Радянська окупація України

Радянська окупація України — процес військового, політичного та культурного захоплення українських земель Радянським Союзом/РРФСР протягом 19171991 років після повалення монархії в Російській імперії, який закінчився приєднанням західноукраїнських земель до складу СРСР згідно з домовленостями 1939 року за пактом Молотова — Ріббентропа з нацистською Німеччиною. Характеризується створенням на її територіях більшовицько-радянських маріонеткових держав — РУНР, УСРР, ГСРР. Процес супроводжувався червоним терором, голодоморами, репресіями, депортаціями, розстріляним відродженням, тотальним зросійщенням тощо. 22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз і окупувала Україну. 17 липня 1941 р. Третій Рейх створив на території України Райхскомісаріат Україна на чолі з Еріхом Кохом. У результаті вступу Червоної Армії в Україну в 1943—1944 рр. Радянський Союз відвоював усі українські території, повернувши їх до свого складу. Радянська «анексійна окупація» України тривала до серпня 1991 року, коли Україна відновила свою незалежність, ухваливши «Акт проголошення незалежности України».

Радянська окупація України
1918.2-bilshovyk.jpg
Червоногвардійський загін, який брав участь у захоплені Києва під час першої радянсько-української війни
1921 – 1991
Soviet Union - Ukrainian SSR.svg
Територія сучасної України під радянською владою

Зараз в Україні в академічному і публічному дискурсах вживаються два терміни на означення радянського періоду — радянський і совєцький. Другий використовують, щоб підкреслити чужість радянської політики й культури та применшити масштаб залучення українського суспільства до проєкту Радянської України.[1] Україна нормативно-юридично залишається спадкоємицею та правонаступницею Української Радянської Соціалістичної Республіки, на відміну від Естонії, Латвії й Литви.[2][3][4]

ПередумовиРедагувати

 
Плакат «Світовий мир на Україні!» Ґеорга Гасенка, 1919 рік.

З поваленням влади імператора Миколи II у лютому 1917 р. Переславська угода між Гетьманщиною, тобто Україною, та Московією, тобто Росією, втратила чинність.

Після більшовицького перевороту 7 жовтня 1917 року Українська Народна Республіка була проголошена автономною республікою в складі Російської Республіки. 22 січня 1918 р., після початку радянсько-української війни, вона була проголошена незалежною державою.

Напередодні мирних переговорів у Бресті німецькі експерти з міжнародного права, заявили, що в разі укладення мирного договору з Росією його положення застосовуватимуться і до України. Глава української делегації Всеволод Голубович це заперечив, виклавши таку аргументацію: щодо відносин України з Росією передбачалася угода в Переяславі; оскільки один з учасників укладення цього акту — династія Романових — залишилася в минулому, він втратив чинність разом із усіма зобов'язаннями України перед Росією. Німецька сторона погодилася із законністю цих тверджень, а проголошення УНР незалежною державою зміцнило її статус рівноправного учасника переговорів. Російська делегація в особі Л. Троцького також заявила, що «не бачить жодних перешкод для незалежної участі делегації УНР у мирних переговорах». Таким чином, фактично глава російської делегації визнав право українців на самовизначення.[5]

Дипломатичні відносини були встановлені з більш ніж 20 країнами. До березня 1918 р. УНР користувалася міжнародною підтримкою Центральних держав, але після їх поразки у Першій світовій війні УНР залишилася без їхньої допомоги.

29 квітня 1918 р. відбувся переворот, у результаті якого до влади прийшов Скоропадський, а замість УНР була сформована українська знать. 14 грудня 1918 р. в результаті антигетьманського повстання УНР була відновлена. 22 січня 1919 р. відбувся Акт Злуки між Українською Народною Республіклю і Західноукраїнською Народною Республікою.

15 липня 1919 р. отаман Зелений разом зі своїми переяславськими солдатами здійснив вражаючий символічний акт і урочисто скасував рішення козацької ради про об’єднання Гетьманщини з Московською імперією.[6]

Радянська окупація та анексія (1917—1941)Редагувати

Українська Народна РеспублікаРедагувати

Західноукраїнські земліРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Радянська анексія західноукраїнських земель.

 
Антоній Лістовський та Симон Петлюра на більшовицькому фронті

Після розпаду Австро-Угорської Імперії керівництво РCФРР бачило Західноукраїнську Народну Республіку як можливий плацдарм для поширення комуністичної ідеології та влади далі на захід на центральну Європу. Ленін хотів, щоб Червона армія пройшла через територію західної України та Карпат до Угорщини після проголошення Угорської Радянської Республіки у квітні 1919-го. 7 травня Раднарком України надіслав відповідну ноту уряду ЗУНР, на яку західноукраїнський уряд вирішив не відповідати.[7] Улітку, після відступу західноукраїнських військ під тиском поляків, командири галицької армії проводили таємні переговори з радянським командуванням про можливий союз проти поляків, однак безрезультатно.[7]

Під час польсько-радянської війни 1920 року керівництво РСФРР створило Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку як політичну структуру та плацдарм для подальшої комуністичної ексанції на Захід. Наприкінці липня Червона армія окупувала територію Галичини, а 1 серпня Галревком перебрався в Тернопіль, де ухвалив декрет № 1 «Про встановлення радянської влади в Галичині». Під вечір 15 вересня почався загальний наступ Дієвої армії УНР на лінії антибільшовицького фронту. 19 вересня до Тернополя увійшли сили 6-ї польської армії та Дієвої армії УНР, а 21 вересня відбувся постфактум розпуск Галревкому і повітревкомів. Галицька СРР була останньою з маріонетковою радянських республік, створених за межами колишньої Російської імперії.[8]

Воєнні дії на польсько-радянському фронті були припинені після укладення 9 листопада 1920 року польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, прорив фронту у напрямку на Копайгород на праве крило, яке тримала 5-а Херсонська дивізія армії УНР, та у напрямку на Лучинець, де знаходилася 2-а Залізна дивізія та Кулеметна дивізія армії УНР. 15 листопада червоноармійці вступили в подільське містечко Літин. 18 листопада відбувся вступ сил Червоної армії до Проскурова та станції Деражня, 20 листопада — до Чорного Острова та Летичева. Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР — до 27 тисяч вояків — через річку Збруч відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці. Того ж дня згідно з умовами преліминарного польсько-радянського договору, польські війська залишили місто Новоград-Волинський. 22 листопада радянські частини вступили у Волочиськ.

У березні 1921 року у Ризі між Польською республікою, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921 року, який закріпив включення східної Галичини до складу Польської Республіки. Проте, яким чином на цих переговорах репрезентували інтереси України члени радянської делегації невідомо, адже зміст трактату українською мовою мусив складати представник польської делегації Леон Василевський. Що цікаво, 12 вересня у відповідь на запит міністра закордонних справ Польської республіки про участь делегації УНР у роботі Ризької конференції нарком закордонних справ РСФРР відповів:

  «Української демократичної республіки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною радянською Республікою, союзною з Росією, і бере разом із нею участь у переговорах в Мінську і Ризі»  

16 вересня уряд УНР опублікував свою ноту протесту з приводу заяви наркома закордонних справ РСФРР від 12 вересня щодо УНР.

 
Молотов підписує німецько-радянський пакт про ненапад

17 вересня 1939 року перетнули польський державний кордон на підставі секретного пункту пакту Молотова-Ріббентропа між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною, окупувавши українські території з метою нібито «захистити» українську і білоруську меншини в час розпаду польської держави. Відразу після перетину радянсько-польського кордону військові політичні органами розгорнули активну пропагандистську кампанія. Місцеві політичні, інтелектуальні та творчі еліти відносилися до приходу «совєтів» насторожено. Народні Збори одноголосно проголосували подякувати Сталіну за визволення і направили делегацію на чолі з Студинським до Москви (бо саме там, в Кремлі, а аж ніяк не в Києві фактично вирішувалась подальша доля Західної України), щоб попросити офіційного включення територій до складу УРСР. Верховна Рада СРСР проголосувала за це рішення 1 листопада 1939 року, коли V Позачерговою сесією Верховної Ради СРСР прийнято Закон СРСР «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР»[9].

Цей державний акт викликав неоднозначну реакцію навіть серед червоноармійців. Ось як під час політзаняття, на розповідь армійського агітатора про плач від щастя одного селянина з Західної України, після прийняття цього закону, відреагував боєць 170-го стрілецького полку 58-ї дивізії Українського фронту Расевич:

  Це вони плачуть одним оком, проте коли їх радянська влада притисне, плакатимуть обома[10]  
 
Військовослужбовці Червоної армії та вермахту в Любліні, 3 жовтня 1939 року.

Лише через півмісяця, 15 листопада, в Києві був прийнятий свій закон, який вслід за Москвою підтвердив це включення: третя Позачергова сесія Верховної Ради УРСР постановила: «Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі».[11] Землі, захоплені СРСР у Польщі, були адміністративно реорганізовані в шість областей за аналогією з рештою Радянського Союзу (Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська та Волинська область). Цивільну адміністрацію в регіонах, анексованих від Польщі, було організовано в грудні 1939 року й сформовано в основному з вихідців зі Росії, і лише 20 % державних службовців походило з місцевого населення. Після початку вторгнення СРСР до Польщі більш ніж 30 тисяч українців з числа інтелігенції та активістів національної справи різними способами спішно покинули Галичину, знайшовши притулок на західній окраїні етнічних українських земель в Польщі (Закерзоння), що опинилися на другому боці нового радянсько-німецького кордону в рамках Генерального Губернаторства[12].

Починаючи з квітня 1940 року радянська влада на приєднаних територіях стала поширювати свої репресивні заходи стосовно всього українського населення, їхньої культури та релігії.

26 червня 1940 року радянський народний комісар закордонних справ В'ячеслав Молотов вручив посланнику Румунії в Москві Георге Давідеску ноту радянського уряду, в якій Радянський Союз в ультимативній формі вимагав[13]: повернути Бессарабію та північну частину Буковини Радянському Союзу. Румунія, щоб уникнути повномасштабного військового конфлікту, швидко погодилася піти з цих територій. Попри те, що причиною румунського походу радянська пропаганда називала захист чисельної української громади, по зайнятті теренів політика змінилась. Йшлося вже не про приєднання земель і мешканців до УРСР та його населення, а про повернення території «матері-вітчизні СРСР», одночасно до числа «єдинокровних братів». 2 серпня 1940 року рішенням Верховної Ради СРСР ці території увійшли до складу Радянського Союзу: Північна Буковина, Південна Бессарабія та регіон Герца ввійшли до складу УРСР. Після нацистської окупації Третім Рейхом усі ці регіони знову було окуповано Червоною Армією і реінтегровано в УРСР в 1944 році.

КримРедагувати

Громадянська війна на території Криму почалася на початку 1918 року — бойові зіткнення між військами СНП (основними збройними силами якого були створені ще при Тимчасовому уряду національні частини з кримських татар) та більшовизовані частинами відбувалися в Ялті, Євпаторії, Сімферополі, інших кримських містах. До середини січня 1918 військові дії, що носили яскраве національне забарвлення (росіяни, прихильники рад, проти татар, прихильники крайового уряду,) йшли вже на всьому півострові.

У січні 1918 року Чорноморський флот і найбільше місто Криму - Севастополь - перебували під контролем більшовиків. За прикладом Севастополя більшовики почали утворювати Військово-революційні комітети (ВРК) по всьому Криму. За таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР 10 квітня 1918 року Україна почала Кримську операцію. Генералові Олександру Натієву належало виділити з корпусу окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням полковника Болбочана. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой — першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой-Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію.[14] Головні сили групи Болбочана були скеровані на Сімферополь, який був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк захопив Бахчисарай.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петру Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста й території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав.

27 квітня 1918 року міністр військових справ УНР Олександр Жуківський телефоном віддав наказ про негайний відхід Запорізької дивізії з Криму, який оголошено в присутності генерала фон Коша. Отаманові Олександру Натієву висловили незадоволення тим, що він залишив групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералові фон Кошу повідомлено, що попередня заява уряду УНР, яка стверджувала, що в Тавриді немає українських військових частин, «була просто непорозумінням». Як наслідок, кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Тавриди й розташоване поблизу Олександрівська.[15]

Після укладення перемир'я з Польщею на польському фронті радянський уряд перегрупував свої армії та зосередився на захоплені Криму. 21 вересня 1920 був утворений Південний фронт під командуванням М. В. Фрунзе, якому було поставлено завдання «не допустити нової зимової кампанії». 11 листопада 1920, коли білі були вибиті і з Ішуньських позицій, Головнокомандувач та Правитель Півдня Росії П. Н. Врангель видав наказ про евакуацію. 13 листопада 1920 частини 2-ї Кінної армії увійшли до Сімферополя, до 17 листопада 1920 всі кримські міста були під владою більшовиків.[14]

Червоний терорРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Червоний терор.

Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://www.istpravda.com.ua/research/50db659307b77/

Дата, коли було знайдено порушення: 14 березня 2021.


Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Радянська окупація України|url=https://www.istpravda.com.ua/research/50db659307b77/}} --~~~~.


  До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Попри все, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


Депортації українцівРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Депортації українців у часи СРСР.

Голодомор 1921—1923 рр.Редагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Голодомор в Україні (1921—1923).

Голодомор 1932—1933 рр.Редагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Голодомор в Україні (1932—1933).

Розстріляне відродженняРедагувати

Гоніння релігійРедагувати

Німецька окупація (1941—1944)Редагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Німецька окупація України.

 
Червона Армія проходить парадом по вулицях міста спільно з Вермахтом (1939)

30 червня 1941 року, після відступу радянських військ з міста Львова входження в нього вранці того ж дня перших підрозділів вермахту, Організація українських націоналістів (ОУН (б) / ОУН (р)) на чолі зі Степаном Бандерою проголосила створення Української держави. Головою уряду — «Українського державного правління» — був призначений Ярослав Стецько. Пізніше, після окупації вермахтом Києва, конкурувала ОУН (м) Андрія Мельника проголосила створення Української національної ради. Проте влада Третього рейху не визнали ні одного урядів. 5 липня 1941 р. терміновій нараді у Адольфа Гітлера шеф політичної поліції Генріх Гіммлер отримав завдання розібратися з ситуацією щодо Української держави. Згодом Гестапо заарештувало Степана Бандеру і відправило в концтабори. 11—12 липня 1941 р. айнзацгруппою СС на чолі з проф. Баєром з Головного Штабу Г. Гіммлера та А. Кольфом були заарештовані Ярослав Стецько, Володимир Стахів, Дмитро Яців, Лев Ребет, Степан Ленкавський, Іван Ґабрусевич. Коли Українське державне правління перестало діяти, Рада Сеньйорів перебрала на себе роль тимчасової української репрезентації; згодом перетворилася на Українську Національну Раду у Львові. 17 липня 1941 р. Дружини Українських Націоналістів отримали наказ відійти з фронту біля Вінниці, були роззброєні і під охороною відіслані до Німеччини. Того ж дня за наказом А. Гітлера був утворений Райхскомісаріат Україна на чолі з Еріхом Кохом. Але місцеві органи влади Української держави в деяких місцевостях продовжували діяти аж до вересня 1941 р. 11 серпня 1941 р. представниками рехсміністерства у справах східних територій були викликані на розмову Степан Бандера, Ярослав Стецько, Ріхард Ярий та Володимир Стахів, яким було поставлено ультиматум щодо негайного відкликання Акту відновлення Української Держави. 14 серпня 1941 р. райсхміністр у справах східних територій Альфред Розенберг отримав від Степана Бандери офіційну відмову у виконанні ультиматуму. У вересні 1941 р. на І конференції ОУН(б) з огляду на вищезазначені події було вирішено вважати Німеччину як ворога на рівні з СРСР.

 
Захоплення Києва Вермахтом. Німецька гармата Pak 35/36 на вогневій позиції в Києві, на крутому березі Дніпра

20 серпня 1941 декретом Адольфа Гітлера був заснований рейхскомісаріат Україна, зі столицею в місті Рівне, як адміністративна одиниця Великонімецького рейху. Райхскомісаріат включав в себе захоплені військами нацистської Німеччини території Української РСР за вирахуванням дистрикту Галичина (передавався під контроль Генерал-губернаторства), Трансністрії (Задністров'я) і Північної Буковини, які відходили Румунії, і, пізніше, виділення Таврії (Криму), включеної Німеччиною під майбутню німецьку колонізацію як Готія (Готенгау). Крім того, рейхскомісаріат Україна мав пізніше охопити також області РРФСР: Курську, Воронезьку, Орловську, Ростовську, Тамбовську, Саратовську і Сталінградську. Протягом всього періоду окупації, аж до повернення Червоної армії території Української РСР від німецької окупації в листопаді 1944 року, посаду рейхскомісара займав Еріх Кох.

Під час Другої світової війни Україна втратила щонайменше вісім мільйонів людей. Серед них п'ять мільйонів, за його даними, були мирними мешканцями, які загинули від рук нацистів. 1,6 мільйона жертв були українськими євреями, яких знищили під час Голокосту. 2,4 мільйона чоловіків і жінок нацисти вивозили на примусові роботи до Німеччини як "остарбайтерів". 400 тисяч українців потрапили під час війни до німецьких концентраційних таборів. Після перемоги, нацисти згідно плану «Ост» планували впродовж 30 років збільшити кількість населення, що підлягало виселенню. Виселити 65 % населення заходу України, 75 % населення Білорусі, значну частину населення Литви, Латвії, Естонії. На вивільненій території мали плани поселити 45 млн німців. Корінне населення (за розрахунками есесівців, 14 млн чоловік), що залишилося б на даних територіях, планувалося поступово онімечити і використовувати як некваліфіковану робочу силу. Хоча слід зазначити, що значною проблемою було небажання масового переселення німців на Схід.

Друга радянська окупація (1944—1991)Редагувати

Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://www.jnsm.com.ua/h/0629N/

Дата, коли було знайдено порушення: 14 березня 2021.


Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Радянська окупація України|url=https://www.jnsm.com.ua/h/0629N/}} --~~~~.


  До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Попри все, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


Однак анексія цих територій стала важливою подією в історії України, тому що вона привела до об'єднання в одній держві більшості українських етнічних територій та возз'єднання раніше на довгі століття розділеного українського народу. Таким чином українці, тимчасово об'єднані в цей час в межах УСРС, зрештою відновили незалежність після розпаду Радянського Союзу в 1991 році.

Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://znohistory.ed-era.com/m6/l27 https://osvita.ua/vnz/reports/history/35848/

Дата, коли було знайдено порушення: 14 березня 2021.


Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Радянська окупація України|url=https://znohistory.ed-era.com/m6/l27 https://osvita.ua/vnz/reports/history/35848/}} --~~~~.


  До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Попри все, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


До влади прийшов Хрущов, однак провал економічної політики, її непередбачуваність та непослідовність змістили Хрущова з поста глави в 1964 році. Новим першим секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, за правління якого українській землі зайшли в епоху «застою».

Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://znohistory.ed-era.com/m6/l28 https://znohistory.ed-era.com/m6/l29

Дата, коли було знайдено порушення: 14 березня 2021.


Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Радянська окупація України|url=https://znohistory.ed-era.com/m6/l28 https://znohistory.ed-era.com/m6/l29}} --~~~~.


  До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Попри все, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


РепресіїРедагувати

ДепортаціїРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Операція Вісла.

 
Виселення українців, квітень 1947 року
 
Пам'ятник жертвам операції «Вісла» у Низьких Бескидах

Голодомор 1946—1947 рр.Редагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Голодомор в Україні (1946—1947).

Гоніння релігіїРедагувати

 
Перепоховання останків тіл жертв Голодомору і репресій 1946—1947 років. Личаківський цвинтар у Львові.
 
Фото Івана Дзюби, заарештованого КДБ під час операції «Блок», 12 січня 1972
 
Фото заарештованого В'ячеслава Чорновола, 1972

ЗросійщенняРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Русифікація України.

Опір українців радянському режимуРедагувати

 
«Шістдесятники. Іван Світличний (1929—1992)», поштова марка України (2019)

Чорнобильська катастрофаРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Чорнобильська катастрофа.

 
Встановлення знаку Заборонена зона
Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://znohistory.ed-era.com/m6/l30 https://znohistory.ed-era.com/m6/l31

Дата, коли було знайдено порушення: 14 березня 2021.


Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Радянська окупація України|url=https://znohistory.ed-era.com/m6/l30 https://znohistory.ed-era.com/m6/l31}} --~~~~.


  До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Попри все, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


Відновлення незалежностиРедагувати

 
Союзні республіки і Новоогарьовські переговори:
   не брали участі в переговорах
   підписали заяву 23 квітня 1991 року, але підписувати союзний договір відмовились
   вели переговори до листопада 1991 року
 
Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991. (Центральний державний кінофотофоноархів України)

Державна спадкоємність УкраїниРедагувати

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Правонаступництво України.

 
Великий державний герб УНР
 
Державний герб ЗУНР

Наразі сучасна Україна юридично визначена в Декларації про державний суверенітет України[16] від 16 липня 1990 року та в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво»[17] як правонаступниця УРСР. Після 1991 року лунали законодавчі ініціативи змінити це правонаступництво на УНР для того, щоб відновити історичну справедливість. Також деякі документи містять неформальні визначення, що прямо або непрямо проголошують правонаступництво України від інших держав українського народу: Київської Руси, Королівства Руського, Гетьманщини, Української Народної Республіки, Української Держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Неформальність такого правонаступництва також підтверджується передачею Президентом УНР у вигнанні Миколою Плав'юком 22 січня 1992 року клейнодів новообраному Президенту України Леоніду Кравчуку та складання з себе повноважень Президента УНР.[18] Ця подія наразі вважається символічною, оскільки вона не мала жодних правових наслідків, хоча Кравчук запевнив делегацію УНР, що незабаром буде розроблено регламент використання державних символів, і, що важливо, наголосив:

  "Цей акт має нагадати усім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, – від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки".  

22 січня 2018 року у заходах присвячених 100-річчю проголошення незалежности Української Народної Республіки 5-ий Президент України під час виступів неодноразово наголосив на спадковості державної традиції.[19][20]

  Сучасна Україна – спадкоємиця багатовікових державно-національних традицій, відроджених під час та внаслідок Української революції 1917 – 1921 років. Ідея державної самостійності, поставлена на порядок денний та загартована під час Революції, стала потужною матеріальною силою. Вона визначила увесь подальший перебіг історії України.  

У той же день, групою депутатів до Верховної Ради України було подано проєкт закону №7521 «Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки». Суть цього документу зводиться до того, що сучасна українська держава повинна проголосити себе правонаступницею УНР, а не УРСР, як це є формально зараз, з усіма похідними від цього наслідками.[21][22][23]

3 жовтня 2019 року у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт постанови, яким пропонувалося перенести дату святкування Дня Незалежности на дату проголошення IV Універсалу УНР22 січня, а 24 серпня залишити вихідним днем, перейменувавши на День відновлення Незалежности України. На думку нардепки Оксани Савчук, святкування Дня Незалежности потрібно перенести 22 січня – на день проголошення у 1918 році IV Універсалу. До того ж, дата проголошення незалежности УНР, співпадає з Днем соборности, коли 22 січня 1919 році відбулося об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Що цікаво, УЦОЯО в програмі ЗНО з історії України вказує подію 24 серпня саме як відновлення незалежности України. (30 тема, сторінка 33)[24]

НаслідкиРедагувати

РосіяРедагувати

Керівництво Російської Федерації не визнає окупацію територій колишньої Російською Імперії, після розпаду якої утворились національні держави. Офіційною позицією Росії є те, що всі території, точніше маріонеткові держави, добровільно приєдналися до СРСР[25][26][27].

УкраїнаРедагувати

 
Пам'ятник «борцям за волю України, жертвам комуно-фашистського терору» в м. Яремче

Станом на 2001 р. процесуальні дії з репросованих жертв незаконних репресій було в цілому завершено, переглянуто 307.450 архівних кримінальних та слідчих справ. За ними реабілітовано 248.710 осіб, відмовлено в реабілітації, відповідно до чинного законодавства України, 117.243 особам. Лише до 1 січня 1998 р. органами прокуратури розглянуто 122,8 тис. звернення громадян з питань реабілітації. Загалом в Україні реабілітовано до 440 тис. осіб (з них 132 тис. – за "хрущовської відлиги"). У рамках державної політики пам’яті офіційне вшанування жертв політичних репресій (День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій) уперше запроваджено указом президента України від 31 жовтня 2000 р. № 1181.

У 2003 році в Києві був створений музей совєтської окупації, який відображає злочини комуністичного режиму в період 19171991 рр. в Україні. Метою музею є інформування української та світової громадськости про досі маловідомі сторінки трагічної історії України комуністичного періоду. Також у Києві є музей радянської окупації просто неба .[28]

Указом Президента України від 21 травня 2007 р. № 431 встановлено щорічне відзначення у третю неділю травня Дня пам’яті жертв політичних репресій "з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства".

Для закріплення у національній пам’яті проблеми незаконних Р. особливе значення має виявлення та меморіалізація відповідних місць пам’яті – місць масових страт та поховання жертв. В Україні станом на 2010 р. виявлено щонайменш 18 місць масових поховань жертв політичних репресій.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки».

Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович заявляв у 2016 році про те, що українці повинні говорити про радянську окупацію. У 2016 році він ствердно заяив, що радянський період української історії є окупацією, і на його думку, Україна має заявити про те, що є наступницею Української Народної Республіки, яка існувала в 19171921 роках. Було зазначено, що Акт проголошення незалежности України від 1991 року потрібно розглядати саме як відновлення незалежности України, що роблять Естонія, Латвія та Литва. Ці держави відзначають свої дні незалежности, починаючи відлік з 1918 року, а не 19901991 рр.[29][30]

  "Коли ми говоримо про основу радянської влади в Україні, треба розуміти, що в Україні вона була встановлена силою, вона була експортована ззовні. Нам важливо говорити, що українська держава - це не щось випадкове, що з'явилося в 1991 році. Українська держава - це досить тривалий результат боротьби українців за свою незалежність", - В'ятрович.  

