Відкрити головне меню

Історія Полтавської області — частина історії України, що пов'язана із подіями у межах нинішньої Полтавської області (від формування Полтавської губернії). Історію у межах Полтавської області можна поділити на декілька періодів:

  1. період до утворення адміністративних формувань на території сучасної Полтавської області з адміністративним центром у місті Полтаві (княжа доба, литовсько-польська доба)
  2. період адміністративно-територіальних утворень з центром у місті Полтаві, які передували Полтавській області: Полтавський полк, Полтавська губернія, Полтавська округа
  3. період власне історії Полтавської області.

Зміст

Період до утворення адміністративних формувань з центром у ПолтавіРедагувати

Історія заселення ПолтавщиниРедагувати

Полтавщина була заселена ще в давньокам'яному віці, більше 15 тис. років тому. У 1871 році учитель лубенської гімназії Ф. І. Камінський виявив біля села Гінців Лубенського повіту першу на території нашої країни стоянку пізнього палеоліту. Згодом пам'ятки цього періоду були виявлені також біля сіл В'язівок Лубенського повіту, Сергіївни Гадяцького повіту, містечка Городища Пирятинського повіту.

Густо заселеною була територія нинішньої області в епоху нового кам'яного віку (IV—III тис. до н. е.): про це свідчать рештки більш як 30 поселень. Найбільш відомі з них — в урочищі Білій Горі поблизу Полтави, біля села Макухівки Полтавського району та в селі Попівці Глобинського району.

На Полтавщині є більш як 60 пам'яток епохи бронзи. Найцікавіші серед них — Чикалівське поселення, поселення та кургани в урочищі Лисій Горі біля міста Лубен та скарб пізньої бронзи, знайдений в кінці XIX століття поблизу Кабакових хуторів у Кобеляцькому повіті.

Виявлено близько 50 пам'яток скіфо-сарматського часу, які датуються VII—VI та V—III століттями до н. е. Серед них особливо виділяється Більське городище. Головним заняттям жителів городища було землеробство — про це свідчать знайдені під час розкопок речі: серпи, кам'яні зернотерки, обвуглені жмутки невимолоченої пшениці. Досить відомими пам'ятками цього часу є також кургани поблизу сіл Мачух і Пожарної Балки Полтавського району та Книшівське городище у Гадяцькому районі.

Серед археологічних пам'яток Полтавської області особливе місце посідають ті, що належать слов'янським племенам. Зокрема, в Лубнах виявлено поховання зарубинецької культури (II століття до н. е. — II століття н. е.), біля села Верхньої Мануйлівки Козельщинського району — рештки поселення цієї ж культури. Понад 70 пам'яток характеризують черняхівську культуру (II—VI століття н. е.). Найбільш відомі з них — могильник та поселення біля села Кантемирівки Чутівського району, могильник поблизу колишнього хутора Компанійців Григоро-Бригадирівської сільради Кобеляцького району, де розкопано 467 поховань, могильники біля Лохвиці, Полтави, на хуторі Новоселівці, в селі Писарівці Новосанжарського району та поселення поблизу сіл Радуцьківки і Максимівки Кременчуцького району. Пам'ятки роменської культури (VIII—X століття н. е.) досліджувалися в Полтаві та в смт. Опішні Зіньківського району.

Понад 50 знахідок, виявлених на території області, належать до періоду Київської Русі (IX—XIII століття), найбільш відомі з них — могильник, городище та поселення біля села Броварок Гадяцького району. На могильнику розкопано 80 курганів VIII—X століть; 3 поховання — на могильнику біля села Скоробагатьки Лохвицького району.

Численні скарби, знайдені на Полтавщині, свідчать про майнову нерівність і нагромадження багатств в окремих слов'янських сім'ях уже в перших віках нашої ери. Скарби срібних римських монет II—III століть н. е. знайдено біля сіл Остап'є Великобагачанського району та Лукищини Полтавського району. Поблизу села Великої Рублівки Котелевського району виявлено скарб золотих монет кінця IV — середини V століття н. е. Під селом Яхниками Лохвицького району та під Полтавою розкрито скарби срібних прикрас початку X століття н. е. Особливий інтерес становить величезний скарб VIII століття н. е. (вагою 75 кг), знайдений у 1912 році поблизу села Малої Перещепини (нині Новосанжарського району), що складався з речей візантійського та іранського походження.

Зустрічаються на території Полтавщини сліди перебування в цей час і неслов'янських народів. Біля села Мачухи виявлено горно з десятьма посудинами VIII століття н. е., близькими за типом до салтівської сармато-аланської культури.

На території Полтавщини в VIII—IX століттях жили переважно сіверяни. У XI—XIІ століттях цей край входив до складу Переяславського князівства. Тоді була «осажена містами», тобто більш-менш густо заселена, тільки західна частина Полтавщини, до річки Сули. В числі найстаріших поселень стародавньої Русі літописець згадує такі міста на території нинішньої Полтавщини, як Хорол (1084), Говтва (1095), Горошин (1096), Кснятин (1069), Лубни (1107), Пісочинь (1092), Пирятин (1155), Лукім'я (1179), Лтава (1174), Лохвиця (1320). Звичайно, не всі вони були справжніми містами, деякі, певно, відігравали роль прикордонних укріплень.

Нижня і середня течія Ворскли становила частину південного кордону древньоруської держави, який відокремлював її спочатку від печенігів, а згодом — від половців та інших кочових племен. З середини XI століття і до татаро-монгольської навали територія сучасної Полтавщини була ареною безперервної боротьби з половецькими ордами.

У 1238—1239 рр. татаро-монголи загарбали середнє Подніпров'я. Частина населення з Полтавщини, рятуючись від них, відійшла на Полісся, інші шукали глухі, неприступні для татарської кінноти місця і продовжували займатися сільським господарством та промислами.

У XIV—XV століттях територія Полтавщини була захоплена литовськими, а пізніше — після Люблінської унії — польськими феодалами, які встановили тут режим нещадної кріпосницької експлуатації. Про заселення цього краю протягом XVI — першої половини XVII століть можна судити з карти України, складеної французьким інженером Бопланом, що перебував на польській службі. В межах сучасної Полтавської області на карті позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Найгустіше заселялися землі на берегах рік Сули та Хоролу. На узбережжі і в долині Дніпра значилося тільки 29 поселень, а по річці Ворсклі та її басейну — 9.

Багата шляхта, одержуючи королівські «пожалування», покріпачувала населення «окраїн». Часто для заохочення перших поселенців королівський уряд надавав їм певні пільги, на кілька років звільняв від повинностей. Шляхетні колонізатори, що прибували з королівськими грамотами на нові землі і заставали їх уже заселеними, пред'являли населенню свої права на «послушенство», а згодом остаточно його закріпачували. Великі володіння мали на Полтавщині польські магнати Потоцький, Жолкевський, Конєцпольський тощо. Не відставали від них і українські феодали. Тільки ополяченому українському магнатові Вишневецькому належало тут близько 40 тис. селянських і міщанських господарств.

Основна територія сучасної Полтавщини входила в цей час до Черкаського староства Київського воєводства. Частина її земель, що пізніше належали до Лохвицького, Роменського та Гадяцького повітів, була південно-західною окраїною Російської держави (в середині XVI століття т. зв. Путивльський рубіж — кордон Росії з Польсько-Литовською державою проходив по р. Сулиці).

На кінець першої чверті XVII століття землі нинішньої Полтавщини розподілялися між обводами, чи староствами,— Черкаським, Переяславським та Миргородським, що були в складі Київського воєводства.

Полтавська область в епоху феодальних відносинРедагувати

Панування польських та литовських феодалів негативно позначалося на економічному розвитку краю. Нестерпним тягарем був феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт для трудящих міст і сіл — головних виробників матеріальних благ. Частина сільського населення, не маючи польової землі, не могла вести самостійне господарство. Такими були городники, халупники, підсусідки, комірники та інші.

Пригноблені маси чинили відчайдушний опір наступові феодалів. У травні 1596 року селяни й козаки — учасники повстання під проводом С. Наливайка — після поразки біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь створили укріплений табір під Лубнами в урочищі Солониці. До них приєдналися жителі навколишніх сіл. Понад 10 днів повстанці мужньо оборонялись і завдали численних втрат ворожому війську. Польський гетьман Жолкевський не зміг захопити табір і пішов на переговори, пообіцявши помилувати учасників повстання. Повстанці повірили йому, але за це поплатилися кров'ю. Тисячі козаків і селян, що склали зброю, шляхтичі порубали. Були також забиті старі, жінки й діти, які перебували в таборі. Жителі Полтавщини брали активну участь у повстанні під проводом Т. Федоровича (Трясила) у 1630 році, а навесні 1638 року — в повстанні під керівництвом Я. Острянина. Повстанці захопили тоді Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.

Після поразок учасники повстань нерідко шукали порятунку на території Росії. Чимало втікачів ішло на царську сторожову службу. Втечі пригноблених феодальною верхівкою українських селян особливо почастішали в 1-й половині XVII століття. Серед переселенців були вихідці з Гадяча, Говтви, Миргорода та інших міст Полтавщини. Співчутливе ставлення до них на території Російської держави сприяло посиленню національно-визвольної боротьби проти польської шляхти. Спільне життя і боротьба проти татарської та шляхетської агресії, а також проти феодалів-кріпосників відіграли велику роль у підготовці поглинання України Росією.

Яскраві сторінки вписало населення Полтавщини в літопис визвольної війни 1648—1654 рр. На початку червня 1648 року повсталі селяни штурмом оволоділи містом Лубнами, де був замок Вишневецького. До них приєдналося також багато драгунів з польського війська, «которые иманы из мещан и ис пашенных мужиков». На території сучасної Полтавської області формувалися сотні і полки, які звідси йшли па захід, щоб взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький козацькі полки. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року «…из Гадича, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов».

Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Б. Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове спорядження, звідси його війську постачали продовольство. Наприклад, напередодні Зборівської битви Б. Хмельницький, за свідченням рильського воєводи, надіслав на Полтавщину листа, щоб «…казаки, пашенные и непашенные крестьяня, бежали наспех в казацкие полки к гетьману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей лист був «подъем большой». А в одному з документів 1650 року йдеться про те, що на Полтавщині «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».

За Білоцерківською угодою 1651 року на Полтавщину мали повернутись польська шляхта і польське військо, козаки ж, які потрапили до реєстру, повинні були переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни й козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста й села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро.

Одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького був полковник Полтавського полку Мартин Пушкар. І коли після смерті Богдана Хмельницького купка козацької старшини на чолі із гетьманом Виговським зробила спробу відновити в Україні незалежність, відірвавши її від впливу Росії, Пушкар очолив повстання (16571658 рр.), яке підтримувала Москва. Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Лохвицю, Зіньків. Повстання з допомогою кримських татар було придушене, багато населених пунктів Полтавщини (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення.

Щоб зміцнити в Україні феодально-кріпосницькі відносини, розхитані в період народно-визвольної війни, царський уряд всіляко підтримував місцеву феодальну верхівку. Багато маєтностей віддав козацькій старшині в тимчасову чи повну власність гетьманський уряд. Не тільки козацька старшина й монастирі, а й заможні козаки поступово закріпачували селян та збідніле козацтво — підпомічників і підсусідків.

Про соціальне розшарування населення Полтавщини свідчить склад полків — адміністративно-територіальних одиниць, що існували до 1782 року. У Гадяцькому полку було 21986 виборних козаків, 18 002 підпомічники, 29 814 різночинців тощо; у Лубенському — 39 065 козаків виборних, 29 136 підпомічників, 78 730 різночинців, посполитих тощо; у Миргородському — виборних козаків —17 664, підпомічників — 11 361, різночинців, посполитих тощо — 41 378 чоловік.

Після з'єднання України з Російською державою на Полтавщину поширювалась влада центральних установ Росії. Разом з тим зберігалося і козацьке управління, яке підлягало гетьманському уряду. Всього на території Полтавщини після укладення Зборівського миру було 7 полків: Гадяцький (Зіньківський), Кропивнянський (Іркліївський), Лубенський, Миргородський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, які поділялися на 114 козацьких сотень. Межі полків не були сталими. Так, 1658 року Іркліївський полк було ліквідовано, а в 1660-х рр. виник Кременчуцький полк. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти. Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв — Київського, Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року — Малоросійська), у 1801 році — до Малоросійського генерал-губернаторства.

Над трудящими масами Полтавщини тяжів подвійний гніт—козацької старшини та російської феодально-кріпосницької верхівки. Розорені і зубожілі рядові козаки та посполиті разом з селянами були активними учасниками антифеодальних рухів. Одним із найближчих соратників С. Разіна був козак з села Опішні Олексій Хромий (Лесько Черкашенин). Керуючи повстанськими загонами, дії яких поширювались на Харківщину, він мав намір перенести полум'я селянської війни і на Полтавщину. Пізніше він повернувся на Дон і загинув у Кагальнику, захищаючи Степана Разіна від домовитих козаків. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський кілька разів доставляв листи С. Разіна в Україну. Посланці Разіна, що закликали народ на боротьбу, брали участь і в козацькій раді у Полтаві, їх гостинно зустрічало населення навколишніх сіл. У 1687 році спалахнуло повстання в Гадяцькому полку, яке поширилось також на територію Миргородського, Лубенського та інших полків.

Назавжди увійшов в історію подвиг полтавчан у роки Північної війни. Жителі Гадяча, Зінькова, Опішні, Великих Будищ, Жуків та інших населених пунктів Полтавщини працювали на спорудженні укріплень, здобували для воїнів цінні розвідувальні відомості, вели активну партизанську боротьбу. Два місяці з допомогою місцевого населення захищався невеликий гарнізон Веприка, де загинуло понад 2000 шведських солдатів і офіцерів. Героїчно боролися з ворогом жителі і гарнізон Полтави.

Разом з тим трудящі Полтавщини ні на хвилину не припиняли боротьби проти феодально-кріпосницьких утисків. Козацька старшина — Кочубеї, Скоропадські, Милорадовичі, Апостоли тощо, — захоплюючи землі селян і рядових козаків, нещадно експлуатували їх. За будь-яку провину селян жорстоко карали. Сваволя поміщиків не обмежувалась ніякими законами, а за царськими указами 1760-х років вони дістали право засилати селян на каторгу без суду і слідства, а селяни ж під загрозою кари позбавлялися права навіть скаржитись на поміщиків. Пригноблені маси Полтавщини співчували і подавали всіляку підтримку гайдамацькому рухові.

У відповідь на закріпачення козаки села Кліщинців (тепер Черкаської області) в 1761 році повстали. Для придушення виступу сюди прибули каральні загони, озброєні гарматами. Учасники повстання виявили виняткову витримку і відвагу. Лише в 1774 році війська змогли зламати їх опір. У 1789 році вибухнуло повстання в селі Турбаях проти поміщиків Базилевських. Повстанці створили за козацьким звичаєм самоврядування і протягом чотирьох років не корилися царській владі.

 
Полтавщина на карті 1745 року.

Полтавська губерніяРедагувати

Полтавська губернія створена царським указом від 27 лютого 1802, за яким Малоросійська губернія була поділена на дві — Полтавську (адм. центр — Полтава) і Чернігівську.

ПовітиРедагувати

Спершу в складі Полтавської губернії було 10, згодом 12, а з 1803 — 15 повітів:

На час утворення губернії тут налічувалося 1 343 029 жителів. За даними 10-ї ревізії (1859) — 1 762 564 жителів, 4518 нас. пунктів (260 037 дворів), у тому числі губернське і повітове місто Полтава, 14 повітових і 2 заштатні міста (Градизьк і Глинськ) та посад Крюків.

Межувала Полтавська губернія на півночі з Чернігівською, на північному сході — із Курською та Харківською губерніями, на півдні — з Катеринославською, а з південного заходу Дніпро відділяв її від Київської, Херсонської і частково Катеринославської губерній.

 
Полтавська губернія з поділом на повіти і стани у 1860-х роках.

Площа — 43 844 кв. версти. Ліси займали 2341 кв. версти (24 854 десятин), орні землі — 31 705, луки — 5229, сади — 303, болота — 960, піски — 570 кв. верств.

Культура і соціально-економічний стан Полтавщини в XIX століттіРедагувати

Основними власниками землі, пасовиськ та лісів у губернії були поміщики. У 1846 році 72,2 % усієї землі належало поміщикам.

Селяни і козаки займалися головним чином хліборобством і скотарством. Землю обробляли плугом, ралом та бороною. Строки сівби дуже розтягувались: озимину починали сіяти в перших числах серпня, а закінчували в листопаді. Зернові жали здебільшого серпами. Навіть у 40-х рр. XIX століття тут «лише в крайності» застосовували замість серпа косу. Вирощували зернові культури, льон, коноплі, соняшник, тютюн, овочеві культури. Значний прибуток давало вирощування слив. Зокрема, великий попит мали мгарські, маціївські, глинські, сарські, опішнянські, зіньківські, мачуські, комишанські сливи. Важливу галузь господарства становило вирощування великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. 1859 тут налічувалося 233 кінні заводи. Найбільше їх було в Хорольському, Прилуцькому, Костянтиноградському, Кобеляцькому і Роменському повітах. Продукти тваринництва все більше ставали предметами внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Сприятливі природні умови та зростання попиту зумовили швидке збільшення поголів'я худоби. У 1845 році в Полтавській губернії було 224 950 голів коней, 82 210 волів та корів, 639 909 свиней. Худоба в основному була зосереджена в маєтках поміщиків та в господарствах заможних селян, а переважна більшість населення не мала ні волів, ні коней.

 
Полтавське губернське земство

Поволі розвивалися ремесла. Вже на початку XIX століття в повітових містах працювало близько 3000 ремісників: шевців, кравців, шапошників, столярів, мідників та інших. Значна частина селян, не пориваючи із землеробством, займалась різними промислами: в Зіньківському й Гадяцькому повітах, наприклад,— чинбарством та чоботарством, у Полтавському — бондарським промислом, у Миргородському — виготовленням коліс; в Опішні виробляли глиняний посуд, а в Решетилівці обробляли смушки і т. д. Значну частину продукції продавали часто на досить віддалених ринках. Так, грунські колісники відправляли свої вироби в Кременчук і Полтаву; решетилівські смушки через скупщиків та оптових торговців потрапляли не тільки на найбільші російські ярмарки, а навіть і за кордон.

Багато селян-кріпаків працювало на поміщицьких підприємствах. За неповними даними, на початку XIX століття на Полтавщині було 35 промислових підприємств, що виробляли продукції на 18301 карбованець. Найзначнішими серед них були селітрові буди, де працювало 684 робітники. Згодом виникли суконні фабрики, шкіряні, миловарні та цегельні заводи. На початку 2-ї чверті XIX століття були засновані цукрові заводи. Перший завод побудував у селі Бодакві Лохвицького повіту поміщик Майоров у 1828 році, а через рік завод виробив 180 пудів цукру. Виникли підприємства для виробництва сільськогосподарських знарядь. 1859 діяло 575 підприємств, на яких працювали 15 782 чол., що виробляли продукції на 6,5 млн крб. Зокрема, діяло 57 селітроварень, 23 винокурні, 21 цукровий, 15 салотопних заводів, 13 тютюнових, 10 вовняних фабрик, 13 чинбарень. Напередодні реформи 1861 року в Полтавській губернії було: 16 суконних фабрик, 71 селітрова буда, 18 цукрових заводів, 10 шкіряних, 15 — по виробництву свічок, 12 салотопних, 7 миловарних, 14 цегельних, 7 пивоварних, один маслотопний, 4 кахельні, 4 канатні, 3 ткацькі заводи, 2 фабрики килимів, поташний завод, тютюнова фабрика, Кременчуцьке підприємство Потьомкіна, де вироблялися молотарки, віялки, плуги, соломорізки тощо. Протягом 1862—1896 рр. вартість випуску промислових виробів зросла з 4,1 млн до 23,6 млн крб. На кінець 19 ст. в Полтавській губернії діяло 841 підприємство. За Всеросійським переписом 1897 року в губернії налічувалося 2 778 151 жителів, у тому числі міських — 274 294. Як і раніше, в 1900 губернія ділилася на 15 повітів, 261 волость.

Чималу питому вагу в господарстві мало гуральництво. Горілчані заводи були майже в кожному поміщицькому маєтку. Вартість продукції гуралень значно перевищувала вартість продукції всіх інших промислових підприємств губернії.

Станом на середину XIX ст. на Полтавщині сформувався свій стиль домашнього іконопису. Для нього характерний небесний фон, рум'яні обличчя святих, м'які і світли тони барв. Чимала колекція полтавських ікон міститься в Музеї української домашньої ікони історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»[1].

В умовах самодержавства і кріпосництва культурний рівень широких мас народу був низький, їх свідомість була обплутана тисячами передсудів і забобонів. І все ж ліквідація польсько-шляхетського засилля в результаті визвольної війни 1648—1654 рр. сприяла піднесенню грамотності трудящих. У великих селах при церквах були створені початкові (дяківські) школи, де вчилися діти козаків, селян і духівництва. В містах працювали школи, засновані братствами.

У 1803 році на 1763 містечка і села було 87 дяківських шкіл, де навчалося 783 учні.

У т. зв. народних училищах двох губерній — Полтавської та Чернігівської — в 1802 році навчалися всього 894 учні, серед них 70 дівчат. За 20 років — з 1831 по 1850 — гімназичну освіту в губернії здобули всього 296 учнів. У 1830 році була створена перша громадська бібліотека в губернії.

З 2 квітня 1838 року на Полтавщині почала видаватися перша газета «Полтавские губернские ведомости». Виходила вона раз на тиждень, її передплачували у 1842 році лише 30, а в 1848 році — 38 чоловік.

На Полтавщині була високо розвинута народна творчість. З уст в уста передавалися чудові твори напівлегендарної співачки, поетеси і складальниці пісень Марини Гордіївни (Марусі) Чурай, яка народилася поблизу Полтави. Відомо понад 20 пісень Марусі Чурай, серед них «Засвистали козаченьки», «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», яку І. П. Котляревський згодом використав у п'єсі «Наталка Полтавка», та інші.

Багато перлин української народної творчості було записано із слів видатного українського народного кобзаря О. М. Вересая, який жив у селі Сокиринцях на Прилуччині. Нещадно засуджував у своїх творах тогочасний суспільний лад видатний просвітитель, філософ і поет Г. С. Сковорода, який народився у селі Чорнухах Лохвицького повіту.

Провідна роль у розвитку української літератури дошевченківського періоду належала І. П. Котляревському. На його творчості яскраво відбився вплив декабристів. З його іменем пов'язано створення першого театру в Полтаві, на сцені якого виступав великий український актор М. С. Щепкін.

Видатним явищем української національної культури став переклад «Іліади» Гомера, здійснений українським поетом і перекладачем, уродженцем Полтави М. І. Гнідичем.

Суперечності тодішнього суспільства відобразив у своїх творах український письменник Є. П. Гребінка, який народився на хуторі Убіжищі, недалеко від Пирятина. Автором гострої сатири на кріпосницькі та судові порядки був В. В. Капніст — український письменник і громадський діяч, який тривалий час працював директором училищ та генеральним суддею Полтавської губернії.

Дружні стосунки з передовою українською інтелігенцією підтримував класик грузинської літератури Давид Ґурамішвілі, що понад 45 років прожив на Миргородщині і створив чимало ліричних творів за мотивами українських та російських народних пісень.

Про зв'язки української і російської літератури яскраво свідчить творчість видатного українського та російського письменника М. В. Гоголя, який народився у селі Великих Сорочинцях Миргородського повіту. На Полтавщині — у Полтаві, Лубнах, Пирятині, Хоролі, |Миргороді, Яготині та в інших селах і містечках — бував великий український народний поет, художник, революційний демократ Т. Г. Шевченко. Тут він написав такі твори, як «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм», «Великий льох», «Невольник», «Минають дні, минають ночі», «Заповіт» та інші.

У скарбницю вітчизняного образотворчого мистецтва помітний вклад внесли уродженці Полтавщини художники Д. Г. Левицький та В. Л. Боровиковський.

У Гадячі народився визначний учений-природодослідник М. М. Тереховський, який жив і працював у Санкт-Петербурзі. В селі Пашенній народився М. В. Остроградський — відомий математик, академік Петербурзької академії наук та кількох іноземних академій.

Громадська діяльність визначних митців та вчених значною мірою сприяла пробудженню революційної свідомості трудящих.

Великий вплив на розвиток визвольного руху в усій країні мала Французько-російська війна 1812 року. Разом з російським та іншими народами населення Полтавщини взяло активну участь у боротьбі проти французьких загарбників. Улітку 1812 року на Полтавщині було сформовано 9 козацьких полків у складі 16 тис. чоловік. За свідченням І. П. Котляревського, який брав активну участь у формуванні полків, населення губернії вступало в них «із задоволенням, охоче і без будь-якого смутку». В складі російської армії ці полки боролися з інтервентами під Малоярославцем, Смоленськом, Могильовом, Бородіним.

Після війни, внаслідок посилення кріпосницької експлуатації, зросло прагнення широких мас народу до визволення. Цьому значною мірою сприяла діяльність декабристів. Брати Сергій, Матвій та Іполіт Муравйови-Апостоли народились і тривалий час жили в селі Хомутці Миргородського повіту. На Полтавщині бували П. І. Пестель, М. С. Лунін, С. Г. Волконський, М. П. Бестужев-Рюмін, Ф. Ф. Вадковський. У Решетилівці брати Петро і Андрій Борисови і юнкер Ю. К. Люблінський заснували таємне «Товариство першої згоди», яке пізніше дістало назву «Товариство об'єднаних слов'ян».

Розвиток промисловості та загострення соціальних відносин на Полтавщині в другій половині XIX — на початку XX ст.Редагувати

На середину XIX століття боротьба трудящих мас проти самодержавно-кріпосницьких порядків набрала особливої гостроти. Праця на поміщиків протягом 3—4 днів на тиждень, виконання різних повинностей, оброк, державні податки — все це призвело до цілковитого розорення більшості селян та козаків. На кінець [[1830-х рр. лише за державними селянами та козаками Полтавської губернії числилось 5 536 070 крб. недоїмок. Один із сучасників, що побував на Полтавщині в ці роки, генерал Михайловський-Данилевський у своїх спогадах писав: «…селяни стогнали під тягарем податків, для стягнення яких, особливо для збирання недоїмок, вдавались до найжорстокіших покарань. Наприклад, влітку клали під сорочку кропиву, а взимку виводили нещасних козаків на вулицю, змушували роззутися і обливали голі ноги водою, що спричиняло жахливі муки…».

У відповідь на насильства, селяни вбивали поміщиків і управителів маєтків, палили панські хороми, чинили опір. Найбільш тривалою в цей період на Полтавщині була боротьба кріпаків сіл Жуки (тепер Полтавського району) і Стасі (тепер Диканського району) та навколишніх хуторів, що переросла у повстання.

Класова боротьба Полтавщини була одним із струмків, який вливався у велику ріку народного гніву проти поміщиків та кріпосницького ладу. Кінець кінцем, це змусило в 1861 році «першого поміщика, Олександра II, визнати, що краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу».

Скасуванню кріпосного права передувала тривала підготовка. Переважна більшість дворян губернії спочатку відкидала навіть думку про «звільнення» селян. І тільки під тиском обставин деякі з них змушені були визнати необхідність скасування кріпосництва. Їхні позиції щодо шляхів «звільнення» яскраво відображала записка одного з впливових полтавських поміщиків М. Позена «Про заходи звільнення кріпосних селян».

Позен пропонував «звільнити» селян без землі, залишивши за ними тільки садиби. За поміщиком мала залишитися також вотчинна влада над селянами. Інший полтавський поміщик Єгоров запропонував надати кріпакам особисту свободу та залічити їх до розряду державних селян, дозволивши тільки раз на рік переселятися в інші місцевості.

Вся польова земля, за його проектом, мала залишитись у поміщика, а за селянами треба було закріпити на 20 років садиби. Ще реакційнішим був проект Старицького, який вимагав звільнити не всіх селян, а тільки їх дітей, які народилися після перепису 1850 року.

Дещо відрізнялися від цих проектів пропозиції поміщиків-лібералів, які, виступаючи за зміцнення позицій дворянства і розширення поміщицького землеволодіння, все ж розуміли, що за існуючих умов збереження кріпосництва неможливе. З цього погляду цікава записка полтавського поміщика Ґалаґана «Про кріпосний стан в теперішній час і про можливість його знищення». Звільнення селян і наділення їх землею — по 1 десятині на ревізьку душу, на його думку, мало дати можливість уникнути розвитку «пролетаріатства» і забезпечити поміщиків дешевою робочою силою.

З 1858 року приступив до роботи т. зв. губернський дворянський комітет. Проект, складений ним, мав різко виражений кріпосницький характер.

Після обнародування царського маніфесту від 19 лютого 1861 року було видано ряд «положень», «додаткових правил» та інших законодавчих актів про реформу. Для Полтавщини, Чернігівщини та частини Харківщини було видано окреме «Положення», яке виходило з деяких особливостей економічного розвитку цих губерній. Оскільки тут майже не існувало общинного землекористування, наділення землею провадилось подвірно.

Найбільший земельний наділ у Полтавській губернії становив 2,75 десятини землі на ревізьку душу, а найменший — 1,3—1,4 десятини. Оброк дорівнював 2 крб. 50 коп. за десятину орної землі та 5 крб. 10 коп. за десятину присадибної землі. Подекуди він був і більший.

В тому ж разі, коли в маєтку залишалася панщинна повинність для тимчасовозобов'язаних селян, то вона визначалась у чоловічих піших днях. За кожну десятину польового наділу селянин мав відробити 21 день на рік, з них 3/5 — у літні місяці.

Поміщики залишили найродючіші землі у своїх руках. До селян перейшло лише 22,7 % гірших земель. Середній душовий наділ колишніх кріпаків на Полтавщині був найменшим в Україні.

Крім того, поміщики переносили селянські садиби, міняли угіддя, забирали собі городи, конопельники, пасіки тощо. В селі Власівці Зіньківського повіту селянин Григорій Шиян одержав 2,5 десятини землі в 6 місцях, а Петро Прокопенко — 5 десятин 1545 сажнів у 14 місцях. В селі Крутому Березі Лубенського повіту селянин Давид Мозоль одержав 2 десятини 150 сажнів у 7 місцях, Пилип Осташко — 4 десятини 100 сажнів у 12 місцях і т. ін.

На грабіжницьку реформу селяни Полтавщини відповіли масовими виступами. Відразу ж після проголошення маніфесту заворушення охопили всю губернію. Найвищого рівня селянський рух досяг у 1862 році — тут було 173 виступи селян з 902 виступів по всій Україні. Селянський рух на Полтавщині не припинявся і в 1863 та 1864 рр., а поодинокі виступи тривали протягом усього пореформеного періоду. Однак боротьба селян не мала успіху, передусім через те, що робітничий клас, який міг би очолити народні маси, тоді ще тільки формувався.

Незважаючи на значні залишки кріпосництва, після реформи помітно посилився розвиток капіталістичної промисловості. Важливим резервом для неї були кустарні промисли і ремесла, пов'язані з виготовленням одягу, взуття, тканин, деревообробною, ковальською справою, переробкою продуктів тваринництва тощо. На 1900 рік у селах Полтавщини налічувалося 77,5 тис. ремісників. За кількістю ремісників Полтавська губернія посідала одне з перших місць в Російській імперії. Вироби з дерева, виготовлені в селах Зіньківського, Миргородського і Лубенського повітів, не тільки задовольняли місцеві потреби, а й вивозилися в південні губернії України; рибальські сіті з села Вороньків продавалися дніпровським і чорноморським рибалкам; гарні кошики з рогозу, які виготовляли ремісники Лохвицького і Лубенського повітів, вивозилися в найбільші центри країни. По всій Україні славилися керамічні вироби опішнянських і миргородських гончарів.

Під натиском великого машинного виробництва дрібні кустарні промисли занепадали. Ремісники, що дуже терпіли від дорожнечі сировини і постійного безгрошів'я (заробіток більшості з них не перевищував 70—75 крб. на рік), потрапляли в кабалу до оптових скупників.

За період з 1862 по 1896 рік загальна вартість промислових виробів у губернії зросла з 4,1 до 23,6 млн крб., або в 5,9 раза. Переважала харчова промисловість, борошномельна, цукрова, горілчана, тютюнова, шкіряна. Особливо швидко зростало промислове виробництво в останньому десятиріччі XIX століття. Саме в цей час було побудовано більшість великих промислових підприємств губернії (117 з 215). Тільки в 1896 році 143 найбільші борошномельні заводи губернії, зосереджені переважно в Кременчуці та Полтаві, змололи зерна на 9,3 млн крб., що становило близько 2/6 усієї промислової продукції Полтавщини.

За обсягом виробництва друге місце в губернії належало тютюновим фабрикам (понад 10 %), найбільші з них були зосереджені в Кременчуці, Полтаві, Прилуках, Ромнах. На 1896 рік на тютюнових підприємствах губернії працювало 1500 робітників і було вироблено продукції на суму 2493 тис. крб., тоді як у 1861 році на цих підприємствах було зайнято лише 40 чоловік, а вартість виробленої ними продукції обчислювалася в 50 тис. карбованців. Полтавський тютюн вивозили на продаж у Москву, Санкт-Петербург, Ригу і навіть у Сибір. Значними капіталістичними підприємствами були також цукрові заводи Гадяцького повіту.

У 1899 році в Кременчуці побудували першу в губернії електростанцію, потужність якої не перевищувала 1150 кіловат. Струм її використовувався для освітлення і трамваю. За загальним обсягом великої фабрично-заводської промисловості Полтавська губернія поступалася перед промислово розвинутими губерніями України. Навіть наприкінці XIX століття в промисловості і ремеслах тут було зайнято всього 5,6 % населення, а в сільському господарстві — 81,6 % (в європейській частині Російської імперії — відповідно 9,7 і 74,2 %). В губернії налічувалося 841 промислове підприємство, де працювало 9211 робітників, що виробляли продукції на 23,6 млн карбованців. Великі промислові підприємства були зосереджені головним чином у Кременчуці і Полтаві, а в повітах переважали дрібні підприємства кустарного типу — олійниці, кузні, цегельні, млини, крупорушки тощо. Промислові підприємства, на яких працювало до 15 робітників, становили в губернії 99,2 %, від 16 до 100 — 0,7 %, понад 100 робітників — 0,1 %.

Економічному розвитку Полтавщини значно сприяло будівництво залізниць. У 1869 році одне з найбільших міст губернії — Кременчук — було з'єднано з Одесою, а в наступному році — введено в експлуатацію залізничну магістраль Харків — Полтава — Кременчук, яка сполучала східну і південно-східну частини Полтавщини з центрально-промисловим районом Російської імперії та Харковом. Велике економічне значення мала залізниця Ромни — Лібава, споруджена в 1874 році. Ця магістраль у 1888 році була продовжена до Кременчука. У 1-й половині 1890-х рр. побудували залізницю Полтава — Ромодан — Київ, яка перетнула магістраль Кременчук — Лібава і багаті сировиною повіти губернії. На 1901 рік загальна протяжність залізничної колії в Полтавській губернії становила 1052 верстви, тобто 24,2 верстви на тисячу квадратних верств (у європейській частині Російської імперії — 8 верств).

Будівництво залізниць викликало створення пристанційних промислових установ, залізничних майстерень (у Полтаві та Крюкові), паровозних депо, парових млинів, олійниць, складів, магазинів тощо.

Зростання промисловості, а також будівництво залізниць у губернії, які зв'язали її найважливіші господарські райони з промисловими центрами країни і закордонним ринком, сприяли більш інтенсивному розвитку і сільського господарства. У південних повітах Полтавщини, близьких до промислового Донбасу, почали вирощувати для продажу картоплю, кавуни, дині, огірки та інші овочі. Лубенський та Зіньківський повіти славилися промисловим садівництвом.

Але загалом через виняткову бідність селян і порівняно слабкий розвиток промисловості землеробство в губернії і надалі зберігало однобічний зерновий напрям. Основну масу товарного хліба на Полтавщині давали поміщицькі маєтки; дедалі більше в хлібну торгівлю включалися господарства багатих селян. Вимушені були продавати хліб і бідні селяни, щоб було чим сплатити податки і викуп. Чимало товарного хліба перероблялося на місцевих підприємствах борошномельної промисловості. Полтавський хліб вивозили залізницями і водним шляхом — по Дніпру — до промислових центрів країни і за кордон.

На кінець XIX століття у 374 населених пунктах губернії, головним чином у селах, регулярно збиралися ярмарки. Всеросійського значення набув Іллінський ярмарок у Полтаві.

З розвитком промисловості в губернії зростали кадри робітничого класу. Основна частина робітників зосереджувалася на транспорті і зв'язку, в харчовій промисловості, на будівництві, обробці металів і дерева, зокрема на лісопильнях Кременчука, в залізничних майстернях Полтави і Крюкова. Найбільше було робітників на тютюнових фабриках.

Винятково важкими були умови праці на цих підприємствах. Робочий день часто тривав 12 і більше годин, техніка безпеки здебільшого була незадовільною. На промислових підприємствах губернії широко використовувалася дешева праця жінок і дітей; на тютюнових фабриках, наприклад, вони становили 78 % усього складу робітників. Діти працювали в цехах, шкідливих для здоров'я,— кришили тютюн, набивали в бандеролі, гільзи і т. ін. В. І. Ленін, маючи на увазі Лохвицький, Прилуцький та Роменський повіти Полтавської губернії, зазначав у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», що «капіталістична організація виробництва супроводиться тут найсильнішим розвитком торговельного капіталу і всілякої експлуатації…».

Жорстокої експлуатації зазнавали і поденники та строкові робітники цукрових плантацій. Не випадково В. І. Ленін наводив повідомлення з Котельви про надзвичайно важкі умови праці на плантаціях.

Серед робітників губернії найбільш організованими були залізничники Полтави і Крюкова. Саме вони провели перші великі страйки. На боротьбу проти капіталістів піднімалися і робітники інших професій. З 1880 по 1894 рік у Полтавській губернії відбулося 4 значні страйки (в них брало участь 4,12 % загальної кількості страйкарів в Україні).

На початку XX століття робітничий рух посилився. Полтава та інші міста губернії були тоді місцем заслання революціонерів, які мали тісні зв'язки з місцевими соціал-демократичними гуртками, а часом і створювали їх. Одним із перших марксистських гуртків у Полтаві керував О. Г. Шліхтер. У Кременчуці гуртки почали виникати в 1896—1897 рр. Були вони і в Лубнах, Прилуках, Ромнах та інших містах губернії. Соціал-демократи Полтавщини спілкувалися з соціал-демократичними організаціями Києва, Харкова, Катеринослава.

Восени 1900 року соціал-демократи Полтави створили Південну групу сприяння ленінській «Искре». Вона збирала кошти для видання газети і доставляла іскрівську літературу в різні міста Російської імперії й України. У 1901 році було утворено комітет РСДРП. Іскрівська група і соціал-демократичні організації керували робітничими страйками, поширювали марксистську літературу та листівки. Вони підтримували також зв'язки з гуртками, що виникли в селах губернії. На розорене, зубожіле селянство дедалі відчутніший вплив справляли революційні виступи робітничого класу.

За земельним переписом 1877—1878 рр., поміщикам, царським чиновникам і духівництву, що становили 1,5 % населення губернії, належало понад 2,1 млн десятин (або 51,8 % усієї землі). Водночас селянам усіх категорій, які становили 91 % населення, належало 1,9 млн десятин (47,5 %). Особливо терпіли від малоземелля колишні кріпаки (майже половина всіх власників), які одержали в середньому по 1,3 десятини на ревізьку душу. Значно більшими були наділи у державних селян, зокрема козаків: на 552 815 чоловіків у них припадало 1 415 666 десятин — в середньому по 2,56 десятини на душу, або близько 7 десятин на двір. За наділи селяни сплатили величезний викуп — 53,4 млн крб., що в кілька разів перевищував справжню ціну землі і був по суті платою за особисте звільнення.

Під впливом розвитку капіталістичних відносин у селі поглиблювався процес соціального розшарування. На 1899 рік у губернії налічувалося 75,1 % господарств без посіву і таких, що засівали до 6 десятин. А в Пирятинському, Хорольському і Костянтиноградському повітах 40,8 % дворів не мали посіву або сіяли всього до 3 десятин, зате 25 % дворів з посівом понад 6 десятин зосередили в своїх руках близько 3/5 посівів. По всій губернії понад 15 десятин посіву мали 5,1 % господарств. За 40 пореформених років селянські наділи в губернії зменшилися на одну третину. Наприкінці XIX століття Полтавська губернія за кількістю селянських господарств, що орендували землю (55 %), займала друге місце серед 26 губерній європейської частини Російської імперії, а за відношенням орендованої землі до власної (34,1 %) — третє.

Найбільшу кількість землі здавали в оренду поміщики і до того ж на дуже важких умовах — переважно за половину врожаю чи за відробітки. Основна частина орендованої землі зосереджувалась у багатих селян. Багатії купували землю, орендували і наймали її у величезних розмірах, розорювали селян. Так, майже всі землі навколо села Вільшанки Лубенського повіту скупив багатій Микола Лаврик, і селянам ніде було пасти худобу. Куркульство прибирало до своїх рук і поміщицьку землю.

Селянство терпіло не тільки від безземелля, а й від нестачі тягла та реманенту. На 1900 рік бідняцькі господарства мали 248 086 дерев'яних плугів, рал і сох, 82053 дерев'яні борони. Сіяли вручну, жали серпами і косами, молотили ціпами. На кінець XIX століття 244 тисячі безземельних, безпосівних і тих, що сіяли до З десятин, селянських дворів (близько 1,3 млн чоловік) у Полтавській губернії не могли прожити з своїх мізерних наділів і змушені були обробляти панську землю за частку врожаю, йти в найми до поміщиків чи багатіїв або на заробітки в міста. 42 762 бідняцькі сім'ї щороку відпускали своїх членів на заробітки в Катеринославську, Новоросійську, Таврійську та інші губернії. Значна частина селян перетворилась на постійних наймитів і робітників.

Поміщицький гніт і куркульська експлуатація загострювали класові суперечності на селі. В 1870—1880-х роках відбулося чимало селянських заворушень у Лохвицькому, Кобеляцькому та інших повітах губернії. Виразниками інтересів селянства у ці роки були народники. Перші народницькі гуртки на Полтавщині виникли ще в період проведення реформи.

Діяльність народників активізувалась після виникнення організацій «Народної волі» в Полтаві, Гадячі іРомнах. До гадяцького гуртка, створеного на початку 1882 року В. К. Чайковським, ввійшла революційна молодь — учителі, фельдшери, землеміри. З ним підтримували зв'язки студенти Харківського та Київського університетів, службовці Південної залізниці, члени полтавської і роменської організацій. Народовольці вели революційну пропаганду у військах, а також серед селян і робітників. Їх діяльність певною мірою позначилась на посиленні селянського руху в губернії: за кількістю виступів і гостротою боротьби селян за землю і свободу Полтавщина займала одне з перших місць у Російській імперії. Тільки за десятиріччя (1881—1890) тут відбулося 27 значних виступів селян. Селяни захоплювали у поміщиків землю, травили їхні посіви і сіножаті. У 1888 році, наприклад, у губернії сталося 175 випадків захоплення селянами поміщицьких земель, 1271 випадок — майна, 175 навмисних підпалів. Дедалі частіше уряд посилав війська на придушення селянських заворушень. Але ні зброя, ні тюрми, ні заслання в Сибір не могли припинити революційної боротьби.

Особливо могутній селянський рух на Полтавщині розгорнувся на початку березня 1902 року. Він охопив і Харківську губернію. Тільки в Полтавській губернії в ньому брало участь близько 16 тис. чоловік. Вони розгромили 74 поміщицькі економії. Після придушення повстання прокурор Харківської судової палати свідчив, що він «особисто бачив селян, які вільно вводили в свою мову ходячі терміни соціалістичної літератури і навіть у тюрмі залишалися непохитними у запереченні властей, царя і бога». Величезну увагу цим подіям приділяли соціал-демократичні комітети, ленінська «Искра». В. І. Ленін у своїй праці «До сільської бідноти» проаналізував причини поразки селянських виступів: «Селянське повстання було придушене, тому що це було повстання темної, несвідомої маси, повстання без певних, ясних політичних вимог, тобто без вимоги змінити державні порядки. Селянське повстання було придушене, тому що воно було не підготовлене.

Селянське повстання було придушене, тому що у сільських пролетарів не було ще союзу з міськими пролетарями. Ось три причини першої селянської невдачі».

Революційний рух на Полтавщині на початку XX століттяРедагувати

На початку першої російської революції 1905—1907 рр. в багатьох населених пунктах Полтавщини — у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Прилуках, Ромнах, Лохвиці, Пирятині — діяли соціал-демократичні організації. Багато зробили вони, щоб поєднати робітничі виступи з селянськими. Після Кривавої неділі в Петербурзі 9(22) січня 1905 року робітники Полтави, Кременчука, Лубен, Пирятина та інших міст губернії під керівництвом соціал-демократів організовано проводили страйки і демонстрації.

Великі виступи в губернії відбулися у відповідь на царський маніфест 17 жовтня 1905 року. Зокрема в Полтаві, Кременчуці, Зінькові та Лохвиці місцеві власті, розганяючи демонстрантів, вдавалися до зброї. У грудні 1905 року в Кременчуці була створена одна з перших в Україні Рада робітничих депутатів.

Під впливом революційного руху робітників, очоленого більшовиками, виступи селян стали організованішими. Влітку 1905 року селянський рух охопив 21 % населених пунктів губернії. Найзначнішим революційним виступом селян було повстання у Великих Сорочинцях в грудні 1905 року.

Проте селянство, як відзначав В. І. Ленін, було організоване незрівнянно слабше, ніж робітничий клас, його свідомість була на значно нижчому рівні, «і монархічні (а також нерозривно зв'язані з ними конституційні) ілюзії нерідко паралізували його енергію».

Зокрема, на Полтавщині на 1907 рік налічувалося більш як 30 відділів та підвідділів «Союзу російського народу», які всіляко намагалися роз'єднати сили трудящих. Спрямувати революцію на мирний, конституційний шлях силкувалися також партії «Союзу 17 жовтня», «Російського зібрання» та «Правового порядку».

Керівництво селянським рухом намагалася прибрати до своїх рук і дрібнобуржуазна націоналістична «Спілка», керована ліберальною та радикальною інтелігенцією, вся робота якої по суті зводилася до т. зв. «організованого натиску» на уряд — складання вимог та ухвалення резолюцій.

Після поразки революції з Полтавщини було заслано десятки тисяч чоловік. Жорстоким репресіям піддавав царизм робітничий клас та його організації. Але і в умовах терору та переслідувань влітку 1908 року відновили свою роботу полтавський і кременчуцький комітети РСДРП. У багатьох містах Полтавщини працювали соціал-демократичні групи і гуртки.

У роки нового революційного піднесення більшовики губернії підтримували зв'язки з ЦК РСДРП та з Російським бюро ЦК через депутатів IV Думи члена ЦК РСДРП Г. І. Петровського та уповноваженого ЦК М. К. Муранова.

У 2-й половині 1912 року прокотилася хвиля страйків протесту проти смертного вироку матросам Чорноморського флоту, які готувалися до збройного повстання. В лютому-березні 1914 року відбулися мітинги протесту проти заборони царським урядом відзначення 100-річчя з дня народження великого поета Т. Г. Шевченка.

Посилилася і революційна боротьба селянства проти поміщиків та куркульства. Намагаючись створити собі міцну соціальну опору на селі, царський уряд, як відомо, указом від 9 листопада 1906 року скасував общинне землеволодіння і дозволив селянам закріпляти наділи в особисту власність. Столипінська аграрна реформа на Полтавщині, як і в інших частинах Російської імперії, здійснювалася силою. Багато селян рішуче відмовлялися переселятися на хутори або відруби. 26 травня 1910 року, наприклад, у губернську землевпорядкувальну комісію надійшла скарга на 2-у Бієвську сільську громаду Капустинської волості Гадяцького повіту, де почалося «внаслідок підпільної пропаганди велике заворушення проти землевпорядкування». Приклад селян Бієвого наслідувала Капустинська сільська громада. Учасники сільського сходу заявили землемірам: «Ми не хочемо відрубів, ви розорити хочете нас, забирайтеся геть». Такі ж протести мали місце в селах Великих Будищах Гадяцького повіту, Лозовому Ярі і Богодарівці Пирятинського повіту та інших.

У 1910 році понад 5,5 % селян губернії зовсім не мали землі, менш як по 1 десятині землі мали 20 % селянських господарств і 23,8 % — від 1 до 3 десятин. Куркульські ж господарства, що становили 9,4 % усіх селянських господарств губернії, зосередили у своїх руках 54,4 % селянської землі. 27,3 % селянських господарств обробляли землю найманим тяглом, а 36,3 % вдавалися до супряги. Влітку 1910 року з Полтавської губернії на заробітки ходило 81,8 тис. селян, а взимку — 22,3 тисячі. Багато селян-бідняків шукало кращої долі, переселяючись до Сибіру, на Далекий Схід тощо. З 1906 року по 1912 рік в східні райони країни виїхало понад 32 тис. сімей, або близько 200 тис. чоловік.

Столипінська реформа ще більше загострила класову боротьбу на селі. Полтавський губернатор доповідав у Петербург про часті випадки підпалів «особливо за останній час, переважно в поміщицьких маєтках». Дедалі активніше виступали трудящі селяни і проти куркульства, що збагачувалося за їх рахунок.

Посиленню визвольної боротьби трудящих проти соціального і національного гноблення значною мірою сприяло деяке поширення народної освіти. Помітну роль у цій справі відіграли земства. Вони не тільки відкривали, а й утримували початкові школи, організовували вчительські курси тощо.

У 1864 році на Полтавщині налічувалося 89 шкіл, які були підпорядковані палаті державних маєтностей. Тут навчалося 4895 учнів — 4547 хлопців та 348 дівчат. По губернії школи розподілялися нерівномірно. В Зіньківському, Кобеляцькому та Лохвицькому повітах було, наприклад, по 7 шкіл, в Пирятинському — тільки 3. Крім того, в губернії було 546 церковнопарафіяльних шкіл, де навчалося 8986 учнів (хлопців — 8157, дівчат — 829). Діяли ще 15 однокласних міських шкіл, де було 453 учні. Всього навчалося 14 617 дітей.

Часто через відсутність коштів школи закривалися. За даними земського перепису 1910 року, письменного населення в містах було 48,2 %, а в селах — 24,4 %. Більшість шкіл губернії працювали в непристосованих для нормальної роботи приміщеннях.

В початкових школах на цей час працював 5591 учитель, у вищих початкових школах 294 вчителі, в тому числі у сільських школах — 122. Тільки 49,6 % тих учителів, що працювали в земських школах, мали середню педагогічну освіту, а вищу освіту — тільки 0,1 %. У церковнопарафіяльних школах було ще гірше. Народні вчителі не мали ніякої підтримки властей. Розвиток освіти гальмувала також заборона царського уряду навчати дітей українською мовою.

У 1916 році тільки в Кременчуцькому, Лубенському, Пирятинському і Хорольському повітах працювали школи для дорослих, але вчився в них лише 271 чоловік. У Полтавському та Хорольському повітах були недільні школи, де в 1916 році здобували освіту 215 чоловік. Для підготовки вчителів губернське земство влаштовувало учительські курси. На початку 1917 року в губернії було 8 таких курсів, на яких навчалися 250 чоловік.

Полтавське земство не раз порушувало перед Міністерством освіти клопотання про відкриття в Полтаві учительського інституту, але дістало такий дозвіл тільки в 1914 році. Учительський інститут почав працювати з вересня 1914 року, але ні власного приміщення, ні потрібних кабінетів та лабораторій він не мав.

Передові педагоги і громадські діячі боролися за охоплення навчанням якомога більшої кількості населення та поліпшення змісту і методів усієї навчально-виховної роботи. Палкими поборниками широких прав для народу були письменники Панас Мирний, В. Г. Короленко, А. Ю. Тесленко, які жили і працювали на Полтавщині.

Наприкінці XIX століття тільки в 11 містах і 20 селах губернії були бібліотеки, а книгарні — лише в 6 містах. В листопаді 1905 року в Лубнах почала виходити перша українська газета «Хлібороб», а на початку 1906 року в Полтаві — газета «Рідний край».

На початку XX століття в губернії виходили газети «Полтавские губернские ведомости», «Полтавский вестник», «Полтавский день», «Полтавский голос», «Полтавщина», «Золотоношский голос», «Земля», «Приднепровский край», «Лохвицкое слово», журнали «Хуторянин», «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства», «Южное слово», «Южанин» та інші. Однак тиражі їх були дуже малі.

Трудящі Полтавщини цих газет майже не читали. Але робітники губернії знали й любили більшовицьку «Правду» і допомагали їй матеріально, про що свідчать грошові надходження до редакції газети з Полтави і Кременчука. Напередодні Першої світової війни тільки робітники крюківських вагонних майстерень передплачували 150 примірників «Правды».

В роки імперіалістичної війни партія більшовиків роз'яснювала трудящим справжній її характер і закликала виступати не тільки проти грабіжницької війни, а й царизму, поміщиків і капіталістів.

Величезну роботу вели більшовики губернії по інтернаціональному вихованню трудящих, по викриттю «псевдосоціалістичної суті дрібнобуржуазних націоналістичних партій», особливо проти «Союзу визволення України», оловною метою якого було проголошення самостійності та соборності України.

У 2-й половині 1914 року полтавська організація УСДРП, що підтримувала зв'язки з емігрантами, українськими націоналістами — Винниченком, Жуком, Донцовим, Дорошенком, Юркевичем,— створила в Полтаві філіал «Союзу визволення України» — т. зв. «Центральний комітет Полтавського району».

Незважаючи на закони воєнного часу, більшовики Полтавщини з кожним днем посилювали свою роботу в масах. За неповними даними, з 1915 по лютий 1917 року тільки в Полтаві, Кременчуці, Прилуках та Лохвиці відбулось 26 страйків. У цих страйках брало участь до 4000 чоловік.

Під впливом робітничого руху дедалі частіше виступали селяни. Антивоєнні виступи мали місце, наприклад, у селах Пустовійтовому Кременчуцького повіту, Шарківщині Миргородського повіту, Новаках Лубенського повіту та в інших.

Розгортанню селянської боротьби за землю значною мірою сприяли по-революційному настроєні солдати 4-го запасного полку, який стояв у Полтаві. Великий виступ солдатів відбувся у жовтні 1916 року і в Кременчуці. Для боротьби з революційним рухом у губернії командування Південно-Західного фронту перекинуло сюди 5-у Донську козачу дивізію.

Глибоко схвилювала трудящі маси Полтавщини звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції. Під керівництвом більшовиків, які вийшли з підпілля, робітники та селяни Полтавщини виступили на боротьбу за завоювання демократичних свобод, почали організовувати Ради робітничих депутатів. Протягом березня Ради були створені в багатьох повітах Полтавщини. Для охорони порядку організували міліцію. Всюди відбувалися масові мітинги й демонстрації, громили поліцію і жандармерію, визволяли політичних в'язнів.

Незважаючи на те, що більшість у Радах на Полтавщині, як і в усій країні, спочатку належала меншовикам і есерам, все ж до Рад робітники послали чимало більшовиків.

У гарнізонах були створені Ради солдатських депутатів. У 2-й половині березня багато з них об'єдналися з робітничими Радами. Трохи пізніше виникли і Ради селянських депутатів.

Тимчасом буржуазія створила громадські комітети, на чолі з комісарами Тимчасового уряду. Пізніше з'явилися також органи Центральної Ради.

Більшовики Полтавщини дедалі більше залучали на свій бік трудящі маси. Вплив більшовиків поступово посилювався в Радах, фабзавкомах, профспілках, молодіжних та інших організаціях. 18 березня Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів, всупереч Тимчасовому уряду і місцевим меншовикам та есерам, ухвалила встановити 8-годинний робочий день. Її підтримали Кременчуцька та інші Ради. 24 березня Полтавська Рада запропонувала старшому фабричному інспекторові Полтавщини повідомити всіх підприємців губернії про негайне здійснення цього рішення.

В ряді повітових міст, за прикладом Полтави, Ради реквізували у багатіїв квартири для бідноти, встановлювали ціни на товари широкого вжитку, на великих підприємствах запроваджували робітничий контроль.

На І губернському з'їзді Рад, що відбувся наприкінці квітня — на початку травня 1917 року, під впливом більшовиків були схвалені рішення допомогти продовольством Петрограду та Москві, а також засуджено пропозиції про створення національного війська.

Наприкінці квітня у Полтаві, Кременчуці та інших містах відбулися демонстрації протесту проти політики продовження імперіалістичної війни. Під революційними лозунгами пройшли Першотравневі демонстрації. Уже в травні — червні робітники висловлювали своє незадоволення і навіть обурення пасивністю окремих Рад, викривали їх угодовство з буржуазією та вимагали перевиборів. Дедалі більш активізувалося селянство. На численних мітингах воно вимагало припинення імперіалістичної війни. Частішими ставали арешти ненависних адміністраторів економій та захоплення поміщицьких земель.

Рокитянський, Худоліївський і Зубанівський земельні комітети Хорольського повіту, Машівський Полтавського повіту і багато інших примушували передавати в оренду селянській бідноті поміщицькі, куркульські та церковні землі, значно зменшили розмір орендної плати.

Посилення впливу більшовиків на маси позначилося і на роботі III губернського з'їзду Рад, що відбувся в липні 1917 року. Незважаючи на кількісну перевагу представників угодовських партій, з'їзд ухвалив: «…покласти край цькуванню, піднятому проти більшовиків, вбачаючи в цьому загрозу революції…». На з'їзді відбулось об'єднання Ради робітничих і солдатських депутатів з Радою селянських депутатів.

Після липневих подій і особливо після VI з'їзду РСДРП (б) більшовики Полтавщини почали готувати збройне повстання. Майже на всіх підприємствах губернії створювалися (а там, де вони вже були, посилювалися) червоногвардійські загони та бойові дружини з робітників.

Підвищення удвоє цін на хліб, здійснене Тимчасовим урядом, подальше загальне подорожчання життя і загострення продовольчої кризи — все це призвело до масових стихійних заворушень у Полтаві, Кременчуці, Кобеляках, Полтавському та Зіньківському повітах.

Наростав селянський рух за землю. У зв'язку з цим почалися масові арешти членів волосних та сільських земельних комітетів. Прокурор Полтавського окружного суду притягав до відповідальності членів Яківчанського сільського і Полтавського волосного, Кобеляцького повітового, Яреськівського волосного і Миргородського повітового земельних комітетів, звинувачуючи їх у захопленні поміщицьких земель.

Величезну роботу серед мас провели більшовики Полтавщини в дні Корніловського заколоту. Вони закликали робітників усієї губернії озброюватися. Спираючись на робітничі та солдатські маси, більшовики в Полтавській Раді 31 серпня 1917 року провели рішення про необхідність скликати II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів та створити новий уряд. Повсюдно відбувалися мітинги і демонстрації, на яких трудящі вимагали рішуче покінчити з контрреволюцією.

Боротьба за встановлення радянської влади на ПолтавщиніРедагувати

Після перших звісток про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді робітники і селяни губернії вітали Раду Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним, декрети II Всеросійського з'їзду Рад про мир та землю. Гарнізонні збори солдатів Полтави, Кременчука, Миргорода, Лубен, Хорола та інших міст теж заявили про визнання ними влади Рад і зобов'язалися захищати її із зброєю в руках.

І все ж влада Рад була встановлена у всій губернії лише через два місяці. 28 жовтня в Полтаві було створено т. зв. Раду революції, до складу якої входили не тільки більшовики та робітники, які йшли за ними, але й представники різних т. зв. «соціалістичних» партій, організацій та установ, які були проти встановлення диктатури пролетаріату. Цим скористалися українські націоналістичні партії. Силою зброї Українська Центральна Рада встановила в середині грудня на Полтавщині свою владу. Проведена в листопаді 1917 року губернська партійна нарада схвалила план боротьби проти Центральної Ради, визнала за необхідне скликати всеукраїнський партійний з'їзд і звернулась до Київського обласного комітету РСДРП(б) з пропозицією взяти на себе ініціативу в цій справах. Авторитет комуністів серед пролетаріату і сільської бідноти зростав. Це, зокрема, видно з результатів виборів до Всеросійських (у листопаді) та Українських (у грудні) Установчих зборів. В листопаді за більшовицьких кандидатів було подано 5,6 % голосів, а в грудні — уже 31,5 %.

Готуючись придушити революційні сили, Центральна Рада в середині грудня перекинула з Києва в Полтаву націоналістичний полк ім. Б. Хмельницького і ешелон т. зв. «Вільного козацтва».

Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів, не маючи достатніх сил для розгрому збройних загонів Центральної ради, звернулась по допомогу до Українського Радянського уряду.

В цей час Народний Секретаріат і командування радянських військ готували сили, щоб завдати через Полтаву основного удару військам Центральної ради, зосередженим у Києві. На об'єднаному засіданні ЦВК Рад України, штабу по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії і Центрального харківського міського штабу Червоної гвардії наступ на Полтаву було вирішено почати 4 січня 1918 року. Першими виступили загін харківських червоногвардійців (500 чол.) і дві сотні Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. З Лозової на Полтаву йшли загони петроградських, московських та ясинівських червоногвардійців під командуванням П. В. Єгорова та Д. П. Жлоби. На правому фланзі з боку Сум наступав загін харківських червоногвардійців і революційних солдатів під командуванням М. О. Руднєва. 19 (6) січня революційні війська, до яких приєдналися і полтавські червоногвардійці, вступили в Полтаву; націоналістичні війська відступили в напрямі Києва. Протягом кількох наступних днів націоналістичні війська були вигнані з території всієї губернії.

Під керівництвом комуністів почалися перевибори Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 6 (19) по 11 (24) лютого 1918 відбувався губернський з'їзд Рад. На з'їзд прибуло близько 800 делегатів, з них більшовиків було 235. Незважаючи на кількісну перевагу есерів, з'їзд ухвалив більшовицькі резолюції в питанні про сучасний момент, про війну і мир, продовольчу та земельну справу. До складу губвиконкому з'їзд обрав 45 чоловік, 15 з них були більшовиками. Здійснювались ленінські декрети про націоналізацію банків та промислових підприємств. На основі Декрету про землю селянам передавали поміщицькі, церковні та монастирські землі. В цей же час на Полтавщині виникли перші соціалістичні форми господарювання на селі — 14 сільськогосподарських артілей та товариств спільного обробітку землі.

Однак соціалістичне будівництво було зірване навалою імперіалістичних загарбників і внутрішньої контрреволюції. В лютому 1918 року в Україну, за угодою з Центральною Радою, почали наступати німецькі війська.

На заклик більшовицької партії трудящі Полтавщини стали на захист комунізму. 24 лютого Полтавський губернський з'їзд Рад закликав «усіх товаришів робітників і селян йти в ряди революційних батальйонів і стати на захист революції, на захист Радянської влади, землі і волі».

З усіх повітів губернії направлялися загони добровольців до Полтави, куди 27 лютого переїхав з Києва уряд Радянської України — Народний Секретаріат та ВУЦВК. Трудящі Полтавщини подавали всіляку допомогу червоногвардійським загонам, які після повернення 1 березня німецько-австрійськими військами та українськими націоналістами Києва відступали до Полтави.

Пліч-о-пліч з революційними загонами стримували наступ окупантів загони Червоного козацтва, створені в ці дні на Полтавщині.

Щоб централізувати керівництво окремими революційними загонами, 7 березня 1918 року головнокомандуючий військами радянської України В. О. Антонов-Овсієнко видав наказ про створення Полтавського, Бахмацького та Знам'янського фронтів. Командуючим Полтавським фронтом став В. І. Кіквідзе, а підпорядковані йому загони були об'єднані в 4-у армію і зайняли оборону поблизу Полтави. 14 березня, згідно з постановою Народного Секретаріату, Полтавська губернія перейшла на воєнне становище. У всіх містах та селах Полтавщини запроваджувалася військова і трудова повинність.

Запеклі бої точилися з 18 по 22 березня в районі Лубен і Ромодана, де наступ окупаційних військ стримували загони під командуванням В. М. Примакова. Впертий опір ворогові чинили і на інших ділянках фронту.

Однак під тиском переважаючих сил радянські війська змушені були відступити. 21 березня німецькі окупанти захопили Лохвицю та Хорол і почали просуватися на Полтаву.

Проте населення Полтавщини ухилялося виконувати накази та розпорядження гетьманських властей. Приєднавшись до організованого і керованого більшовиками Всеукраїнського страйку залізничників, 20 липня оголосили страйк робітники і службовці Полтавського вузла. Слідом за ними — залізничники Кременчуцького вузла та робітники Крюківських залізничних майстерень. Посилювався страйковий рух робітників інших галузей. Наростав повстанський рух. У Полтаві та навколишніх селах повстанські загони створювалися під керівництвом члена Полтавського губповстанкому Г. П. Кондратка, М. М. Лістрового та інших.

У Кременчуцькому повіті успішно боровся з окупантами загін під керівництвом більшовика Ф. В. Попова. Створений у Кобеляцькому повіті загін, яким командував Я. Р. Огій, діяв і на території Полтавського та суміжних повітів. Організовувались повстанські загони також у Зіньківському, Миргородському, Лубенському, Хорольському та інших повітах.

Для організації боротьби проти німецьких окупантів та гетьманців скрізь у партизанські загони направляли більшовиків. На Полтавщині працювали в підпіллі 511 комуністів. Усією боротьбою проти окупантів і гетьманського уряду керував Полтавський губернський підпільний комітет більшовиків. Виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У (5—12 липня 1918 року), більшовики Полтавщини розгорнули велику роботу по організації військово-революційних комітетів та революційно-повстанських осередків. Багато допомагав їм Ю. М. Коцюбинський — член Центрального військово-революційного комітету та член ЦК КП(б)У, направлений на Полтавщину після І з'їзду КП(б)У. Начальником штабу повстанських загонів Чернігівської та північної частини Полтавської губернії був призначений М. Г. Кропив'янський.

На час II з'їзду КП(б)У (17—22 жовтня 1918 року) в 11 повітах Полтавської губернії діяли підпільні партійні організації. Ще в середині серпня 1918 року під керівництвом підпільного губкому відбувся губернський з'їзд повстанських комітетів, що прийняв рішення готуватися до загального повстання.

Активізації повстанського руху на Полтавщині в цей період значною мірою сприяли також учасники Таращанського повстання, які на початку серпня, прорвавши вороже кільце, переправилися недалеко від Канева через Дніпро, щоб пробитись до кордонів Української Держави, у т. зв. «нейтральну зону». На території Лубенського, Хорольського, Кременчуцького та Полтавського повітів повстанські загони мали збройні сутички з регулярними австро-німецькими та гетьманськими військами.

Разом з тим більшовики Полтавщини розгорнули широку агітаційно-пропагандистську роботу в окупаційних частинах, що сприяло революціонізуванню німецьких солдатів. 13 листопада 1918 року губернський староста з тривогою повідомляв гетьманський уряд, що «представник німецьких солдатів Полтавського гарнізону обіцяє свою підтримку місцевим більшовикам». І дійсно Рада солдатських депутатів німецького гарнізону подала допомогу партизанським загонам, які 27 листопада захопили Полтаву і утримували її протягом двох днів, відновивши Радянську владу.

Під керівництвом комуністів розгорталась повстанська боротьба і проти Директорії, яка, вдаючись до соціальної та національної політики і спираючись на підтримку німецького командування, в грудні поширила свою владу на Полтавщину. Активно боролися проти петлюрівців повстанці села Чутового Полтавського повіту. Розгортався повстанський рух у Хорольському, Миргородському та інших повітах. Боротьба трудящих в тилу Директорії сприяла швидкому просуванню радянських військ в напрямі до Полтави. Партизани подали відчутну допомогу частинам 2-ї української радянської дивізії, які 18 січня розгорнули бої за місто. Після визволення Полтави 19 січня частини 2-ї дивізії і повстанські загони продовжували громити петлюрівців, відтісняючи їх до Дніпра. Таким чином, протягом січня 2-а українська радянська дивізія і повстанські загони захопили всю Полтавщину.

В ході захоплення населених пунктів губернії почали створюватись надзвичайні органи Радянської влади на місцях — революційні комітети.

Волосні і сільські ревкоми створювалися під керівництвом представників повітових ревкомів та місцевих партійних організацій. Часто в селах ревкоми організовувалися з ініціативи політичних комісарів військових частин, як це було, наприклад, у багатьох населених пунктах Полтавського повіту.

Подекуди з приходом радянських військ відразу створювались Ради, а іноді функції органів влади виконували комітети бідноти.

Вже в січні 1919 року, за наказом Полтавського ревкому, було розпущено міську думу, губернські і повітові земські збори, у лютому — ліквідовано старі продовольчі установи — губернський продовольчий комітет, губернське хлібне бюро, комісії постачання.

На кінець лютого ревкоми передали владу Радам. Здійснюючи рішення VIII з'їзду РКП(б) та III з'їзду КП(б)У, партійні і радянські органи приділяли величезну увагу зміцненню союзу робітничого класу з трудящим селянством. Питання організації та зміцнення Радянської влади на місцях стояли в центрі уваги губернського з'їзду Рад, що відбувся 15—17 квітня 1919 року. З'їзд визначив також конкретні заходи по здійсненню продовольчої та земельної політики Радянської влади. До складу губернського виконавчого комітету з'їзд обрав 25 чоловік, 23 з них були комуністами.

На червень 1919 року в губернії було 1479 комуністів та 1356 співчуваючих, які виступали активними провідниками політики Комуністичної партії.

Кращі свої сили губернська партійна організація направляла на продовольчу роботу. Величезного значення надавала вона здійсненню аграрних законів Радянської влади.

Вірним помічником партійної організації була Полтавська Спілка Робітничої Молоді, яка оформилась у січні 1919 року. Багато сил докладали партійна та комсомольська організації губернії, щоб придушити опір українського націоналізму, яке особливо активізувалося навесні 1919 року. Тільки у квітні на Полтавщині, за даними Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР, було зареєстровано 17 виступів українського націоналізму. Організаторами їх були націоналістичні партії. У Полтаві петлюрівські агенти створили головний штаб усіх націоналістичних сил, що діяли на Лівобережній Україні. В Миргороді був їх оперативний пункт. Пліч-о-пліч з трудящими Полтавщини проти українського націоналізму на території губернії боролися бійці 1-го Полтавського інтернаціонального полку, сформованого в Полтаві в лютому 1919 року.

12 травня 1919 року, у зв'язку з небезпекою наступу сил Григор'єва, губернський виконавчий комітет створив військово-революційний штаб Полтавської групи, до якого тимчасово перейшла влада в губернії. Трудящі Полтавщини рішуче виступили на боротьбу проти григор'євців. Зокрема, в розпорядження революційного штабу Полтавської групи було передано бойовий загін (75 чол.), створений з членів Полтавської партійної організації та співчуваючих, загін з 70 чоловік, організований Пирятинським повітовим партійним комітетом. В бою під Кобеляками поряд з бійцями Червоної армії проти григор'євців взяв участь загін, створений комуністами Кременчука.

Влітку 1919 року робітники і селяни губернії палко відгукнулися на заклик ЦК РКП(б) і В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!». На фронт вирушали загони добровольців. Губернський комітет оборони, створений у червні 1919 року згідно з настановами ЦК РКП (б) та ЦК КП(б)У, забезпечував успішне формування їх та постачання загонам усього необхідного.

У 2-й половині липня добірні дивізії денікінської Добровольчої армії розгорнули навальний наступ на Київ через Полтаву з району Костянтинограда, Охтирки та Лебедина.

На Полтавській ділянці фронту денікінцям протистояли бійці 46-ї стрілецької дивізії та червоні козаки під командуванням В. М. Примакова, які стійко стримували навальний натиск переважаючих сил ворога, забезпечуючи тим самим планомірний відступ радянських військ та евакуацію військового спорядження.

В. М. Примаков — командир червоних козаків, писав пізніше, що вимушений відступ з Полтавщини не ослабив, а посилив їх ряди. «З кожного села з нами відходив актив сільради, відходив партійний осередок, відходили комсомольці… Одночасно наші ряди поповнювались дрібними місцевими загонами кіннотників і кінної міліції».

Наприкінці липня — на початку серпня 1919 року денікінці захопили всю Полтавщину. Встановивши режим кривавої диктатури поміщиків та капіталістів, вони нещадно розправлялися з робітниками. Повернувшись у свої маєтки, поміщики примушували селян працювати на них безплатно, а в разі непокори викликали каральні загони. Так, у Кременчуцькому повіті поміщики накладали на селян сіл Миколаївки, Майжелії і хутора Кармазинського контрибуцію в сумі 800 тисяч карбованців.

Організаторами боротьби трудящих за відновлення Радянської влади були більшовики. Зафронтове бюро ЦК КП(б)У направило для підпільної роботи на Полтавщині 9 чоловік — у Полтаву, Пирятин, Лубни, Лохвицю, Хорол. Майже у всіх повітах Полтавщини діяли підпільні більшовицькі організації, які вели велику агітаційну роботу серед населення та формували партизанські загони.

Полтавський підпільний губернський комітет партії, як і Полтавський губернський революційний комітет, з метою кращої конспірації, було створено в Кременчуці. Губернський комітет керував роботою партійних організацій губернії, координував дії партизанських загонів, видавав листівки, відозви, підпільну газету «Дело революции», яка закликала трудящих до активної партизанської боротьби проти денікінців.

Активну допомогу підпільному губкому партії подавали комсомольські організації. У Кременчуці і Полтаві скликалися делегатські наради комсомольських осередків. На одній із таких нарад у Кременчуці було намічено склад губкому комсомолу Полтавщини. Комсомольці поширювали серед населення нелегальну літературу, виконували обов'язки зв'язківців та інші доручення.

Партизанський рух на території губернії особливого розмаху досяг у жовтні — листопаді 1919 року. Тут діяли великі партизанські з'єднання, військово-оперативне керівництво якими здійснювали реввійськрада та штаб повстанських військ Лівобережної і південно-східної частини Правобережної України. Тільки Полтавська бригада, якою командував Я. 3. Покус налічувала 4000 бійців.

Загони партизанів двічі наступали на Полтаву, 4 жовтня вони зайняли місто і утримували його протягом 5 годин, завдавши великих втрат білогвардійцям. Розгортаючи наступ, Червона армія діяла разом з партизанськими загонами.

З Харкова в напрямі Полтави наступав правофланговий полк 41-ї дивізії 14-ї армії. 10 грудня він підійшов до станції Полтава—Південна. Слідом за ним з району Охтирки виступила 45-а дивізія 14-ї армії. З півночі наступала Окрема кавалерійська бригада 62-ї дивізії 12-ї армії, яку підтримувало партизанське з'єднання, що мало на озброєнні 1500 багнетів і 300 шабель, 75 кулеметів і 3 гармати. Коли радянські війська підійшли до Полтави, військово-революційний штаб Полтавщини 5 грудня дав наказ усім повстанським загонам «негайно приступити до захоплення міст і сіл, до відновлення в них влади Рад».

Перетнувши залізничну лінію Харків — Полтава, радянські війська паралізували дії денікінців, що були в Полтаві, і порушили їх зв'язок з основними силами в районі Харкова. Денікінці, не маючи змоги чинити опір, відступили в напрямі на Катеринослав і Кременчук.

Партизани ударами по тилах ворога допомогли радянським військам визволити і Кременчук (20 грудня 1919 року) та інші міста і села Полтавщини.

Під безпосереднім керівництвом Полтавського губернського комітету партії створювалися революційні комітети. Ця робота проводилася в умовах гострої боротьби проти меншовиків та інших «дрібнобуржуазних» і націоналістичних партій.

Губернський та повітові партійні комітети посилали своїх представників на місця, де вони вели агітаційну роботу серед мас, роз'яснюючи їм суть і завдання Радянської влади, організовували партійні осередки та ревкоми. Велику роботу серед населення розгорнули працівники відділу по роботі на селі, створеного при Полтавському губкомі в січні 1920 року на чолі з Ю. М. Коцюбинським.

Про зростання авторитету Комуністичної партії і Радянської влади серед трудящих губернії яскраво свідчили вибори до Рад, що відбулися у березні — квітні 1920 року.

На 3-му Полтавському губернському з'їзді Рад (24—26 квітня) з 314 делегатів було 290 комуністів та співчуваючих їм. До складу губернського виконавчого комітету, якому губревком передав свої повноваження, увійшли тільки комуністи. У своїй діяльності по налагодженню господарського життя, здійсненню продрозверстки та розподілу серед селянських мас поміщицької землі революційні комітети, а потім виконкоми Рад виходили з настанов В. І. Леніна та резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні».

Величезну допомогу партійним та радянським органам Полтавщини подавали в цій роботі ЦК КП(б)У та Радянський уряд України. У травні, згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, для партійної роботи на Полтавщину на місяць був відряджений М. О. Скрипник. У цей період Полтавський губернський комітет партії очолював В. І. Чернявський.

У жовтні, за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, на Полтавщину було відряджено голову ВУЦВКу Г. І. Петровського з агітпоїздом ім. В. І. Леніна.

Революційний запал і провідна роль комуністів, нове ставлення широких мас трудящих до праці яскраво виявилися в організації численних суботників і недільників по відбудові підприємств, комунального господарства, заготівлі палива тощо. Так, 7 лютого 1920 року в Крюкові відбувся масовий суботник по відбудові міста, 22 лютого — загальноміський недільник у Кременчуці, 13 березня — недільник по відбудові кременчуцької пристані, 18 вересня — масовий суботник у Полтаві. Протягом року відбулося 118 комуністичних суботників у селах Полтавщини.

Трудящі губернії взяли активну участь у всеросійському суботнику 1 травня 1920 року. Його підготовкою і проведенням керувала спеціальна комісія, створена губкомом КП(б)У. В Полтаві на першотравневий суботник вийшли 2590 комуністів і безпартійних. Успішно він пройшов також у Гадячі, Миргороді, Карлівці, Пирятині, Лубнах, в селах Абазівці, Новоселівці, Климівці, Бугаївці та інших.

Велику роль у справі зміцнення Радянської влади відіграли комітети незаможних селян (комнезами, КНС). За даними Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР, лише за період з 9 травня по 1 серпня на Полтавщині було створено 810, а на 10 жовтня 1920 року — 1234 комітети незаможних селян. Незаможники Полтавщини допомагали Червоній армії громити білополяків та врангелівців. Всюди в губернії формували і відправляли на фронт ескадрони добровольців. На один тільки врангелівський фронт з Полтавщини пішло понад 1000 незаможників.

Нещадно боролися члени КНС проти «куркульських банд». Восени 1920 року в багатьох повітах губернії створювалися т. зв. «зведені загони» з числа працівників повітових партійних та виконавчих комітетів, продштабів, членів КНС. Були створені також для боротьби з «бандами» кавалерійський і тачаночний загони.

Не залишали поза увагою партійні та радянські органи губернії і охорону здоров'я трудящих. Вже 10 травня 1920 року губернський відділ охорони здоров'я відкрив у селі Горбанівці Полтавського повіту, в колишній поміщицькій садибі, санаторій для туберкульозних. Діяла Рада захисту дітей, створена при Полтавському губвиконкомі 15 червня 1920 року. До організації дитячих закладів, їдалень, збирання для дітей одягу, взуття і продовольства залучалась широка громадськість.

Відбудова народного господарства на ПолтавщиніРедагувати

Декретами ВУЦВК від 8.VII і 30.VII 1920 утворено Кременчуцьку губернію, до якої відійшли Золотоніський, Кременчуцький та Хорольський повіти (розформована в кін. 1922). Постановою ВУЦВК від 27.IV Переяславський повіт віднесено до Київської губернії. Станом на 7.III 1923 загальна площа Полтавської губернії становила 4 126 703 кв. верст, 2 944 861 ж. Ділилася губернія на 14 повітів і 260 волостей. 7.ІІІ 1923 поділ на повіти і волості було скасовано і замість них створено 7 округів (Золотоніський, Красноградський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Прилуцький і Роменський) і 89 районів. На 1.Х в губернії налічувалося 32 комуни, 212 с.-г. артілей, 70 ТСОЗів, 130 радгоспів, 39 агробаз і дослідних станцій, 19 радгоспів при агротехнікумах та агрошколах, 643 984 індивідуальних селянських господарств. Діяло 17135 різних підприємств, у тому числі близько 12 тис. вітряків, 106 державних, 271 кооперативне підприємство. На 1 грудня 1924 року у Полтавській губернії було 86 районів, 1045 сільрад, 8146 нас. пунктів, у яких налічувалося 648 401 господарство. 3.VI 1925 Полтавська губернія ліквідована.

Перехід до мирного соціалістичного будівництва на Полтавщині, як і в усій країні, відбувався в надзвичайно складній економічній і політичній обстановці. За роки інтервенції та громадянської війни народне господарство було зруйноване. У 1920 році промисловість Полтавської губернії виробляла лише 13,8 % довоєнного обсягу продукції. Для налагодження виробництва не вистачало кваліфікованих робітників, устаткування, палива, сировини. Багато підприємств довелося перевести на консервацію. Дуже тяжким було становище і в сільському господарстві. Посівні площі зменшилися більш як на 300 тис. десятин. Валовий збір зерна скоротився вдвоє, а вирощування технічних культур, зокрема, цукрових буряків, зійшло нанівець.

Поголів'я коней зменшилося на 38 %, а великої рогатої худоби — на 29 %. Становище ускладнювалося безчинствами і терористичними актами з боку численних банд.

Перед партійними організаціями і трудящими Полтавщини у 1921 році постало також завдання організувати посильну допомогу евакуйованим з губерній, що потерпіли від посухи, і насамперед — дітям. У серпні 1921 року була створена губернська комісія допомоги голодуючим. Повсюди провадилося збирання продовольства, створювались евакопункти, чайно-хлібні пункти, спеціальні їдальні для евакуйованих, інтернати для дітей, дитбудинки. У 1921—1922 роках на Полтавщині утримувалось понад 10 тис. дітей.

У лютому 1921 року в губернії налічувалося 3258 комуністів — 1525 членів і 1733 кандидати у члени партії, об'єднаних у 111 міських, 66 волосних та 33 сільських організаціях. Показником зрослого авторитету комуністів була активна підтримка робітниками Полтавщини ленінського призову в партію. На 1 квітня 1924 року в губернській партійній організації налічувалося понад 5000 комуністів. Швидко зростали також комсомольські організації. Якщо в березні 1922 року губернська комсомольська організація об'єднувала 3625 чол., то на 11 квітня 1924 року — 5461, а кількість комсомольських осередків за цей час збільшилася з 293 до 353.

Із запровадженням нової економічної політики партійні організації, органи Радянської влади і КНС широко використовували різні форми організаторської і політичної роботи в масах для викриття нападів троцькістів і правих капітулянтів на ленінську генеральну лінію партії, роз'яснення трудящим змісту і необхідності такої політики і мобілізації їх на боротьбу за якнайшвидшу відбудову зруйнованого господарства.

Губернська партійна організація рішуче виступала проти контрреволюційних елементів та антипартійних угруповань, що перешкоджали соціалістичному будівництву. У серпні 1922 року ЦК КП(б)У різко засудив антипартійну діяльність голови Полтавського губвиконкому Я. Дробніса і прийняв рішення про оновлення складу Полтавського губкому партії та губвиконкому. Секретарем губернського партійного комітету було обрано Б. Й. Магідова, а головою губвиконкому — О. К. Сербиченка.

Партійні та громадські організації, органи Радянської влади вживали рішучих заходів, щоб якнайшвидше відбудувати промисловість губернії. Всього на Полтавщині в 1923—1924 рр. зареєстровано 17 135 підприємств, на яких працювало 30 тис. робітників. Найбільші з них були в руках держави або кооперативних організацій. Державні і кооперативні підприємства, що становили 2,2 % загальної кількості підприємств, використовували 82,3 % електроенергії та виробляли 50 % продукції. Все ж основна маса робітників (понад 72 %) працювала на підприємствах, що належали приватним власникам, які нерідко намагались порушувати закони Радянської влади про працю, встановлювали тривалий робочий день і низьку заробітну плату. На 1 квітня 1924 року в губернії було 17 648 безробітних.

За рішенням громадських організацій у непманів, що злісно порушували радянську законність, підприємства відбиралися. Спеціально створений комітет боротьби з безробіттям (комборбез) організував підготовку кваліфікованих робітників, кооперування кустарів і створення нових підприємств. Так, у 1924 році утворився завод «Метал» і панчішна фабрика «Текстильник» (у 1925 році перейменована на фабрику ім. 8 Березня), в 1925 році — лубенський завод «Комунар» та інші підприємства.

На селі головну увагу було спрямовано на те, щоб покласти край бандитизму, якнайшвидше відновити виробництво та заготівлі необхідної для країни сільськогосподарської продукції. Велику роль у здійсненні цих завдань відіграли комітети незаможних селян. На 1 січня 1922 року в організаціях КНС налічувалось понад 70 тис. чол., а наприкінці 1922 року, після того як до Полтавської губернії ввійшли З повіти ліквідованої Кременчуцької губернії, — близько 100 тис. членів. У більшості повітів губернії 80 % депутатів Рад були членами КНС, а загони по боротьбі з бандитизмом майже цілком складалися з комуністів, комсомольців і членів КНС. Величезну роботу по формуванню цих загонів проводив командарм 14-ої Армії І. П. Уборевич. Операціями по ліквідації махновців керували безпосередньо М. В. Фрунзе та Р. П. Ейдеман.

В результаті здійснення законів про землю та політики «опори на бідняка і міцного союзу з середняком» істотно змінилася соціальна структура сільського населення. Основна маса селян стала середняцькою. Якщо в 1916 році господарства, в яких зовсім не було посівів або які мали посіви, менші за одну десятину, становили на Полтавщині 30,3 % усіх господарств, то в 1924 році їх питома вага знизилася до 12,1 %. Разом з тим і питома вага господарств, які мали понад 9 десятин посівів, знизилася з 12,3 до 2,7 %. Основна частина землі і близько 65 % поголів'я робочих коней зосереджувалась у руках середніх господарств з площею посіву 3—8 десятин. Забезпеченість селянських господарств тягловою силою та реманентом і далі лишалась низькою. Власним тяглом могли обробляти посіви тільки 29 % господарств, 30 % наймали тяглову силу, а 37 % вдавалися до супряги. Частина бідняцьких господарств потрапляла в кабалу до багатіїв. Щоб уникнути цього, комітети незаможних селян брали в оренду дрібні підприємства, через які на пільгових умовах обслуговували бідняків, організовували прокатні пункти, каси взаємодопомоги.

Партійні організації та органи Радянської влади подавали велику допомогу колективним господарствам. У 1923 році в Полтавській губернії було 32 комуни, 212 артілей, 70 товариств спільного обробітку землі, 149 радгоспів.

Основну масу селян, що об'єднувалися в колгоспи, становили незаможники. Радянська держава виділяла для цих об'єднань кредити, надавала різні пільги тощо. Розгорталася шефська допомога колгоспам з боку робітничих колективів промислових підприємств.

Усе це сприяло зміцненню союзу робітничого класу і селянства, прискоренню відродження сільського господарства, підготовці економічних і політичних передумов для наступної соціалістичної перебудови села на базі суцільної колективізації. Навіть тоді, коли молоді колгоспи були ще дуже бідно оснащені технічними засобами і слабкі з організаційно-господарського погляду, вони вже демонстрували свої переваги над індивідуальними селянськими господарствами. У 1924 році врожайність основних зернових культур в артілях Полтавської округи була на 50— 60 % вищою, ніж у селянських господарствах. Колгоспи ширше культивували такі інтенсивні сільськогосподарські культури, як цукрові буряки, овочі, картоплю.

Глибокі процеси відбувались і на культурному фронті. Найскладнішою проблемою тут була ліквідація неписьменності. На початку 1920-х рр. у Полтавській губернії налічувалося 400 тис. неписьменних. На потреби народної освіти виділили понад 35 % коштів з місцевих бюджетів. В інституті народної освіти та на 19 педагогічних курсах в 1922 році навчалося близько 3 тис. майбутніх учителів. Швидко зростала мережа шкіл загального і професійно-технічного навчання, пунктів по ліквідації неписьменності тощо.

Для дітей, що втратили батьків, створювались дитячі будинки і трудові колонії. У 1922 році в губернії було 123 дитбудинки, де виховувались 4895 дітей, 79 дитсадків на 3192 дітей та 1915 трудових шкіл, де навчалося 80 415 дітей. Велику роботу в цей час на Полтавщині проводив видатний педагог і письменник А. С. Макаренко.

Проводилась велика робота по інтернаціональному вихованню трудящих. Робітники і селяни Полтавщини активно підтримали лінію партії, з'їзду Рад УРСР та з'їздів Рад інших радянських республік на створення СРСР.

Делегат Полтавщини, який брав участь в обговоренні цього питання на III сесії ВУЦВК, підкреслював: «У боротьбі з капіталом Союз Радянських Республік створить більше згуртування, що в свою чергу забезпечить ще більш вдалу боротьбу з капіталістичним світом… Проект про створення Союзу Радянських Республік — це крок уперед, який необхідно всемірно підтримувати».

В результаті великої організаторської і політичної роботи партійних, радянських і громадських організацій, самовідданої праці робітників і трудящого селянства завдання відбудови народного господарства вирішувалися успішно. На початок 1925 року майже вся промисловість була в основному відбудована, причому соціалістичний сектор посів провідне місце і давав 84,5 % загального обсягу продукції. Порівняно з 1921 роком посівна площа збільшилась на 570 тис. десятин, зміцніла матеріально-технічна база сільського господарства, а валовий збір зерна досяг 97 % довоєнного рівня.

Всі трудящі Полтавщини активно підтримали ленінський курс Комуністичної партії на індустріалізацію країни, рішуче затаврували і відкинули капітулянтську лінію троцькістів.

В перші роки індустріалізації зусилля трудящих зосереджувалися на розширенні діючих підприємств — таких, як паровозоремонтні майстерні і завод «Метал», Крюківські вагоноремонтні майстерні, 1-й механічний завод, завод «Комунар», а також на будівництві нових підприємств по переробці сільськогосподарської продукції. У 1927 році державні та кооперативні підприємства Полтавщини давали вже 93,5 % промислової продукції, а приватний сектор — тільки 6,5 %.

Загальний обсяг промислової продукції (без борошномельної і м'ясної) в 1927 році порівняно з 1921 роком збільшився у Полтавській окрузі на 50,5 %, у Кременчуцькій—на 67,1 %, а в Лубенській — на 70 %. Виробництво електроенергії, металевих і трикотажних виробів зросло більш як удвоє.

Великого розмаху промислове будівництво набрало в роки довоєнних п'ятирічок. У цей час збудовано і реконструйовано 250 підприємств союзного, республіканського і місцевого підпорядкування, які протягом року випускали продукції на 570 млн карбованців.

Створювались нові галузі промисловості, особливо машинобудівна і легка. 1934 року закінчено реконструкцію Крюківського вагонобудівного заводу. У 1936 році — Лохвицького цукрового заводу. Великими, обладнаними новітньою технікою підприємствами стали полтавські заводи — паровозоремонтний та машинобудівний («Метал»), лубенський «Комунар». На базі Кременчуцького механічного заводу виник Завод шляхових машин. З'явились нові фабрики: у Полтаві — прядильна, потужністю 100 тис. веретен, та поліграфічна, у Кременчуці — суконна. Створювалися підприємства інших галузей промисловості.

Загальний обсяг промислового виробництва на Полтавщині напередодні Другої світової війни в 11,7 раза перевищував рівень 1913 року. Заводи і фабрики області давали продукцію, яку і за асортиментом, і за якістю не можна було навіть порівняти з тією, що вироблялась до революції.

Успішне здійснення завдань індустріалізації було результатом високої трудової і політичної активності широких мас трудящих. 21 квітня 1929 року, напередодні XVI Всесоюзної партійної конференції, яка прийняла план першої п'ятирічки і звернулась до всіх трудящих із закликом про розгортання соціалістичного змагання, проголосили днем початку соціалістичного змагання на Полтавщині. Партійні, профспілкові, комсомольські організації розгорнули роботу по професійному навчанню і політичному вихованню кадрів, організації соціалістичного змагання між робітничими колективами. Так, у 1929—1930 рр. у Кременчуці на різних курсах і в школах професійно-технічного навчання було підготовлено понад 3 тис. робітників, проти 485 чоловік у попередньому році. У Полтаві в 1928—1929 навчальному році відкрився вечірній робітничий університет — вищий учбовий заклад системи професійної освіти.

Могутнім піднесенням соціалістичного змагання, пов'язаним з масовим рухом новаторів виробництва за освоєння нової техніки і перегляд старих технічних норм, позначені роки другої п'ятирічки. У листопаді 1935 року робітник Крюківського вагонобудівного заводу О. А. Будній на обробці півскатів встановив рекорд країни і завоював звання кращого півскатника Радянського Союзу — при нормі 7 за зміну він обточував 29 півскатів. Машиніст депо станції Полтава-Південна Й. М. Яцина встановив всесоюзний рекорд пробігу паровоза без промивки 67 тис. км., замість норми 1900 км. Бригада майстра ковальського цеху паровозоремонтного заводу Ф. В. Позднякова виконувала змінні норми на 1780 %. У 1937 році в промисловості області налічувалось 3500 новаторів-комсомольців.

Успіхи індустріалізації створювали необхідні матеріально-технічні умови для переходу до соціалістичної перебудови села та ліквідації «куркульства» як класу на основі суцільної колективізації. Колгоспам, які виникли в перші роки Радянської влади, держава збільшувала поставки тракторів та інших сільськогосподарських машин. Посилюючи шефську допомогу молодим колгоспам, робітничі колективи промислових підприємств направили туди для організаторської і політичної роботи передових робітників-комуністів. Вживалися заходи для підготовки спеціалістів і організаторів соціалістичного господарства.

Здійснюючи соціалістичну перебудову села, партійні організації Полтавщини організували бідноту на подолання опору революціонерів. У 1929 році в селі Ковалівці Руновщинського району революціонери вбили секретаря комсомольської організації, активного сількора Федора Чамару, в тому ж році — голову КНС села Климівки Карлівського району А. А. Ковякова, в 1931 році — голову колгоспу села Калашників Полтавського району М. Ф. Лобача, в 1932 році — голову колгоспу села Василівки того ж району Д. К. Портненка. Революціонери саботували заходи Радянської влади, нищили худобу, псували машини. Базуючись на окремих помилках у колгоспному будівництві, зокрема на порушеннях принципу добровільності при організації колгоспів, вони вели злісну антирадянську пропаганду.

У 1928 році ЦК КП(б)У викрив серйозні перекручення класової партійної лінії в селі Рашівці Гадяцького району. Скориставшись з втрати політичної пильності районними і окружними партійними працівниками, до керівництва радянськими і громадськими організаціями тут пробралися соціально чужі елементи, які розподіл землі, лісу, садиб, кредитів, машин, посівного матеріалу здійснювали в інтересах революціонерів. ЦК КП(б)У прийняв спеціальне рішення у т. зв. «Рашівській справі», яке стало серйозним уроком для парторганізацій всієї республіки.

Велике значення для розгортання колгоспного руху на селі мали окружні з'їзди колгоспників, що відбулися в 1929 році. Ці з'їзди узагальнили перший досвід колгоспного будівництва. На 1 квітня 1930 року в Полтавській окрузі усуспільнили 69,2 % землі. Таке становище було і в інших округах, які входили тоді до складу нинішньої Полтавської області. Партійні організації провели велику роботу по подоланню допущених перекручень ленінських принципів у колгоспному будівництві та організаційно-господарському зміцненні колгоспів. Велику роль у цій справі відігравали також політвідділи, створені при МТС у 1933 році. Для роботи в них партійні організації послали кращих і найбільш досвідчених працівників.

У 1941 році на Полтавщині було 2485 колгоспів, 39 радгоспів і 78 МТС. На колгоспних і радгоспних ланах працювало 6,5 тис. тракторів, понад 2 тис. комбайнів, 4 тис. автомобілів і багато інших машин.

У зв'язку з перетворенням дрібних селянських господарств у великі соціалістичні та докорінними змінами в технічному оснащенні сільськогосподарського виробництва гостро постало питання про підготовку кадрів. Тільки за 1937—1940 рр. в сільськогосподарських школах і на курсах було підготовлено 10 617 механізаторів, 2522 тваринники, 1555 агрономів, 1380 бухгалтерів і рахівників.

У 1939 році в колгоспах, МТС і радгоспах Полтавщини вже працювало понад 3000 агрономів, зоотехніків та інших спеціалістів сільського господарства.

Населення губерніїРедагувати

 
Дівчата і заміжні жінки Полтавської губернії у святковому вбранні. Кінець XIX — початок XX ст.

Етнічний склад населення за переписом 1897[2]:

  кількість чол. %
Українці 2 583 133 92.98
Євреї 110 352 3.97
Росіяни 72 941 2.63
Німці 4579 0.16
Поляки 3891 0.14
Білоруси 1344 0.05

Конфесійний склад населення за переписом 1897[2]:

кількість чол. %
Православні 2 654 645 95.55
Юдеї 110 944 3.99
Римо-католики 6065 0.22
Протестанти 3165 0.11
Старообрядці 2407 0.09
Мусульмани 640 0.02
Розподіл населення в містах губернії за мовою
(перепис 1897 року)
Місто Українська Російська Їдиш Польська Німецька Інша
Полтава 56.0 % 20.5 % 19.9 % 2.0 % 0.6 % 1.0 %
Гадяч 72.9 % 2.6 % 24.0 % 0.3 % 0.5 %
Зіньків 85.8 % 1.8 % 12.1 % 0.3 %
Золотоноша 59.9 % 7.6 % 31.6 % 0.7 % 0.2 %
Кобеляки 73.5 % 5.4 % 20.2 % 0.4 % 0.1 % 0.4 %
Костянтиноград 71.9 % 8.9 % 17.0 % 1.6 % 0.6 %
Кременчук 30.1 % 19.3 % 46.9 % 1.7 % 0.7 % 0.2 %
Градизьк 87.5 % 0.5 % 11.7 % 0.3 %
Лохвиця 68.1 % 3.7 % 27.7 % 0.3 % 0.2 %
Лубни 59.2 % 9.5 % 29.7 % 0.7 % 0.5 % 0.4 %
Миргород 82.6 % 4.3 % 12.4 % 0.7 %
Переяслав 57.1 % 3.2 % 39.3 % 0.2 % 0.2 %
Пирятин 55.6 % 3.6 % 39.8 % 0.3 % 0.3 % 0.4 %
Прилуки 63.9 % 4.4 % 30.9 % 0.2 % 0.2 % 0.1 %
Ромни 61.6 % 8.6 % 28.2 % 1.0 % 0.3 % 0.3 %
Глинськ 90.9 % 1.0 % 7.7 % 0.1 % 0.2 % 0.1 %
Хорол 64.4 % 7.2 % 25.5 % 2.4 % 0.1 % 0.4 %
По губернії 57.1 % 11.4 % 29.3 % 1.1 % 0.4 % 0.7 %


Передумови створення областіРедагувати

Протягом 1923—1937 рр. в Українській РСР було проведено кілька адміністративно-територіальних реформ. У 1923 р. утворено райони та округи (останні ліквідовано 1930 р.), а 1932-го — перші області. Відбуваються зміни у складі районів[3].

З 1937 р. проводиться розукрупнення областей на території УРСР. Із 6 областей, утворених у 1932 році (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська), виділяються нові, зокрема Полтавська область.

Визвольні змагання 1917—1932Редагувати

У 1917—1932 роках на території Полтавської губернії діяло 103 підпільні організації та осередки, 165 повстанських загонів, які боролися проти більшовиків. За цей період відбулось 29 селянських повстань.[4]

Найбільш дієвим і успішним повстанським загоном на Полтавщині після революції 1917 року був загін Левченка. У травні 1920 року він організував загін (1000 бійців, 4 кулемети) з селян Кобеляцького повіту і очолив антибільшовицьке повстання. У жовтні 1920 року Левченко намагався взяти під контроль Полтаву. Його армія, чисельність якої зросла до 2000 повстанців, здійснює рейди на Лубни і Миргород. У листопаді 1920 року він проводить з повстанцями другий рейд на Полтаву. Крім загонів Левченка, на Полтавщині діяло ще близько 40 українських повстанських формувань загальною чисельністю до 15 тисяч чоловік при 60 кулеметах і 5 гарматах.[4]

У період суцільної колективізації, незважаючи на масові арешти, підпільна повстанська боротьба посилюється. У 1929—1930 роках на Полтавщині спецслужбами було ліквідовано ряд загонів повстанців.[4]

СтворенняРедагувати

22 вересня 1937 року — згідно з постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР утворена Полтавська область[5].

Організована вона була в складі 45 районів та двох міст: Полтави і Кременчука з підлеглими їм по 29 прилеглих сільрад. До складу Полтавської області відійшли міста і райони Харківської та Київської областей.

Від Харківської до Полтавської області відійшли міста Полтава і Кременчук з підлеглими їм сільрадами та райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Згурівський, Зіньківський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщанський, Комишнянський, Лазірківський, Лохвицький, Липово-Долинський (Липоводолинський), Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новогеоргіївський, Новосанджарський (Новосанжарський), Оболонський, Онуфріївський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Синівський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський.

Від Київської області до складу Полтавської увійшли райони: Гельмязівський, Золотоніський, Іркліївський, Чорнобаївський[6][7].

Усього на час утворення Полтавської області до неї входило 45 сільських районів, 11 міськрад, 6 селищних рад, 1 робітничоселищна рада та 971 сільрада[8].

У 1937 р. на території Полтавської області діяло 224 промислові підприємства та 312 кооперативних промислових артілей. На початок 1938 р. в області нараховувалося 2 727 колгоспів, за якими було закріплено 3238,7 тис. га орних земель[9][10].

Полтавщина уславилась як край високих врожаїв зернових культур, особливо пшениці, а також цукрових буряків і соняшнику. Порівняно з дореволюційним часом збір зернових зріс на 28,5 %, цукрових буряків — у 4,3 раза, а соняшнику — в 12,6 раза. У 1940 році Полтавщина дала державі 37,8 млн пудів хліба, в тому числі близько 13 млн пудів пшениці. На цукрові заводи надійшло 1369 тисяч тонн цукрових буряків.

Прискорився і розвиток громадського тваринництва. Напередодні війни майже всі колгоспи Полтавщини мали по 3 тваринницькі ферми. За 1938—1940 рр. поголів'я великої рогатої худоби в колгоспах збільшилося на 90,3 %, свиней — на 24 %, овець — на 121,8 %, а поголів'я птиці за один 1940 рік зросло майже в 4 рази.

У боротьбі за високі врожаї сільськогосподарських культур і високу продуктивність тваринництва в колгоспах, MTС і радгоспах виросло багато передовиків і новаторів виробництва. У 1939 році 93 найкращі майстри сільського господарства області були нагороджені орденами і медалями СРСР.

За високі показники в розвитку соціалістичного сільського господарства в довоєнні роки орденом Леніна було нагороджено: майстра комбайнового збирання, комбайнера М. П. Кріпака, бригадира колгоспу «Нове життя» Полтавського району М. В. Баклицького, бригадира радгоспу ім. Декабристів В. М. Клименка, доярку Веселоподільської селекційної станції П. Т. Черненко, вівчара колгоспу «Червоне поле» Оржицького району Ю. Ф. Бублика, тракториста Кобеляцької МТС С. І. Діденка та інших.

Обласна партійна організація проводила велику роботу з пропаганди та широкого впровадження досвіду передовиків сільського господарства. Тисячі рядових колгоспників, ланкових, бригадирів, механізаторів та інших працівників сільського господарства були відряджені на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Досягнення передовиків сільського господарства — учасників виставки — широко висвітлювались у місцевій пресі. У 1940 році у Всесоюзній сільськогосподарській виставці від Полтавської області брали участь 8430 передовиків колгоспного і радгоспного виробництва.

Завдяки невтомному піклуванню партії та Радянського уряду значно поліпшився добробут трудящих. У 1938 році товарооборот державної та кооперативної торгівлі досяг майже 1 млрд крб. Вклади трудящих області в ощадкаси на 1 жовтня 1939 року становили 40 млн карбованців.

Зміцнювалась економіка колгоспів. У 1938 році в області було 16 колгоспів, грошові доходи яких перевищували мільйон карбованців. У тому ж році колгоспи відрахували в неподільні фонди 46,8 млн крб., а в 1939 році — 82,4 млн крб. (тобто на 70,5 % більше). Багато колгоспів видавали колгоспникам на трудодень по 2—3 кг зерна та інші сільськогосподарські продукти, а також значні суми грошей. Так, наприклад, у колгоспі «Шлях Жовтня» села Филенкового сім'я Павла Селенка на вироблені нею трудодні одержала 408 пудів хліба, сім'я Тимофія Томогона — 378 пудів. Передові колгоспники цього та інших колгоспів області заробили хліба стільки, що його було досить для задоволення потреб сім'ї на 3 роки. Тому багато колгоспників з власної ініціативи продавали лишки хліба державі через споживчу кооперацію.

Велика увага приділялась також питанням охорони здоров'я. У 1940 році кількість лікарів в області, порівняно з дореволюційним часом, збільшилась майже в 6 разів, а кількість середніх медичних працівників —у 7,6 раза. В області працювало 144 лікарні на 5835 ліжок, 264 медичні амбулаторії, 564 фельдшерсько-акушерські пункти, 338 родильних будинків, 16 санаторіїв, 8 будинків відпочинку, 125 постійних і 2720 сезонних дитячих ясел, 185 постійних і сезонних дитячих садків та майданчиків. Влітку 1940 року в постійних і сезонних дошкільних закладах перебувало 114,6 тисячі дітей.

В результаті культурної революції письменність населення Полтавщини зросла в 1939 році до 93,4 % проти 26,2 % у 1910 році. На кожну тисячу чоловік 6 мали вищу освіту і 30 — середню або неповну середню. У 1940—1941 навчальному році працювало 1735 шкіл (на 325600 учнів). В області було 6 інститутів, а також 44 технікуми і 7 робітфаків.

На Полтавщині діяли 5 постійних театрів, 344 кіноустановки, кілька музеїв, 1625 клубів і будинків культури. Кількість бібліотек, порівняно з дореволюційним часом, зросла в 6 разів, а їх книжковий фонд — у 12,5 раза. Видавалося 69 газет.

Таким чином, за роки довоєнних п'ятирічок трудящі Полтавщини добилися великих успіхів у будівництві соціалізму. Була створена сучасна промисловість, на селах успішно розвивалися великі соціалістичні господарства — колгоспи і радгоспи, швидко і неухильно поліпшувався матеріальний добробут, підвищувався культурний рівень трудящих.

Зусилля трудівників області у справі розвитку соціалістичної економіки і культури очолювала і спрямовувала партійна організація. Напередодні Другої світової війни вона налічувала 14 тис. членів і понад 11 тис. кандидатів в члени партії. Партійні організації жили активним творчим життям, комуністи піднімали маси на самовіддану працю в ім'я побудови соціалізму і комунізму. Їх помічниками були комсомольці. На цей час обласна комсомольська організація об'єднувала 115 тис. юнаків і дівчат.

Репресії 1937—1939Редагувати

Пік репресій, як і по всій країні, тут припав на часи «Великого терору» 1937—1938 рр., коли в області було заарештовано 267 579 громадян[11].

Як свідчить статистична звітність органів НКВС, тільки з 1 по 31 грудня 1937 р. по «польській лінії» було заарештовано у Полтавській обл. 1432 громадян, причому не лише поляків. Серед заарештованих у цій справі було 422 українці, 42 білоруси, 70 євреїв, 32 росіянина, 12 румунів, 7 німців, 3 литовці і навіть 2 іранці[12].

Згідно з наказом НКВС СРСР від 25 липня 1937 р., «по німецькій лінії» було заарештовано 89 полтавців, із них 70 німців, 11 українців, 8 росіян. По «румунській» і «харбінській лініях» того року заарештували в області відповідно 26 і 29 громадян.

Операція «по латишах» розпочалася офіційно 3 грудня 1937 р., а вже 30 грудня того року нарком внутрішніх справ України відрапортував начальству в Москву про ліквідацію 72 шпигунсько-диверсійних резидентур, 14 націоналістичних організацій, 272 агентів латиської та інших розвідок. Працівники Полтавського управління УНКВС «знешкодили» тоді в найкоротші строки 43 «латиських агентів»[13].

У другій половині 1937 р. у Полтавській області кількість заарештованих сягнула 5 573 чол. Із них троцькістів — 39, правих есерів — 2, есерів — 73, членів контрреволюційних націоналістичних організацій — 3 281, «фашистів» — 39, білогвардійців — 241. За своїм характером приписані заарештованим злочини розподілялися так: зрада Батьківщині — 80, шпигунство — 1 611, терор — 18, диверсії — 7, шкідництво — 82, контрреволюційна агітація — 3 050, повстанська контрреволюційна діяльність — 459, інші злочини — 266. Більшість із вказаних «злочинів» були явно надумані, сфабриковані в Управлінні НКВС по Полтавській області[14].

Тільки з 1 січня по 1 липня 1938 р. на Полтавщині було заарештовано по харбінській, румунській, естонській, іранській, грецькій, болгарській, латвійській та інших лініях близько 1600 громадян, ні в чому не винних, як показав перегляд їхніх справ уже за часів незалежної України[15].

Загалом у першій половині 1938 р. у Полтавській обл. за «контрреволюційні злочини та шпигунство» було заарештовано 6 896 чол. Із них українців — 5 411, поляків — 785, євреїв — 248, німців — 121, росіян — 116, білорусів — 59, латишів — 55, румунів — 43, корейців — 14, іранців — 12, громадян інших національностей — 32[16].

За політичним забарвленням заарештовані у першому півріччі 1938 р. розподілялися так: есерів — 289, троцькістів — 100, меншовиків — 56, правих — 41, анархістів — 12, членів українських націоналістичних контрреволюційних організацій — 1 265, активних учасників сіоністських організацій — 134, інших антирадянських контрреволюційних формувань — 2 769, «фашистів» — 40, церковників і сектантів — 156, білогвардійців — 451. У статистичній звітності НКВС по Полтавській області відзначається також характер злочинів. Серед них: зрада Батьківщині — 181, терор — 3, диверсія — 29, шкідництво — 44, повстанська контрреволюційна діяльність — 4 455, контрреволюційна агітація — 467, інші контрреволюційні злочини — 127. Показання вибивали катуванням заарештованих. Розстрілювали чи відправляли на каторгу без суду і слідства за вироком особливих трійок на чолі із секретарями обкому КП(б)У[17].

До катівень НКВС потрапляли люди з різних соціальних груп і прошарків — від вищих партійних і радянських працівників до неписьменних домогосподарок, воєначальники, командири і рядові бійці, вчені, письменники, учителі, лікарі, колишні служителі культу, робітники і колгоспники. Але найбільше репресованих та страчених припадало на селян, інтелігенцію, духовенство. Тільки у процесі фабрикації справи «Українського національного центру» на Полтавщині було заарештовано понад 1 600 осіб, більше половини з них за вироком «трійки» засуджено до страти, решту — до тривалих строків каторжних робіт у виправно-трудових таборах[18].

У 1993 р. при Полтавській облдержадміністрації було створено науково-редакційний підрозділ з підготовки полтавських томів науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». З того часу й до початку XXI ст. його співробітниками за підтримки працівників Управління СБУ по Полтавській області було опрацьовано близько 20 000 архівно-кримінальних справ і складено довідки на більше ніж 22 000 репресованих осіб із Полтавської області. Довідки про жителів Полтавщини — жертв тоталітарного режиму — ввійшли до 2-4-ї книг вищевказаного видання[19].

Подальші територіальні зміниРедагувати

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. були утворені Кіровоградська та Сумська області. До Кіровоградської обл. від Полтавської відійшли райони: Новогеоргіївський та Онуфріївський, а до Сумської — Липоводолинський і Синівський[20].

У 1939 р. із Кременчуцької міської ради виділився Кременчуцький сільський район (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1939 р.), у липні того року утворився Полтавський сільський район (виділився з Полтавської міськради). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1939 р. із частин Опішнянського і Чутівського районів створено Котелевський район.

19 вересня 1940 р. Полтава поділена на 3 міські райони: Київський, Ленінський і Жовтневий, а в Кременчуці того ж року виділився один район — Крюківський. Завдяки цим змінам область поділялася на 44 сільські та 4 міські райони[21][22][23]. У 2016 році Жовтневий район перейменовано на Шевченківський, а Ленінський — на Подільський.

Станом на 15 жовтня 1939 р. до складу області входили такі 44 сільські райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Золотоніський, Згурівський, Зіньківський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський, Комишнянський, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський), Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський. У такому складі Полтавська область існувала до німецько-радянської війни[24][25].

Німецько-радянська війнаРедагувати

Коли почалась Німецько-радянська війна, десятки тисяч робітників, колгоспників і службовців Полтавщини, в тому числі 8258 комуністів, влилися в ряди Радянської армії. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами і диверсантами в області було організовано 44 винищувальні батальйони, що об'єднували близько 9 тис. бійців і командирів, Кременчуцьку дивізію народного ополчення. Враховуючи можливість тимчасової окупації області ворогом, обласна партійна організація з допомогою ЦК КП(б)У заздалегідь готувала сили для підпільної і партизанської боротьби.

Багато людей працювало на спорудженні оборонних укріплень. Трудівники міст і сіл докладали сил, щоб не допустити зменшення обсягу виробництва. Переборюючи великі труднощі, колгоспники до вторгнення фашистських полчищ зібрали 90,3 % врожаю зернових. До 20 серпня більшість районів області закінчили здачу хліба державі. Передові колгоспи здавали хліб державі з запасів минулих років. Коли лінія фронту наблизилась до Полтавщини, було проведено велику роботу по евакуації устаткування підприємств, майна колгоспів, МТС і радгоспів, а також людей у східні райони країни.

14 вересня 1941 року ворожим військам у районі Лубни — Лохвиця вдалося зімкнути оточення навколо військ 21-ї, 5-ї, 37-ї та 26-ї армій Південно-Західного фронту. Радянські воїни змушені були вести тяжкі, кровопролитні бої, щоб вирватися з оточення. Трудящі Полтавщини, ризикуючи життям, допомагали їм усім, чим могли.

20 вересня під хутором Дрюківщиною загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, член Військової ради фронту, секретар ЦК КП(б)У М. О. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал-майор В. І. Тупіков.

У вересні 1941 року територію області окупували німецькі загарбники, що встановили тут, як і на території всіх окупованих областей, людиноненависницький режим воєнної диктатури і кривавого терору.

Але вже з перших днів окупації трудящі області під керівництвом підпільного обкому партії, очолюваного С. Ф. Кондратенком та Г. Ф. Яценком, розгорнули підпільну і партизанську боротьбу проти окупантів.

Крім підпільного обкому партії, у ворожому тилу діяли Лохвицько-Сенчанський партійний центр, 9 райкомів партії, 19 первинних партійних організацій, 12 партійних груп, 39 патріотичних антифашистських груп, 6 комсомольських і комсомольсько-молодіжних груп, 2 партизанські з'єднання, 19 партизанських загонів та 7 партизанських груп. Усього в області зареєстровано 8691 учасник антифашистського підпілля і партизанського руху, в тому числі 1779 комуністів і 299 комсомольців.

Партизанські загони були в 10 районах області. Найбільш активно вони діяли в Гадяцькому, Миргородському, Шишацькому, Зіньківському, Лохвицькому районах. Значні військові операції проводилися загонами, якими керували І. Й. Копьонкін, Г. О. Іващенко, П. С. Вовк, К. Й. Тутка, Д. Д. Корнілич, Є. X. Соколовський, А. С. Яровий, В. М. Степаненко, К. Г. Федоряка, П. П. Дядик, Д. А. Харченко, Ф. М. Гончаренко. Партизани чинили диверсії на залізницях, підривали мости, брали під свій захист населення тимчасово окупованих міст і сіл.

Наприкінці 1941 року підпільний обком партії провів нараду секретарів райкомів партії, командирів та комісарів партизанських загонів. Було вирішено об'єднати всі партизанські загони, що діяли в лісах Миргородського, Гадяцького, Комишнянського і Зіньківського районів. Командиром об'єднаного загону призначили І. Й. Копьонкіна, а комісаром — Г. О. Іващенка. Загін за півтора місяця провів більш як десять значних операцій, але під натиском переважаючих сил ворога змушений був, розділившись на дві групи, відступати. 17 січня 1942 року карателям вдалося натрапити на слід групи, куди входили Гадяцький і Миргородський загони, біля хутора Веселого в Гадяцькому районі. Оточені з усіх боків, у відкритому полі, партизани стояли на смерть. У бою з фашистами загинули секретарі підпільного обкому партії С. Ф. Кондратенко, Г. Ф. Яценко, командир загону В. О. Левченко та інші віддані сини Батьківщини. А група партизанів, очолювана І. Й. Копьонкіним, перейшла лінію фронту і в травні 1942 року вже громила фашистів на території Харківської області.

В містах і селах області також активно діяли численні підпільні групи під керівництвом Т. П. Сіриченка, П. І. Токаря, Я. М. Мисецької, Г. Г. Калиниченка, Й. Й. Баяна і О. П. Лімова, А. В. Марченка-Соколенка, Г. П. Шалиганової, Ф. К. Крестовського, В. М. Панченка, О. К. Убийвовк, М. І. Ромашкіна, І. О. Лисенка, Г. Ф. Петька, В. М. Остапенка, І. І. Бузька, С. Ф. Хейла. Вони проводили агітаційну роботу серед населення, організовували допомогу військовополоненим, чинили диверсії проти окупантів.

Радянські патріоти саботували заходи окупантів, зривали заготівельні кампанії, всіляко ухилялися від сплати численних податків та вигнання на каторгу в Німеччину. За неповними даними, тільки в 17 районах області в 1942 році було приховано і роздано селянам 425 тис. ц хліба.

Фашисти намагалися будь-що паралізувати волю народу до опору. Були вщент спалені Велика Обухівка, Баранівка, Сакалівка, Панасівка та інші села. В самій лише Великій Обухівці фашисти розстріляли 315 чол., а 237 чол. вивезли до Німеччини.

За час тимчасової окупації на Полтавщині загинуло 221 895 чоловік. Понад 156 тисяч юнаків і дівчат як невільників гітлерівці вивезли на каторгу до Німеччини. Жахливу розправу вчинили фашисти 19—23 вересня 1943 року перед своїм відступом у селі Великих Липнягах Семенівського району. Есесівці спалили село, заганяли живих людей в палаючі хати, кидали у вогонь дітей. За ці дні вони закатували 371 чол., в тому числі 116 жінок, 81 старика і 125 дітей.

Великий вплив на посилення опору окупантам на Полтавщині мав рейд партизанського з'єднання Героя Радянського Союзу М. І. Наумова, яке в лютому — березні 1943 року з боями пройшло через територію області від Зіньківського до Градизького району і, форсувавши Дніпро, перейшло на територію Кіровоградської та інших областей республіки.

Підпільники і партизани Полтавщини, за неповними даними, знищили 3 тисячі окупантів та їх пособників, 174 автомашини, 84 вагони, 5 паровозів, пустили під укіс десятки ешелонів з живою силою і технікою ворога. Партизани передали Радянській армії 13 автомашин, 7 гармат, 21 кулемет, 2300 тонн хліба, 75 коней, 252 голови великої рогатої худоби.

Мужньо боролися з фашистськими загарбниками воїни-полтавчани на фронтах Німецько-радянської війни. Свідченням цього є те, що 186 чол. з області удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу і понад 50 тисяч нагороджені орденами і медалями СРСР. Багато жителів Полтавщини брали активну участь в антифашистській боротьбі на території інших країн.

У вересні 1943 року на території Полтавщини розгорнулися жорстокі бої Радянської армії проти гітлерівських загарбників. У цей час посилили свою активність і партизани. В середині вересня партизанська група Чорнухинського району висадила в повітря два мости через річку Удай, у 6 місцях підірвала залізничну колію і вчинила аварію військового ешелону, внаслідок чого рух на залізниці Бахмач — Прилуки був паралізований на 26 годин. Партизанський загін Оржицького району за місяць (з 20 серпня по 20 вересня) на залізниці Лубни — Ромодан пустив під укіс 8 ворожих ешелонів, а також вчинив диверсії на ґрунтовій дорозі Оржиця — Ісківці. Коли ж підійшли радянські війська, партизани за один день побудували переправу через річку Оржицю і забезпечили просування військ Воронезького фронту. Партизанська група під командуванням О. В. Тканка тільки за перші 10 днів вересня на залізниці Гребінка — Київ пустила під укіс 5 військових ешелонів, знищивши 30 вагонів, 5 паровозів і багато гітлерівців.

21 вересня 1943 року війська 53-ї та 5-ї Гвардійських армій Степового фронту, якими командував генерал І. С. Конєв, вийшли на лівий берег Ворскли. Вночі вони форсували річку північніше і південніше Полтави, а 23 вересня після запеклих боїв визволили Полтаву, 29 вересня — Кременчук. До кінця місяця від фашистських окупантів було очищено всю територію області.

Протягом майже двох місяців лінія фронту проходила по Дніпру, і частинам Радянської Армії, що перебували в цей час на території Полтавщини, населення подавало всіляку допомогу в підготовці і проведенні форсування Дніпра.

ВтратиРедагувати

Війна і німецька окупація завдали Полтавщині величезних матеріальних і людських втрат. Усе лежало в руїнах і згарищах. Повністю було спалено 355 населених пунктів. Особливо постраждали Полтава і Кременчук, Диканський, Кременчуцький, Котелевський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Чутівський, Шишацький райони. Під час форсування Дніпра мешканців полтавщини без одягу, без інструктажу, з половиною цеглини на двох як зброєю радянські окупанти кидали воювати проти інших — німецьких окупантів. Полтавчан радянська влада використовувала як гарматне м'ясо. Всього з 23 червня 1941 р. по травень 1945 р. на стороні СРСР загинуло 269 442 полтавці, зокрема 2 500 жінок.

Віддали свої життя 186 тис. полтавців. Ця цифра називається по сучасній території за даними, зібраними при написанні «Книг пам'яті України. Полтавська область…»[26][27].

В історичній літературі називалися й інші цифри кількості полтавців — «жертв фашизму» та загиблих на фронтах у роки війни. Так, у виданнях до 90-х років XX ст. включно зазначено, що під час німецької окупації території, яка перед тим належала до радянської Полтавської області, нацисти знищили 221 895 чол. (із них 115 тис. військовополонених), зокрема у Полтаві — 20 237, у Кременчуці — 97 000, Лубнах — 19 500, Хоролі — 9 300, Золотоноші — 12 750 осіб, вивезли на примусові роботи до Німеччини понад 156 тис. громадян[28]. Але тут вказано цифри із тими районами, які пізніше відійшли від Полтавської області, деякі дані уточнені вже під час підготовки «Книг пам'яті…».

Територіальний перерозподілРедагувати

Під час німецької окупації території (вересень—жовтень 1941 р. — вересень—листопад 1943 р.) гітлерівці значну частину України включили до складу райхскомісаріату «Україна». Райхскомісаріат поділявся на генеральні округи, а вони, своєю чергою, на округи (ґебіти), які об'єднували кілька районів. Територія Київської та Полтавської областей входила до складу генеральної округи Київ, яка складалася з 26 округ (ґебітів). Полтавщина була поділена на 12 ґебітів[29], до кожного з яких входило по 3-4 райони. Тільки Пирятинський включав 6 районів.

Список ґебітів Полтавщини та райони, що вони охоплювали:

  • Гадяцький: Роменський, Зіньківський і Петрівсько-Роменський
  • Золотоніський — Гельмязівський, Золотоніський, Іркліївський, Чорнобаївський
  • Карлівський — Карлівський, Машівський, Чутівський
  • Кобеляцький — Кишеньківський, Кобеляцький, Козельщинський
  • Кременчуцький — Великокринківський, Градизький, Глобинський, Кременчуцький
  • Лохвицький — Лохвицький, Сенчанський, Чорнухинський
  • Лубенський — Лазірківський, Лубенський, Оржицький
  • Миргородський — Великобагачанський, Комишнянський, Миргородський, Шишацький
  • Опішнянський — Диканський, Котелевський, Опішнянський
  • Пирятинський — Гребінківський, Драбівський, Згурівський, Ковалівський, Пирятинський, Яготинський
  • Полтавський — Новосанжарський, Нехворощанський, Полтавський, Решетилівський
  • Хорольський — Оболонський, Покровсько-Багачанський, Семенівський і Хорольський

Герої Радянського Союзу — уродженці і жителі Полтавської області, що загинули на фронтах Німецько-радянської війниРедагувати



Повоєнні рокиРедагувати

Після відновлення радянської влади на території Полтавщини вона і далі залишалася в складі довоєнних 44 сільських районів[30].

З перших же днів після визволення області від гітлерівців почалась відбудова зруйнованого господарства. Величезні збитки, заподіяні окупантами, створювали винятково великі труднощі. Фашисти зруйнували і розграбували Полтаву, Кременчук, Лубни, Миргород, інші міста і села, всі промислові підприємства, культурні заклади, 57 МТС і МТМ, 15 радгоспів, спалили понад 36 тис. колгоспних будівель і 107 тис. дворів колгоспників, вирубали понад 59 тис. га садів. Майже вся робоча і продуктивна худоба, трактори та сільськогосподарські машини були знищені або вивезені до Німеччини. Поголів'я коней в області зменшилося в 4 рази, великої рогатої худоби — у 8 разів, свиней — у 20, а овець і кіз — у 50. Матеріальні збитки народному господарству області оцінюються десятками мільярдів карбованців.

В цих умовах особливо яскраво виявилась велика сила співдружності радянських народів. Уся країна допомагала районам, що потерпіли під час тимчасової окупації. Радянський уряд виділив для Полтавщини значні кредити. З Москви, Куйбишева, Новосибірська та інших міст надійшло устаткування, необхідне для відбудови промислових підприємств. Трудівники Сталінградської області надіслали полтавчанам понад 1000 тракторів, а трудящі Куйбишева — деталі і запасні частини для сільськогосподарських машин. Московська, Челябінська і Саратовська області допомогли племінною худобою і посівним матеріалом. За перший рік після визволення трудящі Полтавщини одержали від держави 1381 трактор, на 15,5 млн крб. запасних частин і матеріалів для МТС та колгоспів, 16 548 голів продуктивної худоби. Держава надала колгоспам майже 40 млн крб. довготермінових кредитів. У свою чергу полтавчани допомагали у відбудові господарства трудівникам інших областей країни. В листопаді 1943 року 10 тис. чол. з області направили на Донбас для відбудови вугільної промисловості. Колгоспи кожного району Полтавщини взяли шефство над шахтами і подавали їм значну допомогу продовольством. Багато жителів міст і сіл області брали участь у відбудові Дніпрогесу та інших великих промислових об'єктів.

Завдяки самовідданій праці і творчій ініціативі трудящих Полтавщини, братній допомозі трудящих інших областей країни величезні труднощі у справі відбудови зруйнованого господарства успішно переборювались. У 1943—1944 рр. почала працювати більшість підприємств області, в тому числі Полтавський паровозоремонтний (нині тепловозоремонтний), Крюківський вагонобудівний заводи, Полтавський і Кременчуцький м'ясокомбінати, Полтавська прядильна фабрика, завод «Метал», лубенський завод «Комунар» та інші.

1 вересня 1945 року приступив до випуску основної продукції Крюківський вагонобудівний завод, а 23 листопада закінчено відбудову Лохвицького цукрозаводу.

Промисловість Полтавщини успішно виконувала завдання четвертої п'ятирічки. Тільки протягом 1946—1947 рр. на підприємствах області було введено в дію 130 тис. кв. метрів виробничих площ і 89 тис. кв. метрів житла. Стали до ладу майже всі промислові підприємства Полтавщини. У 1950 році виробництво промислової продукції досягло 82 % довоєнного рівня. Машинобудівні заводи області освоїли виробництво нових видів продукції — шляхових машин, канавокопачів, тракторних лопат, автонавантажувачів тощо.

Великий трудовий героїзм виявили також колгоспники, робітники МТС і радгоспів Полтавщини. Вже на початок 1944 року відновили роботу 2484 колгоспи, 77 МТС і 53 радгоспи. У зв'язку з тим, що на цей час в області, порівняно з довоєнним часом, було тільки 37 % тракторів і 36 % робочої худоби, колгоспники обробляли землю коровами, копали лопатами. Працівники МТС докладали всіх зусиль, щоб якнайефективніше використати наявну техніку. Колгоспи і радгоспи Полтавської області добилися в 1944 році по 100 пудів пшениці з га і по 80 пудів усіх зернових. За успішне проведення сільськогосподарських робіт в 1944—1945 рр. Полтавській області тричі присуджували перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони. У 1948 році, коли довоєнні посівні площі були відновлені, держава одержала від хліборобів Полтавщини на 2151 тис. пудів зерна більше, ніж у довоєнному 1940 році.

У 1946—1947 рр. Полтавщина пережила черговий голодомор. І досі ніхто не підрахував кількість померлих від нього.

3 липня 1947 року Президія Верховної Ради УРСР перейменувала Ковалівський район на Шрамківський, а 1 березня 1952 року Шишацький район — на Гоголівський. 6 січня 1954 року до складу Київської області віднесено два райони Полтавської області — Згурівський та Яготинський.[31][32]

Вирішувались і завдання відновлення громадського поголів'я тваринництва. На 1 січня 1950 року на колгоспних фермах було великої рогатої худоби на 45,9 % більше, ніж у 1940 році, корів — на 9 і свиней — на 23,5 %.

Багато трудівників області були удостоєні високих урядових нагород. У роки четвертої п'ятирічки звання Героя Соціалістичної Праці присвоїли 62 передовикам сільського господарства. Серед них М. Л. Гайдар, ланкова колгоспу ім. Карла Маркса, майстер високих врожаїв цукрових буряків (село Великі Липняги, Т. О. Земляна, ланкова колгоспу «Іскра» (село Озера), яка в 1949 році виростила по 104 ц кукурудзи з га, К. М. Соломаха, ланкова колгоспу ім. Мічуріна (село Михнівці), що домоглася врожаю волокна коноплі до 16 ц з га, А. С. Мазанько, свинарка колгоспу ім. Калініна (село Бовбасівка) тощо.

У 1950 році у колгоспах і радгоспах Полтавщини працювало понад 7 тис. тракторів, 1633 комбайни. Рівень механізації основних сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний.

Нові можливості для дальшого розвитку і зміцнення громадського господарства були створені в результаті укрупнення колгоспів. У 1950—1951 рр. кількість їх в області зменшилась до 947 (або у 2,6 раза), а розміри земельної площі і кількість дворів колгоспників у розрахунку на один колгосп збільшились у 2,5 раза.

Однак у ці роки серйозним гальмом у подальшому розвитку народного господарства були порушення «ленінських норм» в житті партії і держави, пов'язані з культом особи. Місцеві партійні організації і в цих складних умовах виявляли багато наполегливості в боротьбі за відбудову і подальше піднесення народного господарства.

Обласна партійна організація в 1952 році об'єднувала 37,6 тис. комуністів. Відповідно до рішень вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС і особливо XX з'їзду партії партійні організації розгорнули велику роботу, спрямовану на зміцнення матеріально-технічної бази промисловості і сільського господарства, відновлення принципу особистої матеріальної зацікавленості, вдосконалення форм і методів організації і планування виробництва, методів партійного, державного і господарського керівництва. Це забезпечило прискорений розвиток народного господарства. Завдання п'ятого п'ятирічного плану розвитку промислового виробництва підприємства Кременчука виконали до 23 жовтня, а Полтави — до 7 листопада 1955 року. У 1955 році промислові підприємства області виробили продукції майже в 17 разів, а в 1959 році — в 25,5 раза більше, ніж у 1913 році. Один за одним ставали до ладу відбудовані і реконструйовані промислові підприємства. У грудні 1953 року було закінчено повну відбудову паровозоремонтного заводу. У січні 1954 року Полтавський завод м'ясного устаткування випустив перші конвеєрні лінії для повної механізації, обробки і транспортування туш великої рогатої худоби на м'ясокомбінатах. У вересні 1955 року ввели в експлуатацію новий потужний Кобеляцький цукровий завод, здатний переробляти 12 тис. ц цукрових буряків і виробляти 2 тис. ц цукру-рафінаду за добу. У липні 1956 року урядова комісія прийняла першу і другу черги відбудованої прядильної фабрики в Полтаві. Було створено також ряд нових підприємств електротехнічної та радіотехнічної промисловості.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 січня 1954 року була утворена Черкаська область із частин Київської, Полтавської та Кіровоградської областей. До її складу увійшло 6 районів Полтавської області: Гельмязівський, Драбівський, Золотоніський, Іркліївський, Чорнобаївський і Шрамківський.[33]

Особливо велике промислове будівництво розгорнулося поблизу Кременчука. У 1956 році на Дніпрі почалось будівництво Кременчуцької ГЕС, а вже наприкінці 1959 року, раніше строку — були введені в дію її перші агрегати. На околицях міста виросли корпуси комбайнового заводу, який потім було переобладнано в автомобільний завод. У квітні 1959 року він випустив перші потужні великовагові автомобілі.

У створенні нових великих промислових споруд, особливо нових галузей виробництва, трудівникам Полтавщини велику допомогу подали трудящі інших республік та областей країни. Це наочно видно на прикладі будівництва і організації виробництва на Кременчуцькому автомобільному заводі. Сюди прибуло 318 кваліфікованих спеціалістів з інших автомобільних заводів країни. У свою чергу, трудящі Полтавщини, зокрема молодь, брали активну участь у будівництві нових шахт на Донбасі, а також інших важливих промислових споруд у різних районах країни.

В результаті розгортання геологорозвідувальних робіт у ці роки в області були відкриті значні родовища нафти і газу (Радченківське, Сагайдацьке, Глинсько-Розбишівське, Солохівське, Зачепилівське, Чорнухинське, Більське тощо) і покладено початок розвиткові нафтогазової промисловості. За видатні заслуги в розвідці нафтогазових родовищ і підготовку їх до експлуатації головний геолог тресту «Укрсхіднафторозвідка» С. Є. Черпак та головний геолог Миргородської контори буріння Л. С. Палець удостоєні Ленінської премії. У 1956 році було побудовано газопроводи Радченкове — Миргород (14,5 км) і Радченкове — Полтава (68,5 км). Перехід на газове опалення дав трудящим Полтави 7,5 млн крб. економії на рік, а державні витрати на будівництво газопроводу Радченкове — Полтава компенсувались за рахунок економії вже через 2 роки.

Швидкими темпами розгорнулось нове будівництво в 1959—1965 рр. Обсяг капіталовкладень, порівняно з попередніми роками, зріс утроє і в 1965 році становив 200 млн крб. Це в 1,5 раза більше, ніж за всю п'яту п'ятирічку. За 7 років загальна сума капіталовкладень в народне господарство області перевищила 1 млрд крб. Було введено в дію 37 нових великих підприємств, а основні виробничі фонди промисловості області збільшилися вдвоє. В цілому по області виробництво промислової продукції зросло майже в 2 рази, в тому числі в машинобудівній промисловості — в 3,8 раза, випуску збірного залізобетону — в 9 разів, видобутку нафти — в 11,8 раза, газу — в 7,4 раза, легкої промисловості — на 126 %, а харчової — в 1,5 раза. Розвинулись нові галузі промисловості — автомобільна, електронна, приладобудування, виробництво газорозрядних ламп, сажі, литва і штамповок, фарфорова. Були створені великі підприємства по виробництву збірного залізобетону, по переробці гібридного насіння кукурудзи та інші.

Серед новобудов семирічки особливо важливе значення мають нафтопереробний і сажовий заводи в Кременчуці, заводи хімічного устаткування, «Електромотор», штучних алмазів та алмазних інструментів і завод газорозрядних ламп у Полтаві, Дніпровський гірничозбагачувальний комбінат, підприємства по виробництву залізобетонних конструкцій та інших будівельних матеріалів у Полтаві, Кременчуці і Лубнах, заводи по виробництву засобів автоматизації в Лохвиці та Лубнах, цукровий завод у Яреськах та інші. Полтавський паровозоремонтний завод в 1964 році реорганізували в тепловозоремонтний.

Усього на Полтавщині було 365 промислових підприємств, на яких трудилося більш як 150 тис. робітників та інженерно-технічних працівників. У загальному обсязі продукції народного господарства частка промисловості досягала понад 60 %. Дедалі більшого значення набувала машинобудівна промисловість. У 1958 році вона давала 19 % усієї промислової продукції області, а в 1965 році — 33 %. Освоєно виробництво нових машин, приладів, устаткування, а також товарів народного споживання. Кременчуцький автомобільний завод давав народному господарству та на експорт нові марки великовагових автомобілів КрАЗ-256, КрАЗ-257, КрАЗ-258. Лубенський завод «Комунар» освоїв виробництво універсальних круглошліфувальних верстатів нового типу; Крюківський вагонобудівний завод — виробництво вагонів для перевезення цементу, шестиосьових напіввагонів для перевезення вугілля, кранів та комишозбиральних самохідних машин; Полтавський завод м'ясного устаткування — конвеєрних ліній для переробки водоплавної птиці; Полтавський турбомеханічний завод — фільтрувальних пресів нового типу; Лохвицький приладобудівний завод — нових приладів та засобів автоматизації.

Значний вклад у технічний прогрес вносили раціоналізатори і винахідники. У 1965 році, наприклад, 12192 раціоналізатори і винахідники подали 15,7 тис. пропозицій. Впровадження 11,4 тис. з них дало 9,4 млн крб. економії за рік.

У 1958 році, перед XXI з'їздом КПРС, зародився рух колективів і ударників комуністичної праці. Вже на початок 1959 року в нього включилися понад 500 молодіжних колективів Полтавщини.

На початку 1960 року в змаганні за комуністичну працю брали участь 1283 колективи і 4840 окремих робітників. 195 передових робітників та інженерно-технічних працівників, наслідуючи почин В. Гаганової, перейшли працювати у відстаючі бригади і допомогли їм вийти в число передових. Серед них П. Бондаренко — бригадир котельників паровозоремонтного заводу, Н. Павловський (Крюківський вагонобудівний завод), Л. Давиденко (Полтавська бавовнопрядильна фабрика), А. Бортник (Полтавський склозавод).

З квітня 1960 року за ініціативою Полтавської парторганізації розгорнулась боротьба за перетворення Полтави на місто високопродуктивної праці, зразкового порядку і культури. Приклад полтавчан активно підтримали трудящі Кременчука, Лубен, Миргорода та інших міст і сіл області.

Особливо великого розмаху набрало змагання за комуністичну працю в період підготовки і проведення XXII з'їзду КПРС. Робітничі колективи розгорнули боротьбу за те, щоб зустріти його високими виробничими показниками і завоювати звання колективу комуністичної праці ім. XXII з'їзду КПРС. Це почесне звання напередодні з'їзду було присвоєне колективу станції Гребінка та бригаді Полтавського паровозоремонтного заводу, очолюваній Володимиром Момотом.

Всього на Полтавщині завоювали звання колективів і ударників комуністичної праці 19 підприємств, 31 цех, 84 бригади, 16 тисяч робітників. Імена трудівників, які йдуть в авангарді боротьби за здійснення завдань комуністичного будівництва, занесені в обласну «Книгу трудової слави».

Серед них М. С. Мажара — бригадир Полтавської бавовнопрядильної фабрики, О. К. Пойдеменко — слюсар-лекальник Полтавського турбомеханічного заводу, П. Й. Недайборщ — бригадир штукатурів тресту «Полтавпромбуд», Герой Соціалістичної Праці, О. С. Єжова — ткаля Лубенської ковдро-повстяної фабрики, Т. В. Жаботенко — в'язальниця Полтавської трикотажної фабрики, А. Т. Мальцев — бригадир формувальників Кременчуцького заводу шляхових машин, І. І. Коровкін — машиніст тепловоза депо станції Гребінка, Г. В. Пилипенко — багатоверстатниця Кременчуцького автозаводу, Є. В. Мельгхісідеков — майстер по видобутку нафти Глинсько-Розбишівської нафтодільниці, А. М. Тарасенко — старший майстер Кременчуцького автозаводу, Н. В. Бікбулатова — закрійниця Полтавського шкіряно-взуттєвого комбінату, І. М. Коваленко — буровий майстер Глинсько-Розбишівської дільниці розвідувального буріння, М. П. Логвиненко — слюсар Крюківського вагонобудівного заводу, М. Я. Давидюк — бригадир тресту «Кременчукпромжитлобуд», заслужений будівельник УРСР, Е. Г. Братко — бригадир комплексної бригади тресту «Кременчукнафтохімбуд».

За виконання завдань семирічки 1263 виробничники нагороджені орденами і медалями СРСР. Звання Героя Соціалістичної Праці удостоєно майстра підземного ремонту свердловин нафтопромислового управління «Радченкове» М. О. Чирвона, майстра Крюківського вагонобудівного заводу М. П. Чередія, токаря Кременчуцького автомобільного заводу С. Н. Заїченка.

Однак істотні хиби, допущені в плануванні і управлінні підприємствами, не давали можливості повніше використати величезні можливості соціалістичної системи господарства. В останні роки семирічки на Полтавщині загальмувалися темпи зростання продуктивності праці, знизилась ефективність капіталовкладень та використання виробничих фондів. Жовтневий 1964 року і наступні Пленуми ЦК КПРС викрили причини недоліків у розвитку економіки, засудили суб'єктивізм, волюнтаризм, прожектерство і виробили нові методи керівництва народним господарством, що відповідають назрілим потребам економічного і політичного розвитку суспільства.

Здійснення заходів, спрямованих на піднесення сільськогосподарського виробництва, особливо відновлення принципу матеріальної зацікавленості, зміцнення кадрів і матеріально-виробничої бази колгоспів забезпечило великі зміни і в сільському господарстві. За перші 5 років після вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС виробництво зерна в області зросло на 60,2 %, м'яса і сала — на 19,1, молока — на 74,2, вовни — на 31,6, яєць — на 22,9 %. У 1958 році на всій площі посіву — 106 тис. га — зібрано но 310 ц цукрових буряків.

Трудящі області взяли активну участь в освоєнні цілинних земель на сході країни — понад 4 тис. юнаків і дівчат на заклик партії поїхали будувати нові радгоспи в степи Казахстану. Крім того, в перші роки освоєння цілини багато механізаторів виїжджало туди на збирання врожаю.

У 1958 році, у зв'язку з реорганізацією МТС, колгоспи Полтавщини закупили понад 10 тис. тракторів, 8700 зернових і кукурудзозбиральних комбайнів та велику кількість інших машин на суму 252 млн крб. Створюючи міжколгоспні будівельні організації, відгодівельні пункти, об'єднуючи зусилля для будівництва споруд соціально-культурного призначення — шкіл тощо, — колгоспи відкрили для себе нові резерви економії витрат і підвищення продуктивності праці. У 1959 році в області вже було 30 міжколгоспних будівельних організацій та 32 відгодівельних пункти.

Самовіддану працю сільських трудівників Полтавщини високо оцінили Комуністична партія і радянський уряд. У 1958 році 2028 передовиків сільського господарства області було нагороджено орденами і медалями СРСР. За заслуги в розвитку сільського господарства високе звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно С. T. Гусачу — ланковому колгоспу «Маяк» (село Ялинці), К. С. Коваленко — доярці колгоспу ім. Жданова (село Шевченкове), В. Є. Курченку — голові колгоспу ім. Мічуріна (смт Глобине), М. М. Листопад — свинарці радгоспу ім. Чапаєва (село Чапаєвка), І. І. Марченку — директору радгоспу ім. Куйбишева (село Куйбишеве), Ф. А. Піддячій — свинарці радгоспу ім. Артема (смт Артемівка), Г. М. Скаженик — доярці колгоспу «Заповіт Леніна» (село Лютенька) та О. Л. Целюрику — комбайнерові Хорольської МТС.

За роки семирічки на селі виросла велика армія майстрів сільськогосподарського виробництва. Передові ланкові — О. Д. Денисова (смт Чутове), Т. А. Піддубна (село Жуки), Катерина Гулій (село Хомутець), Надія Севертока та Іван Ляшенко (село Солониця), Зінаїда Лисенко (село Опришки) та багато інших — домоглися великих успіхів у боротьбі за високі врожаї.

Але прояви суб'єктивізму, волюнтаристського підходу до справи управління народним господарством, що проявилися після 1957—1958 рр., негативно позначились на сільському господарстві: послабилась увага до збільшення виробництва найцінніших зернових культур — пшениці та жита і водночас всемірно форсувалося розширення посівних площ кукурудзи та гороху, що було економічно не виправданим. Внаслідок цього розвиток сільського господарства в області в період 1959—1964 рр. загальмувався. Середньорічний валовий збір усіх зернових культур за 5 років (1959—1963 рр.) становив 94,1 % рівня 1958 року, а валовий збір озимої пшениці — тільки 91 %. Знизились урожайність і валові збори цукрових буряків, продуктивність тваринництва.

Рішення жовтневого Пленуму 1964 року і наступних Пленумів ЦК КПРС, які рішуче усунули порушення «ленінських принципів» керівництва народним господарством, відкрили широкі можливості для подальшого прискореного розвитку сільськогосподарського виробництва. Особливо велике значення мали заходи, вжиті березневим 1965 року Пленумом ЦК КПРС. Про це переконливо свідчать результати господарської діяльності колгоспів і радгоспів Полтавщини вже в 1965 та 1966 рр. незважаючи на несприятливі погодні умови, колгоспи і радгоспи виростили задовільний урожай зернових і технічних культур. В цілому по області врожай зернових у 1965 році становив 19,8 ц з га, в тому числі озимої пшениці — по 20,4 ц. Цукрових буряків зібрано по 231 ц з га. Це дало можливість продати державі 607 тис. тонн зерна; 3,5 млн тонн цукрових буряків, перевиконати завдання по продажу соняшнику, овочів і картоплі, створити необхідні насінні, фуражні та інші фонди і видати або продати колгоспникам необхідну їм кількість хліба. У 1966 році в колгоспах області зібрано по 21,7 ц зернових з га, а врожай озимої пшениці досяг 24,4 центнера.

Значних зрушень досягнуто і в розвитку громадського тваринництва. Виробництво молока в колгоспах і радгоспах області за роки семирічки зросло на 65 %, м'яса — на 52 %, а яєць —утроє. У 1965 році державі продано понад план 120 тис. тонн молока, майже 14 тис. тонн м'яса і 20 млн штук яєць, а у 1966 році на 100 га сільськогосподарських угідь в області вироблено по 61,8 ц м'яса в живій вазі та по 309,5 ц молока.

Президія Верховної Ради СРСР нагородила високими урядовими нагородами понад 4 тис. передовиків колгоспів та радгоспів області. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєно 92 працівники сільського господарства, з них 27 — у 1966 році. В їх числі М. В. Шевченко — перший секретар Миргородського райкому КП України, М. Т. Юрченко — голова колгоспу «Перемога комунізму» (село Гиряві Ісківці), П. Ю. Черненко — голова колгоспу ім. Карла Маркса (село Великі Липняги), Д. І. Тендітник — бригадир тракторної бригади колгоспу «Україна» (село Бобрівник), Д. Ф. Шевченко — директор радгоспу ім. Шевченка (Полтава), Г. Д. Леонова — трактористка колгоспу «Більшовик» Бірківської сільради, доярка племінного заводу ім. Декабристів Миргородського району О. О. Балюк, свинарка колгоспу ім. Гоголя Великосорочинської сільради М. Г. Заплава, завідуючий кафедрою Полтавського сільськогосподарського інституту академік АН УРСР О. В. Квасницький, завідуючий молочно-товарною фермою колгоспу ім. XXII з'їзду КПРС Сухорабівської сільради І. П. Костенко тощо.

Збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, зниження її собівартості та підвищення заготівельних цін забезпечили значне зростання доходів колгоспів. Валовий дохід колгоспів області протягом тільки одного 1965 року збільшився на 101,6 млн крб. і досяг 365,5 млн крб., а чистий доход — на 61,4 млн крб. Це дало змогу виділити на поповнення виробничих фондів удвоє більше коштів, ніж у 1964 році, і на 11,4 млн крб. збільшити фонд оплати праці колгоспників.

На кінець 1965 року на Полтавщині було 564 колгоспи і 36 радгоспів. На кожний колгосп у середньому припадало 3370 гектарів сільськогосподарських угідь (в тому числі 2807 га посівної площі), 1572 голів великої рогатої худоби (в тому числі 535 корів), 1308 свиней. Грошові доходи колгоспів від реалізації сільськогосподарської продукції за роки семирічки майже подвоїлися, а неподільні фонди зросли на 68,5 %.

На початок 1966 року в сільському господарстві області було 22 504 трактори, 12 439 вантажних автомашин, 2,5 тисячі зернових та 6 тисяч інших комбайнів. Широкого розмаху в колгоспах і радгоспах набуло будівництво. 95 % колгоспів і всі радгоспи були електрифіковані. Енергоспоживання в колгоспах області за семирічку (1959—1965 рр.) зросло в 4,4 раза, в тому числі на виробничі потреби в 4,6 раза.

Незрівнянно виросли кадри організаторів, спеціалістів і працівників професій сільськогосподарського виробництва. 82,3 % голів колгоспів мали тепер вищу або середню спеціальну освіту. В колгоспах і радгоспах області працювало 6 тис. спеціалістів сільського господарства, понад 40 тис. механізаторів, велика армія досвідчених працівників інших провідних професій — ланкових, тваринників і будівельників. У 1966 році в колгоспах і радгоспах області працювало 7740 чол. з вищою і середньою освітою, в тому числі 5614 спеціалістів сільського господарства.

Зміцнення матеріально-виробничої бази колгоспів і радгоспів, зростання їх кадрів, удосконалення партійного і господарського керівництва було основою, на якій розвивалися паростки комуністичних форм організації праці і побуту. Рух за комуністичну працю на селі підносився на вищий ступінь. У 1963 році з ініціативи колгоспів ім. Мічуріна Глобинського району та «Перемога комунізму» Лохвицького району в області розгорнувся рух під лозунгом «Всім колгоспом до перемоги комуністичної праці». У 1964 році в ньому брали участь 36 колгоспів і радгоспів, сотні ланок, бригад і ферм — усього понад 80 тис. працівників сільського господарства.

Глибокі зміни, що відбулися в розвитку промисловості і сільського господарства забезпечували неухильне підвищення добробуту і культурного рівня трудящих. На Полтавщині розгорнулося житлове і комунальне будівництво. Якщо протягом перших 11 післявоєнних років середньорічні капіталовкладення державних, кооперативних підприємств і організацій та житлово-будівельних кооперативів у житлове будівництво становили близько 4 млн крб., а в експлуатацію вводилося в середньому за рік 55,6 тис. кв. метрів житлової площі, то за семирічку (1959—1965 рр.) — близько 16 млн крб. капіталовкладень і понад 180 тис. кв. метрів житлової площі в середньому щорічно. У 1959—1965 рр. за рахунок державних капіталовкладень введено в експлуатацію 937 тис. кв. м. житла. Це значить, що нові квартири одержали майже 30 тис. сімей. Крім того, за кошти населення при допомозі державних кредитів у містах і селах побудовано 78,5 тис. житлових будинків. Споруджено 257 шкіл на 10,1 тис. учнівських місць, дитячі дошкільні заклади на 6,8 тис. місць, лікарні на 2,8 тис. лікарняних ліжок, кінотеатри на 2,6 тис. місць тощо.

Про підвищення добробуту трудящих свідчать і високі темпи зростання товарообороту. Загальний обсяг товарообороту державної і кооперативної торгівлі в 1965 році порівняно з 1950 збільшився у 3,6, а порівняно з довоєнним 1940 роком — у 6,8 раза. Характерно, що найшвидше зростав продаж меблі, радіотоварів, швейних і трикотажних виробів, шкіряного взуття, а також висококалорійних продуктів харчування.

В області працювала широка мережа закладів охорони здоров'я. На кінець 1965 року лікарські установи мали 16 360 ліжок, тобто одне ліжко на 102 чол. населення. Забезпеченість лікарняними ліжками порівняно з дореволюційним часом зросла в 10 разів і більш ніж удвоє порівняно з 1940 роком. В області були постійні дитячі ясла на 5,6 тис. і дитячі дошкільні заклади на 22,6 тис. дітей. Трудящих області обслуговували 2554 лікарів (крім стоматологів) та понад 11 тис. працівників з середньою медичною освітою. Забезпеченість населення медичними кадрами зросла у 20 разів порівняно з дореволюційним періодом і в 3 рази проти 1940 року. До послуг трудящих було 15 санаторіїв і будинків відпочинку на 2445 місць.

Трудящі Полтавщини мали широкі можливості здобувати освіту в навчальних закладах області. У 1546 загальноосвітніх школах та школах робітничої і сільської молоді, що були на початок 1965—1966 учбового року, працювало 17,8 тис. вчителів і навчалося 282,7 тис. учнів. В області було 4 інститути (інженерно-будівельний, сільськогосподарський, медично-стоматологічний та педагогічний) і 28 середніх спеціальних навчальних закладів. У 1965—1966 учбовому році у вузах вчилося (включаючи заочників) понад 11 тис. студентів, а в середніх спеціальних учбових закладах — 21,4 тис. чоловік. У складі багатотисячного колективу працівників народної освіти було багато досвідчених майстрів своєї справи. У 1966 році близько 100 передових працівників шкіл, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів удостоєні високих урядових нагород.

В області працювали наукові установи — гравіметрична обсерваторія Академії наук УРСР, науково-дослідний інститут свинарства, обласна державна сільськогосподарська станція.

Культурні запити населення міст і сіл задовольняла широка мережа культурно-освітніх закладів. Діяли Полтавський музично-драматичний театр ім. М. В. Гоголя та обласна філармонія. 1572 масових бібліотек в 1965 році мали 9,4 млн книг, у тому числі 1326 бібліотек з фондом 5,5 млн книг — у селах. Велику культурно-масову роботу серед трудящих проводили 1376 клубних установ. Багато самодіяльних колективів, такі, як ансамбль пісні і танцю та драматичний колектив Полтавського міського Будинку культури, драматичний колектив Крюківського Будинку культури ім. Котлова, хорові колективи Лохвицького і Гадяцького будинків культури та інші завоювали широке визнання і удостоєні почесного звання народних. За заслуги в розвитку самодіяльного народного мистецтва та успіхи в культурному обслуговуванні і естетичному вихованні трудящих Полтавській самодіяльній народній капелі бандуристів присвоєно почесне звання Заслуженої капели УРСР. 1265 кіноустановок, з яких більше тисячі працювало в селах, забезпечували широкі можливості для використання кіно в ідейно-виховній роботі. Обласна організація товариства «Знання» об'єднувала близько 19 тис. чол. інтелігенції, передовиків і новаторів виробництва.

Полтавська область була відома своїми музеями. Державних музеїв тут було 12, серед них краєзнавчий, історії Полтавської битви, художній, літературно-меморіальні І. П. Котляревського, В. Г. Короленка, Панаса Мирного, М. В. Гоголя тощо. Партійні організації з участю місцевої інтелігенції провели велику роботу по організації музеїв і музейних кімнат у селах. В них було зібрано багато цінних експонатів, що відбивали глибокі зміни, які відбулися в житті трудящих області за роки Радянської влади. В області працювали 412 народних музеїв.

Видавалися обласні газети «Зоря Полтавщини» та «Комсомолець Полтавщини», одна міська, 25 районних газет, а також багатотиражні газети на підприємствах і в колгоспах.

Серед партійних і державних діячів, визначних учених, діячів літератури і мистецтва нашої країни багато вихідців з Полтавщини. В Полтаві народився A. В. Луначарський, перший нарком освіти СРСР. В Карлівці народився і починав свою трудову і громадсько-політичну діяльність член Політбюро ЦК КПРС, голова Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорний. Уродженцями Полтавщини є також член Політбюро ЦК КП України, заступник Голови Ради Міністрів УРСР Н. Т. Кальченко, командир партизанських з'єднань періоду Німецько-радянської війни, двічі Герой Радянського Союзу, член Президії Верховної Ради УРСР С. А. Ковпак, секретар ЦК КП України А. Д. Скаба, директор Інституту історії партії ЦК КП України І. Д. Назаренко тощо.

Значний вклад у розвиток вітчизняної науки і техніки внесли член-кореспондент АН СРСР, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і Державних премій М. Л. Духов, відомий орнітолог М. І. Гавриленко, члени-кореспонденти АН УРСР О. Г. Івахненко, 3. М. Аксентьєва, професор Д. Д. Іваненко. Вихідцями з Полтавщини є відомі українські письменники О. Т. Гончар, А. В. Головко, О. В. Донченко, Г. М. Тютюнник, Ю. П. Дольд-Михайлик, І. О. Вирган, О. Д. Іваненко, композитори І. О. Дунаєвський, П. І. Майборода, Г. І. Майборода, Г. М. Давидовський, О. І. Білаш, художник О. Г. Сластіон. Велику групу талановитих літераторів об'єднувало Полтавське відділення Спілки письменників України. Серед них — О. І. Ковінька, О. С. Юренко, П. Д. Бабанський, П. О. Лубенський, Н. К. Хоменко, народні поетеси X. Д. Литвиненко, М. С. Бондаренко. Красу і чарівність рідної Полтавщини талановито відображав у своїх творах художник-пейзажист П. М. Горобець.

Трудові зусилля робітників, колгоспників та інтелігенції області в боротьбі за виконання завдань комуністичного будівництва очолювала обласна партійна організація, яка об'єднувала 2254 первинні партійні організації і налічувала понад 74 тис. комуністів. Її бойовим резервом були комсомольці Полтавщини (близько 150 тис. чоловік). Комуністи і комсомольці йшли в авангарді всіх прогресивних починань, показували зразки самовідданої праці і глибокого розуміння свого обов'язку перед партією і народом. Понад 460 тис. робітників і службовців промислових та сільськогосподарських підприємств, транспорту і будов, державних і громадських установ були членами профспілок. Тисячі передових людей міста і села брали активну участь у роботі місцевих державних органів як депутати і члени комісій місцевих Рад депутатів трудящих. В області працювали численні добровільні наукові, спортивні, оборонні, народні дружини, молодіжні, жіночі та інші організації і товариства, через які до активної участі в громадсько-політичному житті, в управлінні державою та виробництвом залучалися найширші маси трудящих.

Обласні відділення і численні місцеві організації товариств радянсько-угорської, радянсько-німецької, радянсько-румунської, радянсько-корейської дружби, товариства «СРСР — Франція», «СРСР — Канада» та інші здійснювали широкі безпосередні зв'язки з трудящими інших країн. Особливо активно працювало товариство радянсько-болгарської дружби, яке мало 2 міських, 19 районних і 145 місцевих відділень. Підприємства і колгоспи Полтавщини змагалися із спорідненими колективами Велико-Тирнівського округу Болгарії, обмінювалися з ними виробничим досвідом, делегаціями. Це відіграло велику роль в справі інтернаціонального виховання трудящих, зміцненні дружби і співробітництва народів. У 1967 році було створено обласне відділення радянсько-польської дружби.

Величезні можливості розвитку соціалістичного виробництва і трудовий ентузіазм робітників, колгоспників та інтелігенції Полтавщини були яскраво продемонстровані під час підготовки до XXIII з'їзду КПРС та XXIII з'їзду КП України. Промисловість Полтавщини до дня відкриття з'їзду КПРС достроково виконала виробничий план першого кварталу 1966 року. Понад план було вироблено продукції на 7 млн крб., а за рахунок зниження собівартості продукції забезпечено економію в сумі близько 1 млн карбованців. На нових підприємствах розпочали виробництво штучних алмазів, сажі, нафтопродуктів та інших видів промислової продукції.

Трудівники сільського господарства області працювали під лозунгом боротьби за виконання рішень березневого 1965 року Пленуму ЦК КПРС, всебічної підготовки до весняних польових робіт і забезпечення рішучого підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Колгоспи і радгоспи достроково виконали квартальний план продажу державі продуктів тваринництва і продали понад план 15 тис. тонн молока, 12 тис. тонн м'яса і 35 млн штук яєць. Колгоспники артілі ім. Мічуріна (Глобине), де головою колгоспу працював Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради УРСР В. Є. Курченко, а головним агрономом — делегат XXIII з'їзду КПРС та XXIII з'їзду КП України Г. П. Андрієнко, до дня відкриття з'їзду успішно провели сівбу ранніх зернових, квартальний план продажу м'яса державі виконали на 347 %, молока — на 102 %, а яєць — на 169 %. Колгоспники артілі «Перемога комунізму» (село Гиряві Ісківці), яку очолював Герой Соціалістичної Праці, делегат XXIII з'їзду КПРС М. Т. Юрченко, доповіли з'їзду про успішний хід весняних польових робіт і дострокове виконання квартального плану продажу м'яса державі на 129 %, молока — на 132 і яєць на 160 %. Колектив комуністичної праці птахоферми колгоспу «Заповіт Леніна» (село Лютенька), яким керував Герой Соціалістичної Праці, делегат XXIII з'їзду КПРС і XXIII з'їзду КП України І. Ф. Савченко, доповів з'їзду про перевиконання зобов'язання по виробництву яєць — при зобов'язанні 269 тис. одержано 407 тис. штук яєць.

За підсумками передз'їздівського змагання, понад 200 колективів цехів, бригад, виробничих дільниць, ферм, ланок удостоєні почесного звання колективів ім. XXIII з'їзду КПРС. У 44 колективах, які добилися визначних успіхів у цьому змаганні, перехідні Червоні прапори залишені на вічне зберігання. Серед них колективи Полтавського тепловозоремонтного заводу, тресту «Кременчук — промжитлобуд», Кременчуцького комбінату нерудних будівельних матеріалів, Карлівського машинобудівного заводу, Лубенського заводу «Комсомолець», Опішнянської фабрики художніх виробів, Гадяцького птахокомбінату, колгоспів «Маяк», «Україна» та ім. Мічуріна Глобинського району, колгоспів ім. Ілліча і «Шлях до комунізму» Диканського району тощо.

Партійна організація області послала своїми делегатами на XXIII з'їзд КПРС 30 своїх кращих синів і дочок, серед них — передовики промисловості і сільського господарства, провідні вчені, партійні і радянські працівники.

В роботі XXIII з'їзду КП України від Полтавської партійної організації брали участь 59 делегатів.

В повному розквіті своїх сил і творчих можливостей соціалістична Полтавщина в 1966 році вступила в нову п'ятирічку. За успіхи в господарському і культурному будівництві Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 січня 1967 року Полтавську область нагороджено орденом Леніна. 2 вересня 1967 року член Політбюро ЦК КПРС, голова Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорний вручив полтавцям високу нагороду. Від імені трудящих області орден Леніна прийняли перший секретар Полтавського обкому КП України О. М. Мужицький та голова виконкому обласної ради депутатів трудящих С. К. Бойко. Спираючись на вже досягнутий високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури, трудящі області під керівництвом обласної партійної організації розгорнули боротьбу за здійснення завдань нового п'ятирічного плану розвитку народного господарства, поставлених XXIII з'їздом Комуністичної партії Радянського Союзу.

В рішеннях XXIII з'їзду КПРС, у накреслених ним завданнях трудящі Полтавщини вбачали новий важливий крок по шляху зміцнення економічної і оборонної могутності СРСР, піднесення добробуту радянських людей.

ЦілинаРедагувати

Якщо після відновлення радянської окупації на території Полтавщини чимало молоді з області було направлено на відбудову шахт Донбасу, на відродження Дніпрогесу, в інші місця, то згідно з постановою вересневого пленуму ЦК КПРС (1953 р.) «Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР» за рішенням партійних і комсомольських органів чимало молоді відправляється на освоєння цілинних і перелогових земель на схід. Їдуть найкращі фахівці сільського господарства: сотні трактористів, причіплювачів, механіків, шоферів, агрономів, бригадирів і помічників бригадирів тракторних бригад МТС, будівельники-штукатури, теслярі та ін. Часто це обставлялося як добровільне бажання, хоча й були добровольці-ентузіасти[34][35].

Лютнево-березневий пленум ЦК КПРС (1954 р.) взяв курс на освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру та інших регіонів СРСР. З Полтавської області протягом 1954 року на цілину виїхало понад 1500 юнаків і дівчат. Влітку того ж року за рішенням Полтавського обкому партії на цілину було відправлено 450 комбайнів, 80 зерноочисних машин, відряджено механізаторів на допомогу в збиральній кампанії. Відправляли до Казахської РСР та в інші регіони фахівців на посади директорів і головних спеціалістів радгоспів. Серед них був і Ф. Т. Моргун, призначений директором радгоспу «Толбухінський», потім Герой Соціалістичної Праці, перший секретар Полтавського обкому Компартії України, письменник, державний і громадський діяч. У 1955 році тисячі полтавців виїхали на цілинні землі, переважно в радгоспи «Толбухінський» та «Молода гвардія» Кокчетавської і «Приреченський» Кустанайської обл. І в наступні 1950-ті роки тисячі механізаторів, робітників, студентів вищих навчальних закладів та учнів сільськогосподарських училищ із Полтавської області трудилися на цілині. Багато молоді й осіло там[36].

Уже з березня 1954 року у технікумах і вищих навчальних закладах області проводилася робота серед випускників з питання відправки їх після закінчення навчання на цілинні землі Казахстану та в Алтайський край. Натомість нерідко в область прибували фахівці з інших республік[37].

АдмінподілРедагувати

Відбуваються у другій половині 50-х років XX ст. і деякі зміни в адмінподілі у межах області. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1957 р. ліквідовано Петрівсько-Роменський і Покровсько-Багачанський райони, територія яких розподілена між Гадяцьким, Лохвицьким, Лубенським і Хорольським районами. Відповідно до Указу від 28 червня 1959 року ліквідовано міський район м. Кременчука — Крюківський[38].

У 1959 році, як пише М. Ф. Коломієць, територія Полтавської області становила 28,9 тис. км, тобто 4,8 % території України. До складу області тоді входили 34 сільські адміністративно-територіальні райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Глобинський, Гоголівський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський, Кременчуцький, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський[39].

Починаючи з 1950-го року, виконавчий комітет Полтавської обласної ради депутатів трудящих виносив постанови про об'єднання — укрупнення сільрад: із 2-3 утворювали одну. З'являються й нові населені пункти. Рішенням виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 25 грудня 1961 р. населений пункт будівництва гірничо-збагачувального комбінату Кременчуцького району віднесено до категорії селищ міського типу з присвоєнням йому назви Комсомольське. 15 січня 1962 року його передано у підпорядкування Кременчуцькій міській раді депутатів трудящих[40]. Селища Жовтневе, Нікітовка та Шевченківка Карлівської міськради, які фактично злилися з містом Карлівкою, з 8 червня 1962 року включено в смугу останнього[41].

На кінець 1962 року в області було 2 міста обласного підпорядкування: Полтава і Кременчук, 10 міст районного підпорядкування: Гадяч, Гребінка, Зіньків, Карлівка, Кобеляки, Лохвиця, Лубни, Миргород, Пирятин та Хорол; 19 селищ міського типу: Артемівка, Білики, Велика Багачка, Велика Кохнівка (Кременчуцький район), Власівка (Градизький район), Глобине, Гоголеве (Великобагачанський район), Градизьк, Диканька, Козельщина, Комишня, Комсомольське (Кременчуцький район), Нові Санжари, Опішня, Решетилівка, Ромодан (Миргородський район), Семенівка, Червонозаводське (Лохвицький район), Чутове[42].

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. в області проведено чимало змін адміністративно-територіального поділу. До категорії міст обласного підпорядкування було віднесено: Полтаву, Кременчук (із селищами міського типу Білики, Власівка, Комсомольське), Гребінку, Карлівку, Лубни, Миргород та укрупнено сільські райони. Їх стало 14: Гадяцький, Глобинський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кобеляцький, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Хорольський. Але таке надмірне укрупнення районів не виправдало себе, як і штучне «притягнення» до Кременчука віддалених селищ. 10 січня 1963 року смт Білики Кременчуцької міськради передано до складу Кобеляцького району, а смт Власівку 1 квітня того ж року — до Кіровоградської області. 4 січня 1965 р. в області затверджено 19 районів, відновлено такі райони: Котелевський, Новосанжарський, Оржицький, Семенівський, Чутівський. Містами обласного підпорядкування залишено було Полтаву і Кременчук із Комсомольськом. Наступного року Указом від 8 грудня 1966 р. у Полтавській області відновлено ще 6 районів: Великобагачанський, Гребінківський, Козельщинський, Машівський, Чорнухинський та Шишацький[43][44][45].

У 60-ті роки XX ст. відбувалася низка змін щодо передачі сільрад з одних районів до інших, укрупнення сільрад, утворення нових тощо. Із 27 січня 1964 р., враховуючи клопотання жителів сіл Вереміївки, Жовниного, Кліщинців, Тимченків Глобинського району Полтавської області, їх територію включено до складу Золотоніського району (з січня 1965 р. до Чорнобаївського району) Черкаської області. 29 грудня 1965 р. Великокохнівську селищну раду передано у підпорядкування Кременчуцькому міськвиконкому. При спорудженні Кременчуцької ГЕС, у зв'язку із затопленням чаші Кременчуцького штучного моря, основна маса жителів с. Ялинці Градизького району наприкінці 50-х — на початку 60-х р. XX ст. була переселена на територію Кременчуцького району, де збудували нове село під старою назвою. 28 жовтня 1966 р. рішенням облвиконкому центр Пухальщинської сільради Кременчуцького району перенесено в с. Ялинці, а сільраду перейменовано в Ялинцівську. 7 грудня Максимівську сільраду Глобинського району передано до складу Кременчуцького району. Відбуваються й подальші подібні зміни в адміністративному поділі в межах сільрад, перейменування низки населених пунктів у зв'язку з укрупненням районів. Але масове несерйозне перейменування без врахування історії, призвело до ліквідації сотень давніх топонімів, які складалися історично й існували протягом віків[46].

На 1 січня 1968 р. область поділялася на 25 районів. У її межах було 12 міст (2 обласного підпорядкування та 10 районного), 18 селищ міського типу, 3 робітничі селища та 2 224 сільські населених пункти, підпорядковані 18 селищним і 378 сільським радам депутатів трудящих[47].

І в наступні десятиліття територія Полтавської області залишається незмінною — 28,8 тис. км, як і кількість сільських районів — 25. Кілька міст, що відігравали важливу роль у житті краю, межі яких розширювалися, а кількість населення зросла, було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування: Лубни Указом Президії Верховної Ради від 20 березня 1972 р., Миргород — Указом від 6 грудня 1976 р.; смт Комсомольськ Указом від 24 квітня 1972 року віднесено до категорії міст районного підпорядкування, а Указом від 6 квітня 1977 року — до категорії міст обласного підпорядкування. Таким чином, на 1 січня 1978 року на території області було 5 міст обласного підпорядкування — Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород, Комсомольск.

Змінилася протягом 70-х років і кількість районів у містах. Указом від 3 березня 1975 р. утворено Автозаводський і Крюківський райони у м. Кременчук. До категорії міст віднесені селища міського типу: Указом від 16 грудня 1976 р. Глобине, а Указом від 28 березня 1977 р. — Червонозаводське[48].

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. вже всі села — районні центри — були віднесені до категорії селищ міського типу[49]. Протягом наступних десятиліть XX ст. і на початку XXI ст. кількість сільських районів області залишається незмінною, але триває процес розукрупнення сільрад. Так, якщо на 1978 рік їх було в області 374, то на 1987 рік — 380, а на 2002 рік вже стало 467[50]. Відбуваються зміни в межах сільрад, перейменування деяких населених пунктів, виключення з облікових даних, об'єднання.

У 30-х роках XX ст. почалося масове переселення трудівників-хліборобів із колись заможних хуторів із їхніми впорядкованими садибами, зеленими садками. З 1946-го по 1960 рік зникло з карти Полтавської області ще 637 хуторів, мешканців яких переселили до ближніх сіл[51]. З 1960-го по 1965 рр. зникають 526 «неперспективних сіл»[52]. У наступні — 1965—1978 рр. знімають з обліку у зв'язку із зникненням 281 село[53], а протягом 1978—2002 рр. зникає ще 151 село. Хоча за цей період виникло 12 нових поселень, зокрема 10 сіл та 2 селища[54]. Село полтавське, як і в багатьох інших регіонах України, старіє і вимирає. Народжуваність дуже низька.

За Всесоюзним переписом 1989 р. всього населення в області нараховувалося 1 753 030 осіб, зокрема чоловіків — 789 285, жінок — 963 745.

Станом на 1 січня 1995 року в області нараховувалося всього 1 897 населених пунктів, із них сільських — 1 861, 66 поселень на 1000 км². Густота населення становила 60,9 чол. на км². Порівняно з довоєнним і післявоєнним періодами кількість сільських поселень зменшилася за рахунок ліквідації хуторів, приєднання приміських сіл до міст, а також втрати людності багатьма селами. Оголошення багатьох сіл «неперспективними», закриття там шкіл, медпунктів, клубів, дитячих садків, магазинів завдало значної, а часом і нищівної шкоди багатьом сільським поселенням[55].

За попередніми підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р. всього по Полтавській області нараховувалося 1 630,1 тис. мешканців, зокрема міського населення — 956,7 тис. чол. (58,7 %), сільського — 673,4 тис. чол. (41,3 %), чоловіків — 747,4 тис. осіб (45,9 %), жінок — 882,6 тис. (54,1 %). Жінок на 1000 чоловіків припадало 1181.[56][57]

Полтавська область сьогодніРедагувати

Нині Полтавська область — індустріально-аграрна область України, що спеціалізується на видобутку нафти і газу, залізної руди, переробці нафти, виробництві вантажних автомобілів та залізничних вагонів. У Полтаві діє філія Північно-Східного наукового центру НАН України та Міністерства освіти і науки України, науково-освітній потенціал області представлений 4-ма вищими навчальними закладами (Полтавська державна аграрна академія, Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Короленка, Полтавський національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка, Українська медична стоматологічна академія).

На Полтавщині народилися: літописець С.Величко, відомий байкар Л.Глібов, письменник М.Гоголь, письменник, громадський діяч О.Гончар, історик, громадський діяч М.Драгоманов, письменник П.Загребельний, поет М.Зеров, винахідник у галузі ракетної техніки Ю.Кондратюк (О.Шаргей), класик української літератури І.Котляревський, композитор М. В. Лисенко, письменник П.Мирний, голова Директорії УНР С.Петлюра, письменниця Олена Пчілка (Косач-Драгоманова), поет В.Симоненко, філософ Г.Сковорода.

Основні історичні пам'ятки: у Полтаві — Хрестовоздвиженський собор, Спаська церква, Кругла площа, будинок духовної семінарії, садиба І.Котляревського, в області — Більське городище, Спасо-Преображенська церква, музей-заповідник родини Гоголів, Мгарський Лубенський Спасо-Преображенський монастир, Національний музей-заповідник українського гончарства, історико-краєзнавчий музей Г.Сковороди.

ПерсоналіїРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967. — 352 с.
  • Полтавщина. Енциклопедичний довідник. За редакцією А. В. Кудрицького. — К., 1992.
  • Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка. — Т. 2 : Г—Д. — 2004. — 528 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2
  • Полтава. Історичний нарис. — Полтава: Полтавський літератор, 1999. — 280 с, іл. + 24 с. вкл. ISBN 966-7462-22-6.
  • Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12: Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.
  • Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. У 27 т./ Ред. колег.: Тронько П. Т.(голова), Реєнт О. П., Данилюк Ю. З. та ін.: Полтавська область. Кн. 5. / Обласна ред. колегія Соловей С. А. (голова), Білоусько О. А.,Пустовгар О. М. та ін. Упорядник О. А. Білоусько. — Київ-Полтава: Оріяна, 2007.— 720 с.
  • Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. У 27 томах. Ред. колегія: Тронько П. Т.(голова), Реєнт О. П., Данилюк Ю. З. та ін.: Полтавська область. Кн. 1. / Обласна ред. колегія Соловей С. А. (голова), Білоусько О. А.,Пустовгар О. М. та ін. Упоряд. О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт. — Київ-Полтава: АСМІ, 2009. — 432 с.

ПриміткиРедагувати

  1. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013
  2. а б Сергій Чорний. Національний склад населення України в XX сторіччі.
  3. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ»,2002. — с. 62-90
  4. а б в Кременчуцький Телеграф: У ГДК відкрилася виставка «Народна війна 1917—1932» (рос.)
  5. Вісті (м. Київ). — 1937. — 23 вересня
  6. [Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91
  7. Вісті (м. Київ). — 1937. — 23 вересня.
  8. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992. — 1024 с. з іл., с. 1
  9. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний на рис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 6
  10. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 18]
  11. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992., с. 20-21
  12. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 23
  13. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 23
  14. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 24
  15. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 38
  16. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 39
  17. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 39
  18. Полтавщина. Історичний нарис. — Полтава: Дивосвіт, 2005., с. 257—258
  19. Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга друга. — Полтава: АСМІ, 2004., с. 5
  20. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адмністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91, 96
  21. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адмністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91-92
  22. Вісті. — 1939. — 24 серпня.
  23. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991, с. 7
  24. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 92
  25. Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис. — Вид. 2-е вид. перероб. і доп. / За ред. К. О. Маца. — Полтава: Полтавський літератор, 1998., с. 19
  26. Книга пам'яті України. Полтавська область. — Т. І. м. Полтава. — Полтава: Полтавський літератор, 1995., с. 12-13
  27. Книга пам'яті України. Полтавська область. — Т. 6. Місто Кременчук. Місто Комсомольськ. Кременчуцький район. — Полтава: Полтавський літератор, 1998., с. 11-12
  28. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 19-20
  29. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002, с. 92-93
  30. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002, с. 93
  31. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адмі ністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 5-6
  32. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 19
  33. Указ Президії ВР СРСР від 7 січня 1954 року «Про утворення в складі УРСР Черкаської обалсті»
  34. Зоря Полтавщини. — 1954. — 23 лютого.
  35. Соціалістичне будівництво на Полтавщині. 1945—1985. Збірник документів і матеріалів. — Х.: Прапор, 1989., с. 66-67
  36. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — Х.: Прапор, 1984., с. 239
  37. У братерському єднанні. Документи і матеріали. 1917—1977. — Х.: Прапор, 1992, с. 118—119
  38. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 6
  39. Коломієць М. Ф. Полтавська область. — Х.: Вид-во Харківського ордена Трудового Червоного Прапора Державного університету ім. О. М. Горького, 1959. — 92 c. 5
  40. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 7
  41. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 8
  42. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 8
  43. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 8-12
  44. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 21
  45. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 21-22
  46. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 13-14
  47. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна ред-я УРЕ АН УРСР, 1967., с. 9
  48. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с.17
  49. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 17
  50. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 23
  51. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 138—153
  52. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 154—166
  53. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 167—174
  54. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943—2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 175—179
  55. Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис. — Вид. 2-е вид. перероб. і доп. / За ред. К. О. Маца. — Полтава: Полтавський літератор, 1998. — с. 97
  56. Про попередні підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 року // Полтавська Думка. — 2002. — 14 — 20 червня., с. 3
  57. Соціально-економічне становище області за січень-червень 2007 року // Зоря Полтавщини. — 2007. — 25 липня.
  58. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 146 с. ISBN 966-8201-26-4
  59. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013

ПосиланняРедагувати

Див. такожРедагувати