Середньогрецька мова
Візантійська мова (грец. Ρωμαϊκή γλώσσα), або Середньогрецька мова (грец. Μεσαιωνική ελληνική γλώσσα) — один з етапів розвитку грецької мови. Мова грецького та еллінізованого населення середньовічних держав Східного Середземномор'я та Середньовічної Греції зокрема, офіційна та, частково, розмовна мова Візантійської імперії, особливо її столиці — міста Константинополь. Середньогрецька мова є свого роду перехідним етапом між давньогрецькою мовою античності й сучасною новогрецькою мовою Греції та Кіпру.
Історія ред.
Хронологічно давньогрецький етап охоплює практично все Середньовіччя від остаточного поділу Римської імперії до падіння Константинополя 1453 року.
Пізня античність, раннє Середньовіччя ред.
Завдяки інтенсивній давньогрецькій колонізації, що підтримувала економіко-соціальні зв'язки між грецькими містами Середземномор'я та Причорномор'я, у часи ранньої античності спостерігається відносна єдність писемного й усного мовлення греків. З поширенням давньогрецької писемності та розвитком літературної мови встановлюються її літературні норми, писемна мова поступово кристалізуються й утрачає гнучкість та жвавість, характерну для розмовної мови. Схожі процеси спостерігалися й на Заході імперії, де класична письмова латина поступово відірвалася від вульгарної мови провінцій (див. Народна латина).
Ранньовізантійський період ред.
У перший період візантійської доби народна, жвава та спрощена в домашньому побуті мова розпочала змагання з літературною, на той час ще не надто відмінною. До цього періоду відносяться значні й більш-менш удалі спроби зближення між літературною та розмовною формами мови, що виражались у запозиченнях письменниками з народної мови форм слів і виразів. Такі спроби спостерігаються в хроніках Малали та Феофана, деяких житіях святих. Офіційною мовою Візантії аж до VII століття була латина, тож у лексиці та морфології візантійської мови відчувається сильний латинський уплив.
Пізньовізантійський період ред.
Небажання втрачати зв'язок з античністю в боротьбі за збереження римської спадщини призводить до того, що літературний пуризм епохи Комнінів поступово пригнічує його. Літератори другого періоду й утворена більшість поставилися до народної мови з аристократичною зневагою, як до грубої та низької, нездатної виражати високі ідеї й художні образи. Письменники епохи Комнінів і Палеологів, ретельно уникаючи народних виразів, віддалили літературну мову від живої до такої міри, що в XII та наступних століттях літературна мова стала предметом шкільного навчання й літературної моди, насилу розумілась неосвіченою більшістю суспільства.
Ситуація з розривом між літературно-писемною й усною мовою поступово посилювалась зростанням присутності інших мов, що розділили колись єдиний грецький мовний простір із центром на декілька ізольованих ареалів. Так виділились цаконський діалект, понтійський діалект, у центральних регіонах Малої Азії (Каппадокія) за значного тюркського впливу після 1071 року сформувався каппадокійський діалект. В умовах майже повної безграмотності, незрозумілості та важкодоступності освіти архаїчною літературною мовою, а також в умовах постійної іноземної інтервенції після 1204 року, більшість грецьких селян краще розмовляли іноземними мовами, аніж власною літературною. У пізньовізантійський період ролі лінгва франка узбережжя виконують французька й італійська мови. У гірських регіонах використовувалась також албанська мова, інколи південнослов'янські мови та діалекти, арумунска мова та навіть циганська.
В результаті постійного міжнаціонального спілкування в грецькій мові у візантійський період виробляється низка спільних рис з іншими балканськими мовами (див. Балканський мовний союз). Після захоплення турками Адріанополя (нині Едірне) у 1365 році, візантійські діалекти піддаються все більшому впливу турецької мови. Багато греків (Мала Азія, Фракія, Македонія) остаточно переходять на неіндоєвропейську турецьку мову та навіть приймають іслам.
У пізньовізантійський період народній мові, вигнаній із літературного обігу, було надано можливість природного розвитку в народному вжитку та зберігання в небагатьох пам'ятках народної словесності. Про те, наскільки великою була різниця між штучно підтримуваною чистою літературною мовою й уживаною в народі, можна судити за численними версіями перекладів на загальнозрозумілу народну мову праць найвідоміших грецьких істориків.
Закономірності розвитку ред.
Хронологічний та генетичний розвиток візантійської мови з давньогрецької та поступовий перехід у сучасну новогрецьку мову відмінний, наприклад, від історії латинської мови. Остання після формування романських мов майже зовсім перестала розвиватись, утративши зрештою й ужиток. Грецька ж мова в основному зберігала єдність та поступовість розвитку до новітнього часу.
У візантійській мові виявляються тенденції до дивергентного розвитку. Характерна риса візантійського періоду — розрив між літературно-писемною та розмовною формами мови. Значно поширена диглосія: володіння і літературною мовою (серед вищих верств), і розмовними діалектами. Кінець цього процесу було покладено тільки в новогрецький період, тобто в ХХ столітті, після того, як відбувся греко-турецький обмін населенням, і поступового потурчення носіїв мови за межами незалежної Греції.
Першим в розвитку неологізмів грецької мови були народні діалекти та провінціалізми, а також індивідуальні риси письменників. Уплив народних говірок, висловлений у відмінностях вимови звуків, у конструкції речень (синтаксисі), у розборі граматичних форм і в утворенні нових слів за законом аналогії, розпочав проявлятись іще в дохристиянську епоху.
Самі греки, усвідомлюючи різницю між літературною й уживаною у звичайній побутовій бесіді мовах, назвали останню грец. γλώσσα δημώδης (глоссі дімодіс, дімотіка — народна мова) на протилежність першій — грец. καθαρεύουσα (кафаревуса — буквально «очищене» койне). У християнську епоху літературна й народна мови розділяються дедалі більше та все глибше, оскільки особливості народної мови знайшли собі застосування у Священному Писанні та в церковній практиці, тобто співах та повчанні. Можна було б очікувати, що народна мова, вже значно віддалена від літературної, знайде собі поступове застосування в різних родах словесності та збагатить її новими формами та словотвором, але в дійсності, за допомогою скрайнього пуризму, зближення двох форм грецької мови — кафаревуси та дімотіки — відбулося лише наприкінці 20 століття.
Джерела ред.
- Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона
- Широков О. С. История греческого языка. М., 1983.