Архітектура України

Українська архітектура — сукупність українських сучасних та історичних архітектурних об'єктів. Архітектура України формувалась протягом довгого часу — від Античності (архітектура грецьких колоній у Північному Причорномор'ї) до сучасності. Протягом всього часу свого розвитку українська архітектура формувалась під впливом різних архітектурних течій — від романського стилю до постмодернізму — та архітектури тих держав, у складі яких перебували ті чи інші регіони України.

Стародавня архітектураРедагувати

 
Керч, Царський курган, архаїчне склепіння

Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний шлях розвитку. Найдавніші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із узбережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Рештки архітектурного комплексу Більського городища (VII—III ст. до н. е.) вчені ідентифікують з прадавнім містом Гелон, описаним Геродотом.

Дослідження збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів вказують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т. зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, в Александрії.

Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т. зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережені рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центричного типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на цілому Сході, округлі будови (т. зв. ротонди) V — VI ст., хрестильні каплички й середній між базилікою та хрещатою будовою тип будов. Усі будови перекривалися, очевидно, дерев'яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарне заокруглення) й менші ротонди. Знайдені рештки і фрагменти різних мозаїк і різних деталей указують, що архітектурне мистецтво стояло тут дуже високо та приходило сюди головно з Греції, Малої Азії та Кавказу. Краще збережена церква Св. Івана Предтечі в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з виразнішим поділом на три частини (чи т. зв. нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню.

Домонгольська архітектура України — РусіРедагувати

Середньовічна архітектураРедагувати

 
Софійський собор, Київ, 1017/1037. Спочатку побудований у візантійському стилі, у 18 ст. реконструйований у стилі українського бароко

Автентична українська архітектура почала формуватися у IX—X ст., коли на теренах України виникла централізована держава — Київська Русь. Спочатку всі споруди — укріплення, палаци, церкви — будувалися з дерева. Основною структурою будівель спрадавна був зруб, зведений з горизонтально покладених колод із шатровим верхом. Традиція спорудження зрубів збереглася аж до початку XX ст. Навіть сьогодні подібні зруби використовуються під жилі приміщення, їх можна побачити, приміром, у Чернігові.

Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), що зберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови. Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такого реформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк.

Найдавнішою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988—996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, що вона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм.

Звичайний тип більших церков X — XIII ст. — це тринавні церкви з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парами стовпів. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна неф. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидою зі сходу. В Західній Україні виводилися також ротонди — округлі будови.

Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох боків (крім сходу), які зберегалися після в українському дерев'яному будівництві. Нерідко із західного причілку підносилися дві могутні вежі або одна вежа в північно-західному куті будови. Завершували будову одна, рідше 5 (або 9) бань округлої, еліпсової й гранчастої форми. Загальні маси і зв'язаний із ними зовнішній вигляд будови завжди відповідали внутрішнім просторовим формам, так що навіть форма даху й бань назовні точно відповідала внутрішній. Згідно з цим, чисто конструктивним, законом архітектурного мистецтва будови загалом мали мінімальну кількість декоративних прикрас, а де вони й були, то відповідали логічному змісту окремих конструктивних частин будови.

 
Хотинська фортеця у м. Хотин, Чернівецька область, початок 1400 рр., збудована на місці поселення Київської Русі XI ст.

Після татаро — монгольської навали будівництво на території України підпорядковується завданням оборони. У XII—XV ст. будуються переважно фортеці з баштами, укріплені монастирі, замки у Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Кременці, Білгороді-Дністровському. Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки, викладений з червоної цегли. Найкращим прикладом є Хотинська фортеця у Чернівецькій області зі стінами 30-35 метрів, який чудово зберігся до сьогодні.

Монастирі-фортеці XV століття теж схожі на замки. Головний собор монастиря стояв або посеред двору, або в системі оборонних стін. Храми були обов'язково пристосовані до оборони, адже нерідко траплялося, що вони ставали притулком від ворога не лише для ченців, але й для мирян.

Готика в УкраїніРедагувати

 
Церква святої Параскеви П'ятниці (Львів)

Один з найцікавіших періодів історії архітектури України — кінець XIV — перша І половина XV століття. На західних землях, які менше за інші потерпіли від монголо-татарської навали, тоді зростають міста, розвиваються ремесла й торгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців, які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми.

Розквіт катедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Владислава II Ягайла (1386–1434).

Серед культових споруд переважали католицькі храми. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Латинський кафедральний собор у Львові — пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося 1361 (за іншими даними — 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію храму витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі).

У 1527 р. під час великої львівської пожежі згоріло практично усе готичне місто. Постраждала також і кафедра — особливо західна її сторона та вежа. Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори, що вплинуло на майбутній вигляд споруди.

На Закарпатті готичні споруди будувались угорською церковною владою. До нашого часу збереглись готичні церкви XIV—XVI ст. — Св. Єлизавети в Хусті, Вознесіння та Св. Франциска у Виноградові, Хрестовоздвиженська у Береговому, cв. Мартина в Мукачеві, Серця Іісуса в Бене, Св. Духа в Четфалві та інші.

РенесансРедагувати

Ренесанс у ЛьвовіРедагувати

 
Львів, Міський арсенал і вежа Корнякта, фото 2013 року.
Докладніше: Павло Римлянин

У XVI—XVII ст. в Україні розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній з центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків, естетичною домінантою його є так звана Чорна кам'яниця — чорна будівля в оточенні світлих. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

  • Городок, Лвівська обл. Францисканський монастир, XV ст.

  • Львів. Монастир ордера Бернардинів. Бічний, південний фасад в стилі Відродження.

  • Замок Олесько. Погруддя королеви Барбари Радзивілл доби Відродження

  • Львів. Монастир ордера Бернардинів, арх. Павло Римлянин Частина західного фасаду, вибудована архітектором.

  • Ліплений декор надгробкової каплиці Адама Єроніма Сенявського, арх. Ян Пфістер, бл. 1640 р. Бережани. Архівне фото.