Заяви В’ятровича викликали бурхливу реакцію в Росії й серед користувачів мережі. Почали ширитись думки, що якщо серйозно ставитися до заяв історика, то тоді нібито доведеться повернути Росії не лише Крим, а й половину сучасної України. Мовляв, адже саме більшовики приєднали до УРСР Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Одесу, Дніпро і Кропивницький, у 1939—1940 роках до складу України ввели Східну Галичину, Північну Буковину, а також Південну Бессарабію, у 1945 році до УРСР приєднали Закарпаття, і, нарешті, у 1954 році до УСРС указом генсека Микити Хрущова приєднали Кримський півострів.

ЧехіяРедагувати

Операція «Дунай»Редагувати

 
Два члени польського бронетанкового підрозділу в Чехословаччині, 1968 рік

В інтерв’ю британському щоденникові, який цікавився ставленням сьогоднішніх чеських комуністів до подій 50-літньої давнини, голова Компартії Чехії та Моравії (КПЧМ) Войтех Філіп заявив:

  «Історія була фальсифікована на сто відсотків. Ніхто не пише, що вся ця ідея поставлена на антиросійській позиції. У той час у Політбюро Радянського Союзу був лише один чистий росіянин, і він проголосував проти вторгнення. Брежнєв був з України. Головною силою армії вторгнення були українці».  

Ці слова викликали бурхливу реакцію в чеському суспільстві, особливо на тлі підготовки до відзначення 50-річниці радянської окупації Чехословаччини, що відбувалась наступного тижня. Тож коли Чеське радіо звернулося до лідера комуністів за роз’ясненнями, він уточнив, що нібито:

  «Моральну відповідальність за вторгнення військ Варшавського договору несуть всі країни колишнього Радянського Союзу, включно з країнами Балтії та Україною».  

За словами Філіпа, нинішня Росія не несе відповідальности за дії СРСР, і ті, хто вважають інакше, виходять просто з власної антиросійської позиції, а не з історичних фактів, які, на думку чеського комуніста, «тотально фальсифікуються».

Чеський історик Петр Блажек з Інституту вивчення тоталітарних режимів заяивив, що лідер чеських комуністів намагається заплутати ситуацію:[31]

  «Радянським блоком тоді керував Радянський Союз. Принципом комуністичної системи є централізація. Це як в армії: не має значення, хто якої національності, бо вся система закладалася на комуністичній номенклатурі. Абсурдно звинувачувати Україну і країни Балтії в діях Радянського Союзу, бо вони самі були жертвами радянської окупації. Це були окуповані країни – країни Балтії були окуповані Радянським Союзом від 1939 року, а Україна – від 1920-х років. Це – абсурд! Войтєх Філіп використовує таку ж логіку, як ті, хто говорить про «польські табори смерті» замість того, щоб казати «нацистські табори смерті». Це – просто абсурд», – пояснив історик.  

Посольство України в Чехії висловило впевненість, що це робиться на замовлення російського керівництва: «Цілком зрозуміло, що ця спроба була зроблена на замовлення Кремля саме зараз, щоб він міг позбутися відповідальности за свої злочини саме в той час, коли чехи та словаки відзначають 50-річчя великої трагедії обох народів», – мовиться у заяві посольства України в Чехії.[32]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ
  2. David James Smith, Estonia: independence and European integration, Routledge, 2001, ISBN 0-415-26728-5, pXIX
  3. Parrott, Bruce (1995). Reversing Soviet Military Occupation. State building and military power in Russia and the new states of Eurasia. M.E. Sharpe. с. 112–115. ISBN 1-56324-360-1. 
  4. Gennady Charodeyev, Russia Rejects Latvia's Territorial Claim, Izvestia, (CDPSP, Vol XLIV, No 12.), 20 March 1992, p.3
  5. Велика війна 1914—1918 pp. і Україна. У двох книгах. Книга 1. Історичні нариси.— К.: TOB «Видавництво „КЛІО“», 2014.— С. 670—671.
  6. Incognita, Газета День, День, всеукраїнська газета, історичний сайт, Ukraina Incognita, Україна. Ратні дороги отамана Зеленого - Україна Incognita. incognita.day.kiev.ua. Процитовано 2017-09-16. 
  7. а б Литвин Микола, ЗУНР і Галицька СРР у геостратегії більшовицької Росії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009. — С. 101—118.
  8. Геннадій Єфіменко (20 вересня 2017). Цей день в історії : 21 вересня : Падіння Галицької СРР. 
  9. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938 г. — июль 1956 г. — под ред. к. ю. н. Мандельштам Ю. И. — М. : Государственное издательство юридической литературы, 1956. — С. 21. (рос.)
  10. Російський державний військовий архів. — Ф. 9. — Оп. 39. — Спр. 73. — Арк. 244.
  11. Закон про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (15 листопада 1939 р.). Підручники онлайн. Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2013-05-20. 
  12. Олег Романів, Інна Федущак. «Перші совєти»: Західна Україна під большевиками (1939–1941) // Західноукраїнська трагедія 1941. — Львів, Нью-Йорк : Наукове товариство ім. Шевченка. Українознавча бібліотека НТШ, 1958. — 430 с.
  13. Ультимативная нота советского правительства румынскому правительству 26 июня 1940 г. файл формату rtf Архівовано 1 лютий 2014 у Wayback Machine. (рос.)
  14. а б Зарубін (2008). Без переможців. З історії Громадянської війни в Криму. ISBN 9789662930474. 
  15. Крип'якевич Іван Історія українського війська. — Львів, 1936. — с. 418
  16. Декларація про державний суверенітет Україн
  17. Закон України Про правонаступництво України // Закон України
  18. 1992: останній президент УНР передає Кравчуку клейноди. http://www.istpravda.com.ua/. Історична правда. 2012-01-22. Процитовано 14 листопада 2017. 
  19. Сьогодні ми значно сильніші та об’єднані, загартовані століттям боротьби, спираємося на вагому міжнародну підтримку – Президент на відкритті виставки «Українське коло» до Дня Соборності України та 100-річчя проголошення незалежності УНР. http://www.president.gov.ua/. Адміністрація Президента України. 2018-01-22. Процитовано 22 січня 2018. 
  20. Виступ Президента України на урочистому зібранні з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення незалежності УНР. http://www.president.gov.ua/. Адміністрація Президента України. 2018-01-22. Процитовано 22 січня 2018. 
  21. Олег Баган (2018-01-31). Правонаступництво України щодо УНР – це кінець «легальної» українофобії. http://www.vgolos.com.ua/. Вголос. Процитовано 6 лютого 2018. 
  22. Проект Закону про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки. http://w1.c1.rada.gov.ua/. Верховна Рада України. 2018-01-22. Процитовано 6 лютого 2018. 
  23. Олег Тягнибок (2018-01-22). Україна – правонаступниця УНР. Проект закону. https://blogs.pravda.com.ua/. Українська правда. Процитовано 6 лютого 2018. 
  24. УЦОЯО і відновлення незалежности
  25. Russia denies Baltic 'occupation' (en-GB). 2005-05-05. Процитовано 2020-06-27. 
  26. Kremlin fires back at critics. The New York Times (en-US). 2005-05-06. ISSN 0362-4331. Процитовано 2020-06-27. 
  27. Putin, Vladimir (2020-06-18). Vladimir Putin: The Real Lessons of the 75th Anniversary of World War II. The National Interest (en). Процитовано 2020-06-27. 
  28. У КИЄВІ З'ЯВИТЬСЯ МУЗЕЙ РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
  29. В'ЯТРОВИЧ: ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ МОЖНА ВВАЖАТИ ОКУПАЦІЄЮ
  30. Перебування України у складі СРСР було окупацією, - В'ятрович
  31. «Україна була окупованою країною, а не окупантом» – чеський історик пояснює комуністам
  32. Upřímně řečeno, ani trochu nás nepřekvapuje, že se KSČM pokouší dostat do mediálního prostoru nepravdivé zprávy a vyprovokovat ve společnosti pochybení nad nespornými historickými skutečnostmi. Je nám naprosto zřejmé, že se tento pokus načasoval na objednávku Kremlu, který se tak snaží zbavit se odpovědnosti za své zločiny v době, kdy si Češi a Slováci připomínají 50. výročí velké tragédie obou národů.

ПосиланняРедагувати