Відкрити головне меню
Каліле і Демне (Kelileh va Demneh) — перський манускрипт, 1529, Герат

Перська література (перс. ادبیات فارسی‎) — сукупність письмових творів перською мовою, яка розвивалася протягом останніх двох з половиною тисяч років, хоча велика її частка, що належить до доісламського періоду, була втрачена. Витоки перської літератури слід шукати в літературі давньої Персії, територія якої охоплює територію сучасного Ірану, а також райони Центральної Азії, де перська мова історично була національною мовою. Так, перський[1][2][3][4][5] поет Джалаледдін Румі — один з найулюбленіших поетів Персії, народився в місті Балх (лежить на території сучасного Афганістану), писав перською мовою і жив у Коньї, яка тоді була столицею Сельджуцького султанату. Газневіди завоювали великі території в Центральній та Південній Азії і перейняли перську мову, яка стала їхньою придворною мовою. Через це існує перська література з Ірану, Таджикистану, Афганістану й інших частин Центральної Азії. Не вся перська література написана перською мовою. Як вважають окремі автори, серед творів перської літератури є твори, що їх написали етнічні перси іншими мовами, такими як грецька і арабська.

Перську літературу вважають однією із великих літератур людства[6]. Корені перської літератури можна побачити в збережених до наших днів творах, що були написані середньоперською і давньоперською. Твори, що написані давньоперською, датуються від 522 р. до н. е. (рік, яким датований Бехістунський напис — найбільш ранній збережений напис Ахеменідського періоду). Основну частину творів перської літератури, які збереглися до наших днів, створено після ісламського завоювання Персії близько 650 р. н. е. Після приходу до влади Аббасидів у 750 році перси стали писарями та бюрократами Арабського халіфату і більшою мірою письменниками та поетами. Нова перська література виникла і розквітла в Хорасані й Трансоксіані, оскільки з політичних причин такі іранські династії, як Тахіриди і Саманиди, перебували в Хорасані[7].

Перси писали як перською, так і арабською мовами, однак перська домінувала в літературних колах більш пізнього часу. Перські поети, такі як Фірдоусі, Сааді, Гафіз, Румі і Омар Хайям, добре відомі в усьому світі і вплинули на літературу багатьох країн.

Зміст

Класична перська літератураРедагувати

Доісламська перська літератураРедагувати

До наших днів збереглося лише кілька літературних творів Ахеменідської Персії, що було обумовлено руйнуванням бібліотеки в Персеполісі[8]. Більшість з того, що збереглося, становлять написи ахеменідських царів, особливо Дарія I (522–486 рр. до н. е.) і його сина Ксеркса. Багато зороастрійських текстів було знищено під час ісламського завоювання Персії в VII ст. Парси, які втікали в Індію, тим не менш, зуміли взяти з собою деякі з книг Зороастрійського канону, включаючи кілька книг Авести і стародавніх коментарів (Зенд). Також збереглися деякі праці з географії та подорожей епохи Сасанідів, хоча і в перекладі на арабську мову.

Найбільш ранні літературні образи мовою пехлеві, так звані «пехлевійські псалтирі», що належать до IV або V століть, збереглися в манускриптах VI–VII століть[9].

Жодного тексту, що присвячений літературній критиці, не збереглося від доісламського періоду. Проте деякі есе мовою пехлеві, такі як «Основи написання книг» і Панчатантра, вважаються літературною критикою[10].

Деякі дослідники цитують Шубійє на підтвердження того, що в доісламський період у персів існували труди з ораторського мистецтва, такі як Карванд. Проте до наших днів такі книги не збереглися. Попри це є кілька вказівок, що серед перської еліти були ті, хто був знайомий з грецькою риторикою і літературною критикою[11].

Відносну бідність середньоперської літератури, можливо, частково можна пояснити складністю сасанідського письма, яке могли повністю зрозуміти переважно лише професійні переписувачі[12].

Середньовічна перська літератураРедагувати

На початку ісламізації Ірану, за правління Омейядів і ранніх Аббасидів, перська мова невдовзі стала літературною мовою для всієї території Центральної Азії. Відродження мови в її новій формі часто пов'язують із творчістю Фірдоусі, Унсурі, Дакікі, Рудакі та їхнього покоління, оскільки вони використовували до-ісламський націоналізм як провідник для відродження мови і традицій стародавньої Персії.

Зокрема, Фірдоусі писав у поемі Шахнаме:

بسی رنج بردم در این سال سی
عجم زنده کردم بدین پارسی

Досить я виніс болю за тридцять років,
але розбудив «Аджам» (німих/персів) цією мовою парсі.

ПоезіяРедагувати

Перська література завжди цілком усвідомлювала різницю між поезією і прозою, при цьому почесне місце займала поезія. Вона чітко відрізнялась від прози не лише римою і ритмом, але також і майстерною грою між явним значенням (або значеннями) слів і їх прихованими смисловими нюансами[13].

Схильність персів до викладу у віршах виразів та зворотів мови, що вони вживають у повсякденному житті, настільки сильна, що можна зіткнутися з поезією майже в усіх творах класичної літератури, наукових працях і працях з метафізики. Здатність викладати думки у віршованій формі була необхідною умовою для будь-якого вченого і грамотної людини. Наприклад, майже половина медичних праць Авіценни написана у поетичній формі.

Твори раннього етапу перської поезії характеризуються сильною підтримкою двору, екстравагантністю панегіриків і піднесеністю стилю. Традиція царського заступництва, ймовірно, почалася за правління Сасанідів, тривала за Аббасидів і Саманідів й існувала при дворах правителів усіх перських династій. Касида була найбільш улюбленою формою панегірика, хоча рубаї таких поетів, як Омар Хаям, також були дуже популярні.

Якщо окремі дослідники в перській поезії слідом за Є. Е. Бертельсом, який перш за все підкреслював етнічний та регіональний внесок, розрізняють центрально-азіатську, закавказьку, перську і індійську класичні літературні школи[14], то історики перської літератури з Європи, США та інших країн світу розрізняють хорасанську, азербайджанську, іракську та індійську школи перської поезії, що віддзеркалює більшою мірою хронологічне розмежування, ніж якесь інше[15]. Традиційно в перській класичній поезії розрізняють три основних літературних стилі: хорасанський, іракський та індійський, які «йдуть безупинно один за одним» у часі. У кожному з цих стилів, обумовлених географічно, окремі автори виділяють окремі «літературні школи», які швидше віддзеркалюють регіональні або групові відмітні особливості, що характерні для різних перських провінцій і міст. Приміром, іноді розрізняють азербайджанську чи інакше тебризьку чи інакше ширванську школу перської поезії[16].

Хорасанський стильРедагувати

Хорасанський стиль або хорасанська школа в перській поезії, послідовники якої переважно мали стосунок до Великого Хорасана, характеризується гордовитою манерою вираження думок, величною інтонацією і порівняно більш грамотною мовою. Головними представниками лірики цього стилю є Асджаді, Фаррухі Сістані, Унсурі і Манучехрі. Майстри панегіриків, такі як Рудакі, були відомі своєю любов'ю до природи, а також тим, що їх поезія рясніє описами, що запам'ятовуються.

Двір при різних правителях і система заступництва сприяли епічному стилю поезії, вищим досягненням якого стала поема Фірдоусі «Шахнаме». Прославляючи історичне минуле в героїчних і піднесених віршах, Фірдоусі та інші поети, значними серед яких є Абу-Мансур Дакікі і Асаді Тусі, представляли так званих аджам (عجم) («німих», «мовчазних») — неарабське населення Південної Персії (згідно з Encyclopædia Iranica словом «аджам» в Ісламській імперії араби переважно називали персів[17] ), як джерело гордості і натхнення, яке допомагало зберегти почуття етнічної ідентичності персів протягом століть. Фірдоусі створив модель, яку запозичили інші поети в наступних століттях.

Закавказька школаРедагувати

Деякі дослідники літератури (Ян Рипка) виділяють закавказьку школу[18], яку інакше називають азербайджанською (територіально), тебризькою або ширванською школою перської поезії[19] або ж арранським стилем[20]. Вона є спадкоємицею хорасанського стилю[21], першим значним представником якої був досельджукський поет Катран Тебризі[en] (помер 1072 року), який писав на західноперському діалекті[22] (що відрізнявся від літературного хорасанського діалекту). Катран Тебризі служив місцевим принцам, включаючи правителів Гянджі з курдської династії Шеддадідів, і тому його манера вираження думок і стиль були характерними для домонгольської іранської мови азері[23]. Збереглися також відомості, що на початку IX ст. Мухаммеду ібн Баїсу (перс. محمدبنبعیث‎) — арабському правителю Меренда в період Аббасидского халіфату в 849–850 рр. повинні були відтяти за наказом халіфа Аль-Мутавакіля (Al-Mutawakkil). Однак коли його привели до палацу, то ібн Баїс почав читати вірші арабською мовою і вразив Аль-Мутавакіля своїм поетичним даром до такої міри, що той скасував наказ і замінив страту на тюремне ув'язнення. За свідченням Аль-Табарі, Ібн Баїс був значною мірою іранізований, і шейхи Мераге вихваляли його хоробрість і літературні здібності, цитуючи його перські вірші, що свідчить про існування на північному заході Персії поезії перською мовою на початку IX ст.[24][25][26][27].

 
Мухаммад Заман. Бахрам Гур вбиває дракона. Ілюстрація до поеми «Сім красунь» Нізамі Гянджеві. 1675 рік. Британська бібліотека, Лондон

Серед значних поетів цієї школи слід відзначити Нізамі Гянджеві, Хагані Ширвані і Фалакі Ширвані[en]. Сильний характер Нізамі, його соціальна чуйність і поетичний геній з'єдналися з багатою перською культурною спадщиною створивши новий стандарт літературно-художніх досягнень[28]. Хагані Ширвані вирізнявся своєю надзвичайно багатою уявою, що була викликана широким діапазоном знань і вказувала на нього. Бувши маньєристом навіть більшою мірою, ніж інші перські поети-класики, в способі вираження, він вбирає і трансформує поезію своїх попередників, також і в своїй любові до парадоксу[29]. Слід також підкреслити широке поширення поезії в регіоні, про що свідчить той факт, що навіть в одній антології «Ноузхат аль-Маджалес» зібрані твори 115 поетів з північно-західної частини середньовічної Персії (включаючи Арран, Ширван і Іранський Азербайджан). Кількість менш відомих перських поетів з однієї тільки Гянджі перевищує не менше, ніж дві дюжини.

Твори поетів цієї школи вирізняються складністю мови та композиційної техніки[30], оригінальністю і різноманіттям тем[31], присутністю перських архаїзмів і, разом з тим, великим обсягом запозичень з арабської мови[32], впливом північнозахідної мови пехлеві[33], широко розповсюдженим використанням повсякденних виразів та ідіом[34], а також наявністю великої кількості нових понять і термінів[35]. Твори поетів цієї школи також вирізняються великою кількістю християнських образів та символів, цитатами з Біблії та іншими виразами з християнських книг і джерел, причому з такою частотою, що сприйняття творів Хагані Ширвані і Нізамі Гянджеві майже неможливе без ретельного знання християнської релігії[36]. Разом з тим, всі ці стилістичні особливості зближують їх з хорасанським стилем[37]. При цьому спостерігається повна відсутність східноіранських слів та зворотів, типових для Хорасанського стилю[38]. Також, на відміну від останнього, поети закавказької школи віддавали перевагу містицизму[39].

Слід зазначити, що знайдені нещодавно рукописи (наприклад, антологія «Ноузхат аль-Маджалес») і дослідження останніх років показали, що в регіоні існувала загальна іранська культура, заснована на єдиному варіанті середньоіранської мови (пехлеві)[40]. Професор Амін Ріяхі вважає антологію повним віддзеркаленням іранської культури таких провінцій тогочасної Персії як Арран, Ширван і Азербайджан. Він зазначає, що історик Ат-Табарі згадує Мухаммада ібн Баїса, першого поета, який писав на фехлевійському інакше західно-перському (азарі) місцевому діалекті (району Фахла/Пахла) середньоперської мови (пехлеві) і жив у Мараге/Маранді іранській провінції Азербайджан, чиї предки мігрували з Аравії за два покоління до його народження[40]. Професор Амін Ріяхі впевнений, що на відміну від того, що припускають деякі письменники радянської епохи (а також їх послідовники), антологія «Ноузхат аль-Маджалес» доводить, що в регіоні (провінції Персії Азербайджан) існувала загальна іранська культура, заснована на єдиному варіанті середньоіранської мови (пехлеві) і арранському діалекті фарсі, яка сприяла іранізації Ширваншахів, що мали арабське походження, поширенню іранської культури і правителів регіону, що змінювали один одного[40]. Анатолій Новосельцев зазначає, що до XIV століття іраномовне населення регіону було пов'язане єдиною культурою, етнічною самосвідомістю і мовою[41].

Слід зазначити, що географічна близькість територій, підвладних Ільдегізидам, і територій, підвладних ширваншахам, сприяла переміщенню інтелектуалів і поетів того часу з двору одного володаря в число придворних іншого. Також можна говорити про певне подібність ідей, що надихали, і стилів між поетами, народженими і навченими в цих областях, стосовно до визначення їх, як таких, що належать до азербайджанської школі перської поезії[42].

Попри перераховані особливості, що характерні для творчості поетів — представників цієї школи перської поезії, доцентрова тенденція очевидна в єдності перської літератури, починаючи з мови і змісту, а також з точки зору громадянської єдності. Як пише Ян Рипка, навіть кавказець Нізамі, хоча і жив на дальній периферії, не демонстрував інший дух і звертався до Ірану, як до «Серця світу» [43].

Однак, зміна мови і культури в регіоні призвели до того, що спадщина перської літератури майже повністю була втрачена[44].

Іракський стильРедагувати

Перська поезія XIII століття характеризується пануванням ліричної поезії з відповідним розвитком газелі в основну віршовану форму, а також підйомом містичної і суфійської поезії. Цей напрямок часто називають іракським стилем або іракською школою перської поезії (за назвою західних провінцій Ірану, які були відомі як Арак-і Аджама або Перський Ірак. Це застарілий термін, який вживали для позначення центрального регіону Персії/Ірану, включаючи території, на яких розташовуються такі міста як Ісфахан, Рай, Казвін і Кашан). Для нього характерні емоційна ліричність, багатство віршованих метрів і порівняльна простота мови. Емоційна романтична поезія не була чимось новим, як показують такі твори як «Віс і Рамін» Фахраддіна Гургані і «Юсуф і Зулейха» Амака Бухарі. Такі поети, як Санаї та Аттар, які надихнули Румі, а також Хагані Ширвані, Анварі і Нізамі Гянджеві[45]

[46][47]були надзвичайно шанованими поетами, що складали газелі. Попри це, найкращими представниками цієї школи є Румі, Сааді і Гафіз.

Враховуючи традицію перської любовної лірики епохи династії Сефевідів, перський історик Ехсан Яршатер зазначає[48]:

«Зазвичай предметом кохання є не жінка, а молодий чоловік. На початку поширення ісламу в результаті набігів у Центральну Азію було багато молодих рабів. Рабів також купували або отримували як подарунок. Раби змушені були служити пажами при дворі або в будинках заможних і впливових людей, або ж солдатами і охоронцями. Молоді чоловіки, незалежно від того чи були вони рабами чи ні, подавали вино на бенкетах і прийомах, а більш талановиті серед них могли виконувати музику і підтримували витончену бесіду. Любов до молодих пажів, солдатів або новачків у ремеслах і професіях стала причиною ліричних доповнень до панегіриків на початковому етапі розвитку перської поезії і предметом присвячення газелей».

Серед творів, написаних у дидактичному жанрі перської поезії, можна відзначити «Сад правди» Санаї, а також «Скарбницю таємниць» Нізамі Гянджеві. Деякі твори Аттара також належать до цього жанру, так само як основні твори Румі, хоча деякі автори відносять ці твори до ліричної поезії з огляду на їх містицизм і емоційність. Крім того, деякі автори схильні відносити до цього стилю написання в цьому жанрі твори Насира Хосрова. Однак справжньою вершиною серед творів цього жанру є один із шедеврів перської літератури поетичний трактат «Бустâн» («Плодовий сад») Сааді, в якому в поетичній формі викладена суфійська філософія і етика, підкріплена цікавими притчами та розповідями.

Ісфаганський стильРедагувати

Після XV ст. в перській поезії став превалювати так званий індійський стиль, який також називають ісфаганським або сафавійським стилем. Коріння цього стилю сягає в періоди правління династії Тимуридів. Тоді творили Амір Хосров Дехлеві (1253–1325) і Нанд Лал Гойя[en] (1633–1713)[49].

Найбільш популярним твором Аміра Хосрова Дехлеві є його поема — дастан Вісім райських садів 1301, написана мовою фарсі. Це остання частина його циклу поем « П'ятериця» («Хамсе»). Як і весь цикл, являє собою відповідь (назіре) на творчість Нізамі (в цьому випадку — на поему «Сім красунь»).

ГалереяРедагувати

ПрозаРедагувати

 
Заєць, цар слонів і віддзеркалення місяця в струмку. Сирійська ілюстрація до розповіді «Каліла і Гімна», 1354.

Одним з найбільш значних прозових творів середньовічної перської літератури є «Чахар Магале» (Chahār Maqāleh) Нізамі Арузі[en]. У передмові до книги Нізамі Арузі розглядає питання, що пов'язані з природничими науками, епістемологією і політикою. У книзі автор розвиває концепцію царювання і царської влади в стародавній Персії, яку він виражає за допомогою мусульманської термінології. На його уявлення про суспільні класи великий вплив справили концепції давньогрецьких авторів, особливо Платона[50]. «Чахар Магалех» була перекладена на англійську, французьку, італійську та шведська мови.

Серед прозових творів середньовічної перської літератури особливе місце посідає збірка перських анекдотів XIII століття «Джавамі уль-Хікайат»[en] Захіріддіна Насра Мухаммада[en](1171–1242). Книга перевидавалася незліченну кількість разів. Найбільш раннє видання, що збереглося, датується 1232 роком і зберігається в Національній бібліотеці Франції.

Почесне місце в перської літературі посідає прозовий твір Кабус-Наме («Дзеркало принцеси»), що його написав близько 1080 року Амір Кабусом (Amir Unsur al-Mo'ali Keikavus ibn Iskandar ibn Qabus ibn Wushmgir ibn al-Ziyar) (пом. 1012 року) — правитель Персії з династії Зіярідів, який був також відомий як Принц Горгана. У книзі розповідається про життя діда Кабуса на ім'я Шамс аль-Моалі Аболь-Хасан Габус ібн Вушмгір. Найбільш рання збережена копія, яка датована 1349 роком, зберігається в бібліотеці Іранський національний музей Іранського національного музею Маліка[en] в Тегерані. Переклад «Кабус нама» турецькою здійснив 1450 року Марджумак ібн Ільяслм за дорученням Султана Мурада II (зберігається в Бібліотеці Фатіх (Fatih Library) в Стамбулі). 1811 року з турецької «Кабус наму» переклав німецькою Генріх Фредерік вон Діц (Heinrich Friedrich von Diez). Цей переклад надихнув Гете на створення Східного дивана. «Кабус наму» також перекладено англійською, французькою, японською, російською і арабською мовами.

Перу знаменитого перського візира Нізама аль-Мулька належить трактат Сіясат-нама[en]. Книга розділена на 50 глав, в яких розповідається про релігію, політику й управління державою[51]. Нізам дає в трактаті настанови та поради правителям і розповідає про «роль солдатів, поліції, шпигунів і чиновників»[52].

До прозаїчних творів належить знаменита Каліле і Димне, яка є перекладом з пехлеві на арабську мову, що його зробив у VIII ст. перський письменник Ібн-ель-Мокаффа (пом. 759 року), збірника індійських народних байок Панчатантра, написаних у віршах і прозі. Вона цікава як збірка перських прислів'їв і приказок. Перший відомий науці переклад (на пехлеві) був виконаний близько 570 року в Ірані за вказівкою сасанідського царя Хосрова I, але до наших днів він не зберігся. У середині VIII ст. з'явився переклад Ібн-ель-Мокаффи, який був озаглавлений «Каліле і Димне» (перс. کلیله و دمنه‎, араб. كليلة و دمنة‎ за іменами тварин-оповідачів), і його вважають першим шедевром в арабській «художній прозі»[53].

КазкиРедагувати

Тисяча і одна ніч (перс. هزار و یک شب‎) — збірка середньовічних історій, що їх розповіла перська цариця із династії Сасанідів Шахерезада (перс. شهرزاد‎), своєму злостивому чоловіку перському царю Шахріяру, щоб відтягнути час своєї страти. Окремі історії «Тисячі і однієї ночі» були створені протягом декількох століть різними людьми, що жили в різних країнах. Ядро цього зібрання історій становить книга «Тисяча міфів»[54] (Hazār Afsānah перс. هزار افسانه‎), яка є збіркою старовинних індійських і перських народних казок. Дослідники вважають, що більшість історій існували вже у VIII столітті за правління Аббасидського халіфа Гаруна ар-Рашида, а розповідь про Шахерезаду з'явилась у XIV ст.