  • Поморянський замок. Львівська область

  • Поморянський замок. Львівська область, залишки ліпленого декору у інтер'єрі

  • Поморянський замок. Львівська область, портал.

Фортеці та замкиРедагувати

Докладніше: Замки України
 
Поморянський замок, Львівська область
 
Корецький замок. Корець, Рівненська область

БарокоРедагувати

 
Проєкт В. Растреллі. Палац К. Г. Розумовського для Глухова.
 
Палац Санґушків (Ізяслав), поземний план, арх. Паоло та Якуб Фонтана
 
Бучацький монастир, фото 1899 р.
 
Маріїнський палац у стилі бароко, Київ, арх. В. Растреллі, 1750—55 рр. Державна резиденція Президента України
 
Палац Потоцьких, Кристинопіль (Червоноград)
 
Олесько. Католицький храм монастиря капуцинів
 
Юнаківка, Сумська область

Церква Різдва Богородиці, 1793–1806 рр. Бароково-класичний стиль.

Прихід Ренесансу мав також велике значення для подальшого розвитку українського зодчества, особливо українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отримали високу оцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана Мазепи, стиль бароко в Україні ще називається «Мазепинським стилем». На жаль, більшість шедеврів українського бароко не збереглися — частково через більшовицьку політику руйнації храмів, частково через руйнацію під час Другої світової війни, частково через те, що специфічне відгалуження цього стилю — так зване «козацьке бароко» — було представлене дерев'яними церквами.

У XVIII столітті в українському бароко відбувалися зміни — фасади штукатурили та прикрашали ліпниною, прикладом чого є Покровська церква збудована за проєктом українського архітектора Григоровича-Барського.

Бароко — стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських монастирів складалося в різні часи, часто — ще в давньоруський період, але їх остаточне формування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям надавалося єдине стильове обличчя (монастирі Придніпров'я та Лівобережжя України, Софійський ансамбль, Видубицький монастир у Києві).

У цей же час за проєктом італійського архітектора Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.

Останні взірці бароко споруджалися на початку ХІХ ст., переважно у провинції, де ще не встиг поширитися класицизм, у подеяких випадках спостерігається суміш бароко з класицизмом, наприклад деякі будинки у Одесі, зокрема будинок Рено на початку Рішельєвської вулиці мав характерний для бароко високий дах.

Українське барокоРедагувати

Докладніше: Українське бароко
 
Седнів (Чернігівська область), Воскресенська церква з дзвіницею, фото 10.08.2 2014.

Дерев'яна архітектура XVII—XVIII ст.Редагувати

Докладніше: Дерев'яні храми України
 
Миколаївська церква в с. Данилово.

  • Крехів. Дерев'яна церква, Крехівський монастир

  • с. Шелестове. Лемківська церква Св. Михайла, 1777,

  • Дрогобич, церква Св. Юра, 16 століття

  • Жовква, Львівська область. Церква Св. Трійці,

  • с. Олександрівка, Закарпатська обл. Церква св. Параскеви

  • Яворів. Дзвіниця Церкви Різдва Богородиці

  • с. Розлуч, (Львівська обл. Турківський район. Портал католицького храму св. Франциска Борджія

  • Драбівці. Церква Св. Трійці

  • с. Кугаїв, Львівська обл. Церква Богоявлення Господнього, 1693 р.

  • с. Кути. Михайлівська церква, 1697 p.

  • с. Iсаїв. Михайлівська церква, 1663 р.

  • Комарно, Львівська область. Церква св. архистратига Михайла 1754 р.

  • Козацька церква. Київ, Мамаєва слобода.

  • с. Негровець, Закарпатська обл. Церква Св. Архангела Михайла, XVIII ст., 1818 р.

  • с. Колочава, Закарпатська обл. Церква Св.Духа,1795 р.,

  • Прага, парк Кінськи. Церква Св. Михайла, що перенесена з України

Барокові католицькі храмиРедагувати

Докладніше: Бароко в Україні
Докладніше: Стиль бароко в архітектурі Львова
 
Бучач. Здвиженська церква, фасад

КласицизмРедагувати

Будинок садиби М. С. Воронцова, 1926—1928 рр.

 
Покинута садиба Хомутець. Фото 2008 року
 
Вознесенська церква (Ромни), Сумська обл. унікальна за розплануванням та формою, 1801 р.
 
Міський театр (арх. Тома де Томон, 1804–1809 рр.)

Наприкінці XVIII і в XIX ст. український народ на теренах Російської імперії зазнає найгірших днів, царська влада поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, скасовує військо, гетьманат та цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті України.

З кінця XVIII ст. в Російську імперію прийшов класицизм, так званий «міський стиль», завдяки якому стало можливим масове будівництво державних споруд при обмеженому кошторисі та органічність міської забудови.

У 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви будь-якого типу, окрім загальних для імперії, зокрема заборонялися церкви українського типу. Типізація була викликана необхідністю масового будівництва церковних споруд та її уніфікації, з іншого боку більшість проєктів церков тих часів не одноманітними.

На межі XVIII—XIX століть характерними зразками класицизму були величаві палати гетьмана Кирила Розумовського в Почепі (проєкт Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проєкт Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проєкт Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмірів палата в Почепі, збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким витвором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовіка XVI. Не менш цікава величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов створює колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т. зв. палладіанства — типу Вілла Ротонда поблизу Віценци в Італії.

З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). В заложенні вони переважно хрещатої форми.

Досить поширеним був в цей час також ротонд із колонами або без них, яскравих форм класицизму, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря (1842) та ін.

