Відкрити головне меню
Югославія
Jugoslavija
1918 – 1992

Прапор Югославія

Прапор

Розташування Югославія
Столиця Белград
Форма правління Королівство Югославія,
Соціалістична Федеративна Республіка Югославія
Історія
 - Проголошення 1918
 - Вступ до ООН 24 жовтня 1945
 - Конституційна реформа 21 лютого 1974
 - Розпад Югославії 25 червня 199127 квітня 1992
Валюта Югославський динар
Попередник
Наступник
State Flag of Serbia (1882-1918).svg Королівство Сербія
Flag of the State of Slovenes, Croats and Serbs.svg Держава словенців, хорватів і сербів
Хорватія Flag of Croatia (1990).svg
Словенія Flag of Slovenia.svg
Республіка Македонія Flag of the Republic of Macedonia (1992–1995).svg
Боснія і Герцеговина Flag of Bosnia and Herzegovina (1992-1998).svg
Федеративна Республіка Югославія Flag of Yugoslavia (1992–2003).svg
Розташування політичних утворень, відомих як Югославія. Кордони змінювались протягом років

Югосла́вія (Jugoslavija, Jyгославиja) — федеративна держава, яка існувала у XX столітті на Балканському півострові, що у Південній Європі. Основними народами Югославії були серби, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці та албанці. Столицею Югославії був Белград.

Югославія виникла внаслідок падіння Австро-Угорської імперії по завершенню Першої світової війни. Спершу ця держава була королівством, що об'єднало Сербію, Чорногорію і колишні австро-угорські землі Боснії, Хорватії та Словенії. Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи і вона перетворилася на союзну федеративну республіку, що складалася з шести республік і двох автономій. На початку 1990-их більшість цих республік проголосили незалежність від Белграда, що спричинило низку воєнних конфліктів, відомих як Югославські війни. З 1992 по 2003 роки у складі Югославії залишилися лише дві республіки і дві автономії.

2006-го року Югославія остаточно розпалася на Чорногорію та Сербію, а 2008 року Сербія де-факто втратила одну з автономій — Косово.

Зміст

ІсторіяРедагувати

Королівство ЮгославіяРедагувати

Югославію створили 1 грудня 1918 р. спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 р. — Югославія (з сербською династією Карагеоргійовичів на чолі).

Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Александра Карагеоргійовича (6 січня 1929 р.), вбивство короля у Марселі (9 жовтня 1934 р.), «березневий путч» (27 березня 1941 року) генерала Д. Сімовича тощо.

6 квітня 1941 року війська Третього Рейху та її союзників вторглися на територію Югославії. Король Петро ІІ Карагеоргієвич утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територію Югославії розподілили між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеговину), утворено Хорватську державу, очолену організацією «усташів» і «поґлавніком» Анте Павелічем (10 квітня 1941 р.).

Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 19421944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника Дражі Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму (четники), і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за підтримки союзників і Червоної армії.

У жовтні 1944 через масові напади червоноармійців на громадян Югославії (зокрема, зафіксували 121 зґвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень) керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала Ніколая Корнєєва[ru] вгамувати насильників і розбійників. Той почав кричати про «наклеп» — жоден злочинець не був покараний. Між Й. Броз Тіто та Сталіним «пробігла чорна кішка».[1]

Комуністична ЮгославіяРедагувати

Установчі збори, скликані Народним фронтом (під проводом КПЮ), проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.

Назва
Столиця
Прапор
Герб
1. Соціалістична республіка Боснія і Герцеговина Сараєво
 
 
2. Соціалістична республіка Хорватія Загреб
 
 
3. Соціалістична республіка Македонія Скоп'є
 
 
4. Соціалістична республіка Чорногорія Тітоград*
 
 
5. Соціалістична республіка Сербія Белград
 
 
5a.Соціалістичний автономний край Косово Приштина
 
 
5b.Соціалістичний автономний край Воєводина Нові-Сад
 
 
6. Соціалістична республіка Словенія Любляна
 
 

КПЮ (від листопада 1952 р. — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політ. устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції (з 1946 р.) та формально перебрала повну владу.

Країна не входила до «Варшавського договору». Політико-економічний лад у країні — дивна суміш комуністичної ідеології та відносного економічного лібералізму. Діяли приватні магазини, ремісники, селяни мали право мати 10 га землі, необмежену кількість худоби.

