Відкрити головне меню

Мико́ла Володи́мирович По́рш (нар. 19 жовтня 1879, Лубни, Полтавська губернія, Російська імперія — 16 квітня 1944, Берлін, Третій Рейх) — український політичний і громадський діяч, член Установчих зборів, економіст.

Порш Микола Володимирович
Порш Микола Володимирович

Генеральний Секретар Праці
Час на посаді:
12 вересня 1917 — 31 січня 1918
НаступникЛеонід Михайлів

Час на посаді:
18 грудня 1917 — 17 січня 1918
ПопередникСимон Петлюра
НаступникІван Немоловський

Надзвичайний Посол і Повноважний Міністр УНР в Німеччині
Час на посаді:
1919 — 1920
ПопередникФедір Штейнгель
НаступникРоман Смаль-Стоцький

Народився19 жовтня 1879(1879-10-19)
Лубни, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер16 квітня 1944(1944-04-16) (64 роки)
Берлін, Третій Рейх
ГромадянствоFlag of the Ukrainian State.svg УНР
Національністьукраїнець
Політична партіяУСДРП
ПрофесіяДипломат
РелігіяУАПЦ

Провідний діяч РУП (фактичний лідер з 1903 року) та УСДРП (з 1905). Активний член Центральної Ради, з листопада 1917 — генеральний секретар праці і військових справ, посол УНР у Німеччині (1919-1920)

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в німецько-єврейській дворянській родині в місті Лубни. Батько Миколи був за фахом юристом.

Навчався в Лубенській гімназії, пізніше — в Київському університеті св. Володимира. З 1890-х років Порш, що дотримувався марксистських поглядів, брав участь в українському національному русі і незабаром приєднався до гуртка РУП, і у 1903 фактично очолив його. У 1905 він змінив Дмитра Антоновича, разом з яким раніше редагував газету «Праця», як лідер РУП і зайнявся створенням нової програми партії, в основу якої лягала орієнтація на робітничий клас. Під час внутрішньопартійної дискусії щодо національного питання, внаслідок якої РУП розкололася, Порш відстоював ідею незалежності України й осібного існування української партії, на противагу групі М. Меленевського та О. Скорописа-Йолтуховського, які вийшли з РУП і приєдналися до РСДРП на правах автономної Української Соціал-Демократичної Спілки.

У 1906, незабаром після заснування УСДРП, Порш разом з Д. Антоновичем, В. Винниченком і С. Петлюрою став одним з її лідерів.

1917 входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. У листопаді 1917 р. Порш був призначений генеральним секретарем праці УНР, а 18 грудня — генеральним секретарем військових справ. За наказом Порша, керівництво обороною УНР від більшовиків було зосереджено в руках начальника 1-ї Сердюцької дивізії, полковника Юрія Капкана[1]. У цей час відбувалася стихійна демобілізація, солдати після років в окопах масово покидали фронт. 26 грудня на засіданні Генерального Секретаріату Порш доповідав: «Армія з кожним днем розвалюється. Військові частини зменшуються, як більшовицькі, так і українські»[2]. Члени військових організацій та представники командного складу армії запропонували генеральному секретаріату розпустити тих, хто не хотів воювати, і створювати нову армію з добровольців[1]. 8 січня 1918 року Порш озвучив проект реорганізації армії на засіданні уряду, після чого отримав доручення «приступити до організації добровольчеської армії». 16 січня Мала Рада, за поданням Порша, прийняла закон «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції. Як відзначають дослідники, ця політика була схожою на ту, яку проводили інші уряди, що постали на уламках колишньої імперії. Зокрема, Раднарком розпочав демобілізацію раніше уряду УНР[1], а Декрет про створення Червоної армії був виданий лише через 12 днів, після аналогічного українського закону «Про народну армію»[2]. У 1917—1918 Порш також був у ЦК УСДРП, очолював Українську Раду робітничих депутатів. 27 липня 1918 заарештований разом з С. Петлюрою за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана П. Скоропадського.

В епоху правління Директорії був призначений послом у Берлін, де перебував з 1919 по 1920. У 1920 році відійшов від політичної діяльності. Після ліквідації УНР оселився в Німеччині.

В еміграціїРедагувати

У еміграції жив у Німеччині. Писав праці з економіки, перекладав на українську мову твори Карла Маркса.

За спогадами його дружини Оксани, вміщеними у нарисі Андрія Жука «Пам'яті Миколи Порша», він помер у місті Еберсвальде 16 квітня 1944 і згодом похований у Берліні на православному цвинтарі[3].

Спогади сучасниківРедагувати

Павло Скоропадський, який у листопаді — грудні 1917 року на чолі 1-го Українського корпусу, захищав Київ від загонів більшовиків, натовпів дезертирів та озброєних банд, що йшли до міста з південного-заходу[4]:

« ...Приїхавши до Києва, я також намагався зібрати відомості, хто такий Порш. Виявилося, що це за фахом адвокат, якого позбавили статусу адвоката за різноманітні неподобства, разом з тим він мав, за чутками, якісь відносини з німцями. Розумний, дуже нахабний. Я поїхав до нього та заявив, що якщо мені не дадуть все за списком, якого я одразу ж показав, для підтримання корпусу у порядку, я прошу звільнити мене від командування корпусом. Порш мав надзвичайно пихатий вигляд, очевидь, нічого у нашій [військовій] справі не розумів та ні на одну мою законну вимогу не надав мені позитивну відповідь, хоча мені було ясно, що при бажанні це можна було б зробити. ... »

Всеволод Петрів, який у січні 1918 року на чолі із українським гайдамацьким полком імені Костя Гордієнка боронив Київ від більшовиків, про свою першу зустріч з Поршем М. В.[5]:

« ...Перший говорить Порш, який з'ясовує, що Секретаріят Військових Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема, це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І ставав зрозумілим той "нейтралітет", якого трималися сердюки Центральної Ради. ... »

БібліографіяРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. а б в Михайло Ковальчук. Війна з Раднаркомом. Чи дійсно Центральна Рада провалила оборону України? // Історична правда. 08.02.2018
  2. а б Військові сили більшовиків та Української Центральної Ради у війні грудня 1917 — березня 1918 рр. Частина 1. Стара чи нова армія?
  3. Андрій Жук. Пам'яті Миколи Порша (1877—1944) // Сучасність, 1962, № 1(13), с. 52-66.
  4. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 — грудень 1918). — Київ — Філадельфія, 1995, сторінка 99-100
  5. Петрів В. Спомини з часів української революції (1917—1921). Львів, 1927—1931. — Ч. І. До Берестейського миру. 1927, глава «У Києві»

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати