української мови і історії, українського, слов'янського і загального мовознавства, історичної граматики, історії української літературної мови, культури мови, правопису, взаємозв'язків української та інших слов'янських мов, автор досліджень із проблем лексикографії та семантики, методології лінгвістичних досліджень, семасіології, термінології, соціолінгвістики, стилістики.

У своїх працях активно відстоював концепцію братніх народів та природність російсько-української двомовності.[2]

БіографіяРедагувати

ДитинствоРедагувати

Народився 25 червня 1931 у місті Харкові у сім'ї філологів. Його батьки познайомилися в Харкові. Батько Русанівський Макар Олексійович був філологом-шевченкознавцем, мати Середа Єлизавета Омелянівна — українським літературознавцем і мистецтвознавцем.

На початку німецько-радянськоїї війни батька В. Русанівського заарештували та звинуватили в буржуазному націоналізмі — без суду і слідства за прямим розпорядженням прокурора стратили в Лук'янівській в'язниці.

Пізніше родина переїхали до Києва. Жили спочатку в невеличкій кімнаті на вулиці Керосинній, а потім купили недобудовану хату на Батиєвій Горі, відремонтували її, і жили у ній всією сім'єю.

ОсвітаРедагувати

Повну середню освіту Віталій Русанівський отримав у загальноосвітній школі № 115 м. Києва. До війни в ній провчився два роки, під час — самотужки «пройшов» третій і четвертий класи. Коли визволили Київ, пішов одразу у п'ятий клас. Дуже боявся, що не опанує російську, адже сім'я була україномовна, але перший диктант написав на хорошу оцінку. 1949 року закінчив школу із золотою медаллю.

З 1949 по 1954-ий Віталій Русанівський здобував вищу освіту на філологічному факультеті Київського державного (нині національного) університету ім. Т. Г. Шевченка. Коли вступав до університету, після співбесіди його довго не зараховували, доки не викликали до спецчастини і не запитали про батька. На той час на руках у Віталія була довідка про смерть батька 26 липня 1941. На українському відділенні студентам було запропоновано спеціалізації з мовознавства чи літературознавства, перед Віталієм Макаровичем не стояло питання вибору (мати один раз сказала йому: «Ти, Віталію, йди по мовній лінії…»). Він обрав мовознавство. А в мовознавстві — розділ історична граматика української мови. При закінченні навчання дипломну роботу писав у доцента Петра Дмитровича Тимошенка.

У 1954–1957-их навчання продовжив в аспірантурі на кафедрі української мови. Його науковим керівником став Петро Дмитрович Тимошенко, який був фахівцем з історії української літературної мови — писемні пам'ятки, стиль, структура, місце в історичному розвитку мови. Саме на дослідження історії граматичних категорій виду і часу в українській мові 14–17 ст. Петро Тимошеко спрямував наукові інтереси аспіранта В. М. Русанівського.

Наукова діяльністьРедагувати

З 1957 Віталій Русанівський — молодший, а з 1961-го старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР (нині НАН України), Кандидатську дисертацію захистив 1960 року. Об'єктом його дослідження була історія граматики української мови. 1970-го на тему «Історія структури українського дієслова» захистив докторську дисертацію.

1968 року Віталій Русанівський виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Сумувати ні за чим», яка була відповіддю на статтю Б. Антоненка-Давидовича «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ). Фактично Русанівський відмовив літері Ґ в існуванні. Після цієї статті будь-які дискусії на цю тему в республіканській пресі було припинено[3].

1973 року в праці «Розквіт і взаємозбагачення мов соціалістичних націй» відстоював концепцію радянського народу та природність російсько-української двомовності та зросійщення української мови[4].

Звання професора В. М. Русанівському присвоїли 1977 року.

1978 року його обрали членом-кореспондентом АН УРСР, а 1982-го — дійсним членом (академіком) АН УРСР.

Прихильність до комунізму та участь у росіянізації української мовиРедагувати

У своїх працях активно відстоював концепцію братніх народів та природність російсько-української двомовності:

Союз Радянських Соціалістичних Республік — перша в світі багатонаціональна держава трудящих, створена волею рівноправних вільних народів. У Радянському Союзі вперше в історії людства досягнуто повної економічної, політичної й ідеологічної єдності людей різних національностей: у спільній боротьбі всіх націй і народностей нашої країни за перемогу й утвердження комуністичних ідеалів утворилася нова історична спільність людей — радянський народ.

[...] при різноманітності національних форм «дедалі помітнішими стають спільні, інтернаціоналістські риси».

[...] Кожен народ любить і цінує свою мову, кожна мова в Радянському Союзі вільно розвивається і збагачується. Разом з тим усі радянські люди, незалежно від національної приналежності, з любов'ю і повагою ставляться до російської мови — мови дружби, співробітництва, духовного й культурного єднання всіх соціалістичних націй спільної Радянської Батьківщини. Говорячи про роль російської мови в житті радянських людей, В.В. Щербицький підкреслив: «Свідомо і добровільно обрана всіма народами Радянського Союзу як засіб міжнаціонального спілкування і співробітництва, вона відіграє величезну об'єднавчу роль, служить справі інтернаціонального згуртування трудящих, обміну матеріальними і духовними цінностями, взаємозбагаченню національних культур».

[...] Розширення суспільних функцій мови, всебічний розвиток її стилів, збагачення лексичного фонду і шліфування граматики були б неможливі без постійного контактування мов. Розвиток людської думки не має національних, расових, континентальних і т. ін. кордонів. Єдиним кордоном був, а в капіталістичному світі ще й тепер лишається кордон соціальний, [...]. Але досягають цього тільки ті мови, які, перебуваючи у постійному контакті з іншими мовами світу, переймають і втілюють у словах та формах усе нове, що виробив людський геній. До них належать усі мови сучасних розвинутих націй, що піднеслися до рівня поліфункціональних літературних мов. У багатонаціональній Країні Рад — першій соціалістичній державі світу — такими є всі мови соціалістичних націй і насамперед російська мова, мова міжнаціонального спілкування народів СРСР, одна із світових мов.

Запозичуючи з інших мов нові значення, кожна розвинена літературна мова знаходить для них свої, специфічні засоби формального вираження. Разом з новими значеннями дуже часто запозичуються з інших мов і їхні носії — корені іншомовних слів. І це цілком природно.

[...] У соціалістичній сім'ї народів створено умови для безперешкодного розвитку всіх національних мов: розширюються їхні суспільні функції, всі мови перебувають у тісному контакті, у постійній взаємодії, яка сприяє удосконаленню їх внутрішньої структури, [...].

Піввікова історія розвитку рівноправних соціалістичних націй в єдиній союзній Радянській державі, зокрема становлення й розквіту багатонаціональної радянської соціалістичної культури, переконливо доводять правильність марксистсько-ленінського положення про те, що шлях до єдиної культури комуністичного суспільства, до всебічного зближення націй проходить через повний розквіт національної культури кожного народу, визволеного від національного гноблення. [...] Рідна мова для кожного народу є могутнім і незамінним засобом розвитку його матеріальних і духовних сил, знаряддям виховання трудящих у дусі комуністичної ідеології, пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму.

За роки будівництва соціалізму і комунізму в СРСР виникла нова історична спільність людей — радянський народ. Ця перша в світі спільність — прообраз майбутньої комуністичної сім'ї народів світу, в якій інтернаціональна єдність переконань і дій ідуть пліч-о-пліч з розквітом і взаємозбагаченням національних мов і культур. Чим тіснішою стає братня згуртованість соціалістичних націй і народностей нашої країни, тим повніше розквітає культура й мова кожної з них.

[...] Широкий розвиток двомовності, як і справжній розквіт національних мов, передбачає забезпечення відповідних соціальних умов: вибір мови, що виконує функції засобу міжнаціонального спілкування, має бути добровільний; мова міжнаціонального спілкування повинна вільно співробітничати з національними мовами, всебічно збагачуючи їх, але не переймаючи на себе їхніх функцій; загальний рівень освіти має забезпечувати досконале вивчення як рідної мови, так і мови міжнаціонального спілкування в усьому їх стильовому багатстві.

Такі умови, як доводить всесвітня історія, забезпечує тільки соціалізм. В.І. Ленін ще до революції передбачав, що настане час, коли всі народи колишньої царської Росії, визволившись від соціального й національного гніту, потягнуться до російської мови як засобу прилучення до світової цивілізації. Він послідовно обстоював необхідність створення таких умов, за яких би «кожний житель Росії мав можливість навчитися великої російської мови» (Повн. зібр. творів, т. 24, стор. 280).

[...] Завдяки російській мові «найцінніші художні твори, що вийшли в союзних республіках, стають надбанням культурного життя всіх народів СРСР» (Н. Подгорный. 50-летие Союза ССР — единого многонационального государства. «Коммунист», 1972, №8, стор. 17). Російська мова, будучи мовою російської нації, стала разом з тим засобом співробітництва і єднання всіх націй і народностей СРСР, які добровільно обрали її як мову міжнаціонального спілкування. Вона стала могутнім знаряддям взаємозв'язку і згуртування радянських народів, засобом прилучення до найкращих досягнень вітчизняної і світової культури.

Російська мова як засіб міжнаціонального спілкування сприяє всебічному розквітові національних мов, збагаченню культур усіх народів СРСР. У цьому корінна, принципова відмінність між мовою міжнаціонального спілкування як засобом єднання соціалістичних націй і мовою панівної нації в капіталістичному світі. Двомовність, яка розвивається при паралельному вивченні рідної національної і російської мов, цілком протилежна тому видові двомовності, при якому одна з мов виконує функції офіційно-державні, культурні, а друга існує тільки в сфері побуту (див. И.К. Белодед. Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе. М., 1972, стор. 172). [...]

Віталій Русанівський – Розквіт і взаємозбагачення мов соціалістичних націй („Комуніст України”. – 1973, № 3. – С.53 – 63)

ПосадиРедагувати

З 1964 року В. М. Русанівський заступник директора, у 1981—1996 — директор, з 1996 по 2007 — радник дирекції Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні. Одночасно завідував відділами: культури мови (з 1971), теорії та історії української мови (з 1976), української мови (з 1982), західно- та південнослов'янських мов (з 1992).

У 1978–1993-их — академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України.

В. Русанівський був головою Українського комітету славістів (1982—2006), членом Міжнародного комітету славістів, керівником наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності».

У 1989–1990-х В. М. Русанівський голова Міжнародної асоціації україністів.

У 1981–1989-х і з 1993 по 2007 — головний редактор журналу «Мовознавство».

 
Могила Віталія Русанівського

Помер 29 січня 2007. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

РодинаРедагувати

Батько — Русанівський Макар Олексійович (6 серпня 1904 — 26 липня 1941, Київ) філолог-шевченкознавець, учень професора М. Грунського, був доцентом кафедри української літератури і обіймав посаду декана філологічного факультету Київського державного (нині національного) університету ім. Тараса Шевченка, працював в Інституті української літератури ім. Тараса Шевченка; цікавився творчістю Кобзаря; був заарештований та звинувачений у буржуазному націоналізмі — без суду і слідства за прямим розпорядженням прокурора страчений в Лук'янівській в'язниці.

Мати — Середа Єлизавета Омелянівна (26 квітня 1907 — 1992, Київ), український літературознавець і мистецтвознавець, філолог-шевченкознавець; навчалася в інституті народної освіти, брала участь у складанні експозиційних планів і побудові експозицій шевченківських музеїв у Києві, Каневі та в селі Шевченкове.

Брат — Русанівський Ігор Макарович (19372019, Київ) — український журналіст та поет, кінематографіст.

В. Русанівський одружився 1958 р. Дружина — Осипенко Зінаїда Макарівна (22 грудня, 1936 — 25 березня, 2002), працювала в Київському державному (нині національному) університеті ім. Тараса Шевченка доцентом.

Дочка Мирослава, випускниця філологічного факультету Київського державного (нині національного) університету ім. Тараса Шевченка (1989).

Творчий шляхРедагувати

Основні роботиРедагувати

Праці Рік
1 Значення і взаємозв'язок граматичних категорій виду і часу в українській мові XVI—XVII століть 1959
2 Сучасна українська літературна мова. Морфологія 1969
3 Структура українського дієслова 1971
4 Філософські питання мовознавства 1972
5 Дієслово — рух, дія, образ 1977
6 Походження і розвиток східнослов'янських мов 1980
7 Структура лексичної і граматичної семантики 1988
8 Культура українського народу 1994
9 Історія української літературної мови 2001, 2002
10 У слові — вічність (Мова творів Т. Г. Шевченка) 2002

ПраціРедагувати

Був головою редакційних колегій українського правопису:

  • Український правопис (1960, 1990, 1993, 2002, 2005, 2007),
  • Довідник з української орфографії і пунктуації (1964, 1973, 1984, 1986),
  • Складні питання сучасного українського правопису (1980).

Укладач:

Був автором праць:

  • Структура українського дієслова (1971),
  • Дієслово — рух, дія, образ (1977),
  • Слов'янські міжмовні зв'язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI — початку XVIII ст. (1978),
  • Мова. Людина. Суспільство (Наукова думка, 1977)
  • Життя слова (1978, у співавторстві),
  • Походження і розвиток східнослов'янських мов (1980),
  • Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов (1985),
  • Украинская грамматика (1986, у співавторстві),
  • Структура лексичної і граматичної семантики (1988),
  • Філософські питання мовознавства (1972),
  • Життя слова (у співавторстві, 1978),
  • Науково-технічний прогрес і мова (1978),
  • Історія української мови (т. 1 — 4, у співавторстві, 1978 —1985),
  • Українська мова (у співавторстві, 1978, 1979, 1981, 1990, 1991, 1992),
  • Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов (1985),
  • Украинская грамматика (у співавторстві, 1986),
  • Граматика чеської мови (1992),
  • Граматика чеської мови (Науковий керівник авторських колективів і автор (1992),
  • Граматика української мови. Морфологія (1993),
  • Культура українського народу (1994),
  • Українська мова (співголова редакційної колегії та один з авторів енциклопедії; 2000, 2004),
  • Українське мовознавство у західних і південних слов'ян (у співавторстві, 2005).
відповідальний редактор
  • Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М. М. Пещак. Київ: Наукова думка, 1974.

Громадська діяльністьРедагувати

Був одним з фундаторів Українського фонду культури[5]

Відзнаки та нагородиРедагувати

Нагороджений:

Лауреат Державної премії СРСР, премії імені Івана Франка, заслужений діяч науки і техніки (1991).

ПриміткиРедагувати

  1. Віталій Макарович Русанівський // Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України
  2. Русанівський, Віталій (1973). Розквіт і взаємозбагачення мов соціалістичних націй. Комуніст України (українською). Процитовано 2015. 
  3. Українська мова у XX сторіччі: Історія лінгвоциду: Док. і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 28—29.
  4. Русанівський В. Розквіт і взаємозбагачення мов соціалістичних націй // «Комуніст України». – 1973, № 3. – С. 53–63.
  5. Доповідь Бориса Олійника на урочистостях з нагоди 20-ліття Українського фонду культури borys-oliynik.info

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати