Стародубщина

Starodub COA (Chernigov Governorate) (1782).png

Герб Стародуба (1782)

Starodubsxcxyna.png

   Стародубщина

Староду́бщина — найпівнічніша з українських історичних земель. Нині — південно-західна частина Брянської області Росії. Історичний центр — місто Стародуб.

Стародубщина займає 12 теперішніх районів Брянської області Росії — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Загальна територія цих районів становить 14 762 км².

ІсторіяРедагувати

 
Українські жінки міста Стародуб. 1900-ті роки.

Історично Стародубщина — частина Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб започатковано в 1096 році, а в XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство. У 1239 році Стародуб зруйнували монголо-татари. З XIV століття Стародубщина правила за частину Великого князівства Литовського.

Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло Московської держави, і в 1522 році було ліквідоване. Після приєднання до Московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатні захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й вільні люди, що збиралися в загони й на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаки», а на Чернігівщині — «севруки».

У часи послаблення Московської держави, у 1616 році Стародуб здобули війська Речі Посполитої й за умовами Деупінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що були тоді в Речі Посполитій.

Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграли городяни. У 1620 році місту Стародубу дано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги —наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 році в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького українська козацька армія опанувала Стародубщиною.

З 1663 року це територія Стародубського козацького полку, а Новгород-Сіверський був лише його сотенним містом. З другої половини XVII століття, місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великі щорічні ярмарки товари привозилися ще з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані.

 
Фрагмент з етнографічної мапи Олександра Ріттіха, на котрому зображені північно-західні межі українців, 1875 рік.

З кінця 1650-х років у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Потроху один з двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відділити від України цю територію.

Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася за частину Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належності до котрої Стародубщини теж не заперечували. Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася у складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні повернуто в 1920-х роках тільки Семенівську волость (нині Семенівський район).

Історичні пам'ятки української СтародубщиниРедагувати

Відомі українці, пов'язані зі СтародубщиноюРедагувати

Народилися на СтародубщиніРедагувати

Пов'язані зі Стародубщиною життям та працеюРедагувати

Мають стародубське корінняРедагувати

Цікаві фактиРедагувати

Як вважає значна частина науковців[1][2], саме на Стародубщині були створені такі вагомі для розвитку української національної ідеї твори, як «Літопис Самовидця» і «Історія Русів».

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Модзалевський В. Л. Перший військовий підскарбій (1663 — 1669). Роман Ракушка-Романовський. // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук, кн. 1, Київ, 1919, стор. 18-52; кн. 2, 1920—1922, стор. 29-59.
  2. Шевчук В. О. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. — Київ: «Радянський письменник», 1991. — С. 5-28.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати