Вікіпедія

Історія Русів

Історія Русів чи Малої Росії (рос. Исторія Русовъ, или Малой Россіи) також відома під скороченою назвою Історія Русів (рос. Исторія Русовъ) — історико-політичний трактат, написаний найімовірніше або наприкінці 18-го або на початку 19-го сторіччя російською мовою.

«Історія Русів»
Палітурка першого видання (1846)
Назва мовою оригіналу рос. Исторія Русовъ
Мова російська
Жанр історіографія[d]
Видано 1846
Видано українською 1956
Перекладач(і) В. Давиденко (1956)
Іван Драч (1991)

Трактат мав значний вплив на українських інтелектуалів 19-го сторіччя, іноді навіть згадувався як «найважливіша історична праця про Україну кінця XVIII/початку XIX ст.».[1] У трактаті описується розвиток України від найдавніших часів до 1769 року, однак більша частина трактату фокусується саме на описуванні історії козацької Запорозької Січі/Гетьманату.

Українською мовою Історію Русів переклали В'ячеслав Давиденко (1956) та Іван Драч (1991).

Видання ред.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці міста Грінева. Відтоді нелегальні копії рукопису поширювалися серед українських інтелектуалів того часу. Хоча для декого він був відомий і раніше. Зокрема, уривки з трактату дослівно цитує без посилання на саме джерело Петро Гулак-Артемовський у 1819 році в праці «Дещо про того Гараська».[2]

Однак окремим виданням рукопис трактату було видано лише у 1846 році у Москві Осипом Бодянським, спочатку в журнальному форматі у часописі Читання товариства історії та російських старовинностей (рос. Чтения Общества Истории и Древностей Российских), а згодом також окремим виданням.

Переклади українською ред.

Структура та вміст ред.

Книга складається з трьох частин:

Перша частина трактату фокусується на історії народу України-Руси з найдавніших часів до Татаро-монгольського нашестя. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавилонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли й моря Варязького на Заході: і від Чорного моря й ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.

Друга та третя частини трактату фокусується на історії Козаччини: Хмельниччині, Гетьманщині тощо.

Теорії про авторство та дату написання ред.

Від часу коли трактат було вперше надруковано у Російській імперії у 1846 році, з'явилася значна кількість припущень щодо авторства та дати написання трактату.[3]

Щодо датування твору, то хронологія датування створення «Історії Русів» коливається в межах 1760—1840-х років, хоча можливо, що автор «Історії Русів» почав писати її ще у 1760-х, але праця мала кілька редакцій, остання з яких і була оприлюднена у рукописному вигляді на початку 1810-х років.[4][5]

Щодо авторства твору, то існують дуже різні гіпотези. Деякі дослідники, зокрема Олександр Оглоблин, припускали, що автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка українських автономістів кінця XVIII століття, члени якого виступали за відновлення незалежності України-Гетьманщини та були пов'язані спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з князем Олександром Безбородьком. Інші дослідники, зокрема Михайло Максимович,[6] дотримувалися думки, що автор «Історії Русів» належав до полтавського оточення генерал-губернатора підросійської України князя Миколи Рєпніна-Волконського. Ще інші дослідники, зокрема Сергій Плохій,[7] заперечували гіпотезу Оглоблина та ін. про авторство серед прихильників Новгород-Сіверського патріотичного гуртка та переконували, що автора «Історії Русів» не слід шукати серед відомих постатей колишньої Гетьманщини, а натомість слід звернути увагу на коло політично активних малоросійських поміщиків на землях колишнього Стародубського полку (нині у Брянській області Росії), у яких могли одночасно співіснувати здавалося б непоєднувані ідеології: лояльність до Російської імперії й водночас боротьба за права своєї української нації.

У 1800-х роках, коли трактат почав ширитися у формі манускрипту й зрештою був надрукований у 1846 році, поширювачі Історії Русів намагалися подати його як твір вже покійного у 1800-х роках архієпископа Георгія Кониського, який нібито було складено ним близько 1769 року.[7] Цю версію про авторство Кониського ніхто з українських істориків ніколи серйозно не сприймав, однак за роки з часу появи трактату різні українські історики створили цілу плеяду припущень про авторство Історії Русів, записуючи до автора трактату таких осіб, як: Василь Капніст (автори припущення: Роман Пуйда[8] та Тарас Дишкант[9]), Михайло Полетика (автор припущення: Роман Пуйда[8]), Василь Полетика (автори припущення: Ілько Борщак, Василь Горленко та Андрій Єршов), Григорій Полетика (автори припущення: Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Володимир Іконников та Олександр Лазаревський), Василь та Григорій Полетики (автор припущення: Михайло Грушевський), Василь Каразін (автор припущення: Роман Пуйда[8]), князь Олександр Безбородько (автори припущення: Михайло Возняк, Павло Клепацький, Михайло Слабченко, та Андрій Яковлів), Опанас Лобисевич (автори припущення: Олександр Оглоблин), Василь Лукашевич (автор припущення: Микола Петровський), Опанас Маркович (автори припущення: Олександр Ільїн[10] та Федір Шевченко[11]), князь Микола Рєпнін-Волконський (автори припущення: Михайло Драгоманов), Василь та Іван Ханенки (автори припущення: невідомі), Архип Худорба (автори припущення: невідомі), Андріян Чепа (автори припущення: Мирослав-Любомир Чепа[12]) тощо.[6][5][13]

Вплив на українських інтелектуалів XIX століття ред.

 
Тарас Шевченко, офорт «Дари в Чигрині 1649 року» (1844)

Ще до друку книжного видання трактату 1846 року, копії рукопису швидко стали нелегально поширюватися серед українських інтелектуалів на початку 1800-х років, зокрема Історія Русів була популярною серед членів Кирило-Мефодіївського братства. Один з членів КМБ, Тарас Шевченко, за однією з версій, надихнувся саме Історією Русів при створенні офорту «Дари в Чигирині 1649 року» у 1844 році.

Від самої появи трактату на початку 1800-х років, царська російська влада вважала цей трактат шкідливим антиросійським твором. Продовжила цю політику і радянська російська влада, яка трактувала твір як «антирадянський».[14]

Головні ідеї трактату ред.

Різні дослідники бачили різне коріння головної ідеї трактату, однак серед всіх них вирізняться три основні. По-перше, акцентувалася історична відмінність та протистояння між Малоросією (Україною) та Московією (Росією). По-друге, наголошувалася історична тяглість української нації від часів середньовічної Київської Руси й до козацького Гетьманату. По-третє, підкреслювалася рівноправність руської й козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Історія Русів [Архівовано 25 вересня 2009 у Wayback Machine.] // Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
  2. ↑ Дещо про того Гараська // Поетичні твори / Гулак-Артемовський П. П. — К.: Наукова думка. — 1984. — 608 с.
  3. ↑ «Історія Русів»: міфи та факти. incognita.day.kyiv.ua. 23 червня 2001
  4. ↑ Олексій Ясь «Історія русів», «Исторія Русовъ» [Архівовано 26 березня 2013 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
  5. ↑ а б   Плохій, Сергій. Діалог через кордони: українські історики у пошуках автора «Історії Русів» (дещо скорочена версія розділу «Частина 2: По холодному сліду. Розділ 5. Козацький князь» з книги Козацький міф (Київ, 2013)) Пер. з англ: Микола Климчук // Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи: Матеріали міжнародної наукової конференції (Мюнхен, Німеччина, 1–3 липня 2012 р.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — 251 с. — С. 239—250. — ISBN 978-966-02-6810-4.
  6. ↑ а б Плохій Сергій [Частина 2: По холодному сліду. Розділ 4. Серце дворянина] // Плохій, Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. Авториз. пер. з англ.: Миколи Климчука. — Київ: Laurus, 2013. — 440 с. — С. 89-109. — ISBN 978-966-2449-26-6. — (Серія «Золоті ворота», вип. 5)
  7. ↑ а б Олександр Осіпян Рецензії й огляди / Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 193—199.
  8. ↑ а б в Роман Пуйда. Історія української культури: конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей і форм навчання [Архівовано 2 березня 2021 у Wayback Machine.]. — Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2017. — 160 с. — С. 73.
  9. ↑ Тарас Дишкант. «Історія русов»: пошуки автора. day.kyiv.ua/uk. 13 жовтня, 2006
  10. ↑ Олександр Ільїн. Олександр Маркович — автор «Історії Русів»? «Сіверянський літопис», 1996, № 1
  11. ↑ Федір Шевченко. «История русов или Малой России» (до 120-річчя з часу видання твору). — «УІЖ», 1966. — № 7
  12. ↑ Мирослав-Любомир Чепа (2014). Хто написав «Історію Русів»?. ukrainica.org.ua. Архів оригіналу за 23 грудня 2014.
  13. ↑ Плохій, Сергій [Частина 2: По холодному сліду. Розділ 6. Київський рукопис] // Плохій, Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. Авториз. пер. з англ.: Миколи Климчука. — Київ: Laurus, 2013. — 440 с. — С. 132—154. — ISBN 978-966-2449-26-6. — (Серія «Золоті ворота», вип. 5).
  14. ↑ Інформаційні бюлетені української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Ч. 2. (березень-червень 1978 р.). — Торонто-Балтимор: «Смолоскип», 1981. — С. 79-82. — ISBN 0-914834-21-2.

Джерела ред.

Література ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Історія_Русів&oldid=42348388