Відкрити головне меню

Сокович Євген Олександрович

Сокович Євген Олександрович

Євге́н Олекса́ндрович Соко́вич (*1864 р., м. Кременчук, Полтавська губернія — †1946 р., м. Потсдам, Бранденбург) — державний діяч доби УНР. Міністр (залізничних) шляхів в уряді В. Голубовича (січень-квітень 1918 р.). Також партійний діяч (прихильник есерів), консул України в Лозанні, з 1922 р. — доцент меліорації Української Господарських Академії в Подєбрадах. Інженер залізничних шляхів, автор праць із залізничної інженерної справи[1].

Сокович Євген Олександрович
Сокович Євген.jpg
Євген Сокович
міністр шляхів Flag of the Ukrainian State.svg УНР
На посаді
з січень - квітень 1918 Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Прем'єр-міністр Голубович Всеволод Олександрович
Наступник(и) Єщенко Володимир Дмитрович
Особові дані
Народився 1864(1864)
Місце народження Кременчук Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg Російська імперія
Місце смерті Потсдам Німеччина Німеччина
Вища освіта Санкт-Петербурзький інститут шляхів сполучення
Професія інженер залізниці

ЖиттєписРедагувати

Закінчив Санкт-Петербурзький інститут шляхів сполучення. Працював в управі Санкт-Петербурзького залізничного банку. Входив до складу партії есерів. Після Жовтневого перевороту під тиском більшовиків виїхав до Києва.

В уряді УНР на початку 1918 р. Євген Сокович був народним міністром (залізничних) шляхів. Заступивши на нову посаду, він одразу взяв жорсткий курс на підтримання і контроль трудової та виконавчої дисципліни на залізничному транспорті, обмеження прав профспілок. Це викликало чергове загострення ситуації, зокрема і на Південно-Західних залізницях.

Стиль своєї роботи він висловив дуже лаконічно: «Ми в кожного, хто приходить до нас, повинні питати: ти українець? І тільки тоді приймати у своє коло». І це кредо він втілював у життя повною мірою.

Перебуваючи на посаді товариша генерального секретаря шляхів сполучення, він умовив Генеральний секретаріат виділити кошти на допомогу профспілковим організаціям залізничників-українців. За його пропозицією Рада народних міністрів УНР 10-11 лютого прийняла постанову про обмеження дій існуючих профспілкових комітетів, заборонивши їм втручатися в дії адміністрації, було доручено негайно за допомогою українських організацій перевірити усіх відповідальних осіб щодо їх діяльності і прихильності до України; призначити комісарів і комендантів. Таким чином профспілкові організації залізничників-українців офіційно мали люструвати старе імперське середовище колег.

Така рішуча позиція міністра після втечі комуністичних військ Лєніна допомогла швидко відновитися всім профспілковим організаціям залізничників-українців і зайняти панівне положення не за чисельністю членів профспілки, а за володінням політичною й адміністративною владою.

Через конфлікт з профспілками на посту міністра 21 квітня 1918 р. його змінив Єщенко Володимир Дмитрович.

Згодом разом з урядом УНР емігрував за кордон України. Був консулом українського уряду в екзилі у Лозанні, очолював комунікаційну комісію на переговорах української делегації із представниками РНК РСФРР.

Емігрувавши до Чехословаччини, викладав в українських вищих навчальних закладах. Зокрема, із 1922 працював доцентом меліорації в Українській господарській академії в Подєбрадах. Автор праць із залізничної інженерної справи[2].


Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати