Відкрити головне меню

Європейський Союз

економічний і політичний союз держав у Європі

Європе́йський Сою́з (ЄС, англ. European Union, EU) — економічний та політичний союз 28 незалежних держав-членів, що розташовані в Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) і Європейської економічної спільноти (ЄЕС), які складались з шести країн у 1957 році. У наступні роки територія ЄС була збільшена за рахунок включення нових держав-членів, одночасно збільшуючи свою сферу впливу шляхом розширення політичних повноважень. У сучасному вигляді існує на основі Маастрихтського договору, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді, яка набула чинності у 2009 році. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де-факто таким є місто Брюссель, де базуються більшість інституцій Європейського союзу.

Європейський Союз
англ. European Union
Прапор
Девіз: лат. In varietate concordia
(Єдність у різноманітті)
Гімн: нім. An die Freude (Ода радості)
«Інструментальна версія»
Розташування Європейського Союзу

Розташування Європейського Союзу (зеленим кольором)

Столиця Брюссель (де-факто)
Найбільше місто Лондон і Париж
Офіційні мови 24 мови
Форма правління Наднаціональний союз
 - Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер
 - Голова Європейської Ради Дональд Туск
 - Голова Європейського парламенту Антоніо Таяні
Формування  
 - Римські договори 1 січня 1958 
 - Маастрихтський договір 1 листопада 1993 
 - Лісабонська угода 1 грудня 2009 
Площа
 - Загалом 4 475 757 км²
 - Внутр. води 3,08 %
Населення
 - оцінка 2017 р. 511 805 088[1] (3-тя)
 - перепис 2013[a] р. 505 163 008[1]
 - Густота 116 ос,/км²
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний $21,7 трлн.[2] (2-га)
 - На душу населення $42 459[2] (24-та)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний $18,4 трлн.[2] (2-га)
 - На душу населення $35 939[2] (22-га)
ІЛР (2017) 0,874 (дуже високий) (13-та)
Валюта
(ISO 4217)
Часовий пояс WET (UTC)[b]
CET (UTC+1)
EET (UTC+2)
 - Літній час WEST (UTC+1)
CEST (UTC+2)
EEST (UTC+3)
Домен .eu[c]

ЄС діє через систему незалежних наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів. Найважливішими інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк та Європейський парламент, який обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу.

У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени та 4 держави, що не є членами ЄС) паспортний контроль відмінений. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей, товарів, послуг та капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливості та підтримки спільної торгової політики, сільського господарства, рибальства та регіонального розвитку. Єврозона (валютний союз), була заснована у 1999 році і вступила в повну силу у 2002, коли були введені в обіг монети та банкноти Євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній та безпековій політиці. Європейський Союз має постійні дипломатичні місії по всьому світу, та офіційно представлений в ООН, Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» та «Великій двадцятці».

На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 324 782 км2 (7-ме місце в світі), з населенням більше 511 мільйонів людей (3-тє місце).[1] Загальний номінальний валовий внутрішній продукт складає більше 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-члени ЄС) або двадцятку (якщо не враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно).[2] ЄС не має власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Зміст

ІсторіяРедагувати

ПередумовиРедагувати

 
Робер Шуман, один з співзасновників Європейського Союзу.

Після закінчення Другої світової війни (1939-1945 рр.) Європа була зруйнована. Німеччина була знищена, як і з погляду людського життя так і матеріально. Франція та Велика Британія, які оголосили війну нацистській Німеччині у вересні 1939 року, хоч і перемогли у цій війні, але також зазнали великих збитків, що сильно вплинуло на їх економіку та світовий авторитет. Як тільки закінчився конфлікт у Європі, 8 травня 1945 року, німецький режим був звинувачений у війні, оскільки її експансіоністська політика призвела до того, що країна захопила, а в деяких випадках і анексувала, території інших європейських країн. Німеччина була окупована союзниками, які розділили країну на чотири частини.

У наступні роки обурення та недовіра серед європейських народів ускладнювали примирення. У цьому контексті міністр закордонних справ Франції Робер Шуман рішуче захищав створення Західної Німеччини внаслідок об'єднання трьох окупаційних зон, контрольованих західними демократичними державами, залишаючи осторонь зону, окуповану Радянським Союзом. Шуман з німецько-люксембурзького походження мав три національності (французьку, німецьку та люксембурзьку), що дозволило йому зрозуміти складність європейських конфліктів та виробити особливий інтерес до європейського об'єднання.

9 травня 1950 року, через п'ять років після здачі нацистського режиму, Шуман звернувся до Західної Німеччини та інших європейських країн з ідеєю створити єдиний загальний транснаціональний орган для управління своїми підприємствами з виробництва, стратегічно важливими для військових потреб, сталі та вугілля. Цю промову, відому як «Декларація Шумана», вітали європейські уряди та ознаменували початок мирної європейської інтеграції, на відміну від націоналістичного напрямку та напруженого довоєнного суперництва. Це була перша конкретна офіційна пропозиція щодо європейського об'єднання. Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини і недопущення між ними війни у майбутньому, а також слабкість європейців на фоні появи двох наддержав - Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Більш того, наслідки конфлікту спонукали європейських громадян до прагнення створити більш вільний і чесний континент, оскільки відносини між країнами мали розвиватись виключно мирним шляхом, щоб уникнути нового конфлікту між європейськими країнами.

Європейські спільнотиРедагувати

 
Держави-засновники Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС). У той час Алжир був частиною території Четвертої Французької республіки.

18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі (ЄСВС), що сприяло обміну сировиною, необхідною для металургії, тим самим прискорюючи економічний ріст, що дало незалежність виробництва в Європі від зовнішніх ринків. До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року, у розпал Холодної війни, країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейської оборонної спільноти (ЄОС). П'ять членів ЄСВС ратифікували цей договір, окрім Франції, де у серпні 1954 р. парламент після довгих дискусій вирішив відкласти ратифікацію. Враховуючи цю ситуацію, старий Брюссельський договір 1948 р. став основою для створення Західноєвропейського союзу (ЗЄС), який протягом десятиліть буде єдиною європейською організацією, що відповідає за оборону та безпеку, до вступу в силу Амстердамського договору 1999 року. Хоча це посилило старий договір, але ЗЄС був лише тіньовою організацією НАТО, якій було доручено забезпечити захист європейських країн від гіпотетичної ядерної атаки.

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Проект Договору про європейське політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий орган влади – двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за функціями нагадую сучасну Європейську Комісію. На Раду національних міністрів покладався обов’язок гармонізувати діяльність Європейського виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні функції.

Найважливішим досягненням 50-х років стало підписання в 1957 р. Римських договорів про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС), для досягнення прогресу країнами-членами ЄСВС в економічній, соціальній та політичній співпраці. Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Ці документи також сформували третю спільноту безстрокової тривалості - Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року.

Союз «трьох колон»Редагувати

 
Падіння Залізної завіси у 1989 відкрило шлях до подальшого розширення ЄС в Східну Європу. На фото: падіння Берлінського муру.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС шляхом створення Європейської Комісії та Ради Європейського Союзу. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони довкілля. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Спільнот, зокрема створював Європейську раду, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Маастрихтський договір (інша назва — Договір про Європейський Союз; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:

  • «перша колона» — Європейські Спільноти: ЄСВС, Євратом та Європейська Спільнота (замість старої назви «Європейська Економічна Спільнота»). Причому Європейська Спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
  • «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика;
  • «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

Також цей договір встановлював європейське громадянство, а також було прийнято рішення про створення єдиної валюти, євро, яка повинна була бути введена в обіг у 2002 році під управлінням Європейського центрального банку.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

Союз 21-го століття, з Амстердаму до ЛісабонаРедагувати

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Цей договір визначив принципи свободи, демократії та поваги до прав людини, включаючи принцип сталого розвитку. Також вступила у силу Шенгенська угода про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.

 
Банкноти Євро. З часу запровадження у 2002 році, валютою стало користуватися 19 країн.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2017 рік, євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили відмовитись від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.

1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

17—18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Європейської конституції. 29 жовтня 2004 року Угоду про Європейську конституцію було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.

В жовтні 2005 ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.

 
Підписанти Лісабонської угоди, 13 грудня 2007. Лісабонська угода внесла деякі нововведення в основоположний Договір про Європейський Союз

У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Крім того, з'явилася посада «Голови Європейської Ради» та «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти. Також Лісабонський договір зробив Хартію основних прав Європейського Союзу юридично обов'язковими для держав-членів.

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі».[3]

1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія.[4]

З початку 2010-х років, Європейський Союз переживає ряд випробувальних факторів, серед яких боргова криза в деяких країнах Єврозони, зростаюча міграція з близькосхідних країн та питання виходу Великої Британії з ЄС.

