Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

український письменник

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов, також Давидів; 23 липня (4 серпня) 1899, Засулля (Ромни), Полтавська губернія — 9 травня 1984(1984-05-09), Київ) — український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович

Борис Антоненко-Давидович у 1928 році
Ім'я при народженні рос. Борисъ Димитриевъ Давидовъ[1]
Народився 23 липня (4 серпня) 1899[1]
Засулля (Ромни), Ромни, Полтавська губернія, Російська імперія[1]
Помер 9 травня 1984(1984-05-09) (84 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Лісове кладовище
Громадянство Російська імперія, УНР, СРСР
Діяльність письменник, перекладач
Alma mater ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Magnum opus «Як ми говоримо»
Партія Українська комуністична партія
Автограф
Нагороди
Національна премія України імені Тараса Шевченка

CMNS: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович у Вікісховищі
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Жертва сталінського терору. За першою сфабрикованою справою засуджений до страти, яку замінили на 10 років ГУЛАГу, вини не визнав. За наступною справою засуджений на довічне заслання.

Життєпис

ред.
 
Борис Антоненко-Давидович

Народився 23 липня (4 серпня) 1899(18990804) року в селі Засулля, тепер Сумська область[2] у родині спадкового почесного громадянина[2]. Батька, Дмитра Олександровича Давидова, залізничника, перевели до Брянська, там і пройшло раннє дитинство Бориса. Але Ромни відвідував щороку:

  Тільки два міста (Ромни і Недригайлів) були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то часом і з батьком. Мабуть, тому, що приїздили в розповні літа, коли цвіла і зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо і свято, коли всі раді. Всі тішаться. У Недригайлові, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і роменське Засулля, де була маленька хата під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але „втраченого раю“, як сказав би я згодом. 

Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзигарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками… У кімнаті на стіні обабіч дзигарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя і Петра…»[3]

 

Закінчив Охтирську гімназію[4] (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

 
Гімназія в Охтирці, де Антоненко-Давидович навчався

Брав участь у визвольних змаганнях 1917–1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом Української комуністичної партії, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років.

У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою.

Репресії

ред.

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Роботу не було завершено.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Творчість

ред.

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди[5]: перший — від 1923 до 1933 року, другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» [Архівовано 18 листопада 2017 у Wayback Machine.] (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» [Архівовано 17 листопада 2017 у Wayback Machine.] (1930), «Землею українською» (1930). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

 
Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

В 1961, 1964, 1970 роках в видавництві художньої літератури «Дніпро» надруковано «Живі та мертві» — першу книгу однойменної трилогії К. Симонова, перекладену Антоненком-Давидовичем з російської на українську.[6] Наступні дві книги трилогії, видані в 1970-х перекладали вже інші.

В 1966 році вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський»[7].

У 1960–1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

 
Меморіальна дошка Борису Антоненку-Давидовичу на вулиці Б. Хмельницького у Києві. Автор Довгань Б. С.

З листа Б. Антоненка-Давидовича до Д. Нитченка від 6 січня 1971[8]:

Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…

Серед творів написаних «у стіл»: «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

 
Надгробок на Лісовому кладовищі в Києві

Характеристика творчості

ред.

Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка» [Архівовано 18 листопада 2017 у Wayback Machine.]), комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук» [Архівовано 18 листопада 2017 у Wayback Machine.], «Печатка» [Архівовано 17 листопада 2017 у Wayback Machine.]). Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко: «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Мовознавець

ред.

Борис Антоненко-Давидович, відомий борець за культуру української мови, висміював вислів, який було написано в багатьох трамваях і тролейбусах у Києві «Двері відчиняються водієм». То Борис Дмитрович написав у «Літературній Україні» статтю «Доки відчинятимемо двері водієм?». Він пропонував цілком правильний варіант: «Двері відчиняє водій»[9].

Родина

ред.
 
Наталя Карпенко, друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича
  • Друга дружина — Наталя Карпенко (? — 1967), акторка.
  • Третя дружина — Ганна Антонівна Шемердяк (1927–1982), походила зі Старого Самбора, репресована; мала доньку Ярину (Ярина Тимошенко).
    • Син Євген (1954–1986).

Пам'ять

ред.

Борис Антоненко-Давидович виведений героєм у романі Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху» під ім'ям Головач. В оповіданні «Чистка» фігурують В. Підмогильний та Є. Плужник. В оповіданні «Щастя» частково відбилися автобіографічні моменти стосунків із Вірою Баглій.

Похований на Лісовому кладовищі в Києві.

Іменем Антоненка-Давидовича названо вулиці в Києві, Коломиї, Хмельницькому, в житловому масиві Сихів у Львові [10][11].

Постановою Кабінету Міністрів від 27 березня 2000 року Роменська міська центральна бібліотека для дорослих отримала ім'я Бориса Антоненка-Давидовича[12].

Твори

ред.

Коротка проза

ред.

Повісті та романи

ред.

Публіцистика

ред.
  • «Як ми говоримо» (1970).
  • «В літературі й коло літератури» (1964).
  • «Здалека і зблизька: Літературні силуети й критичні нариси» (1969).

Твори для дітей

ред.
  • «Слово матері» (збірка оповідань), (1960).
  • «Як воно починалось» (збірка оповідань), (1969).
  • «Завищені оцінки» (1970).

Репортажистика

ред.
  • «Моя поездка на Кавказ» (1916).
  • «Землею українською: літературний репортаж» (1930) [5] [Архівовано 19 вересня 2020 у Wayback Machine.].

Драматургія

ред.

