Мякотін Венедикт Олександрович
Венедикт Олександрович Мякотін (14 березня 1867, Гатчина — 05 жовтня 1937, Прага) — російський історик, публіцист, політичний діяч. Дослідник історії Гетьманщини. Автор антиукраїнських історичних концепцій, які поширював на еміграції у Болгарії та Чехословаччині.
| Мякотін Венедикт Олександрович | |
|---|---|
| рос. Венедикт Александрович Мякотин | |
 | |
| Народився |
24 березня 1867 Гатчина, Царськосільский повітd, Санкт-Петербурзька губернія, Російська імперія |
| Помер |
5 жовтня 1937[1] (70 років) Нове Мєсто, Прага, Чехословаччина[1] |
| Поховання | Ольшанський цвинтар |
| Країна |
 Російська імперія |
| Діяльність | історик, письменник, політик, викладач університету |
| Галузь | історія Росії |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний університет |
| Вчителі | Семевський Василь Іванович |
| Знання мов | російська |
| Заклад | Санкт-Петербурзький державний університет і Софійський університет Святого Климента Охридського |
| Партія | Союз визволення, соціалісти-революціонери (1906) і Народно-соціалістична (трудова) партія |
| Діти | Hélène Kapland |
Біографія ред.
Народився в м. Гатчина (нині місто Ленінградської області, РФ). Закінчив гімназію в м. Кронштадт та історико-філологічний факультет Петербурзького університету, після чого був залишений при університеті для підготовки до професорського звання.
1889 вийшла перша його праця «Крестьянский вопрос в Польше в эпоху ее разделов».
1891—1900 викладав історію в різних навчальних закладах, в тому числі в Олександрівському ліцеї та Воєнно-юридичній академії Генерального штабу, читав лекції з історії України для української молоді, що навчалася в Санкт-Петербурзі.
На початку 1890-х рр. жив у Києві, працюючи під керівництвом Івана Лучицького над соціально-економічною історією Гетьманщини. На основі архівних документів, знайдених у Київському, Харківському, Чернігівському і Московському архівах, опублікував «Дела по истории крестьянства левобережной Малороссии в XVIII ст.» («Русское богатство», 1894, кн. 2—4), «К истории Нежинского полка» (С.-Петербург, 1896). В останній праці з певними застереженнями солідаризувався з Олександром Лазаревським, який негативно ставився до козацької старшини, звинувачуючи її в пригніченні залежних аграріїв та небагатої малоросійської шляхти - козацтва.
З 1894 — автор, співробітник і член редакції (1904) ліберально-народницького часопису «Русское богатство».
У роки революції 1905—1907 разом з А.Пешехоновим став організатором і керівником Народно-соціалістичної партії. Не раз зазнавав арештів і висилки із С.-Петербурга під нагляд поліції. Був одним із лідерів Трудової групи в 1-й Державній думі Російської імперії. Вітав Лютневу революцію 1917, а Жовтневий переворот у Петрограді 1917 вважав справою групи політичних терористів. Брав активну участь в організації Союзу відродження Росії (квітень 1918), із вересня 1918 виконував завдання цього союзу в Києві, Єкатеринодарі (нині м. Краснодар), Ростові-на-Дону (нині місто в РФ), Одесі, Миколаєві.
1920 заарештований більшовиками у справі Тактичного центру, звільнений у квітні 1921, наступного року з великою групою російської інтелігенції висланий з Росії без права повернення.
В еміграції ред.
У Берліні (Німеччина) узяв участь у створенні Російського наукового інституту, де читав лекції з російської історії. 1925 в цьому ж інституті й у Російському народному університеті в Празі (Чехословаччина) прочитав лекції з курсу «История Малороссии». Був одним із редакторів історико-культурного альманаху «На чужой стороне», часопису «Голос минувшего на чужой стороне», писав для емігрантських видань «Славянский мир», «Последние новости» та ін. 1928—37 очолював кафедру російської історії в Софійському університеті (Болгарія), де активно пропагував антиукраїнські історичні концепції.
Мякотін і Україна ред.
Центральне місце в науково-дослідницькій роботі Мякотіна як у Росії, так і на еміграції, займали проблеми історії України 17—18 ст. Він розглядав Переяславський договір 1654 як акт добровільного визнання Україною своєї васальної залежності від Російської держави. Новітню для його часу історію України розглядав з великодержавницьких позицій, зокрема стверджував, що національно-визвольний рух в Україні останньої третини 19 — початку 20 ст. був спровокований антиросійською політикою німецького уряду, з тих же позицій заперечував історичну необхідність побудови незалежної української держави («Украинский вопрос в свете русской революции». Париж, 1927). Найбільш значною працею Мякотіна на еміграції були «Очерки социальной истории Украины в XVII—XVIII» (т. 1, вип. 1—3, Прага, 1924— 26), присвячені історії землеволодіння і станів у Лівобережній Україні.
Помер у м. Прага.
Джерела та література ред.
- П. В. Голобуцький. Мякотин Венедикт Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 142. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Посилання ред.
- М'якотін [Архівовано 3 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
- ↑ а б в Archiv hl. m. Prahy, Matrika zemřelých hlavního magistrátu, sign. MAG Z14, s. 102 — Т. MAG Z14. — С. 102.