Туреччина

країна, розташована між Чорним і Середземним морями

Туре́ччина (тур. Türkiye), офіційна назва Туре́цька Респу́бліка (тур. Türkiye Cumhuriyeti) — трансконтинентальна держава розташована переважно на Анатолійському півострові у Західній Азії, з меншою частиною своєї території на Балканському півострові у Південно-Східній Європі. Східна Фракія, європейська частина Туреччини, відокремлена від Анатолії Мармуровим морем, Босфором і Дарданеллами (спільно відомі, як Турецькі/Чорноморські протоки).[2] Стамбул, розташований водночас у Європі та Азії, є найбільшим містом країни, у той час, як Анкара — столицею. Туреччина на своєму північному заході межує з Грецією та Болгарією; на півночі омивається Чорним морем; на північному сході — з Грузією; на сході — з Вірменією, азербайджанським ексклавом Нахічеван та Іраном; на південному-східі — з Іраком та Сирією; на півдні омивається Середземним морем; і на заході — Егейським морем. Близько 70-80 відсотків громадян країни самоідентифікують себе, як турки,[3][4] у той час як курди є найбільшою національною меншиною, яка становить 15-20 відсотків населення країни.

Турецька Республіка
Türkiye Cumhuriyeti

Прапор Герб
Девіз: Yurtta Sulh, Cihanda Sulh
Мир батьківщині, мир всьому світові
Гімн: '
Гімн незалежності
Розташування Туреччини
Столиця Анкара
39°55′ пн. ш. 32°50′ сх. д.country H G O
Найбільше місто Стамбул
Офіційні мови турецька
Форма правління Президентська республіка
 - Президент Реджеп Таїп Ердоган
 - Віце-президент Фуат Октай
Формування держави  
 - з Османської Імп. 29 жовтня 1923 
Площа
 - Загалом 783 356 км² (36)
 - Внутр. води 1,3 %
Населення
 - перепис 2017  80,810,525[1] (16)
 - Густота 105/км² (107)
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний $2,320 трлн (13)
 - На душу населення $28,346 (45)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний $909 млрд (17)
 - На душу населення $11,114 (60)
ІЛР (2014) 0.761 (високий) (72-е)
Валюта Турецька ліра (TRY)
Часовий пояс TRT (UTC+3)
Коди ISO 3166 TR / TUR
Домен .tr
Телефонний код +90
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Туреччина

Протягом історії регіон був населений різноманітними цивілізаціями, включаючи анатолійські народи, ассирійців, греків, фракійців, фригійців, урартянів та вірмен.[5][6][7] Еллінізація розпочалася ще в епоху Александра Македонського і продовжувалася у візантійську епоху.[6][8] Сельджуки почали мігрувати на ці землі в XI столітті, а їх перемога над візантійцями у битві при Манцикерті 1071 року символізує заснування Туреччини.[9] Конійський султанат Рум управляв Анатолією до монгольської навали у 1243 році, після чого той розпався на невеликі князівства, відомі, як бейлики.[10] Починаючи з кінця XIII століття, османи почали об’єднання бейликів та завоювання Балкан. Після того, як Мехмед II завоював Константинополь у 1453 році, османська експансія продовжилася при Селімі I. Під час правління Сулеймана Пишного, Османська імперія охопила більшу частину Південно-Східної Європи, Західної Азії та Північної Африки і стала світовою державою.[11][12] Починаючи з кінця XVIII століття міць імперії зменшувалася з поступовою втратою територій та війнами.[13] Прагнучи закріпити послаблюючі соціальні та політичні основи імперії, Махмуд II на початку XIX століття розпочав період модернізації, впроваджуючи реформи у всіх сферах державного управління, включаючи військову та бюрократичну, разом з емансипацією усіх громадян.[14]

Державний переворот 1913 року фактично поставив країну під контроль трьох Паш, які були значною мірою відповідальними за вступ Імперії до Першої світової війни в 1914 році. Під час Першої світової війни османський уряд здійснив геноциди проти своїх вірменських, ассирійських та грецьких громадян.[15] Після того як османи та інші Центральні держави програли війну, конгломерація територій і народів, що складали Османську імперію, була розділена на кілька новоутворених держав.[16] Війна за незалежність Туреччини, ініційована Мустафою Кемалем Ататюрком та його товаришами проти окупаційних союзних держав, призвела до скасування султанату 1 листопада 1922 року, заміни Севрського договору (1920) Лозанським договором (1923), а також створення Турецької Республіки 29 жовтня 1923 року, першим президентом якої став Ататюрк.[17] Ататюрк провів численні реформи, перетворивши республіку на на більш західну.[18]

Туреччина — член статуту ООН, ранній член НАТО, МВФ та Світового банку, а також член-засновник ОЕСР, ОБСЄ, ОЧЕС, ОІС та G20. Ставши одним з перших членів Ради Європи в 1950 році, Туреччина стала асоційованим членом ЄЕС у 1963 році, вступила до Митного союзу ЄС у 1995 році. Та розпочала переговори про приєднання до Європейського Союзу у 2005 році. 13 березня 2019 року Європейський Парламент закликав уряди ЄС припинити переговори про вступ Туреччини; які, незважаючи на затримку з 2018 року, залишаються активними до 2020 року.[19] Економіка Туреччини та дипломатичні ініціативи призвели до визнання її регіональною державою, тоді як її місцезнаходження надавало їй геополітичного та стратегічного значення протягом усієї історії.[20][21] Туреччина — світська, унітарна, раніше парламентська республіка, яка прийняла президентську систему правління після конституційного референдуму 2017 року; нова система набула чинності з президентськими виборами 2018 року. Нинішня адміністрація Туреччини, яку очолює президент Реджеп Таїп Ердоган з ПСР, прийняла заходи щодо посилення впливу ісламу та підриву кемалістської політики і свободи преси.[22][23]

ЕтимологіяРедагувати

Назва «Туреччина» (тур. Türkiye), що застосовується до сучасної республіки Туреччина, походить від старофранцузького Turquie, яке, в свою чергу, походить від середньовічних латинських форм Turchia, Turquia і грец. Τουρκία. Османська імперія, що існувала в 1299-1922 роках, серед її сучасників також зазвичай називалася Туреччиною або Османською імперією.

Сама назва означає «земля турок». Перша письмова згадка терміну «тюрк» (тур. Türk), як Ендоніму міститься в документах древніх тюрків, знайдених в долині річки Орхон (Монголія), написаних давньотюркським письмом, і датуються приблизно 735 роком.[24]

Державні символиРедагувати

Прапор країниРедагувати

Докладніше: Прапор Туреччини

Прапор Туреччини (тур. Türk bayrağı) являє собою червоне полотнище з білим півмісяцем і зіркою на ньому. Прапор називають в народі Ал Байрак (Al Bayrak), тобто "яскраво-червоний прапор". Червоний колір турецького прапора бере початок від Умара, правителя Арабського халіфату в 634644 роках і завойовника Палестини, Єгипту та Месопотамії. У XIV столітті червоний колір став кольором Османської імперії. Півмісяць із зіркою — символ ісламу. До моменту свого розпаду в 1918 році Османська імперія мала прапор, де на червоному полотнищі тричі повторювалося священне зображення білих півмісяця і п'ятикутної зірки. 1923 року запропоновано теперішній прапор Турецької Республіки, а 29 травня 1936 року його затверджено офіційно Законом про Прапор.

Гімн країниРедагувати

Докладніше: Гімн Туреччини

Марш Незалежності (тур. İstiklâl Marşı) є національним гімном Туреччини, офіційно прийнятий 12 березня 1921 року — на 2 роки раніше від встановлення Турецької Республіки. Написаний як мотиваційна музична сага для війська, що билося в турецькій війні за незалежність, і став гімном Республіки, яку належало створити.

Гімн написав Мехмет Акіф Ерсой (Mehmet Akif Ersoy), а до кінцевого варіанту доопрацював Осман Зекі Унґьор (Osman Zeki Üngör). Темою твору є любов до рідної турецької землі, пожертва заради свободи й своєї віри, надія на краще майбутнє та відданість своїй нації.

Фізико-географічна характеристикаРедагувати

 
Мапа країни.

Туреччина розташована в місці, де з'єднуються дві частини світу — Європа й Азія. Характерна географічна особливість країни — її розташування на перехресті важливих водних, сухопутних і повітряних магістралей, що сполучають Європу з Азією, а чорноморські країни — з країнами Середземномор'я.

Туреччина простягається із заходу на схід приблизно на 1450 км, а з півночі на південь — на 480 км. Сухопутний кордон має довжину 2628 км, а берегова лінія — 7168 км. Європейська частина країни, площею 23,764 тис. км², межує на півночі з Болгарією, омивається водами Чорного моря та протоки Босфор на сході Мармурового моря та протоки Дарданелли на півдні, а на заході межує з Грецією й має вихід до Егейського моря. Азійська частина Туреччини, площею 755,688 тис. км², на півночі широким фронтом звернена до Чорного моря і межує з Грузією й далі на схід з Вірменією, на малому відтинку з Азербайджаном і з Іраном, а на півдні з Іраком і Сирією. Південні рубежі утворює Середземне море, західні — Егейське море.

Більша частина території Туреччини лежить в межах Анатолійського плоскогір'я (на заході) і Вірменського нагір'я (на сході). Переважають висоти від 800 м на заході до 2000 м на сході. На півночі розташовані Понтійські гори (до 3937 м), на півдні — хребти системи Тавра (до 3726 м). Найвища вершина Туреччини — згаслий вулкан Великий Арарат (5165 м) на Вірменському нагір'ї. Інші вулкани: Сюпхан, Немрут, Ерджіяс. У надрах країни залягають кам‘яне й буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, молібден. На частку Туреччини припадає 25 % загальносвітових запасів ртуті і сурми, 8 % — хромітів, 7 % — вольфрамових руд, 5,4 % — уранових, 4,2 % — мідних і т. д. Із нерудних корисних копалин є родовища селітри, сірки, кухонної солі. У горах Вірменського нагір'я беруть початок великі річки Тигр, Євфрат, Кура, Аракс. Основні річки Анатолійського плоскогір'я — Кизил-Ірмак, Сакар'я. На внутрішніх плоскогір'ях — великі безстічні солоні озера Ван і Туз. Переважають степи і напівпустелі.

Клімат Туреччини надзвичайно різноманітний. Центральна Туреччина — це континентальний клімат з холодною сніжною зимою й спекою влітку. На західному і південному узбережжі країни майже весь час тепло — субтропічний, середземноморський клімат. Купальний сезон на узбережжі Егейського і Середземного морів починається в квітні і закінчується в листопаді. На північному узбережжі країни морський клімат вологий і помірний. У західній половині випадає понад 1000 мм опадів на рік, у східній половині в середньому 2500 мм опадів на рік. Внутрішні райони Туреччини знаходяться у посушливій і слабо посушливій зонах помірного теплого кліматичного поясу, що дає можливість вирощувати пізні сорти зернових, озиму пшеницю, кукурудзу, соняшник, цукрові буряки, сою, виноград. Морське узбережжя розташоване в межах посушливої і частково вологої зони субтропічного кліматичного поясу, де можна вирощувати оливки, цитрусові, тютюн, чай, рис. Ґрунтовий покрив дуже різноманітний. Переважають гірські ґрунти (до 80 % поверхні), вони малопотужні та малородючі. Серед рівнинних ґрунтів слід назвати сіроземи, буроземи, червоноземи, каштанові ґрунти і солончаки. Сірі й бурі степові та пустельно-степові ґрунти, що переважають на плоскогір‘ї, сприятливі для випасання овець та кіз. Буроземи переважають в рівнинних і передгірських районах Західної Анатолії, на узбережжі Чорного й Середземного морів.

ІсторіяРедагувати

Докладніше: Історія Туреччини
 
Мустафа Кемаль Ататюрк

Недавня історія. Незалежна республіка, яку очолював Мустафа Кемаль (Ататюрк) з 1923, перші вільні вибори проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960. До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всю діяльність держави, жорстоко придушуючи всю політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. У 1991 Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці. Країна більше ніж 40 років веде боротьбу проти Робітничої Партії Курдистану, що визнана США та ЄС як терористична організація. Озал помер, його місце посів Демірель у 1993.

НаселенняРедагувати

Населення Туреччини
Рік Населення Зміна
1927 13 554 000
1930 14 440 000 +6.5%
1940 17 728 000 +22.8%
1950 20 807 000 +17.4%
1960 27 506 000 +32.2%
1970 35 321 000 +28.4%
1980 44 439 000 +25.8%
1990 55 120 000 +24.0%
2000 64 252 000 +16.6%
2010 73 003 000 +13.6%
2012 75 627 000 +3.6%
Джерело: Turkstat[25]

Населення Туреччини становить 72,5 мільйонів осіб. Судячи з перепису 2009 року темпи його зростання становлять 1,45 % на рік. Середня щільність населення — 92 людини на км², частка населення, що проживає в міських районах становить 75,5 % від загальної кількості населення, тоді як, ще століття тому ця цифра була протилежною й країну вважали переважно селянською. Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприятиме згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно до того й республіку назвати Туреччиною. Таким чином у нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою Республікою.

Загальні демографічні показники в Туреччини такі (станом на 2008 рік):

  • Вікова структура: 0-14 років — 24,4 % (чоловіків 8937515 / 8608375 жінок), 15-64 років — 68,6 % (чоловіки 25030793 / 24253312 жінки), 65 років і старші — 7 % (чоловіки 2307236 / 2755576 жінки).
  • Темпи приросту населення — 1,013 %%
  • Народжуваність — 16,15 новонароджених на 1000 осіб.
  • Смертність — 6,02 смертей на 1000 осіб.
  • Співвідношення статей: при народженні — 1,05 хлопчика на 1 дівчинку, у віці до 15 років: 1,04 хлопчика на 1 дівчинку, у віці від 15 до 65 років: 1,03 чоловіка на 1 жінку, у віці 65 років і старше: 0,84 чоловіка на 1 жінку, сумарний показник — 0,9825 чоловіка на 1 жінку.
  • Коефіцієнт дитячої смертності — 36,98 смерті на 1000 новонароджених.
  • Очікувана тривалість життя: загальна — 73,14 року, для чоловіків — 70,67, для жінок — 75,73.
  • Загальний коефіцієнт народжуваності — 1,87 новонародженого припадає на одну жінку.

На момент утворення Турецької Республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні відбулось 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 рази. Швидке зростання кількості жителів, яка перевищила у 2005 році 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш щільно заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.

Етнічний складРедагувати

Стаття 66-а Конституції Турецької Республіки визначає поняття «турків», як тих «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Втім, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[26].

Окрім титульної нації — тюрків, у країні визначена категорія «визнаних меншин» й «невизнаних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини чисельно в кілька разів чи десятків разів перевищують визнані меншини, що пов'язано зі складними політико-суспільними взаємовідносинами в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору статус меншин визнається за релігійною ознакою, а не за етнічною і, отже, вони користуються правами релігійних меншин, яких намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних законодавством Туреччини меншин відносять — вірменів-християн, православних греків, юдеїв включно з караїмами, зороастрійців.

 
Етнічна карта Туреччини

Основні національні меншини:

  • Нащадки різних тюркських народів

МовиРедагувати

Державною й офіційною мовою Туреччини є турецька мова або як іще її називають тюркська мова. Відповідно в країні понад 80 % населення вважають її рідною, а ще 10-15 % сприймають її як другу. Уряд і суспільство вважають мову важливим чинником турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як написано в 42 статті Конституції Туреччини[27]:

Жодну мову, крім турецької, не можна викладати в ролі рідної мови турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначені відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.

Правозахисні організації світу нерідко критикують такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року як релігійних громад. Розмови ж про інші меншини та їх мовні претензії турецький уряд вважає сепаратизмом[28] та посяганням на єдність турецької нації.

Втім у країні розмовляють приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найпоширенішими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання щодо кількості носіїв цих мов, настільки різниться загальна чисельність не тюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, відбувся 1965 року. Хоча нерідко вважають, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальне число етнічних мовців, а з іншого боку — досить правильно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, загалом, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли використовувати англійську мову (на різних ступенях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково російською.

Так склалось історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них належать: хеттська мова — найдавніша серед індоєвропейських, підтвердженням якої є давні письмові свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хеттська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лідійська мова і мільян мова, які вимерли в першому столітті до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансію еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися на різні діалекти еллінської мови, яка згодом стала спільною для всіх жителів Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала в Східній Анатолії навколо озера Ван. Нею розмовляли за часів царства Урарту (приблизно від дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассирійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

РелігіїРедагувати

Туреччина є світською державою, виступаючи першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Ататюрк скасував Іслам як державну релігію 1928 року й, відповідно, сформував законодавчу базу щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники. Турецька Конституція передбачає свободу віросповідання і сумління[30][31]. Близько 99 відсотків населення декларує свою релігійну приналежність. Однак, незалежні опитування показують, що близько 3 % дорослого населення не визначили свій зв'язок з релігією[32], стверджуючи, що «не мають релігійних переконань» або «не вірять в релігійні доктрини»[33].

Загалом переважна більшість населення країни мусульмани, переважно суніти (85–90 %)[34][35]. Існує велика меншина алавітів (10–15 %), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[36], а також деякі інші нечисленні суфійські практики[37]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Управління у справах релігій (Diyanet Іşler Başkanlığı), він тлумачить  — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціювання в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і призначення місцевих імамів та муфтіїв великих міст та провінцій[38].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність в країні 100 000 осіб, що сповідують інші, не мусульманські вірування[39]. Це переважно християни, здебільшого Вірменської Апостольської церкви, Ассирійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64000 осіб) та віряни юдеї, переважно сефарди (26000 осіб)[40][41].

Історично склалося, що Православна церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів в традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані у перші роки республіки. [42]. З прийняттям нового закону про меншини у 2006 р. Туреччина почала процес повернення об'єктів нерухомості, що була конфіскована державою до 1936 р.

Туреччина славиться численними релігійно-культовими спорудами, частина з яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстровано 321 громаду різних християнських вірувань і напрямків зі своїми церквами, існують 36 юдейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

Адміністративний поділРедагувати

 


Адміністративно Туреччина поділяється на 81 іль (провінція) (раніше вживали термін вілаєт). Кожен іль поділений на райони — ільче, тур. ilçe), всього станом на 2007 рік налічувалось 923 райони. Адміністративний центр іля розташований в його центральному районі (тур. merkez ilçe). Багато районів, але не всі, поділені на волості — буджаки. Неофіційно, в статистичних цілях ілі згруповані в 7 регіонів[43]:

Ілями управляють губернатори — валі (vali), яких призначає уряд. Резиденція губернатора називається вілаєт (il), звідси й походив колишній термін, яким називали провінцію. Муніципалітетами управляє голова муніципалітету — (belediyesi başkanı), який обирається всенародним голосуванням. Ільче-райони також утворюють свої муніципалітети — бєлєдіє (belediye) — на чолі з мерами — бєлєдіє башкани (belediyesi başkanı). Ільче, як правило, мають таку саму назву, як і їх адміністративні центри, так звані районні центри — меркез (merkez), лише кілька ільче є винятками й за назвою відрізняються від свого меркеза.

Політичний устрійРедагувати

 
Ця стаття є частиною серії статей про
державний лад і устрій
Туреччини
 
  КатегоріяІнші країни

За Конститутцією 1982 року Туреччина — світська, парламентсько-президентська Республіка. Глава держави — Президент; відповідно до поправки щодо статті 101 Конституції Туреччини (Законодавчий Акт Великих Національних Зборів Туреччини (ВНЗТ) № 5678 від 21.10. 2007) обирається на загальних виборах на 5 років із правом одного переобрання. Виконавча влада належить Президенту і Раді міністрів (уряду), законодавча — однопалатному парламенту (меджлісу) — ВНЗТ з 550 депутатів. Туреччина — унітарна держава, поділяється на 80 провінцій («іл»; колиш. назва — вілайєт).

Упродовж новітньої історії в Туреччині було 3 республіки: перша — 1923—60, друга — 1961—80, третя існує з 1982.

