Палестинська держава

арабська автономія в Ізраїлі, частково визнана держава на Середньому Сході

Держа́ва Палести́на (араб. دولة فلسطين‎, англ. State of Palestine)[7][8] — арабське протодержавне угрупування або частково визнана держава[9] на Близькому Сході, що з 1948 перебуває у процесі створення.

Частково визнана держава
Держава Палестина
دولة فلسطين

Dawlat Filasṭin

Прапор Герб
Девіз: Свобода, Демократія, Єдність
Гімн: Білад
Розташування Держави Палестина
Столиця Рамалла[1][2]
Найбільше місто Газа
Визнання країн ООН 138
Офіційні мови Арабська
Форма правління Демократична парламентська республіка[3]
 - Голова ПНА/
Президент Держави Палестина
прем'єр-міністр ПНА/
Прем'єр-міністр Держави Палестина
Спікер парламенту
Махмуд Аббас

Салям Фаяд

Абдель Азіз Дуейк
Незалежність від Ізраїля 
 - часткова  
 - проголошено 15 листопада 1988 
Площа
 - Загалом 6020[4] км²
Населення
 - оцінка (липень 2020)  5 101 414[5] (121)
 - перепис (2017)  4 705 855[6]
 - Густота 847/км²
Валюта Ізраїльський новий шекель (Класифікація валют (ISO 4217))
Часовий пояс EET (UTC+2)
Коди ISO 3166 PS / PSE / 275
Домен .ps
Телефонний код +970
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Палестинська держава

Формування палестинської держави передбачається на території ексклаву Західного берега річки Йордан (або його частини, у тому числі на території Східного Єрусалима) та напівексклаву Сектора Гази, оточеного морем і двома країнами — Ізраїлем та Єгиптом. Існують різні пропозиції щодо його створення у залежності від думки про палестинську державність, а також різні його визначення як території.

Проголошення Держави Палестина відбулося 15 листопада 1988 року в Алжирі на сесії Палестинської національної ради — вищого дорадчого органу Організації визволення Палестини (ОВП) — 253 голоси «за», 46 — «проти» і 10 осіб утрималися від голосування. При цьому, ОВП не контролювала тієї території, на яку претендувала.

1994 року, внаслідок Угод в Осло між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993[10] була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА). Питання створення майбутньої держави Угодами не передбачалося; при цьому, «обидві сторони взяли на себе конкретне зобов'язання не приймати ніяких односторонніх дій щодо зміни статусу Західного берега річки Йордан та сектора Гази»[11].

У країнах, що вже визнали Державу Палестина, дипломатичні представництва ОВП діють під вивіскою посольств Держави Палестина.

Фактично Держава Палестина на сьогодні не має єдиної території та реального суверенітету. Державні структури сформовані лише частково (наприклад, немає армії, хоча є численна поліція і при цьому активно діють всілякі парамілітарні організації, більшість із яких об'єднана у Палестинські національні сили безпеки). Значна частина території Західного берега річки Йордан контролюється ізраїльською армією, a Східний Єрусалим Ізраїль вважає своєю територією. Ізраїль контролює також практично всі межі Палестинських територій, за винятком Сектора Гази, звідки він добровільно пішов, ліквідувавши всі єврейські поселення у Газі, та кордон Сектору з Єгиптом[12]. Після чисельних спроб контрабанди зброї у Газу морським шляхом під виглядом «гуманітарної допомоги», Ізраїль також блокує і морське узбережжя Гази. Палестинські території, попри існування палестинського управління на них, все одно розглядаються ООН як окуповані Ізраїлем[13]. Представники ОВП називають Палестину «країною під ізраїльською окупацією»[14]. Сектор Гази і Західний берег річки Йордан являють собою напівексклав та ексклав, розділені територією Ізраїлю: перший контролюється прихильниками Хамас, визнаного у ряді країн терористичною організацією, а другий — прихильниками ФАТХ, організацією, яка формує основу ОВП. Організації перебувають у стані конфлікту між собою. У кожному ексклаві утворено свій уряд.

29 листопада 2012 року за підсумками голосування в Генеральної Асамблеї ООН (138 голосів «за», 9 — «проти», 41 країна утрималася) «надала Палестині статус держави-спостерігача при Організації Об'єднаних Націй, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі Організації Визволення Палестини в Організації Об'єднаних Націй як представника палестинського народу згідно із відповідними резолюціями та практиці»[15][16][17].

5 січня 2013 року було видано указ Махмуда Аббаса, щоб надалі замість назви «Палестинська національна адміністрація» використовувати в офіційних цілях виключно назву «Держава Палестина»[18][19]. Ізраїль, США, Норвегія та деякі інші країни це рішення не визнали[20][21].

ГеографіяРедагувати

 
Річка Йордан

Палестина історично поділяється на 4 географічні області: Прибережна (до Середземного моря) рівнина, Галілея (північна частина), Самарія (центральна частина, на північ від Єрусалима) та Юдея (південна частина, разом з Єрусалимом). Цими географічними назвами оперує, зокрема, Біблія.

У наш час територію Самарії та Юдеї в україномовних джерелах прийнято називати «Західний берег річки Йордан».

Галілея, Самарія та Юдея складаються з ряду гірських груп, долин та пустель. Гори на півдні — Юдейське плато, в середині — Самарійські гори (Гризин, Гевал), далі Фавор (562 м над рівнем моря), Малий Хермон (515 м), Кармель (551 м), на півночі Хермон (2224 м). У глибоких западинах (значно нижче рівня моря) розташовані Тиверіадське озеро (212 м нижче рівня моря), Мертве море (найглибша западина на земній кулі, на 400 м нижче рівня моря).

Наразі Палестина розділена на дві частини — Західний берег річки Йордан та Сектор Газа.

ІсторіяРедагувати

При розпаді Османської імперії після Першої світової війни європейські держави-переможці розділили багато з її складових областей в політичні одиниці — згідно з мандатами Ліги Націй — для їх власних цілей, а також згідно з угодами, які були досягнуті з іншими зацікавленими сторонами. На Близькому Сході Сирія (включаючи Османський автономний християнський Ліван та навколишні території, які стали Ліванською Республікою) перейшла під французький контроль, у той час як Месопотамія, і Палестина (включаючи Трансйорданію) були передані Англії.

Більшість цих територій досягло незалежності протягом наступних трьох десятиліть без великих труднощів, хоча у невеликій кількості режимів, колоніальна спадщина продовжувалась наданням виняткових прав на продаж та добуток нафти та збереженням збройних сил, щоб захистити їх. Однак, випадок Палестини залишався проблематичним.

Після війни виникли два нові рухи, засновані на Європейському націоналізмі: Арабський націоналізм, базований на культурній спільності всіх арабських народів, і Панарабізм, який закликає до створення об'єднаної держави для всіх арабів.

Британський мандатРедагувати

 
Єрусалим у 1945, святкування Дня Перемоги
 
Мапа Британського мандату

За результатами Першої світової війни на Конференції в Сан-Ремо (1920) було прийнято рішення про встановлення на території Палестини, яка до війни входила до складу Османської імперії, режиму керування Великої Британії за мандатом Ліги Націй. Крім території сучасного Ізраїлю до складу Мандату входили території сучасних Йорданії, Юдеї та Самарії (Західного берега річки Йордан) та Сектора Гази. Однією з цілей мандата було «встановлення в країні політичних, адміністративних та економічних умов для безпечного утворення єврейського національного дому».[22]

На початку 1920-х років у рамках цього мандата Великою Британією було створено залежне від неї князівство Трансйорданія, що отримало близько 3/4 від території підмандатної Палестини[23]. При цьому, з мандатної угоди були виключені пункти, які дозволяли євреям селитися на території князівства[22][24]. 25 травня 1946 року воно отримало незалежність.

За 25 років британського керування територія, що лишилася частиною Палестини, її населення різко зросло: з 750 тисяч осіб за переписом 1922 року, до близько 1 млн. 850 тисяч осіб станом на кінець 1946 року (приріст — майже 250 відсотків). При цьому, чисельність єврейського населення зросла з 84 тисяч 1922 року до 608 тисяч 1946 року (приріст — майже 725 відсотків). Значна частина цього приросту припадає на народжених у Палестині, проте лише легальна імміграція дала приріст у 376 тисяч осіб, а число нелегальних іммігрантів оцінюється ще у 65 тисяч осіб, що загалом становить 440 тисяч осіб. Приблизно 70-75 % єврейського населення проживало у таких містах, як Єрусалим, Яффа, Тель-Авів, Хайфа і у їх передмістях.[25] Після закінчення Другої світової війни єврейське населення Палестини становило 33 % порівняно з 11 % 1922 року.[26][27]

Зростання кількості єврейського населення підмандатної Палестини супроводжувався активною протидією палестинських арабів, що включало терористичні напади та погроми, внаслідок чого мандатна влада обмежувала імміграцію євреїв до Палестини. Таким чином, Велика Британія виявилася залученою до арабо-єврейського конфлікту[28], і 1947 року її уряд заявив про своє бажання відмовитися від мандату, аргументуючи це тим, що воно не здатне знайти рішення, прийнятне для арабів та євреїв[29].

План ООН 1947 рокуРедагувати

 
План ООН по розділу Палестини

Створена незадовго до того Організація Об'єднаних Націй на Другій сесії своєї Генеральної Асамблеї 29 листопада 1947 року прийняла Резолюцію № 181 про план розділу Палестини на арабську та єврейську держави з наданням особливого статусу району Єрусалиму під керуванням ООН. На відміну від керівництва єврейського ішува, який прийняв резолюцію, Верховний арабський комітет Палестини та Ліга арабських держав (ЛАД) у цілому, її відкинули.[30][31][32]

Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 роківРедагувати

14 травня 1948 року, у день закінчення Мандата було проголошено створення Держави Ізраїль, а 15 травня почалася вторгнення в Ізраїль регулярних частин армій п'яти країн ЛАД з метою знищення нової єврейської держави і, згідно із декларацією ЛАД при вторгненні, для захисту арабського населення та створення у Палестині «єдиного (арабського[32]) державного утворення», «де всі жителі будуть рівні перед законом».[33][34][35]

Внаслідок цієї війни арабської держави створено не було, Ізраїль збільшив територію, заплановану під створення єврейської держави, Єрусалим був розділений між Трансйорданією та Ізраїлем, Сектор Газа і весь Західний берег річки Йордан перейшли під контроль відповідно Єгипту та Трансйорданії.

У вересні 1948 року Лігою арабських держав у Газі було створено Всепалестинськкий уряд у вигнанні. При цьому, у грудні того ж року на Єрихонській конференції[en] король Трансйорданії Абдулла ібн Хуссейн був проголошений «королем арабської Палестини»[36]. На конференції, яка закликала об'єднати арабську Палестину та Трансйорданію, Абдалла оголосив про свій намір анексувати Західний берег річки Йордан. Незважаючи на заперечення інших членів ЛАД, 1950 року Абдалла в односторонньому порядку анексував Західний берег річки Йордан, включаючи Східний Єрусалим[37], після чого Трансйорданія була перейменована у Йорданію.