Хронологія формуванняРедагувати

Підписаний
Діє з
Документ
1948
1948
Брюссельський договір
1951
1952
Паризький договір
1954
1955
Поправки до Брюссельського договору
1957
1958
Римські договори
1965
1967
Договір злиття
1975
Н/Д
Висновок Європейської Ради
1985
1985
Шенгенська угода
1986
1987
Єдиний європейський акт
1992
1993
Маастрихтський договір
1997
1999
Амстердамський договір
2001
2003
Ніццький договір
2007
2009
Лісабонська угода
 
                         
Підвалини Європейського Союзу:  
Європейська Спільнота  
Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом)   
Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС) Термін дії договору минув у 2002 р. Європейський Союз (ЄС)
    Європейська економічна спільнота (ЄЕС)
        Шенгенська угода   Європейська спільнота (ЄС)
    Тероризм, радикалізм, екстремізм та насильство на міжнародному рівні Правосуддя та внутрішні справи  
  Співробітництво між поліцією та правосуддям у кримінальних справах
          Європейська політична співпраця  Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП)
Неконсолідовані органи Західноєвропейський союз (ЗЄС)    
Припинив існування у 2011 р.  
                       

Хронологія розширенняРедагувати

 
Анімація розширення ЄС, з 1957 по 2013 рр.
Рік Країна Загальна
кількість
членів
1957   Бельгія   Італія   Люксембург   Нідерланди   Франція   ФРН 6
1973   Велика Британія   Данія   Ірландія 9
1981   Греція 10
1985   Ґренландія (автономна територія Данії) вийшла з союзу 10
1986   Іспанія   Португалія 12
1990   НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина) 12
1995   Австрія   Фінляндія   Швеція 15
2004   Естонія   Кіпр   Латвія   Литва   Мальта   Польща   Словаччина   Словенія   Угорщина   Чехія 25
2007   Болгарія   Румунія 27
2013   Хорватія 28

ГеографіяРедагувати

 
Монблан в Альпах, кордон Франції з Італією, є найвищою точкою в Європейському Союзі, 4 810 метрів.

Європейський союз розташований на більшій частині Західної і Центральної Європи, що охоплює 4 423 147 км². Його європейська територія простягається з північного сходу Фінляндії до південного заходу Португалії та з північного заходу Ірландії до південного сходу Кіпру. Крім того, в склад входять багато заморських територій держав-членів ЄС.

Найвищою вершиною Європейського Союзу є гора Монблан в Альпах (4810 м), найнижчою — польдери Zuidplaspolder в Нідерландах та Lammefjorden в Данії (обидва на 7 метрів нижче рівня моря). Найдовша річка — Дунай (2 860 км). Берегова лінія є сильно помережана морями, затоками, півостровами і островами та за довжиною (65 993 км) є другою у світі (після Канади). Об'єднані держави-члени поділяють сухопутні кордони з дев'ятнадцятьма країнами-нечленами, загальною довжиною 12 441 км, що є п'ятим кордоном у світі.

Включаючи зарубіжні території держав-членів, клімат варіюється від арктичного до тропічного. Більшість населення проживає в районах з середземноморським кліматом (Південна Європа), з морським кліматом (Західна Європа), або теплим літнім континентальним кліматом (Східна Європа).

Населення ЄС є високо урбанізованим, де близько 75% населення (в 2020 році воно зросте до 90% у семи державах) проживає у містах. Міста широко розкидані по всьому об'єднані, а навколо Бенілюксу є найбільші скупчення. Зростаючий відсоток цього, пов'язаний з розширенням низької щільності міст. У деяких випадках зростання міст було пов'язано з притоком коштів ЄС до регіону.

Країни-члениРедагувати

 
Мапа Європейського Союзу із заморськими територіями
Континентальна частина Європейського Союзу
ЄС-28
Українська назва Оригінальна назва Скорочення ISO 3166-1 Столиця Населення Площа, км2
  Австрія Österreich AT Відень 8 794 267 83 879
  Бельгія België / Belgique / Belgien BE Брюссель 11 303 528 30 528
  Болгарія България BG Софія 7 101 859 110 994 
  Велика Британія United Kingdom GB Лондон 65 648 000 242 495 
  Греція Ελλάδα GR Афіни 11 183 716 131 957 
  Данія Danmark DK Копенгаген 5 748 769 42 931 
  Естонія Eesti EE Таллінн 1 315 635 45 336
  Ірландія Éire / Ireland IE Дублін 4 761 865 70 273 
  Іспанія España ES Мадрид 46 351 321 505 990
  Італія Italia IT Рим 60 589 445 301 338 
  Кіпр Κύπρος / Kıbrıs CY Нікосія 1 170 125 9 251 
  Латвія Latvija LV Рига 1 953 500  64 589 
  Литва Lietuva LT Вільнюс 2 821 674 65 300 
  Люксембург Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg LU Люксембург 590,667 2 586.4 
  Мальта Malta MT Валлетта 445 426 316 
  Нідерланди Nederland NL Амстердам 17 170 000 41 543 
  Німеччина Deutschland DE Берлін 82 349 400 357 168 
  Польща Polska PL Варшава 38 422 346  312,679 
  Португалія Portugal PT Лісабон 10 309 573 92 212
  Румунія România RO Бухарест 19 638 000 238 397 
  Словаччина Slovensko SK Братислава 5,435,343 49 035 
  Словенія Slovenija SI Любляна 2 065 895 20 273 
  Угорщина Magyarország HU Будапешт 9 797 561 93 030
  Фінляндія Suomi / Finland FI Гельсінкі 5 509 717 338 424 
  Франція France FR Париж 67 158 000  640,679 
  Хорватія Hrvatska HR Загреб 4 154 200 56 594 
  Чехія Česko CZ Прага 10 610 947 78 866 
  Швеція Sverige SE Стокгольм 10 065 389 450 295 
 
   Країни-члени
   Потенційні кандидати які подали заявку на членство: Боснія і Герцеговина[6]
   Потенційні кандидати, які ще не подали заявку на членство: Косово (частково визнана)[5]
   Країна-член, яка проголосувала за вихід з ЄС: Велика Британія
   Країни, які не є державами-членами, але мають угоди з союзом, такі як ЄЕЗ та Шенгенська угода: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія
   Країни які підписали Угоду про асоціацію та визнані як такі що мають перспективу членства: Грузія, Молдова, Україна[7]

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принципи верховенства права. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Оцінку виконання цих критеріїв, країною, ставить Європейська Рада. Жодна країна-член не покинула союз, хоча Ґренландія (автономна провінція Данії) вийшла в 1985 році. У Лісабонській угоді тепер передбачено положення щодо того, як країна-член може вийти з ЄС.

Є п'ять офіційних країн-кандидата на вступ до Європейського союзу: Албанія, Македонія, Сербія, Туреччина та Чорногорія. Боснія і Герцеговина офіційно визнана потенційним кандидатом. Косово також називається потенційним кандидатом, однак Європейська Комісія не вважає її незалежною країною, оскільки не всі держави-члени визнають її окремою від Сербії.

Чотири країни-не-ЄС, які утворюють Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), досить тісно інтегровані з ЄС: Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія через Європейську економічну зону, а Швейцарія має подібні зв'язки через двосторонні угоди. Відносини європейських мікродержав (Андорра, Ватикан, Монако та Сан-Марино) з ЄС, включають використання євро та інших сфер співробітництва.

ДовкілляРедагувати

У 1957 році, коли було засновано Європейський Союз, він не мав жодної екологічної доктрини або навіть екологічних законів. Сьогодні в ЄС є одні з найбільш прогресивних екологічних політик у всьому світі, і екологічне законодавство об'єднання протягом останніх чотирьох десятиліть надзвичайно розвинулося. Європейське законодавство зараз поширюється на всі сфери охорони довкілля, такі як: боротьба із забрудненням повітря, захист води, переробка відходів, охорона природи та контроль хімічного забруднення, розвиток біотехнологій та інше. Європейський інститут екологічної політики констатує, що в законодавстві ЄС, охорона довкілля охоплює понад 500 директив, нормативних актів та рішень. Екологічне законодавство стало центральним напрямом європейської політики.

Такі динамічні події є дивовижними, з урахуванням правових та інституційних умов, які існували в 1950-х та кінці 1960-х років. Працюючи без будь-яких законодавчих повноважень, європейські політики розширили здатність об'єднання діяти, визначивши екологічну політику як економічну проблему. Однак з плином часу екологічна політика ЄС виникла як формальна політична сфера, з її власними принципами та політичними процедурами. Правова база екологічної політики ЄС не була чітко визначена до введення в дію Єдиного європейського акту в 1987 році.

Спочатку екологічна політика Європейського Союзу була досить інтроспективною. Однак останнім часом ЄС продемонстрував посилене лідерство у глобальному екологічному управлінні. Прикладом цього є роль об'єднання в забезпеченні ратифікації та вступу в силу Кіотського протоколу перед лицем протидії Сполучених Штатів. Цей міжнародний аспект відображено у шостій Програмі дій ЄС щодо довкілля, яка визнає, що її стратегічні цілі можуть бути досягнуті лише в тому випадку, якщо буде активно підтримано і належним чином впроваджено низку важливих міжнародних природоохоронних угод. Набуття чинності Лісабонського договору ще більше посилив амбіції ЄС щодо екологічного лідерства на планеті.

Величезна кількість екологічного законодавства ЄС, яке існує на сьогоднішній день, відіграло важливу роль у поліпшенні середовища існування та захисту місцевих видів в Європі, а також у сприянні поліпшенню атмосферного повітря, якості води та переробку відходів. Проте значні виклики залишаються як для досягнення цілей та прагнень існуючих держав-членів, так і для створення нових цілей та дій, які сприятимуть подальшому покращенню довкілля та якості життя в Європі.

Одним із головних пріоритетів екологічної політики ЄС є боротьба зі зміною клімату. У 2007 році держави-члени погодились, що ЄС має використовувати 20% відновлюваних джерел енергії у майбутньому та зменшити викиди діоксиду вуглецю до 2020 року не менше ніж на 20% у порівнянні з 1990 роком. Це включає в себе заходи, які визначають, що до 2020 року 10% від загального обсягу палива, що використовується автомобілями у складі об'єднання, повинно надходити з відновлюваних джерел, таких як біопаливо. Це вважається одним із найамбітніших рухів у важливому індустріальному регіоні світу для боротьби зі зміною клімату.

ПолітикаРедагувати

Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-члени Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений в Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.

Основні чотири інститути Європейського Союзу закладено ще в 1952 році, коли було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі, а ідея Європейської Ради ще навіть не була видимою. Ці інститути, а саме: Асамблея, Рада, Комісія і Суд — по суті своїй з тих пір не змінювалися. Асамблея перетворилася на наднаціональний парламент, а Європейський Суд — в суперарбітра. В той же час роль Ради, що складається з представників урядів держав-членів, дещо знизилася, а роль Європейської Комісії як виконавського органу істотно не змінилася. Такі зміни пояснюються тим, що спочатку ідея об'єднання країн в Європейське Економічне Співтовариство, а нині — в Європейський Союз, носила наднаціональний характер. Відповідно ті інститути, які додавали до свого статусу наднаціональності, ставали впливовішими.

Основні інститути владиРедагувати

Інституції Європейського Союзу[8]
Європейська рада

- Спрямовують і спонукають -

Рада Європейського Союзу

- Законодавча влада -

Європейський парламент

- Законодавча влада -

Європейська комісія

- Виконавча влада -

  • діє спільно з Радою ЄС як законодавчий орган
  • спільно з Радою ЄС здійснює контроль над бюджетом і остаточно затверджує його
  • здійснюють демократичний контроль над інституціями, включаючи Європейську комісію та затверджує членів Комісії
  • пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі
Суд справедливості Європейського Союзу

- Судова влада -

Європейський центральний банк

- Центральний банк -

Європейський суд аудиторів

- Фінансовий контроль -

  • забезпечує однакове застосування і тлумачення Європейського права
  • має право вирішувати правові спори між державами-членами, установами, підприємствами та приватними особами
  • базується у Люксембурзі

Європейська КомісіяРедагувати

Європейська Комісія — виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

Європейський ПарламентРедагувати

Європейський Парламент — зібрання з 751 депутата, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)Редагувати

Рада міністрів — в ЄС — основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад змінюється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Європейська РадаРедагувати

Європейська Рада — регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

Європейський СудРедагувати

Суд Європейського Союзу — судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:

  • між державами-членами ЄС;
  • між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;
  • між інститутами ЄС;
  • між ЄС і фізичними або юридичними особами

Суд аудиторівРедагувати

Європейський суд аудиторів — орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський ОмбудсменРедагувати

Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС. В Європейському Союзі право подавати петиції до Європейського парламенту було передбачене ще Маастрихтським договором 1992 року. Право петиції було запроваджено для того, щоб громадяни ЄС та особи, які постійно проживають в Європейському Союзі, мали можливість у більш простій формі звертатися до органів публічної влади ЄС із побажаннями та скаргами[9].

Фінансові структуриРедагувати

Європейський центральний банк (ECB)Редагувати

  • визначає валютну політику країн ЄС;
  • встановлює ключові процентні ставки;
  • управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;
  • має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський інвестиційний банк (EIB)Редагувати

Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.

Консультативні органиРедагувати

Економічний і соціальний комітетРедагувати

Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонівРедагувати

Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків

Закордонна політикаРедагувати

В грудні 2007 року, Лісабонською угодою була створена нова посада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки» що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської Комісії та Європейським парламентом.

Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

  • проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;
  • вносить пропозиції щодо її розвитку;
  • головує в Раді закордонних справ;
  • є одним з віце-президентів Комісії;
  • забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;
  • несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;
  • представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;
  • веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

З 1 листопада 2014 року, Верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ є Федеріка Могеріні.

Гуманітарна допомогаРедагувати

 
ЄС є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі.

Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частина зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 року був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.

ЕкономікаРедагувати

 
Франкфурт, один з фінансових центрів Європи, місце розташування ЄЦБ (2014)

Європейський Союз має другу в світі економіку за розміром номінального ВВП і паритетом купівельної спроможності. Станом на 2016 рік, за даними Міжнародного валютного фонду, його номінальний ВВП становив 16,5 трильонів Євро, що становить 22,8 % від світового ВВП.[10] Євро, що використовується в 19-ти з 28-ми членах ЄС а також 6-ма іншими європейськими країнами, займає друге місце у світі за величиною валютних резервів та обсягами торгівлі.