На початку 1800-х років були затверджені типові фасади, що були розроблені у Петербурзі і поширювалися у вигляди альбомів. Це сприяло загальній якості проєктів, органічності забудови, яка мала споріднений вигляд, швидкості надання дозволу на будівництво. Спільно з тим залишалася можливість створення окремих коштовних споруд за індивідуальними проєктами, які розглядалися спеціальною комісією. Якість типових (образових) фасадів забезпечувалась проєктуванням столичними архітекторами, що виключало можливість виникнення потворних споруд, як то траплялось раніше. Певним недоліком будівництва згідно альбомів Височайше затверджених фасадів була обмежена кількість доступних проєктів та відсутність оновлення альбомів. Наступні випуски альбомів відбулися у 1840-х роках, що призвело до припинення використовування класицизму, адже нові проєкти були виконані у неоренесансній тематиці.

РомантизмРедагувати

З виникненням Бідермаєру у Німеччині у 1820-х роках у Європі починається хвиля романтизму. Також масовою була орієнтація на англійську готику. У Російській імперії навіть при наявності фасадів у стилі класицизму окремо затверджувались проєкти у псевдоготичному стилі. Одним з прихильників псевдоготики був граф М. С. Воронцов, який спорудив кілька церков та палац у Криму у формах англійської готики. Також мали популярність і форми венеційської готики, для якої характерне використання килевидних склепінь. Багато споруд у формах венеційської готики було побудовано одеським архітектором італійського походження Г. І. Торічеллі.

Садиби доби класицизмуРедагувати

 
Дніпро, колишній палац Потьомкіна (згодом Будинок відпочинку Ім. Ілліча,. фото 1927 р).

Архітектура середини ХІХ стРедагувати

У 1840-х роках класицизм вичерпав себе. У Австро-Угорській імперії у той час став популярним стиль круглої арки (Rundbogen), для якого були властиві аркові вікна, використання елементів неоренесансу та неокласицизму. Найбільша кількість взірців даної архітектури відносяться до споруд залізничних вокзалів — у імперії у той час активно велось будівництво залізниць.

На початку 1840-х років у Петербурзі були затверджені нові альбоми типових фасадів, які ознаменували кінець стилю класицизм. Нові проєкти були виконані у неоренесансних формах. Деякі взірці були подібні стилю Rundbogen у Австро-Угорщині. Дані проєкти використовували до 1857 року, коли була скасована необхідність притримуватися альбомних фасадів. У наслідок цього стало можливим складання проєктів будь якого рівня гіршості, але з іншого боку відкривались нові горизонти для коштовного будівництва. Однак економічна криза у Російській імперії не сприяла будівництву високоякісних споруд, і лише з 1880-х почалося поступове покращення.

У 1850-х виникли зміни і у церковному будівництві. У Російській імперії у той час постав націоналістичний напрям псевдо-російського стилю, при цьому продовжували ігноруватися особливості сакрального будівництва України. Цей стиль насильно впроваджувався в Україні, як в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), так і у державних спорудах, а занепад архітектури 1860-х — 1870-х нерідко давав низькоякісні зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам'яток будівництва княжої добі", тоді ж були розібрані й знищені будови Херсонеса IV—X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «псевдовізантійському» стилі.

На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського (т. з. Rundbogen) та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи, ці спроби були здебільшого невдалі.

Львівська цитадель (1852—1854 рр.)Редагувати

  • Готель «Гальцька цитадель», Велика Максиміліанська вежа

  • Цитадель

Історизм в УкраїніРедагувати

Докладніше: Історизм
 
Будинок жіночої гімназії, Чернігівська область, Новгород-Сіверський, вул. Майстренка, 2

Застосування історичних стилів спостерігалось ще у І-й половині ХІХ ст. у рамках хвилі романтизму, коли особливу популярність набула неоготика. Однак такі проєкти затверджувались окремо — неоготичні візірці були відсутні у альбомах височайше затвердженних фасадів. Якісний ривок відбувся у наслідок затвердження нових альбомів проєктів фасадів у 1840-х роках, де використовувався суцільний руст, аркові вікна, та інше. Черговою віхою було скасування у 1857 році обов'язку притримуватися альбомних фасадів, однак згодом у Російській імперії настала економічна криза, що зовсім не сприяло будівництво багато оздоблених споруд. З 1870-х років все більше з'являється рясно оздоблених будинків заможних домовласників, з другий половини 1890-х певні будинки отримають навіть надмірну кількість оздоблення, отримує популярність необароко, що дозволяє створювати як можна більше рясне оздоблення.

Псевдоросійський стильРедагувати

У наслідок зменшення популярності інтересу до класицизму у 1840-х роках у архітектурі поширюються різноманітні стилізації, у єпархіальній архітектурі це означала заміну класицизму на стилізації з історії російської архітектури. У різні десятиліття були популярними дещо різні стилізації — орієнтація на московсько-суздальську архітектуру, на архітектуру XVII ст. та інше. Таким чином перші споруди у псевдоросійському стилі були єпархіальними, але у деяких регіонах псевдоросійський стиль набув певної популярності у місцевого населення, зокрема на Київщині та Чернигівщіні і у ньому зводились і житлові будинки.

На півдні України псевдоросійський стиль популярності не мав, наприклад у Одесі, окрім єпархіальних та благодійних споруд можна згадати типографію Ю. І. Фесенка, який займався друком зображень святих.

На початку ХХ ст. новий неоросійський стиль частково замінив псевдоросійський стиль, однак псевдоросійський стиль не втрачав популярності до початку Жовтневої революції.

НеоготикаРедагувати

ЗбереженаРедагувати

ЗруйнованаРедагувати

Модерн (сецесія)Редагувати

 
Будинок В. В. Городецького, Київ, арх. В. В. Городецький, 1901–1902

рр.

Наприкінці ХІХ ст. Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі — модерн. Основними школами модерну були бельгійська школа Ектора Орта та віденська Отто Вагнера, які мали світовий вплив. Також існувало декілька локальних шкіл, які мали обмежене поширення. В Західній Україні, як складовій частині Австро-Угорської імперії переважала архітектура віденського сецесіону (на місцевому діалекті для стилю використовувалась назва «сецесія»), але у частині королівства Угорщина (ніні Закарпатська область) спільно з тим набув поширення угорський модерн. В частині України, що була підпорядкована Російській імперії були популярні як бельгійська школа, так і віденський сецесіон, причому останній набув більшого поширення ближче до 1910-х років.

У Російській імперії тривалий час модерн був стилем барських будинків, фонова забудова зводилась, як і раніше у стилі історизму або взагалі без ознак стилю. Перші будинки у стилю модерну з'явилися приблизно у 1901 році і це були виключно коштовні споруди. Ситуація щодо бюджетних споруд змінюється наприкінці 1900-х років, але історизм до кінця не втратив своїх позицій у бюджетній архітектурі.

Якість архітектури у Російській імперії продовжувала залишатися низькою, темпи будівництва були високими, а кількість талановитих архітекторів невелика, у більшості міст як Російської так і Австро-Угорької імперії працювало один — два місцевих архітектори, яки виконували вал замовлень Лише такі міста як Одеса, Харків, Київ, Львів мали власні архітектурні школи і велику кількість митців. Однак у Києві серед домовласників не склалася традиція високомистецького будівництва — як і у провінції будинки не штукатурились, що приводило до скудності художніх засобів. Серед маси київських архітекторів та інженерів виділялись Кобелев, Зекцер, Брадтман, Альошин, проєкти яких досягали європейського рівня. Одним з перших і найкращих будинків у Києві був власний будинок В. В. Городецького, що відрізняється великою кількістю монументальної скульптури з бетону. Але подалі Городецький виконував проєкти у стилі історизму і це єдина його споруда у стилі модерну високого рівня виконання. Проєкти архітектора О. В. Кобелева, який працював на ПЗЗ збагатили велику кількість залізничних станцій не лише на Київщині, але й у інших губерніях. Також якісна архітектура існувала і на південному узбережжю Криму, де працювало декілька талановитих архітекторів, у тому числі і столичних.

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Адольф Мінкус, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Добре представлена віденська школа Отто Вагнера, окрім приблизного наслідування його школі, у Одесі був скопійований фасад будинку у Флорідсдорфі (арх. фон Діц), у Чернівцях проєкт відділення ощадної каси виконав безпосередньо учень Вагнера Ґуберт Гесснер, що є єдиним відомим зразком сецесіону в Україні від архітектора столичного рівня. Також у Чернівцях віденське бюро «Фельнер і Гельмер» спорудило за повторно проєктом повторного застосування міський театр.

Серед визначних митців, що працювали в стилі модерну (сецесії), низка архітекторів Львова, Харкова, Києва, Вінниці, Одеси, Дніпропетровська, Маріуполя, Ялти, Гурзуфа:

РетроспективізмРедагувати

 
Особняк Аршавського, Київ.

На відміну від Бельгії та Австро-Угорської імперії у Німеччині і скандинавських країнах у місце нового стилю зайняв ретроспективізм або національній романтизм, що базувався на національних архітектурних особливостях. В Україні ретроспективізм набував популярності завдяки національним меньшинам — німцям та полякам, а також перебування Петербургу під впливом культури сусідніх країн. За відсутності чіткої класифікації національний романтизм у ряді випадків відносять до модерну, зокрема у росії ретроспективізм країн Балтії отримав назву «Північний модерн».

Найбільш сильний вплив ретроспективних течій спостерігався у Одесі, де мешкала велика і заможна німецькомовна діаспора, а також працювало декілька архітекторів — німців. У 1901 році був збудований будинок швейцарця Флоріана Скведера, у 1902—1903 роках у формах німецького необароко було споруджено німецький клуб «Гармонія». Пізніше з'явилися особняки родини Лемме та інші.

У Києві одним з найбільш виразних зразків скандинавської архітектури є особняк Аршавського. Вирізняється постать Владислава Городецького. Він доробив проєкт музею старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), у стилі неоготики (Католицький храм св. Миколая, нині Національний будинок органної музики), і мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

Безпосередньо у Російській імперії поступово набував популярності неокласицизм, який успадковував риси, що були характерні для класицизму російської імперії. Таким чином спільно з неоросійським стилем місцеві форми класицизму можна вважати наслідком російського національного відродження, але якщо неоросійський стиль базувався на народній архітектурі, то неокласицизм враховував особливості архітектури панських маєтків і тому мав краще поширення і використовувався при проєктуванні банківських, та інших громадських споруд та коштовних прибуткових будинків.

Український модернРедагувати

Докладніше: Український архітектурний модерн

Розвиток національної самосвідомості привів до появи національних стилів, які у тій або іншій мірі поєднували ретроспективні течії та модерн. Одним найяскравіших зразків був фінський романтизм, який опирався на народну дерев'яну та кам'яну архітектуру. Художні засоби фінського романтизму виявилися достатньо потужними і були використані для утворення стилів інших країн, зокрема України, Угорщини та Росії.

На початку 1900-х років у Росйській імперії Харкові виник український модерн, який відтворював особливості українських хат і церков і народне художнє мистецтво. Деякі дослідники називають стиль «Українським архітектурним модерном», спрощено — УАМ і відносять до нього навіть ретроспективізм 1920-х років. Програмним твором українського модерну стала будівля Полтавського губернського земства, арх. В. Кричевський, 1903—1908 рр. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Замість цього у якості народного стилю впроваджувався неоросійський стиль, який також виник під впливом фінського романтизму. У неоросійському стилі будувалися відділення селянських банків та деякі храми, зокрема у Почаївській лаврі або на місці Полтавської битви. Незважаючи на це українська спільнота у Києві не залишала намагань поширити український стиль і таким чином було споруджено декілька навчальних закладів та прибуткових будинків, зокрема будинок М. С. Грушевського. Поодинокий випадок застосування українського модерну на півдні України зустрічається у Одесі, де архітектор Пономаренко у 1911—1912 роках спорудив кооперативний житловий комплекс Товариства домовласників. Первісний проєкт передбачав набагато більш виражений український стиль, ніж було реалізовано. Для споруд комплексу характерні дахи з великими виступами, наявність специфічного рослинного оздоблення огорож сходів та трапецоїдні форми верхньої частини деяких віконних отворів.

За зразком Харкова у Австро-угорській частині українці намагалися створити національний стиль на базі віденського сецесіону, гуцульських та закопанських мотивів — найбільш відомим твором став будинок страхового товариства «Дністер», арх. Т. Обмінський, І. Левинський, 1905—1906 рр.

Неоросійський стильРедагувати

 
Чернігів. Дворянський банк, арх. О. І. Фон-Гоген, 1910–1913 рр.
 
Новомиргород, міська лікарня, 1910 р.

Ще у ІІ-й половині ХІХ ст. національне у архітектурі Росії визначав псевдоросійський стиль. Він не вважався достатньо шляхетним і на початку ХХ ст. у якості більш мистецької альтернативи під певним впливом фінського романтизму виник неоросійський стиль. У якості взірців бралися мотиви давньої архітектури Новгорода і Пскова, Москви. Важливим була відмова від візерунчатості (рос. "узорочья") притаманного псевдоросійському стилю. У неоросійському стилі будувалися переважно споруди за державним замовленням: відділення селянських банків та деякі храми, зокрема у Почаївській лаврі, та за ініціативою окремих архітекторів — прихильників неоросійського стилю, зокрема столичних: Щусєва, Гогєна, Покровського, а два храми цього стилю в Україні мають панно за ескізами М. К. Реріха. Стиль мав нерівномірне поширення, на півдні України він був зовсім не популярним, однак у Одесі за проектом Ю. М. Дмитренка у формах московської архітектури було споруджено будівлю Селянського поземельного банку.

Дерев'яна архітектура кінця ХІХ — початку ХХ стРедагувати

 
Чернігів, Україна, фігурна лиштва доби сецесії, фото 2013 р.

Серед збережених —

Пересічна і народна архітектура в УкраїніРедагувати

 
Екологічно чиста архітектура українців, село Яновщина, де народився М. Гоголь. Фото 2015 року, стара поштівка
 
Хата-музей письменника Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області
 
Колишня дерев'яна церква, село Пищики Сквирського району Київської області, 1745 р. Використовується як Музей українського рушника (Переяслав-Хмельницький).

Архітектура міжвоєнної добиРедагувати

у Західній УкраїніРедагувати

Докладніше: Міжвоєнна архітектура Львова
 
Трускавець. Вілла Гопляна, арх. Я. Семкович, 1925—1926 рр. (нині Художній музей Михайла Біласа)

Архітектура польської України визначалася достатньо сухим функціоналізмом, на що вірогідно впливало захоплення польськими архітекторами німецькою школою Баухаус. Також набув поширення неокласицизм, а у 1930-х роках — ар-деко.

на Буковині і БуджакуРедагувати

Після встановлення румунської влади будівництво велося у дусі функціоналізму та у характерних для Румунії пластичних формах ар-деко. Будівництво велося переважно у Чернівцях, як у історичному центрі, так і у нових кварталах. У 1930-х набув популярності неорумунський стиль, який відтворював характерні риси давньої румунської архітектури. Особливий вигляж отримали румунські православні церкви із спіралевидними банями. Наприкінці 1930-х набув поширення тоталітарний стиль, як наприклад у будівлі на Театральній площі.

у Закарпатській УкраїніРедагувати

Після надходження Закарпаття до Чехословаччині по всій країні почалася активна розбудова міст у характері чеської архітектури, зокрема у стилі кубізму. Проєкти виконували чехословацькі архітектори. Особливо потужною було будівництво у центрі краю — Ужгороді, центральні вулиці якого наповнила кубістична забудова. Був створений новий урядовий центр — Малий Ґалаґов, який отримав радіальне планування. Ближче до 1930-х років все більша перевага віддавалася функціоналізму. Після захоплення Закарпаття Угорщиною характер нової забудови змінився на притаманний цій країні.

  • Ужгород, Малий Ґалаґов. Будівля Земського уряду, 1932–1936 рр., пл. Народна, 4

  • Ужгород, Малий Ґалаґов. Будинок банку, 1934–1936 рр., пл. Олександра Пушкіна, 1

  • Ужгород, Малий Ґалаґов. Будинок чеського поліційного управління, 1930-і рр., вул. Олександра Довженка, 3

  • Ужгород, Малий Ґалаґов. Будинок суду, 1930-і рр., пл. Народна, 5

  • Ужгород, Малий Ґалаґов. Житловий будинок, 1930-і рр., наб. Незалежності

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Августина Волошина, 24

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Другетів, 74

  • Ужгород. Житловий будинок, пл. Жупанатська, 16

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Корзо, 8

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Корзо, 10

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Корзо, 12

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Панаса Мирного, 4

  • Ужгород. Будинок єврейського культурного центру і школи, арх. Л. Ельшлєґєр, 1926 р., вул. Августина Волошина, 32

  • Ужгород. Український народний дім, 1928 р., пл. Василя Гренджі-Донського, 3

  • Ужгород. Будинок ремісничого товариства «Легіо дружство», 1931 р.

  • Ужгород. Житловий будинок, вул. Устима Кармелюка, 16

  • Ужгород. Житловий будинок, 1920 р., вул. Міклоша Берчені, 45

  • Мукачеве. Забудова міжвоєнних часів на вул. Недецеї, Грушевського

  • Мукачеве. Єврейська гімназія, 1924 р., вул. Ярослава Мудрого, 40

  • Мукачеве. Будівля Мукачівської торговельної академії, арх. Л. Ельшлєґєр, 1925 р., вул. Августина Штефана, 19

  • Мукачеве. Будинок хірургічного корпусу міської лікарні, 1928 - 1934 рр., вул. Пирогова, 8

  • Мукачеве. Міський кінотеатр ("Scala"), арх. Л. Ельшлєґєр, 1929 р., пл. Кирила і Мефодія, 3/2

  • Берегове. Житловий будинок на пл. Кошута, 2

  • Хуст. Житловий комплекс на вул. Карпатської України, 1930 р.

у УСРР у 1919—1932 рр.Редагувати

Ще на початку ХХ ст. найбільш прогресивні архітектори бачили майбутнє архітектури у повній відмові від ліпного оздоблення. Певних успіхів досягли віденські архітектори Адольф Лоос та Отто Вагнер, який не тільки розробив власну систему художніх засобів модерну, але пішов у дослідженнях далі експериментуючи із зменшенням кількості оздоблення. У Великій Британії у цьому руслі працював архітектор Рене Макінтош. Таким чином перед початком першої світової війни вже були визначені основні художні засоби модернізму, але громадськість ще сприймала його у якості експерименту віддаючи перевагу різноманітним ретроспективним течіям 1910-х років.

Світові експерименти з визначенням нової архітектури були підтримані Харківським архітектором О. Гінзбургом, який спорудив в місті декілька модерністичних будівель, а також будівлю клубу у Дніпропетровську.

У на відміну від західних країн, де ранній модернізм отримав назву функціоналізм, у Радянському союзі використовували термін конструктивізм згідно одним з методів проєктування, певне поширення мав і раціоналізм, художні методи були одні і ті ж самі.

Розвиток архітектури відрізнявся у залежності від міста, але у 1920-х роках найкращі взірці архітектури споруджали у Першій столиці Української республікі — Харкові, який був добре розвиненим містом і де ще до революції склалася потужна архітектурна школа. Перші житлові будинки радянського Харкова дещо нагадували часи імперії — вони мали фасади з червоної цегли, аналогічні пропорції вікон, у інтер'єрах застосовувались пірогранітні кахлі. Деякі житлові будинки мали штукатурені фасади з ліпним оздобленням, яке не поступалось дореволюційному. У місті споруджувалися численні громадській будівлі, зокрема клуби. Символом епохи став будинок Державної промисловості (будинок Держпрому). У 1931 році на Пушкінській, 40 був споруджений один з перших будинків зі стінами з крупних блоків.

Цікаві споруди у 1920-х зводились і у Києві, хоч і у меншому об'єми. Після перенесення столиці з Харків у Київ, будівництво у останньому значно пожвавилось. Однією з найцікавіших споруд був будинок лікаря, споруджений архітектором старого покоління Альошиним. Фасади будинку є виразними і пластичними.

Одеса, де за часів Російській імперії було споруджено багато високомистецьких будинків, не відрізнялася значністю споруд. Нові житлові будинки почали масово зводити у 1927 року, однак вони мали просте просторове рішення, а проєкти іноді виконувались повторно зі спрощенням фасадів. Із дореволюційних архітекторів майже ніхто не займався житловим будівництвом, проєкти виконувались архітекторами нової хвилі — Канівським, Любельським та маловідомими архітекторами, які працювали тих установах, що замовляли будівництво. Залишалися працювати архітектори А. Б. Мінкус та Ф. А. Троупянський, перший працював у Шкіртресті і займався проєктуванням споруд шкірзаводів та взуттєвої фабрики. Ф. А. Троупянський працював у курортному управлінні і його авторству належать деякі корпуси санаторіїв і лікарняних споруд. У 1920-х роках активно здійснювалось будівництво індивідуальних будинків у віддалених передмістях таких, як Червона Слобідка, а також дачне будівництво для кооперативів. Одним з самих значних кооперативів був «Науковий працівник» на Французькому бульварі. Місто розвивається у тих же самих межах, що і у Російської імперії, з нових районів можна зазначити залізничне селище у станції «Одеса-Мала», яке було побудовано на місці міських казарм 1911 року побудови і розплановано згідно концепції міста саду. У 1932 році було споруджено військове містечко, яке складалося з кількох п'ятиповерхових будинків, дитячого саду та їдальні. Розпланування містечка було продовженням засвоєння території початому у 1910-х роках будівництвом кооперативних житлових комплексів. З 1929 року фасади будинків проєктуються без будь якого декоративного оздоблення. На початку 1930-х житлове будівництво значно знизилося на користь громадських будівель, таких як інститут зерна, банківський комбінат, будинків відпочинку та санаторіїв.

у УСРР у 1932—1941 рр.Редагувати

 
м. Дніпро. Центральний універсальний магазин в стилі ар-деко, 1939 р.
 
Будинок Кабінету міністрів України, 1936-38 р., арх. І. Фомін

В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, одночасно були активізовані пошуки національного у архітектурі республік. Відразу після постанови 1932 року набув популярності ар деко, який у пошуках соціалістичного стилю збагачували різними неокласичними елементами. Ближче до початку 1940-х архітектура стає все більш монументальною. У радянському союзі не використовували термін ар деко, незважаючи на його застосування, тому що ідеологічно архітектура у радянському союзі вважалася суто соціалістичною, а вр деко таким, що притаманний капіталістичним країнам.

У 1934 році столиця УСРР була перенесена з Харкова до Києва, туди ж переїхали деякі митці. Таким чином з 1934 року найкращі і найвагоміші споруди в Україні будуються саме у Києві. За 1930-і роки була побудована велика кількість державних та громадських споруд — будівля ради народних депутатів, військове міністерство, будинок НКВС та інші. У Києві намагались реалізувати проєкт нового урядового кварталу на місці Михайлівської площі, замість навколишньої забудови планувалося спорудити ансамбль урядових будівель. Однак було зруйновано лише декілька культових споруд і споруджено один новий будинок. Після війни до проєкту не поверталися.

Одним з найбільших прихильників ар деко, найбільш наближеного до європейських зразків був архітектор Й. Ю. Каракіс. Одним з найбільш характерних його творі є будинок на Інститутській вул., 15-17 та на вул. Січневого повстання. За свої погляди архітектор зазнав утисків.

В 1936—1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проєкт П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проєкт І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проєкт В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Будівля Офісу Президента України (проєкт С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору, відбудовані.

Друга світова війнаРедагувати

Після захоплення України німецькими та румунськими військами будівництво цивільних об'єктів практично не здійснювалось, проте зводились інженерні споруди. Також були відновлені деякі важливі споруди. На Одещині за часів Трансністрії було споруджено аеропорт у Татрці у фахверковому стилі. У Одесі була зведена будівля у трамвайному депо № 1, а також були відновлені деякі підірвані більшовиками промислові споруди та інші, зокрема будівля міської ради.

1945—1957 ррРедагувати

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову зруйнованих міст, зокрема Хрещатику Києві (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

Форми і методи відбудови українських міст зруйнованих під час Другої світової війни визначалися двома головними чинниками: масштабами руйнувань та реальними можливостями радянської системи управління. Період 1946—1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949—1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проєктного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проєктів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

Активно впроваджувалась типизація, значна частина споруд будувалася за типовими проєктами або на їх базі лише деякі будівля у історичних центрах будувалися за індівідуальними проєктами.

Нові райони створювались за селищною концепцією, це було дешеве житло, яке призначалося переважно для робітників одного з місцевих підприємств. Забудова складалася з проєктів споруд так званого селищного типу, переважно серії 1-228. Це 1 — 2 поверхові будинки з чотирисхилими дахами, помірним ліпним оздобленням і дерев'яними сходами. Планування районів було переметральним, частково за концепцією міста-саду.

Останні візірці ретроспективного стилю споруджувалися на початку 1860-х років, але переважна кількість забудови у той час вже відносилась до модернізму.

Друга хвиля модернізмуРедагувати

ПочатокРедагувати

Перші візерці модернізму з'явилися у середині 1950-х роках, коли намагання зменшити кількість ліпнина на фасадах привело до повній відсутності неї на певних візірцях, як наприклад у Одесі у будинках побудованих з типових секцій на розі Успенської та Рішельєвської вулиць. Даний тип секцій мав також збільшений розмір віконних отворів.

З 1957 року переважне значення отримапло індустрівальне будівництво. У цьому році були введені у дію нові типові проєкти житлових будинків, які відрізнялися малим кошторисом та високою технологічністю споруди з крупних панелів, блоків або цегли можна було побудувати менш ніж за рік. Фасади були вирешені у стилі модернізму, однак у леяких випадках завдяки застосуванню суцільного оздоблення рустом та чотирисхилих дахів такі будівлі нагадували ретроспективні споруди 1950-х рр. Деякі типові проєкти житлових будинків розроблялися українськими інститутами, як наприклад серія 1-464. З житлових будинків самою масовую стала крупнопанельна серія 1-464, що була розроблена московським проєктним інститутом Діпробудіндустрія.

Проєкти кінця 1950-х — І-ї половини 1960-х років відрізнялися гармонійним масштабом, адміністративні споруди мали невеликі об'єми, типові проєкти житлових будинків були п'яти поверховими, у деяких містах застосовувались проєкти 9-і поверхових веж Київпроєкту.

У ІІ-й половині 1960-х почали розробляти проєкти більш масштабних споруд, реалізація проєктів прийшлася переважно на початок 1970-х років. Були покращені наявні серії житлових будинків, які також отримали 9 поверхів, дані споруди можна віднести до другого покоління індустріального будівництва. За новими проєктами у Одесі наприкінці 1960-х почали будувати Таїровський житловий масив.

В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, Олексій Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: Андрій Добровольський, Віктор Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).

1970-і рр.Редагувати

В середині 1970-х років робляться спроби налагодити монолітне будівництво, у Одесі місцевим Діпромістом була створена Т-подібна секція, варіанти блокування яких дозворювали створювати різні за виглядом споруди, вона використовувалась до початку 1990-х років і окрім Одеси її можна зустріти також у Чорноморську. Особливе поширення монолітне будівництво отримало у Криму у зв'язку з сейсмічними умовами.

Наприкінці 1860-х розроблялися нові серії житлових будинків, які мали кардинально покращені характеристики, а саме більші площі квартір, зручне планування, мусоропроводи, лоджії та великі балкони. Стандартною стала поверховість у дев'ять поверхів. Проєкти були введені у дію всереднині 1970-х років, але переобладнання Домобудівних комбівнатів тривало певний час і такі проєкти стали основними у 1980-х роках, а якісність проєктів зобезпечила їх використання до середини 2000-х років. Значно зростає кількість проєктів розроблених в УРСР, у Київі та Харкові були розроблені серії 87, 94, 96, 163, 134, 161. Застосовані серії панельних будинків зміювались від міста до міста, що дозволяло урізноманітнути вигляд нових районів, також деякими ДБК використовувались модіфікоівані у бік декоративності вироби. На початку 1980-х у Одесі була введена у дію спеціально розроблена для неї серія 12 та 16 поверхових будинків 141 серії (таож ОГ або ОГ-16). Як і у деяких інших столицях СРСР та Ленінграді спеціально для Києва були розроблені окремі серії житлових будинків.

Окремо слід згадати 87 серію, яка містила проєкти житлових будинків та гуртожитків з цегли самої різної поверховості. Дана серія використовувалась майже по всій Україні і була масовою.

В середині 1980-х років у радянському союзі з'явилася нова концепція проєктування, де найменшою одиницею була не панель, а блок-квартира, вона отримала назву Адресан проєктно-виробнича система АПВС. Вона дозволила скоротити номенклатуру виробів та забеспечити більш гнучке проєктування. В Україні були розроблені варіанти АВПС на базі серії 94 та К-134. Перші будинки з'явилися у 1894—1985 рр. у Київі та Чернігові. Пізніше будівництво АПВС було впроваджено у Сімферополі, Іванофранківську, Кривому Розі. Була розроблена АВПС для Одеси, але у зв'язку із закртиттям на початку 1990-х домобудівного комбінату до її реалізації та і не перейшли.

Також всередині 1980-х була збільшена поверховість поширених проєктів з 9 до 10 поверхів, такі будинки можна зустріти, наприклад, у Одесі, де використовувались 10-і поверхові проєкти 94 та 87 серій.

Зростає значення регіоналізму у архітектурі, на західній Україні у деяких проєктах були втілені традиційні для даного регіону архітектури.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

Бруталізм і регіоналізмРедагувати

У Радянському союзі бруталізм з'явився з великим запізненням — у 1880-х роках і практично витіснив чистий модернізм. На вигляд житлових споруд він практично не вплинув у наслідок того, що проєкти останнього третього покоління індустріального будівництва були розроблені ще у 1870-х роках, але і тут існував певний простір для застосування — на деяких комбінатах, наприклад на Одеському перейшли до використання бетонних огорож балконів і ґрат балконів сходових кліток у 94 та 140 серіях. У 87-серії використовувались пластичні об'єми балконів сходових кліток, які також можна віднести до бруталізму. Більше можливостей для впровадження стилю мало будівництво за індивідуальними проєктами з місцевих матеріалів та монолітного бетону, також яскраво представлений бруталізм у громадських спорудах.

Одночасно у республіці отримала розвиток концепція регіоналізму, за якою пропонувалось використовувати характерні для того чи іншого регіону. Наприклад проєкти індивідуальних житлових будинків розподілялись на групи: північ-схід, захід, південь. Особливо виразною була архітектура західної групи — тобто на Західній України, де будинках різного призначення використовувались елементи карпатської архітектури, черепичні схили дахів.

1990-і рокиРедагувати

У даний період використовуються ті ж самі серії дитлових будинків третього покоління індустріального будівництва, що і у радянські части. У 1991 році Україна отримала незалежність, у той час припинилося державне фінансування масового житлового будівництва, один за другим почали зачинятися Домобудівельні комбінати, де вироблялися бетоні панелі. Продовжувати панельне будвництво у більшості стало не можливим і таким чином основною стала 87 серія, яка будувалася з цегли, деякі серії з бетоних блоків, а також придбані у ще працюючих комбінатах інших міст набори виробів для будівництва панельних будинків. Продовжував працювати і комбінат Міністерства оборони, де виробляли вироби 101 серії. Також певне поширення отримало і будівництво за індівідуальними проєктами, зокрема монолітне будівництво.

Сучасність, 21 століттяРедагувати

 
Житловий комплекс «Арк Палас №1»Одеса. ЖК «Арк Палас», арх. Юнаков

На початку 2000-х років ще використовуються деякі серії радянських часів, але перевагу отримли нові проєкти 10-и поверхових будинків з цегли, вони були збудовані за новими нормами з відкритими балконами незадимляємих сходів Н1.

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.

Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

Цивільна архітектура України зламу XX—XXI стРедагувати

 
Готель «Галицька цитадель», Львів, ревіталізація форту побудови 1852-1854 рр.

  • Мерія міста Енергодар, Запорізька обл.

  • Спортивний комплекс «Іллічівець», Маріуполь

  • Тернопіль. Бізнес-центр на проспекті Бандери, 63

  • Культурно-археологічний комплекс "Пересопниця".

  • Виставковий центр «Lemberg» у Львові на вулиці Богдана Хмельницького.

Сакральна архітектура України зламу XX—XXI стРедагувати

Старовинні плани декотрих міст УкраїниРедагувати

  • План Проскурова 1824 р. землеміра Екстера (нині Хмельницький)

  • План Маріуполя з проєктом фортечного муру на заході 1784 р.

  • План Сум 1787 року.

  • План Одеси. 1867 р.

  • План Чернігова. 1908 р.

Народна архітектураРедагувати

Окремою сторінкою української архітектури можна назвати архітектуру народну. До найпоширеніших зразків української архітектури, що збереглися до наших часів, відносяться дерев'яні храми (див. Дерев'яні храми України). Оскільки дерев'яні пам'ятки потребують особливого догляду, ці зразки архітектури часто перевозяться до спеціальних заповідників.

Найвідоміші музеї у яких можна побачити відреставровані пам'ятки архітектури XVIII—XIX ст:

та інші.

Ратуші в УкраїніРедагувати

 
Бучацька ратуша, фото 2006 р.

Ротонди в УкраїніРедагувати

 
Підгірці. Католицька церква-ротонда Св. Йосипа, 1766 р.
 
Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці (1800 р.) село Вибранівка, Львівська область

Малі архітектурні формиРедагувати

 
Садиба Антоніни, Україна. Вартівниця перед парадним двором.

Видатні українські архітекториРедагувати

  • Паоло Фонтана (* 1696 — †1765) — видатний волинський архітектор доби пізнього бароко.
  • Бернард Меретин (*кінець 17 століття — †1759) — визначний архітектор епохи пізнього бароко та рококо німецького або італійського походження. Будував на західних землях України.
  • Ян де Вітте (8 червня 1707 Кам'янець-Подільський — †24 грудня 1785 там само) — граф, військовий інженер та архітектор епохи пізнього бароко.
  • Степан Ковнір (*1695 — †1786) — український архітектор XVIII ст., майстер українського бароко.
  • Іван Григорович-Барський (1713—1785) — архітектор, представник українського бароко.
  • Іван Левинський (1851—1919) — видатний галицький архітектор, представник стилю сецесія
  • Владислав Городецький (1863—1930) — польсько-український архітектор-модерніст, підприємець, меценат.
  • Олексій Бекетов (19 лютого (3 березня) 1862, Харків — †23 листопада 1941, Харків) — український архітектор і педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941).
  • Володимир Січинський (1894 — 1962) — архітектор, графік і мистецтвознавець.
  • Борис Жежерін (1912—2006) — Заслужений архітектор України, академік архітектури, Лауреат державної премії з архітектури.

Вибрані плани архітектурних споруд УкраїниРедагувати

 
Франц Мехович. Київ. Католицька церква св. Олександра, план, 1836 р.
 
План Театру Скарбека, 1842 р., Львів.