Суперечності між Йорданією, Єгиптом та іншими членами ЛАД призвели до того, що питання про створення арабської держави у Палестині практично було знято з порядку денного, а більша частина території, виділена ООН під його створення, була розділена між Йорданією та Єгиптом аж до їх поразки у Шестиденній війні (1967), коли вона перейшла під контроль Ізраїлю.[38][39]

«Всепалестинський уряд» у Газі було розпущено Насером 1959 року після об'єднання Єгипту та Сирії.

Шестиденна війнаРедагувати

6 червня 1967 року ЦАХАЛ розгромила єгипетські війська, що утримували сектор Газа, і змусила їх відступити вглиб Синайського півострова.
7 червня йорданські війська були відкинуті Ізраїлем за річку Йордан.

Подальші подіїРедагувати

Створена 1964 року «Організація звільнення Палестини» (ОВП) та її союзники не визнавали держави Ізраїль і вели проти неї терористичну війну. Арабські країни, котрі взяли у серпні 1967 року на арабському саміті у Хартумі[en] рішення, яке було названо названо «трьома „ І“»: немає миру з Ізраїлем, немає визнання Ізраїлю і ні переговорам з ним[40], підтримували ОВП.

Програмний документ ОВП — Палестинська хартія, схвалена у Каїрі 1968 року, передбачала ліквідацію Ізраїлю, усунення сіоністської присутності у Палестині, і розглядала її як «неподільне регіональне утворення у межах Британського мандату»[41][42]. Військово-політичні організації, що входили до складу ОВП, відповідальні за вбивство багатьох ізраїльтян та громадян інших держав[43], і були визнані низкою країн терористичними. Сама вона також вважалася такою до 1988 року.

30 березня 1989 року на 20-й сесії Палестинської національної ради у Тунісі було затверджено рішення про обрання Ясіра Арафата президентом Держави Палестина. Ситуація почала змінюватися наприкінці 1980-х — початку 1990-х років після укладення мирного договору між Ізраїлем та Єгиптом та відповідних переговорів між Ізраїлем та Йорданією.

13 вересня 1993 року голова ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин після тривалих переговорів підписали у Вашингтоні «Декларацію принципів про тимчасові заходи по самоврядуванню» (так зване «угода Осло-1»), за умовами якого ОВП визнала право Ізраїлю на мир і безпеку і відмовлялося від тероризму та інших видів насильства, а Ізраїль дав згоду на створення «Палестинської національної адміністрації» (ПНА) на частині територій, що перебували під його контролем[44][45]. Угода передбачала перехідний період, що не перевищує 5 років, протягом якого повинна була бути досягнута домовленість про остаточне врегулювання конфлікту. Відлік перехідного періоду розпочався з Каїрської Декларації «Газа-Єрихон» від 4 травня 1994[46][47]. На 20-й сесії Центральної ради Палестини, що проходила у Тунісі 10—12 жовтня 1993, було дано доручення виконкому ОВП сформувати Раду Палестинської національної адміністрації на перехідний період, а Ясір Арафат був обраний президентом ПНА.

28 вересня 1995 у Вашингтоні було укладено Тимчасову угоду між ОВП та Ізраїлем з приводу Західного берега річки Йордан та сектора Гази («Осло-2»), що передбачала, зокрема, обрання Палестинської законодавчої ради у складі 82 осіб на п'ятирічний перехідний період. 4 вересня 1999 у єгипетському місті Шарм-ель-Шейх Егуд Барак і Ясір Арафат підписали Меморандум, який передбачав досягнення домовленості про остаточний статус спірних територій до вересня 2000.

У грудні 2001 року Уряд Ізраїлю оголосив адміністрацію ПНА, очолювану Я. Арафатом, «організацією, що підтримує тероризм». Військові підрозділи при очолюваному Арафатом русі ФАТХ, включаючи «Підрозділ 17» і «Танзім» було оголошено «терористичними організаціями» та цілями для військових акцій[48][49]. Хвиля терору в 2001—2002[50] призвела до проведення операції «Захисна стіна», під час якої була зачищена інфраструктура терору на території ПНА на Західному березі річки Йордан. Документи, захоплені під час операції, свідчили про те, що «… Палестинська автономія на чолі з Арафатом забезпечувала підтримку і була активним учасником терору. Арафат і його близьке оточення прямо відповідають за вбивство мирних жителів Ізраїлю»[51]. Подальші спроби проведення переговорів, як правило, перемежовувалися черговим посиленням терактів проти ізраїльтян. У результаті, 2005 року А. Шарон прийняв рішення про відмову двосторонніх переговорів і про одностороннє виведення ізраїльських військ та ліквідації поселень у секторі Газа. Ухвалення рішення Кнесетом і його реалізація призвели до практичного розколу управлячій партії Лікуд та протестом значної частини ізраїльського суспільства, яке вважав що воно призведе до посилення терору.[52][53].

Зрештою, відхід з Гази у значній мірі призвів до зростання популярності руху Хамас: коли у лютому 2006 року в ПНА пройшли вибори до Палестинської законодавчої ради, воно отримало 73 з 133 місць[54]. Через місяць уряд, сформований ХАМАСом, на чолі з Ісмаїлом Ханія було приведено до присяги[55]. У тому ж місяці на запрошення Президента Володимира Путіна делегація Хамас на чолі з Халедом Машалем відвідала Москву, що багатьма було розцінено як крок по шляху визнання організації, визнаної у ряді інших країн терористичною. Один з міністрів уряду Ехуда Ольмерта назвав запрошення Росією делегації ХАМАС «ударом ножем у спину Ізраїлю». «Крім того, ізраїльтяни оприлюднили дані про зв'язки ХАМАСу та чеченських бойовиків».[56]

У 20072008 роках уряд Ізраїлю, вже під керівництвом Егуда Ольмерта, під час активних переговорів з адміністрацією М. Аббаса, знову запропонував ПНА значні поступки, «фактично передбачаючи відступ Ізраїлю до кордонів 1967-го року», у тому числі, «довгий кордон з Йорданією по річці Йордан та вихід до Мертвого моря» й обмін територіями. Як стало відомо у 20092011 роках, за планом визначення спільних кордонів, ПНА «мало відійти 93 відсотки території Західного берега річки Йордан та частина ізраїльської землі, що прилягає до сектора Газа. Крім того, палестинцям пропонувалося дозволити безперешкодно переміщатися між сектором Газа і Західним берегом. Натомість Ізраїль вимагав повну демілітаризацію Палестинської автономії». Керівництво ПНА ці пропозиції не прийняло[57][58], а ХАМАС відповів посиленням ракетних обстрілів території Ізраїлю[53], що призвели до проведення операції Литий свинець.

Незважаючи на те, що в промові в університеті Бар Ілан 14 червня 2009 Біньямін Нетаніягу «знову підтвердив прихильність Ізраїлю рішенням конфлікту на базі двох держав», а 25 листопада 2009 уряд Ізраїлю оголосив односторонній мораторій на будівництво на територіях строком на 10 місяців, керівництво ПНА практично відмовилося від продовження прямих переговорів між сторонами, зробивши ставку, на односторонні кроки з метою досягнути визнання Держави Палестина (або підвищення статусу ПНА — див. розділ «Міжнародне визнання») без будь-яких поступок зі свого боку. МЗС Ізраїлю також відзначає, що замість боротьби з терором, керівництво ПНА прославляє терористів і веде антиізраїльську пропаганду на міжнародній арені.[59]

Згідно з опитуванням, проведеним 2011 року Палестинським інститутом громадської думки, кількість жителів Західного берега річки Йордан, які вважають, що «ведення перемовин прийнятніше одностороннього звернення до ООН», становила 60 %, проти 35 %, які дотримувалися протилежної думки[60].

Керівництво Ізраїлю і ряд інших джерел вважають таке рішення керівництва ПНА прямим порушенням «Угоди в Осло», внаслідок яких була створена сама ПНА, і згідно із якими питання про незалежність нової держави «повинен вирішуватися виключно на мирних переговорах між офіційними представниками двох народів», і пояснюють його прагненням М. Аббаса поліпшити хитке становище на внутрішньополітичній арені, де ФАТХ значно програє ХАМАСу[59][61][60][61][53][59][62][63][64].

26 серпня 2019 року Держдепартамент США виключив Палестину зі списку країн і територій. Прессекретар голови Палестинської адміністрації Набіль Абу Рудейна розкритикував це рішення[65].

Адміністративний поділРедагувати

Палестинська держава складається з 16 провінцій (араб. محافظة‎ — мухафаза, мн. — мухафазат): 11 на Західному березі річки Йордан і 5 в Секторі Гази. Сектор Гази, де-факто, знаходиться під управлінням радикального руху Хамас.

Західний берегРедагувати

Провінції[66] Населення[66] Площа(км2)[66]
Джанін 256,212 583
Тубас 48,771 372
Тулькарм 158,213 239
Наблус 321,493 592
Калькілія 91,046 164
Сальфіт 59,464 191
Рамалла та ель-Біра 278,018 844
Єрихон 41,724 608
Єрусалим 362,521 344
Вифлеєм 176,515 644
Хеврон 551,129 1,060
Разом 2,345,107 5,671

Сектор ГазиРедагувати

Провінція[66] Населення[66] Площа(км2)[66]
Північна Газа 270,245 61
Газа 496,410 70
Дейр ель-Балах 205,534 56
Хан-Юніс 270,979 108
Рафах 173,371 65
Разом 1,416,539 360

Державний устрійРедагувати

Міжнародний статусРедагувати

15 грудня 1988 року Генеральна Асамблея ООН у своїх резолюціях 43/176 і 43/177, «враховуючи триваючу з 9 грудня 1988 року» палестинську інтифаду та підтвердивши резолюцію 181 (II) від 1947 року про розділ Палестини на дві держави та резолюцію Радбезу ООН 242 1967 року, взяла до відома заяву Виконкому ОВП від 13 грудня 1988 року про проголошення Держави Палестина Національною Радою Палестини, і постановила надалі іменувати делегацію ОВП, що має в ООН статус спостерігача, делегацією «Палестини» «без шкоди для статусу спостерігача та функцій ОВП у системі ООН»[67][68].

Для повноправного членства в ООН як держави, Палестина повинна пройти процедуру схвалення свого міжнародно-правового визнання — набрати 129 голосів (від 193 держав-членів ООН) тобто, 2/3 голосів, а рішення Генасамблеї приймається за рекомендацією Ради Безпеки ООН.[69]

Ця процедура передбачає прийняття Радою безпеки спеціальної декларації, після чого та передається на розгляд Генеральної Асамблеї, де приймається або відхиляється простою більшістю голосів.

У вересні 2015 року 119 голосами «За» було прийнято резолюцію, яка дозволила Палестині підняти свій прапор у штаб-квартирі ООН на рівні з державами-членами[70].

Процес визнання незалежностіРедагувати

У березні 2002 року Рада Безпеки ООН, посилаючись на свої попередні резолюції, зокрема на резолюції № 242 1967 року та № 338 (1973 року), підтвердила новою резолюцією 1397 (2002), що ООН прагне до створення у регіоні Палестина двох держав, Ізраїль та Палестина, які б жили пліч-о-пліч у межах безпечних та визнаних кордонів.[71] Слід зазначити, що проект цієї резолюції було представлено делегацією США, а постійний представник Ізраїлю при ООН Єгуда Ланкрі висловив задоволення у зв'язку з прийняттям Радою цієї резолюції, особливо відзначивши, що «резолюція жорстко відкидає тероризм та обумовлює необхідність якнайшвидшого встановлення обома сторонами режиму припинення вогню».[72][73]

У вересні 2010 року, виступаючи на саміті ООН, президент США Б. Обама заявив, якщо вдасться вирішити арабо-ізраїльський конфлікт, «незалежна палестинська держава увійде до складу ООН»[74].

У зв'язку з передбачуваним наміром керівництва ПНА звернутися у вересні 2011 року до ООН з проханням про одностороннє визнання Держави Палестина, десятки ізраїльських юристів закликали Генерального секретаря ООН відхилити її, оскільки таке «визнання повністю йде врозріз як з угодами, підписаними досі між ОВП та Ізраїлем, а також представниками ООН, США, ЄС, Росії, Норвегії, Йорданії та Єгипту, так і з резолюціями 242 (1967) і 338 (1973), прийнятими Радою Безпеки ООН» [75][61].

23 вересня 2011 року лідер ПНА Махмуд Абас передав генсекретарю ООН Пан Гі Муну офіційну заявку на вступ Держави Палестина в ООН як повноправного члена[76]. Рада Безпеки ООН таке рішення не підтримала, і у вересні 2012 р. керівництво ПНА звернулося до Генеральної Асамблеї ООН з проханням про визнання ПНА «державою-спостерігачем»[77][78][79].

29 листопада 2012 року за підсумками голосування у Генеральної Асамблеї ООН (138 голосів «За», 9 — «проти», 41 країна утрималася) «надала Палестині статус держави-спостерігача при Організації Об'єднаних Націй, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі Організації звільнення Палестина в Організації Об'єднаних Націй як представника палестинського народу згідно із відповідними резолюціями та практиці»[15][16][17].

Керівники провідних політичних партій Ізраїлю засудили зміст промови М. Аббаса на ГА ООН, назвавши її:

  • «обурливою та такою, що спотворює історію» (лідер опозиції Шелі Яхимович),
  • «виступ, повний наклеп, лише підтверджує той факт, що поки Абу Мазен стоїть на чолі палестинців, він не принесе своєму народу ніякого прогресу, а використовуватиме його для задоволення особистих інтересів. Абу Мазен накличе на палестинців лише зайві страждання, віддаливши можливість мирного врегулювання» (Міністр закордонних справ Авігдор Ліберман).

Канцелярія прем'єр-міністра Ізраїлю заявила, що «йдеться про безглузді кроки, які не потягнуть за собою ніяких змін».[80]

Раніше прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаніягу заявив, що[81]

Палестинську державу не буде створено без визнання палестинцями права Ізраїлю на існування, як єврейської держави, вона не буде створено без отримання Ізраїлем гарантій завершення конфлікту, і її не буде створено без забезпечення повної безпеки нашої країни.

Ряд експертів також вважають, що дане рішення ГА ООН не буде сприяти реальному перетворенню ПНА у державу[64]. Про це ж раніше попереджали керівництво ПНА залучені нею ж експерти у своїй доповіді. Цю доповідь було підготовано під час подачі ПНА прохання про надання їй статусу держави — повноцінного члена ООН у вересні 2011 року: «одностороннє проголошення незалежності через звернення до ООН у вересні швидше нашкодить палестинцям »[82][60], та інші фахівці[83].

15 грудня 2011 року незалежність Держави Палестина визнала Ісландія, ставши фактично першою країною Західної Європи, яка зробила такий політичний крок[84]. В 2014 році уряд Швеції першим у Євросоюзі визнав суверенітет Палестини[85], а парламенти Великої Британії та Франції прийняли резолюції про визнання незалежності Палестини, проте уряди цих країн не проголосували на підтримку незалежності. У серпні 2018 року Колумбія визнала Палестину незалежною державою[86].

Останнью допоки державою, що визнала суверенітет Палестини, став Сент-Кіттс і Невіс у липні 2019 року[87].

Станом на 1 січня 2021 року суверенінет Палестини визнали 139 зі 194 незалежних країн світу, зокрема, Ватикан[88].

Країни, що визнали незалежність ПалестиниРедагувати

Слід також зазначити, що деякі держави (позначені в статті *) заявили про підтримку претензій та право (визнавши кордони) Держави Палестина на встановлення меж 4 червня 1967 року — тобто на Сектор Газа, весь Західний берег річки Йордан і Східний Єрусалим. Напівжирним шрифтом відзначені держави — постійні члени Ради Безпеки ООН. Окремими кольорами відзначені країни, що не визнають державу Ізраїль і не мають або перервали з ним дипломатичні відносини.

Держава 0Дата визнання 0Голосування

на ГА ООН 26.11.2012[89]0

1.   Алжир[90][91] 15 листопада 1988[92] За
2.   Бахрейн[93][94] 15 листопада 1988[92] За
3.   Індонезія[95][96] 15 листопада 1988[92] За
4.   Ірак[97] 15 листопада 1988[92] За
5.   Ємен[98][99][100] 15 листопада 1988[92] За
6.   Кувейт[101][102][103] 15 листопада 1988[92] За
7.   Лівія[104] 15 листопада 1988[92] За
8.   Мавританія[105][106] 15 листопада 1988[92] За
9.   Малайзія[107][108] 15 листопада 1988[92] За
10.   Марокко[109][110][111] 15 листопада 1988[92] За
11.   Сомалі[112][113][114] 15 листопада 1988[92] За
12.   Туніс[115][116][117] 15 листопада 1988[92] За
13.   Туреччина[118][119] 15 листопада 1988[92] За
14.   Афганістан 16 листопада1988[92] За
15.   Бангладеш[120] 16 листопада1988[92] За
16.   Замбія[121][122][123] 16 листопада1988[92] За
17.   Йорданія[124] 16 листопада1988[92] За
18.   Катар[125] 16 листопада1988[92] За
19.   Куба[126][127][128] 16 листопада1988[92] За
20.   Мадагаскар 16 листопада1988[92] Відсутн.
21.   Мальта[129][130]   Європейський Союз 16 листопада1988[92] За
22.   Нікарагуа[131][132][133] 16 листопада1988[92] За
23.   ОАЕ[134][135][136][137] 16 листопада1988[92] За
24.   Пакистан[138] 16 листопада1988[92] За
25.   Саудівська Аравія[139][140] 16 листопада1988[92] За
26.   Сербія[141] 16 листопада1988[92] За
27.   Албанія[142] 17 листопада 1988[92] Утрим.
28.   Бруней[107][143][144][145][146] 17 листопада 1988[92] За
29.   Джибуті[113][114] 17 листопада 1988[92] За
30.   Маврикій[147][148] 17 листопада 1988[92] За
31.   Судан[149][150][151][152] 17 листопада 1988[92] За
32.   Гамбія[153][154][155][156] 18 листопада 1988[157][92] За
33.   Єгипет[158][159][160][161] 18 листопада 1988[92] За
34.   Індія[162] 18 листопада 1988[92] За
35.   Кіпр*[163][164]   Європейський Союз 18 листопада 1988[92] За
36.   Нігерія[165] 18 листопада 1988[92] За
37.   Сейшельські Острови[148][166] 18 листопада 1988[92] За
38.   Словаччина[167][168]   Європейський Союз 18 листопада 1988[92] Утрим.
39.   Чехія[169][170]   Європейський Союз 18 листопада 1988[92] Проти
40.   Шрі-Ланка[171] 18 листопада 1988[92] За
41.   Білорусь[172][173][174] 19 листопада 1988[92] За
42.   В'єтнам[175] 19 листопада 1988[92] За
43.   Гвінея[176][153] 19 листопада 1988[92] За
44.   Намібія[177][178][179] 19 листопада 1988[92] За
45.   Росія[180][181][182][183][184] 19 листопада 1988[92] За
46.   Україна[185][186][187] 19 листопада 1988[92] Відсутн.
47.  КНР[188][189] 20 листопада 1988[92] За
48.   Буркіна-Фасо[190][191][192][193] 21 листопада 1988[92] За
49.   Гвінея-Бісау[153][194] 21 листопада 1988[92] За
50.   Камбоджа[175][195] 21 листопада 1988[92] За
51.   Коморські Острови[148][196] 21 листопада 1988[92] За
52.   Малі[192][193] 21 листопада 1988[92] За
53.   Монголія[197] 22 листопада 1988[92] Утрим.
54.   Сенегал[153] 22 листопада 1988[92] За
55.   Угорщина[198][199]   Європейський Союз 23 листопада 1988[92] Утрим.
56.   Кабо-Верде[153][194] 24 листопада 1988[92] За
57.   Північна Корея[200][201] 24 листопада 1988[92] За
58.   Нігер[202][203][204] 24 листопада 1988[92] За
59.   Румунія[205][206]   Європейський Союз 24 листопада 1988[92] Утрим.
60.   Танзанія[148] 24 листопада 1988[92] За
61.   Болгарія[207]   Європейський Союз 25 листопада 1988[92] Утрим.
62.   Мальдіви[171][208] 28 листопада 1988[92] За
63.   Гана[209][210] 29 листопада 1988[92] За
64.   Зімбабве[211][212][213][214][215] 29 листопада 1988[92] За
65.   Того 29 листопада 1988[92] Утрим.
66.   Чад 1 грудня 1988[92] За
67.   Лаос[216] 2 грудня 1988[92] За
68.   Сьєрра-Леоне[153][194] 3 грудня 1988[92] За
69.   Уганда 3 грудня 1988[92] За
70.   Республіка Конго 5 грудня 1988[92] За
71.   Ангола[217][218][219][220] 6 грудня 1988[92] За
72.   Мозамбік[221] 8 грудня 1988[92] За
73.   ДР Конго 10 грудня 1988[92] Утрим.
74.   Сан-Томе і Принсіпі 10 грудня 1988[92] За
75.   Габон[222][223][224] 12 грудня 1988[92] За
76.   Оман[225] 13 грудня 1988[92] За
77.   Польща[226][227]   Європейський Союз 14 грудня 1988[92] Утрим.
78.   Ботсвана 19 грудня 1988[92] За
79.   Непал 19 грудня 1988[92] За
80.   Бурунді 22 грудня 1988[92] За
81.   ЦАР[228] 23 грудня 1988[92] За
82.   Бутан 25 грудня 1988[92] За
83.   Бенін[229] 1988 чи 1989[92] За
84.   Кенія[212][230][231][232][233][234][235][236] 1988 чи 1989[92] За
85.   Екваторіальна Гвінея 1988 чи 1989[92] Відсутн.
86.   Руанда 2 січня 1989[92] Утрим.
87.   Іран[237][238][239][240][241] 4 лютого 1989[92] За
88.   Ефіопія[236] 4 лютого 1989[92] За
89.   Вануату 21 серпня 1989[242] Утрим.
90.   Філіппіни[107][243][244][245][246] в вересні 1989[247] За
91.   Есватіні*[248][249][250][250][251][252] липень 1991 чи раніше[253] За
92.   Туркменістан 17 квітня 1992[254] За
93.   Казахстан 6 квітня 1992[255][256] За
94.   Азербайджан 15 квітня 1992[257][258] За
95.   Грузія 25 квітня 1992[259][260] За
96.   Таджикистан 6 березня 1992[261][262] За
97.   Боснія і Герцеговина 27 травня 1992[263][264] Утрим.
98.   Узбекистан 25 вересня 1994[265] За
99.   ПАР 15 лютого 1995[179] За
100.   Киргизстан 12 вересня 1995[266] За
101.   Малаві*[267][268] 23 листопада 1998[269][270] Утрим.
102.   Східний Тимор 1 березня 2004[271] За
103.   Папуа Нова Гвінея 4 жовтня 2004[272] Утрим.
104.   Чорногорія 24 липня 2006[273] Утрим.
105.   Коста-Рика 5 лютого 2008[274][275] За
106.   Ліван[276][277] 28 листопада 2008[276] За
107.   Кот-д'Івуар[278] 1 грудня 2008[279] За
108.   Венесуела 28 квітня 2009[280] За
109.   Домініканська Республіка 14 липня 2009[281] За
110.   Бразилія* 1 грудня 2010[282] За
111.   Аргентина* 7 грудня 2010[283][284] За
112.   Болівія* 18 грудня 2010[285] За
113.   Еквадор* 24 грудня 2010[286] За
114.   Чилі 7 січня 2011[287] За
115.   Гаяна* 13 січня 2011[288] За
116.   Перу 24 січня 2011[289][290] За
117.   Парагвай* 28 січня 2011[291][292] Утрим.
118.   Суринам* 1 лютого 2011[293] За
119.   Уругвай 15 березня 2011[294][295][296] За
120.   Лесото* 6 червня 2011[267][268][297] За
121.   Південний Судан 14 липня 2011[298][299][300] За
122.   Ліберія 15 липня 2011[298][299][300] Відсутн.
123.   Сирія* 18 липня 2011[301][302] За
124.   Сальвадор 25 серпня 2011[303][304] За
125.   Гондурас* 26 серпня 2011[305][306] За
126.   Сент-Вінсент і Гренадини*[307] 30 серпня 2011[308][309] За
127.   Беліз* 9 вересня 2011[310][311][312] За
128.   Домініка 14 вересня 2011[313] За
129.   Антигуа і Барбуда* 22 вересня 2011[314] За
130.   Гренада 25 вересня 2011[298][299][300] За
131.   Ісландія* 15 грудня 2011[315] За
132.   Таїланд* 18 січня 2012[316][317] За
133.   Гватемала 8 квітня 2013[318][319] Утрим.
134.   Гаїті 27 вересня 2013[298][299] Утрим.
135.   Швеція   Європейський Союз 30 жовтня 2014[320][321][322] За
136.   Ватикан 13 травня 2015[323][324][325] Не є членом ООН
137.   Сент-Люсія 14 вересня 2015[326] За
138.   Колумбія 3 серпня 2018[327] Утрим.
139.   Сент-Кіттс і Невіс 30 липня 2019[328] За[329]

