Слов'янськ
Слов'я́нськ (до 1784 року — Тор, Тавр, після — Солеванськ, Словенськ) — місто обласного значення Донецької області, адміністративний центр Слов'янського району. Місто лежить на півночі області, в долині річки Казенний Торець. Станом на 1 січня 2019 року населення міста становило 109 812 жителів.
| Слов'янськ | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна
| ||||||||
| Регіон | Донецька область | ||||||||
| Район | Слов'янська міськрада | ||||||||
| Код КОАТУУ | 1414100000 | ||||||||
| Засноване | 1645 рік | ||||||||
| Статус міста | з 1794 року | ||||||||
| Населення | ▼ 109 812 (01.01.2019)[1] | ||||||||
| - повне | ▼ 109 812 (01.01.2019)[1] | ||||||||
| Агломерація | Краматорська агломерація | ||||||||
| Площа | 60,8 км² | ||||||||
| Густота населення | 1806 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 84100—84129 | ||||||||
| Телефонний код | +380-6262 | ||||||||
| Координати | 48°52′12″ пн. ш. 37°37′30″ сх. д.H G O | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 74 м | ||||||||
| Водойма | р. Казенний Торець, Сухий Торець, Сорищі, оз. Ропне, Бесарабівка | ||||||||
| Міста-побратими | Богуслав, Глибока, Сколе[2] | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Слов'янськ | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 95,5 км | ||||||||
| - залізницею | 110 км | ||||||||
| - автошляхами | 112 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 537 км | ||||||||
| - залізницею | 632 км | ||||||||
| - автошляхами | 772 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 84122, м. Слов'янськ, майдан Соборний, 2 | ||||||||
| Веб-сторінка | Слов'янська міськрада | ||||||||
| Міський голова | Лях Вадим Михайлович | ||||||||
| |||||||||
У 2014 році Слов'янськ став першим містом в Україні, яке захопили російські диверсійні групи під час війни на сході України — це відбулося 12 квітня. Місто було звільнено менш ніж за три місяці — 5 липня 2014 року.
ГеографіяРедагувати
Загальна площа Слов'янська — 58 км². Тут містяться унікальні солоні озера карстового походження. Вони розділені між собою невеликими піщаними валами близько 150—200 м завширшки. Озера мають цілющі властивості і є основою санаторно-курортної індустрії міста. Найбільші — озеро Сліпне площею 0,29 км² і завглибшки до 2,2 м, озеро Ропне площею 0,22 км² і завглибшки до 7,5—8 м і Вейсове площею 0,16 км² і завглибшки до 19 м. З 1975 року ці озера перебувають під охороною як гідрологічні природні пам'ятки загальнодержавного значення. Є також кілька інших озер менших розмірів і глибини. Температура води влітку досягає +22 … +24 °C. Ропа соляних озер збагачена сульфатами і має хлоридно-натрієвий склад. На дні озер лежать поклади мулових грязей, переважно сульфідних. Найвища точка міста гора Карачун.
Відстань до Донецька: автошляхами — 119 км, залізницею — 110 км. Відстань до Києва: автошляхами — 772 км, залізницею — 632 км.
ІсторіяРедагувати
ЗаснуванняРедагувати
У XVI столітті на території сучасного Слов'янська почали поселятися селяни-втікачі з інших частин України.
1645 року, для захисту від набігів татар, козаки збудували фортецю Тор. Відтоді Слов'янське став центром видобутку солі й торгівлі нею.
Інша версія заснування: під прикриттям Маяцького острогу 1664 року заведено державне (по-татарські — казенне) солеваріння на Торі, яке перебувало під постійною охороною, що звичайно, сприяло формуванню тут постійного населення, а в 1676 й побудові м. Соляного (Тора) — першого міста Донбасу[3], в якому на початок 1677 року вже мешкало 245 родини. Про заснування міста Багалій писав:
"... в 1676 році малоросіяни і побудували тут місто."
Таке масове переселення до Тора «черкас» спричинили польсько-турецька війна, в ході якої до Туреччини відійшло Поділля, та війна Московії й України проти Туреччини, яка намагалася заволодіти Чигирином. Усе це дає підстави стверджувати, що до побудови Маяка і Соляного на Торі жодних укріплених містечок у межиріччі Дінця і Казенного Торця не існувало і не варто брати до уваги цього острогу, заснованого 1645 р., оскільки він не поклав початку формуванню постійного поселення.
