Омелянович-Павленко Михайло Володимирович

український військовик, історик, мемуарист, генерал-полковник Армії УНР

Миха́йло Володи́мирович Омеляно́вич-Павле́нко (8 (20) грудня 1878(18781220), Тифліс, Російська імперія — 29 травня 1952, Париж, Франція) — визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року полковник російської армії, за доби УНР — генерал армії УНР, Начальний командант УГА. Командував операціями Першого зимового походу (1920 року). Брат Івана Омеляновича-Павленка.

Мих́айло Волод́имирович
Омелян́ович-Павл́енко
 Полковник
генеральний хорунжий
 Генерал-полковник (в еміграції)
Загальна інформація
Народження8 (20) грудня 1878(1878-12-20)
Тифліс, Російська імперія
Смерть29 травня 1952(1952-05-29) (73 роки)
Париж, Франція
ПохованняПер-Лашез і Grave of Omelanovitchd
Національністьукраїнець
Alma MaterПавловське військове училище
Військова служба
Роки служби19181952
Приналежність Російська імперія УНРФранція Франція
Вид ЗС Армія УНР
Рід військУкраїнська Народна Республіка Сухопутні війська
Формування УГА
Війни / битви
Командування
1945 — 1948
НаступникМикола Капустянський

Військовий комісар Директорії України (в.о.)
24 березня 1921 — 11 травня 1921
ПопередникСергій Дядюша (в.о)
НаступникМарко Безручко (в.о)

Нагороди та відзнаки
Орден «Залізний хрест» (УНР)
Орден «Залізний хрест» (УНР)
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри
Галицький хрест
Галицький хрест
«Воєнний хрест» (УНР)
«Воєнний хрест» (УНР)
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія

Відповідно до українського законодавства може бути зарахований до борців за незалежність України у ХХ сторіччі.[1]

Життєпис

ред.

Батьки

ред.

Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке у 1829 році повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Початок військової служби

ред.

Закінчив Омський кадетський корпус, Павловське військове училище. В чині підпоручника 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців та дислокувався у Варшаві.

Участь у російсько-японській війні

ред.

Під час російсько-японської війни 19041905 років поручник Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом, Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави. У 1905 р. Михайло Павленко написав посібник для старшин. Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки, які підписував «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака. У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу. Перед Першою світовою війною керував Другою Одеською школою прапорщиків.

Перша світова війна

ред.

Початок першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів як командир роти Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914 року на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня 1914 р., коли полк зайняв позиції навколо селища Ґура Кальварія на Віслі. Разом з полком брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бився відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у багнетну атаку в районі Лодзь — Торуні, Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки все життя). Переніс операцію, довго лікувався у шпиталі. Після боїв у Польщі підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні-влітку 1916 р. захворів на тиф і був евакуйований. Перенесена хвороба допоможе йому через три роки, коли українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла вже матиме імунітет. Одужавши, Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу спочатку у Петрограді, а з листопада 1916 року — начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. На цій посаді і застала полковника Михайла Омеляновича-Павленка Лютнева революція 1917 р.

Створення Українських Збройних сил

ред.

В Одесі став керівником гуртка юнкерів-українців. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав української мови, щиро й назавжди пов'язав свою долю з Україною.

У червні 1917 року ще ненадовго відряджений на фронт, але вже восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним з організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців-українців російської армії.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ї пішої дивізії. Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 000 вояків генералові підпорядковувалося трохи понад 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участі в протистоянні між Павлом Скоропадським та Директорією УНР, виїхав до ЗУНР і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію.

Визвольні змагання

ред.
 
Михайло Омелянович-Павленко
 
Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

Кінцем квітня — початком травня 1919 року Головнокомандувач Галицької армії М. Омелянович-Павленко та начальник штабу Віктор Курманович подали рапорти про свою відставку, одначе Президент ЗУНР Є.Петрушевич її не прийняв.

На службі ЗУНР перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

Об'єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний переможний похід на Київ — Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією — білогвардійцями генерала А. Денікіна, які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт.

8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

29 вересня 1919 року призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва Галицька армія та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» — на невеличкому клаптику території поблизу містечок Чуднів та Любар (нині Житомирська область). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Симон Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі. Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник, тоді — командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з'єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.

Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам'янця-Подільського та в Бересті почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за п'ять місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З'єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту — в районі Кам'янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

31 травня 1920 року був підвищений до звання Генерал-поручника.

Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир'я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я сплив у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Діяльність в еміграції

ред.
 
Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія), 26 вересня 1943 року
 
Могила Омеляновича-Павленка на цвинтарі Пер-Лашез, ділянка № 88

Наприкінці 1921 року генерал Омелянович-Павленко, на вимогу уряду Польщі, на яку тиснуло керівництво Радянського Союзу, виїхав до Праги.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» (1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).

З початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проєкту за підтримки Німеччини — ворога СРСР.

29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. Згодом Омелянович-Павленко очолив Українське Визвольне Військо. Коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав.

У 1942—1944 роках М. Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.

Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945 року стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) — ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945 році Михайло Володимирович переїхав до м. Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.

У 1947 році був підвищений до звання Генерал-полковник.

У 1950 році — переїжджає до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.

Помер 29 травня 1952 року в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез на ділянці № 88.

Вшанування пам'яті

ред.
 
Михайло Омелянович-Павленко

Примітки

ред.
  1. Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 1 травня 2022.
  2. Постанова Верховної Ради України від 08.02.2018 р. № 2287-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2018 році». Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 14 березня 2018.

Бібліографія

ред.
  • Омелянович-Павленко Михайло Спогади командарма (1917—1920 рр.). — Київ: Темпора, 2007. — 608 с. — ISBN 966-8201-24-8.

Джерела

ред.

Посилання

ред.