Слов'янськ

Слов'я́нськ (до 1784 Тор, Тавр, після — Солеванськ, Словенськ) — місто обласного значення Донецької області, адміністративний центр Слов'янського району. Місто лежить на півночі області, в долині річки Казенний Торець. 1 січня 2017 року населення становило 0.113 196 жителів.

Слов'янськ
Герб Слов'янська Прапор Слов'янська
Слов'янська міська рада
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Донецька область
Район	Слов'янська міськрада
Код КОАТУУ	1414100000
Засноване	1645 рік
Статус міста	з 1794 року
Населення	▼ 111 486 (01.01.2018)
Агломерація	Краматорська агломерація
Площа	60,8 км²
Густота населення	1834 осіб/км²
Поштові індекси	84100—84129
Телефонний код	+380-6262
Координати	48°52′12″ пн. ш. 37°37′30″ сх. д.
Висота над рівнем моря	74 м
Водойма	р. Казенний Торець, Сухий Торець, Сорищі, оз. Ріпне, Бесарабівка
Міста-побратими	Богуслав, Глибока, Сколе
Відстань
Найближча залізнична станція	Слов'янськ
До обл./респ. центру
- фізична	95,5 км
- залізницею	110 км
- автошляхами	112 км
До Києва
- фізична	537 км
- залізницею	632 км
- автошляхами	772 км
Міська влада
Адреса	84122, м. Слов'янськ, майдан Соборний, 2
Веб-сторінка	Слов'янська міськрада
Міський голова	Лях Вадим Михайлович
Слов'янськ у Вікісховищі Карта Слов'янськ Слов'янськ

Зміст

ГеографіяРедагувати

План міста Слов'янська з розташуванням основних районів

Загальна площа Слов'янська — 58 км².

Тут містяться унікальні солоні озера карстового походження. Вони розділені між собою невеликими піщаними валами близько 150—200 м завширшки. Озера мають цілющі властивості і є основою санаторно-курортної індустрії міста. Найбільші — озеро Сліпне площею 0,29 км² і завглибшки до 2,2 м, озеро Ропне площею 0,22 км² і завглибшки до 7,5—8 м і Вейсове площею 0,16 км² і завглибшки до 19 м. З 1975 року ці озера перебувають під охороною як гідрологічні природні пам'ятки загальнодержавного значення. Є також кілька інших озер менших розмірів і глибини. Температура води влітку досягає +22 … +24 °C. Ропа соляних озер збагачена сульфатами і має хлоридно-натрієвий склад. На дні озер лежать поклади мулових грязей, переважно сульфідних. Найвища точка міста гора Карачун.

Відстань до Донецька: автошляхами — 119 км, залізницею — 110 км. Відстань до Києва: автошляхами — 772 км, залізницею — 632 км.

ІсторіяРедагувати

ЗаснуванняРедагувати

У 16 століття на території сучасного Слов'янська почали поселятися селяни-втікачі з інших частин України.

У 1645 для захисту від набігів татар козаки збудували фортецю Тор; відтоді Слов'янське — центр видобутку солі й торгівлі нею.

Інша версія заснування: під прикриттям Маяцького острогу в 1664 р. заведено державне (по-татарськи казенне) солеваріння на Торі, яке перебувало під постійною охороною, що звичайно, сприяло формуванню тут постійного населення, а в 1676 й побудові м. Соляного (Тора) — першого міста Донбасу, в якому на початок 1677 вже проживало 245 родин (25). Таке масове переселення до Тора «черкас» спричинили польсько-турецька війна, в ході якої до Туреччини відійшло Поділля, та війна Московії й України проти Туреччини, яка намагалася заволодіти Чигирином. Усе це дає підстави стверджувати, що до побудови Маяка і Соляного на Торі жодних укріплених містечок у межиріччі Дінця і Казенного Торця не існувало і не варто брати до уваги цього острогу, заснованого 1645 р., оскільки він не поклав початку формуванню постійного поселення.

У битві під козацькою фортецею Тор загинув син Сірка — Петро Сірко.^{[джерело?]}

У складі Російської імперіїРедагувати

1685—1764 Тор — сотенне містечко Ізюмського полку, 1784 перейменоване на Словенськ (пізніше Слов'янське), з того ж часу повітове місто Словенського повіту Катеринославського намісництва.

З 1787 — заштатне місто Ізюмського повіту Слобідсько-Української (з 1835 — Харківської) губернії.

Після завоювання Російською імперією Криму дешева кримська сіль витіснила з ринку торську, тому уряд 1782 був змушений закрити виробництво солі на Торських озерах. Промисел відродився лише через 40 років, коли стало можливим використання дешевого палива — донбаського кам'яного вугілля. На початку 19 ст. у Слов'янську почали виникати промислові підприємства (переважно харчової промисловості). 1869 повз місто пролягла Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, що сприяло подальшому розвиткові міста, яке перетворилося на значний промисловий центр. Неухильно зростала чисельність населення (у 1773 — 3,9 тис. осіб, у 1837 — 5,9 тис., у 1897 — 15,7 тис. осіб).

1832 на Рапному озері лікар Чугуївського військового госпіталю О.Яковлєв застосував солону воду та грязі для лікування, що стало початком Слов'янська як бальнеологічного курорту. У 2-й пол. 19 — на початку 20 ст. курорт, відомий як «Слов'янські мінеральні води», здобув широку популярність.

З 1880-х pp. залізничний вузол. 1860 місто мало 9300 мешканців, 1897 — 15 600, 1926 — 28 800; багато важили соляна промисловість і курорт.

У травні 1887 року А. Чехов писав:

Город — нечто вроде гоголевского Миргорода; есть парикмахерская и часовой мастер, стало быть можно рассчитывать, что лет через 1000 в Славянске будет и телефон. На стенах и заборах развешены афиши зверинца, под заборами экскременты и репейник, на пыльных и зеленых улицах гуляют свинки, коровки и прочая домашняя тварь. Дома выглядывают приветливо и ласково, на манер благодушных бабушек; мостовые мягки, улицы широки, в воздухе пахнет сиренью и акацией; издали доносится пение соловья, кваканье лягушек, лай, гармоника, визг какой-то бабы…

Часи УНРРедагувати

6 березня 1918 року Слов'янськ став центром Донеччини — однієї із земель УНР. 29 квітня 1918 року із скасуванням гетьманом України Павлом Скоропадським поділу на землі, Слов'янськ повернувся до складу Харківської губернії.

В листопаді 1918 в ході українсько-радянської війни місто перейшло під контроль більшовиків. У травні 1919 року місто захопили сили «білої» Добровольчої армії. З 1920 — у складі УСРР, а з 1922 — УРСР, з 1932 — у складі новоствореної Донецької області.

У складі СРСРРедагувати

З 1930-х у місті зростає промисловість. Популярним став стахановський рух, один з учасників якого — машиніст паровозного депо станції Слов'янськ Петро Кривонос здобув славу як розробник способу подвоєння технічної швидкості руху навантажених залізничних складів Одночасно в місті були закриті православні храми — Троїцький собор став кінотеатром «Кіно Кім», а 1937 року Свято-Олександро-Невський храм був перетворений на спортивний зал, пізніше — їдальню.

1934 року місту надано статус курортного завдяки грязьовому курорту, що 1934 набув всесоюзного значення (показання: захворювання органів руху, нервової системи, жіночі хвороби).

Під час Другої світової війни Слов'янськ був під німецькою окупацією з 28 жовтня 1941 по 17 лютого 1943 та з 1 березня по 6 вересня 1943. Німецька влада відновила роботу Троїцького собору, однак після відвоювання міста радянськими військами собор знову був зачинений. У грудні 1941 року нацисти (зондеркоммандо 4Б) розстріляли всіх євреїв у місті — приблизно 1300 чоловіків, жінок та дітей.

У 1950-ті роки в Слов'янську була збудована Слов'янська ГРЕС, перша турбіна якої, потужністю 100 МВт була введена в дію 1954 року.

У 1955 — у Слов'янську встановлений пам'ятник Т. Г. Шевченку. П'єдестал невисокий, прикрашений ліпниною. Зверху, на камені, в задумі сидить Т. Г. Шевченко. Пам'ятник простояв понад 30 років.

У 1977 відкрито тролейбусну лінію, що з'єднала центр міста з мікрорайоном Артема.

У складі незалежної УкраїниРедагувати

В 1991 році населення міста становило приблизно 131,1 тисячі осіб, місто було великим промисловим центром Донецького індустріального району. В 2000 на Слов'янському курорті був відкритий бювет мінеральної води.

Дані соціологічного дослідження 2014 року, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова в Слов'янську.

Питання	Відсоток
між Україною і Росією йде війна	26 %
не погоджуються з тим, що йде війна між Україною і РФ	40 %
вважають Росію стороною конфлікту на сході України	33 %
не вважають РФ стороною конфлікту	35 %
винуватцями того, що відбувається в Донбасі є нинішнє керівництво України	77 %
відповідальними за відновлення Донбасу вважають центральну владу	84 %
майбутнє Донбасу як незалежної держави	7 %

3 червня 2015 року у Слов'янську бійці «Правого сектора» демонтували пам'ятник Леніну.

Військові дії у 2014Редагувати

Починаючи з квітня 2014 місто стало ареною бойових дій між терористичними угрупованнями й українськими силовиками. Збройний конфлікт розпочався проти ночі 11 квітня 2014 р., коли Сили спеціальних операцій Російської Федерації та озброєні автоматами проросійські терористи захопили райвідділ міліції у місті й вивісили там прапор РФ. Реакцією української влади стала антитерористична операція, розпочата 13 квітня з метою зупинити терористів. У відповідь терористи оголосили про заборону в місті політичних партій «Батьківщина», УДАР і «Свобода», а також про переслідування україномовних людей, які викликають підозру.

До 25 квітня українським військам вдалося оточити місто, на що терористи відповіли численними спробами прориву блокади. У ході перестрілок, що тривали протягом наступних місяців, значних ушкоджень зазнавали цивільні об'єкти міста, зокрема житлові будинки, надходили свідчення про загибель мирних жителів від уламкових поранень. Після пошкодження в ході боїв 4 червня ліній електропередач і знеструмлення водосмокових станцій, місто залишилося без електроенергії і водопостачання. Напружена ситуація в місті викликала масовий потік біженців із міста.

9 червня 2014 р. терористи «Русской православной армии» після тортур стратили вірних церкви християн віри євангельської «Преображення Господнє» дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима і Альберта Павенків.

5 липня 2014 р. українські військовики вибили з міста проросійських терористів.

3 серпня 2014 р. у визволеному Слов'янську пройшла хода на підтримку єдності України. Ходу організувала місцева патріотично налаштована молодь.

26 вересня оприлюднено інформацію, що в Слов'янську виявлено 3 масові захоронення людей, які загинули від рук терористів — повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. Масові захоронення виявлені по вулицях Літературній (тоді — Дем'яна Бєдного) та Смольній; проводиться ексгумація тіл, встановлено особи 12 загиблих — померли на початку і в середині червня.

Ще влітку Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України розпочало оперативну віднову зруйнованих споруд. Потужний волонтерський рух допомагав у віднові будівель. Так, скажімо, школу в Слов'янську відновлено коштом громадян, благодійних організацій, а також банківського сектору^{[джерело?]}.

НаселенняРедагувати

Рік	Населення	Зміна
1897	15 792	—
1923	21 410	+35.6%
1926	28 385	+32.6%
1939	77 842	+174.2%
1959	82 784	+6.3%
1970	124 183	+50.0%
1979	140 256	+12.9%
1989	135 300	−3.5%
2001	124 829	−7.7%
2014	116 694	−6.5%
2015	115 421	−1.1%

У 2001 році Слов'янськ налічував 122 575 жителів, а з територіями, підлеглими міськраді — 142 873 жителі. За даними перепису 2001 року 42,61 % зазначили рідною мову українську, 55,68 % — російську, 0,19 % — вірменську, 0,13 % — циганську, 0,07 % — білоруську, 0,06 % — молдовську, 0,01 % — німецьку, угорську та грецьку, а також польську, болгарську, гагаузьку, румунську та єврейську мови.

Національний склад

N	Національність	Чисельність	(%)
1	Українці	104 423	73,1
2	Росіяни	33 649	23,6
3	Турки	829	0,6
4	Білоруси	766	0,5
5	Вірмени	592	0,4
6	Греки	320	0,2
7	Цигани	279	0,2
8	Азербайджанці	208	0,1
	Разом	142 873	100,00

ЕкономікаРедагувати

Місто Слов'янськ є одним із найбільших промислових центрів регіону. В ньому працює 34 промислових підприємства. Провідна роль в економіці міста належить підприємствам машинобудівної галузі. Нині у Слов'янську найважливіші промислові підприємства: завод важкого машинобудування («Словважмаш», основна продукція — коксохімічне та прокатно-опоряджувальне устаткування), содовий комбінат (1972 — 18 виробничих цехів), олійнотовщевий комбінат (з 1954; 1970 вироблено у тисячах тонн: 101,6 олії, 84,6 шроту, 16.6 саломасу, 31,9 мила, 0,5 гліцерину); інші: хлібо- та м'ясний комбінати, заводи: ізоляторний, «Коксохіммаш», солеварний, «Будмаш», фабрика олівців, завод кислототривкої кераміки тощо; ДРЕС.

ІнфраструктураРедагувати

Система охорони здоров'я нараховує 23 лікувально-профілактичні заклади, особливе місце в ній займає Слов'янський курорт. На курорті діють 3 санаторії.

Околицею міста пролягає автошлях E40М03.

Наука та освітаРедагувати

У місті шість державних вищих навчальних закладів, в тому числі:

• Слов'янський державний педагогічний університет (до 2002 р. — Слов'янський державний педагогічний інститут), II рівня акредитації
• Слов'янський коледж національного авіаційного університету (раніше — Слов'янське авіаційно-технічне училище цивільної авіації)
• Відокремлений підрозділ «Слов'янський технікум Луганського національного аграрного університету» (до 2010 р. — Слов'янський державний аграрний технікум)
• Слов'янський коледж транспортної інфраструктури (раніше — Слов'янський технікум залізничного транспорту)
• Слов'янський енергобудівний технікум
• Слов'янський хіміко-механічний технікум

В 1996 р. на базі Слов'янського державного педагогічного інституту (СДПІ) відкрився педагогічний ліцей. У 1927—1941 роках діяв Слов'янський аероклуб, півтора десятка випускників якого згодом стали Героями Радянського Союзу. У місті 25 загальноосвітніх шкіл, 1 вечірня школа, 2 школи для дітей з порушенням психічного та фізичного розвитку, 5 приватних навчальних закладів, гімназія, 23 дошкільних заклади.

Українська інженерно-педагогічна академія (у минулому загально-технічний факультет Українського заочного політехнічного інституту). Денна та заочна форма навчання. Наукові дослідження проводять Інститут «Кераммаш», НДІ високих напруг, НДІ металургійної промисловості.

Регіональний ландшафтний парк «Слов'янський курорт». Показано розташування озер. 2010 р.

КультураРедагувати

У Слов'янську є краєзнавчий музей, 2 картинні галереї, одній з яких надано ім'я місцевого уродженця художника П. Кончаловського, 7 православних храмів — Московського, Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви і дві протестантські церкви.

У 2009 році тут відкрито пам'ятник жертвам голодомору тридцятих років.

РелігіяРедагувати

На території Слов'янської міської ради діють 27 зареєстрованих релігійних громад: 9 громад Української православної церкви Горлівської єпархії, 2 громади мусульман, 1 громада юдеїв, 1 громада адвентистів 7 дня, 1 громада свідків Єгови, 1 християнська місія милосердя «Ковчег», 5 громад християн віри Євангельської, 1 — церкви Христової, 3 громади Євангельських християн-баптистів.

СпортРедагувати

У 1999 році створено футбольний клуб «Словхліб». Восени 2011 року клуб подав до ПФЛ України заявку на проходження процедури атестування, щоб отримати можливість участі у другій лізі чемпіонату України з футболу сезону 2012—2013 років.

ЛюдиРедагувати

Паровоз, на якому трудився слов'янський машиніст-стахановець Кривонос Петро Федорович. Поштова марка СРСР. 1986. Серія «Паровози-пам'ятники».

• Александров Ігор Олександрович (1956—2001) — український тележурналіст, телеведучий, головний редактор, телевізійний менеджер з селища Мирне Слов'янського району Донецької області.
• Аметистов Афанасій Іванович — під'єсаул лейб-гвардії Отаманського полку, музикант.
• Анатазій Гонта (Бітюков Опанас Полікарпович) — підполковник Армії УНР.
• Кравчуків Іван Хомич
• Аніщенко Олександр Григорович (1969—2014) — український спецпризначенець, підполковник групи «Альфа» Служби безпеки України, полковник (посмертно), заступник начальника сумського підрозділу «Альфи».
• Бабешко Олексій Анатолійович — український історик і статистик футболу.
• Бєлкін Андрій Володимирович (1977—2014) — український військовик, підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.
• Біліченко Геннадій Васильович (1972—2014) — капітан Управління Служби безпеки України в Полтавській області, співробітник Центру спеціальних операцій СБУ.
• Білошкурський Валентин Васильович (1979—2014) — прапорщик, інструктор — старший кулеметник, спецпідрозділ «Ягуар» МВС України.
• Биков Леонід Федорович — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).
• Богатиков Юрій Йосипович — український і російський співак, баритон.
• Болдирів Олександр Іванович — підполковник Армії УНР, воїн 14-ї дивізії «Галичина».
• Брехов Костянтин Іванович — радянський державний діяч.
• Булгаков Віктор Володимирович — вчений-гігієніст, український науковець в галузі медичної екології, гігієни, соціальної медицини, доктор медичних наук.
• Бульдович Сергій Іванович (1973—2014) — український військовий, гвардії полковник, командир екіпажу гелікоптеру.
• Гінзбург Олександр Маркович — український радянський архітектор, інженер, педагог та вчений єврейського походження.
• Голяченко Олександр Михайлович (1992—2014) — солдат Збройних сил України, командир мінометного розрахунку.
• Горбенко Ігор Ігорович (1983—2014) — український спецпризначенець, підполковник групи «Альфа» Служби безпеки України (звання присвоєно посмертно).
• Грішин Ігор Іванович (1975—2014) — льотчик, загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.
• Гулик Артур Ярославович (1983—2014) — солдат резерву МВС України, стрілець, 2-й резервний батальйон Національної гвардії України.
• Гуревич Розалія Борисівна (1905—1971) — український бібліограф та бібліотекознавець.
• Давидов Ярослав Олегович (1994—2014) — український солдат-десантник.
• Діденко Зинаїда Захарівна — радянська та російська оперна співачка, педагог.
• Долінський Віктор Григорович (1980—2014) — прапорщик МВС України, інструктор-гранатометник взводу вогневої підтримки, спецпідрозділ «Ягуар».
• Дришлюк Павло В'ячеславович (1973—2014) — капітан Збройних сил України, старший бортовий авіаційний технік-інструктор, 15-а окрема бригада транспортної авіації.
• Дуров Борис Валентинович — радянський режисер і сценарист.
• Дяковський Юрій Іванович (1989—2014) — учасник Євромайдану. Герой України.
• Жаріков Микола Леонідович — український архітектор, член Національної спілки архітекторів України, народний архітектор України, дійсний член Української академії архітектури.
• Жуков Олександр Степанович — радянський гірський інженер.
• Зайченко Георгій Васильович — діяч радянської промисловості, директор Челябінського тракторного заводу. Герой Соціалістичної Праці (1966).
• Зінчик Станіслав Михайлович (1975—2014) — рядовий резерву, Міністерство внутрішніх справ України.
• Зубашев Юхим Лук'янович — хімік-технолог, громадський та державний діяч.
• Ігнатченко Антон Геннадійович (1995—2014) — солдат Збройних сил України, водій-механік, 25-та повітрянодесантна бригада.
• Ія Григорівна Ґе — артистка, манекенниця та модельєр.
• Камінський Сергій Васильович (1975—2014) — майор Збройних сил України, заступник командира ескадрильї з виховної роботи, 15-а окрема бригада транспортної авіації, оператор аерофотозйомки.
• Каракашьян Наполеон Карлович — баскетбольний тренер і лікар, Заслужений тренер СРСР.
• Кащук Наталя Омелянівна — українська письменниця (поетеса, прозаїк, нарисовець, перекладач), журналістка. Член Спілки письменників України.
• Кеда Дмитро Юрійович (1994—2014) — солдат Збройних сил України, військовик 79-ї бригади.
• Комяхов Василь Григорович — партійний діяч УРСР.
• Кондаков Олександр Володимирович (1992—2014) — старший солдат Збройних сил України, радист радіогрупи, 3-й окремий полк спеціального призначення.
• Кончаловський Петро Петрович — відомий український та російський художник.
• Копилов Сергій Анатолійович — український історик-славіст, історіограф, доктор історичних наук, професор, ректор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
• Коряк Володимир Дмитрович — український літературознавець епохи сталінізму
• Костюк Григорій Олександрович — український літературознавець.
• Кравченко Сергій Миколайович (1975—2014) — український військовий, гвардії капітан, борт-технік гелікоптеру Мі-8.
• Кривонос Петро Федорович — радянський державний діяч, залізничник, один з ініціаторів стахановського руху на залізничному транспорті УСРР.
• Кульчицький Сергій Петрович (1963—2014) — український військовий, генерал-майор, начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України. Герой України.
• Кучеренко Олександр Васильович — Герой Радянського Союзу (народився в селищі Черевківка, нині в межах міста))
• Курилович Віталій Іванович (1973—2014) — український військовий, майор. Начальник групи бойової та спеціальної підготовки.
• Лисечко Антон Ігорович (1988—2014) — сержант Збройних сил України, старший навідник автоматичного станкового гранатомета, 79-а окрема аеромобільна бригада.
• Лілеєв Сергій Вікторович — політик, громадський діяч, військовий, голова Слов'янської міської партійної організації ВО «Свобода».
• Ліпський Віктор Володимирович (1983—2014) — прапорщик, Міністерство внутрішніх справ України, інструктор — старший кулеметник, спецпідрозділ «Ягуар».
• Лужевський Руслан Михайлович (1975—2014) — український спецпризначенець, капітан групи «Альфа» Служби безпеки України. Герой України.
• Лукомський Іван Степанович — живописець та скульптор.
• Мазунов Руслан Олександрович (1979—2014) — український військовик, майор, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.
• Майстренко Іван Васильович — український громадсько-політичний діяч, публіцист, вчений, ректор УТГІ.
• Мамадалієв Володимир Гаїбович (1977—2014) — український військовик, підполковник 51-ї окремої гвардійської Перекопсько-Харківської Празько-Волинської механізованої бригади.
• Миронов Валерій Михайлович — радянський оперний співак (лірико-драматичний тенор). Народний артист Молдавської РСР (1980).
• Мілютенко Дмитро Омелянович — український актор, народний артист СРСР.
• Міхновський Микола Іванович — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність.
• Могилко Костянтин Вікторович (1978—2014) — український військовик, підполковник, командир літака, командир ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. Герой України.
• Молодцова Августа Олександрівна — радянська та російська художниця.
• Момот Володимир Миколайович (1975—2014) — прапорщик Збройних сил України, старший повітряний радист, 15-а окрема бригада транспортної авіації.
• Нечаїв Петро Олександрович — підполковник Армії УНР.
• Ніколаєв Микола Федорович — російський радянський ботанік.
• Петренко Михайло Миколайович — український поет-романтик. Автор пісень «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру».
• Плоходько Руслан Володимирович (1975—2014) — український військовик, підполковник (посмертно), командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.
• Поправка Юрій Юрійович (1995—2014) — учасник Революції гідності. Одна з перших жертв війни на сході України. Герой України.
• Потапенко Олексій Володимирович (1978—2014) — прапорщик Збройних сил України, старший бортовий механік, 15-а окрема бригада транспортної авіації.
• Рагозін Іван Юхимович — актор, заслужений артист РРФСР (1945).
• Рапопорт Йосип Абрамович — радянський вчений-генетик, член-кореспондент АН СРСР (з 1979). Лауреат Ленінської премії (1984), Герой Соціалістичної Праці (1990).
• Руденко Сергій Сергійович (1979—2014) — український військовик, підполковник (посмертно), командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.
• Ружицький Костянтин Іванович — український релігійний діяч часів російського більшовизму, випускник Волинської духовної семінарії Церкви Російської імперії, ректор Московської духовної академії і семінарії, священнослужитель Російської православної церкви, митрофорний протоієрей, доктор богослов'я, професор.
• Сабада Олександр Борисович (1979—2014) — підполковник (посмертно) Збройних сил України, начальник штабу — перший заступник командира ескадрильї.
• Свириденко Володимир — український маляр. Представник фігуративного експресіонізму.
• Свіріков Олександр Георгійович — радянський залізничник українського походження, начальник Південно-Західної залізниці (1936—1937). Репресований сталінським режимом.
• Сенюк Тарас Михайлович (1980—2014) — український військовик, підполковник, командир 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України. Герой України.
• Сергієнко Микола Маркович — професор, доктор медичних наук.
• Семейко Микола Іларіонович — радянський льотчик, капітан, двічі Герой Радянського Союзу.
• Сєдова Галина Михайлівна — російський філолог-пушкініст, музейний працівник. Завідуюча Меморіальним музеєм-квартирою О. С. Пушкіна в Санкт-Петербурзі.
• Сила Василь Іванович (1904-1972) — український вчений в галузі фармакології.
• Скиданова Елеонора Сергіївна — заслужена артистка України.
• Слуцький Борис Абрамович — радянський поет.
• Смирнов Віктор Сергійович — багаторазовий чемпіон та призер Параолімпійських ігор з плавання.
• Соколовський Михайло Григорович — радянський і український футболіст та тренер.
• Солодовніков Єгор Олексійович — український композитор, автор пісень та музикант.
• Стрельбицький Семен Дементійович — ректор Харківського інституту народної освіти, громадський діяч.
• Топчій Микола Миколайович (1973—2014) — майор (посмертно) Збройних сил України, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки, 16-а окрема бригада армійської авіації.
• Трусов Костянтин Ананійович — радянський політик, чиновник, партійний діяч.
• Федорчук Ігор Олександрович (1919—2008) — Герой Радянського Союзу.
• Федь Анатолій Михайлович — професор філософії, член НТШ.
• Фомін Віктор Трохимович (1929—2007) — радянський футболіст, нападник, футбольний тренер.
• Чмихов Микола Олександрович (1953—1994) — український археолог, історик, доктор історичних наук (1992).
• Шаховцов Віталій Іванович — український художник; майстер портрету, пейзажу, жанрової картини; один із фундаторів Полтавської обласної організації Національної спілки художників України.
• Шингур Дмитро Васильович (1981—2014) — український військовик, капітан, штурман-льотчик вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.
• Шинкар Петро Михайлович — український учений-хімік, політичний діяч, член-основоположник УРДП.
• Шматько Микола Гаврилович — український скульптор, художник.
• Шпак Марко Валентинович (1988—2014) — старший прапорщик Служби безпеки України, співробітник підрозділу СБУ «Альфа», оперативний водій.

