Відкрити головне меню

Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.[1]

Об'єкт та предмет дослідження соціолінгвістикиРедагувати

Об'єктом соціолінгвістики є мова в аспекті соціальної диференціації, а предметом — функціонування мови «в соціальному контексті», тобто функціонування мови (мов) у структурі соціальних відношень і функцій суспільства.

Витоки соціолінгвістикиРедагувати

Соціолінгвістика виникла на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині ХХ ст.

На відміну від нелінгвістичної галузі — соціології мови, спрямованої на пояснення соціальних і політичних явищ на підставі мовних фактів, соціологія з'ясовує функціональну природу мови в суспільстві. Потреба виокремлення соціолінгвістики в системі мовознавчих дисциплін була зумовлена не лише внутрішніми чинниками узагальнення й систематизації аспектів зв'язку мови та суспільства, а й зовнішніми чинниками — передовсім процесом деколонізації та створенням численних незалежних держав, яким необхідно було вирішити нагальні питання статусу державної мови, її унормування та співвідношення з іншими мовами в межах незалежних держав.

Термін «соціолінгвістика» уведений у 1952 р. американським соціологом Х.Каррі. Офіційною датою виникнення цієї галузі вважають 1963 р., у який у США було сформовано Комітет із соціолінгвістики. У 70-ті р.р. курси з соціолінгвістики офіційно були включені до програм американських університетів.

Предтечею соціолінгвістики був соціологічний напрям у мовознавстві. У ньому мова розглядалася насамперед як засіб спілкування й діяльності людини в соціумі з огляду на суспільний статус і роль особистості; він еклектично поєднував методологічно різнорідні ідеї філософії Просвітництва, психологічного напряму мовознавства, марксистської філософії, філософії позитивізму, однак його завдання чітко були скеровані на соціальну природу мови, її комунікативну функцію, відношення мови й суспільства, мови й суспільно заангажованого індивіда.

Представники соціологічного напряму мовознавства (Франція — А.Мейє, Ф.Брюно; Швейцарія — Ш.Баллі, А.Сеше; Велика Британія — Дж.Фьорс; США — У.Уітні, Е.Сепір, Б.Уорф; Чехії — В.Матезіус, Й.Вахек; СРСР — Л.Щерба, Л.Якубінський) досліджували місце й роль мови в суспільстві, функціональне розшарування мови, зв'язок мови й культури, функціонування мови в різних соціальних ситуаціях, зв'язок мови, суспільства й особистості; пояснювали причини мовних змін й еволюцію мов соціальними чинниками, зокрема, диференціацію мов — розселенням народів, уніфікацію — війнами, еволюцію мови — ускладненням соціальних відносин, звукові зміни — прагматичними потребами суспільства як зручністю вимови.

Історія української соціолінгвістикиРедагувати

Соціолінгвістика — відносно молода наука. В Україні соціолінгвістичні дослідження почали з'являтися в 60-х роках XX століття. Дослідники писали про проблеми мовної політики та мовного будівництва у країні, зв'язку мови з ідеологією та культурою, широко досліджувались різні аспекти двомовності. Політичні умови накладали помітний відбиток на розвиток соціолінгвістики. Багато праць були тенденційними за змістом, такими, що створювались для обстоювання офіційної політики та ідеології. Характерною рисою соціолінгвістичних праць 60-х — 80-х рр. була однобічна увага до внутрішнього розвитку мови, ігнорування фактів реальної мовної ситуації в Україні та її регіонах, обмеження джерельної бази даними переписів населення. Спроби висвітлення питань русифікації та поступового обмеження сфер функціонування української мови переслідувались. З 2-ї пол. 80-х рр. дослідники поступово відходять від попередніх стереотипів, розвивають нові напрями та методи дослідження. Активно застосовуються методи анкетування, інтерв'ювання, безпосереднього спостереження, посилюється увага до моделювання мовної поведінки особистості, процесів мовного розвитку країни та регіонів, критично переглядаються попередні уявлення про мовну ситуацію, досліджуються питання мовного законодавства[2].

В Україні проблеми соціолінгвістики досліджують М. О. Олікова, Л. Т. Масенко, Р. П. Зорівчак, В. Ю. Михальченко, С. О. Швачко та ін.

ДжерелаРедагувати

  1. Соціолінгвістика. Studopedia.org. Процитовано 2018-12-13. 
  2. Брицин В. М. Соціолінгвістика // Українська мова: енциклопедія / ред. В. М. Русанівський, О. О. Тараненко. — К.: Українська енциклопедія, 2004. — С. 631.

ЛітератураРедагувати

  • Гришкова Р. О. Формування іншомовної соціокультурної компетенції студентів нефілологічних спеціальностей. — Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2007. — 421 с.
  • Масенко Л. Т. Нариси з соціолінгвістики. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010. — 242 с.
  • Масенко Л. Т. Українська соціолінгвістика: вивчення проблем мовної політики // Українська мова. — 2008. — № 1. — С. 13 — 23.
  • Мацюк Г. Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики: Навчальний посібник. — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. — 212 с. — (Серія «Мова і соціум»; Випуск 2).
  • Олікова М. О. Соціолінгвістика. — К.: [б.в.], 1997.
  • Словарь социолингвистических терминов / отв. ред. Михальченко В. Ю. — М.: Институт языкознания РАН; Институт иностранных языков РАЛН, 2006. — 311 с. (рос.)
  • Швейцер А. Д. Современная социолингвистика: теория, проблемы, методы. — М.: Либроком, 2009. — 174 с. (рос.)


ПосиланняРедагувати