У битві під козацькою фортецею Тор загинув син Сірка — Петро Сірко[джерело?].
У складі Російської імперіїРедагувати
1685—1764 роки Тор — сотенне містечко Ізюмського полку, 1784 року перейменоване на Словенськ (пізніше — Слов'янське), з того ж часу повітове місто Словенського повіту Катеринославського намісництва.
З 1787 року — заштатне місто Ізюмського повіту Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської губернії).
Після завоювання Російською імперією Криму дешева кримська сіль витіснила з ринку торську, тому уряд 1782 року був змушений закрити виробництво солі на Торських озерах. Промисел відродився лише через 40 років, коли стало можливим використання дешевого палива — донбаського кам'яного вугілля. На початку ХІХ століття у Слов'янську почали виникати промислові підприємства (переважно харчової промисловості). Неухильно зростала чисельність населення (у 1773 — 3,9 тис. осіб, у 1837 — 5,9 тис., у 1897 — 15,7 тис. осіб).
1832 року на Рапному озері лікар Чугуївського військового госпіталю О. Яковлєв застосував солону воду та грязі для лікування, що стало початком Слов'янська як бальнеологічного курорту. У другій половині ХІХ — на початку ХХ століття курорт, відомий як «Слов'янські мінеральні води», здобув широку популярність[4].
1869 року повз місто пролягла Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, що сприяло подальшому розвиткові міста, яке перетворилося на значний промисловий центр. З 1880-х років — залізничний вузол.
У 1860 році місто налічувало 9300 мешканців, у 1897 — 15 600, у 1926 — 28 800; багато важили соляна промисловість і курорт[5].
У травні 1887 року Антон Чехов писав:
Город — нечто вроде гоголевского Миргорода; есть парикмахерская и часовой мастер, стало быть можно рассчитывать, что лет через 1000 в Славянске будет и телефон. На стенах и заборах развешены афиши зверинца, под заборами экскременты и репейник, на пыльных и зеленых улицах гуляют свинки, коровки и прочая домашняя тварь. Дома выглядывают приветливо и ласково, на манер благодушных бабушек; мостовые мягки, улицы широки, в воздухе пахнет сиренью и акацией; издали доносится пение соловья, кваканье лягушек, лай, гармоника, визг какой-то бабы…
Часи УНРРедагувати
6 березня 1918 року Слов'янськ став центром Донеччини — однієї із земель УНР. 29 квітня 1918 року, через скасуванням гетьманом України Павлом Скоропадським поділу на землі, Слов'янськ повернувся до складу Харківської губернії.
У листопаді 1918 року в ході радянсько-української війни місто перейшло під контроль більшовиків. У травні 1919 року місто захопили сили «білої» Добровольчої армії. З 1920 року — у складі УСРР, а з 1922 — УРСР, з 1932 — у складі новоствореної Донецької області.
У складі СРСРРедагувати
З 1930-х років у місті зростає промисловість. Популярним став стахановський рух, один з учасників якого — машиніст паровозного депо станції Слов'янськ Петро Кривонос здобув славу як розробник способу подвоєння технічної швидкості руху навантажених залізничних складів[6] Одночасно в місті були закриті православні храми — Троїцький собор став кінотеатром «Кіно Кім», а 1937 року Свято-Олександро-Невський храм був перетворений на спортивний зал, пізніше — їдальню.
1934 року місту надано статус курортного завдяки грязьовому курорту, що 1934 року набув всесоюзного значення (лікуваня захворювань органів руху, нервової системи, гінекологічних захворювань).
Під час Другої світової війни Слов'янськ був під німецькою окупацією з 28 жовтня 1941 по 17 лютого 1943 роки та з 1 березня по 6 вересня 1943 року. Німецька влада відновила роботу Троїцького собору, однак після відвоювання міста радянськими військами собор знову був зачинений. У грудні 1941 року нацисти (зондеркоммандо 4Б) розстріляли всіх євреїв у місті — приблизно 1300 чоловіків, жінок та дітей[7].
У 1950-ті роки в Слов'янську була збудована Слов'янська ГРЕС, перша турбіна якої, потужністю 100 МВт була введена в дію 1954 року.
У 1955 році — у Слов'янську встановлений пам'ятник Т. Г. Шевченку. П'єдестал невисокий, прикрашений ліпниною. Зверху, на камені, в задумі сидить Т. Г. Шевченко. Пам'ятник простояв понад 30 років.
19 березня 1977 відкрито тролейбусну лінію, що з'єднала центр міста з мікрорайоном імені Артема (нині — мікрорайон «Лісний»).
У складі Незалежної УкраїниРедагувати
1991 року населення міста становило приблизно 131,1 тисячі осіб, місто було великим промисловим центром Донецького індустріального району. 2000 року на Слов'янському курорті був відкритий бювет мінеральної води.
Дані соціологічного дослідження 2014 року, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова в Слов'янську.
| Питання | Відсоток[8] |
|---|---|
| між Україною і Росією йде війна | 26 % |
| не погоджуються з тим, що йде війна між Україною і РФ | 40 % |
| вважають Росію стороною конфлікту на сході України | 33 % |
| не вважають РФ стороною конфлікту | 35 % |
| винуватцями того, що відбувається в Донбасі є нинішнє керівництво України | 77 % |
| відповідальними за відновлення Донбасу вважають центральну владу | 84 % |
| майбутнє Донбасу як незалежної держави | 7 % |
3 червня 2015 року у Слов'янську бійці «Правого сектора» демонтували пам'ятник Леніну[9].
Військові дії у 2014 роціРедагувати
Починаючи з квітня 2014 року місто стало ареною бойових дій між терористичними угрупованнями й українськими силовиками. Збройний конфлікт розпочався проти ночі 11 квітня 2014 року, коли Сили спеціальних операцій Російської Федерації та озброєні автоматами проросійські терористи захопили райвідділ міліції у місті й вивісили там прапор РФ.[10] Реакцією української влади стала антитерористична операція, розпочата 13 квітня з метою зупинити терористів. У відповідь терористи оголосили про заборону в місті політичних партій «Батьківщина», УДАР і «Свобода», а також про переслідування україномовних людей, які викликають підозру[11].
До 25 квітня 2014 року українським військам вдалося оточити місто[12], на що терористи відповіли численними спробами прориву блокади. У ході перестрілок, що тривали протягом наступних місяців, значних ушкоджень зазнавали цивільні об'єкти міста, зокрема житлові будинки, надходили свідчення про загибель мирних жителів від уламкових поранень[13]. Після пошкодження в ході боїв 4 червня ліній електропередач і знеструмлення водосмокових станцій, місто залишилося без електроенергії і водопостачання[14]. Напружена ситуація в місті викликала масовий потік біженців із міста.
9 червня 2014 року терористи «Русской православной армии» після тортур стратили вірних церкви християн віри євангельської «Преображення Господнє» дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима і Альберта Павенків.[15][16][17]
5 липня 2014 року українські військовики вибили з міста проросійських терористів[18].
3 серпня 2014 року у визволеному Слов'янську пройшла хода на підтримку єдності України. Ходу організувала місцева патріотично налаштована молодь.[19]
26 вересня 2014 року оприлюднено інформацію, що в Слов'янську виявлено 3 масові захоронення людей, які загинули від рук терористів — повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. Масові захоронення виявлені по вулицях Літературній (тоді — Дем'яна Бєдного) та Смольній; проводиться ексгумація тіл, встановлено особи 12 загиблих — померли на початку і в середині червня[20].
Влітку Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України розпочало оперативну відбудову зруйнованих споруд. Потужний волонтерський рух допомагав у віднові будівель. Так, скажімо, школу в Слов'янську відновлено коштом громадян, благодійних організацій, а також банківського сектору[джерело?].
НаселенняРедагувати
| Рік | Населення | Зміна |
|---|---|---|
| 1897 | 15 792 | — |
| 1923 | 21 410 | +35.6% |
| 1926 | 28 385 | +32.6% |
| 1939 | 77 842 | +174.2% |
| 1959 | 82 784 | +6.3% |
| 1970 | 124 183 | +50.0% |
| 1979 | 140 256 | +12.9% |
| 1989 | 135 300 | −3.5% |
| 2001 | 124 829 | −7.7% |
| 2014 | 116 694 | −6.5% |
| 2015 | 115 421 | −1.1% |
2001 року Слов'янськ налічував 122 575 жителів, а з територіями, підлеглими міськраді — 142 873 жителі. За даними перепису 2001 року 42,61 % зазначили рідною мову українську, 55,68 % — російську, 0,19 % — вірменську, 0,13 % — циганську, 0,07 % — білоруську, 0,06 % — молдовську, 0,01 % — німецьку, угорську та грецьку, а також польську, болгарську, гагаузьку, румунську та єврейську мови[21].
Національний склад
| № | Національність | Чисельність | (%) |
|---|---|---|---|
| 1 | Українці | 104 423 | 73,1 |
| 2 | Росіяни | 33 649 | 23,6 |
| 3 | Турки | 829 | 0,6 |
| 4 | Білоруси | 766 | 0,5 |
| 5 | Вірмени | 592 | 0,4 |
| 6 | Греки | 320 | 0,2 |
| 7 | Цигани | 279 | 0,2 |
| 8 | Азербайджанці | 208 | 0,1 |
| Разом | 142 873 | 100,00 |
ЕкономікаРедагувати
Місто Слов'янськ було одним із найбільших промислових центрів регіону. В ньому працювало 34 промислових підприємства. Провідна роль в економіці міста належало підприємствам машинобудівної галузі. У Слов'янську працювали найважливіші промислові підприємства: завод важкого машинобудування («Словважмаш», основна продукція — коксохімічне та прокатно-опоряджувальне устаткування), содовий комбінат (1972 — 18 виробничих цехів), олійнотовщевий комбінат (з 1954 року; у 1970 році вироблено у тисячах тонн: 101,6 олії, 84,6 шроту, 16.6 саломасу, 31,9 мила, 0,5 гліцерину); інші: хлібо- та м'ясний комбінати, заводи: ізоляторний, «Коксохіммаш», солеварний, «Будмаш», фабрика олівців, завод кислототривкої кераміки тощо; ДРЕС.
Охорона здоров'яРедагувати
Система охорони здоров'я нараховує 23 лікувально-профілактичні заклади, особливе місце в ній займає Слов'янський курорт. На курорті діють 3 санаторії.
ТранспортРедагувати
У Слов'янську розташована вузлова вантажно-пасажирська залізнична станція Лиманської дирекції Донецької залізниці на розгалуженні ліній Лозова — Краматорськ та Слов'янськ — Лиман. Допоміжна гілка поєднує зі станцією Слов'янськ-Вітка.
Околицею міста пролягає автошлях М03E40. У Слов'янську починається автомобільний шлях національного значення Н20, що проходить через Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Донецьк, Волноваху та закінчується у місті Маріуполь, загальна довжина автошляху становить — 190,4 км.
Наука та освітаРедагувати
У місті діють шість державних вищих навчальних закладів, зокрема:
- Донбаський державний педагогічний університет (до 2002 р. — Слов'янський державний педагогічний інститут), II рівня акредитації
- Слов'янський коледж національного авіаційного університету (раніше — Слов'янське авіаційно-технічне училище цивільної авіації)
- Відокремлений підрозділ «Слов'янський технікум Луганського національного аграрного університету» (до 2010 р. — Слов'янський державний аграрний технікум)
- Слов'янський коледж транспортної інфраструктури (раніше — Слов'янський технікум залізничного транспорту)
- Слов'янський енергобудівний технікум
- Слов'янський хіміко-механічний технікум[22].
1996 року, на базі Слов'янського державного педагогічного інституту (СДПІ), відкрився педагогічний ліцей. Впродовж 1927—1941 років діяв Слов'янський аероклуб, півтора десятка випускників якого згодом стали Героями Радянського Союзу. У місті 25 загальноосвітніх шкіл, 1 вечірня школа, 2 школи для дітей з порушенням психічного та фізичного розвитку, 5 приватних навчальних закладів, гімназія, 23 дошкільних заклади.
Українська інженерно-педагогічна академія (у минулому загально-технічний факультет Українського заочного політехнічного інституту). Денна та заочна форма навчання. Наукові дослідження проводять Інститут «Кераммаш», НДІ високих напруг, НДІ металургійної промисловості.
КультураРедагувати
У Слов'янську є краєзнавчий музей, 2 картинні галереї, одній з яких надано ім'я місцевого уродженця художника П. Кончаловського, 7 православних храмів — Московського, Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви і дві протестантські церкви.
У 2009 році відкрито пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 років.
РелігіяРедагувати
На території Слов'янської міської ради діють 27 зареєстрованих релігійних громад: 9 громад Української православної церкви Горлівської єпархії, 2 громади мусульман, 1 громада юдеїв, 1 громада адвентистів 7 дня, 1 громада свідків Єгови, 1 християнська місія милосердя «Ковчег», 5 громад християн віри Євангельської, 1 — церкви Христової, 3 громади Євангельських християн-баптистів.
СпортРедагувати
1999 року створено футбольний клуб «Словхліб». Восени 2011 року клуб подавав до ПФЛ України заявку на проходження процедури атестування, щоб отримати можливість участі у другій лізі чемпіонату України з футболу сезону 2012—2013 років.
ОсобистостіРедагувати
За даними УНІАН станом на липень 2017 року, у боях за Слов'янськ загинуло 70 українських військовиків.[23]
- Александров Ігор Олександрович (1956—2001) — український тележурналіст, телеведучий, головний редактор, телевізійний менеджер з селища Мирне Слов'янського району Донецької області.
- Аметистов Афанасій Іванович — під'єсаул лейб-гвардії Отаманського полку, музикант.
- Атаназій Гонта (Бітюков Опанас Полікарпович) — підполковник Армії УНР.
- Кравчуків Іван Хомич[24]
- Бабешко Олексій Анатолійович — український історик і статистик футболу.
- Биков Леонід Федорович — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).
- Богатиков Юрій Йосипович — український і російський співак, баритон.
- Бойцов Олег Леонідович (1979—2019) — старшина Державної служби України з надзвичайних ситуацій, учасник російсько-української війни.
- Болдирів Олександр Іванович — підполковник Армії УНР, воїн 14-ї дивізії «Галичина».
- Брехов Костянтин Іванович — радянський державний діяч.
- Булгаков Віктор Володимирович — вчений-гігієніст, український науковець в галузі медичної екології, гігієни, соціальної медицини, доктор медичних наук.
- Гінзбург Олександр Маркович — український радянський архітектор, інженер, педагог та вчений єврейського походження.
- Грішин Ігор Іванович (1975—2014) — льотчик, загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.
- Гросберг-Наконечна Ольга Северинівна — підпільниця ОУН, лицар Срібного Хреста Заслуги УПА.
- Гуревич Розалія Борисівна (1905—1971) — український бібліограф та бібліотекознавець.
- Діденко Зинаїда Захарівна — радянська та російська оперна співачка, педагог.
- Дуров Борис Валентинович — радянський режисер і сценарист.
- Жаріков Микола Леонідович — український архітектор, член Національної спілки архітекторів України, народний архітектор України, дійсний член Української академії архітектури.
- Жуков Олександр Степанович — радянський гірський інженер.
- Зайченко Георгій Васильович — діяч радянської промисловості, директор Челябінського тракторного заводу. Герой Соціалістичної Праці (1966).
- Зубашев Юхим Лук'янович — хімік-технолог, громадський та державний діяч.
- Ігнатченко Антон Геннадійович (1995—2014) — солдат Збройних сил України, водій-механік, 25-та повітрянодесантна бригада.
- Ія Григорівна Ґе — артистка, манекенниця та модельєр.
- Каракашьян Наполеон Карлович — баскетбольний тренер і лікар, Заслужений тренер СРСР.
- Кащук Наталя Омелянівна — українська письменниця (поетеса, прозаїк, нарисовець, перекладач), журналістка. Член Спілки письменників України.
- Колосовський Микола Миколайович (1977—2016) — старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Комяхов Василь Григорович — партійний діяч УРСР.
- Кончаловський Петро Петрович — відомий український та російський художник.
- Копилов Сергій Анатолійович — український історик-славіст, історіограф, доктор історичних наук, професор, ректор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
- Коряк Володимир Дмитрович — український літературознавець епохи сталінізму
- Костюк Григорій Олександрович — український літературознавець.
- Кривонос Петро Федорович — радянський державний діяч, залізничник, один з ініціаторів стахановського руху на залізничному транспорті УСРР.
- Кучеренко Олександр Васильович — Герой Радянського Союзу (народився в селищі Черевківка, нині в межах міста))
- Лілеєв Сергій Вікторович — політик, громадський діяч, військовий, голова Слов'янської міської партійної організації ВО «Свобода».
- Лукомський Іван Степанович — живописець та скульптор.
- Майборода Сергій Григорович (1971—2019) — старший матрос Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Майстренко Іван Васильович — український громадсько-політичний діяч, публіцист, вчений, ректор УТГІ.
- Миронов Валерій Михайлович — радянський оперний співак (лірико-драматичний тенор). Народний артист Молдавської РСР (1980).
- Мілютенко Дмитро Омелянович — український актор, народний артист СРСР.
- Міхновський Микола Іванович — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність.
- Молодцова Августа Олександрівна — радянська та російська художниця.
- Момот Володимир Миколайович (1975—2014) — прапорщик Збройних сил України, старший повітряний радист, 15-а окрема бригада транспортної авіації.
- Напрягло Роман Дмитрович (1997—2017) — матрос Військово-морських сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Нечаїв Петро Олександрович — підполковник Армії УНР.
- Ніколаєв Микола Федорович — російський радянський ботанік.
- Петренко Михайло Миколайович — український поет-романтик. Автор пісень «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру».
- Рагозін Іван Юхимович — актор, заслужений артист РРФСР (1945).
- Рапопорт Йосип Абрамович — радянський вчений-генетик, член-кореспондент АН СРСР (з 1979). Лауреат Ленінської премії (1984), Герой Соціалістичної Праці (1990).
- Ружицький Костянтин Іванович — український релігійний діяч часів російського більшовизму, випускник Волинської духовної семінарії Церкви Російської імперії, ректор Московської духовної академії і семінарії, священнослужитель Російської православної церкви, митрофорний протоієрей, доктор богослов'я, професор.
- Свириденко Володимир — український маляр. Представник фігуративного експресіонізму.
- Свіріков Олександр Георгійович — радянський залізничник українського походження, начальник Південно-Західної залізниці (1936—1937). Репресований сталінським режимом.
- Сергієнко Микола Маркович — професор, доктор медичних наук.
- Семейко Микола Іларіонович — радянський льотчик, капітан, двічі Герой Радянського Союзу.
- Сєдова Галина Михайлівна — російський філолог-пушкініст, музейний працівник. Завідуюча Меморіальним музеєм-квартирою О. С. Пушкіна в Санкт-Петербурзі.
- Сила Василь Іванович (1904—1972) — український вчений в галузі фармакології.
- Скиданова Елеонора Сергіївна — заслужена артистка України.
- Слуцький Борис Абрамович — радянський поет.
- Смирнов Віктор Сергійович — багаторазовий чемпіон та призер Параолімпійських ігор з плавання.
- Соколовський Михайло Григорович — радянський і український футболіст та тренер.
- Солодовніков Єгор Олексійович — український композитор, автор пісень та музикант.
- Стрельбицький Семен Дементійович — ректор Харківського інституту народної освіти, громадський діяч.
- Трусов Костянтин Ананійович — радянський політик, чиновник, партійний діяч.
- Федорчук Ігор Олександрович (1919—2008) — Герой Радянського Союзу.[25]
- Федь Анатолій Михайлович — професор філософії, член НТШ.
- Фомін Віктор Трохимович (1929—2007) — радянський футболіст, нападник, футбольний тренер.
- Чмихов Микола Олександрович (1953—1994) — український археолог, історик, доктор історичних наук (1992).
- Шаховцов Віталій Іванович — український художник; майстер портрету, пейзажу, жанрової картини; один із фундаторів Полтавської обласної організації Національної спілки художників України.
- Шинкар Петро Михайлович — український учений-хімік, політичний діяч, член-основоположник УРДП.
- Шматько Микола Гаврилович — український скульптор, художник.
Пам'яткиРедагувати
- Пам'ятки Слов'янська
- 22 серпня 2016 року поблизу Слов'янська Предстоятель місцевого храму УАПЦ, архімандрит Савва (Фризюк) освятив два пам'ятні знаки, встановлені за сприяння Львівської обласної ради на місцях загибелі двох екіпажів військових вертольотів 16-ої окремої бригади армійської авіації. Саме тут 2 травня 2014 року російські бойовики збили два гвинтокрили, де загинуло п'ять пілотів бригади армійської авіації України, що базується у Бродах на Львівщині[26].
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
- ↑ Малі міста України стають побратимами
- ↑ Верменич Я. Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз / Український історичний журнал. — К., № 1 (520) за січень-лютий 2015.— С. 118. ISSN 0130-5247
- ↑ Архипова С. І. Слов'янськ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 656. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- ↑ Історія Слов'янська, про яку ви ще не чули // 06274.com.ua, 19 вересня 2018 (рос.)
- ↑ История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941—1945 (в шести томах)./редколл., П. Н. Поспелов и др. том 1. М., Воениздат, 1960. стр.63
- ↑ Энциклопедия «Холокост на территории СССР», Москва, РОССПЭН, 2009, стр.908
- ↑ Більше третини жителів Слов'янська і Краматорська «не бачать» РФ стороною конфлікту на Донбасі — опитування. Архів оригіналу за 24 грудень 2014. Процитовано 23 грудень 2014.
- ↑ У Слов'янську знесли Леніна[недоступне посилання з липень 2019]
- ↑ Сепаратисти на Донбасі захопили обласну прокуратуру та міський відділ міліції Українська правда, 11 квітня 2014 р.
- ↑ Сепаратисти оголосили сафарі на україномовних людей
- ↑ Нацгвардія оточила Слов’янськ і заблокувала всі в’їзди.
- ↑ У Слов'янську в ході АТО загинули мирні жителі.
- ↑ У Слов'янську немає води, електрики та мобільного зв'язку.
- ↑ Боевики замучили в Славянске двух дьяконов и двух сыновей пастора. — 2014. — 17 07.
- ↑ Боевики в Славянске замучили двух служителей и двух сыновей пастора
- ↑ Восхождение. Кто убил четырёх христиан в осаждённом Славянске
- ↑ Никакая «ДНР» нам не нужна. Путин — подлый человек, — жители Славянска (видео). Архів оригіналу за 8 липня 2014. Процитовано 7 липня 2014.
- ↑ http://www.pravda.com.ua/news/2014/08/3/7033813/ Слов'янськом пройшла хода за єдність України
- ↑ У Слов'янську виявили три масові поховання людей
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Донецька область
- ↑ Слов’янський хіміко-механічний технікум (uk). // Офіційний сайт «CXMT.org». Процитовано 28 жовтня 2017.
- ↑ Сьогодні відзначається день звільнення від сепаратистів Слов'янська та Краматорська (відео) (uk). Процитовано 2017-10-18.
- ↑ Учасники Білого руху в Росії — Кп-Кр
- ↑ (рос.) Герои страны.
- ↑ На Донеччині місцевий священик УАПЦ освятив пам'ятні знаки на місцях загибелі солдатів зі Львівщини // Успенська Вежа.— Львів: грудень 2016. — № 12 (295) — С.2
ПосиланняРедагувати
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Слов'янськ |
- Слов'янськ — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)
- Мартиненко М. Відвідини сходу України // «Свобода», ч. 234, 9 грудня 1993, с. 4
- Горобець О. Як я здобував папаху нардепа в Слов'янську… // Gazeta.ua, 23 квітня 2014
- Славянск против добычи сланцевого газа. 24.02.2013
ДжерелаРедагувати
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
- Пірко В. О. Найдавніші міста Донеччини // Схід. — 2004. — вересень.
ЛітератураРедагувати
- Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
- Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с.
- Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
- Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
- Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
- Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
- Литвиновська М., Пірко В. Соляні промисли Донеччини в XVII—XVIII ст. — Донецьк, 2005. — 136 с.