Пам'яткиРедагувати

• Пам'ятки Слов'янська
• 22 серпня 2016 року поблизу Слов'янська Предстоятель місцевого храму УАПЦ, архімандрит Савва (Фризюк) освятив два пам'ятних знаки, встановлених, за сприянням Львівської обласної ради, на місцях загибелі двох екіпажів військових вертольотів 16-ої окремої бригади армійської авіації. Саме тут 2 травня 2014 року проросійські сепаратисти збили два гвинтокрили, де загинуло п'ять пілотів бригади армійської авіації України, що базується у Бродах на Львівщині.

Див. такожРедагувати

• Вбивство п'ятидесятників в Слов'янську
• Гірничозаводські селяни
• День звільнення Слов'янська від проросійських терористів

ПосиланняРедагувати

• Слов'янськ — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)
• Мартиненко М. Відвідини сходу України // «Свобода», ч. 234, 9 грудня 1993, с. 4
• Горобець О. Як я здобував папаху нардепа в Слов'янську… // Gazeta.ua, 23 квітня 2014
• Славянск против добычи сланцевого газа. 24.02.2013

ДжерелаРедагувати

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
• Пірко В. О. Найдавніші міста Донеччини // Схід. — 2004. — вересень.

ЛітератураРедагувати

• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с.
• Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
• Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
• Литвиновська М., Пірко В. Соляні промисли Донеччини в XVII—XVIII ст. — Донецьк, 2005. — 136 с.