України: історичні кордони на картіКордони, на які претендувала УНР, та які були представлені та частково визнані на Паризькій мирній конференції 1919 року
Встановила дипломатичні стосунки більше, ніж з 20 країнами світу. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької та Австро-Угорської імперій. Після поразки останніх в Першій світовій війні залишилась без їхньої допомоги.
Події Першої світової війни послабили вплив режимів імперій на етнічних українців і в 1917—1920 роках повстало державне життя України зі столицею в Києві.
Плакат 1917 р.: «Своїй хаті своя правда і сила, і воля»Плакат 1917 р.: «Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!..»Поштова марка
6 (19) квітня — 8 (21) квітня1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту.
У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:
...Не відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори...[9]
Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її... Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання...[10]
8 (21) вересня1917 — 15 (28) вересня1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.
…Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України...[11]
Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді — Ради народних комісарів. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року більшовики спробували підняти повстання у Києві проти Центральної Ради, але зазнали поразки. Українізовані частини роззброїли їхні загони й вислали з України. У відповідь 4 (14) грудня1917 року офіційний Петроград висунув українському уряду ультиматум, вимагаючи припинити роззброєння і, фактично, здати владу. Одночасно з цим більшовики відкрили в Києві Всеукраїнський з'їзд рад, на якому планували заволодіти Центральною Радою шляхом переобрання її складу і керівництва. Попри тиск, 6 (19) грудня делегати з'їзду висловили підтримку чинній Центральній Раді і її курсу, проголошений ІІІ Універсалом, а 7 (20) грудня сама Центральна Рада відхилила ультиматум. Плани більшовицького керівництва були зруйновані й воно розпочало відкриту агресію проти УНР.
Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.
Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:
Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української[12].
27 січня 1918 (9 лютого1918) року УНР з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.
09.02.1918 — Українська Центральна Рада підписала Берестейський договір, яким Україну як незалежну державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР. Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В порушення домовленостей з РРФСР у березні у Харкові проголошується створення сателітної УСРР. В той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого більшовиками Києва. Німецько-австрійські окупаційні сили, на введення яких у тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові формування УСРР за кордони, встановлені договором.
18.01.1919—21.01.1920 — Делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференціїАнтанти, яка вирішує майбутнє спірних земель європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції Великої Британії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні побоювання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково була задіяна проти Української галицької армії.
22.01.1919 — внаслідок договору між керівництвом УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР) продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільського (трикутник смерті).
23.01.1919 — розпочав роботу Трудовий конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР.
23.01.1919 — Трудовий конгрес України затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.
28.01.1919 — делегати ТКУ схвалили текст резолюції про владу, внесеної Сергієм Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проєкт тимчасової конституції України. У цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є. Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал «До українського народу», ноту «До народів світу», в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919—1921, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР.
30.08.1919 — українська армія визволила Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча армія генерала Денікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої Росії проти більшовиків не вдалася через великодержавницьку шовіністичну позицію білого генералітету та офіцерства[13]. Армія УНР була змушена обороняти підконтрольну їй територію України від наступу військ білих росіян і врешті-решт зазнала поразки, а Добровольча армія розгорнула невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та подальшим відступом Добровольчої армії до Криму.
Взимку 1919 війська Червоної армії взяли під контроль переважну частину території Наддніпрянської України.
Під тиском обставин, для того, щоб мати союзника в боротьбі з більшовиками, прагнучи встановити відносини з Річчю Посполитою, 2 грудня 1919 р. через дипмісію у Варшаві уряд УНР на чолі з Андрієм Лівицьким підписав декларацію щодо західних кордонів країни з польським урядом, за яким Східна Галичина тимчасово входила до складу Польщі, остаточне вирішення питання кордону на Волині покладалось на Мирову конференцію в Парижі[14].
На підконтрольній території відновлено УСРР, що стала формально незалежною державою.
12—31 травня 1920 року провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР. На 1 червня вона нараховувала 955 старшин та 8180 козаків[16].
Нині представники Росії відверто визнають, що проголошена 22 січня 1918 року незалежна Українська Народна Республіка була завойована Червоною армією у 1920 році[17].
25.04.1920 — УНР укладає військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка надавала їм фінансову підтримку (див. Екзильний уряд УНР).
18.03.1921 — Після «дива на Віслі» і катастрофи Червоної АрміїРРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗОУНР також було формально розпущено.
На території Польщі в Західній Україні лишалося багато колишніх вояків УНР, що активно займалися вихованням молоді в патріотичному руслі. Одним з таких молодих прихильників був Тарас Бульба-Боровець, що заснував підпільну молодіжну організацію Українське національне відродження. За свою діяльність був направлений у польський концентраційний табір «Береза Картузька». Після початку другої світової війни — він заручається підтримкою президента УНР в екзиліЛівицького Андрія переходить німецько-радянський кордон і починає організацію військових загонів УПА на базі своїх контактів в Україні. Після нападу Рейху на СРСР — разом з білоруськими партизанами захоплює Олевськ та проголошує Олевську Республіку, підпорядковану уряду УНР. Через вимогу німців виконувати їхні накази, розформовують цивільну адміністрацію в Олевську та переходять до партизанської війни.
Бульба-Боровець виступав різко проти намагань Бандери проголостити свою державу у 1941, оскільки вважав, що «починаючи від 22.01.1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности, як екзильний уряд окупованої ворогом країни. Може бути мова тільки про відновлення тієї держави.». Також він не сприймав однопартійності та вождизму ОУН[18].
УПА в документах, які видавав Бульба-Боровець, називалася збройними силами УНР[19].
1947—1992 рр. — створена і діяла Українська Національна Рада як передпарламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України.
22.08.1992 — Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).
На німецькій інфографіці від 1918 року, без територій ЗУНР, населення УНР оцінювалося у 40 мільйонів.[3]
У інфографіці від Юрія Гасенка та Степана Рудницького 1920 року Українська Народна Республіка (включаючи Західну, Кримську, Кубанську республіки) складала близько 50,32 мільйона осіб. Серед країн Європи, за площею вона поступалася тільки Росії, а за населенням — Росії та Німеччині.[2]
Стаття у «Нью-Йорк таймс» у лютому 1918 показує території колишньої Російської Імперії, що на них заявила права Українська Народна Республіка.
УНР — сторона у підписанні мирного договору у Брест-Литовську, попереднього перемовного процесу тощо. В зазначеному договорі визнавалась де-юре Українська Народна Республіка, встановлювались її державні кордони, було закріплене рішення про початок проведення в повному обсязі дипломатичних, торговельних, політичних відносин між УНР й Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Болгарським царством та Османською імперією. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкреслення в преамбулі миролюбної ініціативи уряду УНР, визнання автентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на міжнародну арену як повноцінного суб'єкта міжнародного права.
В результаті міжнародного визнання, Україна в 1917—1920 роках постала як реально чинний суб'єкт міжнародного права. Її міжнародна правосуб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин.
Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави в 1917—1920 роках, сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародного права.
Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору9 лютого1918 року. Підтримка України як противаги Польщі та Росії.
Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору9 лютого1918 року. Слабка підтримка України через протегування полякам для протидії Росії та Німеччині.
12.06.1918. Підписання прелімінарного мирного договору між Українською Державою й Російською Радянською Республікою згідно зі статтею VI договору Росії з Центральними Державами[22]. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами[23]. У статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інтересів громадян. На цій підставі Українською Державою було засновано генеральні консульства в Москві й Петрограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість українців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах в Україні. 24.12.1918 вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РСФРР, в якій говорилося, що після анулювання Брестського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає України за самостійну державу
Визнання керівництвом Добровольчої армії гетьманської влади за умови союзництва України з «білим рухом». Організація по Україні численних загонів Добровольчої армії.
Фактичне визнання закріплене в Політичній конвенції, підписаній на Ризькій конференції в серпні 1920 року.
Королівство Румунія: Визнання й встановлення дипломатичних зносин в березні 1918 року. Обмін послами. Підписання тимчасового економічного договору 26 жовтня 1918 року.
Спочатку марки були задумані як грошові мініатюри. Але через нестачу дрібної монети стали вживати їх одночасно як марки та гроші на підставі закону УНР від 18 квітня 1918 року Випускали 10, 20, 30, 40, 50 шагів. Але ці марки-шаги з'явились в обігу вже після падіння Центральної Ради. В обігу шаги знаходилися до березня 1919 року, коли були скасовані радянською владою.
Відомо багато фальшивих купюр цього номіналу. Розмінні марки-шаги було фальшовано у різних містах України, зокрема, в Бердичеві, Білій Церкві, Житомирі тощо. Фальшувалися здебільшого дві найвищі вартості, а саме у 40 та 50 шагів.
30 березня 1918 року Українська Центральна Рада оголосила про випуск знаків державної скарбниці номіналом у 5, 10, 25, 50 карбованців зі строком дії до 1 березня 1924 року. 6 квітня населення Києва вперше побачило 25 карбованців, дещо пізніше з'явилась купюра у 50 карбованців, а 5 та 10 карбованців не було випущено.
Спочатку купюри виходили без позначення серії та номера. На пізніших випусках, у залежності від місця виготовлення, вказувалася серія «АК» (Київ), або «АО» (Одеса).
Після зайняття Одеси частинами денікінської армії весною 1919 року одеська друкарня продовжувала випуск купюр у 50 карбованців. Обурений уряд України оголосив надруковані денікінцями гроші (серія «АО», номера «210» і вище) фальшивими.
Слід згадати ще одну обставину випуску 50 карбованців. В 1920 році радянським урядом України було виготовлено декілька десятків мільйонів купюр для тимчасового використання Галревкомом (Західна Україна). Цей випуск серії «200 АО» мав номери від «236» до «250».
Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 року було видрукувано перший грошовий знак Української Народної Республіки — купюру вартістю у 100 карбованців. Автором оформлення грошового знака був український художник-графік Георгій Іванович Нарбут. Оформлюючи свою купюру, Нарбут застосував вишукані орнаменти в дусі українського барокоXVII—XVIII століть, декоративні шрифти, зображення тризуба (родового знаку князя Володимира Великого) та самостріла (герба Київського магістрату XVI—XVIII століть). Напис «100 карбованців» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших націй, що жили на території України, — українською, російською, польською та єврейською (їдишем).
Від самого початку існування УНР була парламентською республікою, що сповідувала принцип децентралізації влади та стояла на демократичних засадах розбудови держави. Через постійну боротьбу, що точилася між представниками різних партій та політичних сил, простежити фактичні функції того чи іншого владного органу не завжди є можливим. Доказом того, що системою правління УНР періоду 3 березня 1917 — 29 квітня 1918 рр. була саме парламентська поліархія є те, що саме Центральна Рада визнавалась головним владним органом, а Генеральний Секретаріат був їй підзвітний.
Більш-менш чітко форму правління та владні інститути було окреслено у Конституції 1918 року. У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади. Всенародні збори було визнано носієм верховної влади в УНР. Їм мала належати вища законодавча влада в країні, право формувати органи виконавчої та судової влади. Збори мали обирати загальним, рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб. Згідно зі ст. 24 Конституції, вища виконавча влада в країні належала Раді Народних Міністрів, що формувалася головою парламенту. Уся Рада в цілому та кожен міністр окремо несли політичну відповідальність перед Всенародними Зборами. Отож, Конституція передбачала формування парламентом підзвітної виконавчої влади та достатньо чіткого розподілу повноважень між гілками влади. Усі ці риси характерні саме для парламентської республіки (за винятком суміщення головою парламенту посад голови уряду і глави держави — це було зроблено спеціально для вшанування ролі М. Грушевського[26].
Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою касаційною інстанцією для всіх судів держави.
Місцевими органами влади стали виборні ради й управи громад, волостей і земель.
Законодавча та виконавча влада (УНР УЦР 3.03.1917 — 29.04.1918)ред.
3 березня 1917 р. на зборах представників українських організацій і угруповань було засновано Центральну Раду. Початковим оформленням органу займався організаційний комітет у складі В. Науменка, Д. Дорошенка, В. Антоновича, І. Стешенка, О. Степаненка, М. Міхновського та В. Павленка. До проводу (президії) Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова), М. Науменко, Д. Антонович, С. Веселовський та П. Коваль, а також голови новостворених дев'яти комісій, які були засновані на зразок окремих міністерств[27]. Було сформовано деякі комісії: фінансову, правничу, шкільну, агітаційну, редакційну, друкарських справ, маніфестаційну, інформаційне бюро та прес-бюро. На етапі створення, справами Центральної Ради керувала Управа, про склад і обв'язки якої точних відомостей не залишилося. Центральну Раду було закладено за зразком російських «комітетів об'єднаних громадських організацій», але, на відміну від російського аналога, УЦР мала стати всеукраїнським центром державної влади.
Першим підсумковим документом, що мав на меті регламентацію діяльності Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 р., що юридично закріплював чинний на той час порядок. «Наказ» визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів
Керівництво поточною роботою в міжсесійний період було покладено на Комітет (Виконавчий комітет) Української Центральної Ради. Його було утворено 8 квітня 1917 р. на перших загальних зборах центральної Ради. Комітетом обиралися голови різних комісій Центральної Ради, її секретарі, формувався порядок денний сесій УЦР, складалися проєкти найважливіших рішень, він керував фінансами та листувався із провінцією. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії були створені постійні і тимчасові комісії. Спочатку Комітет складався з 20 осіб (президія — голова і два його заступники та 17 членів). На кінець квітня 1917 р. його склад збільшився до 33 осіб. Після створення Генерального секретаріату Комітет не було ліквідовано.
