Петлюра Симон Васильович

політичний і державний діяч, журналіст, публіцист, літературний і театральний критик

Си́мон Васи́льович Петлю́ра, власне Семен Васи́льович Петлю́ра[1] (10 [22] травня 1879(18790522), Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917[2]). Політв'язень при владі Павла Скоропадського (27 липня — 12 листопада 1918). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР)листопада 1918). 2-й Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920).

Симон Васильович Петлюра
Симон Васильович Петлюра
Симон Васильович Петлюра
Прапор
Прапор
2-й Голова Директорії УНР
Прапор
Прапор
11 лютого 1919 — 25 травня 1926
Попередник: Володимир Винниченко
Наступник: Андрій Лівицький
(в екзилі)
Прапор
Прапор
Генеральний секретар військових справ УНР
Прапор
Прапор
15 червня 1917 — 18 грудня 1917
Попередник: посада заснована
Наступник: Микола Порш
 
Народження: 10 (22) травня 1879(1879-05-22)
Полтава, Російська імперія
Смерть: 25 травня 1926(1926-05-25) (47 років)
Париж, Франція
Поховання:
Національність: українець
Країна: Російська імперія
УНР
Франція
Релігія: православ'я
Партія: РУП (19001905)
УСДРП (19051920)
Рід: Петлюри
Батько: Петлюра Василь Павлович
Мати: Петлюра Ольга Олексіївна
Шлюб: Ольга Петлюра
Діти: Леся Петлюра
 
Військова служба
Роки служби: 19171926
Приналежність: УНР
Звання: Головний отаман
Командував: Армія УНР
Битви: Радянсько-українська війна, Антигетьманське повстання, Польсько-радянська війна
Автограф:
Нагороди:
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри
Орден Визволення
«Воєнний хрест» (УНР)
«Воєнний хрест» (УНР)
Орден «Залізний хрест» (УНР)
Орден «Залізний хрест» (УНР)

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Висловлювання у Вікіцитатах

Роботи у  Вікіджерелах

Є нащадком давнього козацького роду. Організатор українських збройних сил. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника). Визнаний борцем за незалежність України у ХХ сторіччі.

Термін петлюрівці похідний від його прізвища та використовувся в радянській та російській пропаганді характеризуючи членів армії Української Народної Республіки. Симон Петлюра є одним із борців за незалежність України.

Життєпис ред.

Семен Петлюра народився в передмісті Полтави, нині Україна (тоді Російська імперія). Був третім сином у родині, мав трьох братів і п'ятьох сестер[3], ще троє померли в дитинстві[4]. Батько — Василь Павлович Петлюра (? — 1909), міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, орудував візницькою справою[4][5]. Мати — Ольга Олексіївна (? — 19.01.1919), з давнього полтавського роду Марченків[6], мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря[4]. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, взявши ім'я Аркадій. Він став одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Завгородній вулиці (тепер — вулиця Капітана Володимира Кісельова). Усі діти в сім'ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері[4].

Навчання ред.

 
Будинок Полтавської духовної семінарії на початку XX століття

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (18951901). У 1900 році під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 році брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку влади й учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще близько півсотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[7]. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902 році. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

 
Симон Петлюра. 1902 рік

На Кубані ред.

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській[ru], згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 році влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федора Щербини, котрий за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами впорядковував архіви Кубанського козацького війська[8]. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну ред.

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 року, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[9], разом із Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон[9]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами[10]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба[11].

У січні 1906 року разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після публікації шести випусків видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період ред.

У 19081910 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі[12]. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці[13].

На початку 1911 року переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року й переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним із 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (19111941). Петлюра влаштувався рахівником у товаристві убезпечення «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (19121914). Поступово з пересічного рахівника і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:

  Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.  

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою та висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 року добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 року), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (58 травня 1917 року) в Києві.

1917—1918 ред.

На з'їзд прибули сотні делегатів не лише від українських частин, але й російських. Суперечки між прихильниками різних політичних течій почалися вже під час обрання голови з'їзду. Київські військові пропонували кандидатуру Миколи Міхновського за його попередні заслуги у формуванні українських військових частин. Представники соціалістичного крила висунули кандидатуру Симона Петлюри. Для вирішення суперечок прийняли компромісне рішення: було обрано не голову з'їзду, а президію, члени якої мали головувати по черзі. У цій президії Симон Петлюра представляв фронтові частини, Микола Міхновський — тилові, Володимир ВинниченкоЦентральну Раду, матрос Грамотний — Балтійський флот. Почесним головою обрали Михайла Грушевського, а також запросили командира 1-о українського полку імені Богдана Хмельницького підполковника Юрія Капкана.

 
Члени першого Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 1917 рік. Стоять (зліва направо): Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. Сидять (зліва направо): Іван Стешенко, Христофор Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра

Завдяки своїм палким виступам на з'їзді та виголошеним промовам Симон Петлюра здобув популярність серед делегатів. Він поводився прагматично, раціонально, демонстрував, що спершу необхідно зважити всі обставини, а лише потім приймати рішення. За його доповіддю з'їзд прийняв резолюцію "Про українізацію армії". Було оголошено про необхідність вимагати визнання автономії України у Тимчасового уряду.

На з'їзді панували в основному автономістські погляди. Міхновський та його прихильники дотримувалися самостійницьких поглядів, проте більшість делегатів його не підтримували. Дану радикальну позицію вважали неправильною та небезпечною. Грушевський наголошував на необхідності мирної боротьби за автономію. Цю ж політику сповідувала і Центральна Рада. Петлюра не міг протестувати проти цих поглядів, адже був членом УСДРП, яка також сповідувала ідеї автономізму. Тому він проголошував, що долю України не можна відділити від долі Росії, адже вони пов'язані напряму, а поразка Росії автоматично означатиме поразку й України.

У результаті з'їзду Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (УГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради.

У червні 1917 року було проведено ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд у Києві. На цей раз кількість делегатів перевищила відмітку у дві тисячі осіб. На даному з'їзді лунала критика плану наступу Керенського та панувала думка, що єдиним результатом цією операції стануть великі втрати серед українців. Сам Петлюра на цьому з'їзді, представляючи доповідь про стан армії, одночасно заявляв і про те, що формування великої української армії є необхідним, але, одночасно з тим, містить елементи небезпечності.

З'їзд продемонстрував широку підтримку військовими Центральної Ради. Крім того, вони оголосили про потребу формування самостійних українських державних і військових структур. З'їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з'їзді також було обрано тимчасову Раду військових депутатів у складі 132 осіб, які увійшли до складу Центральної Ради. Після цього було видано Універсал який проголошував автономію України у складі Росії.

Невдовзі був створений Генеральний секретаріат — вищий виконавчий орган. Тоді ж Петлюра обійняв посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. І якраз тут, працюючи над створенням української армії, він зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, украй пацифістську позицію займав Винниченко. Крім того, українізацію призупиняли напружені відносини з Тимчасовим урядом. Петлюра увійшов до комісії Центральної Ради, яка мала займатися веденням переговорів з Керенським. Головні суперечки точилися навколо питання про повноваження Генерального секретаріату, а також розглядалися проблеми українізації всіх частин на території України та заміни посадовців військових адміністрацій на українців.

Переговори з Тимчасовим урядом закінчилися взаємними поступками та виданням Другого Універсалу, який фактично був кроком назад на шляху до самостійності, що спричинило різку критику з боку самостійників. Результатом цього став виступ 2-о українського полку імені гетьмана Павла Полуботка. Петлюра входив до делегації, яка вела переговори із заколотниками. Виступаючи перед ними, він закликав солдатів не ставати на шлях анархії, адже це порушить плани УГВК щодо українізації армії. Проте ці переговори результату не дали. Солдати вимагали від Тимчасового уряду визнати Центральну Раду та Генеральний секретаріат єдиними легітимними органами влади в Україні, а від Центральної Ради — підтримати їх виступ. Проте цього не сталося. Результатом же виступу стала висилка полку на фронт, де невдовзі майже весь він був знищений.

25 жовтня 1917 року відбувся більшовицький переворот, внаслідок чого до влади в Росії прийшов Ленін.

13 листопада Петлюра віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада розіслано його відозву до війська:

  Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.  
 
Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 року

Петлюрі вдалося зорганізувати сердюцькі дивізії, він очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці[14]. Під час революційних подій Петлюра, декілька разів безжально подавивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії й приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

 
Симон Петлюра разом із бійцями ГКСУ. Березень 1918 року

Полишивши УГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова[15]. На чолі гайдамак Петлюра брав участь у боях проти червоних. Бойове хрещення гайдамак відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки на чолі з ним першими ввійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, улаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довіру.

Наприкінці березня 1918 року очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

За часів правління Скоропадського ред.

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Вів культурно-просвітницькі справи — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Як згодом висловився його опонент Борис Стеллецький:

  … значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом[16].  

Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», дії яких він координував через Союз земств. Того часу Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого москвофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «ПРОТОФІСу».

27 липня, за антигетьманський маніфест із вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом із Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що

  … змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою.  

Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Антигетьманське повстання ред.

 
Урочисте шикування Почесної Варти Січових Стрільців на честь приїзду Головного Отамана Армії УНР. Листопад 1918 року

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, Винниченко, Осецький та командири Січових Стрільців в Білій Церкві обговорили план повстання. Було прийнято рішення про те, що очолити повстання має штаб Петлюри. Тоді ж, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. 16 листопада були роззброєні німецькі військові в Білій Церкві. 17 листопада солдати Петлюри взяли Фастів, а вже наступного дня Петлюра приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою.

Проте далі шлях до Києва був складним. На станції Васильків розташувалися офіцерські дружини під командуванням Святополка-Мирського, бронепоїзд та полк сердюків, які були направлені спеціально для подавлення повстання. Проте солдати Святополка-Мирського, потрапивши під кулеметний вогонь Січових Стрільців, зазнали великих втрат, а сердюки діяли доволі пасивно. У результаті цього гетьманські війська були розбиті. Тоді ж Скоропадський оголосив про загальну мобілізацію колишніх офіцерів імператорської армії, проте відгукнулися далеко не всі, але й ті, хто відгукнувся, не всі були готові відправитися на фронт.

19 листопада солдати Петлюри підійшли впритул до Києва, проте були зупинені. Скоропадський призначив головнокомандувачем своїми військами графа Федора Келлера, який славився своїми антиукраїнськими поглядами, що спричинило негативну реакцію з боку українських офіцерів у складу гетьманської армії. Через це на бік Петлюри перейшли Запорізький корпус та Сірожупанна дивізія, деякі дрібніші частини. Через тиждень Келлера зняли з посади. У результаті цього російські військові, які підтримували гетьмана, покинули Київ. Новим головнокомандувачем став Олександр Долгоруков.

20 листопада із заходу до Києва підійшов Чорноморський кіш, який також перейшов на сторону Директорії. Почалися позиційні бої.

 
Головний отаман Симон Петлюра разом із учнями української гімназії. 18 грудня 1918 року

На 27 листопада було заплановано почати новий наступ. Проте він міг завадити евакуації німецьких частин, які перебували в Києві. Тому німецькі солдати штурмом відбили станцію Шепетівка і висловили ультиматум до повстанців: вони повинні були відійти від Києва на 30 км і відкласти спроби подібних наступів до моменту евакуації усіх німецьких частин із Києва. Через кількісну перевагу німців Петлюра вирішив прийняти цей ультиматум. 2830 листопада повстанці відійшли від західних та південних околиць столиці. Натомість вони почали її блокаду зі сходу та півночі.

6 грудня Директорія наказала німецьким військам покинуту всю територію УНР. До цього часу кількість військ Петлюри зросла до 18 тисяч осіб, із яких був сформований новий корпус, який готувався до нового наступу на Київ. До 12 грудня кількість повстанців зросла до 30 тисяч осіб. Було проведено роззброєння німецьких гарнізонів навколо столиці. Німці, оточені солдатами Петлюри, просто складали зброю без бою. Тоді ж німецьке командування погодилося не заважати наступу Директорії на Київ.

13 грудня почався штурм столиці. Гетьманські війська, які кількісно поступалися повстанцям, не могли чинити належного спротиву. Наступного дня, 14 грудня, Київ було взято. 19 грудня Директорія тріумфально прибула до столиці. Наступного дня бої повністю припинилися. Вся територія УНР перейшла під контроль Директорії.

1919—1920 роки. Союз із ЗУНР ред.

 
Присяга Січових Стрільців у Старокостянтинові. 1919 рік

У Директорії Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва й народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірку членів Директорії доповнили представником від Західноукраїнської Народної республіки — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов із лав УСДРП. Після відставки Винниченка Петлюра очолив Директорію, отримавши диктаторські повноваження. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого в Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії й польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків[17].

 
Фото Симона Петлюри з тижневика «Тризуб»

Петлюра рішуче вимагав оголошення війни РРФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з московськими більшовиками та вів із ними перемовини про мир, війну оголосили лише 16 січня — коли більшовицькі війська вже взяли Харків, Чернігів і підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, поділив армію на три угруповування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко)[18]. Проте в січні — квітні 1919 року основна маса військ Директорії була розгромлена більшовиками, які захопили Київ. Рештки українських військ були притиснуті до ріки Збруч. Проте, скориставшись наступом Денікіна, вони разом з УГА почали власний контрнаступ. На чолі об'єднаних українських збройних сил Петлюра 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто[19].

Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, то вони визначались, зокрема, відмінностями світоглядів.[20]Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, у якій опинилась УНР та ЗУНР (зокрема, Петрушевич вважав необхідним негайно створити правий уряд, який вів би перемовини з Денікіним[21]). Існував дуалізм армій та урядів[22].

Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 року проводив переговори з Президентом ЗУНР[23]. Історик Василь Іванис вказує на те, що Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імені С. Петлюри»[24]. На зустрічі, ураховуючи безвихідність ситуації, ухвалили рішення про відхід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч[25].

Восени ситуація погіршилась — епідемічний висипний тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, Петлюра в ці дні зазначив:

  Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…[26]  
 
Уряд Директорії та генералітет Армії УНР після наради в Ялтушкові. 7 листопада 1920 року. Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4). Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6). Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)
 
Симон Петлюра у своєму штабному вагоні. 1919 рік

Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи поради з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська»[27] самочинно підписали сепаратний Зятківський договір із командуванням ЗСПР[28]. Це саме в той час, коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків[29]. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишилися без прикриття[30][31]. 9 листопада в Кам'янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії й уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада Україну покинули Федір Швець та Андрій Макаренко, останні, крім Петлюри, члени Директорії. Віднині Петлюра став одноосібним диктатором України. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Проте договір із білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада все ж був офіційно підписаний — УГА підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядали, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилася в складі Збройних сил УНР, гайдамаки Омеляна Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, однак цю ситуацію вдалося владнати[32].

2 грудня 1919 року за погодженням із Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав Симон Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою[33]. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі зі Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві[34]. 5 грудня Головний Отаман віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід.

6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП[35].

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський ред.

 
Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський. Вінниця. 1920 рік
 
Петлюра та генерал Антоній Лістовський. Київська операція. Квітень 1920 року

У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з Пилипом Пилипчуком, що негативно розцінила частина галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їхнього перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль доклав Ян Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника Б. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавши про існування та діяльність останнього, наказав Андрієві Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавши про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа[36]. Договір, підписаний ним, а також заяви Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському[37]. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, Андрій Макаренко та Федір Швець вели кабінетні розбірки з Євгеном Петрушевичем. Зрештою вирішено послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича[22], на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

 
Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. 1920 рік

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького:

  В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[38].  
 
Генерал Ридз-Сміглий рапортує Симонові Петлюрі після звільнення Києва від більшовиків. 1920 рік

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері[pl] й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу[39].

Підписали Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі та УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Невдовзі об'єднані польсько-українські війська почали спільне ведення бойових дій проти більшовиків. У червні 1920 року вони навіть змогли відвоювати Київ. Проте через незлагоджені дії та постійні суперечки між поляками та українцями цей союз не був ефективним. Невдовзі війська Тухачевського відбили у поляків усю звільнену ними раніше територію України. Зрештою, Польща уклала Ризький мирний договір із більшовицькою Росією, проігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і віддавши колишнього союзника на поталу сильнішому ворогові[40].

В еміграції ред.

З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнів, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали у довічну власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували нібито за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу[41].

Вбивство ред.

Керівництво Радянської Росії на чолі з В. Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного перебувати в еміграції. За свідченням Султан-Галієва на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав:

Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання[42].

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Уважають[43], що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Після чого дочекався поліцію біля трупа. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні Шаріте[fr] на бульварі Сен-Жермен, але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США[44].

Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас на ділянці № 11.[45]

Процес Шварцбарда ред.

Докладніше: Процес Шварцбарда

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.

 
Посмертна маска Симона Васильовича Петлюри

На процесі представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги.

Про те, що Петлюра прагнув припинити хвилю погромів, які в 1919 році забрали життя близько 50 тисяч євреїв, свідчить і його звернення до населення України від 18 березня 1921 року (звернення зроблено в еміграції через два роки після масових погромів):

  Кати наші — большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать жидіське населення. Я Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу іншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він… Як Головний отаман Війська Українського, я наказує вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населення і через наші військові суди розправитися з бандитами негайно.  

Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитували двадцятисторінкову заяву Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особа пана Петлюри активно цікавила певного Володіна, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

 
На поштовій марці України, 2004 рік

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Той приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до більшовицької Москви, а не до України шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів. Адвокату Симона перед судовим засіданням була передана папка із документами про непричетність Петлюри до єврейських погромів, зібрана його дружиною і соратниками. З невідомих причин документи так і не були використані у судовому засіданні і не прив'язані до справи.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації[46].

Вшанування пам'яті ред.

Державні почесті ред.

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені[47].

Вулиці ред.

На честь Симона Петлюри названі вулиці в Білій Церкві, Броварах, Кам'янець-Подільському, Дніпрі[48], Львові[49], Києві, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Рівному[50], Тернополі[51], Стрию, Івано-Франківську, Шепетівці та багатьох інших населених пунктах України.

Пам'ятники ред.

 
Меморіальна дошка Симону Петлюрі у Полтаві
  •  
    Президент України Віктор Ющенко з дружиною, біля могили Симона Петлюри на Цвинтарі Монпарнас у Парижі
    23 травня 2007 року в Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри, також планувалося перейменувати на його честь Жовтневу вулицю (в 2016 році її перейменували на вулицю Соборності, а на честь Петлюри назвали колишню вулицю Артема). Захід супроводжувався бійкою представників «помаранчевих» і правих проти комуністів, «регіоналів» та Союзу радянських офіцерів[52][53]. У церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць. У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюрі, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу»[54]. В опозиції до встановлення пам'ятки виступили тодішній мер Андрій Матковський і Олександр Удовіченко. У ніч на 4 жовтня, у наслідок діяльності спілки депутата міськради Олексія Гаврікова, пам'ятний знак було демонтовано комунальниками. 23 травня 2007 року ухвалою Господарського суду Полтавської області за позовом Полтавської міської ради заборонено ОДА вчиняти будь-які дії, спрямовані на зведення пам'ятника Петлюрі, а також пам'ятних каменів, знаків, меморіальних дошок, монументів та інших елементів об'єктів, що стосуються увічнення пам'яті Симона Петлюри на території Полтави[55].
  • 14 жовтня 2017 року у Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі роботи скульптора Володимира Овраха та його синів Романа і Андрія[56]. Пам'ятник встановлено на подвір'ї обласного радіо (вулиця Симона Петлюри 15), де за часів УНР містилось Міністерство пошт і телеграфів, а пізніше перебувала Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана УНР. У майбутньому пам'ятник стане частиною історичного комплексу — «Музею тимчасової столиці»[57]. Пам'ятник Симону Петлюрі виготовлено з бронзи у натуральну величину. Симон Петлюра сидить на лавці, тримаючи у руках мапу України. Основою для пам'ятника стала відома світлина, зроблена у 1919 році в Кам'янці-Подільському.
  • 22 травня 2018 року відбулося відкриття другої меморіальної дошки на честь С. Петлюри у Полтаві, приурочене до 139-ї річниці дня його народження[58].
  • 24 серпня 2018 року на бульварі Симона Петлюри у Тернополі встановлено бюст[59].
  • 22 січня 2019 року у Києві було відкрито барельєф на його честь на вулиці Симона Петлюри.[60]
  • 22 січня 2019 у Хмельницькому було відкрито барельєф[61].
  • У листопаді 2020 року у польському місті Скерневиці до 100-річчя події відкрито монумент «Перед Варшавською битвою» (пол. Przed Bitwą Warszawską), який зображає, зокрема, отамана Симона Петлюру[62].
  • Від 2021 року в Полтаві заплановане встановлення пам'ятника.[63]

У культурі ред.

Симону Петлюрі присвячено ряд музичних та кінематографічних творів, зокрема дума «На смерть Симона Петлюри» обробки Григора Китастого, пісня «Розмова» Ігоря Жука, однойменний військовий марш Сергія Войтюка, також згадується у пісні «Гарматним димом просмерділись галуни» (пісня про Тютюника) авторства Івана Багряного та Григора Китастого, тощо.

У літературі ред.

Згадується у романі «Біла ґвардія» Михаїла Булгакова.

У кінематографі ред.

Життю Симона Петлюри присвячений біографічний фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018).

У живописі ред.

У Києві 22 травня 2019 року відкритий перший в світі мурал із зображенням Симона Петлюри, який намальований на будинку за адресою вулиця Софії Галечко, 18[64].

Інші об'єкти вшанування пам'яти ред.

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Симона Петлюри (Державна безпека, Публічне управління та адміністрування).[65]

Псевдо ред.

Тагон Святослав

О. Ряст.

Полтавченко.

Могила Степан.[66]

Галерея ред.

Твори ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Пеленська О. Пам'ятник Симону Петлюрі у Польщі вшановує народи, які воювали із більшовицькою Росією [Архівовано 21 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Радіо Свобода. — 2020. — 12 лист.
  2. Литвин, 2001, Хронологія….
  3. Іванис, 1993, с. 11..
  4. а б в г Мокляк, Пащенко, 2009, Петлюри..
  5. Білоусько та ін., 2005, с. 32–36.
  6. Сергійчук, 2004, с. 11..
  7. Жук, 1936.
  8. Іванис, 1993, с. 17..
  9. а б Іванис, 1993, с. 22..
  10. Сергійчук, 2004, с. 26..
  11. Згодом, через особисту неприязнь, задавнені порахунки та нездійснені амбіції, Винниченко написав твір у трьох томах «Відродження нації». Ця праця і зроблені в ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, оскільки широко використовувалися як доказ помилковості стратегії і тактики Центральної Ради. Доктрина Винниченка про відсутність у Центральній Раді соціалістичної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією з найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, отже, й історичної науки. При цьому Винниченко замовчав свою особисту роль, а відповідно, і відповідальність за перебіг тогочасних подій.[джерело?]
  12. Сергійчук, 2004, с. 41–43..
  13. Сергійчук, 2004, с. 44..
  14. Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ, Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. — 371 с. — ISBN 5-7702-1011-7
  15. Тинченко, 1996.
  16. Гай-Нижник, 2011.
  17. Литвин, Науменко, 1995, с. 168..
  18. Гай-Нижник, 2010, с. 136..
  19. Машкевич, 2010, с. 75–79..
  20. Іванис, 1993, с. 104..
  21. Іванис, 1993, с. 107..
  22. а б Іванис, 1993, с. 113..
  23. Литвин, Науменко, 1995, с. 101..
  24. Іванис, 1993, с. 101..
  25. Полянський, 1998, с. 48..
  26. Доценко, 1923, с. 95..
  27. Литвин, Науменко, 1995, с. 263..
  28. Доценко, 1923, с. 275–291..
  29. Удовиченко, 1971, с. 210..
  30. Доценко, 1923, с. 280–281..
  31. Коновалець, 1928, с. 31..
  32. Хома, 2011, с. 91–92..
  33. Сергійчук, 2004, с. 256..
  34. Литвин, Науменко, 1995, с. 140..
  35. Іванис, 1993, с. 128..
  36. Доценко, 1923, с. 43–67..
  37. Іванис, 1993, с. 115..
  38. Петлюра, 1979, с. 357, 358..
  39. Jędrzejewicz, Cisek, 1998, s. 150..
  40. Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Том 2: Книга 5 (1917—1923) 400 с. Варшава, 1923 (5 ст.)
  41. СБУ передала до Музею УНР матеріали про розстріл сестер Петлюри. Архів оригіналу за 30 вересня 2014. Процитовано 5 січня 2015. 
  42. Сергійчук Володимир. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА. Видання третє, доповнене.— К.: ПП Сергійчук M. І., 2011.— С. 4.
  43. УНП просит Черномырдина отдать архивные документы об убийстве Петлюры [Архівовано 10 травня 2020 у Wayback Machine.] // NEWSru.ua. — 2009. — 22 мая. (рос.)
  44. Лазарева Алла. «Зручне» вбивство [Архівовано 20 травня 2017 у Wayback Machine.] // Український тиждень. — 2011. — № 22 (187). — 2 червня.
  45. Simon Petlyura (1879-1926) - Find A Grave.... www.findagrave.com. Архів оригіналу за 2 квітня 2019. Процитовано 30 червня 2018. 
  46. Лазарева, Алла (22.05). ПОДВІЙНА ЖЕРТВА. 
  47. Указ Президента України від 16 травня 2005 року № 793/2005 «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки». [Архівовано 21 жовтня 2008 у Wayback Machine.]
  48. Розпорядження Дніпропетровського міського голови від 26 листопада 2015 року № 897-р «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська» [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.]
  49. Львов пополнился двумя храмами на одной улице: Серую улицу Симона Петлюры озарили золотые купола [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // ХайВей. — 2007. — 19 апреля. (рос.)
  50. Ровно. ул. С. Петлюры[недоступне посилання](рос.)
  51. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 травня 2008. Процитовано 20 червня 2009. 
  52. «Регіонали» побилися з «нашоукраїнцями» через пам'ятник Петлюри на Полтавщин
  53. Сутички в Полтаві через пам'ятник Петлюрі // BBC Ukrainian.com. — 2007. — 23 травня.
  54. Камень столкновения: Открытие памятного знака Симону Петлюре в Полтаве отметили дракой // Коммерсантъ. Украина. — 2007. — № 83. — 24 мая. (рос.)
  55. В Полтаві заборонили пам'ятник Петлюрі «BBC»
  56. У Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі [Архівовано 14 жовтня 2017 у Wayback Machine.] «Український тиждень»
  57. У Вінниці відкрили перший в Україні повноцінний пам'ятник Симону Петлюрі. Архів оригіналу за 15 жовтня 2017. Процитовано 15 жовтня 2017. 
  58. У Полтаві встановили меморіальну дошку на честь Симона Петлюри (ФОТО) [Архівовано 23 травня 2018 у Wayback Machine.] «Depo.Полтава»
  59. У Тернополі відкрили бюст Симону Петлюрі. Архів оригіналу за 29 серпня 2018. Процитовано 29 серпня 2018. 
  60. У Києві відкрили барельєф Петлюрі. Радіо Свобода. 21 січня 2019. Архів оригіналу за 19 квітня 2019. Процитовано 6 червня 2021. 
  61. У Хмельницькому встановили меморіальну дошку Петлюрі. Главком. 22 січня 2019. Архів оригіналу за 22 січня 2023. Процитовано 15 лютого 2023. 
  62. «Przed Bitwą Warszawską» — pomnik upamiętniający międzynarodową współpracę podczas wojny 1920 roku [Архівовано 10 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Ministerstwo Kultury i Dziedzictwa Narodowego, 9 листопада 2020 (пол.)
    У Польщі до 100-річчя Варшавської битви відкрили пам'ятник з Петлюрою [Архівовано 9 листопада 2020 у Wayback Machine.] // «Європейська Правда», 9 листопада 2020
  63. До кінця 2023 року у Полтаві планують встановити пам’ятник Петлюрі / Полтавщина
  64. У столиці презентували мурал із зображенням Симона Петлюри (рос.). Архів оригіналу за 15 жовтня 2020. Процитовано 11 серпня 2019. 
    У столиці презентували мурал із зображенням Симона Петлюри (рос.). Архів оригіналу за 15 жовтня 2020. Процитовано 11 серпня 2019. 
    Вікна-новини. Выпуск от 22.05.2019 (22:00) | Вікна-Новини (рос.). Архів оригіналу за 15 жовтня 2020. Процитовано 11 серпня 2019. 
    В столице открыли мурал с изображением Симона Петлюры (рос.). Архів оригіналу за 15 жовтня 2020. Процитовано 11 серпня 2019. 
  65. постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2018 р. № 133 «Про заснування академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду». Архів оригіналу за 2 листопада 2018. Процитовано 23 березня 2022. 
  66. ФРОНТ-MAN УНР. (Укр.). 13.5.19. Архів оригіналу за 24 вересня 2021. Процитовано 19.9.21. 

Посилання ред.

Джерела ред.

Література ред.

Попередник
Володимир Винниченко
  2-й Голова Директорії УНР
19191926
  Наступник
Андрій Лівицький