Coat of Arms of Donetsk Oblast 1999.svg
Основні державні та
адміністративно-територіальні
формування на території Донеччини
Кара Булгар
Flag of Hungary (895-1000).svg Леведія
Norwegian command flag (1858) - Non-Commissioned Officer.svg Чорна Куманія
Тамга Мангитов.png Мала Ногайська Орда
CoA of the Kalmius Palanka.svg Кальміуська паланка
Flag of Russia.svg Юзівське генерал-губернаторство
Red flag.svg Перша Донецька губернія
Flag of Ukraine.svg Половецька земля
Flag of Ukraine.svg Бахмутський повіт,Маріупольський повіт
Red flag.svg Друга Донецька губернія
Flag of Russia.svg Харківська область
RPAU flag.svg Вільна територія
Red flag.svg Третя Донецька губернія
Red flag.svg Артемівська округа, Сталінська округа,Маріупольська округа
Red flag.svg Сталінська область
Flag of Germany (1935–1945).svg Юзівська область
Flag of Donetsk Oblast.svg Донецька область
ОРДЛО

Історія Донецької області "Історія Донбасу" - історія територій на яких знаходиться сучасна Донецька область - адміністративна одиниця України.

Державне утворення на території Донбасу та Північного Причорномор'я "Мала Татарія", одина з столиць якої знаходилась в районі Маріуполя.
Половецьке ханство Чорна Кумаія.
Територія Другої Донецької губернії яка була створена в 1919 році на території Бахмутського і Слов'яносербського повіту з центром в Бахмуті.
Територія на яку претендувала Перша Донецька губернія в 1917-1918, і на якій була створена Донецька губернія в 1920 році.

Зміст

Історичні назви території Донецької областіРедагувати

Мала Татарія - Tataria minorРедагувати

На карті створеної німецьким лінгвістом і матіматіком Себастьяном Мюнстером в 1550 році територія нинішньої Донецької області носила назви Tataria minor - Мала Татарія.

На карті Герард Меркатор 1594 року - Руссия і суміжні, територія на якій нині Донецька область носила назву Кримська Татарія за Перекопом.

ДонбасРедагувати

ДонеччинаРедагувати

Археологічне дослідження ДонбасуРедагувати

В археологічному плані Донбас досліджений ще недостатньо. Це край гористо-степового характеру, де домінуючою височиною є Донецький кряж і Приазовська височина. Головна водна артерія Донбасу річка Сіверський Донець перші згадки про неї мають у грецьких істориків Геродота, Полібія і Страбона.

Археологічне вивчення Донбасу почалося значно пізньої, ніж інших регіонів України. Це пояснюється тим, що деякі історики дореволюційного періоду дотримувалися генуезької теорії вони стверджували, що через несприятливий клімату донецьких степів до нової ери тут ніхто не селився.

Перші археологічні дослідження в Донбасі почалися в 1850-х роках з розкопок курганів з стоячими на них кам'яними бабами.

Серед дослідників, які проводили роботи в Донбасі в кінці 19 початку 20 століть, варто назвати В. Н. Бранденбурга, В. А. Харламова, Е. Н. Тріфільева.

Перші твердження щодо заселення середньої течії Сіверського Дінця в кам'яну і бронзову епоху ми знаходимо у Д. І. Багалія (1890), який свої міркування підтвердив повідомленнями про знахідки кам'яних і бронзових знарядь праці в Ізюмському, Старобільському повітах.

У 1902 році було піднято питання про проведення дванадцятого археологічного з'їзду в Харкові, підготовка і проведення якого послужили початком археологічного дослідження басейну Сіверського Дінця.

З ініціативи попереднього комітету з підготовки дванадцятого археологічного з'їзду були проведені розвідки і невеликі розкопки А. М. Покровським окола села Прелесне і В. І. Спесивцев проводив також розкопки на дюнах в околицях сіл Райське, Лиман, Щурово, Ямполя. Зібрана ним колекція археологічних знахідок була передана в 1903 році в музей витончених мистецтв Харківського університету.

За пропозицією А.С. Федоровського, в плані роботи комісії було передбачено обстеження околиць Райгородка, в результаті якого А.С. Федоровський відкрив тут стоянку кам'яного віку, зібрав багатий матеріал і зробив стратиграфические спостереження над заляганням в дюнах культурного шару.

Але особливо значними і важливими були дослідження, проведені відомим російським археологом професором В.А. Городцовим. На підставі матеріалу, видобутого ним під час розкопок в басейні Сіверського Дінця, він перший довів існування бронзового століття в Східній Європі. Їм було розкопано багато стародавніх поховань з пофарбованими і скорченими кістками. Вони розрізнялися не тільки по інвентарю, покладеному в могилу, а й формою поховальних споруд. Одні поховання знаходилися в ямах, інші - в катакомбах, треті - в зрубах. В.А. Городцов встановив, що ці поховання відносяться до бронзового віку. Він з'ясував, що люди, що залишили ці поховання, жили тут з кінця III тисячоліття по I тисячоліття до н.е. Він відтворив картину життя стародавніх мешканців південноруських степів, простежив стадії розвитку їхньої культури, умовно розділивши по типу поховань на ямну, катакомбну і зрубну.

ІсторіяРедагувати

Кам'яна добаРедагувати

Докладніше: Палеоліт на території сучасної Донецької області

Докладніше: Мезоліт на території сучасної Донецької області

Докладніше: Неоліт на території сучасної Донецької області

Заселення території області почалося ще за доби палеоліту. Пам'ятки кам'яної доби відомі більш як у 35 пунктах. Найдавнішу з них було виявлено поблизу Амвросіївки, її датовано раннім палеолітом (300-100 тис. років тому).

Стоянки кінця раннього палеоліту відкриті поблизу Олександрівки та Антонівки, у Мар'їнському районі (100-30 тис. років тому). Майстерні для обробки кременю тієї ж доби виявлені біля сіл Білоярівки, Успенки і Новоклинівки Амвросіївського району.

Поселення пізнього палеоліту (30-14 тис. років тому) відкриті поблизу Сіверського Дінця, біля сіл Богородичного, Пришиба, Тетянівки. Широко відома стоянка мисливців на зубрів, розташована поблизу Амвросіївки.

Менше вивчений мезоліт (13-8 тис. років тому). До цієї пори належать залишки поселень, виявлених біля сіл Дронівки Артемівського району, Діброви Краснолиманського району, в урочищі Кремінна Гора недалеко від с. Олександрівки Марійського району.

На території області відомо 25 неолітичних пам'яток (V-III тис. до н. е.). Поселення цього періоду виявлені вздовж берегів Сіверського Дінця - у селах Брусівці, Дронівці, Іллічівці, Райгородку та ін. На території області тоді були центри видобутку та обробітку кременю - біля с. Широкого Амвросіївського району відкрито штольневі виробки. Донецький кремінь був також предметом міжплемінного обміну. Відомо понад 30 древніх майстерень біля Казенного Торця, Сухого Торця, Кривого Торця, Бахмутки, Осики, Кринки та ін. Гадають, що вони існували і в часи раннього металу (III-II тис. до н. е.).

У 1930 року на території Донецької області відкрито пам'ятку європейського значення - могильник неолітичного часу (поблизу м. Маріуполя), де розкопано 122 поховання.

Початок доби металівРедагувати

Докладніше: Дніпро-донецька культура на території сучасної Донецької області

Докладніше: Ямна культура на території сучасної Донецької області

Докладніше: Донецька культура

Докладніше: Зрубна культурно-історична спільність на території сучасної Донецької області

Більш як у 80 пунктах, переважно поблизу Сіверського Дінця, Бахмутки і в Приазов'ї, знайдено пам'ятки періоду міді - бронзи (III-І тис. до н. е.) Древні розробки міді поблизу Артемівська, в Клиновому, Калинівському і поховання майстра-ливарника в Краматорську свідчать про те, що територія Донецької області була одним з центрів видобутку й обробки міді.

Поблизу Маріуполя були виявлені залишки дерев'яних чотириколісних возів з суцільними дерев'яними дисковидними колесами. Вченими ця знахідка датована XXXII століттям до н. е. Таким чином, знайдені в Приазов'ї вози є на сьогодні найдавнішим видом колісного транспорту в світі (раніше таким вважалося транспорт Месопотамії XXVI століття до н. Е.).[1]

Перші кочовики Північного Приазов'яРедагувати

КимерiйцiРедагувати

 
Нимрудський рельєф із зображенням кіммерійських воїнів

Кімерійці

Власне історія в наших краях починається три з половиною тисячі років тому,коли тут виявляються племена кочівників[2] кіммерійців, про які збереглися дуже смутні згадки в письмових джерелах Азії та Греції. З ассирійських джерел відомо, що у восьмому-сьомому століттях до різдва Христового кіммерійці з приазовських степів вторгалися в Закавказзі, де воювали проти країни Урарту, перебувала на стику сучасних Вірменії, Туреччини та Ірану. У 679 році до н. е. молодий і діяльний ассирійський цар Ашшур-аха-иддин здійснив похід на північ і вщент розгромив кіммерійське військо. Природно, що всі перемоги свого царя жерці фіксували в хроніку, з якої ми і знаємо про подію.

Однак кіммерійці незабаром оговталися від удару і при наступному царя Ашшурбаніпалом ассирийцам знову довелося воювати з ними. Нарешті, завдяки спільними зусиллями ассирійців і лідійців на півдні і появі на півночі нового ворога - скіфів, могутність кіммерійців було переможено, а їхні рідні причорноморські степи були завойовані і заселені прийшли зі сходу скіфами.[3][4]

Пам'ятки:

СкіфиРедагувати

Скіфи

У VII ст. до н. е. з появою кочових скотарських племен скіфів на території області з'являються залізні знаряддя праці. Ці землі у IV ст. до н. е. були складовою частиною скіфського державного об'єднання (царства Атея). Скіфи залишили в степу нечисленні (відомі в 6 пунктах) курганні поховання поблизу м. Ями, Артемівська, Жданова. Великий інтерес викликає скіфська статуя V ст. до н. е., знайдена біля селища Ольхівчика (нині входить у межі м. Шахтарська).

За Геродотом, сколоти ділилися на кілька окремих племен, що мали власних царів. Частина сколотів була кочівниками, а частина хліборобами. назвати Скіфію цього часу державою складно, швидше це був союз племен, на чолі якого стояли царські скіфи - найбільш численний і, за словами Геродота, доблесний рід. Царські скіфи були кочівниками і займали східну половину (тобто і сучасний Донбас) сколотських земель. Якщо вірити «батькові історії», то вони вважали інших скіфів своїми підданими.[5][6]

За інформацією  Страбона,  кочовики  взимку  випасали  худобу  біля «боліт Меотіди» (тобто на заболочених берегах Азовського моря), а влітку  переганяли  її  на  північ. [7]

У ІІІ–ІІ ст. до н. е. племена сарматів витіснили скіфські племена далеко за Дніпро і до Кримських степів.[8]

Пам'ятки:

СарматиРедагувати

Сармати

У II ст. до н. е. в донецьких степах з'являються сармати, які прийшли із Заволжя. Найвідоміші пам'ятки цього часу - сарматські поховання біля с. Новолуганського, коло м. Слов'янська і с. Прелесного. З IV ст. цю територію захоплюють нові орди кочівників.

Варто підкреслити, що, на  відміну  від  періоду  скіфського  панування,  умови  життя  у  степах сарматської доби характеризувалися великою нестабільністю.43 Дослідники  налічують  не  менше  п’яти «хвиль»  сарматського  просування  у  цей  регіон.  Нові  великі  маси  переселенців  зі сходу  з’являлися  в  середньому раз на 100-150 років, змінюючи етнополітичну карту регіону.  По  мірі  просування  на  захід  культура  сарматів втрачала  свої етнічні  особливості,  набуваючи  рис  нових народів,  з якими  вона вступала  у  контакт.  Протягом  понад 600 років  сармати становили основне населення степів Приазов’я. Майже весь цей час (крім періоду готського  панування)  вони  були  домінуючою  військово-політичною силою  в  цьому  регіоні.[9]

На території нинішньої області було кочовище сарматського племінного об'єднання роксоланів. Чотири століття сармати безроздільно панували на величезних степових просторах, поки їх в третьому столітті не потіснили прийшли з півночі германці-готи, а завершилося сарматське час в четвертому столітті нашої ери, коли з Азії прийшли нові завойовники - гуни.[10][11]

Пам'ятки:

ГрекиРедагувати

Район нинішнього донецького приазов'я був відомий давньогрецьким колоністами мореплавцям. В околиці Маріуполя на думку істориків М. Нінка і К. Кречмера перебувала грецька колонія іонітів Кремни. Колнія була заснована VII столітті до нашої ери і проіснувала близько століття. [12] За Кальміусом у бік Кривий Коси перебувала грецьке село Карія.[13] Також їм була відома нинішня річка Кальміус яка носила грецьку назву Поріт і її гирло зі зручною гаванню куди заходили грецькі кораблі для торгівлі з місцевими скіфськими племенами і для торгівлі з глибинними районами Донбасу.[14]

Також древнім грекам була відома центральна частина нинішньої області, яку єгипетський географ Клавдій Птолемей називав Аланськими горами котрі нинішні вчені ототожнюють з Приазовською височиною і Донецьким кряжем.[15]

Колонії поселення:

Боспорське царствоРедагувати

На початку V ст. до н. ери багато з грецьких поселень на Боспорі об'єдналися навколо Пантікапея і правлячої в ньому династії Археанактидів, що вела свій початок від милетца Археанакта. Так виникла Боспорська держава, столицею якої став Пантікапей. Новому державному об'єднанню підкорявся ряд тубільних племен, північного Приазов'я.

До початку нашої ери в північному Приазов'ї на зміну грекам з'явилися римляни.[16][17]

ГотиРедагувати

Остготи

У третьому столітті до Причорноморських степів добралися готи - войовниче германське плем'я, яке розпочало свій шлях століттям раніше з берегів Балтики. Майже століття вони шукали собі нові землі, які могли б прогодувати їх разросшееся плем'я і, нарешті, вибрали собі степи сучасної України. Місцеве населення захоплених

 
Готський вождь викликає гунів на бій (полотно П. Н. Арбо, 1886)

земель вони виганяли або підкоряли своїй волі. У наших краях ними в 252-254 роках був захоплений і істотно зруйнований Танаїс. Однак центр їхньої держави розташовувався не в Донбасі, а значно західніше: від Наддніпрянщини до Дунаю. Так що більша частина місцевого населення Приазов'я в цей час становили сармати, що залишилися тут з доготських часів і визнали над собою владу загарбників. Такий висновок можна зробити тому, що в наших краях практично немає готських археологічних пам'яток.

У 4 столітті на східних кордонах готського королівства з'явилися гуни

Після роздумів йти або чинити опір готи вирішили битися. Деякий час вони чинили опір, але незабаром помер старий Германарих, і це схилило чашу терезів на користь кочівників. Як тільки помер король, підкорені їм росомони і слов'яни повстали і вдарили в спину готам. Проте боротьба зі слов'янами підточила сили готовий, і вони не змогли відбити наступний гуннський удар. Остготське королівство було підкорене, а його мешканці підкорилися гунам. Вестготи, вирішили не воювати і бігли від кочівників на територію Римської імперії. В обмін на землі для поселення у Фракії вони обіцяли підкорятися римськими законами, визнати імператора своїм правителем і прийняти християнство. До них приєдналися ті остготи, які не бажали жити під владою кочівників.[18][19]

Пам'ятки:

ГуниРедагувати

 
П. Гайге. «Гуни борються з аланами».

Гуни

В кінці четвертого століття по причорноморських степах пройшлися гуни - кочовий народ, прікочевалі сюди від китайських кордонів. Розбивши аланів і розтрощивши готську державу, вони пішли на захід в район сучасних Угорщини та Австрії[20]

У самому Донбасі залишилися кочувати частина гунов - акаціров. У 463 році акаціров підкорили сарагури і анагури.[21]

Пам'ятки:

АвариРедагувати

Авари

Після навали у IV ст. гуннів в VI ст. тут побували авари. Після смерті Аттіли між його вождями почалася війна, в результаті якої німецька частина його колишніх підданих розгромила гуннскую в 451 році в битві на річці Неда в Панонії. Уцілілі кочівники спробували прорватися на Балкани, але й там їх чекала невдача. В результаті цих поразок гуннский народ розпався на окремі орди, кожна з яких почала шукати своє місце під сонцем. Одним з таких осколків були булгари, які повернули на схід і зайняли степи на схід від Дніпра. Сюди ж із заходу прікочевалі ще один народ - авари, на деякий час зуміли підпорядкувати собі булгар. Але потім авари за прикладом гунів вирушили завойовувати Європу, і булгари залишилися господарями на цих землях.[22]

Пам'ятки:

 
Хан Кубрат з синами.

Велика БулгаріяРедагувати

Велика Булгарія

На початку сьомого століття хан Кубрат зумів зібрати під своєю рукою булгарские племена утигурів і кутригурів і створити досить потужну державу - Велику Булгарію, що займала південний схід сучасної Україна і Північний Кавказ. Кубрат помер у жовтні 668 року, а через кілька років на Булгарії напали Хозари.[23]

Пам'ятки:

Кара БулгарРедагувати

Кара Булгар

Не витримавши удару булгари розділилися: старший син Батбаян залишився в Приазов'ї і став данником хозарів, інший син, Котраг, пішов зі своєю частиною племені на правий берег Дону, третій син, Аспарух, повів своїх прихильників на Дунай, де, об'єднавшись з місцевими слов'янами, поклав початок сучасної Болгарії. Наприкінці VIII століття частина булгар переселилася в басейн Середньої Волги і Ками, де вони незабаром перейшли до осілого способу життя і створили державу Волзька Булгарія. Нащадками волзьких булгар є сучасні казанські татари і чуваші. Ну а землі Великої Булгарії, у тому числі і Донбас, увійшли до складу Хозарського каганату.

Пам'ятки:

Сидорівське городище

АланиРедагувати

Докладніше: Салтово-маяцька культура

 
Хозарський воїн з полоненим. Малюнок Нормана Фінкельштейна за мотивами зображення кочівника на срібному глечику з скарбу Надь-Сент-Міклош.

ХозариРедагувати

Хозарський каганат

Після розгрому Великої Булгарії в другій половині сьомого століття територія сучасного Донбасу входила до складу Хозарського каганату. Сильна влада і потужна армія дозволили кочівникам на десятиліття встановити період відносної стабільності, завдяки чому в регіоні склалися досить комфортні умови для життя.

У середині VIII ст. в  басейн  Сіверського  Донця хозарами були переселені алани.

Знову в Подонні з'явилися постійні поселення, населенні аланами, слов'янами, булгарами. Почалося розвиток ремесел і торгівлі.

 
У 965 році князь Святослав пішов у Східний похід проти хазар в якому він розгромив Хозарський каганат взяв Білу Вежу. І переміг ясів і касогів.

Наприклад, в районі сучасного села Сидорово Донецької області в 2012 році археологи почали розкопки хозарського городища. Як з'ясувалося, у свій час це було гігантське місто з площею більше 120 гектарів яке мало стіни довжиною в два з половиною кілометри. Виникло місто у восьмому столітті, а приблизно в середині Х століття його жителі з невідомої причини покинули свої будинки. На думку археологів, що залишилися речі свідчать про те, що люди йшли в поспіху і сподівалися повернутися. Однак місто так і залишився покинутим. Сьогодні не можна сказати, чому це сталося, але швидше за все причиною результату стала військова загроза з боку печенігів або воїнів київського князя Святослава.[24]

Пам'ятки:

Аланське князівствоРедагувати

Руський Каганат

З хозарським періодом Донбасу пов'язана одна цікава гіпотеза. В арабських і франкських документах першої половини дев'ятого століття є згадка про російською

державі, правителя якого називали каганом. Тобто до покликання Рюрика у русів вже було свою державу, але до цих пір достовірно невідомо, де воно розташовувалося.

На цей рахунок є кілька версій і одна з них свідчить, що Російська каганат розташовувався на південному сході сучасної України і прилеглих областях Росії.

 
Леведіас - напівлегендарний вождь угорців дев'ятого століття.

Так Е.С. Галкіна вважає, що центр цієї держави знаходився у верхів'ях річок Оскол, Сіверський Донець і Дон. Російський історик і філософ Сергій Перевезенцев називає це держава Аланской Руссю і вбачає його витоки на Дону. Донецький історик і публіцист Олексій Іванов окреслює кордони цієї держави по лінії Сіверський Донець - Дон - Азовське море на південному сході і Дніпром на Заході. Завдяки археологічним розкопкам нам відомо, що з восьмого по десяте століття на цій території існувала вельми розвинена міська цивілізація, зі змішаним аланську-булгарсько-слов'янським населенням. По місцях проведення перших розкопок у села Верхнє Салтово і Маяцкого городища відкрита археологічної культура була названа Салтівська. На сьогодні крім звичайних поселень відомо шостій Салтівських фортець, побудованих з каменю і глиняних цегл. Так що можливо, що перша держава з назвою Русь виникло саме тут. Правда тоді виходить, що руси - це одне з іраномовних племен, згодом злилося зі слов'янами і залишило їм своє ім'я. Втім, не всі дослідники з цим згодні. Серед істориків точаться суперечки, чи була Салтівська культура незалежною державою або ж це була всього лише одна з хозарських провінцій, населена переважно іраномовними аланами.

Період хозарського світу тривав до дев'ятого століття, коли нові кочові племена з Азії вирушили на захід.

Пам'ятки:

УгриРедагувати

Леведія Угри

Першими в Приазов'ї та Причорномор'ї в 9 столітті перекочували угорці, які оселившись тут визнали себе васалами хозарського кагана.

Пам'ятки:

Тмутараканське князівствоРедагувати

Тмутороканське князівство

 
Починаючи з 920 року до 928 року князь Ігор воював проти печенігів.

Почавши  колонізацію  приозівських  степів V—VI ст., давні  слов'яни  в  X—XIII  ст.  жили  поблизу  Кальміюсу  й Міюсу.  Вони видобували  сіль  з Генічеського  й Бердянського  озер  і  торгували  з  Тмутороканем.  За  деякими свідченнями,  князь Святослав  Ігоревич,  розгромивши хозарів  і зруйнувавши  Саркел,  заснував  на місці теперішнього  Маріюполя  або  в  його  околицях місто  Білгород,  яке  пізніше  татари  перейменували  на Білосарай. Коса  недалеко  Маріюполя  й  донині називається Білосарайською[25]

Пам'ятки:

ПеченігиРедагувати

 
Печеніги вбивають князя Святослава Ігоровича

Печеніги

Наприкінці IX ст. сюди вторглися печеніги, витіснені в XI ст. торками, яких усередині XI ст. вигнали половці. На Донеччині виявлено близько 40 кам'яних надмогильних скульптур IX-XIII ст. ст. - слідів перебування тут кочівників. У с. Ямполі на Дінці розкопано печенізьке поховання, у м. Ясинуватій знайдено могили торка й половця, біля с. Новоіванівки Амвросіївського району - поховання багатої кочівниці.[26]

Пам'ятки:

ТоркиРедагувати

Торки

У  наших  степах  торки  перебували  недовго.  У  1055  р. вони  підкралися  під  переяславський  Воїнь.  Нашкодити Київській  Русі  торки  не  могли,  бо  їх  тиснула  на захід далеко  сильніша  Половецька  орда.

У  1116  р.  частину  торків  з  печенігами  розбили  полов- ці.  Вони  воювали  з  торками  ще  в  1093  р.,  а  в  1105  р. половецький  хан  Боняк  побив  торків  під Зарубом. Розбиті  торки  поселилися  над  Россю,  де  заснували  селище Торчевськ.  Напевно  вони  кочували над допливами  Сіверського  Дінця  Сухим,  Кривим  і Казенним  Торцями  й Торицею.  Тором  (етимологи  виводять  цей  топонім  і гідронім  од  тюркського  слова  тор — джерело) між  Торськими  озерами  названо  в  1654 фортецю,  зародок  сучасного  Слов’янська.[27]

Пам'ятки: Торські поховання

 
Віктор Васнецов. Після побоїща Ігоря Святославича з половцями. 1880 рік. За даними істориків і археологів Бориса Рибакова і С.А. Плетневої, легендарна битва на Каялі відбулась на території Донецької області, північніше села Нововодяного.

ПоловціРедагувати

Половці В одинадцятому столітті у русичів з'явився новий сусід - численні і войовничі племена кипчаків, які прикочували в Причорномор'ї через Волги. Згідно думки такого авторитетного автора як професор Світлана Плетньова, в південноруські степу прикочували більше десятка великих половецьких орд чисельністю від 30000 до 50 000 чоловік у кожній. Незабаром вони знищили, вигнали або підпорядкували собі всіх інших мешканців Великої євразійського степу, що розкинулася від Дунаю до Іртиша. ці гігантські простору на довгі роки отримали прізвисько Дешт-и-Кипчак - Кипчацький степ.

Розпочатий період російсько-половецьких воєн мав одну цікаву особливість: ні слов'ян, ні половці не прагнули завоювати землі супротивника. Як би не складалася військова ситуація, кордон Русі і Половецької Степу залишалася незмінною. Кипчацькі орди доходили до Києва, російські дружини до Дону, але щоразу після походів армії поверталися на вихідні рубежі. Можна сказати, що це була прикордонна війна, актуальна не для всієї Русі, а лише для її південних князівств: Київського, Переяславського та Чернігівського. Половці які завдали поразки руським князям  у 1062 р.  та 1068 р.

На  початку  ХІІ  ст.  руськими  воїнами  було  здійснено  кілька успішних походів проти половців, кульмінацією яких став 1111 р., коли  русичі організували  похід  до Сіверського  Донця,  де  половці зазнали нищівної поразки. [28][29]

Пам'ятки:

Чорна КуманіяРедагувати

Чорна Куманія

Хан Кончак - син хана Атракa - став одним із найвідоміших половецьких ханів за всю історію цього народу. Він знову відродив давню славу роду Шаруканідів. На історичну арену він вийшов в 1160-ті роки 12-го століття і відразу спробував знову об'єднати всі східні половецькі орди в єдине племенне об'єднання Чорну Куманію. У 1174 році він організував свій перший похід на Русь, а до кінця 70-х він був найсильнішим степовим правителем, влада якого визнали більшість пологів, що кочували між Доном і руськими князівствами. Взагалі, до цього часу донські половці були найбільш сильними, так як кочовища їх більш західних сусідів, придніпровських п оловцев, періодично піддавалися нападам руських князів і чорних клобуків. На Дон ж слов'яни після Мстислава Великого походів не скоювали. Так що орди Атрака, Сирчана та їхнього спадкоємця Кончака кілька десятиліть не піддавалися нападам. Самі ж вони брали активну участь у руських міжусобицях.

БродникиРедагувати

Бродники

Бродників  згадують  вітчизняні  джерела  тільки двічі:

  1.  1147  р. вони разом з половцями  допомагали Святославову Ольговичу в його боротьбі з київським  князем Ізяславом Мстиславичем. Їхня  національність  не  підлягає сумніву: це були українці, які  бродили  степами;
  2.  1223  р. Плоскиня  цілував  хрест  перед  київським князем  Мстиславом.

Отже, бродники  були  християнами. Сказання  називає  Плоскиню  «окаянним»,  бо  він  не  дотримав  присяги  й  передав  князів  татарам,  які задушили  їх по.  Це  єдиний  раз,  коли  бродники — можливо,  без  наміру — стали  співучасниками * вбивства  одноплемінників. У  розповідях  про  половецькі  напади на  Україну  не згадується про бродників.  Плоскиня,  правдоподібно,  вчинив так  тому,  що  не  міг  спротивитися  жорстоким  монголам. Бродники, мабуть, були союзниками монголів  лише на  Донеччині. Згідно  із західними  хроніками,  угорський король  називає  між  сусідами  Угорщини бродників.* Тому що  візантійський  письменник Микита  Хоніят  згадує  про участь «бордонців»  (eopô6vr]s) у  боротьбі  болгарів  за свободу  в 1180-х  роках,  бродники,  будучи  союзниками монголів,  не  мали причини  втікати  від  них  на  захід. Отже, наші  степовики-бродники кочували від Дону  до Дунаю . Вибиті  з  осілого  життя,  нащадки  антів  під  впливом тюркських кочівників  також  здичавіли  й  прийняли  від них навички тривожного життя. Вони  були  людьми загартованими  й  войовничими,  але  вільними. Прототипом пізнішого  козацтва  називають бродників російські історики  Б. Греков  і А. Якубовський . Немає  сумніву,  що  над  Доном  у  XI—XIII  ст.  жили українці.  Це підтвердили  археологічні  дослідження Білої  Вежі. Тих біловежців, які  в 1118  р.  переселилися  на Сіверщину,  треба  вважати  українцями.  Це,  напевно, була  тільки  частина тодішніх  «донських»  українців.

Наприкінці  липня  1252  р. уже  відомий  нам  французький королівський  посол  Вільгельм  Рубруквіс  бачив  на лівому  березі  Танаїсу  (Дону) гарний ліс,  а  на  правому — шатро, де  жили  русини  (українці),  які  за  наказом  Батия і  за  винагороду  від нього  мали  перевозити через  річку купців  і  мандрівників. Для  перевозу  послів  через Волгу татари  також  поселили  над  річкою українців, а разом  з  ними  й  «сарацинів» Українців, хозарів  і  алянів  у надкаспійському  місті  Орну  в  1246  р.  бачив папський посол-легат  (посол Ватикану)  до  монголів  Іван  де Пляно  Мартіні пз.  Безперечно,  всі  ці українці  асимілювалися  у  татарському  або  іншому  чужинецькому  морі, а може, їх знищила орда. [30]

Кримський улус Золотої ОрдиРедагувати

Кримський улус Золотої Орди

У 20-х роках XIII ст. на південному сході Русі з'явилися войовничі орди монголо-татар. 1223 року, щоб відвернути просування татар на Русь, Київський, Галицький, Волинський, Смоленський та інші полки разом з половцями вирушили назустріч татарським ордам у Приазовські степи. Переправившись через Дніпро, вони досягли річки Калки - притоки Кальміусу (нині територія Новоазовського району). Тут полки стали табором. Спочатку в битву з татарами вступили Данило Романович і Мстислав Удалий, але через внутрішні незгоди їх не підтримали всі полки. Розлад у ряди руських військ внесли половці, які під натиском татар почали втікати. Ця, за словами літописця, «січа зла й люта» закінчилася поразкою військ руських князів.

Після навали татар і утворення Золотої Орди територія краю тривалий час лишалася малозаселеною. Постійні  поселення  збереглися на  Сіверському  Донці,  де відомий  ряд  поселень  з «керамікою  давньоруського  зразка».  Їх жителі у етнічному плані були надзвичайно неоднорідними.  [31][32]

Міф про те що донецькі степи після монгольсокого завоювання обездюднілі і стали називати так званим "диким полем" не відповідають реальності. Так в Хождении митрополита Піміна в Цареград яке відбулося 1389 році пишеться:

"як увійшли в землю Татарську, татар же безліч по обидва боки річки Дону. ... і бачили таки безліч татарських стад, що важко собі й уявити в розумі: вівці, кози, воли, верблюди, коні. "[33]

Західний берег Дона і Дінця належав Кримському улусу.

У  другій  половині XIV ст.  сучасний  Донбас  був  частиною улусу  темника  Мамая.  Кількість  поселень  тут  поступово  зростала, але більшість з них не пережила походів Тамерлана 1391–1395 років і розпаду Золотої Орди. Їх загибель позначила новий етап у історії донецького степу, період Дикого поля, який продовжувався до кінця XVI  ст.  і  характеризувався  пануванням  кочового  побуту. 

Ногайський улусРедагувати

Ногайський улус

Землі Донбасу в складі ВКЛРедагувати

При великому князі литовському Ольгерде і Кейстуті у 1362 року західна частина нинішнього Слов'янського району, землі нинішнього Олександрівського району, північно-західна частина нинішнього Добропільського району, і західна частина нинішнього Покровского району до річки Вовчий увійшли до складу Великого Князівства Литовського. За іншими відомостями ці землі були приєднані до ВКЛ у 1452 році після розпаду Золотої Орди.

Кордон між Великою ордою і ВКЛ проходила по західному березі річки Оскола до впадання його в Сіверський Донець, далі межа йшла по північному березі Сіверського Дінця до гирла Казенного Торця, далі межа йшла в південно-західному напрямку по західному березі Казенного Торця до його гирла, від гирла Казенного Торця межа йшла на південний захід до місця впадання Мокрої Яли в річку Вовчу. На цей кордон князь Семен Олелькович, онук Ольгерда, посилав  свого  намісника  Свирклова,  котрий  тримав  уділ Черкас.  Той  їздив "відмежовувати"  володіння  литовських князів із татарськими землями[34]

Відразу ж після приєднання цих земель до ВКЛ литовські князі зробили спробу заселити ці землі, з Сівершіни на південь відправилися пересенци які досягли берегів Самари і Оскола.[35] Основним заняттям переселенців були уходницькі промисли і скотарство. Разом з цим частину переселенці робили превентивні військові походи на землі Кримського ханства де нападали і грабували татарські та ногайські орди. Організаторським елементом в об'єднанні місцевих козацьких загонів стала діяльність прикордонних адміністраторів ВКЛ.[36]

Номінально всі ці землі увійшли до складу неоформленого воєводства Дике поле.

Про ці землях історик Дмитро Багалій писав:

"Крім татар, які роблять на неї постійні напади, сюди безпрестанно приходили литовські загони, що складаються з регулярних військ або з злодійських зграй"[37]

У 1452 році всі ці землі увійшли до складу Київського князівства, яке в 1470 було ліквідовано і на його території було створено Київське воєводство.

За підсумками Російсько-литовської війни 1500 -1503 року між князем ВКЛ Олександром Ягелоном і великим князем Московським Іваном III, південно-східні степові окраїни ВКЛ увійшли до складу Великого князівства Московського.

При цьому південна частина Олександрівського району, північно-західна Добропільського, і західна частина Покровського районів до Вовчого залишилися в складі ВКЛ. За підсумками Люблінської унії 1569 року всі ці землі увійшли до складу Речі Посполитої.

Мала Ногайська ОрдаРедагувати

Мала Ногайська Орда

Діти  й  онуки  ханів,  які  ворогували  з  Ізмаїлом,  одкочували  на  чолі  з  Ками-мурзою  з  роду  Шейдякових  під  Азак,  де  утворили  орду  Малі Ногаї.  Вони визнали зверхність  османського  султана  й  кримського хана  та  розселилися  на  північ  од  Перекопу,  під  Азаком і  між  Доном  і Кубанию.  До  Малих  Ногаїв  утекло  нима ло мурз  із  Велико!  Ногайської  орди.  Тому  що  можливості  кочування  між  Буго-Дніпровським  лиманом  і  гирлом  Дону  були  обмежені,  ногайці постійно ворогували за пасовиська  на  Правобережжі  з  Білгородською  ордою, а  на  Лівобережжі — з  кримськими  улусами .  Згодом (у  першій половині XVII  ст.)  Малі  Нога! розпалися  на Буджацьку,  Едикчульську,  Едиссанську та  інші орди,  які розселилися  по  причорноморських  степах  аж  до Дунаю Кримські  хани  часто  нацьковували  одних  мурз  на інших,  щоби  грабувати  сусідні  кочовища.  Ханські  слуги  забирали  ногайських  дружин  собі  в наложниці.   Така наруга  кримських татар  спонукала  ногайців  проситися  під владу московського  самодержця.  Одначе  надволзькі  степи,  де колись  кочували  їхні прадіди,  вже  захопили були  калмики,  які  були  готові  до  походу  на  Крим. Московія  не вірила  ногаям,  тому  що,  як  тільки  кримський  хан вирушав  у  похід,  малі  ногаї,  лакомі  на здобич,  негайно  забували  про  непорозуміння  та приєднувалися  до  кримських татар. 

І  кркмські,  i  ногайські  татари  говорили  зближенимя говорами.  Вони  й  назвали  степову  річку,  яка  впадала  в Азовське  море  з  півночі  иа самому  початку Таганрізької затоки,  Кальміюсом  (тюрк.  кил — волосина,  міюс — ріг) адже  вона  вузька  й  тонка,  неначе  волосина,  а  кручена, як ріг ,. [38]

Пам'ятки:

Козацька добаРедагувати

ХарцизиРедагувати

Харцизи

 
Донеччина у складі Запорожжя у 18 ст. Поселення запорожців.

Починаючи з XVI століття, малозаселені землі сучасних Донецької, та Луганської областей стали заселяти поодинокі ватаги запорозьких та донських козаків. Також тут осідали селяни-кріпаки, що втекли, збіднілі чи декласовані шляхтичі з України. В зв'язку з тим, що ці землі були між Річчю ПосполитоюМосковською державою та Кримським ханством то тут не було ніяких постійних представників влади. Це були нічийні землі, справжнє дике поле.

Основною етнічною складовою були українці (русиничеркаси). Заселення цих земель відбувалося на тлі безперервних бойових дій на території Наддніпрянської та Західної України, з каральними експедиціями Речі Посполитої.

В історичних документах (кінець XVII — початок XVIII століття) жителів донецьких степів називали харцизи . Вірогідно були «ультралівим» прошарком козацтва, що знаходилися в конфронтації не тільки з урядом Московії чи Речі Посполитої, але й гетьманським та слобідським козацтвом, та навіть з Запорізькою Січчю.

Булавінське повстанняРедагувати

Булавінське повстання

На початку XVIII ст. царський уряд став відбирати у донських козаків землі вздовж ріки Бахмутки і середньої течії Сіверського Дінця, оскільки тут було місце масового зосередження втікачів. У 1704 році Петро І передав значну частину цих земель Ізюмському полку, що викликало велике невдоволення донських козаків, які в жовтні 1705 року розорили соляні варниці поблизу Бахмута. Для розслідування справи сюди прибув дяк Горчаков, але його заарештував бахмутський отаман К. О. Булавін. 1707 року уряд остаточно передав землі Ізюмському слобідському полку. Весною й літом 1708 року в пониззі Дону вибухнуло повстання, очолюване бахмутським отаманом К. О. Булавіним. Безпосереднім приводом до нього була жорстока розправа, вчинена над населенням каральним загоном Ю. Долгорукого, якого Петро І послав на Дон, щоб розшукати й повернути поміщикам селян-утікачів. Уже в червні у районі Сіверського Дінця діяли загони під керівництвом Микити Голого, Сергія Безпалого і Семена Драного, до якого приєдналося близько1,5 тис. запорожців, що прибули на допомогу повсталим. Після розгрому повстання Петро І наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, а разом з ними - слободи й хутори українських та російських поселенців, де проживали селяни-втікачі. Було спалено Бахмут і Тор, покарано смертю 7 тис. чоловік.[39]

Паланки війська ЗапорізькогоРедагувати

Кальміуська паланка, Барвінківська паланка, Самарська паланка, Яланецька паланка

Московська окупаціяРедагувати

Введення кріпацтваРедагувати

Заселення Маріупольского повітуРедагувати

Через 4 роки після Кючук-Кайнарджійського миру російський уряд весною 1778 року дозволив переселення на територію південноросійських губерній християнського населення Криму (греків і вірмен). До Приазов'я прибуло 18 тис. греків, які заснували на узбережжі Азовського моря і на правому березі Кальміусу 24 слободи, їм відводилося по З0 десятин землі на ревізьку (чоловічу) душу, на 10 років їх звільняли від усіх платежів. У гирлі Кальміусу, на місці запорізької фортеці, було закладено місто Маріуполь , яке з 1784 року стало повітовим центром. Наприкінці XVIII ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика (територія сучасного Новоазовського району) заснували колонії прусські, баденські і саксонські німці, які одержували по 65 десятин землі на двір. Німецька колонізація цього району, яка здійснювалася кількома етапами, тривала аж до кінця XIX ст. У 1882 році тут проживало понад 6 тис. німців. З 1817 року до Маріупольського повіту з західних губерній переселюються євреї, які заснували селища Хлібодарівку, Рівнопілля та Затишшя. їм було відведено 22 829 десятин землі. В північній частині області у 60-х роках XVIII ст. оселилися амністовані урядом російські розкольники, які повернулися з Литви, Польщі, Молдавії.[40]

Азовське козацьке військоРедагувати

Азовське козацьке військо

3  тих  козаків,  які  повернулися  із  Задунайської  Січі, російський  уряд  після  війни  організував  Озівське  козацьке  військо.  Настина  козаків заснувала  на  річці  Калці хутір  Гладкий  (за  прізвищем  отамана).  У  1849  р.  азовські  козаки з донцями,  яким  належали тоді  землі  на  схід від Кальміюсу,  заклали  на  Кривій косі  біля  гирла Грузького  Єланчика  в Міюській  окрузі,  до  якої  входили  землі на  схід  від  Кальміюсу,  станицю Новомиколаївку  (тепер по-російськи — Новоазовск).

Озівське  козацьке  військо  ліквідовано  1885  р.  Насти на  озівців  переселилася  на  Кубань,  а  решту  переведено в  стан  державних  селян.  На місці  хутора Гладкого  виросло  містечко  Микільське,  перейменоване  в  1923  р.  на Володарське.[41]

Нова АмерикаРедагувати

У 20-х роках XIX ст., коли російський уряд розгорнув активну Діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні країни, вуглевидобуток було віддано на відкуп, а з 1826 року видано закон про попудний платіжний акциз - добування вугілля ставало оброчною статтею. Віднині розробка вугілля мала здійснюватися лише під наглядом чиновника. Проте згодом через різке скорочення вуглевидобутку цей порядок було скасовано і 1829 року видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. У 1839 році на селянських шахтах сіл Залізного, Щербинівки та ін. річний видобуток досяг 200 тис. пудів, що становило більш як 25 проц. загального видобутку вугілля в Донбасі. Шахти ці були надто примітивні. Тут користувалися лопатою, кайлом, молотком, ручним воротом з вірьовкою і кошиком для підіймання вугілля. Як правило, власник шахти - селянин чи козак - сам не видобував вугілля, а наймав місцевих або прийшлих робітників і платив їм від 8 до 10 крб. сріблом за видобування й доставку на-гора тисячі пудів вугілля. Крім селянських, були й поміщицькі шахти. На одній з них, розташованій у с. Олександрівці, наприкінці 30-х років XIX ст. річний видобуток вугілля досяг 150 тис. пудів. Серед поміщиків - власників шахт - були брати Рутченки, Кравченко, Котляревські, Карпов, Риков та інші. 1837 року вугілля видобувалося в 13 місцях сучасної області - в районі Селидового, Щербинівських хуторів, Микитівки та ін. Якщо в 1839 році на цих шахтах було видобуто 855,4 тис. пудів вугілля, то в 1850 році - понад 1 млн. пудів. Продаж вугілля був однією із статей місцевої торгівлі, що поступово розвивалася. Наприкінці XVIII ст. в Маріуполі, Слов'янську і Бахмуті відбувалося 12 ярмарків на рік, по чотири в кожному з названих міст. Населення північної частини області вивозило свої товари на Ізюмський ярмарок, який став одним із значних торгових центрів. Збільшення попиту на зерно, а також близькість до Маріупольського порту, де 1800 року встановили митну заставу, а в 1809 році створили портове управління, прискорили капіталізацію сільськогосподарського виробництва місцевих поміщиків і колоністів-іноземців. Поміщицьке господарство набувало рис торгового підприємництва, спеціалізувалося на виробництві товарного зерна. Значну частину врожаю пшениці, вирощеної у поміщицьких маєтках та економіях колоністів Міуського округу Області Війська Донського, вивозили до Таганрозького порту.

На початку XIX ст. значна частина території області (Маріупольщина і Бахмутський повіт) увійшла до складу Катеринославської губернії, північно-західна частина її (сучасний Слов'янський район) була в складі Слобідсько-Української (з 1835 року - Харківської) губернії, а південно-східні землі (нинішні Новоазовський, Старобешівський, Шахтарський і Амвросіївський райони) стали територією Області Війська Донського.

Наприкінці XVIII ст. в межах сучасної області проживало близько 120 тис. чоловік, з них 3305 у Бахмутській фортеці (в 1761 році тут було 1043 чоловіка). Тільки в Маріупольському повіті налічувалося 3 міста, 6 фортець, 47 сільських населених пунктів. У самому Маріуполі мешкало близько 4 тис. чоловік. Розвиток продуктивних сил супроводжувався деяким піднесенням культурно-освітнього рівня місцевого населення. У першій половині XVIII ст. в північних містечках області в Кальміуській і Самарській паланках Війська Запорізького працювали загальноосвітні школи. Відомо, що в 1732 році в Торі була школа, де дітей навчали дяки. 1808 року в Бахмуті відкрилося перше народне училище. Всього на час здійснення реформи на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них 15 - приватних), в яких навчалося 1365 дітей і викладало 60 учителів.

 
Генерал-губернатор Юзівського-генерал губернаторства 1905 -1907 Владислав Францевич Бауфал.

Революція 1905-1917Редагувати

Нещадна експлуатація праці робітників, пережитки кріпосництва (так звані «відробітки») й економічна криза 1900—1903 рр., яка погіршила становище людей праці, створили в Росії на початку XX ст. революційну ситуацію. Вибух революції прискорила російсько-японська війна, розпочата 27 січня (9 лютого) 1904 р. 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі багато тисяч робітників рушило до царя з прохаиням поліпшити умови їхнього життя. Розстріл цієї мирно! демонстрації сколихнув невдоволе- ний люд. Робітники й селяни почали домагатися повалення самодержавства, встановлення демократично! республіки, запровадження 8-годинного робочого дня, знищення поміщицького землеволодіння, ліквідації станової нерівности й національного гніту. У жовтні всю Росію охопив страйк. Наляканий зростанням революційних настроїв цар 17 (30) жовтня ви дав маніфест, у якому пообіцяв свободу.На ці обіцянки робітники Луганська й інших промислових міст відповіли антиурядовими політичними демонстраціями. Лише на паровозобудівному заводі Гартмана в Луганську застрайкувало кілька тисяч робітників. За- ворушення перекинулися на заводи й копальні Юзівки й Макіївки. 17 грудня повстала Горлівка, де в боях з присланими урядом військами загинуло близько 300 ро бітників. У боях горлівцям допомагали 4 тисячі робіт ників з Єнакієвого, Ясинуватої, Дебальцевого й Харцизька. Після двогодинного бою війська відступили в степ. Діставши підкріплення, вони вдарили на робітників ззаду й через чотири години зломили опір повстанців. Грудневе повстання закінчилося лоразкою. Революція пішла на спад, і міністер внутрішніх справ П. Столипін, застосовуючи смертну кару, придушив будь-які прояви революційного руху.[42]

Депутати Державної думи Російської імперії - уродженці Донецької області.

Перша світова війнаРедагувати

Страйки на Донбасі у 1914 - на початку 1917 рр.

Революція 1917-1922Редагувати

Військові операції на території Донбасу:

Донбас в складі Української Народної РеспублікиРедагувати

« Коли царизм впав, український націоналізм став на Донбасі політичною силою. Тут почали з'являтися такі гасла, як «Геть з нашого дому!» І «Геть з України жидів та кацапів!» »

- Куранов Г.[43]

 
Козаки 1-го Запорізького полку імені гетьмана Петра Дорошенка Армії УНР переможним маршем входять у Бахмут. 1918 рік.

Доба Української Народної РеспублікиРедагувати

Докладніше: Тимчасовий комітет Донецького басейну

Докладніше: Половецька земля

Після Лютневої революції в Донбасі активізувалася діяльність українських організацій "Просвіти" і партій УСДРП, УПСР, УПСФ. Влітку в Бахмутському та Маріупольському повіті організуються загони Вільного козацтва також в цей час були створені Бахмутська повітова рада УНР, Маріупольська повітова рада УНР також в Маріуполі був створений міська рада УНР, Таганрозька окружна рада УНР.

У Бахмуті і ряді інших міст влада перейшла до коаліційних рад в які входили члени українських партій УПСР УПСФ і РСДРП і ПСР. Починаючи з літа в газеті "Південний край" почали друкуватися статті з українського питання. До кінця 1917 року, члени українських партій брали участь в роботі рад в Бахмуті, Юзівці, Єнакієве, Слов'янськ, Гришине, Костянтинівці, Дружківці, Волновасі, Ясинуватої, Авдіївці, в Маріупольському і Бахмутському повітах.

Військові формування УНР:

Доба Української ДержавиРедагувати

Військові формування Української Держави

Повстанський рух "петлюрівського спрямування"Редагувати

Державні діячі УНРРедагувати

Військові Армії УНРРедагувати

Донбас в складі Української Радянської Соціалістичної РеспублікиРедагувати

« ... Донбас, це - не випадковий район, а це - район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим, добрим побажанням »

 - Володимир Ленін

Перша Донецька губерніяРедагувати

Докладніше: Центральний Військово-Революційний Комітет Донбасу

Військові формування

Друга Донецька губерніяРедагувати

Третя Донецька губерніяРедагувати

Військові формування

Донбас в складі Півдня РосіїРедагувати

« У Донецькому басейні і на Дону тепер вирішується доля наша - бути нам (Півдню Росії) чи не бути. Якщо питання навіть затягнеться, то значить, нам бути, а якщо ми будемо розбиті, значить, не бути.[44]

-генерал Іван Георгійович Ерделі

»

Харківська область ЗСПРРедагувати

Докладніше: Комітет Донецького басейну

Донбас в складі Вільної територіїРедагувати

« Східна частина Запорізької губ. і західна Донецької - ось історичний очаг махновщини.[45]

- радянський воєначальник - Ейдеман Роберт Петрович

»

Вільна територія (жовтень 1918 - лютий 1919)Редагувати

Вільна територія в складі УРСР (лютий 1919 - червень 1919)Редагувати

 
Махно і Дибенко в Маріуполі початок 1919 року.

Докладніше: Бої за Донбас (січень - травень 1919)

12 травня 1919 року в Маріуполі відбувся з'їзд повстанських командирів РПАУ які оперували в Донбасі, серед них були: Н. Махно, Озеров, Радіонов, Гордін, Веретельников, Грановський, Серьогін, Данилов, Міхальов-Павленко, Куриленко, Петро-Петренко В. Белаш та ін. На з'їзді обговорювалося три питання 1) поточний момент і григор'євщина, 2) переукладання з Сов-урядом договору - про автономію Вільної території, 3) реогранізація 3-ї Задніпровської дивізії Н. Махно.[46][47]

У підсумковій резолюції щодо переукладання з Сов-урядом договору було прийнято рішення про остаточне закріплення території Донбасу нинішньої Донецької області як частини Вільної території:

"Продовжити договір з Совправітельством. Доручити ВРС почати переговори в частині повної автономії Маріупольському, ... і Бахмутському повітам."[48]

Вільна територія (жовтень 1919 - січень 1920)Редагувати

 
Повстанський отаман Авраменко Андрій керував повстанцями Донецької Луганської області в 1921 році.

Докладніше: Бої за Донбас (жовтень - листопад 1919)

27 листопада 1920 року, перебуваючи в Старобільську командування РПАУ уклав перемир'я з УРСР і було прийнято рішення про підписання другого союзного договору. Ідея підписання нового союзного договору полягала в тому, що повстанці хотіли отримати автономію Вільної території в складі УРСР.[49]

На початку жовтня в Ізюм приїхала урядова місія УРСР в складі Іванова, Александрова, Васильєва, на спільних зборах штабу РПАУ і рад - представників, останні запевняли що договір буде підписаний в Вільна територія отримає автономію.[50]

16 жовтня в Харкові представники РПАУ Попов Куриленко та радянського уряду УРСР Гусєв Бел Кун підписали військово-політичну угоду. Але при цьому пункт про автономію Вільної території не був включений, так як уряд УРСР хотів його винести на загальнопартійне обговорення. Але все ж вони обіцяли його підписати. У четвертому пункті який не був включений говорилося:

Організація в районі дій махновської армії, місцевим робітничо-селянським населенням вільних органів економічного і політичного самоврядування, їх автономія і федеративна зв'язок з державними органами Радянських республік.

Після підписання Старобільського угоди в усі райони Вільної території для організації місцевих повстанських частин і відправки їх на фронт 15 листопада було відправлені представники СРПУ, в Бахмутський повіт - Сироватський, в Маріупольському повіті - Вдовиченко, в Таганрозькій повіті - Морозов, в Ізюмському повіті - Колісниченко. Крім офіційного наказу їм був дан секретний наказ сформувати маршові загони, які в разі початку нових бойових дій з більшовиками повинні були виступити проти них в повітах.[51]

Про формування повстанських частин В. Белаш писав:

" Так готувалася збройна сила в ім'я ідеалів ... автономії одного маленького району, практичних анархо комуністичних ідей, конкуренції махновського - соціалізму з державним коммунізмомм Раковського та П'ятакова."[52]

Не дивлячись на всі обіцянки радянського уряду 4 пункт так і не був внесений в договір до самого моменту оголошення махновців поза законом. Після чого в Донбасі відновилася боротьба повстанців з більшовиками.

Донбасівці на фронтах громадянської війни 1917-1921Редагувати

У складі УРСРРедагувати

Донецька губернія

Округа

Сталінська область

Німецько радянська війнаРедагувати

 
Генерал-майор ЗС Комітету визволення народів Росії, уродженець Донецької області Малишкін Василь.
 
Генерал-майор ЗС Комітету визволення народів Росії, уродженець Донецької області Кононов Іван.

На час німецької влади обласному центру повернуто історичну назву Юзівка, області — Юзівська область.

Коли 23 жовтня після триденних боїв німці заняли Сталіне, мешканці міста відчинили браму тюрми й побачили три ями, наповнені трупами. Деякі мерці були без рук і ніг. НКВД закопало й заасфальтувало в центрі міста 4000 невинних жертв. Решту розстріляних і закатованих у будинку на вулиці Артема 44, де тепер філармонія, а в 1932-66 рр. лютували чекісти, вивозили на «Рутченкове поле» в Кіровському районі міста. В Донецькій області в 1930-50 рр. репресовано за політичними мотивами понад 100000 громадян. Тільки зараз встановлено пам'ятні знаки на місці деяких поховань цих невинних жертв.

  • серпень 1941 — у Сталіно сформована 383-я шахтарська стрілецька дивізія.
  • кінець жовтня 1941 — німецькі війська контролюють найбільші міста Донецької області.
  • 3 листопада 1941 — слов'янський партизанський загін під командуванням М. І. Карнаухова в бою з каральним загоном в Теплінських лісах Сталінської області знищив 127 німецьких солдатів і офіцерів.
  • листопад 1941 — лютий 1942 — діяльність в місті Дружковка підпільної комсомольської молодіжної організації «Ленінська іскра».
  • 22 лютого 1943 — постанова ГКО про відновлення вугільних шахт Донбасу.
  • 18 серпня 1943 — початок наступу військ Південного фронту. Прорив Міус-фронту.
  • 5 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль міста Артемівськ і Горлівку.
  • 6 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль місто Констянтінівка.
  • 6 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Краматорськ.
  • 8 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Сталіно.
  • 10 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Маріуполь.

Водночас були намагання німецької адміністрації відновити роботу шахт та заводів. Але це не вдалося. Для потреб окупантів вугілля доводилося возити з Домбровського басейну. Дещо кращим було становище в царині легкої промисловості. Так, одним з найбільших підприємств в області був швейний комбінат у м. Маріуполі, що об'єднував 11 фабрик, на яких працювало 2000 робітників.

Німці з притаманною їм педантичністю склали чіткий план відновлювальних робіт. У лютому 1942 року головний інженер гірського товариства професор Б. П. Шестюк повідомляв «Вже працюють кілька шахт, наприклад» Ново-Мушкетове", 12 «Похила», «Бутівка», 5 біс «Трудовська» та інші Починають давати вугілля шахти 1-2 «Смолянка», 4 «Лівенка» 1 «Щегловка». Йдуть відновлювальні роботи на найстаршій Юзівської шахті «Центральна-заводська»("Д. В. «від 12 лютого 1942 року»). Число шахтарів неухильно зростало. Так, на шахті «Смолянка» у квітні 1942 року за направленням біржі праці працювало 203 чоловік, а в листопаді — 822

В 1942 році у м. Сталіно налічувалося 1745 дрібних підприємств, в переважній більшості приватних. Працювали кооперативні товариства. Найбільше «Донбас» мало декілька майстерень та цехів, 2 шахти, на яких працювало 200 робітників. У 1942 році створено «Сталінторг», який мав 63 магазини. м'ясокомбінат, 21 пекарню.

Центральним друкованим органом у м. Сталіно (Юзівки) і області з 15 листопада 1941 року до 29 серпня 1943 року (під час німецької окупації) була газета «Донецкий вестник». Всього вийшло 207 номерів. Періодичність було 2-4 номера на тиждень. Тираж коливався в межах 25-65 тис. примірників. Найтриваліший час посаду редактора газети займав Г.Ковалевський.

Національно визвольний рух в ДонбасіРедагувати

Післявоєнний періодРедагувати

ПеребудоваРедагувати

Новий часРедагувати

Страйки шахтарів у 90-хРедагувати

Страйки шахтарів Донбасу (1989-1990-ті роки)

Референдум на Донеччині та Луганщині 1994

Піші походи шахтарів на Київ

Псевдореферендуми на Донеччині та Луганщині 2014

Війна на сходіРедагувати

Війна на сході України

Центри історичних адміністративних утвореньРедагувати

  • стійбище Шаруконідів - стійбище ханів Чорної Куманом, яке знаходилося за одними відомостями між Слов'янськом і Краматорськом в 12 столітті.

Керівники адміністративних одиниць на території областіРедагувати

Керівники Донбасу в період Української революції 1917-1921

Керівники Донецької області

 
Прапор угорських племен які населяли Леведію.

Символіка області історіяРедагувати

На території на якій зараз знаходиться нинішня Донецька область в різні історичні преіод різні адміністративні утворення використовували різну символіку, військові прапори тамги, прапори, герби.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Зубарев В. Г. Историческая география Северного Причерноморья по данным античной письменной традиции. ‒ М.: Языки славянской культуры. 2005. ‒ 504 с. ‒ (Studia historica)
  • Татаринов С.И., Щербак В.Г., Яцишин П.В. Очерки археологии Донбасского Придонцовья — Харков: Книга-мигом, 2018. – 83 с.
  • Писларий И.А. Тайны степных курганов: историко-краеведческий очерк / И.А. Писларий, А.П. Филатов; под ред. С.Н. Братченко — Донецк: Донбас, 1972. - 135 с.
  • Абліцов В. Донбас: європейська Україна чи азійське Дикопілля? – К.: Інститут історії України НАНУ, 2014, - 97 с.
  • Багалій Д. Історія Слобідської України/Передмова, коментар В. В. Кравченка.—Харків: Основа, 1991.
  • Геродот. Книга1V. Мельпомена//Геродот. Історія в дев'яти книгах.—К.:Наукова думка,1993.—С.180-228.
  • Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн.—К.:Наук. думка ,1992.—Т.2. —С.240-242.
  • Довжук І. В. Індустріальний Донбас в історії розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): Монографія. — Луганськ: вид-во СНУ ім.. В.Даля, 2009. — 364 с.
  • Древние поселения на территории Донбасса
  • Історія міст і сіл Української РСР: Донецька область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1970.
  • Історія міст і сіл Української РСР: Луганська область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1968.
  • Історія рідного краю (Донеччина з кінця XVIII до кінця XIX ст.): Навчальний посібник для учнів 9 класу / Нестерцова С. М. та ін. — Донецьк : «Каштан», 2012. — 440 с. — ISBN 978-966-427-271-8.
  • Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України.—К.: Українська видавнича спілка,1996.
  • Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: (етнополітичний аспект динаміки) / Монографія. ISBN Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Дон.
  • Оліфіренко В. В., Пустова Ф. Д. Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства.—Донецьк: «Донбас» (Спецвипуск),1994.
  • Пірко В. О. [недоступне посилання з лютий 2019 Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел)] / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с. ISBN 966-7804-56-9
  • Пірко В. Заселення степової України в XVI–XVIII ст.—Донецьк: Донецький державний університет, НТШ- Донецьк, Укр. Культ. Центр, 1998.
  • Чорногор А. М. До історії заснування міста Жданова //Український історичний журнал, 1971.—No4. —С.91-96.
  • Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. — 1993.
  • Багалей, Дмитрий Иванович. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства / исслед. Д. И. Багалея. – Москва: Изд. Имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. Ун-те, 1887. – II, XVI, 614 c.

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. http://transport-mrpl.narod.ru/history/mariupol/1.html
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 16 жовтень 2014. Процитовано 31 жовтень 2015. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 квітень 2015. Процитовано 30 грудень 2015. 
  4. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: Стр 22
  5. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 12 -15
  6. http://donpatriot.ru/publ/istorija_donbassa/rannij_zheleznyj_vek/skifskaja_kultura/55-1-0-906[недоступне посилання з серпень 2019]
  7. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: Стр 23
  8. Вязьмитина М. И. Сарматское время / М. И. Вязьмитина // Археология УССР. – 1986. – Т. 2. – С. 184-222; Мошкова М. Г. Савроматы и сарматы в Волго- Донском междуречье, Южном Приуралье и Северном Причерноморье / М. Г. Мошкова // Степи европейской части СССР в скифо-сарматское время. – М., 1989. – С. 153-214; Симоненко О. В. Сармати / О. В. Симоненко // Давня історія України: Т. 2: Скіфо-антична доба. – К., 1998. – С. 154-175.
  9. 42Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу Стр 23-24
  10. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 16-18
  11. http://donpatriot.ru/publ/istorija_donbassa/rannij_zheleznyj_vek/sarmaty_v_stepjakh_prichernomorja/55-1-0-909[недоступне посилання з серпень 2019]
  12. Зубарев В. Г. Историческая география Северного Причерноморья по данным античной письменной традиции. Стр 287
  13. Зубарев В. Г. Историческая география Северного Причерноморья по данным античной письменной традиции. Стр. 294
  14. Зубарев В. Г. Историческая география Северного Причерноморья по данным античной письменной традиции. Стр. 294
  15. http://isar.org.ua/yazycheskoe-svyatilishhe/alanskie-gory-priazovya.html
  16. http://rostov-region.ru/books/item/f00/s00/z0000013/st008.shtml
  17. https://histua.com/ru/istoriya-ukraini/pervobitnoe-vremya/bosporskoe-carstvo
  18. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 19
  19. http://papacoma.narod.ru/books/rozovka/rozovka_4.htm
  20. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 12-21
  21. Татаринов С.И., Щербак В.Г., Яцишин П.В. Очерки археологии Донбасского Придонцовья Стр 49
  22. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 22-23
  23. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 23
  24. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 23 -26
  25. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 26-29
  26. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 29 30
  27. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 30 -31
  28. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 31 -34
  29. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу Стр 29
  30. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 41 -42
  31. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 39 - 43
  32. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу Стр 31
  33. http://school.bakai.ru/oldruslit/booksoldruslit14century/pimenovo_hojenie_v_cargrad
  34. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI—XVIII ст. — Донецьк, 2004.- 223 с. Стр 10
  35. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI—XVIII ст. — Донецьк, 2004.- 223 с. Стр 11
  36. Тарас Чухліб. Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII ст.) . 2014. Стр 11-12
  37. Багалей, Дмитрий Иванович. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. Стр 37
  38. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 49 -50
  39. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 82 -85
  40. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 110 -115
  41. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 122
  42. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України стр 135
  43. Куранов Г. Советы на Артемовщине между Февралем и Октябрем 1917 г. // Летопись революции. 1927. №5—6. С. 163.
  44. ЦДНИРО. Ф. 12. Оп. 3. Д. 1312. Л. 47-48.
  45. Эйдеман, Роберт Петрович (1895-1937). Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом [Текст] / Р. Эйдеман ; УССР. - Изд. 3-е. - Харьков : Изд. Политуправления всех вооруженных сил Украины и Крыма, 1921. - 62 с.; Стр 46
  46. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 206
  47. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 211
  48. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 213
  49. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 493
  50. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 499
  51. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 535
  52. Александр Белаш, Виктор Белаш. Дороги Нестора Махно. Стр 535-536