Окремі твори

ред.

Видання творів

ред.
  • Антоненко-Давидович Б. Землею українською [Архівовано 16 серпня 2021 у Wayback Machine.]. Краків: Українське Видавництво, 1942. 164 с.
  • Борис Антоненко Давидович (1991). Твори у двох томах (українська) . Київ: Дніпро. ISBN 5-308-00989-9. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка)
  • Борис Антоненко Давидович; Леонід Бойко (упорядник) (1998). Знаний і незнаний Борис Антоненко Давидович. Нащадки прадідів (українська) . Київ: КМ Academia. ISBN 966-518-100-9. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка)
  • Борис Антоненко Давидович (1999). На шляхах і роздоріжжях (українська) . Київ: Смолоскип. ISBN 966-7332-08-X. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка)
  • Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. — К., Радянський письменник, 1989. — 557 с. [7] [Архівовано 6 липня 2020 у Wayback Machine.]
  • Сибірські новели. Тюремні вірші. — Смолоскип, 1990. — 310 с. [8] [Архівовано 26 лютого 2021 у Wayback Machine.]
  • На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори. — К., Смолоскип, 1999. — 287 с. [9] [Архівовано 7 липня 2020 у Wayback Machine.]

Примітки

ред.
  1. а б в метрична книга
  2. а б ДАСО, ф.1188, оп.5, спр.30. Аркуш 447зв — 448.
  3. Борис Антоненко-Давидович. Мемуари. 1964 рік. Архів оригіналу за 18 жовтня 2017. Процитовано 18 жовтня 2017.
  4. Усі письменники і народна творчість: довідник (укр.) . Київ: Майстер-клас. 2008. с. 16—20. ISBN 978-966-471-096-8.
  5. Костюк Г. …Що вгору йде… // «Сучасність», ч. 10, 1980.
  6. Симонов, Костянтин (1961). Живі і мертві (укр.). Київ: Державне видавництво художньої літератури.
  7. Пан Халявський. Роман / Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро». — 1966.
  8. 200 листів Б. Антоненка-Давидовича
  9. Блог професора Пономарева. «Ваш допис передано авторові сторінки для перегляду». Архів оригіналу за 1 квітня 2016. Процитовано 31 січня 2016.
  10. Вкарбовані в літопис науки, 2020, с. 18.
  11. Про внесення змін до Переліку площ, проспектів, вулиць, провулків, проїздів, скверів, бульварів, парків, розташованих на території міста Хмельницького, затвердженого рішенням 17-ої сесії міської ради №24 від 02.04.2008р. Хмельницька міська рада (укр.). 30 квітня 2022. Процитовано 6 червня 2024.
  12. Постанова Кабінету Міністрів від 27 березня 2000 N 558 Про присвоєння імен закладам освіти та культури Житомирської, Львівської, Сумської, Черкаської, Чернігівської областей. Архів оригіналу за 24 лютого 2022. Процитовано 14 вересня 2019.
  13. За життя письменника було надруковано лише уривок із твору в журналі Життя й революція за квітень 1926-го року [1]. Повніший текст надруковано у журналі Дніпро, № 9/10 за 1997-й рік.

Джерела

ред.
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович [Архівовано 16 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
  • Життя і творчість Б. Антоненка-Давидовича в літературному процесі XX ст.
  • Антоненко-Давидович Б. Вибрані твори : [збірка] / [упоряд. Б. Тимошенко]. – Київ : Книга, 2016. – 422 с.
  • Багаття: Борис Антоненко-Давидович очима сучасників / Фундація ім. О. Ольжича; Упор. Б.Тимошенко. — Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. — 512 с.
  • Бойко Л. Лицар правди і добра // Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки / Б. Антоненко-Давидович. — К. : Видавництво гуманітарної літератури, 2005. — С. 5–38.
  • Дмитренко В. І. Б. Д. Антоненко-Давидович у літературному процесі 20-30-х років 20 століття: Дис… канд. філол. наук: 10.01.01. / Дмитренко Вікторія Ігорівна; КУ ім. Т. Шевченка. — Київ, 1997. — 189 с.
  • Костюк Г. …Що вгору йде… // «Сучасність», ч. 10, 1980.
  • Лицар неабсурдних ідей. Борис Антоненко-Давидович: Збірка споминів, листів і малодоступних творів / За ред. Лариси М. П. Залеської-Онишкевич. — Б.м., 1994. — 224с. — (Бібліотека журналу «Час»)
  • «Підуть і правнуки…»: Спогади про Б. Антоненка-Давидовича // Із живучого племені Дон Кіхотів / І. Світличний, Н. Світлична. — К. : Грамота, 2008. — С. 535—553.
  • Хахуля О. Б. Антоненко-Давидович в пазурях чекістів. — Мельбурн: Видавництво «Ластівка», 1987.
  • Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса АнтоненкаДавидовича в літературному процесі ХХ століття / Леонід Бойко. — К.: КМ Академія, 2003. — 580 с.
  • Хамедова Ольга. Feci, quod potui…Доля і творчість Бориса Антоненка-Давидовича. Монографія. — Донецьк: Норд-прес, 2009. — 164 с.
  • Тимошенко Б., Рапп І. Антоненко-Давидович Б.Д. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — 37-40 с. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Вкарбовані в літопис науки / уклад. О. І. Вовк, А. В. Григор'єв, С. М. Куделко; гол. ред. В. С. Бакіров. — 2-ге. — Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2020. — С. 18. — 376 с. — ISBN 978-966-285-613-2.

Посилання

ред.

Документальний фільм

ред.