Відкрити головне меню

Історія Запорізької області - минуле у межах сучасної Запорізької області України, відоме з історичних джерел. Місцеву історію вивчають місцеві історики й краєзнавці та у 5-11 класах середніх шкіл області під назвою "Історія рідного краю"; її зберігають й узагальнюють історичні й краєзнавчі музею області; вона вивчається у загальноукраїнських історичних установах, як складова Історії України.

Зміст

АрхеологіяРедагувати

Запорізька область багата на археологічні пам'ятки. Люди на території області жили з найдавніших часів.

У області численні знахідки древніх кісток тварин. Так у 1940 році на березі Азовського моря знайдено кістяк південного слона, який було вивезено з України, що експонується у Санкт-Петербурзькому музеї зоології РАН.

Давньокам'яна добаРедагувати

Рання давньокам'яна добаРедагувати

Окремих стоянок цією доби не виявлено. У Запорізькій області виявлено окремі знахідки крем'яних знарядь праці:

Середня давньокам'яна добаРедагувати

Доба характеризується двома зледеніннями. Людей цієї доби називають неандертальцями. Вони жили полюванням на бізона, тура, мамута й оленя.

У Запорізькій області виявлено стоянки:

Пізня давньокам'яна добаРедагувати

За пізньо-давньокам'яної доби жили люди сучасного типу - кроманьйонці. Біля села Петро-Свистуново відомі ще 7 стоянок пізньої давньокам'яної доби (40—13 тисяч років тому): Балка Дубова, Кайстрова Балка, Осокорівка, Улянівка та інші. Інші стоянки: Федорівка, Балки, Показове, Лиса Гора. Біля Кам'яної Могили виявлені стоянки пізньо-давньокам'яної доби Ново-Павлівка й Секіз-1.

Середньокам'яна добаРедагувати

Виявлені знахідки середньокам'яної доби у Кам'яної Могили й у Василівці-на-Дніпрі біля межи Запорізької області з Дніпропетровською.

Новокам'яна добаРедагувати

За новокам'яної доби проходить зміна господарства від привласнювального до відтворювального. У Запорізькій області було виявлено археологічні культури: сурську й азовсько-дніпровську.

На берегах річок Дніпра, Берди та Молочної відомо близько 20 пам'яток новокам'яної доби (VII—IV тисячоріччя до Р. Х.). Найкраще досліджені з них Вільнянський та Вовнізький могильники поблизу Запоріжжя.

Унікальною пам'яткою новокам'яної доби є святилище — Кам'яна могила поблизу Мелітополя, в долині степової річки Молочної. Тут височить мальовничий бугор (площа близько 3 га) з пісковикових глиб, під навісами яких, на стелях гротів, вибиті зображення чаклуна, тварин — биків, коней та оленя, риболовні сіті, ступні ніг тощо. Це святилище існувало протягом V—І тисячоріч до Р. Х., тобто й за бронзової доби.

Сурсько-дніпровська культураРедагувати

Залишки поселень віявлені у Надпоріжжя (Стрільча Скеля, Собачки) й на Надозів'х (біля села Семенівка).

Азовсько-дніпровська культураРедагувати

Стоянки виявлені у Надпоріжжі (на острові Вовчок, село Василівка), Надозів'ї, понад річки Молочна (села Семенівка й Терпіння Мелітопольського району).

Мідна добаРедагувати

Середньостогова культураРедагувати

Середньостогова культура походить від острова Середній Стіг північніше Хортиці у місті Запоріжжя, де вперше виявлене поселення цієї культури. Культура існувала у другій половині 4 - на початку 3 тисячоріччя до Р.Х.. Носії вели напівосіле життя. Інші поселення культури існували на островах Надпоріжжя: Хортиці, Дурній Скелі (біля шлюзу Дніпрогесу), Виноградному (Вільнянський район). Поховання культури виявлено у Федорівці (Запорізький район), Петро-Свистунове (Вільнянський район) й Благовіщенка (Кам'янсько-Дніпровський район).

Нижньомихайлівська культураРедагувати

Нижньомихайлівська культура з'явилася у Запоріжжі в кінці 4 тисячоріччя до Р.Х.. Носії залишили після себе кургани у Виноградному Токмацького району, Вільногрушівці Вільнянського району та у інших.

Новоданилівська культураРедагувати

Новоданилівська культура названа за вперше виявленими похованнями у кам'яних ящиках у Новоданилівці Оріхівського району.

Бронзова добаРедагувати

За бронзової доби східні степи України виявились густо заселеними. Тут мешкали індоєвропейські племени ямної, катакомбної, зрубної культур.

На території Запорізької області збереглось понад сто пам'яток бронзової доби (ІІІ—І тисячоріччя до Р. Х.).

За мідної доби у степах області мешкали індоєвропейські племена ямної культури, що згодом пересунулися Дунаєм у Європу.

Найбільш відомі пам'ятки: залишки поселень в урочищах Середньому Стогу на (поблизу Дніпрогесу), Дурній Скелі (біля шлюзу Дніпрогесу), поблизу міста Токмака, в районі Білозерського лиману, а також поховання, виявлені поблизу сіл Троїцького, Новопилипівки, Зарічного, Костянтинівки Мелітопольського району та міста Бердянська. На околиці Запоріжжя виявлено форми для відливання бронзових речей доби пізньої бронзової доби.

Ямна культураРедагувати

Ямна культура (2700-1800 роки до Р.Х.) культура ранньобронзової доби; названа за способом поховання у ямах у курганах. Виникла внаслідок змішування місцевих мідних культур з населенням Донщини. Найвидатніша знахідка ямників був 4-колісний віз, у який впрягали волів або коней. Померлих клали на спину з зігнутими у колінах ногами. Зверху померлого перекривали колодами чи кам'яними плитами й насипали могилу.

Поселень відомо мало: Дурна Скеля, Виноградний. Кургани значно чисельніші, що розташовані у долинах річок Дніпро, Кінська, Вільнянка, Молочна та інші: біля сіл Запорізбкого району Малокатеринівка й Біленьке, Вільнянського району - Скельки.

Катакомбна культураРедагувати

Катакомбна культура (2200-1600 років до Р.Х.) є культурою середньобронзової доби. Особливістю культури ї поховання у курганнах у камерах-катакомбах.

Головне заняття було відгінне скотарство (корови, коні, вівці, кози). Досягненням катакомбників були бойові колісниці й рало.

Катакомбні поховання виявлені біля сіл Заможне, Виноградне Токмацького району, Новопилипівка Мелітопольського району, Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району та багатьох інших.

Поселення розташовувалися на островах Перун, Виноградний, Тавовжанський, Байда, Хортиця, на мисі Лиса Гора (біля міста Василівка), де населення займалося землеробством, ремеслами, полюванням, рибальством.

Катакомбники були немісцевим, прийшлим з-за Дону з Передкавказзя населенням. Поступово підкорили місцевих ямників й контролювали країну від Кавказу до Дунаю. Катакомбна культура змінилася культурою багатопружкової кераміки.

Культура багатопружкової керамікиРедагувати

Культура багатопружкової кераміки (з 1600 року до Р.Х.) названа за прикрашенням посуду багатьма пружками. Населення займалося скотарством.

Поселення виявлено на островах Виноградний, Тавовжанський, на мисах у села Балки Василівського району.

Померлих ховали у курганах, споруджених попередніми культурами. Такі поховання виявлені у сіл Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району, Вівчарне й Новоукраїнка Вільнянського району, біля міста Пологи (Соколовський курган) та інші.

Підньобронзова доба (1500-900 роки до Р.Х)Редагувати

За пізньобронзової доби у Запорізькій області існували 3 археологічні культури: зрубна, сабатинівська й білозерська. У цей період клімат став вологішим. Землеробство стає більш продуктивнішим у Надозів'ї та Наддніпрянщині. Раніше землеробські поселення розташовувалися лише вздовж Дніпра, тепер, зі збільшенням опадів - просунулися углиб степу. Зі зміною життя на осілий населення починає збагачуватися, про що свідчать виявлені скарби.

Зрубна культураРедагувати

Зрубна культура (1500-1100 роки до Р.Х.) названа за способом ховати померлих у дерев'яному зрубі або кам'яному ящику. Такі поховання розкопані у курганах біля сіл Балки Василівського району, Велика Білозерка Великобілозерського району, Троїцьке Мелітопольського району та інших.

На Запоріжжя й Надозів'я зрубники прийшли з Надволжя й змішалися з місцевим населенням.

Сабатинівська культураРедагувати

Сабатинівська культура (1400-1100 роки до Р.Х.) отримала назву за селом Сабатинівка у Кропивницькій області.

Зрубники й сабатинівці були сучасниками, а їх поселення розташовувалися поруч над річками Дніпро, Вища Терса, Обіточна, Лозуватка, Берда та іншими. У господарстві сабатинівців й зрубників землеробство й скотарство відігравало однакову роль. Вини сіяли просо, пшеницю й ячмінь. Розводили корів, кіз й вівці. Розповсюдженою була обробка міді, бронзи й срібла. З'явилися нові знаряддя: бронзовий серп й сокироподібний кельт. Виявлені поховання у курганах біля села Заповітне (

Білозерська культураРедагувати

За Білозерської культури (з 1200 року до Р.Х.) клімат стає посушливішим й прохолоднішим. Хлібородство втрачає свою роль й племена переходять до скотарства. Житлом були землянки й напівземлянки. Від Дунаю до гирла Дону проходив торговельний шлях. Сировина для ливарництва привозилися саме цим шляхом з Карпатсько-Дунайських копалень. Оброблялися бронза, срібло й золото.

Білозерці за своїм походженням були споріднені з сабатинівцями. Відомі поселення: біля міста Василівка Василівського району, на Дубовому острові у Надпоріжжі, на березі Білозерського лиману у Кам'янсько-Дніпровському районі. Поховання у курганах виявлено у села Заповітне Білозерського району, міста Дніпрорудного Василівського району.

Стародавнина Запорізької областіРедагувати

КімеріяРедагувати

Кімерійці мешкали в українському степу приблизно у 900-680 роках до Р.Х.. Загальна країна кімерійців простягалася степом й лісостепом від Волки до Дунаю. Кімерійці походять від приходьків зі східної сторони Волги та місцевих племен. Більшість дослідників вважають їх пращурами племена зрубної культури. Частина дослідників говорить про наслідування кімерійцями племена катакомбної культури. Кімерійськими культурами є білозерська культура, кизил-кобинська культура Криму й висоцька культура Карпат.

Кімерійці є першим народом в Україні, ім'я якого достеменно відоме з античних джерел: Старому Завіті Біблії (нарід від Гомера у Бутті; страшний північний нарід у книгах пророків Ісайї та Єремії)[1], "Одіссеї" й "Іліаді" Гомера, асирійських клинописних табличок (названі гіміррі), "Історії" Геродота, "Географії" Страбона[2]. В Іліаді кімерійці названі "доїтелями кобилиць" й "молокоїдами".

За кімерійців в українських степах стався перехід від бронзової до залізної доби, й від землеробства до кочового скотарства (коні, вівці, корови).

Дослідженням пам'яток кімерійців займалися Олександр Ієссен, Олексій Тереножкін й Борис Граков. Взагалі відомо понад 100 поховань кімерійців (переважно воїнів). Серед них у Запорізькій області - біля міста Василівка, села Балки, міста Дніпрорудного Василівського району, у курганах Висока Могила, Мала Цимбалка, могильнику Мамай-гора та інші.

Поховання у курганних могилах у прямокутних приміщеннях, що часто обкладені деревом. Для знатних робили великі приміщення - саркофаги. Померлого клали витягнутим на спині або скорченим на боку. У похованнях воїнів клали кінську вузду, вістря стріл, списи, кинджали, мечі, бойові сокири й булави, а також, часто, кінь. У похованнях жінок й дітей клали посуд та золоті, срібні й бронзові прикраси (браслети, намиста, сережки, підвіски, шпильки).

Житлом кімерійців були мобільні криті вози (кибитки) й намети (юрти). Кімерійці жили скотарством та його виробами (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, кістка). Рослинну їжу та парадний посуд кімерійці отримували через торгівлю, данину та грабіж у північних племен.

Кімерійці мали високорозвинену металургії: виготовляли залізні мечі до 1 метра завдовжки, бронзові дволопатеві вістря стріл для далекобійного луку. Характерною рисою кімерійських металевих виробів й кераміки є орнамент зі спиралей, ромбів й квадратів.

Зображення кімерійських кінних воїнів є на кам'яних рельєфах у асирійському царському палаці, на грецьких й етруських вазах. За кімерійської доби в українському лісостепу створюється потужний військово-державний союз для протистояння кімерійським набігам з півдня, що встановлює зміцнені городища з валами й ровами. Наприкінці 8 сторіччя до Р.Х. кімерійці були витиснені скіфами з Кубані й Передкавказзя у Західну Грузію. Добре відомі походи кімерійців у Західну Азію: перший у кінці 8 сторіччя до Р.Х. й 2-ий - на початку 7 сторіччя до Р.Х.. Кімерійці нанесли руйнувань державності Урарту, Лідії й Фрігії. У кінці 7 сторіччя до Р.Х. кімерійці припинили згадуватися у Передній Азії. Скіфи продовжували сунути на захід, за Дон в українські степи, звідки відкинули кімерійців у Подунав'я й на Балкани. Відомо, що кімерійці робили набіги на Грецію. У Болгарії є численні могили знатних кімерійців. За культурою кімерійців пов'язують з фракійцями. У Західній Європі відомі етноніми, пов'язані з кімерійцями: германське плем'я кімврів, самоназва валійців - кимри, та інші. З п

За твором Геродота відомо 3 кімерійські царі: Теушпа, Лігдаміса (Дугдамме) Шандакшатра. Память про кімерійців довго зберігалася у назві Боспора Кімерійського, а у грузинській мові етнонім гімірра стало означати богатиря.

СкіфіяРедагувати

Приблизно 720 року до Р.Х. з-за Волги на захід простують скіфи. Вони займають степи між Кавказькими горами, Волгою й Доном звідки відтискають кімерійців на захід за Дон й на південь у західну Грузію, звідки кімерійці розпочинають підкорення Передньої Азії (714 рік до Р.Х. пало Урарту, завойована Лідія, війни з Асирією та інше). Перше скіфське царство (Ішкуза) було засновано у степах над Курою й Араксом, з центром у сучасному Азербайджані. Передньоазійська державність скіфів тривала 1 сторіччя й після поразки у протистоянні мідійцям вони переносять свій державний центр з Закавказзя на північний захід. З Азово-Каспійського межимор'я у VII сторіччі до Р. Х. скіфи просунулися на захід, за Дон в українські степи, звідки відтиснули кімерійців на захід.

У Запорізькій області скіфи залишили після себе чимало курганних пам'яток. Найвизначнішими серед них є кургани Мелітопольський, Солоха та розкопаний у 1969 році курган Гайманова могила, що поблизу села Балок Василівського району. У них виявлено справжні шедеври мистецтва, зокрема срібну та золоту оковки сагайдака для стріл, золотий посуд, золотий гребінь, на яких зображено сцени битви кінних та піших воїнів, побутові епізоди з життя скіфів тощо. Зображення на вазі з Гайманової могили дають змогу по-новому висвітлити питання соціального устрою та етнографічних особливостей Скіфії у IV сторіччя до Р. Х.

Збереглися залишки великого скіфського поселення на Дніпрі — Кам'янського городища (виникло наприкінці V сторіччя до Р. Х.). Воно було розташоване на лівому (східному) березі сучасного Каховського водоймища, а точніше — на дюнних пагорбах поблизу міста Кам'янки-Дніпровської та Великої Знам'янки, займало площу близько 1200 га. Городище мало земляні укріплення, було основним ремісничим центром, який постачав залізні знаряддя праці та зброю скіфським степовим племенам. Виникнення цього городища свідчило про початок поступового переходу скіфського кочового населення до осілості. Центральну, добре укріплену його частину, становило Знам'янське городище, що, певно, правило за столицю Скіфії. Саме тут й розкопано знаменитий курган, що має назву Солоха.

СавроматіяРедагувати

Протягом II сторіччі до Р. Х. нові кочівники — скотарі-савромати (пізніша назва — сармати), зламавши опір скіфів, посіли панівне становище в українських степах. Вони витіснили частину скіфів до Криму та у Наддунав'я, решту підкорили.

Сармати залишили після себе курганні поховання в Кизиярській балці поблизу Мелітополя, на території нинішніх сіл Новопилипівки, Долини, на лівобережжі Дніпра — в Новогригорівці, місті Кам'янці-Дніпровській.

Згодом тут відомі роксолани, що були тими ж сарматами.

АнтіяРедагувати

Археологічні пам'ятки Запорізької області, що належать стародавнім південнослов'янським племенам антам (II—VI сторіччя після Р. Х.) - поселення і могильники черняхівської культури. Найбільш відомі з них могильники: біля села Привітного (Запорізький район), Кам'янського (Василівський район) та міста Кам'янки-Дніпровської.

ГуниРедагувати

Готів здолали східні кочівники гуни на чолі з Атилою у кінці IV сторіччя.

СередньовіччяРедагувати

УличіРедагувати

Наступним за антами слов'янським населенням Надпоріжжя за раннього середньовіччя стали літописні уличі. Їх назву виводять від давньої назви річки Орелі - Угол; а їх столицю Пересічень ототожнюють з поселенням на Ігренському острові.

Аварський каганатРедагувати

У VI сторіччі гунів витіснили авари.

Хозарський каганатРедагувати

З VII сторіччя запорізькі степи підкорив Хозарський каганат, що витурів звідси авар.— хозари.

РусьРедагувати

Русь намагалася контролювати Запоріжжя й Надпоріжжя. Значною перемогою став розгром Хозарського каганату 966 року київським князем Святославом. Проте нові небезпеки зі сходу на давали можливості тримати степи під контролем Руської держави.

ПеченігиРедагувати

Найнебезпечнішими в українських степах стали печеніги, яких Візантійська імперія нерідко використовувала в боротьбі проти руської держави.

ПоловціРедагувати

З середини XI сторіччя надозівські степи були захоплені половцями, після чого слов'яни почали називати їх «половецьким полем», або Лукомор'ям. У сточищі річки Молочної виникли половецькі поселення — вежі. Про тривале перебування кочовиків у запорізьких степах свідчать понад 50 кам'яних скульптур-баб, виявлені, переважно, у Мелітопольському, Приморському, Кам'янсько-Дніпровському й Токмацькому районах.

Битва на КалціРедагувати

У першій половині XIII сторіччя, коли на Русь сунулась зі сходу небезпезпечна монголо-татарська навала половці звернулися до руських князів про захист. Київський, галицький, волинський, чернігівський, путивльський, курський, трубчевський й смоленський князі, об'єднавшись з половцями, вирушили зі своїми збройними загонами вглиб половецького степу проти монголо-татар. Збір військ та їх об'єднання відбулися в районі острова Хортиці. Але у вирішальній битві 16 червня 1223 року на річці Калці монголо-татари, використавши неузгодженість дій руських князів, розбили війська руських і половців.

Монголо-татарська Золота ордаРедагувати

Заволодівши на початку 1240-х років Надозів'ям, монголо-татари змітали з лиця землі цілі поселення, знищуючи місцеве населення або захоплюючи його у полон. Через це надозівські степи стали майже безлюдними. Після розділу завоювань Чінгізхана Запоріжжя й Надпоріжжя потрапило до Кримського улусу Золотої орди.

Кримське ханствоРедагувати

У 1445 році запорізькі степи по лівобережжі Дніпра увійшли до складу Кримського ханства, що відокремилось від Золотої Орди. Татарсько-ногайські орди чинили спустошливі набіги на міста і села, винищували і виганяли в рабство тисячі людей. Крим став одним з найбільших центрів торгівлі невільниками на Близькому Сході.

До середини ХІХ сторіччя степи континентальної України населяли кочові й напівосіліногайські Єдисанська та Єдичкульська орди, що підпорядковувалися кримському хану.

БродникиРедагувати

Бродники були слов'янським населенням українських степів за пізнього середньовіччя. Селилися при бродах через степові річки. Їнша назва - товкмачі, описує їх здібності товкмачити татарську мову.

НововіччяРедагувати

За козацької доби, що тривала у Запорізькій області з початку 16 сторіччя до 1775 року землі Запорізької області були заселені українцями.

Військо ЗапорозькеРедагувати

Козаки сформувалися у військо за часів Великого князівства Литовського, коли воно зміцнювало південний кордон Дніпром проти татарсько-ногайських орд. Слово «козак» татарською мовою означає «вільна людина». Вважається, бродники стали основою для українського козацтва.

Перша Запорозька Січ була заснована Байдою Вишневецьким на Хортиці у 16 сторіччі. На острові Малій Хортиці (неподалік від Великої Хортиці), що належав до козацьких володінь, близько 1554—1555 років український магнат Вишневецький спорудив замок, що згодом увійшов до системи січових укріплень.

Запорізьку Січ стає з кінця 16 сторіччя стає основною базою боротьби з турецько-татарською агресією та важливим центром визвольної боротьби українського народу проти соціального й національного гніту, проти польсько-шляхетських загарбників, а згодом й проти московського царату. Навіть Карл Маркс визначив велике значення Запорізької Січі назвав її «християнською козацькою республікою», а з її заснуванням «дух козацтва розлився по всій Україні».

Поява козацтва за Дніпровими порогами сприяла більш інтенсивному освоєнню необжитих земель та пожвавленню тут господарської діяльності. Козаки займалися скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом та землеробством. Вони засновували зимівники (хутори). У пониззі Дніпра козаки споруджували укріплені «засіки», сукупність яких й дістала назву Запорізької Січі.

Визвольна війна 1648 рокуРедагувати

Наприкінці січня 1648 року на Запоріжжі під проводом Богдана Хмельницького спалахнуло збройне повстання про польського панування. Козаки напали на польську урядову залогу, розташовану в районі острова Хортиці, і розгромили її. Цей виступ став початком визвольної війни українського народу. Козаки здобули вирішальну перемогу під Жовтими Водами, Корсунем та в інших важливих битвах.

До перемоги у Визвольній війні українського народу Богдана Хмельницького переважна частина Запорізької області була під владою ногайської орди. Після 1648 року північні й східні землі Запорізької області переходять під контроль Запорізької Січі. За 18 сторіччя вони відносилися до Самарської паланки.

Доба Запорозької СічіРедагувати

ГосподарствоРедагувати

Запоріжці зробили помітні кроки в економічному розвиткові краю. Вони поступово розширювали свої володіння вздовж обох берегів Дніпра. У XVIII сторічч Запорізька Січ займала територію Південної України (в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, частково Кіровоградської, Херсонської, Миколаївської, Донецької, Луганської й Ростовської областей). На запорізьких землях, на площі понад 8 мільйонах десятин землі, в першій половині XVIII сторіччя мешкало близько 50 тисяч чоловік. Основну масу запорізького війська становили козаки-січовики. Вони мешкали в укріпленому центрі Запоріжжя — Січі. Загальна їх кількість у 1730—1760-из роках становила 15—20 тисяч осіб. Решта населення під захистом Січі мешкала на хуторах та зимівниках.

На землях війська хліборобство розвивалося слабо. Це пояснювалося малою заселеністю краю та постійною загрозою руйнувань з боку татарських орд. Основою господарського життя на початку XVIII сторіччя на Запоріжжі було скотарство й рибальство. За даними перепису 1760 року, в Протовчанській паланці на 943 господарства, де мешкали одружені козаки, налічувалось 895 коней, 5335 голів великої рогатої худоби, 13 680 вівці. За даними 1774 року, на обох берегах Дніпра вже було понад 40 млинів, з них 29 належало заможним посполитим. За житло у зимівниках найчастіше правили землянки, в яких й мешкала основна частина степовиків. Лише багаті козаки мали кам’яні чи дерев’яні (рублені) будинки з коморами, льохами та іншими господарськими будівлями, обнесеними земляним валом або дерев’яним парканом.

Верхівку козацтва становили заможні козаки — власники рибальських промислів, земельних угідь, шинків тощо. Отаман Петро Калнишевський мав 68 коней, 747 голів великої рогатої худоби, близько 14 тисяч кіз та овець, 96 свиней; у писаря Лазара Глоби близько 14 тисяч голів худоби було й землі на місці сучасної центральної місцевості Дніпра Гора над Половицею. Козацька голота (сірома) не мала власного господарства й майна, вона наймитувала у заможних козаків.

У другій половині XVIII сторіччя на Запоріжжі почали зароджуватись нові буржуазні відносини. У зимівниках козацької старшини використовувалась вільнонаймана робоча сила. У великому зимівнику проживало від 18 до 30 вільнонайманих робітників — захожих заробітчан, бідних козаків. Запорізька Січ широко збувала сільськогосподарську продукцію, особливо коней, велику рогату худобу, пушнину, рибу далеко за межі Запоріжжя й України, зокрема — до Росії, Західної Європи та країн Близького Сходу.

ОсвітаРедагувати

Про стан освіти на території Запорізької Січі в середині другої половини XVIII сторіччі свідчить одночасне існування шкіл при всіх 16 церквах, а також трьох спеціальних — казенно-платної, січової та школи вокальної музики і церковного співу. Для прожиття учням дозволялося заробляти колядуванням, щедруванням, поздоровленням козацької старшини співами у свята.

Січова школа була по суті вищою. За 15 років свого існування (1754—1769 роки) вона підготувала чимало кошових старшин, писарів та інших адміністративних осіб для праці в судах, канцеляріях тощо. Третя школа готувала читців, співаків і диригентів для церковних хорів. Крім виразного читання, тут навчали партесного (багатоголосого) хорового співу.

Степові шляхи й чумацтвоРедагувати

Землі війська запорізького перетинали шляхи, якими кримські татари просувалися під час розбійницьких нападів на землі України та Московії. Зокрема, відомі — Муравський шлях, що починався з Перекопу й через південні українські степи прямував на північ, до Тули, а також — Чорний шлях, що теж починався з Перекопу, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів’ями Інгульця, Тясьмина й Росі в напрямі до Умані, Тернополя, Львова. Важливе значення мав також Чумацький шлях, що пролягав лівим берегом Дніпра через запорізькі землі до Перекопу, а звідти — до Криму. Крім згаданих, на Запоріжжі були ще шляхи місцевого значення, якими чумаки, здебільшого запоріжці, возили з Перекопу сіль та рибу. Через розбійницькі напади татар подорожування в ті часи було небезпечною справою. Тому вирушали водночас по кілька десятків, а то й сотень возів, запряжених волами. Чумаки, перед тим, як вирушати в далеку дорогу, озброювались, обирали ватажка, якому в усьому корились.

МистецтвоРедагувати

У XVII—XVIII сторіччях на Січі у свята влаштовувалось багато видовищ: урочисті процесії з музикою, рушничними і гарматними салютами, фейєрверками, гуркотом литавр тощо. Крім колядувань і щедрувань, молодь проводила драматичні дійства, святкові інтермедії, ходила із «Зіркою», «Козою», «Меланкою», ставила народну драму «Лодка, або шлюпка», пов’язану з повстанням Степана Разіна, що свідчило про зв’язки запорізьких козаків із донськими.

Художні смаки народних мас, їх високорозвинуте художнє відчуття прекрасного на Запоріжжі в XVI—XVIII сторіч виявлялись у філігранній різьбі на кості (козацькі порохівниці), у різьбленні на дереві (іконостаси і речі домашнього вжитку). Яскравими орнаментами прикрашались похідні намети козаків, їх прапори, клейноди. Існувала ціла галузь художніх ремесел по виготовленню узорчастих поясів. Особливо поширеними були народні картини «Козак Мамай або козак-бандурист» з оптимістичним віршованим підписом. «Козака Мамая» малювали майже всюди: олією — на полотні і дошках, на меблях, шафах, дверях і навіть вуликах, рослинними фарбами — на стінах будинків.

На Запорожжі були поширені перлини народної поезії, як думи: «Козак Голота», «Отаман Матяш», «Федір безродний, бездольний», «Кішка Самійло», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» та інші, історичні пісні, легенди і перекази про Морозенка, Супруна, Гната Голого, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Богдана Хмельницького, Семена Палія, Максима Залізняка, Устима Кармалюка та інших славетних людей України, про розправу голоти над дукою-багатієм, про кріпосницькі утиски і гайдамацькі повстання, записані й поширені на Запоріжжі. У цих творах з усією широтою і глибиною виявляється гаряча симпатія і любов українців до своїх героїв — захисників від соціального і національного гноблення, підтримка цих героїв, та рішучий осуд гнобителів і їх прислужників, радість з приводу розправи голоти над дуками-визискувачами. Всесвітньо відомим став знаменитий «Лист запоріжців до турецького султана», складений у другій половині XVII сторіччя, коли кошовим отаманом на Запоріжжі був Іван Сірко. Цей лист, сповнений глибокого оптимізму, приперчений козацьким гумором, пройнятий гострою зневагою до лютих ворогів, надихнув пізніше видатного українського художника-реаліста Іллі Рєпіна на створення відомого монументального твору.

Російська колонізація за Запорозької СічіРедагувати

З 1741 року особам, що втекли з Гетьманщини та Росії й переховувались у Польщі, Молдавії чи в Криму, було дозволено селитись на території Запорозької Січі, що потроху анексовувалися у підпорядкування російським урядом. Все ж заселення степової України відбувалося дуже повільно. Турки і татари своїми загарбницькими нападами руйнували українські й нові російські поселення, перешкоджаючи освоєнню багатих, родючих земель.

Повстання 1764 рокуРедагувати

Восени 1764 року у Великому Лузі стався виступ козацьких низів проти верхівки козацтва. Сутичка сталася між наймитами зимівників й рибних промислів, з одного боку, й власниками цих же зимівників й промислів — з другого. Виступ сіроми було придушено збройною силою.

Повстання 1768 рокуРедагувати

Навесні 1768 року запорізька козацька сірома під проводом Максима Залізняка взяла активну участь у великому антифеодальному русі на Правобережній Україні — Коліївщині, під впливом якої наприкінці грудня 1768 року в Січі вибухнуло найбільше в її історії повстання. Повсталі захопили військову артилерію, випустили ув’язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини та багатого козацтва. Закріпившись у Січі, сірома чинила опір царським каральним військам. Сили були нерівні, тому повстання придушили.

Дніпровська укріплена лініяРедагувати

У 1770 році почалось спорудження Дніпровської укріпленої лінії, що пролягла через запорізькі степи між річками Дніпром й Бердою. Система укріплень складалась з семи фортець: Петровської, Захар’ївської та Олексіївської — на річці Берді, Кирилівської — на річці Токмачці, Григорівської і Микитівської — на річці Кінській, Олександрівської — в гирлі річки Сухої Московки, на місці збудованих раніше редутів.

Селянська війна (1773—1775)Редагувати

Запорожці активно підтримали повсталих російських козаків й селян за Селянської війни 1773—1775 років під проводом українського донського отамана Омеляна Пугачова. Чимало запорізьких козаків перебувало у його війську. Після поразки в бою з царськими військами біля Чорного Яру Пугачов мав намір йти до Запорізької Січі.

Скасування Запорозької СічіРедагувати

Після перемоги Російської імперії за допомогою козаків у Російсько-турецькій війні (1768-1774 років) та підписання Кючук-Кайнарджійської мирної угоди решта території Запорізької області (рос. Північна Таврида) опинилася під владою Російської імперії.

Після цього Січ стала внутрішньою територією. Царський уряд, який давно прагнув ліквідувати Січ як вогнище антифеодальної боротьби, вирішив її знищити. У липні 1775 року царське військо на чолі з генералом Текелієм, повертаючись з турецького фронту, несподівано напало на Січ й зруйнувало її. 3-го серпня 1775 року царським маніфестом було офіційно проголошено ліквідацію Січі. Цим реакційним актом царський уряд назавжди припинив існування славної Запорізької Січі, що протягом сторіч була оплотом визвольної боротьби всього українського народу проти зовнішніх й внутрішніх ворогів.

З решти козаків на південному сході біля Бердянська створюють Азовське козацьке військо.

У 1784 році утворився Мелітопольський повіт, що у 1802 році увійшов до складу Таврійської губернії.

У 1796 році сталися зміни в адміністративному устрої України. Південна Україна та Крим склали Новоросійську губернію, поділену 1802 року на три: Катеринославську, Херсонську й Таврійську. Ще в З 1806 року у Катеринославській губернії існував Олександрівський повіт. У 1842 році з Мелітопольського повіту Таврійської губернії виділився Бердянський повіт. Територія трьох названих повітів й становить сучасну Запорізьку область.

Російська колонізація після скасування СічіРедагувати

Значна частина запоріжців залишилась у козацькому стані, за становищем, наближеним до державних селян, а землі колишньої Запорізької Січі включено до складу Катеринославського намісництва й, здебільшого, роздано російським дворянам.

Російський уряд намагався заселити землі Запорозької Січі іншим, неукраїнським народом. Російські дворяни тягли зі своїх російських маєтків росіян-кріпаків. На річку Молочна російський уряд переправляє на поселення російські християнські протестанські общини - молокан. Землі роздаються німцям-менонітам під колонії (правобережна частина міста Запоріжжя й Запорізького району). Сюди оселяють болгар та інших. Проте український етнічний елемент склав більшість серед першопоселенців запорозької землі.

Царський уряд роздавав родючі землі Приазов’я та пониззя Дніпра землі російським й українським поміщикам, високопоставленим чиновникам, офіцерам, запроваджуючи кріпосницьку систему. Тільки в Катеринославській провінції протягом 1775—1782 рр. було роздано 4470 тис. десятин. Створювались величезні земельні володіння на десятки тисяч десятин кожне. В Олександрійському повіті 1805 року генерал-майор Балабін мав 13 тис. десятин землі, чиновник Дебальцев й надвірний радник Капніст по 18 тис., графиня Скавронська — 55 тис. Всього в повіті на цей час 126 поміщикам належало 590 тис. десятин землі та близько 14 тис. кріпаків. На початку XIX ст. у зв'язку з розвитком на півдні тонкорунного вівчарства роздача земель дворянам набула ще більшого розмаху. З 1808 по 1818 рік поміщики, які займались розведенням овець, дістали 1725 тис. десятин казенних земель. З цієї кількості поміщик Сокологорський мав 62 тис., Попов —61 тис. десятин у Мелітопольському, граф Канкрин —52 тис. десятин в Олександрівському повітах.

Українські та російські поміщики переселяли кріпаків зі своїх старих маєтків у південні українські степи. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переселенці Олександрівського та Мелітопольського повітів утворили на землях поміщика Потьомкіна села Балабине, Григорівну, Веселянку, Хитрівку, Царицин Кут; на землях Попова, по річках Кінській, Янчекраку, Карачекраку — села Василівку, Янчекрак, Карачекрак та інші. Кріпацькі села виникли і на землях поміщика Мордвинова в Бердянському повіті.

Та найбільшим землевласником лишався царський уряд. Він мав три чверті земельних угідь у Придніпров’ї та Надозів’ї, заселяв їх державними селянами добровільно та примусово. Переважну більшість казенних земель заселяли колишні запорізькі та українські козаки із слобідських полків та з полків Полтавської і Чернігівської губерній. Тікаючи від кріпацького гніту, поселялися тут і численні кріпаки з центральних губерній Росії та Правобережної України. Царська адміністрація не виявляла особливої ретельності щодо встановлення приналежності втікачів і, як правило, не сповіщала поміщикам про місцеперебування їхніх колишніх кріпаків. Добровільні переселенці не мали майже ніяких пільг від держави, тому більшість їх потрапляла на новому місці у дуже скрутне становище.

Протягом перших двох десятиліть XIX ст. значних масштабів набуло примусове переселення сюди з різних губерній російських протестантів - духоборів, молокан, православних старовірів, що оселились на правому березі річки Молочної та вздовж річки Білозерки.

Прагнучи якомога швидше заселити степові простори Таврії та пониззя Дніпра і, водночас, не бажаючи порушити кріпосницькі «порядки», власті стримували масовий приплив селян-кріпаків. Тому царський уряд став на шлях широкого залучення сюди іноземних колоністів. Протягом перших двадцяти років XIX ст. на території сучасної Запорізької області засновано понад 50 німецьких колоній, власники яких тільки в Бердянському та Мелітопольському повітах одержали 214 тис. десятин кращої землі. Німці-колоністи користувались великими пільгами. Вони одержували по 60—65 десятин на двір, на 30 років звільнялись від будь-яких податків, військової повинності, їм надавалось право заводити промисли з припискою до них кріпосних українських та російських селян.

У Таврійських степах селилися також вихідці з Польщі, Чехії, Сербії, Греції та Албанії. 1843 року тут утворилось 7 єврейських колоній, що налічували 2 тис. родин. Численними стали громади болгар, гагаузів, поляків, сербів, греків, албанців.

Не довго лишалися вільними втікачі-поселенці таврійських степів і пониззя Дніпра. 9 листопада 1827 року вийшов царський указ, за яким селяни-втікачі Новоросії не пізніше 15 вересня 1828 року мусили приписатись до поміщицьких або казенних поселень. Порушників того указу суворо карали. Молодих чоловіків віддавали в рекрути, а тих, хто мав більше 35 років, відправляли до арештантських рот, до Сибіру, чи повертали їхнім поміщикам. Завдяки указові багато поміщиків перетворили збіглих селян на своїх кріпаків. Так, поміщиця Толстая приписала собі багато збіглих козаків і селян, що поселилися в селі Збиточному Бердянського повіту; 67 утікачів-солдатів, які проживали в селі Василівці Мелітопольського повіту, стали кріпаками поміщика Попова.

Внаслідок цього кількість закріпаченого населення в краї зростала. І все ж тут його було менше, ніж у цілому по Україні. Якщо напередодні реформи 1861 року із загальної кількості селян України 41,4 % було кріпаків, то в межах сучасної Запорізької області їх налічувалось всього 12,6 % Близько 80 % сільського населення належало до державних селян, які за користування землею платили казні великі податки: подушні, оброчні тощо. Крім того, вони виконували ряд інших повинностей: будівництво шляхів, річкових причалів, обслуговування поштових станцій тощо.

Доля ногайців Запорізької областіРедагувати

Після приєднання Криму і Північної Таврії до Росії частина ногайців було знищено каральним походом Олександра Суворова. Решта підкорених ногаїв царський уряд намагався привчити до землеробства та осілого життя ногайців Єдисанської та Єдичкульської орд, що кочували в надозівських степах й вели примітивне скотарське господарство. Для них було відведено 285 тис. десятин придатної землі, що простяглася смугою понад Азовським морем від річки Берди до Утлюцького лиману. Однак умови осілого життя здалися ногайцям обтяжливими. У 1860—1861 роках підчас переселення частини кримських татар до Туреччини слідом за ними туди подалось й 60 тис. ногайців. Внаслідок цього в Приазов’ї спустіло 96 аулів. Щоб поповнити кількість населення, уряд вживав термінові заходи. На вільні землі переселялись люди з старих населених пунктів Північної Таврії, а також колишні державні та кріпосні селяни з Київської, Чернігівської, Воронезької і Тамбовської губерній — всього понад 36 тис. чоловік. Крім того, сюди направлялись переселенці з-за кордону, зокрема з колишніх турецьких володінь на Балканах. З-за Дунаю переселилась частина українців і росіян, але найбільше — болгар. Протягом 1861—1863 рр. в межах сучасної Запорізької області утворилось 47 болгарських колоній з населенням понад 24 тис. чоловік та три невеликі колонії гагаузів з населенням близько 1 тис. чоловік.

Розвиток господарства до реформи 1861 рокуРедагувати

У дореформений період основою економічного життя краю було сільське господарство. Величезні цілинні простори успішно використовувались для розвитку скотарства, особливо тонкорунного вівчарства. Викликане швидким розвитком суконної промисловості в центрі Росії та підвищенням попиту на вовну в країнах Західної Європи, воно інтенсивно розвивалось. У 1848 році в межах сучасної Запорізької області налічувалося 417,1 тис. голів простих і 706,2 тис. голів тонкорунних овець. Окремі власники мали по 100 тис. голів овець.

Значна частина великих поміщиків вже з кінця 1830-х роках почала переходити до капіталістичних форм ведення господарства. На півночі Таврії цьому сприяли такі фактори, як відносно невисокий процент кріпацького населення, всезростаючий ринок, близькість морських портів, звідки хліб, вовна, м’ясо, шкіра йшли на продаж, зокрема за кордон.

У 1840-х роках у деяких містах і містечках виникло чимало невеликих підприємств, передусім для переробки сільськогосподарської сировини. На території сучасної Запорізької області у 1848 році працювали фабрики: галетна, макаронна, суконна, 3 сукновальні, 7 красильних і 5 шовкомотальних; невеликі заводи: 2 пивоварні, 30 винокурних, 21 рибний, 15 черепичних, 88 цегельних, 5 — по випалюванню вапна і 13 — по виготовленню глиняного посуду. Того року вони виробили товарів на суму 521,9 тис. карбованців.

Селяни заводили сади та городи. На всю Таврійську губернію відомі були садоводи і городники Мелітопольського і Бердянського повітів. У 1848 році в Бердянському повіті садів було 217 десятин, в Мелітопольському — 360 десятин. Великою кількістю садів славились села Велика Знам’янка, Кам’янка Дніпровська та інші.

Освоєння земель, розвиток продуктивних сил сприяли більш інтенсивному заселенню краю. Якщо наприкінці XVIII ст. населення Північної Таврії становило 55 тис. чоловік, то 1812 року — 96 тис. Напередодні селянської реформи в межах сучасної Запорізької області проживало 396 тис. чоловік.

Зростали старі і засновувались нові міста. 1861 року мешкало населення: в Олександрівську — 2850, Бердянську — 12 100, Ногайську — 2650, Мелітополі— 5865, в Оріхові — 4400 чоловік.

Освіта й культура до 1861 рокуРедагувати

Царизм тримав широкі народні маси в темноті, гальмував освіту. Переважна більшість населення була неписьменною. У дореформений період шкіл на Запоріжжі майже не було. У 1861 році в межах сучасної Запорізької області в населених пунктах з українським та російським населенням існувало 26 парафіяльних шкіл. У місті Олександрівську були повітове училище, пансіон для шляхетних дівчат. В усіх навчальних закладах повітового центру навчалось лише 113 учнів. Та народ творив свою культуру — самобутню усну поезію, музику, танці, видовища, образотворче мистецтво. У піснях трудового народу жили героїчні діла, звитяжність і лицарство запорозьких козаків, відбивалися різні сторони селянського побуту і життя, їх надії і сподівання.

Гніт й повстання покріпаченого селянстваРедагувати

На 1840—1860-і роки припадає час інтенсивного розвитку зернового господарства. Поміщики, прагнучи одержати якомога більше товарного зерна, значно розширили посівні площі, переважно за рахунок селян. Доведені до зубожіння, селяни вели свої господарства дуже примітивно. Голод був постійним супутником їхнього життя. У маєтку царського міністра Канкрина тільки протягом 1848—1850 років від голоду померло 500 осіб. У Василівському маєтку графа Попова 1848 року голодувало 200 сімей.

Поміщицькі селяни не мали будь-яких прав. Щоб убити в кріпаках потяг до волі, кріпосники застосовували найжорстокіші кари. Так, городничий міста Оріхова Зайдеман влаштував у своєму будинку катівню. Його дружина знущалась там над сільськими дівчатами: виривала на голові волосся, била палицею по обличчю. Сам городничий бив дворових нагаєм до ран, після чого рани поливав горілкою з сіллю. Дівчат бив головою об стіну, давив горло, роздирав пальцями рот.

Експлуатація, дика сваволя, нелюдські знущання штовхали селян на боротьбу проти гнобителів. Один з перших значних селянських виступів на Запоріжжі відбувся в липні 1840 року в Григорівці, Веселянці, Юльївці, Царициному Куті, Хитрівці, коли селяни відмовилися збирати поміщицький хліб.

Кріпаки села Первозванівки влітку 1858 року виступили проти поміщиці Беккер. Виступ підтримали покріпачені селяни 27 навколишніх сіл. У донесенні царю начальник III відділення жандармського корпусу повідомляв, що «…двадцять тисяч жителів навколишніх сіл підтримували дух непокірності». Серед організаторів повстання були солдати-відпускники — учасники Кримської війни Д. Тищенко і М. Бойко. Повстання селян було жорстоко придушене.

Селянська реформа 1861 рокуРедагувати

Наростаючі селянські заворушення, дальший розвиток продуктивних сил, для яких кріпацтво ставало гальмом, примусили царський уряд визнати необхідним звільнення селян згори, не чекаючи, поки вони самі визволяться знизу. Уряд зробив усе можливе, щоб захистити інтереси поміщиків. Селян запорізького краю теж безсоромно пограбували. Так, якщо до реформи кріпаки Мелітопольського і Бердянського повітів мали 59,2 тис. десятин землі, то після реформи у них було всього 43,3 тис., причому кращу землю поміщики відмежували собі. Вони також широко скористались наданим правом зменшувати площі селянських наділів, виділяти їм неповні, нижчі, або т. зв. дарчі душові наділи. Це давало можливість поміщикам тримати в своїх руках родючі землі і, водночас, забезпечувати своє господарство дешевою робочою силою. 3909 селян Мелітопольського та Бердянського повітів одержали всього 5171 десятину «дарчої» землі.

За политу кров’ю і потом землю селянин змушений був платити великий викуп. Селяни Таврійської губернії мали виплатити 1200 тис. крб., фактично ж до 1906 року вони виплатили 1800 тис. карбованців.

На грабіжницьку реформу селяни Запоріжжя відповіли масовими протестами. Одними з перших виступили в березні 1861 року недавні кріпаки с. Катеринівки Мелітопольського повіту. Ознайомившись 25 березня з маніфестом та «Положенням» і не знайшовши там того, чого чекали, вони не повірили в справжність маніфесту, відмовились виконувати панщину. їх підтримали селяни Ганнівки, Михайлівни та Єлизаветівки. Рішучий характер мав виступ селян у маєтку брата царя теж на Мелітопольщині. Понад 2 тис. селян відмовилися визнати «Положення», вимагаючи наділення землею без будь-якого викупу. Особливо впертим і довгочасним виявився виступ селян села Обиточного Бердянського повіту, який з перервами тривав з квітня 1861 до листопада 1863 року. Кілька разів уряд посилав сюди війська.

Поодинокі селянські заворушення в краї не припинялись протягом усього післяреформеного періоду. Так, у вересні 1886 року колишні кріпаки поміщика Іваненка села Благовіщенки Мелітопольського повіту виступили проти поміщика, від якого одержали після реформи 1861 року четвертні наділи. Спочатку вони орендували землю на умовах скіпщини і відробітку, а з 1886 року Іваненко запропонував перейти на грошову оплату, причому на кабальних умовах. Вкрай обурені селяни повстали проти поміщика. У 1877 році в селах Петровському та Миколаївці Олександрівського повіту селяни захопили толоку, здану поміщиком в оренду іншим особам.

У червні 1885 року відбулося заворушення сільськогосподарських робітників у селі Павлівці Олександрівського повіту. Причиною його було побиття і звільнення управителем поміщицької економії двох робітників. Кинувши роботу, 60 робітників економії вимагали повного розрахунку до закінчення строку найму. Діставши відмову, вони оточили контору економії. Для розправи над селянами туди прибула поліція. Отже, військовою силою, різками, багнетами царизм придушував виступи, якими супроводжувалось запровадження грабіжницької реформи.

Господарство після 1861 рокуРедагувати

Капіталістичні відносини швидко проникали в сільське господарство степової України, яке ставало підприємницьким, торговим. Це сприяло виникненню багатьох нових сіл, виселків і хуторів, особливо в Таврійській губернії. Наприкінці XIX ст. на території сучасної Запорізької області розорювання земель в основному завершилось. На цей час площа засіву польових, головним чином зернових культур, перевищила 1725 тис. десятин землі (ярова пшениця займала 830 тис.; ячмінь — 500 тис. десятин). Валовий збір усіх продовольчих культур (без вівса, картоплі та олійних) протягом шестиріччя (1895—1900 рр.) становив пересічно на рік 44 700 тис. пудів.

На прикладі селянського господарства в пореформений період у Дніпровському, Мелітопольському та Бердянському повітах (територія двох останніх становить близько 75% території сучасної Запорізької області), селянство поділялося на 3 основні групи селян: біднота (безпосівні та з посівом до 10 десятин) становила 40 % господарств, їй належало 174 496 десятин посіву (12 % усіх посівних площ); середняки (з посівом 10—25 десятин) господарств було 40 %, вони мали 540 093 десятини (38 % посіву); заможні селяни з посівом понад 25 десятин було 20% та ця найменш чисельна група зосередила в своїх руках половину всіх посівів — 724 678 десятин, їй належали 47,2 % знарядь обробітку, майже всі збиральні машини (92,8 %.), понад 50 % великої рогатої худоби.

Третина селянських господарств Бердянського та Мелітопольського повітів змушена була, здавши землю в оренду куркулям, шукати заробітків. Не в кращому становищі були й селяни Олександрівського повіту, де на початок XX ст. кількість бідняцьких дворів досягла 55,9 процента.

У 1880—1890-х роках міста Олександрівськ, Бердянськ, Мелітополь, Оріхів, село Гуляйполе стали великими робітничими ринками. Сюди прямували десятки тисяч заробітчан. Капіталізовані поміщицькі, куркульські та фермерські колоністські господарства широко використовували дешеву робочу силу. Робочий день сільськогосподарських робітників був довшим, ніж у худоби. Так, у найбільш гарячу пору, влітку, вола використовували на роботах протягом 10 годин на добу, коня — протягом 11 годин, а робочий день наймита тривав 14—15 годин. В окремих економіях Олександрівського повіту роботу починали о 3-й годині ранку, а кінчали о 9-й вечора. За важку працю наймит одержував малу платню. Середня заробітна плата сільськогосподарського робітника у Катеринославській губернії у 1883—1900 рр. на сівбі не перевищувала 30 коп., на косовиці — 50, на жнивах —-95 коп. їжу одержували робітники несмачну і нетривну. Особливо терпіли вони від недоброякісної води. В степових надозівських районах криниць було дуже мало, воду доводилось возити за десятки кілометрів. Для цього копали великі ями, заливали цементом, де й зберігали воду. Ям, як правило, нічим не накривали, тому вони забруднювались. Від пиття такої води люди часто захворювали на шлункові хвороби. Житлові умови сільськогосподарських робітників були тяжкими.

Великі площі родючих земель, гонитва за легкою наживою, нестача робочих рук змушували поміщиків та куркулів досить широко застосовувати машини. У 1889 році на Запоріжжі машини під час сівби та збирання врожаю застосовувались на третині площі орної землі.

Широкий попит на машини стимулював виникнення в Олександрівську заводів по виготовленню плугів, жниварок та борін. На кожному з них працювало по 400—500 робітників. У 1883 році в Бердянську капіталіст Д. Грієвз побудував завод, на якому працювало понад тисячу робітників. Невеликі підприємства по виготовленню сільськогосподарських машин і знарядь виникли в Молочанську, Мелітополі, Токмаку, Софіївці, Кічкасі, Хортиці, Гуляйполі, Оріхові та деяких інших населених пунктах.

З розвитком капіталізму розширювалось будівництво залізниць, які з’єднували глибинні райони з портами Чорного та Азовського морів. Одна з перших — Лозово-Севастопольська, побудована в 70-х роках XIX ст., пролягла через усю територію області з півночі на південь. Колія ЧаплинеБердянськ з’явилась у 1898 році; 1900 року почала діяти друга Катерининська залізниця, яка пролягла від станції Волноваха через Пологи до Олександрівська, і далі через Дніпро поблизу Кічкаса до станції Довгинцеве; дещо пізніше вступила в експлуатацію ще одна колія — від станції Федорівка через Токмак до Царекостянтинівки.

Перші десятиріччя післяреформеного періоду на Запоріжжі позначались швидким зростанням населення. Якщо в Росії з 1861 по 1897 рік населення збільшилося приблизно на одну третину, то на території сучасної Запорізької області за той же час воно зросло майже в два з половиною рази — з 391 тис. до 960,6 тис. чоловік. Із загальної кількості населення в містах і містечках проживало тільки 120 тис. чоловік. Основна маса міського населення зосереджувалась в таких містах, як Олександрівськ (18,8 тис.), Бердянськ (26,5). Мелітополь (17,3), Токмак (21,5).

Зростання промисловості, міського населення, товарності в сільському господарстві сприяли пожвавленню внутрішньої торгівлі та експорту товарів за кордон. У великих населених пунктах були постійні базари, щороку відбувалось по 2—3 ярмарки. На ярмарках і базарах торгували кіньми, великою рогатою худобою, салом, олією, ремісничими виробами. З часом Північна Таврія стала одним із значних хлібних районів. Багато зерна вивозилось по Дніпру та залізницею до чорноморських портів, а звідти відправлялось за кордон. 1900 року з Олександрівська до Херсона по Дніпру перевезено 18 691 тис. пудів хліба. Важливим портом по експорту хліба був Бердянськ, звідки середньорічний вивіз пшениці у 1866— 1870 рр. становив 7,8 млн. пудів, а в 1891—1895 рр.— 10,5 млн. пудів.

І далі розвивалось садівництво та виноградарство. Чимало виноградників розташувалось навколо Бердянська, Кам’янки-Дніпровської, Великої Знам’янки та болгарських поселень на узбережжі Азовського моря. З винограду виробляли вино, яке потрапляло головним чином на внутрішні ринки.

У післяреформені роки в краї відбулося деяке зрушення в галузі освіти й культури. В повітових центрах та заштатних містах — Оріхові, Ногайську й Великому Токмаку були відкриті гімназії та кілька інших середніх учбових закладів, у повітах — кілька десятків початкових шкіл.

Але для широких трудящих мас, особливо сільської місцевості, шлях до школи був нелегким. Так, наприклад, у селах Північної Таврії із загальної кількості дітей шкільного віку — 97 677 — в школах навчалось тільки 23 620 дітей, у т. ч. дівчаток 5650. Закінчили школу 1886 року всього 6,1 %, у т. ч. дівчаток 3,4 процента.

В 1890-ті роки швидкими темпами розвивається промисловість. На Запоріжжі вже діяло кілька десятків різних промислових і торговельних підприємств, на яких було зайнято близько 7 тис. чоловік. Робітники зазнавали нещадної експлуатації від українських, російських та іноземних капіталістів. Робочий день на підприємствах тривав 12—15, а на окремих і 18 годин. Заробітна плата більшості робітників не перевищувала 12—20 крб. на місяць. Тяжкими були житлові умови. Все це викликало протест і обурення робітників. Вони піднімались на боротьбу проти своїх гнобителів.

Першими на Запоріжжі застрайкували в червні 1885 року 400 робітників станції Олександрівськ та Південних залізничних майстерень. Вони протестували проти нових, введених підприємцями умов прийому на роботу, за яких знижувався заробіток, знімались безкоштовні проїзні квитки, медичне обслуговування тощо. 30 січня 1888 року спалахнув страйк робітників чавуноливарного заводу Классена в Мелітополі, а 18 липня 1894 року знову страйкували залізничники Олександрівська.

Російська революція 1905-1907 роківРедагувати

Перший соціал-демократичний гурток, створений 1899 року в Олександрівську, проіснував близько двох років. 1902 року виник загальноміський комітет РСДРП. Тоді ж Артем (Ф. А. Сергеев) створив соціал-демократичний гурток іскрівського напрямку в селі Федорівці Олександрівського повіту. Мелітопольська соціал-демократична група «Искорка» оформилась у 1903 році. Того ж року заснована соціал-демократична організація в Бердянську. У 1905 році виникли соціал-демократичні організації на станції Пологи, в Оріхові, Великому Токмаку, в селах Якимівці і Михайлівці. Соціал-демократичні організації керували революційними виступами селян. У 1904 році Олександрівський комітет РСДРП підтримував постійний зв’язок з 16 селами повіту.

У відповідь на розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року робітники Олександрівська провели масовий страйк, в якому взяло участь близько 5 тис. чоловік. До них приєдналися робітники промислових підприємств Софіївки, Хортиці, Оріхова. 5 березня застрайкували робітники заводу землеробських машин Фукса у Великому Токмаку, а наприкінці березня — на бердянських заводах Грієвза та Матіаса, в яких взяло участь 1000 робітників. Під час Жовтневого всеросійського страйку, в якому активну участь брали залізничники запорізького краю, почали виникати профспілкові організації. Так, у Мелітополі створилося 11 профспілок із загальною кількістю 700 членів. Профспілки виникли в Оріхові, Олександрівську, Бердянську, Великому Токмаку, Якимівці.

Боротьбу московського пролетаріату, що розпочав 9 грудня 1905 року збройне повстання підтримали робітники Олександрівська, що 10 грудня розпочали загальний політичний страйк, що переріс у збройне повстання. Виступивши зі зброєю в руках, робітники будували барикади, а бойові дружини захопили вокзал і залізничні майстерні. На допомогу повсталим прибули робітники станції Синельникове, Нижньодніпровська, Нікополя, а також селяни Вознесенки, Кушугума і Миколаївки. Слабо озброєні і недостатньо організовані робітники зазнали великих втрат. Серед трьох тисяч робітників, службовців і селян лише 300—500 мали зброю. Збройні сутички з поліцією і царськими військами відбувалися 12—13 грудня. 14 грудня повстання придушили.

У 1905—1906 рр. страйкували робітники Бердянська, Мелітополя, Великого Токмака, залізничники станцій Пологи, Федорівна тощо. Бурхливо розгортався селянський рух. В усіх трьох повітах відбувались виступи селян. Великою активністю відзначалася боротьба селян в Олександрівському та Мелітопольському повітах. Особливо відзначилась біднота сіл Пологів, Федорівни (тепер Чубарівки), Малокатеринівки, Кінських Роздорів, Андріївни, Михайло-Льовшиного Олександрівського повіту. В Мелітопольському повіті виступили селяни 11 волостей. Заворушення відбулися в Кам’янці, Великій і Малій Білозерці, Веселому, Балках, Михайлівці, Іванівці та інших селах. Селяни захоплювали землю, громили і підпалювали поміщицькі садиби. Селяни Великої Знам’янки поставили вимогу перед управителем економій одного з найбільших поміщиків півдня М. Романова передати в оренду 20 тис. десятин землі по 5 крб. за десятину та повернути гроші, стягнуті економіями за штрафи. Не діставши позитивної відповіді, вони протягом З—8 грудня 1905 року вчинили кілька нападів на економії Романова, маєтки поміщиків Шредерів та Зудермана. Повсталі розібрали 300 коней, понад 12 тис. овець, багато різного сільськогосподарського реманенту, майна, тисячі пудів хліба. Повстання придушили збройною силою.

Після поразки революції 1905—1907 рр. царські сатрапи жорстоко розправились з учасниками грудневого збройного повстання в Олександрівську. Багатьох робітників козаки і чорносотенці порубали на місці під час вуличних сутичок, 800 повстанців кинули за грати. За участь у революційних виступах лише в Мелітопольському повіті було заарештовано 670 селян. Багатьох з них засуджено до каторжних робіт і на вічне поселення в Сибіру. У 1907 році таврійський губернатор скаржився цареві, що «тюремні приміщення переповнені у 3—4 рази зверх комплекту». Він просив кошти на будівництво нових в’язниць та посилення охорони. Жорстоких переслідувань зазнали організації РСДРП Олександрівська, Мелітополя, Бердянська, Токмака. їх майже повністю розгромили.

Економічне зростанняРедагувати

Запроваджена царським урядом столипінська реформа дуже гостро вдарила по общинному землеволодінню на Запоріжжі, де воно становило близько 80 % Особливо пограбованою виявилась община в Мелітопольському повіті — з неї вийшли 55,4 % дворів. Куркулі тут створили 1508 хуторів. Вихід з общини для малоземельних селян означав цілковите розорення. Не маючи робочої худоби й реманенту, позбавлені можливості користуватись вигонами та іншими угіддями, бідняки нерідко спродували свої наділи, остаточно перетворюючись на батраків або робітників промислових міст.

Куркулі ухитрялися скуповувати сотні десятин землі. Тільки в 1910 році в Бердянському та Мелітопольському повітах бідняки з наділом до 5 десятин продали 5621 десятину землі, власниками якої в Бердянському повіті у 87 випадках із 100 виявились куркулі, в Мелітопольському — в 97. Отже, внаслідок столипінської реформи ще більше поглибилось класове розшарування селянства. Напередодні першої світової війни в селах Мелітопольського повіту пролетарські та напівпролетарські групи становили 54,5 % усіх селянських дворів, а володіли вони лише 8,9 % посіву, мали 9,6 % землеробських знарядь, 10,2 % робочої худоби, 1,5 % овець тощо.

Промислове піднесення в країні в 1910—1911 рр. вплинуло на подальший розвиток промисловості на Запоріжжі. В 1914 році тут налічувалось 657 підприємств. Особливого розвитку набуло виробництво сільськогосподарських машин і знарядь. На той час близько 45 % продукції сільськогосподарського машинобудування, що вироблялася на Україні, давали заводи Олександрівська, Бердянська, Токмака, Мелітополя. Розвивалась борошномельна промисловість. Тут працювало понад 100 парових борошномельних млинів, олійниці, цегельно-черепичні заводи. Проте питома вага промислової продукції не перевищувала й 11 % продукції народного господарства краю. На промислових підприємствах налічувалось всього 22 тис. робітників.

Наприкінці 1910 року нова хвиля революційного піднесення здійнялась на Запоріжжі. За неповними даними тільки в 1912 році тут відбулося сім робітничих страйків, не припинялися вони і в наступні роки. У 1908—1912 рр. відновили діяльність більшовицькі організації повітових міст. В цей час в Олександрівську побував професіональний революціонер Ф. В. Ленгнік.

Медицина й освітаРедагувати

У 1910 році на території сучасної Запорізької області налічувалось всього 36 лікувальних закладів (15 — у містах і 21 — в сільській місцевості), з них 28 лікарень, у т. ч. 2 залізничні і 2 тюремні. Всі установи охорони здоров’я обслуговували 92 лікарі та 35 акушерок. Погані житлові умови, постійне недоїдання були придатним грунтом для епідемій віспи, холери, висипного і черевного тифу та інших пошесних хвороб. Переважна більшість населення лікувалася народними засобами.

Чималі зрушення в соціально-економічному житті краю, які сталися в після-реформений період, мало позначились на розвитку освіти й культури. Переважна більшість населення лишалась неписьменною. За даними всеросійського перепису 1897 року в містах налічувалось тільки 42—45 % письменних, у сільській місцевості — 24 % Письменними були, головним чином, заможні верстви населення — дворяни, духівництво, буржуазія, чиновники. Основна ж маса робітників, селян та ремісників не вміла ні читати, ні писати. Особливо багато неписьменних було серед затурканого злиднями і забитого національними утисками корінного українського населення. Так, серед українців — чоловіків письменних було 30,9, серед жінок — 6,5 % Із 100 осіб чоловічого українського населення вищепочаткові училища закінчило тільки 0,3 %, а серед жінок ще менше.

На території сучасної Запорізької області не було жодного вищого навчального закладу. В 10 гімназіях, реальних та технічних училищах навчалося 2800 учнів. Діти трудящих вчились у початкових земських та церковнопарафіяльних школах. Таких шкіл у 1914 році в усьому краї налічувалось 692, в них навчалось 63,5 тис. дітей. Багато дітей трудящих не могло потрапити до цих шкіл. Лише в Мелітопольському повіті 1914 року через нестачу вчителів і приміщень у прийомі до школи відмовлено. 3798 дітям.

На Запоріжжі 1913 року налічувалось 499 невеликих бібліотек, з них у Мелітопольському повіті — 131, з книжковим фондом 159,1 тис. примірників. 186 бібліотек Олександрівського повіту налічували пересічно по 153 книги.

Новітня історіяРедагувати

Перша світова війнаРедагувати

Навесні 1915 року сколихнулась нова хвиля революційного піднесення. На Запоріжжі відновлювалась діяльність більшовицьких груп, пожвавили роботу профспілки. Значно зміцніли більшовицькі групи Олександрівська, зокрема: в третіх тилових автомобільних майстернях на чолі з робітниками Каконіним і Ф. М. Виноградовим, на дротовому заводі, заводі «Борман-Шведе і К°». Особливо міцною і впливовою була група на щойно введеному в дію моторобудівному заводі ДЕКА, очолювана більшовиками Й. Т. Леппіком, М. С. Буфетовим, М. І. Харченком. Активно діяли більшовики в об’єднаних партійних організаціях Мелітополя та більшовицькі групи на заводах Грієвза, Матіаса і Горохова в Бердянську.

11 травня 1916 року застрайкувало 800 робітників Азово-Чорноморського заводу в Бердянську. У червні того ж року страйкували робітники машинобудівного заводу Нейфельда в с. Лісному Бердянського повіту, а в липні — 800 робітників заводу Зафермана у Мелітополі. 5 січня 1917 року на взуттєвій фабриці Олександрівська розпочався страйк. Страйкарів підтримали 13 січня робітники залізничних майстерень, а 17 січня — кравецької майстерні Лацмана.

Доба Української революціїРедагувати

Після Російської революції 1917 рокуРедагувати

4 березня з ініціативи робітників заводу ДЕКА в Олександрівську відбувся багатотисячний мітинг, на якому виступили більшовики І. А. Гаврилов, Й. Т. Леппік, Є. М. Малова і закликали робітників ліквідувати органи царської адміністрації, суд і поліцію, створити революційні організації робітників і селян. Після мітингу демонстранти рушили до в’язниці, і з участю спеціально обраної комісії звільнили політичних в’язнів. У Бердянську та інших містах і селах краю також відбулись демонстрації і мітинги. Водночас почали створюватись Ради робітничих і солдатських, а на селі — селянських депутатів. У багатьох з них, особливо в містах керівництво мали меншовики та есери, що підтримували Тимчасовий уряд.

Паралельно з Радами у містах створювались «громадські комітети», до яких входили представники місцевої буржуазії, земств, угодовських партій. Керівна роль у них належала кадетам, що повністю підтримували політику Тимчасового уряду. Повсюди продовжували діяти старі органи влади: у містах — міські думи та управи, в повітах та волостях — земські установи.

Під впливом Лютневої революції всі прошарки населення були втягнені в політичну боротьбу. На Запоріжжі діяли різні політичні партії та громадські організації. Лише в Бердянську налічувалось понад 15 різних партій: більшовики і меншовики, кадети, народні соціалісти, есери, анархісти, українські есери, єврейські націоналісти тощо.

Революція активізувала український національно-визвольний рух, позбавленого елементарних національних прав — навчання рідною мовою, розвитку національної культури. Українські націоналісти створювали у повітових містах краю були утворені повітові ради, де керівна роль належала національним партіям. Найбільш численними виявились організації українських есерів, виразників ідеології заможного українського селянства.

Російські більшовицьки сили концетрувалися у середовищі заводських робітників великих міст: портовиків, залізничників та наймитів, розкиданих по селах і поміщицьких економіях. Великий вплив на місцеве населення мали військові частини з більшовицьким елементом, такі як запасні полки: 42-й, розташований у Мелітополі, 46-й — у Бердянську, 48-й — в Оріхові, автомобільні майстерні — у Великому Токмаку, треті тилові автомобільні майстерні — в Олександрівську.

Протягом квітня 1917 року закінчилась організація профспілок на заводах Токмака. У травні виникла професійна спілка металістів у Бердянську; 11 червня 1917 року в Олександрівську відбулись збори делегатів профспілок, які ухвалили об’єднати всі профспілки міста в «Спілку спілок».

На початку червня 1917 року в Олександрівську спалахнув страйк робітників на фабриці «Бр. Теверевські і К°», 11 липня застрайкували робітники заводу «Борман-Шведе і К°». Вони вимагали підвищення заробітної плати. Заворушення відбулися і в Бердянську. Селяни дедалі частіше вступали в конфлікт з поміщиками, самовільно захоплювали землі, відмовлялися сплачувати орендну плату. В с. Жеребці Олександрівського повіту матрос Шрамко, виступаючи на мітингу, закликав «приступити до негайного захоплення землі без будь-якої виплати і не чекаючи Установчих зборів». У Балківській волості Мелітопольського повіту селяни захопили під випас у маєтку поміщика Іваненка 400 десятин сінокосу.

Після VI з’їзду партії більшовицькі організації на Запоріжжі почали готувати народні маси до збройного повстання. У серпні 1917 року в Олександрівську на заводах ДЕКА, Наталенка та інших створювались бойові дружини, у Мелітополі сформувався загін Червоної гвардії. Більшовицькі організації закликали маси до боротьби з заколотом генерала Корнілова. 29 серпня у Бердянську відбулося термінове засідання Ради робітничих і солдатських депутатів та повітової Ради селянських депутатів, на якому було створено тимчасовий революційний комітет. Він звернувся до трудящих повіту і призначив комісарів пошти, телеграфу, залізничного вокзалу, морської пристані, надіслав військову охорону до казначейства і банку. Більшовики повітових центрів активно підтримували революційну боротьбу селянства. У багатьох волостях селяни громили економії, виганяли управителів, забирали хліб з амбарів, худобу, інвентар. За неповними даними, з квітня по жовтень 1917 року в Бердянському та Мелітопольському повітах відбулося 83 гострі конфлікти між селянами та поміщиками.

Не виявив довіри Тимчасовому уряду другий повітовий з’їзд Рад селянських депутатів, який відбувся 17—19 вересня 1917 року в Бердянську. Більшовики Запоріжжя діставали постійну допомогу від ЦК РСДРП(б) та Катеринославської більшовицької організації. В цей час тут побували Василь Аверін та Мануйло Квірінг. У жовтні 1917 року відвідав Бердянську, Мелітопольську і Великотокмацьку партійні організації парторгані-затор ЦК РСДРП(б) по Таврійській губернії Жан Міллер. До Бердянська прибув на роботу професійний революціонер, член партії з 1901 року Олександр О. Дюмін.

Жовтневий переворот у РосіїРедагувати

26 жовтня 1917 у Петербурзі стався Жовтневий переворот. 27 жовтня 1917 року Мелітопольська міська дума постановила рішуче боротись з «більшовицьким повстанням». В Олександрівську зосередились значні сили українських гайдамаків. Олександрівський міський комітет РКП(б) відрядив М. С. Буфетова до ЦК РКП(б), після чого, за розпорядженням Якова Свердлова зброю було видано в арсеналі Тули. До Олександрівська направили загін Червоної гвардії з Москви та Петрограда, які 2 січня 1918 року встановили Радянську владу. Боротьба більшовиків за встановлення Радянської влади на території Запорізької області тривала з листопада 1917 до лютого 1918 року. Більшовики переобирали сільські та волосні Ради, земельні продовольчі комітети, ліквідовували волосні земства. Більшовики не були численними у на території Запорізької області - у жовтні 1917 року Олександрівська РКП(б) налічувала 200 комуністів, Мелітопольська — 207, Бердянська — 108, Великотокмацька — 1094. Більшовики підбурювали селянську бідноту на відсторонення у Радах й земельних комітетах від заможних селян ("куркулі") та українських націоналістів. У січні—лютому 1918 року Ради селянських депутатів об’єдналися з Радами робітничих і солдатських депутатів.

Рада Народних Комісарів РРФСР 21 січня 1918 року конфіскувала завод ДЕКА в Олександрівську. Мелітопольська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів на початку 1918 року націоналізувала ряд підприємств й млинів.

Бердянська Рада націоналізувала банки, продовольство, 2 заводи, встановила контроль над виробництвом; тут виникли загони Червоної гвардії.

Органи Радянської влади наклали на буржуазію контрибуцію для потреб народної освіти, охорони здоров’я, на утримання Червоної гвардії, допомоги безробітним. У будинки багатіїв переселяли робітничі родини.

За ленінським Декретом про землю на з'їздах рад у Мелітопольському (21—23 січня 1918 року), Бердянському (14—19 лютого 1918 року) й Олександрівському (1 березня) повітах конфісковувалася поміщіцька й надлишкова "куркульська" земля.

Більшовицькі ради організовують привласнення хліба у поміщиків й селян для постачання у Петроград, Москву, Донбас та північні російські губернії. Так протягом лютого—березня 1918 року тільки з Мелітопольського повіту відправлено 595 вагонів хліба. Під керівництвом більшовицьких організацій Ради налагоджували роботу шкіл, лікарень, клубів для перевиховування народу.

Українська Народна РеспублікаРедагувати

Після відозви В. І. Леніна «Соціалістична вітчизна в небезпеці» 24 лютого 2018 року Олександрівська Рада закликала мешканців вступати до Червоної Армії, де набрали 1500 робітників та найбідніших селян Олександрівського повіту. На Олександрійських підприємствах ремонтували бронепоїзди, обладнували пересувні технічні майстерні для частин Червоної Армії.

18 квітня 1918 року, після боїв з більшовицькими повстанцями, австро-німецькі війська зайняли Олександрівськ, 22 квітня — Мелітополь, а до кінця місяця підпорядкували всю територію сучасної Запорізької області. На землі Запорізької області повернулася українська влада УНР й почали відновлювати дію органи самоврядування скасовані більшовиками.

6 березня 1918 року за Законом Української Центральної Ради «Про адміністративно-територіальний поділ України» територія Запорізької області увійшла до новостворених земель: Запоріжжя (івійшли Бердянський й Мелітопольський повіти; центр у Бердянську), Січі (увійшла частина Олександрівського повіту; центр у Січеславі) й Азовської (увійшла частина Олександрівського повіту; центр у Маріуполі)[3].

Перехід загону Дроздовського на ДонщинуРедагувати

На півдні Мелітопольського та Бердянського повітів з румунського фронту на Донщину просувався козацький загін полковника Дроздовського. Весь шлях дроздовців супроводився кривавими розправами над радянськими активістами, більшовиками, червоноармійцями, а також українськими військовими частинами. 15 квітня в районі залізничної станції Якимівка дроздовці майже знищили загін залізничників Полтавського вузла, що просувався до Криму для проведення ремонтно-відбудовних робіт. Із 180 чоловік врятувалися тільки шість. Під Мелітополем дроздовці розстріляли близько 80 осіб, а в самому Мелітополі — 42 особи; 23 квітня вони розстріляли членів Ногайської Ради, 24 квітня — членів президії Бердянської повітової Ради.

Українська держава (29.04.1918-14.12.1918)Редагувати

Внаслідок Гетьманського перевороту Павло Скоропадський очолив створену 29 квітня 1919 року Українську державу. Він скасував поділ УНР на землі того ж 29 квітня 1918 та повернув старий губернський поділ часів Російської імперії.

Австро-німецькі війська грабували майно, вивозили хліб, обдирали селян. Село Новопетрівку вони спочатку пограбували, а потім підпалили, залишивши 300 сімей без будь-яких засобів до існування. У Гуляйполі 19 червня 1918 року було страчено 14 осіб, а 5 більшовицьких агітаторів кинуто до верхньодніпровської в’язниці. У Покровській волості Олександрівського повіту вони спорудили у дворі волосної Ради дві шибениці, й повісили більшовиків. Трупи висіли кілька днів. Вони забрали в селян коней, худобу, посівний матеріал. Багато полів того року залишились незасіяними. Вони вивозили устаткування й різну сировину. Виробництво продукції зменшилося, робітників звільняли з підприємств. У Бердянську на заводі Матіаса втратили роботу 70% робітників.

Більшовики створили проти Української держави й австрійсько-німецьких військ підпільні організації. Вони підбурили загальний страйк залізничників України, до якого 20 липня приєдналися олександрівські залізничники, й потім залізничники Мелітопольського вузла, депо й станції Пологи. 29 серпня 1918 року відбувся загальний страйк робітників друкарень.

28 червня 1918 року за погодженням з Всеукраїнським бюро по керівництву повстанським рухом й виконуючи рішення Таганрозької конференції анархістів, Нестор Махно нелегально, за допомогою більшовиків прибуває в Україну й очолює партизанський загін у Гуляйполі для організації збройної боротьби проти німецько-австрійських та гетьманських військ. Він грабував поміщіків й нападав на німецько-австрійські продовольчі конвої.[4] До осені 1918 року Нестор Махно фактично очолив повстанський рух у всій Катеринославської губернії. До листопада його загони налічували до 6 тисяч осіб.[4]

Гетьманський уряду проводив зачищення від більшовиків, проте пусті більшовицькі обіцянки, важке економічне становище, неспроможність на соціальні реформи гальмувало цей процес. Селяни Олександрівського повіту відмовилися повернути поміщикам націоналізоване Радянською владою й передане їм майно, вирубували ліси, підпалювали маєтки. Вони чинили опір вивезенню хліба до Німеччини. 6 вересня в селі Рубанівці Мелітопольського повіту в будинок німецького коменданта кинуто бомбу, в селі Білецькому Бердянського повіту 22 вересня організовано напад на німецький гарнізон, а в Токмаку — замах на життя начальника варти. На заводі Вайсбейна у Мелітополі, на знак протесту проти звільнення з роботи 15 робітників,

5 вересня 1918 року більшовики Булгаков, Пашин підбурювали робітників до збройного виступу. 8 листопада о 20-й годині на мосту, біля станції Новокарлівка, пущено під укіс поїзд, а на станції Магедове 13 листопада розібрано залізничну колію.

Більшовики організували партизанські загони І. С. Опанасенка, М. П. Барабаша, І. С. Мойсеєнка, Д. М. Сахна, що діяли у північній частині Мелітопольського повіту. В районі Олександрівська виступила більшовицький партизанський загін з близько 1000 осіб, що тримав зв’язок з партизанами Павлоградського повіту.

Директорія УНРРедагувати

За 3-9 листопада 1918 року у Німецькій імперії сталася Листопадова революція, внаслідок якої 11 листопада 1918 Німеччина підписує з Антантою Комп'єнське перемир'я, за яким сліє Капітуляція німецьких військ: припинення військових дій, здача Німецькою імперією сухопутного й морського озброєння, виведення військ з окупованих територій (у тому числі з Української держави).

13 листопада 1918 РРФСР анулює Брестський мирний договір, що фактично означало початок російської експансії в Україну. У листопаді 1918 року почалося негайне виведення Австро-німецьких військ.

Гетьман Павло Скоропадський знаходить інших союзників у лиці Півдня Росії, Він вижає 14 листопада 1918 року Акт федерації, яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою (небільшовицькою) російською державою

14 листопада 1918 утворено Директорію УНР під головуванням Володимира Винниченка. Головним отаманом України призначено Симона Петлюру.

27 листопада 1918 року Нестор Махно зайняв Гуляй-Поле, оголосив його у стані облоги, сформував й очолив "Гуляйпільський революційний штаб". На той час він контролював значну частину Катеринославської губернії.

14 грудня 1918 року повсталими військами Української держави під командуванням Симона Петлюри було повалено режим гетьмана Скоропадського.

Директорія розглядала махновський рух, як частину Української революції й шукала об'єднання з ним для спільної боротьби з російською Червоною армією. Махно відмовився й відповів: «Петлюрівщина - авантюра, відволікаюча увагу мас від революції».[5]

Більшовицькі партизанські загони у грудні 1918 — початку 1919 року підняли повстання проти Директорії УНР у ряді сіл на північ від Мелітополя, у волостях Бердянського та Олександрівського повітів, у селах, прилеглих до Оріхова й станції Пологи. Південні, надозівські райони захопили війська Півдня Росії: районі Бердянська - війська генерала Володимира Май-Маєвського, в Мелітополі й на південь від нього — генерала Павла Тілло. Українська влада УНР зберігалася а північ від Мелітополя, Великого Токмака, Оріхова.

Червоні війська Задніпровської дивізії в лютому 1919 року окупували ряд населених пунктів на південь від Олександрівська, а на початку березня - ряд сіл Мелітопольського й Бердянського повітів, 14 березня — Мелітополь, 15 березня — Бердянськ. Усі раніше створені партизанські більшовицькі загони увійшли у лютому—березні 1919 року до складу Задніпровської дивізії Червоної Армії під командуванням Павла Дибенка.

Військо Вільної території Нестора Махна приєдналося у лютому до Задніпровської дивізії Української радянської армії. Проте коли фронт стабілізувався у квітні 1919 року, більшовики взяли курс на ліквідацію особливого становища Вільної території. Аршинов у своїх спогадах звинуватив радянську владу в організації блокади району, в ході якої затримувалися всі «революційні працівники». Постачання РПАУ снарядами й патронами, за його словами, скоротилося в 5-6 разів. Конфлікт між Махно й Дибенко залагодив командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко, що особисто прибув в Гуляй-Поле 29 квітня.[6]

На вимогу з Харкова Лева Каменева (Розенфельд) піти проти повсталих селян на чолі з Никифором Григор'євим (Серветник) Нестор Махно звинуватив у цьому повстанні розправи більшовиків.[6]

В окупованих районах більшовики проводили продрозкладку - відбирання хліба та харчів для Червоної армії РРФСР та губерній більшовистської Росії. Так, Бердянський повітовий продовольчий комітет до 10 травня 1919 року заготовив 536 тис., а Мелітопольський — 693 тис. пудів зерна.

Створені 8 січня Збройні сили Півдня Росії й навесні 1919 року - державні установи Півдня Росії, що розвинула наступ у бік території Запорізької області. Більшовики у травні 1919 року в Олександрівську сформували полк Червоної армії, а у Мелітополі - комуністичний загін. Селяни Воскресенської волості Олександрівського повіту, озброїлись, хто чим міг, й вийшли на позиції в напрямі Царекостянтинівки.

У травні 1919 року, махновські загони,що складали 3-тю бригаду Червоної Армії, діяли у складі українських радянських військ на донецькому напрямі проти Півдні Росії. Проте Нестор Махно вирішив залишити фронт проти Денікіна. Сам Махно разом із своїми прибічниками втік з Гуляйполя, де перебував його штаб, і переправився на правий берег Дніпра.

Наступ ЗС Півдня РосіїРедагувати

У червні 1919 року Збройні сили Півдня Росії захопили всю територію сучасної Запорізької області. Вони відновили дореволюційні порядки, знищували комуністів.

Більшовики пішли у підпілля та створили партизанські загони: на узбережжі Озівського моря — в районі Бердянська та Ногайська на чолі з Г. 3. Голиком (комісар О. Д. Леванісов); на північ від Мелітополя оперували партизани під керівництвом Шульженка; Олександрівська партизанська бригада під командуванням Зубенка (група партизансько-повстанських військ Лозово-Синельниківського району) контролювала частину Південної залізниці, особливо дільницю Олександрівськ— Мелітополь; відбувались значні операції на лініях Нікополь—Кічкас та Пологи— Чаплине.

Часто загони Махна перетиналися з більшовицькими партизанами.

Вільна територіяРедагувати

На початку вересня Нестор Махно створив Революційну повстанську армії України (РПАУ), у якій налічувалося близько 35 тисяч чоловік, з них щонайменше 10 тисяч були хворі на тиф.

На початку жовтня махновці зайняли Олександрівськ, 28 жовтня, махновці захопили Катеринослав й утримували місто протягом півтора місяців. Вони воювали як проти Півдня Росії, так й проти більшовиків, пропагуючи гасло: «Ради без комуністів». 31 жовтня 1919 року махновці востаннє спробували зайняти Гуляй-Поле, але були вибиті з нього денікінцями. Певний час РПАУ тримала Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, Нікополь, Катеринослав.

Олександрівський більшовицький комітет посилав комуністів до загонів Махна для розкладу (пропагандисти Михайло Полонський, Н. Новицький та інші). Внаслідок проведеної роботи багато махновців почало переходити на бік більшовиків. Так, 15-й махновський полк повністю приєднався до Червоної Армії.

Наступ Червоної арміїРедагувати

З успіхами у військових діях проти Півдня Росії Червона армія у січні 1920 року повністю відвойовує території Запорізької області у ЗСПР. Проте Мелітопольський та Бердянський повіти лишалися прифронтовими. В Олександрівському повіті продовжувався спротив недобитих загонів Нестора Махно. У містах й селах лютував висипний тиф, від якого вмирало багато людей.

Відступаючи ЗСПР вивозили хліб й худобу; лише в Мелітопольському повіті вони забрали у селян 60 % коней і возів, у зв’язку з чим у ряді сіл посівна площа зменшилася на 30 %, а урожай не перевищував 20 пудів зерна з десятини. Майже всі промислові підприємства не працювали.

У квітні 1920 року в межах сучасної Запорізької області діяло 62 комуністичні осередки, в яких перебувало на обліку 743 члени і кандидати в члени партії. У повітах, містах, волостях і селах політвідділами червоноармійських частин були створені ревкоми.

4 квітня 1920 року селян Мелітопольщини примусили в найкоротший строк виконати хлібну розверстку в розмірі 12 млн. пудів зерна. Вітаючи безпартійну конференцію селян Олександрівського повіту, Президія ВУЦВКу закликала ще активніше допомагати Червоній Армії «нагодувати голодуючого робітника і йти по шляху відбудови господарства України».

16 квітня 1920 року з частини Катеринославської і Таврійської губерній створено Олександрівську губернію.

Наступ ВрангеляРедагувати

На початку червня 1920 року з Криму почали наступ війська Петра Врангеля. Такий успіх був можливий унаслідок польсько-радянської війни на заході та через незначні сили Червоної Армії, що лишилися у Надозів'ї. До кінця вересня 1920 року ЗСПР захопили майже всю територію Олександрівської губернії.

Мирні переговори з урядом панської Польщі дали можливість ЦК РКП(б) і Раднаркому зосередити головну увагу на Південному фронті. Сюди були перекинуті із заходу 1-ша кінна армія та інші військові частини, очолені Михайлом Фрунзе, Ієронімом Уборевичем, Климентом Ворошиловим, Семеном Будьонним, Сергієм Гусєвим, Бела Куном та іншими. 2 жовтня 1920 року В. І. Ленін звернувся до незаможних селян України: «Хай же всі і кожен стане грудьми на захист проти Врангеля! Хай усі комітети незаможних селян напружать, як тільки можна, свої сили, допоможуть Червоній Армії добити Врангеля!». Серед незаможників більшовики розгорнули рух за створення кавалерійських з’єднань під лозунгом: «Незаможнику, на куркульського коня — проти Врангеля!». Олександрійський губком партії та губвиконком забирали у селян для Червоної Армії продовольство й підводи

Війська Південного фронту Червоної армії розпочали наступ й наприкінці жовтня 1920 року визволили усю територію Олександрівської губернії, а у середині листопада 1920 року зачистили Крим від ЗСПР Врангеля.

Радянська добаРедагувати

Олександрівська (Запорізька) губернія УСРРРедагувати

Господарство земель Запорізької області внаслідок непримиренної боротьби більшовиків за Україну було майже повністю зруйноване. Основна галузь промисловості губернії — сільськогосподарське машинобудування — в 1920 році дала лише 4,5% довоєнної продукції. На 1 жовтня 1921 року з 300 націоналізованих підприємств харчової промисловості губернії (млинів, олійниць та інші) працювало тільки 8; з 54 металообробних підприємств збереглися й працювали як державні 13, здавалися в оренду 10; з 28 шкіряних підприємств працювало тільки 2. У сільському господарстві виробництво зерна у 1920 році становило лише 24% довоєнного рівня.

Селян починають організовувати у колективні госпадарства, так у колишніх поміщицьких маєтках (особливо на Мелітопольщині), утворювались радянські господарства. Ще в 1920 році виник радгосп «Більшовик», у 1921 році — плодоягідні радгоспи «Садове» та «Підгірний».

Перевихованням народу Запорізької губернії зайнялася більшовицькі газети - 1920 році тут почали виходити газети «Известия» та «Серп і Молот» (органи Запорізького губкому КП(б)У і губвиконкому); у повітах з’явились свої «Известия» (Бердянськ, Мелітополь, Гуляйполе, Великий Токмак), газета «Серп і Молот» — у Молочанську, листок РАТАУ — в Генічеську. У 1921 році в Пологівському районі виникла комуна «Авангард», якій належала чимала роль у залученні трудящого селянства до колективних форм господарювання. Організаторами комуни стали більшовики М. М. Рижов та I. Г. Лозицький. Тут бували В. Я. Чубар, великий пролетарський письменник О. М. Горький (1928 рік), видатні письменники Ф. В. Гладков (1929 рік) і Ф. I. Панфьоров (1930 рік).

В січні 1921 року відбулись вибори до міських, волосних і сільських Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а 7 лютого — до повітових. У лютому 1921 року відбулась перша губернська партійна конференція та губернський з’їзд Рад.

У більшовистській партії були проведені чистки 1921 року на 1 квітня 1922 року в складі губернської партійної організації налічувалось 2566 членів партії.

Запорізька губернська комсомольська організація зросла з 500 комсомольців 25 квітня 1921 року на кінець 1922 року майже втроє.

Після перейменування міста Олександрівськ (на честь російського імператора) на Запоріжжя 23 березня 1921 року Олександрівська губернія перейменована на Запорізьку губернію (за текстом постанови ВУЦВК — Запоріжська).

Голод 1921 рокуРедагувати

Через неврожай 1921 року у губернії голодувало 900 тисяч осіб. Селян, що найбільше потерпіли від неврожаю, звільнили від продподатку.

Як наслідок голоду за січень—квітень 1922 року кількість коней зменшилась у 4 рази, великої рогатої худоби — майже в 4 рази.

Держава виділила Запорізькій губернії 2,4 млн. пудів зерна переважно з Подільскої губернії. З них для посіву було одержано 1055 тис. пудів зерна, що дало можливість засіяти половину посівних площ. 20 і 21 червня 1922 року в Запоріжжі та Мелітополі, у зв’язку з голодом, побували голова ЦВК М. І. Калінін і голова ВУЦВКу Г. І. Петровський.

Комуна «Маяк» (тепер Новомиколаївського району) утворили у 1920 році на землях Казахстану селяни і червоноармійці, що свого часу переселились з України. У голод 1922 року вони вирішили повернутись в Україну. З 120 осіб у дорозі померло понад 40 осіб, а ті, що добрались до місця, оселились у зруйнованому поміщицькому маєтку. За 2 роки комунари відбудувались, освоїли землі, що використовувалося для пропаганди колективного ведення господарства.

Антибільшовицьке повстання 1921 рокуРедагувати

Тривав антибільшовицький спротив центром якого був Гуляйпільський повіт. Тільки у Великотокмацькому повіті стратили 150 більшовиків й радянських активістів. В повітах, волостях й по селах більшовики організовували групи самозахисту, кавалерійські й тачанкові загони. За неповними даними в них було тільки членів Комнезаму 1590 осіб. Для боротьби проти повстанців до Запорізької губернії прибула Політсекція Олександрівського району на чолі з народним комісаром внутрішніх справ УСРР Володимиром Антоновим-Овсієнком. В цей час вищим органом губернії стала Надзвичайна губернська Нарада у складі Голови Наради (нач. політсекції), командира групи військ Олександрівського району, голів губревкому, продгубкому, члена бюро губному, голови губчека, начальника особливого відділу армії. Для розправи над повсталими селянами прибули частини Червоної Армії (42-а і 30-а дивізії та 9-а кавалерійська дивізія). Операцією по ліквідації повстанців безпосередньо керував заступник командуючого військами України і Криму Роберт Ейдеман, що завершилася у серпні 1921 року.

У складі Катеринославської губерніїРедагувати

Під час здійснення на Україні адміністративно-територіальних реформ (1922— 1925 рр.) 21 жовтня 1922 року Запорізька губернія ліквідована, а її територія увійшла до складу Катеринославської губернії. У квітні 1923 року після реорганізації повітів на округи в межах сучасної Запорізької області утворились Запорізька, Мелітопольська та Бердянська округи. В липні 1925 року у зв’язку з укрупненням Бердянську округу ліквідували, а її райони відійшли до Запорізької та Мелітопольської округ.

Утвердження більшовицького режимуРедагувати

Запорізький завод відновив випуск моторів, почала діяти авторемонтна майстерня, запрацювали 3 парові млини. У Мелітополі на базі колишнього заводу Зафермана утворилась промислова артіль «Перемога». Вона випускала нафтові двигуни. Було відбудовано і розширено електричну станцію Азово-Чорноморського заводу в місті Бердянську. У Великому Токмаку 4 приватні підприємства об’єдналися в один завод «Червоний прогрес». У 1923 році завод виготовив партію тракторів марки «Запорожець».

Виробництво сільськогосподарських машин сконцентрувалось на заводах Запоріжжя, Бердянська, Мелітополя, Софіївки, Кічкаса, Токмака, Молочанська. Уряд у 1922 році створив у Запоріжжі Південний трест сільськогосподарських машинобудівних заводів. У 1924 році заводи «Сільмаштресту» за рівнем виробництва досягли довоєнного 1913 року. Завод «Комунар», на якому працювало понад 1700 робітників, у 1923/1924 господарському році дав 41% загальносоюзного випуску збиральних машин. У 1924 році на Великотокмацькому заводі «Червоний прогрес» почалося серійне виробництво тракторів. Разом з Харківським паровозобудівним заводом, що також випускав ці машини, у 1925/1926 році випущено 383 трактори.

У 1925 році на Запоріжжі налічувалось понад 5500 безробітних.

У здійсненні політики комуністичної партії на селі використовувалися для колективізації Комітети незаможних селян. У 1925 році по Запорізькому округу налічувалось 13 тис. членів КНС. У 1922—1923 роках організувались радгоспи: «Відродження», «Акермень», «Веселе» та інші. У багатьох селах з наймитів й бідноти створюють колгоспи. На 1 жовтня 1925 року в межах сучасної Запорізької області працювали вже 62 комуни, 170 артілей та 82 товариства по спільному обробітку землі. В цей час споживча кооперація охопила близько 66 тис. селянських дворів, сільськогосподарська — 58,3 тис. господарств.

З 1922 року в районах Великого Токмака і Пологів на базі високоякісного каоліну місцеві майстри почали виготовляти гончарні вироби.

Щороку радянська влада збільшувала витрати на народну освіту, бібліотек, клубів, хат-читалень. Провадилась чимала робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 1925 році на Запоріжжі діяло 450 шкіл лікнепу, де навчалось понад 14 тис. осіб. Працювало 1118 початкових і 7-річних шкіл, в яких навчалося 101,2 тис. дітей, тобто понад 65 % дітей шкільного віку. Для сиріт було відкрито 8 дитячих будинків, де виховувалось 1465 дітей. Були відкриті десятки професійно-технічних шкіл та інших спеціальних середніх навчальних закладів. У 1925/26 навчальному році діяли 3 виші. У 1925 році на Запоріжжі налічувалось 247 клубів і сільбудів, 338 хат-читалень, понад 300 бібліотек (без шкільних), 38 кіно- і 34 радіоустановки; 572 гуртки, створені при клубах, охоплювали близько 12 тис. учасників художньої самодіяльності.

Починає створюватися українська соціалістична культура. Так 1923 року група співців-кобзарів, серед яких був і представник Запоріжжя, склала в Харкові думу «Про військо Червоне, про Леніна батька і синів його вірних».

У 1922 році більшовицькі організації губернії провели агітацію щодо утворення єдиної багатонаціональної союзної держави; були проведені мітинги робітників і селян, повітові з’їзди Рад, за входження УРСР до новостворюваного Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У червні 1923 року в зв’язку з «нотою Керзона» народ нацьковувався більшовиками на англійський уряд зі створенням гнівливих відозв до радянського уряду у Москві з погрозами: «ми виступимо як один, із зброєю в руках, пошлемо своїх синів на захист своїх завоювань... Геть керзонів! Ми їх розкерзонимо!».

У траурні січневі дні 1924 рокусмерті В. І. Леніна у містах й селах проводили траурні мітинги і збори, на яких народ висловлював глубокий сум, заявляючи про свою безмежну відданість більшовицькій партії, бажання влитись у її ряди. Так за ленінського призову у перші тижні подали заявки на вступ у більшовицьку партію понад 1800 осіб. У грудні 1925 року на Запоріжжі вже налічувалось 4952 членів й кандидатів у члени КП(б)У та 13 527 членів комсомолу.

1925 року на Запоріжжі досягнуто довоєнного (1913 р.) рівня виробництва. Того року соціалістичний сектор дав 80 % усієї продукції. Витіснявся приватний капітал і з торгівлі та інших ділянок народного господарства.

ІндустріалізаціяРедагувати

ДніпрогесРедагувати

Після завершення відбудовного періоду радянський народ приступив до здійснення індустріалізації країни, проголошеної XIV з’їздом ВКП(б). У загальному плані індустріалізації значне місце належало Запоріжжю. 1-ша Всеукраїнська конференція КП(б)У, що відбулась у Харкові в жовтні 1926 року, прийняла рішення про початок спорудження у 1926/27 господарському році Дніпрогесу — однієї з найбільших на той час гідроелектростанцій Європи. Вона мала постачати електроенергію великим промисловим центрам Наддніпрянщини та розв’язати проблему судноплавства Дніпром. Попередні підготовчі роботи почалися на Дніпрі біля Запоріжжя ще у серпні 1921 року. Ця робота розгорнулась згідно з планом ГОЕЛРО. В лютому 1927 року створено Управління будівництвом Дніпровської гідроелектростанції, очолене уповноваженим ЦК ВКП(б) і РНК СРСР Е. І. Квірінгом та інженерами-енергетиками Олександром Вінтером, Б. Є. Веденєєвим і Павлом Ротертом. У березні 1927 року на правому березі Дніпра, поблизу Кічкаса, з’явились перші будівельники, в жовтні їх уже було понад 12 тисяч. 8 листопада 1927 року, в день 10-річчя Великого Жовтня, урочисто закладено Дніпровську гідроелектростанцію.

Дніпрогес мав бути зданий через 5 років — до 1 січня 1933 року. Проте.більшовицька організація Дніпробуду (близько 5 тис. комуністів) у листопаді 1929 року, узяла зобов’язання, що 63-тисячний колектив дніпробудівців пустить гідростанцію 1 травня 1932 року.

ЗаводиРедагувати

На будівництво й роботу направлялися кадри з РРФСР.

Завод «Комунар» у роки першої п’ятирічки повністю відродився і перебудувався: у 1930 році було вироблено 1500 зернових комбайнів, а у 1932 році - 5953. 10 жовтня 1932 року видав першу плавку високоякісної сталі електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь».

За другої п’ятирічки (1933—1937 рр.) було побудовано заводи: «Запоріжсталь», коксохімічний, феросплавний, електродний та інші. Одночасно з Дніпрогесом споруджувався гігант чорної металургії «Запоріжсталь». Завод «Запоріжсталь» мав стати основою величезного промислового комбінату. В листопаді 1933 року тут задули першу доменну піч, а в 1936 році пущено перший у країні слябінг. Всього за роки довоєнних п’ятирічок введено в експлуатацію 3 доменні й 10 мартенівських печей, прокатні стани — тонколистовий та холодного прокату. Завод став одним з найбільших металургійних підприємств Радянського Союзу. Лише одна його піч давала стільки чавуну, скільки в 1937 році випускали металургійні заводи Італії і Польщі разом узяті. Першим підприємством кольорової металургії на Україні став Дніпровський алюмінієвий завод, який у червні 1933 року видав першу продукцію.

2-гу п’ятирічку промисловість Запорізької області виконала достроково. У частці продукції СРСР вона виробляла алюмінію 60 %, комбайнів — 40, феросплавів — 60, магнію — 100 процентів.

Для інтенсивної експлуатації робітників було поширено Стахановський рух, що виник 1935 року, й охопив усі ланки промисловості. Під керівництвом більшовицької партії роботу по втягненню до стахановського руху всієї молоді провадив комсомол. Так, на заводі «Запоріжсталь» із загальної кількості працюючих — стахановців було 49 процентів. Змаганням в області було охоплено 98 % комсомольців. На підприємствах Запоріжжя у 1936 році працювало 504 комсомольсько-молодіжні бригади: молодь повністю обслуговувала одну доменну піч, одну турбіну Дніпрогесу, 5 електросталеплавильних печей тощо. У роки 3-ої п’ятирічки стахановський рух набув ще більшого розмаху.

Випуск валової продукції підприємств Запоріжжя у 1938 році порівняно з 1913 роком зріс майже в 40 разів. Швидкими темпами розвивалася машинобудівна, легка і харчова промисловість області. За період довоєнних п’ятирічок у Мелітополі виникли заводи — компресорний, дизелебудівний, верстатобудівний, консервний тощо. Промисловість цього міста у 1938 році виробила продукції на суму 90 млн. крб. У Бердянську повністю реконструйовано Азово-Чорноморський й Першотравневий заводи, побудовано крекінг-завод.

У 1940 році в області налічувалось близько 200 підприємств російського (союзного) підпорядкування, 70 підприємств українського (республіканського) підпорядкування та багато підприємств місцевої і кооперативної промисловості.

Тотальна колективізаціяРедагувати

У 1928 році південні райони спіткав недорід. "Куркулі" ховали зерно й спекулювали ним, підбивали середняків не здавати хліба державі, вбивали комуністів й сільських активістів.

Для більшовицької влади постало нагальним підкорення українського селянства для чого було необхідно знищення заможного селянства ("куркулів") та суцільна колективізація. Для пропаганди спільного господарювання спочатку використовували досягнення перших колективних господарств, яких в області наприкінці 1927 року було 489 й машинно-тракторних товариств, яких 1927 року на Запоріжжі було 140. У підготовці до суцільної колективізації задіяли Комітетам незаможних селян, якими у Запорізькій окрузі було охоплено 56 % селянської бідноти. Вони діяли під керівництвом комуністичної партії. Для підготовки до колективізації на заклик листопадового (1929 року) Пленуму ЦК ВКП(б) 680 комуністів, що працювали у містах, виявили бажання виїхати в райони області.

Якщо в 1928 та першій половині 1929 року в сільськогосподарські артілі об’єднувались головним чином бідняки й наймити і на 1 жовтня 1929 року в області колективізувалось тільки 19,6 % господарств, то восени 1929 року до колгоспів масово пішов середняк. Розпочалася суцільна колективізація сіл і навіть районів. До весни 1930 року в краї об’єднались 70 % селянських дворів. Першими районами суцільної колективізації в 1930 році стали: Оріхівський, Михайлівський, Молочанський, Коларівський, Хортицький, Чубарівський і Якимівський.

Замість артілей створювались комуни, практикувалось примусове усуспільнення дрібних тварин, домашньої птиці, городів тощо. Так, у селі Юрківці Оріхівського району в січні 1930 року усуспільнили не тільки засоби виробництва, але й корів, домашню птицю. Селяни почали знищувати худобу перед тим, як вступати до колгоспу. Водночас вбивалися комуністи й радянські керівники. Селян підбурювали на рішення про виселення "куркулів" за межі України, конфіскацію їх майна та передачу його колгоспам. Так по 8 районах Запорізької округи на 10 березня 1930 року розкуркулили 1700 працьовитих селян.

Масова колективізація вимагала якнайшвидшого створення машинно-тракторних станцій (МТС). Перші МТС виникли у 1929 році в Якимівці, Пришибі, Канцерівці, Оріхові, Чубарівці, Гуляйполі та Софіївці. Навесні 1930 року колгоспні поля Запорізького та Мелітопольського округів обробляли 426 тракторів.

У нових колгоспах були чималі випадки несправедливості у розподілі прибутків так, що бувало куркулі й підкуркульники одержували на місяць по 13 пудів пшениці, а бідняки нічого не одержували.

На МТС були створені політвідділи, що разом з сільськими райкомами партії контролювали життя колгоспів, створювалися більшовицькі осередки по коглгоспах.

Голодомор 1932-1933 роківРедагувати

Примусова колективізація фактично відібрала землю, за яку частина селян воювала на стороні більшовиків, була відібрана. Було розкуркулено (фізично знищено) голів заможних селянських родин. Селянство починало розуміти експлуатаційну суть й ворожість більшовицької влади по відношенню до себе. Для запобігання селянського повстання було організовано геноцид українського селянства через голодомор.[7]

Керівництво СРСР та України видали цілу низку документів, що ускладнили й без того важке становище на селі. Ці документи: "Про заходи боротьби із розкраданням хліба", "Про заборону продажу хліба нового врожаю до 15.01.1933 р.", так званий закон про п'ять колосків – й досі вражають немилосердністю по відношенню до рідного народу. Діяло гас­ло: "Хто не йде до колгоспу, той ворог радянської влади!"

Врожай 1932 року був великий. За радянською статистикою врожайності за 1923-1933 роки, неврожайними роками були 1924 та 1928 роки, врожай 1932 року взагалі був більше, ніж у 1929 році. Головною причиною голоду стали фантастичні завдання хлібозаготівель. У селян відбирали харчі за допомогою Червоної армії. "Вимітали" все, до останньої зернинки! Архівні матеріали свідчать, що голод охопив усі райони області без винятку. У межах районів голодом було охоплено переважну більшість населених пунктів, незалежно від того, представники якої національної групи там мешкали.[8][7]

Від голодомору гинули й у містах області. Так у будинку малюка у місті Запоріжжя за адресою вул. Дзержинського, 7, від голоду й виснаження в 1932-1933 роках померло понад 750 немовлят. На 2 місця масових похоронів вказав у своїх спогадах покійний член Національної спілки художників України І.В. Василенко, який народився у 1922 році та був свідком трагедії - в районі сучасного Критого ринку та на кладовищі у південній частині Хортиці, Серед померлих в основному були селяни, що намагалися на новобудовах Запоріжжя врятуватися від голоду.[7]

Голод охопив Казахстан, Кубань, Наддоння й частково Надволжя, Західний Сибір, але, на відміну від України, ці території були охоплені голодом лише частково. В Україні голод був тотальним, чого не було у інших регіонах СРСР.[7]

Остаточна кількість жертв голодомору по області не встановлена. Але, орієнтовно, мова йде про 200 й більше тисяч осіб.[7][8]

Довоєнне життяРедагувати

На початок 1940 року у Запорізькій області налічувалось 26 933 комуністи, об’єднаних у 1373 первинні партійні організації, у т. ч. 229 колгоспних. Комсомольська організація області налічувала 85 тис. чоловік. Сільських дівчат й жінок заохочували до праці на тракторах й комбайнах - діяв заклик трактористки України П. Ангеліної „Сто тисяч подруг – на трактор!”

У 1-му й 2-му запорізьких виборчих округах по виборах до Верховної Ради СРСР 12 грудня 1937 року взяли участь 98,5 % від загального числа виборців, з них близько 99 % віддали свої голоси за комуністів й безпартійних: кращого плавильника ферохрому з феросплавного заводу Ф. А. Заваду, вчительку Є. М. Постникову, начальника зміни доменного цеху «Запоріжсталі» Р. В. Білана, секретаря Оріхівського райкому КП(б)У І. О. Циплухіна.

У зв’язку з бурхливим розвитком промисловості населення Запорізької області зростало на 20 % швидше, ніж по республіці. Якщо в 1926 році, до початку будівництва Дніпрогесу, частка міського населення становила лише 11 %, то в 1939 році в містах уже проживало 40 % населення області. Особливо інтенсивно зростало воно в місті Запоріжжі. У 1939 році тут мешкало 289 тис. чоловік. У 1940 року в Запоріжжі налічувалось 1898 тис. кв. метрів корисної житлової площі. У 1940 році на кожного міського жителя припадало проданих товарів народного споживання на суму 1250 крб., сільського жителя — на 500 карбованців. 1940 року в області діяли 92 лікарні та 373 фельдшерсько-акушерські пункти. В лікувальних закладах працювало понад тисячу лікарів та 3 тис. чоловік середнього медичного персоналу. Діяли десятки дитячих садків та дитячих ясел. Протягом перших двох п’ятирічок впроваджено в життя загальну обов’язкову початкову освіту на селі та семирічну в містах. У 3-ій п’ятирічці в містах почався перехід до обов’язкової загальної середньої освіти. У 1940/41 навчальному році в області навчалося учнів у чотири рази більше, ніж у 1914 році. Середні школи охоплювали 121 тисячу учнів. Це в 47 разів більше, ніж у 1914/15 навчальному році. В 1940/41 навчальному році область мала 7 вузів, де навчалося 7500 студентів, а в 15 технікумах і спеціальних середніх учбових закладах — 8900 чоловік.

З 1931 року в Запоріжжі розпочав своє друге творче життя український музично-драматичний театр ім. М. К. Заньковецької. Розгорнув роботу ляльковий театр та драматичні театри в Мелітополі і Бердянську. В області друкувалися 21 районна, 2 міські і 3 обласні газети, тираж яких досягав 105 тис. примірників.

На будівництві Дніпрогесу побували письменники Заходу — француз Анрі Барбюс, італієць Дж. Джерманетто, угорець Мате Залка, німці Йоганнес Бехер, Людвіг Ренн, Анна Зегерс та радянські письменники Максим Горький, Володимир Маяковський, О. Новиков-Прибой, Олександр Фадеев, Костянтин Треньов, Ганна Караваева, Андрій Головко, Остап Вишня, Микола Нагнибіда, Іван Микитенко, Олексій Сурков. Праця будівельників відбита в творах радянських письменників: Федора Гладкова (роман «Енергія»), Олександра Безименського (поема «Трагедійна ніч»), Володимира Юрезанського (нариси з історії Дніпрельстану), Володимира Сосюри (поема «Дніпрельстан»), Гордія Коцюби (роман «Дніпрові саги»), Якова Баша, який написав багато цікавих творів — нарисів, оповідань, повістей, романів, а також п’єсу,— присвячених героїчним будівникам індустріального Запоріжжя. На Дніпробуді знімався кінофільм «Іван» О. Довженка, створено художні полотна: «Монтаж шлюзу Дніпрогесу» і «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка, «Днінрогес» О. Шовкуненка та інші яскраві твори образотворчого мистецтва.

У Запоріжжі виходив журнал «Темпи» — орган Запорізької філії Всеукраїнської організації комсомольських письменників «Молодняк».

Понад 1500 фізкультурних колективів мали в своєму розпорядженні 10 стадіонів, сотні спортивних майданчиків, багато спортзалів, водних станцій та інших споруд. 1940 року в області витрати на соціально-культурні заходи по місцевому бюджету склали 178 млн. карбованців.

Утворення Запорізької областіРедагувати

Запорізька область була створена 10 січня 1939 року у складі 27 районів, що раніше входили до Дніпропетровської області: Андріївський, Бердянський, Василівський, Велико-Білозерський, Велико-Токмацький, Веселівський, Генічеський, Гуляйпільський, Кам'янсько-Дніпровський, Коларівський, Куйбишевський, Люксембурзький (німецький), Мелітопольський, Михайлівський, Молочанський, Нижньо-Сірогозький, Нововасилівський, Ново-Златопольський (єврейський), Ново-Миколаївський, Оріхівський, Полозький, Приозівський, Ротфронтівський (німецький), Сиваський, Червоноармійський, Чернігівський, Якимівський: та 2 райони з Миколаївської області: Велико-Лепетиський й Ново-Троїцький. За площею новостворена Запорізька область була більшою за сучасну область - вона включала частини сучасних Херсонської й Донецької областей.

11 лютого був утворений Запорізький район. 26 березня замість Коларівського, Люксембурзького, Молочанського й Ротфронтівського районів створено Приморський район, таким чином держава знищувала небезпечні національні територіальні осередки болгар й німців-менонітів.

7 березня 1939 року перейменовано місто Бердянськ на Осипенково, а Бердянський район на Осипенківський район, на ім'я радянської льотчиці Поліни Осипенко.

Німецько-радянська війнаРедагувати

Тисячі робітників і колгоспників добровільно пішли на фронт. У перші місяці війни обласна комуністична організація, що налічувала в своїх лавах 27 980 чоловік, направила в ряди Червоної Армії близько 7 тис. комуністів. На політроботу в армійські частини пішли 600 комуністів й комсомольців.

У липні до народних загонів у місті Запоріжжі записалось 44 534 чоловіка. Міський штаб, очолюваний секретарем міськкому партії П. М. Комаровим та головою міськвиконкому В. В. Скрябіним, керував роботою народного ополчення. Наприкінці липня в Запорізькій області налічувалося 200 тис. ополченців. Десятки тисяч робітників, службовців, колгоспників будували оборонну лінію на правому березі Дніпра — від села Лепетихи на північ до меж Дніпропетровської області. За кілька днів трудівники тилу побудували 3 великовагові пароми через Дніпро поблизу Каховки для переправи військ Південного фронту, відремонтували для армії 170 вантажних автомашин, обладнали й укомплектували спеціалістами 10 автомайстерень тощо.

Ініціаторами відправки до діючої армії індивідуальних та колективних посилок-подарунків в Україні були колгоспники Куйбишевського району. Від початку війни до 10 серпня 1941 року в області зібрано для цього різних речей на 350 тис. крб., на придбання подарунків надійшло 650 тис. карбованців.

18 серпня 1941 року почалась евакуація підприємств чорної та кольорової металургії. Тільки з металургійних підприємств на 3 жовтня 1941 року вивезено 320 тис. тонн вантажів, для чого використано 16 тис. залізничних вагонів і платформ. До східних районів країни евакуйовано устаткування машинобудівних заводів Запоріжжя, Мелітополя, Токмака, Бердянська, підприємств місцевої і кооперативної промисловості, техніку МТС з усіх 28 сільських районів області. До колгоспів і радгоспів Поволжя та Північного Кавказу відправлено 156 тис. коней, 275 тис. голів великої рогатої худоби, багато овець та свиней.

З наближенням фронту на захисних спорудах біля Дніпрогесу та залізничних мостів через Дніпро разом з частинами Червоної Армії місто захищали робітничі батальйони.

За наказом Йосипа Сталіна 18 серпня було підірвано Дніпрогес. Хвиля у 30 метрів заввишки горнула все перед себе. Підрив стався близько 20 години 18 серпня. За кілька хвилин громадна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей: місцеві жителі, що мешкали понад берегом Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег. Підрив гототували начальник Відділу військово-інженерного управління штаба Південного фронту підполковник Олексій Петровський та представник Генерального штабу Червоної Армії, начальник окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (Москва) воєнний інженер 1-го рангу Борис Єпов. Виконавцями була група НКВС з полку НКВС що розташовувався у місті Запоріжжя. Про вибух не було повідомлено ані місцеве населення, ані військове керівництво. [9]

В ніч з 18 на 19 серпня 1941 року частини радянських військ, переправлялися на лівий берег. Разом з окремими армійськими частинами ополченці та винищувальні батальйони, зайнявши рубіж оборони від села Підпорожнянського до села Миколаївки, протягом двох діб стримували ворога. Це дало змогу частинам Червоної Армії перегрупуватися, підтягти резерви і зайняти нові позиції в районі міста.

Ополченці та бійці винищувальних батальйонів обороняли рубежі на широкому фронті. З 25 серпня по 15 вересня два батальйони Василівського району поставили уздовж лівого берега Дніпра 650 бійців для патрульної служби. Батальйони вислали 12 розвідувальних груп, що провели 28 розвідок. Винищувальний батальйон Кам’янсько-Дніпровського району в складі 513 бійців, перебуваючи на оборонному рубежі, з 17 серпня по 15 вересня 1941 року здійснив 40 розвідок у тилу ворога, здобувши для Червоної Армії цінні відомості. Батальйон знищив моторний човен, катер з продовольством і 123 німці.

4 жовтня 1941 року - Запоріжжя й на початку жовтня 1941 року всю територію області взяли під контроль німецькі війська. Вони проводили чистки від більшовиків й їх спільників. У Запоріжжі за час окупації було розстріляно за містом 43 тис. громадян. У Мелітополі місцем розстрілів став протитанковий рів, у Бердянську — Мерликова балка. За неповними даними, окупанти стратили по області близько 67 тис. мирного населення, близько 11 тис. військовополонених. Було вивезено для роботи на підприємствах Німеччини 157 416 юнаків й дівчат, багато з яких не повернулися до своїх домівок.

В перші дні окупації в області почали діяти 28 партизанських загонів та диверсійні групи з ядром у 800 осіб, керовані підпільним обкомом партії, двома підпільними міськкомами та 11 райкомами КП(б)У. Для роботи у підпіллі обком КП(б)У залишив 310 комуністів.

На початку 1942 року Запорізький обком КП(б)У, що перебував за межами області, підготував і направив у тил ворога новий склад підпільного обкому та кілька підпільних райкомів партії. Під керівництвом партійних організацій групи опору діяли в усіх містах і майже усіх районах області. Активно діяли партизани таких груп, як «Ревком» (керівники групи Л. Л. Ачкасов і Б. І. Миронов), М. Г. Гончара (Запоріжжя), О. А. Костенка (Мелітополь), Г. П. Буркута (Великий Токмак), К. І. Баранова і молодіжної «Добровільної організації патріотів» (Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району), молодіжна група М. І. Самсики «За Радянську Україну» (с. Балабине Запорізького району) та інші. В Андріївському та Куйбишевському районах партизани звільнили близько 3 тис. радянських військовополонених, розгромили ворожий кавалерійський батальйон. Великотокмацька партизанська група затримала рух 35 поїздів з військами і зброєю, на залізниці Царекостянтинівка — Федорівна пустила під укіс два ворожі ешелони. Загін К. І. Лиманченка знищив понад 1000 німців та підірвав 3 ворожі автомашини. Влітку 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту заслав кілька диверсійних груп у дніпровські плавні. Вони встановили зв’язок з населенням розташованих поблизу плавнів Запорізького сільського, Василівського та Кам’янсько-Дніпровського районів. Завдяки цьому загін К. І. Лиманченка зріс до 220 осіб, загін О. І. Яценка — до 50 осіб. У перші дні окупації на території області розгорнув боротьбу проти фашистів сформований у Запоріжжі партизанський загін під командуванням І. Й. Копьонкіна, що у листопаді 1941 року перебазувався на Полтавщину.

Радянські диверсанти чинили на заводах саботаж. Так на алюмінієвому заводі виводилися з ладу відновлені німцями електролізні ванни, псувалися механізми, ховалися від німців кольорові метали. У паровозному депо й на станції Запоріжжя-ІІ затягувався ремонт паровозів, виводилися з ладу інжектори, в мастило і букси паровозів та вагонів потрапляв пісок. Псувалися лінії зв'язку, допомагали радянським воїнам, які втекли з полону, діставали для них чисті бланки паспортів та виготовляли фіктивні документи.

124 запорожців удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них — відважні льотчиці з Михайлівського району М. М. Доліна і Є. І. Носаль, запоріжець В. О. Судець — маршал авіації, мелітополець М. Г. Лисконоженко, який лише в одному повітряному бою знищив 3 літаки ворога і загинув смертю героя.

Продовжуючи навальний наступ, що розгорнувся влітку 1943 року, радянські частини 14 вересня вступили на територію Запорізької області. увійшовши 20 вересня у Комишуваху, 22 вересня — Червоноармійськ (нині Вільнянськ) війська 12-ї армії, 3-ї та 8-ї гвардійських армій, 23-го танкового і 1-го гвардійського механізованих корпусів Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського наблизились до Запоріжжя.

Німецьке командування створило навколо міста укріплену лінію. Для цього воно використало дніпровські плавні на південь від Запоріжжя та витягнену затоку з крутим берегом на північ від нього, оперезавши місто трьома укріпленими поясами. Основний, зовнішній, віддалений від міста на 18—20 км, мав протяжність близько 60 кілометрів.

Вирішальна битва на підступах до Запоріжжя почалася 10 жовтня 1943 року штурмом зовнішнього обводу німецьких укріплень — протитанкового рову та ескарпованих схилів численних балок. Ворог увів у дію великі сили. Поряд з пошарпаними в боях частинами діяли свіжі дивізії, багато танків та самохідних гармат. Знесиливши їх у денних боях, радянські армія посилили атаки вночі і добилися вирішальних успіхів. Німці відступили на всій ділянці фронту, зайнявши внутрішній пояс. В ніч з 13 на 14 жовтня 1943 року вперше в практиці боїв радянське командування здійснило нічний штурм великого міста, що закінчився взяттям Запоріжжя.

У другій половині вересня 1943 року війська Південного фронту під командуванням генерал-полковника Ф. І. Толбухіна підійшли до р. Молочної. Мелітопольське угруповання ворога, яке захищало підступи до Криму та пониззя Дніпра, внаслідок перемоги Червоної Армії в районі Запоріжжя, опинилося на цей час у скрутному становищі. Війська 4-го Українського фронту в складі 2-ї гвардійської, 5-ї ударної, 44-ї і 51-ї армій в період з 26 вересня по 5 листопада 1943 року успішно провели Мелітопольську операцію й відкинули німецьку армію до Дніпра й Криму. Головний опорний пункт німців на цій ділянці — Мелітополь після багатоденних боїв взято 23 жовтня, 29 грудня німців вибили з Верхнє-Хортицького, а 8 лютого 1944 року — з Кам’янсько-Дніпровського районів.

Післявоєнна відбудоваРедагувати

Залишаючи ґ Запоріжжі німці перетворили на руїни 21 підприємство союзного підпорядкування, а всього зруйнували в області 475 підприємств, знищили всі МТС, майже всі громадські та виробничі приміщення радгоспів і колгоспів. Загальні збитки народному господарству області становили 18,7 млрд. карбованців.

Комуністична партія у області на 1 січня 1944 року налічувала 2067 членів й 472 кандидати у члени партії. Протягом жовтня—листопада 1943 року відновили роботу залізничні вузли і станції — Запоріжжя, Пологи, Мелітополь. У листопаді 1943 року тисячі запоріжців разом з воїнами Червоної Армії за кілька днів спорудили тимчасовий міст через Дніпро. Водночас відбудовувались окремі підприємства, цехи, комунальне господарство міст. У містах і селах розгорнули роботу 156 поліклінік і амбулаторій. 1945 року відновили навчання 1157 шкіл, розміщених здебільшого у пристосованих приміщеннях.

Сім’ям загиблих воїнів, дітям-сиротам надавалась постійна допомога. У 1945 році тільки ці витрати становили 140 млн. карбованців.

Успішна відбудова Придніпровського промислового комплексу значною мірою залежала від якнайшвидшого відродження Дніпровської гідроелектростанції. Протягом трьох місяців тут працювало понад 20 тис. трудящих 22-х сільських районів області. Колгоспи Київської області направили на будову 600 чоловік і 226 підвід. У березні 1947 року дав струм перший турбогенератор, а 1950 року Дніпрогес повністю відродився, - він виробляв електроенергії набагато більше, ніж до війни.

Другим важливим об’єктом відбудови стали заводи чорної і кольорової металургії. На «Запоріжсталі» виник трест «Запоріжбуд» та багато спеціалізованих організацій.

Наприкінці 1945 року вже випускали продукцію 109 підприємств союзного і республіканського підпорядкування.

У сільському господарстві переважну більшість працівників становили жінки і підлітки, докладали всіх зусиль, щоб своєчасно зібрати хліб, відродити посівні площі, відновити тваринницькі ферми колгоспів й радгоспів.

Проводилося розмінуванням території області. У лютому 1944 року фонд на будівництво літаків і танків для Червоної Армії, що збирали з населення налічував 30 млн. крб. Колгоспник артілі ім. Леніна Новомиколаївського району В. Виноградний на власні заощадження купив літак для Радянської Армії. Його приклад наслідував колгоспник. Й. М. Удод з Андріївського району, що також подарував літак, куплений на власні кошти.

За 4-ої (першої післявоєнної) п’ятирічки великого розмаху набули відбудовні роботи підприємств металургійної й енергетичної промисловості. Всього належало освоїти 3 млрд. карбованців капіталовкладень.Запорізький обком КП)б)У очолював з серпня 1946 до листопада 1947 року очолював Леонід Брежнєв (у 1964-1982 роках очолював КПРС).

Завдяки роботі тресту «Запоріжбуд» на кінець 1947 року перша черга заводу чорної металургії «Запоріжсталь» вступила до ладу.

За роки 4-ої п’ятирічки область ліквідували наслідки німецької окупації, багато підприємств чорної металургії, електротехнічної, хімічної промисловості, будівельних матеріалів перевищили довоєнний рівень виробництва. Але в цілому промисловість області досягла лише 93,2 % продукції довоєнного часу. До початку 1950 року відновили роботу всі 670 заводів і фабрик області.

Післясталінська радянська добаРедагувати

У 1955 році промисловість області перевищила довоєнний рівень виробництва на 224 % Швидкими темпами розвивалась чорна металургія. Валова продукція промисловості області за 1956—1968 рр. порівняно з 1955 роком зросла на 110 %.

Запорізький автомобільний завод «Комунар», створений на базі комбайнового, та Мелітопольський моторобудівний завод, що виготовляв мотори для автомобіля «Запорожець», фактично стали новими підприємствами. Справжніми промисловими центрами, крім Запоріжжя, стали Мелітополь, Бердянськ, Токмак.

У Мелітополі працювало 10 машинобудівних заводів, а всього — 34 підприємства, що випускають понад 150 назв різних виробів, серед яких — холодильники й компресори.

Бердянськ у післявоєнні роки став містом електротехнічної, машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості. Збудовані нові підприємства в Оріхові — «Орсільмаш», у Василівці — взуттєву фабрику, залізорудний комбінат на Білозерському родовищі, що має мільярди тонн високоякісної руди, що за концентрацією заліза (65—70 %) не має собі рівних серед родовищ країни.

У 1950-1970 роках у Запорізькій області були створені нові галузі індустрії – електротехнічна, хімічна. Продовжував зростати енергетичний потенціал області. Поруч із введенням у дію ДніпроГЕСу-2, споруджено Запорізьку ДРЕС та Запорізьку атомну електростанцію.

Сучасна історія областіРедагувати

У травні 2004 року й у липні 2005 році ви́бухнули артилері́йські склади у Новобогда́нівці Мелітопольського району.[10]

Восени 2010 року облрада прийняла закон про статусіу регіонального для російської мови в області. Прийняті міри по залишенню 80 з 621 середніх шкіл з російською мовою викладання.[11]

Революція ГідностіРедагувати

Перші мітинги почалися 24 листопада 2013 року на Фестивальній площі перед Запорізькою ОДА. 4 грудня розпочинається автопробіги на підтримку Євромайдана. 6 грудня невідомі підняли прапор Євросоюза на Хортицькому заповіднику. 13 грудня на залізничному вокзалі Запоріжжя-1 виявлено додатковий поїзд №572 на Київ для перевезення тітушок на Антимайдан до Києва, за відрядженням міського голови Запоріжжя О. Сіна. 17 грудня провладний мітинг регіоналів й комунистів біля проміщення ОДА. 29 грудня відвідини й виступ на запорізькому майдані Юрія Луценка.[12]

26 січня 2014 року міліція жорстко побила участників Євромайдану під будівлею Запорізької ОДА у Запоріжжі, що вимагали відставку ставленика Януковича голови ОДА у Запорізькій області Олександра Пеклушенко. Мітинг зібрав близько 5 тисяч осіб. Була спроба захоплення приміщення ОДА. Залучалися футбольні фанати для озорони протесту.[12]

27 січня Майдан й провладний Антимайдан зібрався перед ОДА. Міліція затримує лідера Майдану Ігоря Артюшенка. Створюється місцева самооборона.

2 лютого Майдан перемістився на вулицю 12 квітня до пам'ятника колишньому меру О. Поляку. Антимайдан зібрався біля ОДА на якому закликали до "очищення міста від бандерівців".

3 лютого 2014 року формуються загони дружинників для патрулювання міста Запоріжжя.

5 лютого створюється база тітушок, що брали участь у розгоні Майдану 26 січня у Запоріжжі

6 лютого мітинг проросійських сил партії "Український вибір", КПУ, ГО "Славянская гвардия" та інших зі спаленням опудала Бандери, вимоги федералізації України, заклик до Росії до втручання в Україну.

19 лютого Запорізька міська рада заборонила проводити до 10 березня мітинги.

21 лютого вшанування загиблих у Києві. 22 лютого 2014 року - повалення пам'ятників Леніну у Запоріжжі й по області.

23 лютого протестувальники займають будівлі ОДА без спротиву міліції.

24 лютого створюється Народна рада; очільника ОДА просять про відставку, після його відмови його виводять з будівлі ОДА; створення Жіночої сотні Запоріжжя.

27 лютого 2014 року до Самооборони Майдану приєднуються колишні військові; створюються оперативни загони самооборони в усіх районах міста Запоріжжя.[12]

2 березня - масовий мітинг мешканців Запоріжжя біля ОДА проти російського втручання, захоплення російськими диверсантами ОДА; Жіноча сотня випускає голубів у небо.[12]

Війна на Сході УкраїниРедагувати

Після перемоги Революції Гідності у Запорізькій області були спроби встановлення сепаратистського влади проросійськиї агентів. Колони агітаторів з Криму були відкинуті при спробі в'їхати у Запоріжжя; в Бердянські самоназначався "народний мер" та інше. З початком бойових дій на Маріупольському напрямі схід області перетворився на військовий тиловий район.

У 2018 році у Бердянську була створена військова база Військово-морських сил України на Азовському морі з пунктами базування у Генічеську й Маріуполі.[13]

ДжерелаРедагувати

  • Історія краю. Запорізька облдержадміністація. 2019 рік
  • Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 765 с.
  • Археологія Української РСР у 3-х томах. 1974, 1975 роки. Київ. "Наукова Думка"

ПриміткиРедагувати

  1. Глава 5. Библия о киммерийцах - РУССКАЯ ИСТОРИЯ. rus-istoria.ru (ru-ru). Процитовано 2019-03-09. 
  2. trueview (2012-11-12). Киммерийцы. TrueView. Процитовано 2019-03-09. 
  3. Шабельников В. І. Реформування адміністративно-територіального устрою України в 1917—1940. — Донецьк: Вид-во Донецького національного ун-ту, 2006. — с. 22.
  4. а б Комин В. В. Нестор Махно. Мифы и реальность. Глава «Рождение батьки». М., 1990
  5. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.). — Берлин, 1923. — 258 с.
  6. а б Шубин А. В. Махновское движение: трагедия 19-го // Община, 1989, № 34.
  7. а б в г д Голодомор 1932–1933: запорізький вимір / Ред. кол.: Турченко Ф. Г., Чабаненко В. А., Ігнатуша О. М., Ткаченко В. Г., Тедєєв О. С., Стадніченко О. О. (літ. ред.). Запорізька обласна державна адміністрація; Запорізький національний університет; Державний архів Запорізької області. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – 320 с.
  8. а б Як пізнавали правду про великий голодомор 33-го на Запоріжжі - Статті. library.znu.edu.ua. Процитовано 2019-03-03. 
  9. До 100 тисяч осіб загинули від підриву «Дніпрогесу» за наказом Сталіна. Радіо Свобода (uk). Процитовано 2019-03-04. 
  10. Вибухи у Новобогданівці: причини та наслідки (фото). ТСН.ua (uk). 2008-11-24. Процитовано 2019-03-05. 
  11. Цензор.НЕТ. В Запорожье сделали русский официальным языком области. Цензор.НЕТ (ru). Процитовано 2019-03-05. 
  12. а б в г «Майдан від першої особи. Регіональний вимір». Київ: Український інститут національної пам’яті. 2017. 
  13. Цензор.НЕТ. База ВМС в Бердянске будет противодействовать минной угрозе, - представитель ВМС Рыженко. Цензор.НЕТ (ru). Процитовано 2019-03-05. 

ЛітератураРедагувати