Антонович Володимир Боніфатійович

український історик, археолог, етнограф, археограф

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (6 [18] січня 1834(18340118)[5], Махнівка Махнівського повіту Київської губернії — 8 [21] березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор наук, професор Київського університету1878), член-кореспондент Російської АН1901); співорганізатор Київської громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Антонович Володимир Боніфатійович
Ім'я при народженні Володимир-Станіслав-Йосип Боніфатійович Антонович[1]
Народився 6 (18) січня 1834[1][2]
Махнівка, Київська губернія, Російська імперія або Чорнобиль, Радомисльський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер 8 (21) березня 1908[3] (74 роки)
Київ, Російська імперія
·пневмонія[4]
Поховання Байкове кладовище
Країна  Російська імперія
Національність Україна Україна
Діяльність етнолог, історик
Alma mater Історико-філологічний факультет Київського університету[d] (1860)
Рішельєвський ліцей
Медичний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира (1855)
Галузь історія
Заклад Петербурзька академія наук
Імператорський університет Святого Володимира
Вчене звання професор, статський радник
Науковий ступінь докторський ступінь
Відомі учні Доманицький Василь Миколайович
Аспіранти, докторанти Багалій Дмитро Іванович
Данилевич Василь Юхимович
Дашкевич Микола Павлович
Доманицький Василь Миколайович
Добровольський Леонід Павлович
Членство Стара громада
Тройницька спілка
У шлюбі з Антонович-Мельник Катерина Миколаївна
Діти Антонович Дмитро Володимирович
Нагороди
орден Святого Володимира III ступеня орден Святої Анни II ступеня орден Святого Станіслава II ступеня
Автограф

Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Антонович Володимир Боніфатійович у Вікісховищі

Життєпис ред.

 
Володимир Антонович та його перша дружина Варвара у народних строях.

Дитинство ред.

Докладніше: Антоновичі (рід)
 
Студент-хлопоман Володимир Антонович у селянському вбранні. 1860 р.
 
Володимир Антонович, кінець 1860-х чи початку 1870-х рр.

Народився в містечку Махнівці[6] Махнівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною[7].

До 10 років перебував з батьками, які працювали гувернерами в багатих шляхтичів[8], зокрема в сім'ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, Антонович здобув початкову освіту.

Подальші роки ред.

Навчався в 1-й (Рішельєвській) та 2-й гімназіях Одеси (18451850); одним з педагогів був Іван Джидай.

Закінчив медичний (1855, до якого вступив за наполяганням матері) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету зі ступенем кандидата історико-філологічного факультету. Під час навчання входив у таємну організацію польської молоді в університеті — Тройницьку спілку[9].

Після закінчення навчання деякий час працював лікарем в Чорнобилі та в Бердичеві.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження. Сам Антонович згадував на сторінках «Украинськой жизни» 1913 року про свою і його товаришів духовну ситуацію:

  Нам здавалося, що ми зуміємо поволі навернути ґміну на українство. Але довелося тієї думки зректися. З одного боку, ворожнеча з шляхтою ставила нас дуже в трудну позицію, з другого боку, з року 1860-го почала серед польського суспільства розвиватися конспірація, що приготовляла повстання. Було очевидно, що культурний напрямок, який ми розвивали, не вдержить більшості і так чи інакше може заплутати нас в інсурекційну справу. Зібравшись тісним гуртком, ми поклали стати на ясну точку. Всім товаришам свого гуртка запропонували вибрати одно з двох : або зоставатися далі при своїй роботі, і в такім разі виписатись із ґміни і заснувати свою справді-таки українську громаду, або — кому трудно зробити цей рішучий крок — зоставатись у ґміні і розірвати з нами зв'язки…  

Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєву та наукову орієнтацію.

У студентській корпорації, що, в основному, складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX століття Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краю, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович з товаришами на канікулах подорожує по Волині, Поділлю, Холмщиною, Київщиною, Катеринославщиною, Херсонщиною.

У 1861 році працював учителем латинської мови в 1-й київській гімназії.

Як зазначає Ігор Шаров, становлення В. Антоновича як політичного лідера відбувалося досить складно і почалось перш за все з визначення себе як українця та відкритого конфлікту з друзями-поляками, з розуміння обов'язку перед українським народом. Так виник «хлопоманський рух», орієнтований на романтично-народницькі ідеали, а в 1861 р. — українське культурно-просвітницьке товариство — Київська громада. Продовжуючи просвітницькі традиції кирило-мефодіївців, В. Антонович і його однодумці стояли вже на позиціях якщо не відвертого матеріалізму, то в усякому разі еволюціонізму і позитивізму. Критичне ставлення до чинних у царській Росії порядків, засудження самодержавства, сповідування принципів конституціоналізму, парламентаризму і федералізму спонукало громадівців до просвітницької діяльності і пропаганди наукового світогляду. Саме ці чинники, за переконанням Антоновича, повинні змінити суспільство[10].

З метою пропагування своїх поглядів громадівці відкривали недільні школи. Там навчали читання, письма і арифметики.

Антонович часто їздив до Санкт-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа». Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття «Моя сповідь» (1862).

Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.

У 18621865 роках викладав загальну історію в Київському кадетському корпусі.

Одночасно з 1863 року — секретар, а в 18641880 роках — головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора.

Першу історичну працю Антонович написав 1863 року. Це була вступна розвідка «О происхождении казачества» до «Архива Юго-Западной России».

1870 року за дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 16791716 гг.» Антонович дістає титул магістра руської історії, його призначають штатним доцентом на кафедрі російської історії Університету Св. Володимира.

1871 року його відряджають на два тижні до Санкт-Петербурга як депутата від університету на II Археологічний з'їзд.

У 18731876 роках — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, а в 18751876 роках — його голова.

1874 року брав участь у Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем.

З 1874 року став дійсним членом Московського археологічного товариства, Імператорського одеського товариства історії та старожитностей та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

1875 року його відряджають на вісім місяців до Москви та Санкт-Петербурга для роботи в архівах та Імператорській публічній бібліотеці.

1877 року він отримав відрядження до Казані як депутат від Університету Св. Володимира на IV Археологічний з'їзд.

Працював Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 року дійсним членом Львівського археологічного товариства.

1878 року після захисту праці «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» йому присвоїли ступінь доктора російської історії, він стає дійсним професором російської історії Київського університету, яким лишається по 1890 рік. Того року йде Антонович на пенсію й проживає в Києві до смерті.

Володимир Боніфатійович також завідував в Університеті Св. Володимира мюнц-кабінетом[11] (нумізматичний, виник після передачі в 1834 році колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ) та музеєм старожитностей (Зібрання старожитностей університету, згодом перетворилося на перший у Києві археологічний музей, що на початку ХХ століття мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання).

1880 року Антоновича відрядили за кордон на один рік, і того ж року він бере участь як депутат від університету Св. Володимира і як член Московського археологічного товариства в IX археологічному з'їзді в Лісабоні.

1880 року Антоновича обирають на декана історико-філологічного факультету, на цій посаді він залишається до 1883 року. Мав чин статського радника.

Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.

Антонович був також одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, а 1881 року очолив це товариство.

1882 року він брав участь у створенні журналу «Киевская старина». У цьому журналі Антонович опублікував і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).

1883 року Антоновича обирають почесним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Імператорському московському університеті. Також він був членом Київського юридичного товариства у відділі звичаєвого права.

1885 року Володимир Боніфатійович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки». Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін «Україна-Русь».

Організатор археологічних з'їздів в Україні.

Останні роки життя ред.

У другій половині 1890-х років Володимир Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем Олександром Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 року відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 року приєдналася й київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 року на «Українську демократичну партію».[12]

До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою.

Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук.

Останні роки життя Володимир Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Дмитрові Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини».

Мешкав у Києві за адресою Жилянська вулиця, 20 (з 1880-х до 1908 року; будинок не зберігся).

Помер Антонович 8 (21) березня 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті зроблено напис «Антонович Володимир. 18341908. Український історик».

Родина ред.

Перша дружина — дочка майора Йогана фон Міхеля, двоюрідна сестра Павла Чубинського Варвара. Друга дружина — курсистка, у якої Антонович був викладачем, Катерина Антонович-Мельник.

Сам В. Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар'єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя вийшла заміж за інженера Л. Геркена; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.

Нагороди ред.

Наукова діяльність ред.

 
Володимир Антонович

Михайло Брайчевський так схарактеризував його постать у науці:

  Орієнтація на європейську культуру, зокрема й історіографію, вирізняла Володимира Антоновича з-поміж переважної більшості його попередників і сучасників, які звикли озиратися на російську і польську літератури. Він був перший справжній європеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі.  

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, яка завдяки таким відомим учням Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Линниченко, Віктор Гошкевич, Іван Каманін, Василь Данилевич, Василь Ляскоронський та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

Окрім історико-археографічної та педагогічної діяльності, вчений захоплювався археологією та нумізматикою. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на Батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів, систематичні археологічні дослідження на території України і став родоначальником вітчизняної археології.

Цікавився Володимир Антонович також історією культури й етнографією, підготував за цими темами кілька ґрунтовних публікацій. Разом з Михайлом Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа».

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862)[13], де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Польський журналіст Падалиця назвав Антоновича перевертнем, який зрікся свого стану й клану. В першому числі часопису «Основа» за 1862 рік Антонович йому відповів:

  Вам добре відоме, д. Падалице, що перше як відважитися розійтись із шляхтою і всіма її моральними достатками, я випробував усі шляхи замирення; вам відомо і те, яка була з вашого боку зустріч усіх спроб урезонити «вельможних» до людського поводження з селянами, до клопотання про освіту народну на власних його національних основах, до визнання за українське, а не польське того, що є українське, а не польське; адже ж ви були свідком, як подібні міркування викликали спершу посвист та смішки, потім пересердя, глум і лайку, а нарешті — несправедливі доноси і натяки на Коліївщину. Після того, певна річ, залишилося або зректися своєї совісті, або покинути наше суспільство; я вибрав останнє, і покладаю надію, що працею та любов'ю зроблю, що українці коли-небудь визнають мене за сина свого народу через те, що я готовий поділити з ним… Виходить, д. Падалице, ваша правда! Я — перевертень і пишаюсь цим так само, як пишався б в Америці, якби з плантатора перевернувсь на аболіціоніста, чи в Італії з папіста став би чесним працьовитим слугою спільної народної справи.  

.

Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль у реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому терені підсумована в працях «Розкопки в землях древлян» (1893), «Археологічна карта Київської губернії» (1895) і «Археологічна карта Волинської губернії» (1902).

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Наукові праці ред.

Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

  • історії козацтва:
    • О происхождении козачества (1863)
    • Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг. (1868)
  • історії гайдамаччини:
    • О гайдамачестве" (1876)
    • О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г. (1902)
  • історії селянства:
    • О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг. (1870)
  • історії шляхетства:
    • О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России (1867)
  • історії міст і міщанства:
    • О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг. (1870)
  • історії церкви:
    • Об унии и состоянии православной церкви с половины XVII до конца XVIII в. (1871).

Інші головні праці Антоновича:

За редакцією Антоновича вийшли також

  • Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (1874, редактор І, ІІІ розділів)
  • Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России (1888) (див. також Літопис подій у Південній Русі)
  • Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси (1890—1896)
  • Дневник Станислава Освенцима (1643—1651) та інші.

Антоновичу належать історичні примітки до видання Михайла Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

  • Раскопки в земле древлян (1893)
  • Археологическая карта Киевской губернии (1895) (http://irbis-nbuv.gov.ua/)
  • Археологическая карта Волынской губернии (1900) (pdf, djvu)
  • Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира (1896)

Інші праці Антоновича:

Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані в праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

Сучасні перевидання ред.

Ушанування пам'яті ред.

На честь Володимира Антоновича названо вулиці у Вінниці, Дніпрі, Києві, Львові, Житомирі, Кропивницькому, Рівному та інших містах України.

Примітки ред.

  1. а б метрична книга
  2. Енциклопедія історії УкраїниКиїв: Наукова думка, 2003. — ISBN 966-00-0632-2
  3. метрична книга
  4. метрична книга
  5. Завальнюк К. В. Документи Державного архіву Вінницької області про В. Б. Антоновича (1834—1908 рр.) / К. В. Завальнюк // Архіви України. — 2014. — № 3. — С. 138—142. Архів оригіналу за 16 квітня 2022. Процитовано 24 травня 2022. 
  6. За версією Польського біографічного словника, за відомостями його вдови, брата, друзів, народився в Чорнобилі 1830 року. Начебто був охрещений священиком УГКЦ, що не можна було розкрити для загалу. Метрику 1834 року видав ксьондз; батько в ній був вказаний учнем Крем'янецького ліцею. Мати — Марія-Моніка — походила з роду Ґурських (пол. Górskich)
  7. Як засвідчує Ігнат Житецький, Володимир Антонович був сином польської гувернантки Гурської-Антонович, що походила з роду князів Любомирських та угорського переселенця Івана Джидая.
  8. Mioduszewski, 1935, S. 142..
  9. Богдашина, О. М.; Китиченко, Т. С. (2019). Роль комунікативних практик В. Б. Антоновича у формуванні власної наукової школи (кінець 70-х – 80-ті рр. ХІХ ст.). Дриновський збірник. с. 251–260. doi:10.7546/DS.2019.12.26. ISSN 2218-0567. 
  10. Богдашина, О. М. (2018). Роль В. Б. Антоновича у формуванні та поширенні української національної ідеї у Російській імперії. Дриновський збірник. с. 213–220. doi:10.7546/DS.2018.11.25. ISSN 2218-0567. 
  11. «Золотим віком» цього кабінету називають період з 1872 по 1906 роки, коли його хранителем був видатний історик, археолог і нумізмат Володимир Антонович.
  12. В свою чергу Українська демократична партія в 1905 році об'єднавшись із Українською радикальною партією, утворила Українську демократично-радикальну партію
  13. Владимир Антонович. Моя исповедь. Ответ пану Падалице (по поводу статьи в VII книжке «Основы»: «Что об этом думать?» и письма г. Падалицы в X книжке) [Архівовано 24 червня 2019 у Wayback Machine.] / «Основа» (1862, № 1. С. 83 — 96).(рос.)

Джерела ред.

Література ред.

Посилання ред.