ПриміткиРедагувати

  1. John Renard. Historical dictionary of Sufism. — Rowman & Littlefield, 2005. — С. 155.

    «Perhaps the most famous Sufi who is known to many Muslims even today by his title alone is the seventh/13th century Persian mystic Rumi»

  2. Annemarie Schimmel. “The Mystery of Numbers”. — Oxford University Press, 1993. — С. 49.

    A beautiful symbol of the duality that appears through creation was invented by the great Persian mystical poet Jalal al-Din Rumi, who compares God's creative word kun (written in Arabic KN) with a twisted rope of 2 threads (which in English twine, in German Zwirn¸ both words derived from the root «two»).

  3. Ritter, H.; Bausani, A. Encyclopaedia of Islam - "ḎJ̲alāl al- Dīn Rūmī b. Bahāʾ al-Dīn Sulṭān al-ʿulamāʾ Walad b. Ḥusayn b. Aḥmad Ḵh̲aṭībī" / Bearman , Th. Bianquis , C. E. Bosworth , E. van Donzel and W. P. Heinrichs. — Brill Online, 2007.

    … known by the sobriquet Mawlānā (Mevlânâ), Persian poet and founder of the Mawlawiyya order of dervishes.

  4. Julia Scott Meisami. Forward to Franklin Lewis, Rumi Past and Present, East and West(revised edition). — Oneworld Publications, 2008.
  5. Frederick Hadland Davis. "The Persian Mystics. Jalálu'd-Dín Rúmí". — Adamant Media Corporation, November 30, 2005. — ISBN 1402157681.
  6. Arthur John Arberry. The Legacy of Persia. — Clarendon Press, 1953. — С. 200. — ISBN 0-19-821905-9.
  7. Frye, R. N. The Encyclopaedia of Islam - "Darī" (CD version). — Brill Publications.
  8. Encyclopedia of library and information science, Volume 13. Google Books (en). Процитовано 2010-08-18. 
  9. Pahlavi psalter — стаття з Encyclopædia Iranica. Philippe Gignoux
  10. Abdolhossein Zarrinkoub. Naqde adabi. — Tehran, 1959. — С. 374-379.
  11. Abdolhossein Zarrinkoub. Naqde adabi. — Tehran, 1947. — С. 374-379.
  12. Вірменія у III — IV ст. // Всесвітня історія. — Т. 2, гл. XXV.:

    … Вірменія отримала систему писемності, яка не лише відрізнялась від іранської, але й була значно більш доступною для народу, ніж іранська; остання внаслідок своєї складності була цілком зрозумілою лише професійним переписувачам. Цим частково і пояснюється багатство вірменської літератури порівняно із середньоперською

  13. CHARLES-HENRI DE FOUCHÉCOUR (15 грудня 2006). IRAN viii. PERSIAN LITERATURE (2) Classical. (en). Encyclopaedia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2010-08-08. 

    The distinction between poetry and prose has always been quite deliberate in Persian literature, with poetry given the pride of place. It distinguished itself clearly from prose not only in terms of rhyme and rhythm, but also in the artful play between explicit meaning or meanings and implicit nuances.

  14. Sakina Berengian. Azeri and Persian literary works in twentieth century Iranian Azerbaijan. — Berlin : Klaus Schwarz Verlag, 1988. — С. 2. — ISBN 3922968694.

    The prevalent classification of classical literary schools into Central Asia, Transcaucasian, Persian, and Indian originated with YE Bertel's whose primary emphasis seems to have been on ethnic and regional contributions.

  15. Sakina Berengian. Azeri and Persian literary works in twentieth century Iranian Azerbaijan. — Berlin : Klaus Schwarz Verlag, 1988. — С. 2. — ISBN 3922968694.

    The corresponding nomenclature of Persian literary historians, ie, «Khorasani, Azerbayjani, Eraqi», and «Hendi», on the other hand, denotes more than anything else, a chronological differentiation.

  16. PETER CHELKOWSKI. LITERATURE IN PRE-SAFAVID ISFAHAN - стр. 112 (en). Архів оригіналу за 2012-06-19. Процитовано 2010-08-18. 

    The three main literary styles which follow each other consecutively are known as: Khurasani, Iraqi, and Hindi. The time spans of each style are equally flexible. Within these broad geographical divisions we then come across certain «literary schools» which reflect regional peculiarities and idiosyncrasies and are identified with smaller entities like provinces or towns. For example, there are: the Azerbayjani school, the Tabriz school, or the Shirvan school.

  17. C. E. Bosworth (December 15, 1984). 'Aǰam (en). Encyclopaedia Iranica. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-08-08. 
  18. Rypka, Jan. Poets and Prose Writers of the Late Saljuq and Mongol Periods’, in The Cambridge History of Iran, Volume 5, The Saljuq and Mongol Periods. — January 1968.

    «One of the striking features of the Transcaucasian school is its complicated technique.»

  19. Peter Chelkowski. Literature in Pre-Safavid Isfahan International Society for Iranian Studies Iranian Studies, Vol. 7, No. 1/2. — Taylor & Francis, Ltd. on behalf of International Society for Iranian Studies, 1974. — С. 112-131.

    «The three main literary styles which follow each other consecutively are known as: Khurasani, Iraqi, and Hindi. The time spans of each style are equally flexible. Within these broad geographical divisions we then come across certain „literary schools“ which reflect regional peculiarities and idiosyncrasies and are identified with smaller entities like provinces or towns. For example, there are: the Azerbayjani school, the Tabriz school, or the Shirvan school

  20. Muḥammad Amīn Riyāḥī. Sharvānī, Jamāl Khalīl, fl. 13 cent., Nuzhat al-majālis / Jamāl Khalīl Sharvānī ; tāʼlīf shudah dar nīmah-ʼi avval-i qarn-i haftum, tashih va muqaddimah va sharh-i hal-i gūyandigān va tawzīḥāt va fihristhā. — Tehran : Intishārāt-i Zuvvār, 1366 [1987]. — 764 с.
  21. Peter Chelkowski. Literature in Pre-Safavid Isfahan International Society for Iranian Studies Iranian Studies, Vol. 7, No. 1/2. — Taylor & Francis, Ltd. on behalf of International Society for Iranian Studies, 1974. — ISBN 112-131.

    Azerbayjan became the heir to the Khurasani style.

  22. Francois De Blois. Persian Literature - A Biobibliographical Survey: Volume V Poetry of the Pre-Mongol Period Volume 5 of Persian Literature, 2nd edition. — Routledge. — 2004. — С. 187.

    «The point of the anectode is clear that the diwans of these poets contained Eastern Iranian (i.e. Sogdian etc.) words that were incomprehensible to a Western Persian like Qatran, who consquently took advantage of an educated visitor from the East, Nasir, to ascertain their meaning.

  23. Sakina Berengian. Azeri and Persian literary works in twentieth century Iranian Azerbaijan. — Berlin : Klaus Schwarz Verlag, 1988. — С. 7-8. — ISBN 3922968694.

    The term „Transcaucasian“ in bertel's classification, and „Azerbaijani“ in the Persian classification, refers to the poetry by cluster of poets associated mainly with the Caucasian Shirvanshahs who, in the course of the eleventh and twelfth centuries enjoyed a relative independence from the Saljuqid empire. A few literary historians trace the origins of this style to Qatran of Tabriz (ca. 1009–1072), whose diction is taken to represent certain characteristics of the pre-Mongol Iranian-Azeri.

  24. Minorsky. “Marand” in Encyclopaedia of Islam / P. Bearman , Th. Bianquis , C. E. Bosworth , E. van Donzel and W. P. Heinrichs. — 1991. — Т. 6. — С. 504.

    „According to one of al-Tabari's authorities (iii, тисячі триста вісімдесят вісім), the shaykhs of Maragha who praised the bravery and literary ability (adab) of Ibn Bai'th also quoted his Persian verses (bi'l-fdrisiyya). This important passage, already quoted by Barthold, BSOS, ii (1923), 836-8, is evidence of the existence of the cultivation of poetry in Persian in northwestern Persia at the beginning of the 9th century. Ibn Bai'th must have been Iranicised to a considerable extent, and, as has been mentioned, he relied for support on the non-Arab elements in his Rustakhs ('Uludj Rasatikhi')“

  25. Jamal-Din Ḵalil Šarvāni. {{{Заголовок}}}.
  26. Tabari. {{{Заголовок}}}. — Т. 7.

    ‌حد ثني انه انشدني بالمراغه جماعه من اشياخها اشعاراً لابن البعيث بالفارسيه وتذكرون ادبه و شجاعه و له اخباراً و احاديث» طبري، محمدبن جرير، تاريخ طبري، جلد 7، چاپ دوم، انتشارات اساطير، 1363.

  27. [1] Архівовано 8 May 2012[Дата не збігається] у Wayback Machine.Richard Davis. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-934211-52-3.

    «In preparing the brief notes on individual poets my chief debt is to Dr. Zabihollah Safa's Tarikh-e Adabiyat dar Iran ('History of Literature in Iran', 5 vols., Tehran, reprinted 1366/1987). I have also made use of Dr. Mohammad Amin Riahi's introduction to his edition of the 14th-century anthology of rubaiyat, the Nozhat al-Majales („Pleasure of the Assemblies“), as well as using material from other sources.»

  28. Peter Chelkowski. "Mirror of the Invisible World". — New York : Metropolitan Museum of Art, 1975. — С. 6.

    «Nizami's strong character, his social sensibility, and his poetic genius fused with his rich Persian cultural heritage to create a new standard of literary achievement. Using themes from the oral tradition and written historical records, his poems unite pre-Islamic and Islamic Iran.»

  29. Anna Livia Beelaert. ḴĀQĀNI ŠERVĀNI. Encyclopedia Iranica (en). Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-09-03. 

    Khaqani's is noted for his extremely rich imagery, drawn from and alluding to a wide range of fields of knowledge-a mannerist, in an even higher degree than other classical Persian poets, both in the way he absorbs and transforms the poetry of his predecessors and in his love of paradox.

  30. Daniela Meneghini. SALJUQS v. SALJUQID LITERATURE (en). Encyclopedia Iranica. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-08-18. 

    «The geographical closeness of the territories subject to the Ildeguzids and those under the Šarvānšāh encouraged the flow of intellectuals and poets from one court to the other. It is also possible to speak of a certain similarity of inspiration and of style between the poets born and educated in these areas, to the point of defining them as belonging to the 'Azerbaijan school' (Rypka, Hist. Iran Lit., pp. 201-9). The complexity of the language and of the compositional techniques, the originality and multiplicity of the themes, the presence of Persian archaisms and, at the same time, a wide range of borrowings from Arabic vocabulary are among the stylistic features which are common to poets in this cultural context compared with other contemporaries closer to the Khorasani style.»

  31. Daniela Meneghini. SALJUQS v. SALJUQID LITERATURE (en). Encyclopedia Iranica. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-08-18. 

    «The geographical closeness of the territories subject to the Ildeguzids and those under the Šarvānšāh encouraged the flow of intellectuals and poets from one court to the other. It is also possible to speak of a certain similarity of inspiration and of style between the poets born and educated in these areas, to the point of defining them as belonging to the 'Azerbaijan school' (Rypka, Hist. Iran Lit., pp. 201-9). The complexity of the language and of the compositional techniques, the originality and multiplicity of the themes, the presence of Persian archaisms and, at the same time, a wide range of borrowings from Arabic vocabulary are among the stylistic features which are common to poets in this cultural context compared with other contemporaries closer to the Khorasani style.»

  32. Daniela Meneghini. SALJUQS v. SALJUQID LITERATURE (en). Encyclopedia Iranica. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-08-18. 

    «The geographical closeness of the territories subject to the Ildeguzids and those under the Šarvānšāh encouraged the flow of intellectuals and poets from one court to the other. It is also possible to speak of a certain similarity of inspiration and of style between the poets born and educated in these areas, to the point of defining them as belonging to the 'Azerbaijan school' (Rypka, Hist. Iran Lit., pp. 201-9). The complexity of the language and of the compositional techniques, the originality and multiplicity of the themes, the presence of Persian archaisms and, at the same time, a wide range of borrowings from Arabic vocabulary are among the stylistic features which are common to poets in this cultural context compared with other contemporaries closer to the Khorasani style.»

  33. NOZHAT AL-MAJĀLES. Encyclopædia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 30 июля 2010. 

    «Nozhat al-mājales is thus a mirror of the social conditions at the time, reflecting the full spread of Persian language and the culture of Iran throughout that region, clearly evidenced by the common use of spoken idioms in poems as well as the professions of the some of the poets (see below). The influence of the northwestern Pahlavi language, for example, which had been the spoken dialect of the region, is clearly observed in the poems contained in this anthology.

  34. NOZHAT AL-MAJĀLES. Encyclopædia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 30 липня 2010. 

    „In contrast to poets from other parts of Persia, who mostly belonged to higher echelons of society such as scholars, bureaucrats, and secretaries, a good number of poets in the northwestern areas rose from among the common people with working class backgrounds, and they frequently used colloquial expressions in their poetry. They are referred to as water carrier (saqqā'), sparrow dealer ('oṣfori), saddler (sarrāj), bodyguard (jāndār), oculist (kaḥḥāl), blanket maker (leḥāfi), etc., which illustrates the overall use of Persian in that region“

  35. NOZHAT AL-MAJĀLES. Encyclopædia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 30 липня 2010. 

    This blending of cultures certainly left its mark on the works of the poets of the region, resulting in the creation of a large number of new concepts and terms, the examples of which can be noticed in the poems of Ḵāqāni and Neẓāmi, as well as in dictionaries.»

  36. Sakina Berengian. Azeri and Persian literary works in twentieth century Iranian Azerbaijan. — Berlin : Klaus Schwarz Verlag, 1988. — С. 2. — ISBN 3922968694.

    Christian imagery and symbolism, quotations from the Bible and other expressions inspired by Christian sources occur so frequently in the works of Khagani and Nizami in particular, that a comprehension of their works is almost impossible without a thorough knowledge of Christianity .

  37. Daniela Meneghini. SALJUQS v. SALJUQID LITERATURE (en). Encyclopedia Iranica. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2010-08-18. 

    The complexity of the language and of the compositional techniques, the originality and multiplicity of the themes, the presence of Persian archaisms and, at the same time, a wide range of borrowings from Arabic vocabulary are among the stylistic features which are common to poets in this cultural context compared with other contemporaries closer to the Khorasani style

  38. Francois De Blois. Persian Literature - A Biobibliographical Survey: Volume V Poetry of the Pre-Mongol Period Volume 5 of Persian Literature, 2nd edition. — Routledge, 2004. — С. 187.

    «The point of the anectode is clear that the diwans of these poets contained Eastern Iranian (ie Sogdian etc.) words that were incomprehensible to a Western Persian like Qatran, who consquently took advantage of an educated visitor from the East, Nasir, to ascertain their meaning».

  39. Sakina Berengian. Azeri and Persian literary works in twentieth century Iranian Azerbaijan. — Berlin : Klaus Schwarz Verlag, 1988. — С. 238. — ISBN 3922968694.
  40. а б в Muḥammad Amīn Riyāḥī. Sharvānī, Jamāl Khalīl, fl. 13 cent., Nuzhat al-majālis / Jamāl Khalīl Sharvānī ; tāʼlīf shudah dar nīmah-ʼi avval-i qarn-i haftum, tashih va muqaddimah va sharh-i hal-i gūyandigān va tawzīḥāt va fihristhā az Muḥammad Amīn Riyāḥī. See Indroduction. — Tehran : Intishārāt-i Zuvvār, 1366 [1987].
  41. Новосельцев А. П. Глава III. АЗИЯ И СЕВЕРНАЯ АФРИКА В X-XIII вв. ГОСУДАРСТВА САМАНИДОВ И ГАЗНЕВИДОВ //Институт Востоковедения РАН Востока. В 6 томах. Том 2. Восток в средние века. История. — Восточная литература, 2009. — Т. 2. — ISBN 978-5-02-036403-5, 5-02-018102-1.

    «Набагато пізніше, вже в післямонгольський час, в нових умовах ця спільність, частина якої (в Азербайджані і Мавераннахрі) піддалася тюркізації, стала розпадатися на дві самостійні спільності — персів і таджиків. Нічого подібного у ІХ-Х, та й у ХІ-ХІІІ ст. не було, і таджики тієї пори — загальна назва маси іраномовного населення, пов'язаного єдиної культурою, етнічною самосвідомістю і мовою».

  42. Rypka. History of Iran Literature. — С. 201-209.

    The geographical closeness of the territories subject to the Ildeguzids and those under the Šarvānšāh encouraged the flow of intellectuals and poets from one court to the other. It is also possible to speak of a certain similarity of inspiration and of style between the poets born and educated in these areas, to the point of defining them as belonging to the «Azerbaijan school».

  43. Rypka, Jan. History of Iranian Literature. — Reidel Publishing Company, January 1968. — С. 76.

    «The centripetal tendency is evident in the unity of Persian literature from the points of view of language and content and also in the sense of civic unity. Even the Caucasian Nizami, although living on the far-flung periphery, does not manifest a different spirit and apostrophizes Iran as the Heart of the World».

  44. NOZHAT AL-MAJĀLES. Encyclopædia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 4 сентября 2010. 

    Due to change of language, the heritage in the area, the heritage of Persian literature has almost entirely vanished

    .
  45. CHARLES-HENRI DE FOUCHÉCOUR (15 декабря 2006 г.). IRAN viii. PERSIAN LITERATURE (2) Classical. (en). Encyclopaedia Iranica. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2010-08-08. 
  46. Neẓāmī." Encyclopædia Britannica. 2009. Encyclopædia Britannica Online. 28 Feb. 2009 <http://www.britannica.com/EBchecked/topic/413374/Nezami>

    Greatest romantic epic poet in Persian Literature, who brought a colloquial and realistic style to the Persian epic. …. Nezami is admired in Persian-speaking lands for his originality and clarity of style, though his love of language for its own sake and of philosophical and scientific learning makes his work difficult for the average reader.

  47. Julie Scott Meisami. The Haft Paykar: A Medieval Persian Romance. — Oxford University Press (Oxford World's Classics), 1995. — ISBN 0-19-283184-4.

    «Abû Muhammad Ilyas ibn Yusuf ibn Zaki Mu'ayyad, known by his pen-name of Nizami, was born around 1141 in Ganja, the capital of Arran in Transcaucasian Azerbaijan, where he remained until his death in about 1209. His father, who had migrated to Ganja from Qom in north central Iran, may have been a civil servant; his mother was a daughter of a Kurdish chieftain; having lost both parents early in his life, Nizami was brought up by an uncle. He was married three times, and in his poems laments the death of each of his wives, as well as proferring advice to his son Muhammad. He lived in an age of both political instability and intense intellectual activity, which his poems reflect; but little is known about his life, his relations with his patrons, or the precise dates of his works, as the accounts of later biographers are colored by the many legends built up around the poet.»

  48. Yar-Shater, Ehsan. Persian Poetry in the Timurid and Safavid Periods - Cambridge History of Iran. — Cambridge : Cambridge University Press, 1986. — С. 973-974.
  49. Sanjay Bumbroo. Oblivion of Persian language will leave void in Sikh history. Chandigarh, India - Punjab (en). The Tribune. Архів оригіналу за 2008-01-03. Процитовано 2010-08-18.  Вказано більш, ніж один |deadlink= та |deadurl= (довідка)

    He said Persian sources had been important for the researchers of Sikh history. He further added that Persian writings of Bhai Lal were absolutely in tune with the Sikh spirit, which provided the key to unlock the spiritual secrets and mystical flights of Sikhism through his poems.

    Giving brief historical facts about Bhai Nand Lal, Balkar Singh said he was one of the 52 poets in the court of Guru Gobind Singh. Son of Diwan Chajju Ram, mir munshi or chief secretary of the Governor of Ghazni, Bhai Lal in a short time acquired great efficiency in Persian and Arabic languages.

    After the death of his parents, he decided to return to Multan where he married a Sikh girl, who used to recite Gurbani and knew Gurmukhi. Leaving his family behind, he left for Anandpur Sahib and received Guru Gobind Singh's blessings. After staying at there for some time, he left to serve as mir munshi under prince Mauzzam (later to become Emperor Bahadur Shah), due to an acquaintance of his father, named Wasif Khan.

    Aurangzeb wished to convert him to Islam because he had so beautifully interpreted verses of the Koran. Fearing persecution, Bhai Lal and his family left for the northern India. Leaving his family in Multan, he once again came to stay with Guru Gobind Singh at Anandpur Sahib in 1697. Later, he returned to Multan where he opened a school of higher education in Persian and Arabic.

    Professor Singh said Bhai Lal's seven works in Persian poetry included Diwan-e-Goya, Zindgi Nama, Ganj Nama, Joti Bigaas, Arzul Alfaaz, Tausif-o-Sana and Khatima, and Dastural-Insha, besides three in Punjabi.

  50. Ashk Dahlén, Kingship and Religion in a Mediaeval Fürstenspiegel: The Case of the Chahār Maqāla of Nizāmi Aruzi, Orientalia Suecana, vol. 58, Uppsala, +2009.
  51. NIZAM al-Mulk
  52. Lapidus, Ira A History of Islamic Societies p. 151
  53. Lane, Andrew J. (2003). Review: Gregor Schoeler's Écrire et transmettre dans les débuts de l’islam. Cambridge: MIT Electronic Journal of Middle East Studies. 
  54. Abdol Hossein Saeedian, «Land and People of Iran» p. 447