Країни, що не визнали незалежність ПалестиниРедагувати

На 1 січня 2021 року 55 незалежних країн не визнали Палестину суверенною. 18 країн є членами Євросоюзу, 17 — Співдружності націй, 9 входять до Великої двадцятки (і ЄС, як колективний член G-20, не підтримує незалежність Палестинської держави), три держави є членами Ради Безпеки ООН: Франція, Велика Британія та США. Всі країни великої сімки не визнали суверенітет Палестини.

Країна-член ООН Позиція Членство або співдружність
1   Австралія   Співдружність націй, країна великої двадцятки
2   Австрія   Європейський Союз
3   Андорра
4   Багамські Острови   Співдружність націй
5   Барбадос   Співдружність націй
6   Бельгія   Європейський Союз
7   Велика Британія   Співдружність націй, країна великої двадцятки
8   Вірменія
9   Греція   Європейський Союз
10   Данія   Європейський Союз
11   Еритрея
12   Естонія   Європейський Союз
13   Ізраїль
14   Ірландія   Європейський Союз
15   Іспанія   Європейський Союз
16   Італія   Європейський Союз, країна великої двадцятки
17   Камерун   Співдружність націй
18   Канада   Співдружність націй, країна великої двадцятки
19   Кірибаті   Співдружність націй
20   Латвія   Європейський Союз
21   Ліхтенштейн
22   Литва   Європейський Союз
23   Люксембург   Європейський Союз
24   М'янма
25   Маршаллові Острови
26   Мексика Країна великої двадцятки
27   Молдова
28   Монако
29   Науру   Співдружність націй
30   Нідерланди   Європейський Союз
31   Німеччина   Європейський Союз
32   Нова Зеландія   Співдружність націй
33   Норвегія
34   Палау
35   Панама
36   Південна Корея Країна великої двадцятки
37   Північна Македонія
38   Португалія   Європейський Союз
39   Самоа   Співдружність націй
40   Сан-Марино
41   Сінгапур   Співдружність націй
42   Словенія   Європейський Союз
43   Соломонові Острови   Співдружність націй
44   США Країна великої двадцятки
45   Тонга   Співдружність націй
46   Тринідад і Тобаго   Співдружність націй
47   Тувалу   Співдружність націй
48   Федеративні Штати Мікронезії
49   Фіджі   Співдружність націй
50   Фінляндія   Європейський Союз
51   Франція   Європейський Союз, країна великої двадцятки
52   Хорватія   Європейський Союз
53   Швейцарія
54   Ямайка   Співдружність націй
55   Японія Країна великої двадцятки


Міжнародні відносиниРедагувати

 
Визнання незалежності Держави Палестина:
   держави, що визнають незалежність Палестини та мають з нею дипломатичні відносини
   держави, що визнають незалежність Палестини, проте не мають з нею дипломатичних відносин
   держави, що не визнають незалежність Палестини

Держава Палестина офіційно визнана більшістю держав-членів ООН[330] та входить до складу Ліги Арабських Держав, але не має статусу повноправного члена ООН, оскільки не визнана двома державами-постійними членами Ради Безпеки ООН: (США та Великою Британією, а також більшістю країн Євросоюзу, Японією та деякими іншими[331]).

31 жовтня 2011 року Держава Палестина була прийнята до ЮНЕСКО[332].

Починаючи з Літніх Олімпійських ігор 1996 року Міжнародний олімпійський комітет визнав відокремлений Палестинський Олімпійський Комітет, що представляє Палестинську національну адміністрацію (ПНА) у міжнародному олімпійському русі. З 1998 року, міжнародна футбольна федерація (ФІФА) визнала Палестинську національну футбольну команду. 26 жовтня 2008 року Палестина зіграла свій перший матч у себе вдома з рахунком 1—1 проти Йорданії на Західному березі річки Йордан.

ВладаРедагувати

15 січня 2021 року президент Палестинської автономії Махмуд Аббас підписав декрет про призначення парламентських та президентських виборів у 2021 році[333]. Президентські вибори заплановано на 31 липня, а парламентські — на 22 травня. До парламенту мають бути обрані 120 депутатів[334].

КордониРедагувати

 
Січень 2004

Згідно з резолюції 181 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада 1947 року про розділ британської мандатної території, Палестина на її території заплановано створення двох незалежні держави — єврейської (Держава Ізраїль) та арабської, а також Великий Єрусалим — території, підконтрольної ООН. Кожна з держав повинна складатися з трьох територій, що межують одна з одною лише кутами. Араби відмовилися прийняти план ООН і не визнали факт самопроголошення єврейської держави. 15 травня 1948 року армії шести арабських країн: Лівану, Сирії, Саудівської Аравії, Трансйорданії, Іраку та Єгипту вторглися на територію, відведену ООН майбутній єврейській державі, з півночі, сходу та півдня. Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948 року близько половини територій, виділених під арабську державу, а також Західний Єрусалим виявилися під контролем держави Ізраїль. Решта арабської території, а також Східний Єрусалим, опинилися під контролем Йорданії та Єгипту, і залишалися під їх керуванням до Шестиденної війни 1967 року, внаслідок якої Ізраїль захопив ці території Палестини.

До початку 1980-х років арабські держави (за винятком Єгипту) не визнавали права держави Ізраїль на існування та підтримували претензії палестинців на територію Ізраїлю. Наприкінці 1980-х років «Організація звільнення Палестини» (ОВП) визнала де-факто арабо-ізраїльські кордон станом на 4 червня 1967 року. Це визнання зробило можливим укладення 1993 року Угод в Осло між Ізраїлем і ОВП і створення Палестинської національної адміністрації (ПНА).

Попри це, після перемоги на парламентських виборах у ПНА у січні 2006 року руху «Хамас», він досі відкидає право Ізраїлю на існування. Останнім часомколи саме? з'явилися повідомлення про те, що деякі представники ХАМАСу, все ж, вважають за можливе говорити про ймовірність тривалого перемир'я у разі відходу Ізраїлю до кордонів 1967 року, звільнення Ізраїлем всіх палестинських в'язнів (котрі відбувають терміни за терористичну діяльність та кримінальні злочини), і надання можливості біженцям повернутися на свої землі. Подібної думки дотримуються і деякі представники ФАТХ.

Зокрема, тимчасовий повірений у справах Держави Палестина у Росії Фаєд Мустафа (представник партії ФАТХ, яка програла на парламентських виборах у Палестинської автономії 2006 року, але утримує контроль над Західним берегом річки Йордан) стверджує:[335]

Це стосується статусу Єрусалиму, де позиція Палестини збігається з точкою зору міжнародного співтовариства: Східний Єрусалим стає столицею Палестини, Західний — столицею Ізраїлю. Це стосується повернення біженців. Є відповідна резолюція Генасамблеї ООН 194 від Фотозвіт 1947 року, ми згодні з нею. Ізраїлю залишається лише виконати її — і питання буде вирішене. Якщо говорити коротко, то все залежить від волі Ізраїлю — якщо Ізраїль припинить окупацію, вирішить цю головну проблему, думаю, всі питання одразу вирішаться.

НаселенняРедагувати

Згідно з переписом населення, що проводився у грудні 2017 року, у Палестинській державі мешкає 4 705 855 осіб (2 394 359 чоловіків та 2 311 496 жінок)[336]. Очікувана тривалість життя — 74,62 роки.

Прогноз населення Палестини від ООН[337]
Рік Чисельність населення Річні зміни у % Річні зміни Мігранти Середній вік Рівень народжуваності Щільність (осіб/ км²) Відсоток

міського населення

Міське населення Частка держави

у світі за населенням

Населення світу Палестинська держава

у глобальному рейтингу

2020 5 101 414 2,41 % 114 450 -10 563 20,8 3,67 847 80,00 % 4 083 476 0,07 % 7 794 798 739 121
2025 5 718 414 2,31 % 123 400 -5 21,9 3,67 950 82,30 % 4 707 958 0,07 % 8 184 437 460 118
2030 6 341 728 2,09 % 124 663 -5 23,1 3,67 1 053 84,70 % 5 371 488 0,07 % 8 548 487 400 116
2035 6 971 088 1,91 % 125 872 -5 24,5 3,67 1 158 87,10 % 6 068 757 0,08 % 8 887 524 213 114
2040 7 599 231 1,74 % 125 629 -5 26,1 3,67 1 262 89,40 % 6 792 784 0,08 % 9 198 847 240 112
2045 8 217 273 1,58 % 123 608 -5 001 27,6 3,67 1 365 91,70 % 7 537 555 0,09 % 9 481 803 274 111
2050 8 815 774 1,42 % 119 700 29,1 3,67 1 464 94,10 % 8 292 644 0,09 % 9 735 033 990 107

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Палестина вважає Рамаллу тимчасовою столицею Палестинської національної адміністрації (ПНА). Палестинська національна адміністрація проголосила Єрусалим столицею Палестини, хоча вона не має над ним реального суверенітету
  2. Основной закон Палестинского государства, Ст. 3.
    • Article (3) : Jerusalem is the Capital of Palestine.
  3. Основной закон Палестинского государства, Ст. 5.
  4. Дані Палестинського академічного товариства вивчення міжнародних відносин. Архів оригіналу за 4 жовтень 2006. Процитовано 3 червень 2013. 
  5. State of Palestine Population (2021) - Worldometer. www.worldometers.info (en). Процитовано 2021-01-17. 
  6. Population, latest available census and estimates (2018 - 2019). 
  7. Палестиною названа римським імператором Адріаном після придушення 135 року н. е. повстання євреїв проти Риму з метою стерти пам'ять про Юдейське царство. «Palaestina» (латинський варіант грецької назви) походить від «Філіст» (івр. ארץ פלשת‎, [Ерец-Пелешет])   — назви заселеної у давнину філістимлянами частини середземноморського узбережжя нинішнього Ізраїлю. Філістимляни, що брали участь у русі «народів моря», на початку XIII століття до н. е. осіли на родючій прибережній смузі Ханаана  — Саронської низовини. Їх етнічна приналежність і мова невідомі, але, можливо, вони були споріднені з найдавнішим доіндоєвропейським населенням Балкан та Малої Азії. Див. «История Древнего Востока. Часть вторая. М., 1988. С. 280—282.», статья Палестина.
  8. РИА Новости — Аббас велел переименовать ПНА в «Государство Палестина»
  9. Новый Регион 2. ООН наделила Палестину статусом государства-наблюдателя. Архівовано 12 травень 2013 у Wayback Machine.[недоступне посилання з 21 лютого 2018]
  10. Шаблон:JVL[недоступне посилання з 21 лютого 2018]
  11. Опасность преждевременного признания Палестинского государства (ru). МІД Ізраїля. 15 Июня 2011. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  12. Palestinians celebrate status upgrade at UN
  13. Status of Palestine in the United Nations Архівовано 10 грудень 2012 у Wayback Machine.[недоступне посилання з 21 лютого 2018]
  14. U.N. Assembly, in Blow to U.S., Elevates Status of Palestine.
  15. а б Резолюция ГА ООН № 16/19 от 29.11.2012 «Статус Палестины в Организации Объединённых Наций». Архівовано 29.10.2013, у Wayback Machine.[недоступне посилання з 21 лютого 2018]
  16. а б Генеральна Ассамблея ООН 138 голосами «за» предоставила Палестине статус государства-наблюдателя при ООН, не являющегося ее членом. ООН. 29.11.2012. Архів оригіналу за 01.12.2012. Процитовано 2012-11-30. 
  17. а б Генассамблея ООН повысила статус Палестинской автономии — euronews, 29/11/2012
  18. Abbas replaces 'PNA' with Palestine. Архів оригіналу за 12 березень 2013. Процитовано 3 червень 2013. 
  19. Information Ministry to Use 'State of Palestine' on Press Cards Архівовано 15 січень 2013 у Wayback Machine.. — WAFA, 8 січень 2013 року
  20. США не будут называть Палестинскую автономию «Государством Палестина». Русская служба «Голоса Америки». 08.01.2013. Архів оригіналу за 19.01.2013. Процитовано 2013-01-13. 
  21. State of Palestine Name Change Shows Limitations (en). Associated Press. Jan. 07, 2013. Архів оригіналу за 2013-01-19. Процитовано 2013-01-13. 
  22. а б League of Nations: The Mandate for Palestine, July 24, 1922. Modern History Sourcebook (en). Fordham University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 5 июля 2008.  Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  23. Уинстон Черчилль и сионизм: история метаний Станислав Кожеуров, Иван Фадеев, Алек Д. Эпштейн, «Лехаим» ноябрь 2009
  24. Государство Израиль. Израиль и палестинская проблема // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  25. Исследование «Истоки и история проблемы Палестины», подготовленое Отделом по делам палестинцев Секретариата Организации Объединенных Наций для Комитета по осуществлению неотъемлемых прав палестинского народа и под его руководством
  26. The Population of Palestine Prior to 1948 (en). MidEastWeb. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 5 липня 2008. 
  27. Population Statistics (en). Israeli — Palestinian ProCon.org. Процитовано 2008-07-07.  Вказано більш, ніж один |deadlink= та |deadurl= (довідка)
  28. Fraser T. G. The Arab-Israeli conflict. — 2. — Palgrave Macmillan, 2004. — P. 27. — ISBN 9780333717066.
  29. Background Paper No. 47 (ST/DPI/SER.A/47). United Nations. 20 апреля 1949. Архів оригіналу за 2008-05-24. 
  30. Резолюция ГА ООН № 181/ІІ
  31. Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН 181, 12.10.2010.[недоступне посилання з квітня 2019]
  32. а б EXPERIENCES IN ARAB AFFAIRS 1943—1958 Mohommed Fadhel Jamali (англ.)
  33. Statement by the Arab League upon the Declaration of the State of Israel (May 15, 1948) (англ.)
  34. Документ S/745. Каблограмма Генерального секретаря Лиги арабских государств на имя Генерального секретаря ООН. 15 мая 1948 р. (рос.)
  35. Arab League Declaration on the Invasion of Palestine, May 15, 1948
  36. Див. Jericho Declaration Архівовано 21 травень 2013 у Wayback Machine. Palestine Post, 14 декабря 1948 р.
  37. (ця анексія була визнана тільки Великою Британією і Пакистаном)
  38. Danny Ayalon Israel Palestinian Conflict: The Truth About the West Bank на YouTube (англ.)/ (рос.)
  39. P. R. Kumaraswamy. Historical Dictionary of the Arab–Israeli Conflict. — Lanham, Maryland • Toronto • Oxford : The Scarecrow Press, Inc, 2006. — P. lix. — ISBN 978-0-8108-5343-0.
  40. Abba Solomon Eban. Personal witness: Israel through my eyes. — Putnam, 1992. — P. 446. — ISBN 0399135898.
  41. Palestine Liberation Organization (PLO) britannica.com
  42. The Palestinian National Charter: Resolutions of the Palestine National Council July 1-17, 1968 Проект «Авалон»[en]
  43. Організація звільнення Палестини[недоступне посилання з липня 2019] в історичному довіднику «Терроизм і терористи»]
  44. Israel-PLO Recognition: Exchange of Letters between PM Rabin and Chairman Arafat (en). МІД Ізраїля. 9 Sep 1993. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15. 
  45. Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements (en). МІД Ізраїля. Архів оригіналу за 2012-03-12. Процитовано 2009-03-04. 
  46. Соглашения в Осло (ru). Еврейское агентство. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15. 
  47. Main Points of Gaza-Jericho Agremeent (en). МІД Ізраїля. May 4, 1994. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-15. 
  48. Адміністрація Арафата визнана терористичною організацією[недоступне посилання з квітня 2019]
  49. Special Cabinet meeting: Palestinian Authority is an entity that supports terrorism; Tanzim and Force 17 are terrorist organizations, and will be acted against accordingly, 3-Dec-2001
  50. Victims of Palestinian Violence and Terrorism since September 2000. lang=en. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  51. The Involvement of Arafat, PA Senior Officials and Apparatuses in Terrorism against Israel, Corruption and Crime МІД Ізраїля, 6 May 2002 (англ.)
    • Table of Contents
    • Executive Summary
    • General
    • Chapter I — The Ideological Dimension — Education, Incitement, and Support by Senior PA officials
    • Chapter II — The Financial Dimension — The Financing of Terrorism by PA Elements
    • Chapter III — The Practical Dimension — PA and Fatah Security Apparatuses Support of Terrorism
    • Chapter IV — The Al Aqsa Martyrs Brigades and Fatah are One and the Same, and Yasser Arafat is their Leader and Commander
    • Chapter V — Arms Procurement by the PA in Violation of International Agreements
    • Chapter VI — Cooperation between the PA and Terror Sponsoring States
    • Chapter VII — Corruption in the PA
    • Appendix — (Partial) Characteristics of the Terrorist Infrastructure which developed in the PA:
      • Jenin — The Capital of the Palestinian Suicide Terrorists
      • Nablus — The Main Infrastructure of Palestinian Terrorism
      • Bethlehem — Mistreatment of the Christian Population
  52. Израиль (страна), Энциклопедия Кругосвет
  53. а б в Ханин В. (Зеэв) (24 октября, 2011). Израиль и перспективы ликвидации «ХАМАСстана» в Секторе Газа. iimes.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  54. ХАМАС возглавил Палестину. Архів оригіналу за 1 січень 2009. Процитовано 3 червень 2013. 
  55. Аббас прийняв присягу нового палестинського уряду, сформованого «Хамасом»
  56. ХАМАС в Москве
  57. «[[Га-Арец|Гаарец]]»: Ольмерт предлагал Аббасу «обмен территориями». newsru.co.il. 17 декабря 2009 р. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-12-01.  Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  58. Кондолизза Райс рассказала о срыве палестино-израильского соглашения. lenta.ru. 24.10.2011. Процитовано 2012-12-01. 
  59. а б в Палестинское руководство: курс на конфронтацию (ru). МІД Ізраїля. 1 Марта 2011. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-01. 
  60. а б в Ханин В. (Зеэв) (17.09.2011). Обращение ПНА в ООН: возможные издержки и перспективы. iimes.ru. Архів оригіналу за 04.12.2012. Процитовано 2012-12-01. 
  61. а б в Шаблон:Zman.com
  62. Демарш Аббаса. mk.ru. 13 ноября 2012. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  63. Геворг Мирзаян (30 ноя 2012). Аббасова победа. expert.ru. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  64. а б Сергей Дузь (30.11.2012). Повышение статуса Палестины в ООН не решает старых проблем. rus.ruvr.ru. Архів оригіналу за 04.12.2012. Процитовано 2012-12-02. 
  65. Держдеп США виключив Палестину із списку країн і територій. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-08-26. 
  66. а б в г д е Палестинські території: адміністративні одиниці. GeoHive (англ.). Архів оригіналу за 14 липень 2014. Процитовано 24 Жовтня 2012. 
  67. Грудневі резолюції 1988 року Генеральной Ассамблеи ООН.
  68. Резолюции A/RES/43/176 и A/RES/43/177 от 15 декабря 1988 года // Вопрос о Палестине. Архів оригіналу за 28 липень 2011. Процитовано 3 червень 2013. 
  69. Второй «туз» вряд ли обеспечит выигрыш. Архів оригіналу за 29 серпень 2011. Процитовано 3 червень 2013. 
  70. Прапор Палестини дозволили підняти в штаб-квартирі ООН. Українська правда (uk). Процитовано 2021-01-16. 
  71. Резолюция 1397 (2002), прийнята Радою Безпеки ООН на 4489-му засіданні, 12 березня 2002 року.
  72. По инициативе США Палестину назвали государством, 13 марта 2002 р. temadnya.ru
  73. СБ ООН признал Палестину государством. News.Ru. 13 марта 2002 года.
  74. Обама: через рік Палестина може війти до ООН, 23.09.2010
  75. Израильские юристы попросили генсека ООН о помощи, 25.05.11
  76. Аббас передав генсекретарю ООН заявку на вступ Палестини
  77. Радбез ООН не визначиться зі статусом Палестини. obozrevatel.com. 8 листопада 2011. Архів оригіналу за 2012-12-01. Процитовано 2012-11-30. 
  78. Палестинська влада звернуться в ООН для отримання особливого статусу. newsru.com. 8 вересня 2012 р. Процитовано 2012-11-30. 
  79. Палестина наращивает государственность. Газета "Коммерсантъ". №226 (5011), 29.11.2012. Архів оригіналу за 01.12.2012. Процитовано 2012-11-30. 
  80. Реакция лидеров Израиля на решение ООН о признании арабской Палестины. newsru.co.il. 30 ноября 2012 р. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  81. Нетаниягу огласил условия создания палестинского государства. cursorinfo.co.il. 29 ноября 2012. Архів оригіналу за 2012-12-04. Процитовано 2012-12-02. 
  82. Автором звіту є професор Оксфордського університету Гай Гудвін, «відомий своїм антисіонізмом та активною пропалестинською діяльністю»
  83. Володимир Кара-Мурза — про прийняття Палестини до ООН. Радио «Свобода». 27.09.2011. Архів оригіналу за 16.12.2012. Процитовано 2012-12-09. 
  84. Ісландія першою з країн Західної Європи визнала Палестину. ТСН.ua (uk). 2011-11-30. Процитовано 2021-01-16. 
  85. Швеция признала Палестину государством. euronews (ru). 2014-10-30. Процитовано 2021-01-16. 
  86. Колумбія визнала Палестину незалежною державою. ua.korrespondent.net (ru). Процитовано 2021-01-16. 
  87. Rasgon, Adam. Tiny island nation St. Kitts and Nevis recognizes Palestinian state. www.timesofisrael.com (en-US). Процитовано 2021-01-16. 
  88. Welle (www.dw.com), Deutsche. Ватикан визнав Палестину суверенною державою | DW | 02.01.2016. DW.COM (uk-UA). Процитовано 2021-01-16. 
  89. A/67/L.28-A/RES/67/19 of 26 November 2012. Unispal.un.org. Архів оригіналу за 2012-12-06. Процитовано 2012-12-01. 
  90. Ministère des Affaires Etrangères — Algerie «Algerie-Palestine-Diplomatie». Архів оригіналу за 2012-01-18. Процитовано 2011-02-01. 
  91. Algérie: l’ambassadeur palestinien échappe à " une tentative d’assassinat " | SunuContinent. Архів оригіналу за 2012-04-16. Процитовано 2011-06-21. 
  92. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт згідно Request for the admission of the State of Palestine to Unesco as a Member State, submitted by Algeria, Indonesia, Mauritania, Niger, Senegal. 1989-05-12. Архів оригіналу за 2011-08-24. Процитовано 2010-11-21. 
    • Згідно з результатами заявки, статус Палестини як держави не був визнаний UNESCO
  93. Bilateral Relations
  94. Foreign missions in Bahrain-State of Palestine
  95. Ministry of Foreign Affairs — Palestine. Архів оригіналу за 2011-05-25. Процитовано 2012-02-17. 
  96. Ministry of Foreign Affairs — Mission. Архів оригіналу за 2011-05-25. Процитовано 2011-02-01. 
  97. Untitled Page. Архів оригіналу за 2010-12-24. Процитовано 2011-02-01. 
  98. سفارة دولة فلسطين
  99. اخبار الوزارة
  100. The State Of Palestine. Архів оригіналу за 2010-12-21. Процитовано 2011-03-20. 
  101. طبيعة عمل إدارة الوطن العربي
  102. الكويت ستؤكد بمؤتمر الدول المانحة التزامها بقرارات دعم الشعب الفلسطيني
  103. Arab Economic Summit 2009 : The State of Palestine. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2011-03-18. 
  104. اللجنة الشعبية العامة للاتصال الخارجي والتعاون الدولي — الجماهيرية العظمى
  105. mauritania.mr
  106. mauritania.mr
  107. а б в Ministry of Foreign Affairs, Malaysia — Diplomatic and Consular Mission. Архів оригіналу за 2013-04-24. Процитовано 2011-01-26. 
  108. The Search Engine that Does at InfoWeb.net. Архів оригіналу за 2010-07-06. Процитовано 2011-03-20. 
  109. Ministry of Foreign Affairs and Cooperation
  110. Ministère des Affaires Etrangères et de la Coopération
  111. Ministry of Foreign Affairs and Cooperation
  112. فلسطين تشارك في المؤتمر الخاص بمواجهة تحديات القرصنة البحرية
  113. а б Les Nouvelles de Agence Djiboutienne d’Information 1999—2008. Архів оригіналу за 2011-01-06. Процитовано 2011-03-28. 
  114. а б Les Nouvelles de Agence Djiboutienne d’Information 1999—2008. Архів оригіналу за 2011-01-07. Процитовано 2011-03-28. 
  115. «L'Armée de l'Islam» affirme vouloir un Etat islamique en Palestine
  116. Solidarité Acheminement d'aides humanitaires au profit du peuple palestinien
  117. Ben Ali: Garantir au peuple palestinien frère, une protection internationale
  118. Turkey´s Political Relations with the Palestinian National Authority / Rep. of Turkey Ministry of Foreign Affairs. Архів оригіналу за 2017-09-06. Процитовано 2017-10-01. 
  119. Resident Diplomatic And Consular Missions / Rep. of Turkey Ministry of Foreign Affairs
  120. Palestine
  121. National Assembly of Zambia — Debates- Tuesday, 20th July, 2010
  122. National Assembly of Zambia — Presidential Speech Official Opening of Parliament — January 2005
  123. Zambian Missions Abroad
  124. قائمة البعثات الدبلوماسية في الأردن
  125. Details Page
  126. Directorio diplomático, Embajadas acreditadas en Cuba. Архів оригіналу за 2011-06-07. Процитовано 2011-01-31. 
  127. Ministerio de Relaciones Exteriores de Cuba. Архів оригіналу за 2011-01-14. Процитовано 2011-02-20. 
  128. Ministerio de Relaciones Exteriores de Cuba. Архів оригіналу за 2011-02-25. Процитовано 2011-02-20. 
  129. Ministry of Foreign Affairs Malta — Palestine
  130. Malta, Cyprus to set up joint diplomatic missions in Mid-East[недоступне посилання з Декабрь 2019]
  131. Ministerio de Relaciones Exteriores. Архів оригіналу за 2011-04-20. Процитовано 2011-02-20. 
  132. anexo_e. Архів оригіналу за 2011-07-24. Процитовано 2011-02-20. 
  133. anexo10. Архів оригіналу за 2011-07-24. Процитовано 2011-01-31. 
  134. وزارة الخارجيـة لدولة الإمارات العربية المتحدة. Архів оригіналу за 2014-05-02. Процитовано 2014-06-06. 
  135. DotNetNuke[недоступне посилання з Май 2019]
  136. WAM. Архів оригіналу за 2011-09-29. Процитовано 2019-05-14. 
  137. وزارة الخارجيـة لدولة الإمارات العربية المتحدة. Архів оригіналу за 2011-05-31. Процитовано 2011-03-18. 
  138. Ministry of Foreign Affairs
  139. سمو أمير منطقة الرياض يلتقي بوزير التجارة والصناعة وبسفير دولة فلسطين لدى المملكة
  140. فلسطين
  141. Ministry of Foreign Affairs of Serbia
  142. mfa diplomatik list 2010. Архів оригіналу за 2011-01-25. Процитовано 2011-01-31. 
  143. Ministry of Foreign Affairs & Trade Official Website, Brunei Darussalam
  144. Ministry of Foreign Affairs & Trade Official Website, Brunei Darussalam
  145. Ministry of Foreign Affairs & Trade Official Website, Brunei Darussalam
  146. Ministry of Foreign Affairs & Trade Official Website, Brunei Darussalam
  147. Diplomatic Corps: EMBASSY OF THE STATE OF PALESTINE. Архів оригіналу за 2011-01-16. Процитовано 2011-01-01. 
  148. а б в г The Tanzania National Website
  149. جمهورية السودان — وزارة الخارجية[недоступне посилання з Май 2019]
  150. خطاب رئيس الجمهورية المنتخب عمر البشير خلال مراسم تنصيبه في البرلمان
  151. https://web.archive.org/web/20081007092743/http://www.mfa.gov.sd/arabic/diploatic_list_07.pdf
  152. رئاسة قوات الشرطة — وزير الداخلية يلتقي سفيري دولة فلسطين _ واندونسيا لدي السودان-المكتب الصحفى
  153. а б в г д е Palestine — Gouvernement du Sénégal. Архів оригіналу за 2011-09-28. Процитовано 2011-03-13. 
  154. Office of The Gambian President: State House Online: Yahya A.J.J. Jammeh. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2010-10-15. 
  155. State House Correspondences. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2011-03-20. 
  156. Congratulatory message from President Arafat. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2011-01-01. 
  157. Diplomatic Relations
  158. Egypt State Information Service
  159. Egypt State Information Service
  160. Arab Republic of Egypt — Ministry of Foreign Affairs — PressDetails
  161. Maan News Agency: Egypt 'already recognizes' Palestinian state[недоступне посилання з Март 2020]
  162. palestine. Архів оригіналу за 2010-11-26. Процитовано 2011-01-31. 
  163. Кипр признал государство Палестины в границах 1967 года, сообщают СМИ|В мире
  164. Press and Information Office — Press Releases
  165. diplomatic list3. Архів оригіналу за 2011-07-24. Процитовано 2011-03-10. 
  166. Non-Resident Diplomatic Missions Accredited to the Republic of Seychelles — Diplomatic Directory — Ministry Of Foreign Affairs — The Republic of Seychelles
  167. Foreign missions in Slovakia. Архів оригіналу за 2011-05-24. Процитовано 2010-11-20. 
  168. Embassy Of Palestine(State of the) in Slovakia
  169. Foreign missions to the Czech Republic — Embassy The State of Palestine
  170. Embassy The State of Palestine to the Czech Republic
  171. а б Palistine — The home of Sri Lanka Ministry of External Affairs Website
  172. Дипломатические представительства иностранных государств в Республике Беларусь — Министерство иностранных дел Республики Беларусь. Архів оригіналу за 2011-03-05. Процитовано 2011-02-27. 
  173. Heads of missions in byelorussia
  174. The official internet-portal of the President of the Republic of Belarus
  175. а б Vietnam — Palestine Relations
  176. Site Web du Gouvernement de la République de Guinée. Архів оригіналу за 2012-08-02. Процитовано 2011-03-18. 
  177. diplomatic_list
  178. Embassies & High Commissions3. Архів оригіналу за 2011-05-29. Процитовано 2010-11-20. 
  179. а б Palestine (The State of)
  180. Мнения | Сергей Лавров: «Россия признала и признает государство Палестина»[недоступне посилання з Декабрь 2019]
  181. О дипломатических отношениях Российской Федерации с иностранными государствами
  182. Список руководителей дипломатических и консульских представительств зарубежных государств в России
  183. Вести. Ru: Медведев: Россия по сути уже имеет дипломатические отношения с Палестиной
  184. سفارة دولة فلسطين في روسيا الاتحادية — موسكو
  185. Палестина просит Черновецкого о помощи " Новости Киева. Все новости столицы сегодня — Корреспондент
  186. Президент Украины принял верительные грамоты от Чрезвычайных и Полномочных Послов Ливана, Литвы и Палестины — Официальное представительство Президента Украины[недоступне посилання з Май 2019]
  187. МЗС України — Публікації
  188. Palestine
  189. Chinese president receives credentials from foreign envoys
  190. Présidence du Burkina Faso
  191. Palestine/Burkina Faso: Un émissaire de Mahmoud Abas chez Blaise Compaoré
  192. а б FETE DE LA TABASKI A BAMAKO : DANS LA BONNE TRADITION. Архів оригіналу за 2011-07-22. Процитовано 2011-03-10. 
  193. а б COMMUNIQUE DU CONSEIL DES MINISTRES DU MERCREDI 05 MARS 2008. Архів оригіналу за 2011-07-22. Процитовано 2011-03-10. 
  194. а б в Visite de travail de l'ambassadeur de la Palestine en Guinée résident à Dakar![недоступне посилання з Май 2019]
  195. www.mfaic.gov.kh. Palestine
  196. Présidence de l’Union des Comores Site. Архів оригіналу за 2011-07-22. Процитовано 2011-02-09. 
  197. List Of States With Diplomatic Relations
  198. Ambassadors
  199. Hungary Tourist Information — List of Embassies
  200. Архивированная копия. Архів оригіналу за 2011-05-14. Процитовано 2011-02-09. 
  201. Past news. Архів оригіналу за 2011-05-14. Процитовано 2011-03-10. 
  202. Gouv Niger[недоступне посилання з Май 2019]
  203. Gouv Niger. Архів оригіналу за 2011-07-17. Процитовано 2011-06-12. 
  204. NIGER NEWS & ACTUALITES: Infos-Niger.com — Le chef du gouvernement reà§oit l'ambassadeur de l'etat de palestine au niger et le vice ministre chinois des affaires etrangà¨res n …
  205. Foreign missions in Romania — Palestine
  206. Embassy Of Palestine to Romania. Архів оригіналу за 2016-03-04. Процитовано 2019-05-14. 
  207. Foreign missions to Bulgaria: PALESTINE (Ambassade de Palestine) Féte Nationale: 15 novembre — Jour de l'Independance (1988) S. Exc. D-r. Ahmed AL MATHBOUH Ambassadeur Extraordinaire et Plénipotentiaire
  208. Ministry of Foreign Affairs Republic of Maldives. Архів оригіналу за 2011-07-22. Процитовано 2011-03-10. 
  209. New Envoys Present Letters of Credence. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2011-02-01. 
  210. Ghana@50 — Official Website For The 50th Independence Anniversary Celebration Of Ghana. Архів оригіналу за 2007-02-14. Процитовано 2011-04-26. 
  211. Visa Information
  212. а б President meets Palestinian Ambassador, October 13, 2004. Архів оригіналу за 2013-09-28. Процитовано 2016-02-04. 
  213. ZimTrade Website: Links > Foreign Representation N-Z. Архів оригіналу за 2012-03-24. Процитовано 2010-12-31. 
  214. На основе Документов Google
  215. Архивированная копия. Архів оригіналу за 2012-12-15. Процитовано 2011-04-27. 
  216. LIST OF STATES WHOM LAO P.D.R HAS ESTABLISHED DIPLOMATIC RELATION SINCE 1950. Архів оригіналу за 2012-01-18. Процитовано 2010-12-31. 
  217. Rádio FM STÉREO. Архів оригіналу за 2011-05-31. Процитовано 2011-03-25. 
  218. وزارة الشؤون الخارجية
  219. Embaixadas e Consulados em Angola
  220. EMBAIXADA DO ESTADO DA PALESTINA (LUANDA, Angola) — Import Export Ministères, administrations[недоступне посилання з Февраль 2020]
  221. missoes_diplomaticas. Архів оригіналу за 2011-07-17. Процитовано 2014-10-11. 
  222. Embassies And Consulates in Libreville — Embassy Of Palestine, Libreville Libreville Gabon
  223. Palestine Embassies and Consulates in Gabon. Архів оригіналу за 2010-11-27. Процитовано 2011-06-12. 
  224. Le Pratique du Gabon — Ambassades — Consulats
  225. Welcome to Ministry of Foreign Affairs — Sultanate of Oman
  226. Przedstawicielstwa dyplomatyczne w Polsce
  227. Diplomatic missions M-S
  228. Foreign relations of CAR
  229. Архивированная копия. Архів оригіналу за 2011-07-06. Процитовано 2011-05-02. 
  230. Israel and Africa: the problematic friendship: «recognized the State of Palestine»
  231. President Kibaki bids Envoys farewell. Архів оригіналу за 2011-05-22. Процитовано 2011-02-10. 
  232. Let’s tackle global challenges in a unified manner, President Kibaki says. Архів оригіналу за 2011-05-22. Процитовано 2011-02-10. 
  233. Kenya Reopens Israeli Ties — New York Times
  234. President meets Palestinian Ambassador. Архів оригіналу за 2013-09-28. Процитовано 2016-02-04. 
  235. Hon Richard Onyonka hosts Palestinian ambassador to Kenya in his office. Архів оригіналу за 2013-04-24. Процитовано 2011-06-12. 
  236. а б Diplomatic missions residing in Addis Ababa: Palestine
  237. Ministry of Foreign Affairs, Islamic Republic of Iran[недоступне посилання з Май 2019]
  238. Sunday 10 February 2008 — 10:24
  239. https://web.archive.org/web/20081203054110/http://www.mfa.gov.ir/cms/cms/system/galleries/download/nam-fullreport/35_-Palestine_State.pdf
  240. https://web.archive.org/web/20040714114054/http://www.un.org.ir/Embassies_noAddress_print.asp
  241. Center For Strategic Research — Seminars — Excerpts of the Conference Proceedings on International and Legal Dimensions of the Israeli Aggression against Gaza and the Scenario …. Архів оригіналу за 2016-03-04. Процитовано 2011-06-12. 
  242. Government of Vanuatu (21 August 1989).Letter to ambassador Ali Kazak (Ref: 8/3/3/nv-mf, 10/417/2). Ministry of Foreign Affairs. Accessed 2011-05-30.
  243. PIA daily news in English, Tagalog, Cebuano, Hiligaynon, Ilocano, Waray, Pangalatok from around the Philippines
  244. Foreign mission to Philipinnes
  245. RP Ambassador Julius D. Torres Presents Credentials to Palestinian President
  246. Ambassadors in Kuala Lumpur Join Prime Minister Najib for Buka Puasa
  247. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978971915160., p219: «The State of Palestine is recognized by over one hundred states including the Republic of the Philippines. In September 1989, diplomatic relations were established between the two governments leading to the opening of the Embassy of the State of Palestine in Manila, May 1990.»
  248. PNN — Palestine News Network — السفير عبد الجواد يقدم نسخة من أوراق اعتماده لوزير خارجية مملكة سوازيلاند
  249. وزارة الشؤون الخارجية МИД ПНА
  250. а б وكالة الانباء والمعلومات الفلسطينية — وفا — مملكة سوازيلاند تدعم التوجه الفلسطيني إلى الأمم المتحدة Архівовано вересень 27, 2011 на сайті Wayback Machine. Palestine News & Info Agency — WAFA, 06/19/2011
  251. وزارة الشؤون الخارجية МИД ПНА
  252. согласно ROAD FOR PALESTINE STATEHOOD- Recognition and Admission Архівовано серпень 18, 2011 на сайті Wayback Machine. PLO Negotiations Affairs Department:
  253. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9780946653997.: «By July 1991 the following states had recognized the independent State of Palestine, and more than 70 states had accorded Palestinian representatives full diplomatic status …. Afghanistan, Albania, … Austria, … Cameroon, … Swaziland, … Vanuatu, Vietnam, Yemen, Yugoslavia, Zaire, Zambia, Zimbabwe.»
  254. ГОСУДАРСТВА, С КОТОРЫМИ ТУРКМЕНИСТАН УСТАНОВИЛ ДИПЛОМАТИЧЕСКИЕ ОТНОШЕНИЯ
  255. Министерство Иностранных Дел Республики Казахстан — СПИСОК СТРАН УСТАНОВИВШИХ ДИПЛОМАТИЧЕСКИЕ ОТНОШЕНИЯ С РЕСПУБЛИКОЙ КАЗАХСТАН[недоступне посилання з Июль 2018]
  256. 200 OK. Архів оригіналу за 2011-09-19. Процитовано 2011-09-19. 
  257. Republic of Azerbaijan Minisitry of Foreign Affairs — Politics
  258. President of Azerbaijan — DOCUMENTS " Orders " Order of the President of the Republic of Azerbaijan on approving the «Agreement between the Ministry of Foreign Aff
  259. Ministry of Foreign Affairs of Georgia — Palestine Bilateral Relations between Georgia and Palestine. Архів оригіналу за 2010-12-18. Процитовано 2010-11-20. 
  260. Press-Digest. Архів оригіналу за 2011-07-21. Процитовано 2012-02-23. 
  261. Вазорати корҳои хориҷии Ҷумҳурии Тоҷикистон
  262. Tajikistan Diplomacy: The Past and the Present. Part 1. Архів оригіналу за 2016-03-05. Процитовано 2018-08-09. 
  263. Ministry of Foreign Affairs of Bosnia and Herzegovina — Dates of Recognition and Establishment of Diplomatic Relations. Архів оригіналу за 2010-12-19. Процитовано 2012-07-16. 
  264. Država PALESTINA. Архів оригіналу за 2011-07-06. Процитовано 2010-11-20. 
  265. Министерство иностранных дел Республики Узбекистан
  266. Архивированная копия. Архів оригіналу за 2018-08-09. Процитовано 2018-08-09. 
  267. а б Palestine News & Info Agency — WAFA — Lesotho Recognizes Palestinian State within 1967 Borders. Архів оригіналу за 2011-07-24. Процитовано 2011-06-25. 
  268. а б Al Naksa Deaths Prompt Mourning and Anger [June 5 — June 11] The Palestinian Initiative for the Promotion of Global Dialogue and Democracy (MIFTAH)
  269. Diplomatic relations between Palestine and Malawi. Arabic news.com. Архів оригіналу за 1999-10-09. Процитовано 2012-03-08. 
  270. DIPLOMATIC MISSIONS ACCREDITED TO MALAWI ON A NON-RESIDENTIAL BASIS
  271. Government of Timor-Leste (1 March 2004). Protocol on the Establishment of Diplomatic Relations between the State of Palestine and the Democratic Republic of Timor-Leste. Ministry of Foreign Affairs and Co-operation. Accessed 2011-05-30.
  272. Government of Papua New Guina (4 October 2004). PNG establishes formal diplomatic relations with Palestine. Press release. Office of the Prime Minister. Accessed 2011-05-30.
  273. Ministry of Foreign Affairs of Montenegro | Dates of Recognition and Establishment of Diplomatic Relations | Bilateral
  274. Коста-Рика установила дипломатические отношения с Государством Палестина (исп.). Архів оригіналу за 2011-04-21. Процитовано 2012-05-27. 
  275. Costa Rica y los Emiratos Arabes Unidos acordaron hoy el establecimiento de relaciones diplomáticas. Архів оригіналу за 2011-04-21. Процитовано 2011-06-11. 
  276. а б Ливан установит дипотношения с Палестиной | В мире | Лента новостей „РИА Новости“
  277. وزارة الشؤون الخارجية
  278. Les Ambassades et Consulats accrédités en Cote d'Ivoire :: Ministère des Affaires Etrangères
  279. Diplomatie: pourquoi et comment (presque) toute l'Afrique reconnaît l’État palestinien — JeuneAfrique.com
  280. Venezuela y Palestina establecen relaciones diplomáticas
  281. RD y Palestina firman relaciones diplomáticas
  282. Reconhecimento do Estado Palestino nas Fronteiras de 1967 / Recognition of the Palestinian State along the 1967 Borders / Reconnaissance de l’Etat de Palestine dans les frontières de 1967. Архів оригіналу за 2011-01-31. Процитовано 2013-10-16. 
  283. » Blog Archive " Argentina Reconoce A Palestina Como Estado Libre E Independiente
  284. https://web.archive.org/web/20110531185526/http://www.mrecic.gov.ar/portal/ver_adjunto.php?id=3048
  285. Боливия вслед за Бразилией признала палестинское государство | В мире | Лента новостей «РИА Новости»
  286. ECUADOR RECONOCE AL ESTADO PALESTINO
  287. Ministerio de Relaciones Exteriores de Chile — Declaración del Gobierno de Chile sobre el reconocimiento del Estado de Palestina. Архів оригіналу за 2011-01-12. Процитовано 2011-01-23. 
  288. Government of Guyana (2011-01-13). Statement by the Government of Guyana in Recognition of the State of Palestine. Ministry of Foreign Affairs. Архів оригіналу за 2012-06-19. Процитовано 2011-01-14. : «The Government of Guyana has today decided to formally recognize the State of Palestine as a free, independent, and sovereign state, based on its 1967 borders.»
  289. Perú reconoce al Estado Palestino
  290. «Lista del Cuerpo Diplomatico, Organismos Internacionales y Cuerpo Consular». Ministry of Foreign Affairs.
  291. RECONOCIMIENTO DEL ESTADO DE PALESTINA
  292. Embassy of the State of Palestine
  293. Республика Суринам признала Палестину в границах 1967 года | В мире | Лента новостей «РИА Новости»
  294. Архивированная копия. Архів оригіналу за 2011-09-28. Процитовано 2011-09-28. 
  295. Уругвай признал независимость Палестины | В мире | Лента новостей «РИА Новости»
  296. TeleSURtv.net — Uruguay reconoce a Palestina como Estado libre e independiente
  297. Палестину в границах 1967 года признало африканское государство Лесото | Палестина | Trend
  298. а б в г Haiti, Grenada recognize State of Palestine — UPI.com
  299. а б в г Palestine News & Info Agency - WAFA - Haiti, Grenada Establish Diplomatic Ties with Palestine. Архів оригіналу за 2013-10-04. Процитовано 2013-09-30. 
  300. а б в Diplomatic Relations | State of Palestine Mission to the United Nations
  301. Syria recognizes Palestinian state with East Jerusalem as its capital Haaretz Daily Newspaper | Israel News
  302. Syria Online. Архів оригіналу за 2013-03-13. Процитовано 2013-02-19. 
  303. Сальвадор признал Палестину суверенным государством | В мире | Лента новостей «РИА Новости»
  304. Ministerio de Relaciones Exteriores de El Salvador — El Salvador reconoce a Palestina como Estado libre, soberano e independiente
  305. Гондурас объявил о признании независимости Палестины | В мире | Лента новостей «РИА Новости»
  306. Gobierno de Honduras reconoce existencia del Estado Palestino
  307. A/65/939-S/2011/543 of 8 September 2011. Архів оригіналу за 2013-04-05. Процитовано 2013-04-02. 
  308. Palestine News & Info Agency  WAFA  Saint Vincent and the Grenadines Recognizes Palestinian State. Архів оригіналу за 2011-09-27. Процитовано 2011-09-02. 
  309. St. Vincent and the Grenadines Recognizes Palestinian State International Middle East Media Center
  310. Belize Officially Recognizes Palestine As An Independent and Sovereign State[недоступне посилання з Май 2019]
  311. Belize recognizes Palestine Borders
  312. Ministry of Foreign Affairs, Belize
  313. Dominica supports upgraded UN status for Palestinian Authority Dominica News Online
  314. Official Website for the Government of Antigua and Barbuda[недоступне посилання з Июль 2018]
  315. Government of Iceland (15 December 2011). «Iceland Recognizes Palestine».[недоступне посилання з Май 2019] Ministry of Foreign Affairs.
  316. [http://www.mfa.go.th/web/35.php?id=28637[недоступне посилання з Май 2019] http://www.mfa.go.th/web/35.php?id=28637 (недоступная+ссылка)]
  317. Таиланд признал независимость Палестины
  318. Sistema de Noticias-Cancillería Guatemala. Архів оригіналу за 2013-04-18. Процитовано 2013-04-14. 
  319. Гватемала признала суверенность и независимость Палестины | РИА Новости. Архів оригіналу за 2013-04-18. Процитовано 2013-04-14. 
  320. Därför erkänner Sverige idag staten Palestina. Dagens Nyheter. 2014-10-30. Процитовано 2014-10-30. 
  321. Sweden recognises Palestine and increases aid. Government Offices of Sweden. 2014-10-30. Процитовано 2014-10-31. 
  322. Erkännande av Staten Palestina. Swedish Ministry for Foreign Affairs. 2014-10-30. Архів оригіналу за 2014-10-31. Процитовано 2014-10-30. 
  323. Vatican and 'State of Palestine' agree to treaty safeguarding religious liberty :: Catholic News Agency (CNA)
  324. Ватикан официально признал государство Палестина — BBC Русская служба
  325. Joint Statement of the Bilateral Commission of the Holy See and the State of Palestine at the conclusion of the Plenary Meeting (13.05.2015)
  326. Saint Lucia establishes diplomatic relations with the State of Palestine. stlucianewsonline. 2015-09-16. Процитовано 2015-09-16. 
  327. Embajada de Palestina dice que Colombia lo reconoce como Estado. El Tiempo. 2018-08-08. Процитовано 2018-08-08. 
  328. Rasgon, Adam. Tiny island nation St. Kitts and Nevis recognizes Palestinian state. timesofisrael.com. 
  329. St Kitts – Nevis and The State of Palestine establish diplomatic relations – Caribbean News Now. Caribbean News. 31 July 2019. Процитовано 1 August 2019. 
  330. Резолюция ГА ООН № 16/19 от 29.11.2012 «Статус Палестины в Организації Об'єднаних Націй». {| align="center" style="border-collapse:collapse; border-style:none; background-color:transparent;" class="cquote" |[[Файл:Aquote1.png|30px|«|link=]] | valign="center" style="padding:6px 6px;" | |[[Файл:Aquote2.png|30px|«|link=]] |- |}визнаючи також, що досі 132 держави — ​​члени Організації Об'єднаних Націй визнали Державу Палестина.  Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка) |accessdate=03.06.2013 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20131029201326/http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N12/479/76/PDF/N1247976.pdf?OpenElement |archivedate=29.10.2013 |deadurl=yes }}
  331. (див. також Foreign relations of the Palestinian National Authority:Bilateral relations). (англ.)
  332. Палестину приняли в ЮНЕСКО. Вести. Ru
  333. У Палестині вперше за 15 років відбудуться вибори. www.ukrinform.ua (uk). Процитовано 2021-01-16. 
  334. Агентство «Анадолу». 
  335. Див. його інтерв'ю «Інтерфаксу»: Тимчасовий повірений Палестини у РФ: Основна допомога, яку ми чекаємо від міжнародного співтовариства, — тиск на Ізраїль, 15 квітня 2008 Архівовано 7 березень 2009 у Wayback Machine.
  336. Population, latest available census and estimates (2018—2019)
  337. State of Palestine Population (2021) - Worldometer. www.worldometers.info (en). Процитовано 2021-01-19. 

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • О. А. Коппель. Палестинська проблема // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • Густерин П. В. Города Арабского Востока. — М.: Восток—Запад, 2007. — 352 с. — (Энциклопедический справочник). — 2000 экз. — ISBN 978-5-478-00729-4.

ПосиланняРедагувати