Повстанський рух України (1918—1921)

Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Повстанський рух в Україні 1917—1921-го і пізніших років — масовий збройний рух українського селянства і частково робітництва, що спрямований на захист соціальних здобутків, зокрема права на вільне володіння землею та засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу й окупаційних режимів в Україні, за народну владу і далі за національне і соціальне самовизначення українського народу.

Спершу обмежений своїм соціальним спрямуванням й анархістським характером, повстанський рух в Україні набирав поступово все більше національного змісту й оформився у виразну політичну визвольну боротьбу українського народу, підтримку якому надавав Повстансько-партизанський штаб УНР.

Історія руху

Стихійний у своїй основі повстанський рух в Україні не був об'єднаний в ініціативі й виявах, не мав одного керівного центру й одностайного плану дій. Неусталені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежності нації. Ідеологія і мета повстанського руху в Україні з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їхніх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих повітів чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й інших повстанських груп чи з'єднань.

Основною організаційною формою повстанського руху в Україні були місцеві (сільські, волосні) й повітові повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючись на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх районах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного й одного провідного центру, повстанські організації створювалися і діяли з власної ініціативи. Тому у політичній тактиці повстанців були чималі розбіжності.

Унаслідок більшовицького терору і військових операцій упродовж літа 1921 в Україні були ліквідовані головні повстанські осередки, а більшість їхніх отаманів були вбиті у боях або розстріляні. Більшовики змогли подолати спротив українців, використовуючи криваві методи. ^[1]

У історичних працях і публікаціях радянської доби повстанський рух в Україні замовчується або знеславлюється як «бандитизм», учасники цього руху представлені як «бандити», які ніби не мали будь-яких ідейних, соціальних чи політичних мотивів.

Наведені нижче списки вилученні з книг Віктора Савченко^[2] та Василя Вериги^[3].

У фондах «Постоянного совещания по борьбе с бандитизмом» зберігається документ — «Список банд в Украине» (станом на травень 1921 року). На основі цього документу і складений наведений нижче перелік:

Район дислокації загонів повстанців — Отаман — Чисельність повстанців — Політичний напрямок повстанців (в дужках зазначено приблизна кількість кулеметів):

1-й, 2-й повстанські райони. Херсонська губернія, південні повіти. Приблизно 1 тисяча осіб:

Загони німецьких колоністів — 300 осіб — білогвардійська.
Скляр — 50 осіб — самостійна.
Солтіс — 50 осіб.
Деркач — 50 осіб.
Здобудь-Воля — 100 осіб.
Гуляй-Віда — 80 осіб.
Стротиевський — 50 осіб.
Ивашенко — 50 осіб.
Пшонник — 200 осіб.
Р. Бабій — 70 осіб.
Д. Кушнір — 50 осіб.

3-й повстанський район. Катеринославська губернія, правобережні повіти. Приблизно 1 тисяча осіб:

Клепач — 100 осіб — самостійна.
Гладченко — 100 осіб.
Ильченко — 50 осіб.
Иванов — 300 осіб — анархічна.
Круглое — 50 осіб.
Черний — 100 осіб.
Чалий — 100 осіб.

4-й повстанський район. Херсонська губернія, північні повіти. Приблизно 1,6 тисячі осіб:

М. Мелашко — 150 осіб — самостійна.
Я. Кошевой — 120 осіб (10).
Чумак — 80 осіб.
Клим — 60 осіб (3).
Полудненко — 100 осіб.
Деревяга — 200 осіб.
Колос — 100 осіб.
Гулько — 80 осіб.
Куш — 150 осіб.
Василенко — 100 осіб.
Карась — 50 осіб.
Черний Ворон — 250 осіб.
Павлов — 150 осіб — анархічна.
Сокол — 150 осіб.
Попов — 50 осіб.
Стародуб — 50 осіб.

5-й, 6-й повстанські райони. Подільська губернія. Приблизно 3,5 тисяч осіб:

Ф. Хмара — 500 осіб (6) — самостійна.
Я. Шепель — 400 осіб.
Орел- — 600 осіб.
Гальчевський — 300 — осіб (10).
Заболотний — 100 осіб.
Сірко — 70 осіб (4).
Коваль — 200 осіб.
Підкова — 200 осіб.
Лихо — 100 осіб.
Гадзнховський — 200 осіб.
Чуприна — 50 осіб.
Іво — 50 осіб.
Крилов — 150 осіб.
Петрушенко — 100 осіб.
Шевчук — 50 осіб.
Пушкарь — 50 осіб.
Ходік — 150 осіб.
Е. Якубченко — 50 осіб.
Дорошенко — 200 осіб.
Подоляк — 100 осіб.
Бабич — 300 осіб.
Голуб — 100 осіб.
Василенко — 50 осіб.

7-й повстанський район 2—а група. Київська губернія, Уманський повіт. Приблизно 1 тисяча осіб:

А. Волинець — 300 осіб — самостійна.
Миргородський — 150 осіб.
Чайковський — 100 осіб.
Деревьяга — 100 осіб.
Пстюк — 50 осіб.
П. Дерещук — 200 осіб.
М. Христенко — 100 осіб.

8-й повстанський район 2-ї групи. Київська губернія, південні повіти (Чигирин — Холодний Яр — Звенигородка — Корсунь). Приблизно 4,5 тисячі осіб:

Загони Холодного Яру — 700 осіб — самостійна.
Я. Водяной.
Голік (Залізняк) — 300 осіб.
Гонта.
Мамай — 100 осіб.
Фесенко — 100 осіб.
Туз — 200 осіб.
Орлик — 100 осіб.
Нагорний — 500 осіб.
Цветковський — 200 осіб.
Тройко-Трейко — 100 осіб.
Богатиренко — 200 осіб (5).
Завгородній — 200 осіб.
Пшеничний — 100 осіб.
Гризло — 300 осіб.
Терещенко — 300 осіб.
Бондаренко — 100 осіб.
Прищ — 100 осіб.
Сорока — 50 осіб.
Братовец — 50 осіб.
Непитайко — 50 осіб.
Завзятний — 50 осіб.
Жук — 100 осіб.
Лещенко — 80 осіб.
Ващенко — 200 осіб (10).
Чехович, Зеленчук, Матвієнко, Кравченко, Пугач, Музика, Темний — загалом 400 осіб.

9-й повстанський район. Волинська губернія. Приблизно 0,7 тисячі осіб:

П. Филоненко — 300 осіб — самостійна.
Заклинюк — 50 осіб.
Воловський — 50 осіб.
Курух — 50 осіб.
Верховський — 60 осіб.

10-й повстанський район 2-ї групи. Київська губернія, північні повіти. Приблизно 1,6 тисячі осіб (56):

Ю. Мордалевич — 700 осіб (20) — самостійна.
І. Струк — 250 осіб (15).
Лисиця — 200 осіб (5).
Сірко — 180 осіб.
Верновський — 60—100 осіб.
Кувшинський — 60 осіб.
Бердіхін — 80 осіб (4).
Пінчук — 60 осіб (2).
Ярошевич.

11-й повстанський район. Чернігівська губернія. Приблизно 2 тисячі осіб (15):

Шуба — 300 осіб — анархічна.
Артамонов — 100 осіб.
Маслов — 200 осіб (3).
Тілелей — 70 осіб — самостійна.
Лошін — 300 осіб.
Галако — 400 осіб (3).
Ходько — 50 осіб.
«Грош бойци» — 50 осіб.
Довгаленко — 150 осіб.
Добрий вечір — 80 осіб.

12-й, 14-й повстанські райони. Полтавська губернія. Приблизно 5 тисяч осіб (30):

Хозушко — 50 осіб — самостійна.
Коваленко — 50 осіб.
Чорний — 200 осіб (2).
Тацій — 50 осіб.
Галайда — 50 осіб.
Тягло — 80 осіб.
Іванюк — 300 осіб — анархічна.
Кониболотський — 60 осіб.
Семиславов — 50 осіб (8) — анархічна.
Левченко — 1500 осіб.
Брова — 200 осіб.
Ромашка — 1000 осіб — самостійна.
Келеберда — 100 осіб.
Івченко — 100 осіб.
Кокоть — 100 осіб.
Крупський — 100 осіб.
Король — 100 осіб.
Кабан — 100 осіб.
Маруся Чорна — 100 осіб.

15-й, 16-й, 18-й, 19-й повстанські райони. Катеринославська губернія, лівобережні повіти. Приблизно 5 тисяч осіб (90):

Н. Махно — приблизно 5 тисяч осіб — анархічна.
Пушкарев — 50 осіб (3).
Забудько — 100 осіб (1).
Бурлака — 50 осіб.
Бабицький — 150 осіб (7).
Пархоменко — 200 осіб (3).
Маруся — 350 осіб (8).
Миронов — 150 осіб (1).
Каленік.
Ліпко.
Наконечний.

17-й повстанський район. Північна Таврія. Приблизно 0,5 тисяч осіб (10):

100 осіб — Куриленко — 200 осіб (2) — анархічна.
Глазунов.
Зверев — 100 осіб (3).
Павловський — 40 осіб (4).

20-й, 21-й, 22-й повстанські райони. Харківська губернія. Приблизно 3,5 тисячі осіб (40):

Двигун — 100 осіб — анархічна.
Волох — 200 осіб (2).
Савонов — 200 осіб (15).
Каменюк — 300 осіб (3).
Зайцев — 300 осіб.
Терехов — 800 осіб.
Бистрое — 60 осіб.
«Фома» Кожин — 450 осіб (18).
Колеснік — 500 осіб.
Шаповал — 450 осіб.
Серобаба — 100 осіб.
Сироватський — 50 осіб.
Матвеєнко, Бурлак, Скворцов, Скляров, Белецкій — 150 осіб.

Примітки

↑ Чому у ХХ столітті відбувся повстанський рух на Кіровоградщині? - kropyvnytskyi-yes.com.ua (укр.). 3 грудня 2022. Процитовано 4 грудня 2022.
↑ Савченко В. А. Авантюристы гражданской войны. — Москва: «АСТ», 2000. — 380 с., переиздание с дополнениями. — Харьков: Фолио, 2010. — 416 с. (рос.)
↑ Верига В. І. Визвольні змагання в Україні, 1914—1923: Т. 1—2. — Львів, 1998.

Див. також

Література

Посилання

О. І. Ганжа. ВІЙСЬКОВІ НАРАДИ ПО БОРОТЬБІ З БАНДИТИЗМОМ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 552. — ISBN 966-00-0734-5.

[1] Чому у ХХ столітті відбувся повстанський рух на Кіровоградщині? - kropyvnytskyi-yes.com.ua (укр.). 3 грудня 2022. Процитовано 4 грудня 2022.

[2] Савченко В. А. Авантюристы гражданской войны. — Москва: «АСТ», 2000. — 380 с., переиздание с дополнениями. — Харьков: Фолио, 2010. — 416 с. (рос.)

[3] Верига В. І. Визвольні змагання в Україні, 1914—1923: Т. 1—2. — Львів, 1998.

[1]

[2]

[3]