Дорошенко Дмитро Іванович

український політичний діяч, публіцист

Дорошенко Дмитро Іванович (27 березня (8 квітня) 1882(18820408), Вільно, Російська імперія — 19 березня 1951, Мюнхен, Баварія, ФРН) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Дмитро Іванович Дорошенко
Dmytro Doroshenko.jpg
Дмитро Дорошенко
Псевдо Д. Д.[1]
Народився 27 березня (8 квітня) 1882(1882-04-08)
Вільно, Російська імперія
Помер 19 березня 1951(1951-03-19) (68 років)
Мюнхен, Баварія, ФРН
Поховання Вальдфрідгоф
Країна Flag of the Ukranian State.svg УНРЧехословаччина Чехословаччина Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Діяльність Політик, громадський діяч, історик, публіцист, один з ідеологів Гетьманського руху
Мова творів польська
Magnum opus «Історія України 1917 — 1923 рр.»
Партія Українська демократична партія
Автограф Dmytro Doroshenko. Signature.png

CMNS: Дорошенко Дмитро Іванович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

З квітня 1917 — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член УПСФ, Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар(губернатор) за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР з вересня 1917 до січня 1918.

У травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української Держави.

З 1919 — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

ЖиттєписРедагувати

 
У студентські роки

Народився у Вільно у родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Батько — Іван Якович (1848—1914), 1874 року із відзнакою закінчив Харківський ветінститут, протягом 30 років працював ветеринаром у Вільно[2].

Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою.

З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині.

У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час».[3]

Події 1906 року застають його в Києві. В умовах послаблення тиску цензури Дорошенко поринає в національно-політичне життя і стає співробітником таких часописів, як «Громадська думка», «Нова громада», «Рада», «Рідний край», «Хлібороб», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава.[3]

У травні 1906 року з відкриттям Першої державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади.[3]

У 1909-13 викладає в Катеринославському комерційному училищі, обирається заступником голови Катеринославської "Просвіти" і у 19101913 — фактичний редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі. Згодом повертається до Києва.

Початок Української РеволюціїРедагувати

Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини[4].

В березні 1917 Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 — Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради.

22 квітня призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора.

Після відступу 2 серпня 1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з Михайлом Грушевським Дорошенко відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до 24 грудня 1917 (6 січня 1918 за н.ст)· Після цього виїхав до Києва; де й перебував під час боїв за місто і російсько-більшовицької окупації·

Робота в уряді Української ДержавиРедагувати

Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.

20 травня 1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини).

В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала С. Сулькевича у Криму Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України.

Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського уряду на повністю національній основі.

В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні.

Після падіння Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету.

ЕміграціяРедагувати

1919 року Дорошенко пішов у вигнання і врешті оселився у Празі, де чехословацький уряд дав притулок українським та російським емігрантам, особливо науковцям.

У 1920 разом з Вячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників.

У міжвоєнний період Дорошенко був професором історії в Українському вільному університеті у Празі, входив до складу Правління Товариства підтримки української науки і культури в Німеччині і став першим директором Українського наукового інституту в Берліні та професором історії церкви у Варшавському університеті. У 1937 та 1938 роках він здійснив два дуже успішні лекційні тури Канадою, яка на той час мала велике українське іммігрантське населення. У Берліні мешкав у Вільмерсдорфі, Регенсбургер Штрасе, 32 (1920-ті рр.), потім в Фріденау, Петер-Вішер-Штрасе, 19 (1930-ті рр.)

1939-го повернувся до Праги, де продовжив роботу як історик в Українському вільному університеті.

1945 року Дорошенко перебрався до Західної Німеччини, де став першим президентом Української вільної академії наук. 1947 року переїхав до Канади, де викладав історію та літературу в колегії Святого Андрія у Вінніпезі та разом з істориком літератури Леонідом Білецьким та філологом Ярославом Рудницьким створили філію Української вільної академії наук. Однак він захворів у Вінніпезі і 1950 року повернувся до Європи.

Наукова роботаРедагувати

 
Реклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937

У 1921—1951 роках — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені.

Дмитро Дорошенко очолював Український науковий інститут у Берліні (19261931), Українську вільну академію наук (19451951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.

Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:

Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (19231924).

 
Могила Дмитра Дорошенка

Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф[7].

У 2013 році при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка»[8]. Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенків.

ПраціРедагувати

Вшанування пам'ятіРедагувати

У Чернігові та Снігурівці існують вулиці Дмитра Дорошенка Чернігівська міська рада. Розпорядження № 46-р від 12 лютого 2016 року / 1.48. вулицю Соколовської на вулицю Дмитра Дорошенка.

У м. Дніпрі на будівлі обласної ради на кошти д-ра Ніни Синявської зі США відкрито меморіальну дошку, на якій зазначено: "У цьому будинку було комерційне училище, в якому з 1901 по 1917 рік працювали визначні українські вчені Дмитро Яворницький (1855-1940), Антін Синявський (1866-1951), Дмитро Дорошенко (1882-1951)".

Примітки

  1. Українська драматургія: збірка українських знадобів. Одеса: Друкарня Є. Фесенка, 1906. 229 с., с. 183—184
  2. В. Андрєєв, А. Руденко. Рід Дорошенків… С. 51.
  3. а б в Л. Пироженко (27.09.2008). Дорошенко Дмитро Іванович. Освіта.UA. Процитовано 01.11.2016. 
  4. Діячі науки і культури України : нариси життя та діяльності. Київ: Книги - ХХІ. 2007. с. 147. ISBN 978-966-8653-95-7. 
  5. Дмитро Дорошенко, Нарис історії України. Том 1, 1932 р.
  6. Дмитро Дорошенко, Нарис історії України. Том 2, 1933 р.
  7. Андрєєв В. М. Український історичний журнал, № 4, 2007, C. 102—122. Дмитро Дорошенко: «перший» чи «другий» в українській історіографії першої половини XX ст.? (досвід вивчення інтелектуальної біографії історика)[недоступне посилання з липня 2019]
  8. Олексій Дорошенко. Як був створений Гетьманський фонд Петра Дорошенка // Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. — Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015, с. 338—340

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати