Західноукраїнські землі в міжвоєнний період у складі Румунії

Після втрати державності на початку 1920-х рр. українські землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.

У межах Румунії опинилися Буковина, Бессарабія та мала частина Закарпаття — південна частина Мармарощини, а у зв'язку з цим частина української суцільної етнографічної території й низка українських етнографічних островів у цих країнах, зокрема у Бессарабії; врешті, українські острови у Банаті, який до 1918 належав до Угорщини. Крім того, на території корінної Румунії, головним чином у Бухаресті, опинилися українські політичні емігранти з України; їх основу становили колишні старшини і вояки 2 Запорізької бригади Армії УНР, які восени 1920 року перейшли Дністер.

До міст Румунії наплинуло також деяке число українців з Буковини і Бессарабії, переважно учителі й службовці, що їх румунська влада переселила, щоб ослабити український стан посідання, студенти, які вчилися у вищих навчальних закладах, головним чином у Бухаресті й Ясах.

Розселення

Етнічна мапа Румунії, 1930 рік

За офіційною статистикою у 1920 році на території Румунії проживало майже 791 тисяча українців (4,7 % усього населення) ^{[джерело?]}.

За даними перепису населення 1930 року у Румунії проживало 18 057 028 осіб. З них, 582115 осіб (3,22 %) назвали себе українцями (рутенами, русинами).

Українську (русинську, рутенську) мову як рідну зазначили 641485 осіб (3,6 % усього населення Румунії).

Помітну меншину українці становили у Буковині (27,7 % етнічних українців та 32,9 % — україномовних), Бесарабії (11 та 11,6 %% відповідно), Крішана і Марамуреш (1,7 і 1,4 %%), Банаті (0,4 %% в обох випадках) та Молдові (0,2 % мешканців з рідною українською мовою).

Українці становили найбільші етнічні громади жудеців Хотин, Чернівці та Сторожинець. Значні громади проживали у жудецях Сорока, Бєльци, Четата-Альба та Ізмаїл^[1].

Українські політичні партії та організації

З 1918 по 1928 роки на зайнятих Румунією українських землях діяв воєнний стан, легальну політичну діяльність партій було заборонено. З 1928 по 1938 роки у Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло діяльності політичних партій. З'явилась низка політичних партій. У 1938 році король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових.

Українська Національна Партія (УНП) — єдина легальна українська політична партія, яка діяла у Румунії в 1927—1938 роках. При виборах УНП нараховувала пересічно близько 32 000 виборців. Головою УНП був Володимир Сергій Залозецький, секретарем — Юрій Сербинюк. Посли до парламенту: Василь Дутчак, Орест Шкраба, Денис Маєр-Михальський. Інші діячі: Лев Когут, Антон Кирилів, Іван Стрийський, Іван Жуковський, Юрій Лисан, Роман Ясеницький, М.Вітан, М.Сивий та ін. Заборонена у 1938 році разом з усіма іншими румунськими політичними партіями^[2].

Націоналістичний рух в Чернівцях розпочався із створення революційної групи «Легіон Українських Революціонерів» (ЛУР) на чолі з такими патріотами, як Орест Зибачинський, П. Григорович та І. Басараба, а в 1932 році організовано іншу групу — «Месники України», очолювану Денисом Квітковським та Іваном Григоровичем.

Партія українських працюючих Румунії, також — «Визволення» — політична організація в міжвоєнній Румунії. Створена в 1929 році членами підпільної Комуністичної партії Буковини^[3] (з 1926 року — складової Румунської комуністичної партії) і значною частиною української секції Міжнародної соціал-демократичної партії, партія «Визволення» протягом всього свого існування була пов'язана з Робітничо-селянським блоком — легальною організацією забороненої компартії. У 1931 році Робітничо-селянський блок зміг отримати на виборах до парламенту п'ять мандатів, серед обраних депутатів - українець Vasile Caşul. Партія розформована в 1934 році.

Депутати Робітничо-селянського блоку, Румунія, 1931: зліва направо - Євген Розван, Василь Качул, Штефан Дан, Лукрецій Патрашкану, Імре Аладар

1918 р. відновила діяльність Інтернаціональна соціалдемократична партія Буковини (ІСДПБ), до складу якої входило 5 національних секцій, зокрема, українська. 31 жовтня 1920 р. відбулася конференція української секції ІСДПБ. У ній взяли участь 42 делегати та запрошені. На ній обговорювалися питання співпраці соціал-демократів у румунському парламенті. Наступну конференцію української секції ІСДПБ скликали в жовтні 1922 р.

Протягом довгого часу діяльністю ІСДПБ керував Якуб Пістінер. Після його смерті соціалдемократичній організації загрожував розкол і поступово діяльність організації ставала менш результативною. Серед найвідоміших членів партії були Е.Касван, Г.Григорович, С.Вікторчик, Рудольф Гайдош. Поступове падіння активності партії було причиною того, що на парламентських виборах 1937 р. соціал-демократи в Румунії не здобули навіть одного відсотка голосів виборців. На Хотинщині діяльність соціал-демократів взагалі була малопомітною і на парламентських виборах в цьому повіті вони здобували мінімум голосів^[4].

Українська народна партія (УНП) заснована 1921 р. П. Мігулою, С. Коралєвичем і Р. Івасюком. У її програмному документі зазначалася як мета — «підпомагати румунський уряд у його змаганнях для запровадження ладу й порядку в нашім краї». Ця організація не мала підтримки в українців і незабаром припинила існування.

30 квітня 1922 р. засновано Українську народну організацію, яка задекларувала своїм завданням — «заступати український загал та боронити права трудової маси українського народу під управою Румунії».

У 1922 р. на основі колишньої народовської партії виникла Українська народно-демократична партія (УНДП).

Громадські організації

Громадсько-Допомоговий Комітет Української Еміграції в Румунії (голова централі — Кость Мацієвич, заступник голови Василь Трепке, секретар Дмитро Геродот (Івашин)). Заснований у 1923 році. Координувала працю 10 філій (найчисленніша — Громада Українських Емігрантів у Букарешті).
Союз українок-емігранток у Румунії (голова — Н. Трепке),
Товариство Українських Вояків у Румунії (голова Гнат Порохівський)
Союз Українських Хліборобів у Бухаресті (голова П. Новіцький), заснований гетьманською групою 1921.
студентське товариство «Зоря» (Бухарест), 1921 — 26, згодом Українське Культурно-спортове товариство «Буковина», 1926-44.

Україномовна преса

«Рідний край» — політико-інформаційний тижневик на позиціях Української національної партії у Румунії, виходив у Чернівцях 1926—1930 років (вийшло 201 частини). Головний редактор — Лев Когут. 1930 «Рідний край» об'єднався з газетою «Час»;
«Час» — український щоденний часопис (єдиний у Румунії), виходив у Чернівцях 1928—1940 — разом 3350 чч.; видання віднослено 23 серпня 1990 року.
«Народна воля»;
«Рада»;
Самостійна Думка
«Самостійність»
газета «Воля народа» (1919—1920), редагована публіцистом Сергієм Канюком
Громада (Канюк Сергій Іванович)
Робітник (Кость Кракалія)
Вперед
Боротьба (1925—1928)
Газета «Життя» (1923) іменувалася як «часопис для українського громадянства»
«Борець» (1929—1930; І.Стасюк)
«Народ» (редактор Сергій Канюк)
«Народний голос» (1921),
«Зоря» (1923—1925),
«Правда»
«Народна сила»
«Нове життя» соціалдемократичний тижневик
«Нова Старовина» (додаток до газети «Час»)
«Нове життя» (1931—1934),
«Народна сила» (1932—1934),
«Правда» (1930—1936),
«Рада, незалежна газета української думки в Румунії» — тижневик, виходила з перервами упродовж 1934—1938 рр.

Культурне життя

Проводилася політика румунізації українського населення:

румунську мову оголошено державною;
закрито три українські гімназії (в Кіцмані 1920 р., у Вижниці 1921, у Чернівцях до 1925 року), з 1927 року припинено викладати українську мову як предмет;
у 1929—1933 роках дозволено викладати українську мову як предмет та релігію українською мовою;
людей переслідували за вживання української мови;
накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних творів;
у Чернівецькому університеті ліквідовано українські кафедри;
румунізувалися навіть прізвища та церковна служба.

Релігійне життя

Православні українці

Після приєднання до Румунії деяких українських етнічних територій Буковинську митрополію, Кишинівську, Болградсько-Ізмаїльську та Хотинську єпархії приєднано до Румунської Православної Церкви. На чолі Чернівецької кафедри відновлений опальний в австрійські часи Володимир (Репта).

1925 року прийнято закон «Про організацію Румунської Православної Церкви». Сама Церква дістала статус патріархії й складалася з 5 митрополій, кожна з яких об'єднувала кілька єпархій. Чернівецький архієрей одержав митрополичий титул, і в його підпорядкування перейшла, крім Буковинської, ще й Хотинська єпархія з центром у місті Бєльці. До цього духівництво Хотинщини (північно-східна Буковина) перебувало під юрисдикцією Кишинівського архієрея. Чернівецький владика Нектарій (Котлярчук) у 1925 році був інтронізований з титулом — митрополит Буковини й Хотина.

1935-го р. новим Чернівецьким архієреєм став Віссаріон (Пую), який був інтронізований з титулом митрополита Буковини, Хотина й Мармарощини, оскільки в його підпорядкування перейшла ще Мармароська єпархія.

З 1 січня 1928 року Румунська патріархія перейшла на новоюліанський календар.

Греко-католики-русини (українці)

Апостольська адміністрація

У 1922 р. для греко-католицьких віруючих у Буковині було встановлено апостольське управління з центром у місті Серет. Адміністрація була безпосередньо підпорядкована Апостольській нунціатурі в Бухаресті, а посаду апостольського адміністратора обіймав Клемент Злепко. У 1930 році, після укладення Конкордату між Румунією та Святим Престолом Папа Пій XI скасував апостольську адміністрацію.

Греко-католицька єпархія Марамурешу

Папською булою «Sollemni Conventione» від 5 червня 1930 року у складі Католицької церкви на території Румунії створена греко-католицька Єпархія Марамурешу з резиденцією в Бая-Маре. Нова єпархія складалася з 239 парафій, (169 румунських парафій з єпархії Герла, 31 румунських парафій з єпархії Орадеї та одна румунська парафія з Архієпархії Фаґараша і Альба-Юлії; 10 русинських греко-католицьких парафій з Гайдудорозької єпархії, 11 русинських греко-католицьких парафій з Мукачівської єпархії та 17 русинських греко-католицьких парафій Станіславської єпархії^[5]).
5 червня 1930 року у складі Єпархії Марамурешу створено Спеціальний греко-руський вікаріат з центром у Чернівцях. 7 лютого 1931 року вікарієм греко-руського спеціального вікаріату назначено Михайла Симовича. 38 руських греко-католицьких парафій були організовані у два протопопіати: Протопопіат Цисальпін (11 парафій) та Буковинський протопопіат (17 парафій, 10 священників та 10 адміністраторів)^[6].

Вікаріат очолив о. Михайло Симович (1931—1940, 1941—1943) та пр. Ісидор Тонюк (-1948).

Примітки

↑ Recensământul general al populației României din 29 decemvrie 1930, Vol. II, pag. XXIV
↑ Піддубний І. А. Українська національна партія як виразник інтересів українських реформістських кіл Буковини (1927—1938 рр.) // Питання історії України, т. 2. Чернівці, 1998.
↑ СТАСЮК ІВАН ДМИТРОВИЧ. resource.history.org.ua. Процитовано 13 березня 2019.
↑ Буковина: історичний нарис. — Чернівці: Зелена Буковина, 1998.-416 с.
↑ Ierom. Silvestru Augustin Prunduș, Pr. Clemente Plăianu - „Cei 12 Episcopi Martiri” (Casa de Editură „Viața Creștină”, Cluj-Napoca, 1998). Архів оригіналу за 28 серпня 2006. Процитовано 28 вересня 2019.
↑ Pr. D. Valenciuc — «O lacrimă de frate…», în «Crai nou», nr. 5623, 15 aprilie 2011.

Джерела

Попович Ю. О. Преса Північної Буковини у формуванні концепції національної соборності (1885-1930-ті рр.). — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Романюк М. Українська преса Північної Буковини (1918—1940 рр.) / наук. ред. В. А. Качкан ; НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики. — Львів: Фенікс, 1996. — 196 с.
Кондратюк С. В. Парламентський досвід українців Північної Буковини та Бессарабії у першій половині ХХ ст. / С. В. Кондратюк. — Науковий Вісник

ЛьвДУВС. — 2009. — № 1. — С. 1–12.

[Rec_1930-1] Recensământul general al populației României din 29 decemvrie 1930, Vol. II, pag. XXIV

[2] Піддубний І. А. Українська національна партія як виразник інтересів українських реформістських кіл Буковини (1927—1938 рр.) // Питання історії України, т. 2. Чернівці, 1998.

[3] СТАСЮК ІВАН ДМИТРОВИЧ. resource.history.org.ua. Процитовано 13 березня 2019.

[4] Буковина: історичний нарис. — Чернівці: Зелена Буковина, 1998.-416 с.

[5] Ierom. Silvestru Augustin Prunduș, Pr. Clemente Plăianu - „Cei 12 Episcopi Martiri” (Casa de Editură „Viața Creștină”, Cluj-Napoca, 1998). Архів оригіналу за 28 серпня 2006. Процитовано 28 вересня 2019.

[Valenciuc-6] Pr. D. Valenciuc — «O lacrimă de frate…», în «Crai nou», nr. 5623, 15 aprilie 2011.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]