Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Република, ЗУНР, до 13 листопада 1918 — Украї́нська Держа́ва) — назва держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на територіях заходу України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-Угорщини.

Західноукраїнська Народна Республіка
1918 – 1919 ↓
Прапор Герб
України: історичні кордони на карті Західноукраїнська Народна Республіка в 1918 році
Столиця	Львів (де-юре) Тернопіль (де-факто) Мостиська (де-факто) Станиславів (де-факто) Бучач (де-факто) Чортків (де-факто) Відень (у вигнанні)
Мови	Українська
Форма правління	республіка
Президент	Євген Петрушевич
Законодавчий орган	Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки
Історичний період	Перша світова війна
- Утворення	19 жовтня — 13 листопада 1918
- Польсько-українська війна	2 листопада 1918 — 18 липня 1919
- Румунська окупація Північної Буковини	9 листопада-2 грудня 1918
- Злука	22 січня 1919
- Повне завоювання	18 липня 1919
Попередник Наступник Австро-Угорщина Українська Народна Республіка Польська Республіка Чехословацька Республіка Румунське королівство
Сьогодні є частиною	Україна  Польща  Словаччина  Румунія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Західноукраїнська Народна Республіка

Одні з перших марок ЗУНР

19 жовтня 1918 року оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 року УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».

ЗУНР охоплювала територію заселену українцями: Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада Польща розпочала польсько-українську війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 22 січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою та отримала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Території ЗУНР були анексовані Польщею, Румунським королівством і Чехословацькою Республікою. 20 грудня 1919 р. Євген Петрушевич за підтримки Уряду ЗУНР у вигнанні розірвав Акт Злуки з УНР. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.

Історія

Інтерпретація герба ЗУНР з дипломатичного паспорта Євгена Петрушевича, виданого Консулатом у Братиславі 1923 р.

Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина і Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет (за іншими даними, Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК)), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 року головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 року у Львові розпочалась Конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва (близько 500 осіб) і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.

19 жовтня 1918 року УНРада проголосила Українську державу — початково в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй Австрійської імперії — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.

Та 31 жовтня 1918 року у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 року у Кракові 23 послами Райхсрату), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою делегації в складі: Кость Левицький, Іван Кивелюк, о. Олександр Стефанович, Сидір Голубович, Лонгин Цегельський, Степан Баран. Тоді на вечірньому засіданні УГВК (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 року було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий чин

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (крім залізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 року — Українській Національній Раді.

Діяльність УНРади

Документ «Тимчасового основного закону»

9 листопада 1918 року УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, якого 13 листопада 1918 року було перетворено на уряд — Державний секретаріат ЗУНР.

13 листопада 1918 року УНРадою затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км², населення — 6 млн осіб. Затверджено опис герба держави — золотий Лев на синьому тлі, та прапор — синьо-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Межі ЗУНР були встановлені за мапою «Етнографічна карта Австрійської монархії» (1855 р.) Карла Черніга.

Поштова марка ЗУНР (травень 1919)

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).

Початки дипломатії

1 листопада 1918 року УНРада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Виявилося це непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовились вступати в будь-які контакти з урядом «неіснуючої» держави. Допоміг вирішити це питання шведський уряд і його посольства, які передали державам світу ноти президента Е. Петрушевича. 26 листопада 1918 року було надіслано дипломатичну ноту президенту США Вудро Вільсону. Для протидії польській шовіністичній інформації наприкінці 1918 року у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба, яка невдовзі стала головним українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. До червня 1919 року його утримувало посольство ЗУНР, потім перебувало під опікою віденського посольства УНР (до осені 1920 р.).

Наслідком активної зовнішньополітичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрійській республіці, Угорщині і Німеччині й дипломатичних представництв у Чехословацькій республіці, Канаді, США, Бразильській республіці, Королівстві Італія та ін. Наприклад, представництво ЗУНР у м. Берлін мав очолити М. Василько, але насправді керівництво здійснював Р. Смаль-Стоцький (заступник М. Василька). У лютому 1919 р. представництво ЗУНР у Берліні об'єдналося із представництвом УНР. З червня 1920 р. місія ЗУНР знову відновила діяльність. Очолював її вже Є. Левицький, влітку 1921 р. замінений Я. Біберовичем. В березні 1923 р. представництво ЗУНР у м. Берлін припинило свою діяльність.

Польсько-українська війна

Мапа територій, що на них претендувала ЗУНР, та сучасних кордонів (білою лінією).

2 січня 1919 року після місячного перебування в Тернополі, центр. органи влади ЗУНР перебралися до м. Станиславів. У 3 сесіях УНРади (2–4 січня, 4–15 лютого, 3–15 квітня 1919 р.) взяло участь понад 130 делегатів, які створили 10 комісій: земельну, військову, законодавчу, технічної відбудови, фінансову, шкільну, закордонних справ, суспільної опіки, комунікаційну, адміністративну.

Тоді ж сформовано новий уряд на чолі з адвокатом С. Голубовичем.

До нової Української держави єврейське, німецькомовне та частина польського населення поставилися лояльно, інша частина поляків за підтримки Польщі розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, попри опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом й усю Північну Буковину.

Меморіальна таблиця, Народний Дім, Львів

Старий Тернопіль. Майдан біля театру. Позаду - будівля держсекретаріату ЗУНР

Тернопільська ЗОШ № 4. У цій будівлі у листопаді-грудні 1918 року діяв уряд ЗУНР

Меморіальна таблиця на фасаді будівлі Тернопільської ЗОШ № 4

21 листопада 1918 року унаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів (біля м. Перемишля не змогли зруйнувати мости і польські війська приїхали на залізничний вокзал у Львові), тому уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. З 2 січня 1919 року УНРада і уряд ЗУНР перебували у Станиславові (нині — Івано-Франківськ).

4 січня 1919 року сформовано новий уряд на чолі з Сидором Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича.

1 грудня 1918 року делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 року.

21 січня 1919 року представники Всекарпатського конгресу Степан Клочурак і Дмитро Климпуш передали уряду ЗУНР у Станиславові рішення населення краю про приєднання до України закарпатських земель.

22 січня 1919 року у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР). Пізніше (4 грудня 1919 р.), тобто ще до підписання Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею, а надто після неї, цей Акт Злуки було денонсовано владою ЗУНР-ЗО УНР як протест проти неузгодженості дій з боку Симона Петлюри і повідомлено про це представника дипмісії УНР у Варшаві та уряд Польщі. Відтоді і, формально, до 1923 року західноукраїнська держава існувала окремо.

У січні—травні 1919 року, попри постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

У середині лютого 1919 року УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 року успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А. Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.

13 травня 1919 року Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між супротивними сторонами. Цього разу пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Луїс Бота, українська сторона прийняла. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, відкинув польський уряд.

У цих умовах 15 травня 1919 року на український фронт у Галичині та Волині кинули сформовану й озброєну у Франції 80-тисячну польську армію генерала Ю. Галлера, яка (у планах Антанти) призначалася лише для боротьби проти більшовиків.

Наприкінці травня уряд починає переїзд зі Станиславова через Бучач, Чортків до Заліщиків.

На початку червня 1919 року польські війська (в тому числі армія генерала Галлера, організована при сприянні Антанти) захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. 2 червня в монастирі василіян (Бучач) було проведено нараду. У зв'язку з надзвичайно критичним становищем ЗО УНР, коли наступ переважаючих польських військ загрозив існуванню самої галицької держави, 9 червня 1919 року уряд Сидора Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової та цивільної влади Є. Петрушевичу, який отримав посаду (титул) диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є. Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем УГА призначили генерала Олександра Греківа.

7—28 червня 1919 року УГА під командуванням О. Греківа провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була зачищена від польських військ. Проте нестача зброї та боєприпасів змусила УГА протягом червня—липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16—18 липня 1919 року УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська. З липня до листопада 1919 року місцем перебування керівництва ЗО УНР був Кам'янець-Подільський. 12 листопада 1919 року в Кам'янці-Подільському відбулась остання спільна нарада урядів ЗУНР та УНР, на якій Є. Петрушевич запропонував усунути С. Петлюру від керівництва як «нефахівця від оперативних справ». Уранці 17 листопада 1919 року частини армії Польщі зайняли за домовленістю з УНР Кам'янець-Подільський.

Еміграція керівників, діячів

Пізно ввечері 16 листопада 1919 року Є. Петрушевич, полковник В. Вишиваний, група урядовців ЗУНР, сотня стрільців особистої охорони були змушені переїхати через Румунію до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 року (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилася на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 року під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини», за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

2 грудня 1919 року представники УНР та Польщі у Варшаві підписали проєкт декларації, за яким УНР віддавала Польщі Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь, Східну Галичину. 4 грудня 1919 року офіційна дипломатична делегація ЗУНР (С. Витвицький, А. Горбачевський, М. Новаківський) заявила посольству УНР у Варшаві та уряду Польської Республіки про денонсацію урядом ЗУНР під керівництвом президента та диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича Акту Злуки як протест проти таємних переговорів уряду УНР з урядом Польщі.

8 грудня 1919 року Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

20 грудня 1919 року уповноважений диктатор Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому прийняли рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.

1 серпня 1920 року у Відні сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора ЗУНР, головна мета якого — домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Є. Петрушевич склав тимчасовий уряд для Східної Галичини: секретар закордонних справ — С. Витвицький, секретар політичної пропаганди — К. Левицький, секретар внутрішніх справ, судівництво — Йосип Ганінчак, секретар фінансів і торгівлі — В. Сінгалевич. Сформовано дорадчу раду, до якої входило 7 членів Національної Ради.

Упродовж 1920–1923 років уряд ЗУНР і президент Євген Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти, зацікавлені в існуванні сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувалися прийняти справедливе рішення стосовно цієї проблеми.

11 серпня диктатор ЗУНР Євген Петрушевич додатково включив до складу свого уряду уповноваженого, відомого діяча УНТП Романа Перфецького — як референта краю — для керівництва соціально-політичними процесами у Галичині.

У березні 1921 року делегація ЗУНР (Кость Левицький, Ернест Брайтер, Осип Назарук, Лука Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліги Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

У квітні-травні 1922 року питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 року на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Раймоном Пуанкаре зустрічався митрополит Андрей Шептицький, але безрезультатно.

15 березня 1923 року екзильний уряд ЗУНР припинив існування. Ця дата вважається кінцевою в новітньому існуванню західноукраїнської державності.

Устрій

Повіти ЗУНР

Адміністративно-територіальний устрій

Після приєднання Закарпаття та Буковини до складу ЗУНР входили 40 повітів, очолюваних державними повітовими комісарами. Спочатку їх обирали громади на повітових Національних Радах, потім це право передали Державному Секретаріату внутрішніх справ. Дорадчим органом при державних повітових комісарах були повітові Українські Національні Ради.

Державні повітові комісари керували фактично всіма цивільними організаціями і справами повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти, телеграфу (ці функції виконували спеціальні повітові та окружні коменданти). Були повіти, де Ради мали вирішальний і контрольний голос; розташовані у прифронтовій смузі взагалі не збирались. Державний секретаріат розробив «Закон про повітові трудові ради», за яким нова адміністрація повітів обиралася загальним голосуванням, комісари ставали їй підконтрольними (не вдалося реалізувати через наступ польських шовіністів).

Військово-адміністративний устрій

Територія країни була поділена на 3 військові області з центрами у містах Львові, Станиславові, Тернополі. Вони поділялись на 12 військових округ із центрами у містах: Львові, Перемишлі, Раві-Руській, Самборі, Станиславові, Стрию, Коломиї, Чернівцях, Тернополі, Золочеві, Чорткові, Бережанах.

№	Військова область	Військова округа
1	Львівська	Львівська (5 повітів) Перемишльська (6 повітів) Рава-Руська (4 повіти) Самбірська (4 повіти)
2	Станиславівська	Станиславівська (5 повітів) Коломийська (4 повіти) Стрийська (5 повітів) Чернівецька (7 повітів)
3	Тернопільська	Тернопільська (4 повіти) Бережанська (5 повітів) Золочівська (5 повітів) Чортківська (5 повітів)

Громадський порядок

Забезпечувався державною жандармерією. Команду державної жандармерії з центром у Львові було сформовано у листопаді 1918 року. Перший комендант — Лев Індишевський. У лютому 1919 р. його змінив підполковник Олександр Красіцький. Команда (згодом — корпус) жандармерії підпорядковувалась безпосередньо Державному Секретаріяту військових справ. Навесні 1919 р. нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових жандармів, 4000 пробних (австрійського та українського вишколу), 3000 міліціонерів. Поряд з українцями служили поляки, німці. Територія країни була поділена на 23 відділи жандармерії: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Рава-Руська, Городок Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станиславів, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Проблемою при формуванні особового складу була недостатня кількість фахових жандармів (діялектне шандар), формовані відділи міліції часто не виконували своєї функції, в міліціонери часто йшли особи, які не хотіли потрапити на фронт.

У Львові, Гусятині, Щирці, Чорткові, Станиславові, Тернополі діяли відділи єврейської міліції.

Влада

Судова влада

21 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала закон «Про тимчасову організацію судівництва», відповідно до якого судова система новоствореної Республіки складалася з трьох ланок: повітових судів, окружних судів і Вищого суду. Як і на східних землях, у ЗУНР законодавство колишньої метрополії діяло тільки в тому разі, якщо воно не суперечило інтересам Української держави.

Окрім загальних судів передбачалося створення органів військової юстиції, якими мали стати: окружний військовий суд, обласний військовий суд і Найвищий військовий трибунал.

Законодавством ЗУНР встановлено підвищені вимоги до осіб, які мали бажання стати суддями. Зокрема, після закінчення вищого навчального закладу вони були повинні пройти дворічне стажування, і лише після цього мали змогу стати суддями у разі успішного складання спеціального екзамену.

Населення

Українці (русини) в Австро-Угорщині, 1911 рік, позначені світло-зеленим кольором

Відповідно до Австро-Угорського перепису 1910 року, на території проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки мешкало близько 5,4 мільйона осіб. Серед них 3 мільйони 291 тисяча (приблизно 60 %) українців, 1 мільйон 351 тисяча (приблизно 25 %) поляків, 660 тисяч (приблизно 12 %) євреїв. Решту становили німці, угорці, румуни, чехи, словаки, роми, вірмени та інші. У містах і містечках мешкали переважно поляки та євреї, у сільській місцевості в абсолютній більшості переважали українці. Такий розподіл місця прожиття виявився в майбутньому проблемним, тому що зокрема найбільше місто і адміністративний центр регіону Львів було наполовину заселене польським населенням та вважалось важливим центром польської культури. Конфлікт за це місто був неминучим.

Освіта

13 лютого 1919 року був прийнятий «Закон про основи шкільництва». Згідно з ним:

• українська мова — основна у всіх державних школах
• публічні школи оголошені державними, вчителі — держ. службовцями
• дозволено засновувати приватні школи (за умови: власник — громадянин ЗУНР, буде виконувати Закони ЗУНР)
• за національними меншостями (поляками, євреями) визнано «право на навчання в школі рідною мовою».

Спеціяльним законом від 14 лютого 1919 року націоналізовано:

• українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичинцях, Рогатині, Чорткові, Яворові
• учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові, Тернополі.

Всього було відкрито 30 українських середніх шкіл. в тому числі 20 гімназій (Бережани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Долина, Дрогобич, Золочів, Жовква, Коломия, Копичинці, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станиславів, Стрий, Тернопіль, Товмач, Чортків, Яворів), 3 реальні школи (Станиславів, Снятин, Тернопіль), 7 учительських чоловічих і жіночих семінарій (Бережани, Заліщики, Коломия, Самбір, Сокаль, Станиславів, Тернопіль). Українізація проходила з труднощами, бракувало дипломованих вчителів (більшість була в лавах УГА), тому працювали старшокурсники університетів. Було закрито немало старших класів.

У Станиславові безперервно працювали німецька та єврейська державні гімназії. Для поляків залишили польські державні гімназії у Станиславові, Тернополі, Коломиї, Дрогобичі, але вони не діяли, бо не вистачало вчителів, які склали службову присягу.