Економіка Європейського Союзу складається з єдиного простору змішаних національних економік, що базуються на вільних ринкових відносинах та розвиненій соціальній політиці. ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення у 2015 становив 37,8 тис. дол. у порівняні з 57 тис. дол. в США та 14,3 тис. дол. в КНР.[11] З низьким коефіцієнтом Джині (що становить 0,31) в ЄС є більш рівномірний розподіл доходів ніж в середньому у світі.[12]

Серед головних бірж ЄС є Euronext, Франкфуртська та Лондонська. Європейський Союз є чистим експортером капіталу. Іноземні інвестиції в ЄС у 2012 становили 5,1 трлн дол а інвестиції ЄС в інші країни — 9,1 трлн дол., що є найвищими показниками в світі.[13][14]

З початку боргової кризи в 2009 році у ЄС виникли протилежні економічні ситуації між країнами Південної Європи з одного боку, і Центральної та Північної Європи з іншого боку: підвищення рівня безробіття та державного боргу в країнах Середземномор'я та зниження рівня безробіття з підвищенням темпів зростання ВВП у країнах Східної та Північної Європи. У 2015 році державний борг у Європейському Союзі становив 85 % ВВП, з відмінностями між найнижчим показником в Естонії — 9,7 %, та найбільшим в Греції — 176 %.[15]

Пятьма найбільшими національними економіками в ЄС є (у порядку зростання, станом на 2017 рік): Іспанія, Італія, Франція, Велика Британія та Німеччина — разом на них припадає близько 70% номінального ВВП усього ЄС.[16] Найбільшими торговельним партнерами Європейського Союзу є (у порядку спадання, станом на 2017 рік): США, КНР, Швейцарія, Росія та Туреччина. Україна в цьому рейтингу займає 25 місце (між Таїландом та Ізраїлем).[17] ЄС є повноправним членом Світової організації торгівлі, Великої сімки та Великої двадцятки.

КультураРедагувати

МовиРедагувати

Серед багатьох мов та діалектів, ЄС має 24 офіційні і робочі мови: болгарська, хорватська, чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латиська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська, та шведська. Важливі документи перекладаються кожною офіційною мовою.

Європейський парламент забезпечує переклад на всі мови документів і своїх пленарних засіданнь. Деякі установи використовують тільки декілька мов для внутрішньої роботи. Каталонська, галісійська, баскська, шотландська і валлійська не є офіційними мовами ЄС, але мають напівофіційний статус в тому, що офіційні переклади договорів виконані в них і громадяни ЄС мають право на листування цими мовами з установами, що використовують їх.

Мовна політика є обов'язком держав-членів, але інститути ЄС сприяють вивченню інших мов. Англійська є найбільш поширеною мовою в ЄС. Німецька є найбільш широко розповсюдженою рідною мовою. 56 % громадян ЄС можуть брати участь у розмові іноземними мовами. Більшість офіційних мов ЄС належать до індо-європейської мовної сім'ї, за винятком Естонії, Фінляндії та Угорщини, які належать до уральської мовної сім'ї, і Мальти, яка використовує семітську мову. Більшість офіційних мов ЄС базуються на латинській абетці, крім Болгарії, яка користується кирилицею, і Греції з грецькою абеткою.

Крім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних і міноритарних мов, якими розмовляють до 50 мільйонів осіб. Хоча програми ЄС підтримують регіональні мови і мови меншин, захист мовних прав різний у окремих держав-членів. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована більшістю країн ЄС надає загальні керівні принципи, якими держави можуть користуватись, щоб захистити свою мовну спадщину.

Європейський день мов проводиться щорічно 26 вересня і спрямований на заохочення вивчення мов по всій Європі.

Кількість людей, що володіють мовами Європейського Союзу
Мова Кількість етнічних мовців Загальна кількість мовців
Англійська 13 % 51 %
Німецька 18 % 32 %
Французька 12 % 26 %
Італійська 13 % 16 %
Іспанська 9 % 15 %
Польська 9 % 10 %
Нідерландська 5 % 6 %
Грецька 3 % 3 %
Чеська 2 % 3 %
Шведська 2 % 3 %
Угорська 2 % 2 %
Португальська 2 % 2 %
Словацька 1 % 2 %
Данська 1 % 1 %
Фінська 1 % 1 %
Литовська 1 % 1 %
Словенська 1 % 1 %
Естонська <1 % <1 %
Ірландська <1 % <1 %
Латиська <1 % <1 %
Мальтійська <1 % <1 %
Опубліковано в 2006 році, до входження в ЄС Румунії, Болгарії та Хорватії.