За спогадами сербського історика, автора 3-х книг про Югославію, Сербію Михайла Рамача (1951 р. н.), він отримав закордонний паспорт та поїхав до Італії у віці 14 років. Працював журналістом в другій половині 1970-х, його редакція могла вільно передплатити «Тайм», «Ньюзвік», «Шпіґель», «Панораму[en]». Безкоштовно отримували «Правду», «Литературную газету», «Огоньок» та купу безглуздих публікацій з Москви, яка тратила шалені гроші на «безглузду пропаганду». Покоління М. Рамача відверто глузувало з московської пропаганди.

Дозволяли писати про окремі негативні явища, піддавати критиці окремі рішення державних органів. Забороняли писати проти політичної системи країни, пожиттєвого президента. Не дозволяли засновувати інші партії.[1]

Розпад і мала ЮгославіяРедагувати

 
Розпад Югославії

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Йосипа Тіто (*1892—†1980) і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках — конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

Югославсько-українські взаєминиРедагувати

Нові державиРедагувати

Докладніше: Південна Європа
Герб Прапор Назва
офіційна назва
Форма правління Столиця
Боснія і Герцеговина Республіка Сараєво
Македонія
Республіка Македонія
Республіка Скоп'є


Сербія
Республіка Сербія
Республіка Белград
Словенія
Республіка Словенія
Республіка Любляна
Хорватія
Республіка Хорватія
Республіка Загреб
Чорногорія Республіка Подгориця
Косово Республіка (частково визнана) Приштина

ПриміткиРедагувати

  1. а б Орися Хом'як. Тіто не боявся ні Гітлера, ні Сталіна / Високий замок.— Львів, № 4 (5260) за 15-21 січня 2015.— С. 10

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Гродський Й. Положення русинів в Боснії. — Л., 1910
  • Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. — Дяково, 1933
  • Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчості у нашим народзе // Шветлосц, І. — Руський Керестур, 1952
  • Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів») // ЗНТШ, т. 169, 1962
  • Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII—XVIII ст. — К., 1936
  • Ґуць М. Сербохорватська народна пісня на Україні. — К., 1966
  • Ліський Б.З діяльности українських студентів у Хорватії (1920—1945),// Альманах українського народного союзу на рік 1996, Джерзі Ситі-Ню Йорк
  • Ліський Б. Огляд культурно-освитнього життя українців у Боснії (1890—1990), // Українська діаспора число 10, Київ-Чикаго, 1997
  • Ліський Б. Українці у Боснії і Герцеговині,//Альманах видавництва «Гомін України», Торонто,1998
  • Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945—1948 pp.). — Дніпропетровськ, 1966
  • Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. — Вінніпеґ, 1969
  • Maklecov A.B. The Ukrainian Question Through Serbian eyes // NEW RUSSIA, London, 1920, Vol.II, 26.
  • Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. — Вінніпеґ, 1971
  • Християнський календар. — Руський Керестур, 1970
  • Участь українців у життю юґославських народів // Укр. історик, 4, 1970
  • Шевченко О. Переклади з сербохорватської. — К., 1970
  • Флакер А. Украіинска литература у Хрватскоі. — Заґреб, 1970
  • Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику // Шветлосц, 2, 1974
  • Каган Т. Укр. оселі в Югославії // Лемківський календар на 1973 р.
  • Мизь Р. Матеріали до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії // Нова Думка, 8. — Вуковар, 1974
  • Соц. структура руснаків в Югославії // Шветлосц, 3, 1975
  • Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. — К., 1978
  • Пашченко Е., Рашкович С. Дж. Украjинци и српска народна песма // Преводна книжевност. — Беоґрад, 1978
  • Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украjинистике и преводне книжевности са украjинског jезика // Зборник радова. — Тетово, 1978
  • Joukovsky A. Le rôle des Ukrainiens dans la libération nationale des Slaves du Sud dans la deuxième moitié du XIX siècle // Revue des Études Slaves. — Париж, 1978
  • Лабош Ф. История русинох Бачкеj, Сриму и Славониjи 1745—1918. — Вуковар, 1979
  • Ukrajinsko pitanje.-Beograd,1919
  • Nedić M. Ukrajinski problem//Ratnik-sveska IV, Beograd, april 1939
  • Украина во взаимосвязях славянских народов. — К., 1983
  • Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izucavanju istorije rusina Vojvodine (1918—1945). — Новий Сад, 1987
  • Рудяк П. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX—XX ст. — К., 1987
  • Лапшин А. Е. Розпад Югославії: міжнародний аспект // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 8. — С. 319—325.

Див. такожРедагувати