Іво Андрич
І́во А́ндрич (хорв. Ivo Andrić, серб. Иво Андрић; 10 жовтня 1892[6], Травник — 13 березня 1975, Белград) — югославський письменник хорватського походження. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1961 року.
.svg){kind=small}
У списку «100 найзнаменитіших сербів» Іво Андрич посідає 96 місце.
Біографічні відомостіРедагувати
Народився 9 жовтня 1892 року в селі Долац біля Травника (центральна Боснія) в сім'ї ремісника. У 1914 році був заарештований австрійським урядом за участь у патріотичній організації «Молода Боснія».
Зробив успішну кар'єру дипломата. У 1920 році працював у посольстві у Ватикані, а потім у консульствах в Бухаресті, Трієсті та Граці. У 1927 році працював у консульствах у Марселі і Парижі, а пізніше в Мадриді. У 1930—1933 роках був секретарем постійної делегації Королівства Югославії при Лізі Націй у Женеві. Це один з найвеличніших югославських дипломатів, чиї політичні роботи досі не могли або не повинні були читати. Зараз цілі покоління знають тільки ретушовані деталі його біографії, але не те, що у 1937—1939 роках він був заступником міністра закордонних справ, а практично міністром, оскільки Мілан Стоядинович у той час також очолював уряд і був «перший дипломат». Вони не знають, що після падіння Стоядиновича (через наближення до Гітлера) він став послом Югославії в Берліні з метою умиротворити лідерів Третього райху. Як посол 25 березня узяв участь у церемонії підписання вступу в Троїстий пакт у палаці Бельведер у Відні. У Берліні залишався до «квітневої війни» 1941 року і капітуляції уряду Душана Сімовича. Через розбіжності з керівництвом зі всіх посад був пізніше «скинутий», повернувся до Белграда та потрапив до списку ворогів держави, тому що під час війни наблизився до номенклатури Йосипа Броза Тіто".[7]
Творча діяльністьРедагувати
Перші твори Андрича — ліричні фрагменти й вірші прозою («Ex ponto», 1918; «Хвилювання», 1921), оповідання («Шлях Алії Джерзелеза» та ін.). Літературна діяльність поєднував з революційною та боротьбою за свободу й незалежність Югославії.
Перу Андрича належить кілька збірок повістей і оповідань, романи-хроніки «Міст на Дрині» (1945), «Травницька хроніка» (1945), «Панночка» (1945) та ряд нарисів про видатних діячів югославської і світової культури — Негоша, Кочича, Петрарку, Горького.
Національна ідентифікаціяРедагувати
Через те, що Андрич народився в Боснії в хорватській родині, але згодом мешкав і працював у Сербії, його в різних випадках називають представником сербської, хорватської та боснійської літератури. Протягом життя він працював у всіх трьох країнах, писав сербсько-хорватською мовою, що на той час була офіційною.
Сам Андрич в часи Австро-Угорщини вважав себе хорватом, а рідною мовою — хорватську.[8] Пізніше він став називатися сербом і представником югославської літератури.
БібліографіяРедагувати
- (Ex ponto), вірші прозою, 1918
- (Немири, вірші прозою, 1920
- Шлях Алії Джерзелеза (Пут Алије Ђерзелеза), 1920
- (Мост на Жепи), 1925
- (Аникина времена), 1931
- (Португал, зелена земља), 1931
- (Шпанска стварност и први кораци у њој), 1934
- (Разговор са Гојом), есе 1936
- Міст на Дрині (На Дрини ћуприја), роман 1945
- Панночка (Госпођица), роман 1945
- Травницька хроніка (Травничка хроника), роман 1945
- (На Невском проспекту), 1946
- (На камену, у Почитељу,)
- (Прича о везировом слону), 1948
- (Проклета авлија), новела 1954
- (Игра), 1956
- (О причи и причању), беседа поводом доделе Нобелове награде, 1961
- (Јелена жена које нема), роман 1963
- (Омерпаша Латас), опубліковано посмертно 1977
- (На сунчаној страни), незавершений роман, опубліковано посмертно
Українські перекладиРедагувати
- Міст на Дрині. К., 1957;
- Зеко. К., 1958.
- Драма в Олуяку. Мюнхен, «Сучасність», 1961-12
- Проклятий двір. Чернівці, «Видавництво 21», 2020
ПриміткиРедагувати
- ↑ а б в г д е Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 98. — ISBN 978-2-221-06888-5
- ↑ а б Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118503014 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
- ↑ а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б Члан САНУ
- ↑ LIBRIS — 2018.
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 20 листопада 2020. Процитовано 20 листопада 2020.
- ↑ Veljko Lalić. Ivo Andrić o albanskom pitanju // OnlineMediaPress. - 19. 10. 2008. Архів оригіналу за 27 вересня 2015. Процитовано 26 вересня 2015.
- ↑ Miroslav Karaulac, «Rani Andrić», Nakladnik: Prosveta 1980
ДжерелаРедагувати
| Вікіцитати містять висловлювання від або про: Іво Андрич |
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іво Андрич |
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985. (укр.)
- Іво Андрич на сайті Нобелівської премії [Архівовано 16 жовтня 2006 у Wayback Machine.] (англ.)
ПосиланняРедагувати
- Андрич Іво // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 47. — ISBN 966-692-578-8.
- http://maysterni.com/publication.php?id=152130 [Архівовано 13 липня 2021 у Wayback Machine.]