Україна і ЄСРедагувати

 
Віктор Ющенко та Ангела Меркель на саміті Європейської народної партії, 21 червня 2007. Після перемоги Помаранчевої революції в ЄС вперше широко заговорили про європейські перспективи України.

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада 2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим.

2005 року Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006—2007 років (окрім комуністів — 5 % місць) підтримали найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи вважали 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС[джерело?].

12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.[18]

27 лютого 2014 року, після подій Євромайдану, Європарламент ухвалив резолюцію у якій вперше йдеться про те, що Україна має право стати повноправним членом Євросоюзу. У ній зазначено, що підписання Угоди про асоціацію не є кінцевою метою партнерства з Києвом і відповідно до Статуту ЄС всі європейські країни, включаючи Україну, «мають довгострокову можливість подавати заявку на членство в ЄС».[19]

3 березня 2016 року, глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер висловив думку що Україна не зможе стати членом ЄС в найближчі 20-25 років.[20] Натомість Прем'єр-міністр України, Володимир Гройсман, 1 липня 2016 висловив упевненість в тому, що Україна стане членом ЄС через 10 років.[21] Тоді ж в МЗС Німеччини заявили, що не бачать перспектив членства України у ЄС в осяжному майбутньому, зазначивши про багато невирішених питань, зокрема в тому, що стосується подолання корупції.[22]

Угода про асоціацію та Порядок денний асоціаціїРедагувати

5 березня 2007 розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом.[23] Під час паризького Саміту Україна-ЄС (вересень 2008) досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів.

16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено «Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію», який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна-ЄС, що, за оцінкою громадських експертів, не виправдав покладених на нього сподівань в окремих сферах співпраці[24], для підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

Документ підготовлено на принципах:

  • політичної асоціації та економічної інтеграції,
  • спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки.

Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Моніторинг того, як Україна виконує свої зобов'язання в рамках Порядку денного асоціації, здійснює як Європейська Комісія, так і українське громадянське суспільство.

Європейська Комісія слідкує за результатами (передусім щодо реалізації реформ) в рамках традиційного щорічного аналізу поступу в межах Європейської політики сусідства — ENP Progress Report[25]. Доповідь за 2009 опублікована англійською[26] та українською[27] мовами.

Українське громадянське експертне середовище проводить власну оцінку виконання зобов'язань в рамках Порядку денного асоціації. У травні 2010 року в Україні стартував Громадський моніторинг Порядку денного асоціації Україна-ЄС. Проте 20 листопада 2013 року, президент України Віктор Янукович припинив підписання угоди з ЄС тим самим викликавши спротив населення. Масові протестні акції під назвою Євромайдан згодом призвели до відкритого силового протистояння і втечі вищого керівництва з країни.

21 березня 2014 року Україна, на чолі з новим керівництвом в.о. президента Олександром Турчиновим та прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС, а 27 червня 2014 р. (за президенства тепер Петра Порошенка) економічну — тобто Угоду в повному обсязі. В майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.

17 травня 2017 року була підписана угода про безвізовий режим між Україною та Європейським Союзом.

Суспільна думкаРедагувати

За даними соціологічних опитувань, станом на 2007 рік абсолютна більшість українців (55 %) підтримують вступ України до Європейського Союзу. При цьому 25 % проти вступу України до ЄС, а 20 % не змогли визначитись щодо цього питання.

За даними дослідження проведенного у 2011 році, більшість жителів України підтримують підписання угоди про Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Згідно з результатами дослідження 56 % опитаних українців підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом. В той же час, 30 % українців одночасно підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом і вступ України в Митний союз. Проте, респонденти оцінюють, що підписання угоди про ЗВТ вигідніше (39 %), ніж вступ до ТЗ (34 %)[28].

За результатами опитування проведеного групою Рейтинг в січні 2016 року, 59 % громадян України підтримують вступ України до ЄС, проти висловилися 22 %, решта (19 %) або не визначилися або не брали б участі в референдумі на таке питання.[29]

За результатами опитування проведеного групою Соціопрогноз в травні 2018 року, 59,4% українців підтримують вступ України до ЄС, проти - 17,1%. 10,7% опитаних не брали участі у волевиявленні, ще 12,8% не змогли відповісти на питання.[30]

За даними опитування проведеного в 2007 році, 55% респондентів у Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії, Іспанії та Польщі підтримували вступ України до ЄС якщо Україна виконає необхідні для цього умови. 34 % були проти вступу України до ЄС. Вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримували відповідно 45%, 40% та 35% респондентів.[31]

За даними опитування проведеного в 2017 році в Німеччині, Франції, Італії, Литві, Великій Британії, Польщі та Нідерландах, підтримали вступ України в ЄС 48% опитаних респондентів, не підтримали 52%. Основні аргументи проти вступу України в ЄС — загальне небажання розширення ЄС (незалежно від країни-кандидата), бідність України (побоювання надмірного навантаження на бюджет ЄС), недостатня демократичність і корупція (ризик поширення української корупції на решту Союзу). Основні аргументи за вступ України в ЄС: Україна - це частина Європи, вступ до ЄС посилить демократію в Україні, заохочуватиме українців [розвивати свою країну] під час конфлікту з Росією і збільшить економічні відносини з ЄС. Щодо термінів вступу України до ЄС, 56% респондентів думають (незалежно чи вони за чи проти) що це відбудеться "впродовж 10 років або раніше", 23% — "не раніше, ніж через 15—20 років", решта 21% — "ніколи". У порівнянні з іншими гіпотетичними кандидатами Україна продовжує мати найвищий рівень підтримки інтеграції в ЄС: вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримали відповідно 33%, 21% та 26% респондентів.[32]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Last year before break in time series.
  2. Не включаючи заморські території
  3. .eu представляє в цілому ЄС; країни-члени також мають свої домени.
  1. а б в Eurostat  – Population on 1 January 2017. European Commission. Процитовано 14 July 2017. 
  2. а б в г д IMF World Economic Outlook Database, October 2017. International Monetary Fund. Процитовано 22 December 2016. 
  3. Євросоюз став лауреатом Нобелівської премії миру-2012 Deutsche Welle, 12.10.2012
  4. Хорватія офіційно вступила в Євросоюз rbc.ua, 01.07.2013
  5. а б EU Enlargment. Процитовано 2014-04-28. 
  6. Боснія і Герцеговина подала заявку на членство в ЄС Європейська правда, 15 лютого 2016
  7. European Parliament resolution of 17 July 2014 on Ukraine Європейський парламент
  8. Зведений варіант Договору про утворення Європейського Союзу/Розділ III: Положення про інституції(англ.)
  9. Нестерович В.Ф. (2016). Реалізація права петицій на рівні Європейського Союзу. Публічне право. № 2. с. 33–40. 
  10. Report for Selected Country Groups and Subjects. www.imf.org. Процитовано 12 жовтня 2016. 
  11. Report for Selected Countries and Subjects. www.imf.org. Процитовано 13 жовтня 2016. 
  12. GINI index (World Bank estimate) | Data. data.worldbank.org. Процитовано 14 жовтня 2016. 
  13. The World Factbook — Central Intelligence Agency. www.cia.gov. Процитовано 12 жовтня 2016. 
  14. The World Factbook — Central Intelligence Agency. www.cia.gov. Процитовано 12 жовтня 2016. 
  15. Eurostat - Tables, Graphs and Maps Interface (TGM) table. ec.europa.eu. Процитовано 13 жовтня 2016. 
  16. Gross domestic product at market prices Євростат
  17. Top Trading Partners 2016 — Trade Statistics europa.eu
  18. Європарламент виступив за надання Україні перспективи членства в ЄС novynar.com.ua
  19. Європарламент надав Україні право у майбутньому вступити в ЄС Українська правда, 27 лютого 2014
  20. Юнкер: Україна не зможе стати членом ЄС років 25 korrespondent.net, 3 березня 2016
  21. Гройсман: Україна буде в ЄС через десять років korrespondent.net, 1 липня 2016
  22. У Берліні не бачать перспектив членства України в ЄС в осяжному майбутньому Deutsche Welle, 01.07.2016
  23. EurAktiv: EU und Ukraine beginnen Kooperationsgespräche 6. März 2007 (нім.)
  24. Оцінка виконання Плану дій Україна-ЄС: довкілля та сталий розвиток / Під ред. Н. Андрусевич. Львів. 2009. 104 с.
  25. http://ec.europa.eu/world/enp/documents_en.htm#3
  26. http://ec.europa.eu/world/enp/pdf/progress2010/sec10_524_en.pdf
  27. http://ec.europa.eu/delegations/ukraine/documents/press_releases/report_enp_2009_ukraine_uk.doc
  28. Українці одночасно хочуть і до Європи і до союзу з Росією — опитування
  29. Опитування: 59 % українців хочуть в ЄС, 47 % — у НАТО korrespondent.net, 04.02.2016
  30. Більшість українців підтримують вступ до ЄС korrespondent.net, 17.05.2018
  31. Україна залишається кандидатом № 1 на вступ до ЄС — у громадській думці європейців. Січень 2007, Ялтинська Європейська Стратегія
  32. Відлуння наших справ — Хто й чому чекає/не чекає Україну в ЄС і НАТО? dt.ua, 16 вересня 2017

Посилання та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати