Сербія

країна в центральній частині Балканського півострова

Сербія, офіційна назва Респу́бліка Се́рбія (серб. Репу̀блика Ср̀бија; Republika Srbija) — країна в центральній частині Балканського півострова, має в своєму складі Косово і Воєводину. Межує на півночі з Угорщиною, на північному сході — з Румунією, на сході — з Болгарією, на півдні — з Македонією, на південному заході — з Албанією (тільки де-юре) та Чорногорією, на заході — з Хорватією і з Боснією та Герцеговиною. Площа 88 400 км²; столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990), за національністю в основному серби (близько 6,7 млн, у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (близько 45000) тощо. Рельєф: родюча долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й літературна мова сербів: сербський варіант сербохорватської мови, абетка — за конституцією Республіки Сербія державною мовою є саме кириличний варіант сербської мови, хоча на практиці переважає латиниця (якою до 1945 року серби не користувалися взагалі); найрозповсюдженіша релігія: православ'я.

Республіка Сербія
Република Србија
Republika Srbija

Прапор Герб
Гімн: Боже правде
Боже правди
Розташування Сербії
Столиця Белград
44°48′ пн. ш. 20°28′ сх. д.country H G O
Найбільше місто столиця
Офіційні мови Сербська мова
Форма правління парламентська республіка
 - Президент Александар Вучич
 - Прем'єр-міністр Ана Брнабіч
Розбудова держави  
 - Формування держави VIII століття 
 - Незалежність 1180 
 - Утворення королівства 1077 
 - Утворення імперії 1346 
 - Незалежність від Османської імперії 1878 
 - Поділ Сербії і Чорногорії 5 червня 2006 
Площа
 - Загалом 88 361 км² (111)
 - Внутр. води 0,13 %
Населення
 - оцінка 2017 р. 7 040 272 осіб(без урахування Косово)[1] (104)
 - Густота 91 осіб/км² (121)
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний $112 млрд.[2] (78)
 - На душу населення $16 063 (без урахування Косово)[2] (83)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний $42 млрд.[2] (86)
 - На душу населення $6 052 (без урахування Косово)[2] (88)
ІЛР (2015) 0,776 () (66)
Валюта сербський динар (RSD)
Часовий пояс CET (UTC+1)
Коди ISO 3166 SRB
Домен .rs (також використовується старий домен .yu)
Телефонний код +381

Зміст

ІсторіяРедагувати

Докладніше: Історія Сербії
 
Мапа Сербії без Республіки Косово

Сербія заселена сербами й іншими слов'янськими племенами з VI-VII століть, до кінця XII століття перебувала під владою Римської (Ромейської) імперії (Візантії), у XIII і XIV століттях — незалежна держава, з XV століття входила до складу Османської імперії і частково (з XVI століття) Священної Римської імперії. Після двох протиосманських повстань Сербія здобула у 1830 році широку автономію, а у сербсько-турецькій війні 1876–1877 — повну незалежність і стала у 1882 році королівством. У грудні 1918 року увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого у 1929 році на Югославію, проголошену після визволення з німецької окупації (1941—1944) у листопаді 1945 року Соціалістичною Федеративною Республікою Югославії (СФРЮ) (мова — сербо-хорватська, релігія — православ'я).

Протистояння сербів і хорватів почалося ще у межах Югославії. Під час Другої світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після закінчення війни Сербія знову увійшла до складу Югославії. З 1986 року Слободан Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за скасування статусу автономії для Косова і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і бажання вийти з федерації, Сербія формально скасувала автономію Косова у вересні 1990 року Мілошевич був переобраний у грудні 1990 року, але у березні 1991 року відбулися антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 році почалася громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню. Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії та Герцеговини у 1992 році фактично скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаступником Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія у квітні 1992 року, на що не погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася. У березні 1992 року і повторно у червні тисячі сербів виступали за припинення війни у Боснії і Герцеговині.

Політичний устрійРедагувати

Докладніше: Парламент Сербії

Глава Сербії — Президент, обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих виборах. Вищий орган виконавчої влади — Рада Міністрів на чолі з головою, який обирається парламентом з числа запропонованих Президентом кандидатур. Голова формує уряд, який затверджується парламентом. Законодавчий орган — однопалатний парламент (Народна скупщина) у складі 250 депутатів, які обираються на чотирирічний термін.

Адміністративний поділРедагувати

 
Прапор Воєводини
 
Автономний край Косово і Метохія

У липні 2009 року Скупщина Сербії прийняла закон про розділення країни на сім регіонів:

  • Воєводина
  • Белград
  • Західний регіон
  • Східний регіон
  • Центральний регіон
  • Південний регіон
  • Косово і Метохія.

Ці регіони сформовані як статистичні одиниці, які охоплюють територію певних округів з метою збору інформації для Республіканського інституту статистики і для органів місцевого самоврядування.

ОкругиРедагувати

Поряд з цим, територія Сербії поділена на 29 округів і територію міста Белград. На території автономного краю Воєводина знаходиться 7 округів, на території Косова і Метохії — 5, інші розташовуються на території центральної Сербії. Кожен округ очолюється головою округу, який відповідальний безпосередньо перед урядом Сербії. Округи діляться на кілька муніципалітетів (общин), які мають свої органи самоврядування.

МістаРедагувати

Докладніше: Список міст Сербії
 
Центр Белграду
 
Центр Ниша у вечірній час

У Сербії налічується 6167 населених пунктів. 24 з них є містами:

Белград, Новий Сад, Крагуєваць і Ниш діляться на кілька муніципалітетів. Решта міст Сербії організовані як єдина територія місцевого самоврядування.

Україно-сербські відносиниРедагувати

КультураРедагувати

Докладніше: Сербська культура

ЛітератураРедагувати

 
Досітей Обрадович

Появу сербської писемності пов'язують з діяльністю Кирила і Мефодія. Перші пам'ятники сербської літератури датуються XI століттям, вони написані глаголицею. Уже в XII столітті з'являються тексти, написані кирилицею. В цей же період написана найдавніша з відомих книг сербською кирилицею — «Євангеліє» захумского князя Мирослава. Вона є найдавнішою і красиво ілюстрованою сербською книгою під час Середньовіччя.

За часів турецького панування серед сербів поширювалася лірична і епічна література.

У XVII столітті в сербській літературі з'явилися тенденції бароко. Під його впливом творили Андрія Змаевич, Гаврило Стефанович Венцловіч, Йован Райіч, Захарія Орфелін та ін. Досітей Обрадович був найвидатнішим діячем епохи Просвітництва, а найзнаменитішим представником класицизму став Йован Стерія Попович, хоча в його творчості були і елементи романтизму.

Значну роль в становленні сербської літератури та в розвитку раннього романтизму зіграв чорногорський князь-митрополит Петро II Петрович. Головною темою його віршів стала боротьба чорногорців і сербів проти турків-османів, а його драматична поема «Гірський вінець» проповідувала ідею об'єднання південних слов'ян.

Під час національного відродження в першій половині XIX століття Вук Караджич перевів Новий Завіт на сербську народну мову і реформував сербську мову і орфографію. Цим було закладено основи для сербської літератури Нового часу. Відомі сербські автори XIX століття: Бранко Радічевіч, Петар Петрович Негош, Лазу Костич, Джура Якшич і Йован Змай. XX століття в сербській літературі ознаменувалось такими іменами як Іво Андрич, Ісидора Секуліч, Мілош Црнянський, Меша Селімович, Добрица Чосич, Данило Кіш, Олександр Тішма. Серед поетів відомими були: Мілан Ракич, Йован Дучіч, Десанка Максимович, Міодраг Павлович, Мирослав Антич, Бранко Мільковіч і Васко Попа.

В кінці XX століття і на початку XXI століття найбільш відомими авторами стали Давид Албахарі, Мілорад Павич, Момо Капор, Небойша Єврич, Горан Петрович, Світлана Велмар-Янкович, Светіслав Басара.

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Гнатюк В. Зносини українців з сербами. У Наук. зб.. присвяченому М. Грушевському. Л. 1906;
  • Гольберг М. Півд.-слов. зв'язки «Руської Трійці». У зб. Міжслов. літ. взаємини, випуск 2. К. 1961;
  • Шевченко Ф. Серби і болгари в укр. коз. війську. У вид. Питання історії та культури слов'ян. К. 1963;
  • Білодід І. Вук Караджіч в історії укр.-серб. наук. зв'язків. К. 1965;
  • Гуць М. Сербо-хорв. народна пісня в Україні. К. 1966;
  • Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісні в укр. перекладах (1837 — 1965). У вид. Слов. літературознавство і фольклористика. Випуск 5. К. 1970.

Див. такожРедагувати