У листопаді 1918 р. діяли школи деревного промислу у Станиславові, Коломиї, кошикарський курс у Коломиї (учням призначено невеликі стипендії). Інші школи, зокрема, машинного слюсарства у Тернополі, рільнича у Городенці, гончарська у Коломиї через пограбування під час війни не діяли. На противагу Львівському університетові у Станиславові було відкрито тимчасові правничі і філософські курси.

21-23 березня 1919 року у Станиславові відбувся з'їзд учителів середніх шкіл.

Функціонували переповнені сирітські притулки у Тернополі, Бродах (28 березня 1919 р. відвідав С. Петлюра, виділив для придбання корови, закупівель 10000 гривень), Підкамені та інших містах.

Економіка

Банкноти

ЗУНР не мала власної валюти, а використовувала банкноти австро-угорської крони. Після Акту Злуки з УНР на кронах, які перебували в обігу, надрукували номінали у гривнях^{[джерело?]}.

Крім того, ще з початку Першої світової війни ряд міст (Львів, Чернівці, Мукачеве, Берегове та ін.) випускали свої місцеві сурогатні банкноти (нотгельд) з номіналом у кронах (гелерах), гривнях або польських марках, які були в обігу під час існування ЗУНР і були вилучені лише польською владою в 1920 р. Текст на них був виконаний, залежно від політики місцевої влади, німецькою, польською, українською, ідиш, угорською чи російською мовами.

Оцінки

ЗУНР постала як синтез національно-визвольних змагань українців Галичини, Буковини, Закарпаття. Основною причиною падіння ЗУНР були надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка повоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі, Румунії, ЧСР, а також неорганізованість адміністративних структур, відсутність контролю над деякими районами держави і велика нестача матеріальних засобів для армії.

У таких складних обставах ЗУНР постала як демократична держава, політичний устрій якої — добра модель тогочасної європейської правової держави. ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі і поступовому затвердженні демократичних засад у суспільстві. На території ЗУНР за весь час існування не було жодного випадку виступів проти цивільного польського населення, єврейських погромів. Приклад ЗУНР наочно продемонстрував переваги австрійської правової школи над російським правовим нігілізмом.

ЗУНР створила УГА існування якої має велике історичне значення: вона відновила українську військову традицію на Західних Українських Землях і змогла поширити її серед широких мас люду. Інтенсивне плекання цих традицій було головною рушійною силою відновлення збройної боротьби в лавах Української повстанської армії, Українській Національній Армії та інших українських збройних формаціях у роки Другої світової війни

Також важливим здобутком тодішньої влади було підписання 22 січня 1919 року в Києві Акту про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку.

Відображення у творах мистецтва, літератури

• Короткометражний фільм Назарія Шпільчака та Святослава Федоріва «Перший день» (2015)

Див. також

• Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі від 14 березня 1923 р.
• Галичина
• Возз'єднання Закарпаття із ЗУНР

Джерела

• Бойко І. Західноукраїнська Народна Республіка та її місце в історії національного державотворення (до 100-річчя проголошення) // Право України. — 2018. — № 10. — С.165-184.
• Гай-Нижник П. ЗУНР – ЗО УНР: становлення органів влади і державного управління (1918–1919 рр.). – Київ, 2018. – 146 с.
• Головченко В. І. Дипломатія Західноукраїнської Народної Республіки // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004 — Т. 1. — 760 с. ISBN 966-316-039-X.
• Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917—1922 рр. — К., 1998.
• Діло. — 1918. — Ч. 249 (9809)^{[недоступне посилання з липня 2019]} (1 листопада). — С. 1; Ч. 250 (9810)^{[недоступне посилання з липня 2019]} (2 листопада). — С. 1; Ч. 261 (9821)^{[недоступне посилання з липня 2019]} (14 листопада). — С. 1.
• Західноукраїнська Народна Республіка. Історія і традиції // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — № 6. — Львів, 2000.
• Західно-українська народна республіка 1918—1923. Ілюстрована енциклопедія. — Львів : Манускрипт.
• Історія січових стрільців. — К., 1992.
• Історія українського війська. — Львів, 1992.
• Карпенко Ю. О. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях. // Український історичний журнал. — 1993. — № 1.
• Красівський О. Я. ЗУНР і Польща: політичне та воєнне протиборство (листопад 1918 — липень 1919 р.). — Львів, 1999.
• Красівський О. Я. Східна Галичина і Польща в 1918—1923 рр.: Проблеми взаємовідносин. — К., 1998.
• Красівський О. Я. ЗУНР і Польща: політичне і воєнне противоборство (листопад 1918 — липень 1919 р.) — Л., 1998.
• Кривава книга: про визвольну боротьбу українського народу проти польської окупації. — Дрогобич, 1994.
• Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. — Івано-Франківськ, 1993.
• Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Західноукраїнської Народної Республіки // Проблеми юридичної науки та правоохоронної практики. — К., 1994.
• Лазарович М. В. Українські січові стрільці в революційних подіях у листопаді 1918 р. в Східній Галичині. // Український історичний журнал. — 1998. — № 5.
• Литвин М. Р. Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 290. — ISBN 966-00-0610-1.
• Литвин М. Р. Західноукраїнська Народна Республіка // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2010. — Т. 10 : З — Зор. — С. 398—400. — ISBN 978-966-02-5721-4.
• Литвин М. Р. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів, 1998.
• Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України, ВКФ «Олір», 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9.
• Литвин М. Р., Рубльов О. С. Західноукраїнська Народна Республіка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 298. — ISBN 966-00-0610-1.
• Литвин С. Симон Петлюра у 1917—1926 роках. Історіографія та джерела. — К., 2000.
• Лісна І. С. Становлення національної державності в Галичині (1918—1923 рр.). — Львів, 1998.
• Макарчук С. А. Українська Республіка галичан. — Львів, 1997.
• Олійник С. В. Підрозділи Української Галицької Армії на Наддніпрянщині (1919—1920 рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. — К., 2000. — Вип. 11.
• Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США 1917—1923. — К., 1996.
• Павлюк О. Від злуки до розриву (Взаємовідносини урядів УНР та ЗУНР у 1919 р.) // Наука і суспільство. — 1994. — № 7-8. чи // Людина і світ. — 1994. — № 7—8.
• Полянський О. Західна Україна у двох революціях. — Тернопіль : Джура, 1998. — 52 с.; іл.
• Проблеми соборності України в XX ст. — К., 1994.
• Салтан А. Н. ЗУНР и УНР: брак по расчету. Часть первая. [Электронный ресурс]. — Режим доступу до статті: http://sled.net.ua/node/39743 . — Заголовок з екрану. — 6.03.18.
• Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917—1921 рр. — К., 1998.
• Соляр І. Роман Перфецький. Західно-українська народна республіка. 1918—1923. Уряди. Постаті // Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; гол. ред. Ярослав Ісаєвич; упоряд.: Микола Литвин, Іван Патер, Ігор Соляр. — Львів. 2009. — С. 233—243.
• Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918—1923 pp. — Коломия, 1993.
• Українські січові стрільці. — 1914—1920. — Львів, 1991.
• Уряди України у XX ст. — К. : Наукова думка, 2001. — 608 с.
• Шухевич С. Е. Спомини. — Львів : Червона калина, 1929.
• Яневський Д. Б. Маловідомі конституційні акти України. — К., 1991.

Рекомендована література

• Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 1: А–Ж. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018. 688 с. ISBN 978-966-2067-44-6
• Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 2: З–О. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2019. 832 с. ISBN 978-966-2067-61-3
• Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 3: П — С. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020.576 с. ISBN 978-966-2067-65-1
• Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 4: Т — Я. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2021.688 с. ISBN 978-966-2067-72-9

Посилання

• Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) // Історія державності та правові пам'ятки України: довідник / Т. А. Михайлів, Т. В. Михайлів. — Х. : Основа, 2013. — 93 с. — (Бібліотека журналу «Історія та правознавство» ; вип. 12 (120). — С. 23—25.
• Західноукраїнська Народна Республіка // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X.
• Мій райдужний Перший «День», № 207-208, п'ятниця, 12 листопада 2010
• Народна війна 1917—1932, проєкт
• Заклик Руської народної ради в Пряшеві 1918 р. до населення
• Інститут історії України