Від створення Туреччини і до 2010 збройні сили країни та їхній найвищий керівний орган — Вища військова рада Туреччини — мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику країни, про що свідчать 4 державні перевороти, здійснені військовими в 1960, 1971, 1980 та 1997. Упродовж 1960-х — 1980-х рр. чотири президенти Туреччини були військовими. Вище військове командування виступало гарантом республіканського світського устрою Туреччини. Впливи військових на політику держави не мав законних підстав аж до схвалення чинної Конституції 1982. Проте у 2010 вони були позбавлені цього права

ЕкономікаРедагувати

Загальна характеристика господарства. Туреччина — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича (вугілля, хроміти, бор, мідь), чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, машинобудування, паперова, харчова. Транспорт — автомобільний, залізничний, трубопровідний, морський, річковий, повітряний. Протяжність державних залізниць Туреччини в 1994 становила 10,4 тис. км. Вони напряму пов'язані з рейковою мережею Сирії, Ірану і європейських країн. Шосейних доріг з твердим покриттям в 1995 нараховувалося близько 46 тис. км. У 1992 торговий флот Туреччини мав водотоннажність близько 3 млн т. Головні морські порти: Стамбул, Ізмір, Ізміт, Іскендерун, Мерсін, Самсун, Трабзон. Аеропорти Стамбула й Анкари обслуговують декілька десятків міжнародних авіаліній.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 201 млрд. Темп зростання ВВП — 2,8 %. ВВП на одну людину — $3167. Прямі закордонні інвестиції — $ 102 млн. Імпорт — $ 61,3 млрд. (г. ч. Німеччина — 15,9 %; Італія — 9,3 %; США — 8,8 %; Франція — 6,6 %; Велика Британія — 5,8 %). Експорт — $ 54 млрд. (г. ч. Німеччина — 20,3 %; США — 8,3 %; Велика Британія — 6,4 %; Італія — 5,8 %; Росія — 5 %).

Див. також: Корисні копалини Туреччини, Історія освоєння мінеральних ресурсів Туреччини, Гірнича промисловість Туреччини, Авіація в Туреччині.

Міжнародні відносиниРедагувати

Туреччина має великий вплив на міжнародній арені. Країна є членом «Великої двадцятки», НАТО та інших міжнародних організацій. Дипломатичні відносини з Україною встановлені 3 лютого 1992 р. (вдруге, вперше існували в 19181921 рр).

КультураРедагувати

Релігія — Іслам — одна з світових монотеїстичних релігій. Результатом кемалістської революції 1923 року стало відокремлення в республіці релігії від держави.

Святкові релігійні дні — дати проведення даних релігійних свят визначаються за місячним календарем, в зв'язку з цим їх конкретні дати уточнюються щорічно.

КурортиРедагувати

Найпопулярніші курорти в Туреччині — Сіде, Белек, Мармарис, Анталія, Кемер, Аланія, Бодрум, Фетхіє.

Сіде — старовинне приморське місто, що лежить на півострові неподалік від Анталії. Цей дорогий і престижний курорт дарує своїм гостям умиротворення й тишу, можливість зігрітися на прекрасному пляжі й насолодитися морем та інші розваги, а також помандрувати екскурсіями по слідах Антонія та Клеопатри, по місцях слави Олександра Великого.

Белек — молодий турецький курорт, що його спроектували провідні світові архітектори. Тут все створено для комфортного відпочинку, інфраструктура курорту включає буквально все, що можна побажати, в тому числі численні гольф-клуби. Поруч з курортом розташовані великий національний парк, сосновий і евкаліптовий ліс, апельсинові плантації.

Мармаріс є перлиною серед турецьких курортів. Тут дуже гарні умови для дайвінгу та купання в морі, на його набережній довжиною 4 кілометри розташовані нічні клуби, кафе, ресторани. Дуже гарний парк, цікава середньовічна фортеця, звідси ходять пороми на грецький острів Родос.

Анталія — один з найкращих, і найпопулярніших курортів світу. Гори захищають Анталію від холодних вітрів, що створює унікальний субтропічний мікроклімат. Тут завжди гарна погода, а кількість доступних у готелі й за його межами розваг неможливо навіть перерахувати.

Кемер недарма називають «Богом обдароване місце на землі». Цей курорт лежить на території стародавньої Лікії. Серед його різноманітних принад: море, засніжені Таврські гори, сосново-евкаліптові ліси, бананові, лимонні й апельсинові плантації, безліч готелів.

Аланія — ще один заслужено популярний турецький курорт. Тут дивовижний клімат і найширші можливості для відпочинку, в тому числі активного. Пам'ятки Аланії — візантійська фортеця, Червона Вежа, і сталактитова печера Далматаш.

Бодрум є улюбленим місцем відпочинку музикантів, поетів, художників зі всього світу. Це один з найпрестижніших турецьких курортів. Мальовничі бухти Середземного моря й чудові золоті пляжі змінюються сосновими лісами та апельсиновими гаями. Бодрум дарує умиротворення, сили та натхнення.

Курорт Фетхіє має чудові можливості для дайвінгу та інших водних видів спорту. Лагуна Олю Деніз відома на весь світ, а в тутешніх лісах ростуть сріблясті ялини й інші унікальні дерева. Фетхіє — прекрасне місце для екскурсій, тут можна побачити фортецю Родос, руїни стародавнього міста Телмесос і багато інших цікавих речей.

Національні святаРедагувати

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Результати перепису, на основі Системи Реєстрації Населення 2013. Турецький інститут статистики. 29 січня 2014. Процитовано 6 вересня 2014. 
  2. National Geographic Atlas of the World (вид. 7th). Washington, DC: National Geographic. 1999. ISBN 978-0-7922-7528-2.  "Europe" (pp. 68–69); "Asia" (pp. 90–91): "A commonly accepted division between Asia and Europe ... is formed by the Ural Mountains, Ural River, Caspian Sea, Caucasus Mountains, and the Black Sea with its outlets, the Bosporus and Dardanelles."
  3. Toplumsal Yapı Araştırması 2006 (англійською). KONDA Research and Consultancy. 2006. Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 21 лютого 2015. 
  4. Turkey. The World Factbook. Central Intelligence Agency]]. Процитовано 13 October 2016. 
  5. Howard, Douglas Arthur (2001). The History of Turkey. Greenwood Publishing Group. с. 43. ISBN 978-0-313-30708-9. 
  6. а б Sharon R. Steadman; Gregory McMahon (2011). The Oxford Handbook of Ancient Anatolia: (10,000–323 BC) (англійською). Oxford University Press. с. 3–11, 37. ISBN 978-0-19-537614-2. Процитовано 23 березня 2013. 
  7. Casson, Lionel (1977). The Thracians. The Metropolitan Museum of Art Bulletin 35 (1): 2–6. JSTOR 3258667. doi:10.2307/3258667. 
  8. David Noel Freedman; Allen C. Myers; Astrid Biles Beck (2000). Eerdmans Dictionary of the Bible (англійською). Wm. B. Eerdmans Publishing. с. 61. ISBN 978-0-8028-2400-4. Процитовано 24 березня 2013. 
  9. Gürpinar, D.; Gürpinar, Dogan (2013). Ottoman/Turkish Visions of the Nation, 1860–1950 (англійською). Springer. ISBN 978-1-137-33421-3. 
  10. Mehmet Fuat Köprülü&Gary Leiser. The origins of the Ottoman Empire. с. 33. 
  11. Masters, Bruce (2013). The Arabs of the Ottoman Empire, 1516–1918: A Social and Cultural History (англійською). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-03363-4. 
  12. Somel, Selcuk Aksin (2010). The A to Z of the Ottoman Empire (англійською). Scarecrow Press. ISBN 978-1-4617-3176-4. 
  13. Marushiakova, Elena; Popov, Veselin Zakhariev; Popov, Veselin; Descartes), Centre de recherches tsiganes (Université René (2001). Gypsies in the Ottoman Empire: A Contribution to the History of the Balkans (en). Univ of Hertfordshire Press. ISBN 978-1-902806-02-0. 
  14. Roderic. H. Davison, Essays in Ottoman and Turkish History, 1774-1923 – The Impact of West, Texas 1990, pp. 115-116.
  15. Schaller, Dominik J.; Zimmerer, Jürgen (2008). Late Ottoman genocides: the dissolution of the Ottoman Empire and Young Turkish population and extermination policies—introduction. Journal of Genocide Research 10 (1): 7–14. ISSN 1462-3528. doi:10.1080/14623520801950820. 
  16. Roderic H. Davison; Review "From Paris to Sèvres: The Partition of the Ottoman Empire at the Peace Conference of 1919–1920" by Paul C. Helmreich in Slavic Review, Vol. 34, No. 1 (березень 1975), ст. 186–187
  17. «Turkey, Mustafa Kemal and the Turkish War of Independence, 1919–23». Encyclopædia Britannica. 2007. http://www.britannica.com/eb/article-44425/Turkey. Процитовано 29 жовтня 2007. 
  18. S.N. Eisenstadt, "The Kemalist Regime and Modernization: Some Comparative and Analytical Remarks," in J. Landau, ed., Atatürk and the Modernisation of Turkey, Boulder, Colorado: Westview Press, 1984, ст. 3–16.
  19. European Parliament votes to suspend Turkey's EU membership bid. www.dw.com (англійською). Deutsche Welle. 13 березня 2019. Процитовано 19 квітня 2020. 
  20. The Political Economy of Regional Power: Turkey. giga-hamburg.de (англійською). Процитовано 18 лютого 2015. 
  21. M.B (4 листопада 1939). The Political and Strategic Importance of Turkey. Bulletin of International News 16 (22): 3–11. JSTOR 25642612. 
  22. Nordland, Rod (17 листопада 2016). Turkey's Free Press Withers as Erdogan Jails 120 Journalists. The New York Times (англійською). ISSN 0362-4331. Процитовано 24 квітня 2018. 
  23. Ackerman, Elliot (16 липня 2016). Atatürk Versus Erdogan: Turkey's Long Struggle. The New Yorker (англійською). ISSN 0028-792X. Процитовано 24 квітня 2018. >
  24. Scharlipp, Wolfgang (2000). An Introduction to the Old Turkish Runic Inscriptions. Verlag auf dem Ruffel., Engelschoff. ISBN 3-933847-00-1, 9783933847003.
  25. Mid-year population estimations, 1927–1985; Mid-year population estimations and projections, 1986–2011. Turkish Statistical Institute. Процитовано 24 May 2013. 
  26. American Heritage Dictionary (2000). The American Heritage Dictionary of the English Language: Fourth Edition — "Turk". Houghton Mifflin Company. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2006-12-27. 
  27. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 червень 2010. Процитовано 6 травень 2010. 
  28. Questions and Answers: Freedom of Expression and Language Rights in Turkey. New York: Human Rights Watch. 2002-04. 
  29. Abaza // Ethnologue (2015)
  30. ICL — International Constitutional Law — Turkey Constitution
  31. Turkey: Islam and Laicism Between the Interests of State, Politics, and Society (PDF). Peace Research Institute Frankfurt. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  32. KONDA Research and Consultancy — Religion, Secularism and the veil in daily life.
  33. KONDA Research and Consultancy — Religion, secularism and the veil in daily life
  34. ,,COUNTRYPROF, TUR, 4562d8cf2,46f9135d0,0.html Country Profile — Turkey, January 2006, United States Library of Congress, 2008-01.
  35. Turkey. World Factbook. CIA. 2007. 
  36. Miller, Tracy, ред. (October 2009). Mapping the Global Muslim Population: A Report on the Size and Distribution of the World's Muslim Population (PDF). Pew Research Center. Архів оригіналу за 2009-10-10. Процитовано 2009-10-08. 
  37. All about Turkey: Sufism
  38. Bureau of Democracy, Human rights and Labor — International Religious Freedom Report 2007- Turkey. Архів оригіналу за 9 липень 2008. Процитовано 6 травень 2010. 
  39. Foreign Ministry: 89,000 minorities live in Turkey Архівовано 1 травень 2010 у Wayback Machine. Today's Zaman (2008-12-15). Retrieved on 2009-08-23.
  40. An Overview of the History of the Jews in Turkey (PDF). American Sephardi Federation. 2006. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  41. Country Profile: Turkey, August 2008 — Library of Congress — Federal Research Division
  42. The Patriarch Bartholomew. 60 Minutes. CBS News. 2009-12-20. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2010-01-11. 
  43. Административное устройство Турции Архівовано 20 січень 2009 у Wayback Machine.(рос.)

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

  Болгарія Чорне море   Грузія
  Греція
Егейське море
    Вірменія
Егейське море   Сирія
Середземне море
  Ірак
  Іран