Столиця

слов'янська назва офіційного головного міста держави або адміністративного утворення федеративної чи конфедеративної держави
Будинок парламенту у Сінгапурі
Будинок парламенту у Канберрі (Австралія)
Секретаріат Організації Об'єднаних Націй (Нью-Йорк)

Столи́ця — слов'янська назва офіційного головного міста держави або адміністративного утворення федеративної чи конфедеративної держави (такого як область, край, автономна республіка, провінція, штат, департамент), в якому, як правило, знаходяться вищі органи влади та управління: Резиденція глави держави (території) (монарха, президента, губернатора), парламент, центральні міністерства і відомства, Верховний суд. Деякі з цих структур можуть розташовуватися в інших містах держави; слов'янський аналог грецького «метрополія».

Зміст

Походження словаРедагувати

Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним її містом, адміністративно-політичним центром, а й певним символом держави і нації. Звідси й поширені в засобах масової інформації вирази «позиція Вашингтона», «рука Москви», «невдоволення Лондона» та ін.

«Столом» в древній Русі називалось місце, де сидів князь під час урочистих нарад і прийомів; звідси назва «стольний город», «столиця».[1] Тому і на перших руських монетах, карбованих в Києві, можна прочитати напис: «Володимиръ на столѣ, а се єго сърѣбро», тобто «Володимир на престолі, а це його монета».[1]

Іноді столиця виділяється за статусом у самостійну адміністративну або федеральну одиницю (наприклад, Київ в Україні, Відень в Австрії, Москва в Росії; Астана в Казахстані (назва з казахської так і перекладається — «столиця»); Сеул в Південній Кореї (також перекладається як «столиця»); у США столиця країни — Вашингтон — розташована в окремому федеральному окрузі Колумбія, що не входить до жодного зі штатів.

Існують держави чи інші утворення, які мають не одну столицю. У Південно-Африканській Республіці, наприклад, адміністративна столиця (резиденція уряду) Преторія, законодавча (резиденція парламенту) — Кейптаун, а судова (резиденція Верховного суду) — Блумфонтейн. Це результат компромісу, яким в 1910 році було створено Південно-Африканський Союз.

Роль столиціРедагувати

Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни. Іноді ці функції аж занадто гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції великої країни Аргентини випускається у Великому Буенос-Айресі.

Станом на 2016 рік у Європі найбільше населення зконцентроване біля столиць на Мальті (90%), а найменше — у Швейцарії (5%). Україна знаходиться на передостанньому місці із 7%. Більшість країн має показники від 10 до 33%, за винятком Мальти, Прибалтики, Ісландії та Ірландії.[2][3]

Столиця держави переважно володіє і найбільшою кількістю функцій, які вона виконує. Тому вона відрізняється від інших міст держави великою притягальною силою для її громадян, які намагаються якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. З цією метою столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.

Виникнення столицьРедагувати

Виникнення столиць тісно пов'язане з історією утвердження державності, тому для кожної столиці є своя історія виникнення і подальшого розвитку. За походженням розрізняють такі столиці країн світу: родові, історичні міста, штучні столиці, ситуаційні столиці, політичні столиці.

Родові — виникали з укріплених населених пунктів, які належали владним особам (князям, королям, гетьманам тощо). Це були, як правило, не найбільші міста, і з часом вони втрачали статус столиці. В Європі найвідомішими є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин тощо.

Історичні міста — столиці, які виникли як політичні й управлінські центри на основі найвигіднішого географічного положення в нації та державі, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін. Вони є найпоширенішими і найстійкішими.

Ситуативні столиці — виникають, як-правило під час війни або масштабних природно-кліматичних катаклізмів. Так, коли російські війська захопили Київ на початку 1920-х років столицю УНР було перенесено до Кам'янця-Подільского. Внаслідок Окупації Парижа німецькими військами під час Другої світової війни, столиці Франції була перенесена до міста Віші. Такою ж столицею було й місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці створювалися колоніальною адміністрацією як центри управління певними, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. В Україні за часів російського імперського панування в різні століття штучно створеними Росією столицями України були Глухів та Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі для вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема встановлення політичної рівноваги між окремими її регіонами. Тому їх будують або на межі цих антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразиліа тощо. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії.

Штаб-квартири міжурядових організаційРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д.Д. Благой, В.А. Варсанофьева, Б.А. Воронцов-Вельяминов, П.А. Генкель и др.; гл. редактор: А.И. Маркушевич; научн.редакторы: С.Д. Сказкин, М.В. Нечкина, Н.П. Кузин, А.В. Ефимов, А.И. Стражев, А.Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П.А. Мичурин. - Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:218)
  2. Найбільш населені столиці Європи (КАРТА), ictv, 11 грудня 2017
  3. European countries by percentage of population living in the capital metropolitan area, by Jakub Marian

ДжерелаРедагувати

  1. Масляк П. О. Країнознавство: Підручник — К: Знання, 2008. — 292 с