Членство Комітету ті його повноваження визначала Постанова УЦР від 28 червня 1917 р. «Про компетенцію й склад Комітету Української Центральної Ради»[28]. Постанова визначала Комітет постійно діючим виконавчим органом із законодавчими функціями. Чергові збори органу відбувалися раз на тиждень. Склад Комітету визначався у 40 осіб (22 — від фракцій Центральної Ради, 9 — від президії Центральної Ради, 9 — від пленуму; по 3 — від кожної з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів).
Після прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу, який проголосив автономію України, Комітет Центральної Ради 15 червня ухвалив «організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України й виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються». 26 червня 1917 року V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат названо «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою».
Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу Української Центральної Ради, для здійснення діловодних операцій в апараті управління на перших порах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств. Восьмим підрозділом став секретаріат (згодом — генеральне писарство) на чолі з П. Христюком. 15 липня 1917 р. Комітет Центральної Ради своєю постановою затвердив оновлений склад Кабінету В. Винниченка. 16 липня 1917 р., відповідно до домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада затвердила «Статут Вищого Управління Україною».
3 листопада 1917 р. уряд Центральної Ради у своїй декларації під титулом «Від Генерального Секретаріату України» ультимативно підпорядкував собі всі державні та адміністративні служби і фактично оголосив себе єдиною і вищою виконавчою владою на теренах колишньої підросійської України: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального Секретаріату виконувати точно і швидко».
Після проголошення УНР для підвищення ефективності власної діяльності Генеральний секретаріат пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому Секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо).
В УНР була створена система центральних органів виконавчої влади (генеральні секретарства, а після проголошення державного суверенітету — народні міністерства).
У період 7 листопада 1917 — 11 січня 1918 р. секретарства отримали статус центральних органів виконавчої влади УНР і процес їх організації значно прискорився. Головною ланкою в їх структурі стали департаменти, які поділялись на відділи та столи. Проблему матеріально-технічного забезпечення секретарств уряд вирішував за допомогою централізації цього процесу, а також шляхом реквізицій. У період з 11 січня до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. було здійснено ряд спроб пристосувати систему центральних органів виконавчої влади до потреб суверенної держави. У міністерствах були створені нові департаменти, деякі — передані до інших відомств. Планувалося створити нове міністерство постачання і торгу, скасувати Генеральне писарство, уточнити структуру міністерств, уніфікувати штатні розклади, встановити єдині оклади співробітників[29].
У березні 1917 р. розпочалася масова ліквідація колишніх місцевих управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду.
У період між укладенням І та ІІ Універсалів, УЦР та Генеральний Секретаріат окреслили загальні принципи політики щодо органів місцевого управління. В І Універсалі зазначалось «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». Установи передбачалось реформувати шляхом демократизації й українізації та підпорядкувати їх Генеральному секретаріатові. При цьому, де-факто, органи місцевого самоврядування лишились сам на сам зі своїми проблемами[30]. Лише 1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов'язанням їх виконувати накази тільки Генерального секретаріату. Фактично створення системи українських органів місцевої влади розпочалося з укладення ІІ Універсалу ЦР, що зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей». Генеральне секретарство внутрішніх справ на місцях представляли губернські та повітові комісари, місцеве самоврядування — земства та міські думи. Продовжували своє існування також інші установи, створені ще за часів царату та Тимчасового уряду.
Період від 11 січня 1918 року до гетьманського перевороту 29 квітня характеризувало те, що Рада Народних Міністрів відмовилася від залучення до місцевого управління громадських організацій і затвердила політику «твердої влади»: віднині опорою центру на місцях були установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам, а повноваження регіональним представницьким органам не делегувались.
Із самого початку свого існування Центральна Рада здійснила спробу на законодавчому рівні закріпити засади судоустрою в Україні. Зокрема, 10 листопада1917 року її робочий орган Мала Рада ухвалила Закон про формулу судочинства, відповідно до якої «суд твориться іменем Українського народу»[31].
15 грудня 1917 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генерального суду УНР»[31]. Цей найвищий орган судової влади складався з трьох департаментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Створення адміністративного департаменту знаменувало собою, за прикладом Російської республіки після Лютневої революції створити адміністративну юстицію. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження щодо затвердження Генерального Суду на основі Конституції регулювалися Упорядженням судових установ Російської імперії. При Генеральному Суді утворювалася прокураторія. Передбачалося, що організаційне керівництво судами мало здійснюватися Секретаріатом судових справ (тодішній аналог Міністерства юстиції).
Правовий статус Генерального Суду УНР було закріплено Конституцією УНР, прийнятою мало не в останній день функціювання Центральної Ради — 29 квітня1918 року[31].
Таким чином, формування судової системи незалежної Української Народної Республіки розпочалося з найвищого органу — Генерального Суду і ним і скінчилося, оскільки задля формування регіональних і місцевих органів не вистачило часу і можливостей. У короткий період існування Гетьманату в Україні діяла змішана судова система, що складалася із судів, утворених у попередні часи, і реорганізованого Гетьманом Генерального Суду. Існування цього Суду було передбачено статтею 42 Закону «Про гетьманську владу»[31]. Генеральний Суд визнавався охоронцем і захисником народу як вищий суд України у справах судових і адміністративних. Судячи з назви тут ішлося не про адміністративні справи, що розглядались у судовому порядку, а про діяльність органів виконавчої влади[32].
↑Чирков О. Втрачені землі: (Порівняння національної території України, визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасними державною та етнічною українськими територіями) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2003. — С. 131—141.
↑Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР
↑Краткий энциклопедический словарь — М «ООО Издательство АСТ» ООО «Издательство Астрель», 2002. — 1136 с. (рос.)
↑Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981.— С. 113—115.
↑Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981. — С.220
↑Після поразки Німецькою і Австро-Угорської імперій у війні втратив силу де-факто (листопад, 1918). Юридично втратив свою силу згідно з Версальським мирним договором (1919).
↑Ні Радянська Росія, ні Українська держава на момент підписання договору не були визнані світовими державами, окрім Німецької імперії та її сателітів. Але й це визнання було анульоване Версальським мирним договором.
↑Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. — Монографія. — Запоріжжя: Юридичний інститут, 2005. — 540 с.
↑Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. — Том 1. — К.: Концерн «Видавничий Дім „Ін Юре“», 2003. — 656 с.
↑Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917—1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агентство інформації та друку «Рада», 2009. — Вип. XXIV. — С.229-270.
↑Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917—1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агентство інформації та друку «Рада», 2009. — Вип. XXIV. — С.229-270.
↑Бойко О. Д. Історія України: посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с
↑ абвгКопиленко О. Л. Держава і право України. 1917—1920 рр.: навч. посіб. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. — К., 1997. — С. 178.
↑Судоустрій України: підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан. — К.: Юрінком Інтер, 2011. — 384 с.
Уряди України у ХХ ст. — К. : Наукова думка. 2001. — 608 с.
Устрій Української Держави: проекти конституції Української Народньої Республіки // Заходом і коштом Всеукраїнської Національної Ради.— Львів: З друкарні Ставропигійського інститута у Львові під управою Ю. Сидорак, 1920.— 56 с. [Архівовано 27 лютого 2019 у Wayback Machine.]
В. Солдатенко. Українська Народна Республіка // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.730 ISBN 978-966-611-818-2
.svg)
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Зовнішні відеофайли
Претензії Генерального Секретаріату.jpg)
.png)
.png)
Спірні територіїМежі проживання українцівМежі просування німців восени 1917≡≡≡≡≡ Підляшшя, передане УНР
.png)
Французька республіка — 21 грудня (3 січня) 1918 року Жорж Табуї офіційно інформує, що Уряд Французької Республіки призначив його «Комісаром Французької Республіки при Уряді Української Республіки». 29 грудня (11 січня) 1918 року Київ і Париж офіційно увійшли у дипломатичні стосунки[20].
Велика Британія — слідом за Францією Україну визнала Велика Британія, про що і повідомила «Нова Рада» вже 9 (22) січня 1918 року[21].
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Болгарське царство, 
Османська імперія: Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року.
Росія (Білий рух)
Королівство Польща: Визнання через обмін послами після підписання Берестейського миру.
Святий Престол: Фактичне визнання через призначення апостольського візитатора до України 1919 року.
Азербайджанська Демократична Республіка, 
Королівство Греція, 
Грузинська Демократична Республіка (4 липня 1918), 
Данія, 
Королівство Іспанія, 
Королівство Італія, 
Норвегія, 
Персія, 
Фінляндія, 
Швейцарія, 
Швеція.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
_crowned.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Королівство Румунія: Визнання й встановлення дипломатичних зносин в березні 1918 року. Обмін послами. Підписання тимчасового економічного договору 26 жовтня 1918 року.
Білоруська Народна Республіка: Однобічне визнання з боку БНР, призначення посла в Україну. Енциклопедія історії Білорусі стверджує, що в червні 1918 року білоруська делегація на чолі з Скірмунтом відвідала Київ, і Уряд Української Народної Республіки (УНР) визнав БНР, в Києві було відкрито генеральне консульство, а в Одесі — консульство БНР на чолі зі Степаном Некрашевичом[24][25]..svg){kind=small}
