Вороновиця
Воронови́ця — селище міського типу в Україні, у Вінницькому районі Вінницької області. Розташоване поблизу невеликої річки Воронки — притоки Південного Бугу. Через Вороновицю пролягає автошлях та залізнична колія. Населення — 6 433 (2020).
| смт Вороновиця | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| |||||
 | |||||
| Країна |  Україна
| ||||
| Область | Вінницька область | ||||
| Район/міськрада | Вінницький район | ||||
| Рада | Вороновицька селищна рада | ||||
| Код КАТОТТГ: | |||||
| Облікова картка | Вороновиця | ||||
| Основні дані | |||||
| Засноване | 1391 | ||||
| Магдебурзьке право | 1748 | ||||
| Статус | із 1956 року | ||||
| Площа | 10,9 км² | ||||
| Населення | ▼ 6 433 (01.01.2020)[1] | ||||
| Густота | 602.2 осіб/км² | ||||
| Поштовий індекс | 23252 | ||||
| Телефонний код | +380 432 | ||||
| Географічні координати | 49°05′56″ пн. ш. 28°40′59″ сх. д. / 49.09889° пн. ш. 28.68306° сх. д.Координати: 49°05′56″ пн. ш. 28°40′59″ сх. д. / 49.09889° пн. ш. 28.68306° сх. д. | ||||
| Висота над рівнем моря | 245 м[2] | ||||
| Водойма | річка Воронка | ||||
| Відстань | |||||
| Найближча залізнична станція: | Вороновиця | ||||
| До станції: | 4 км | ||||
| До райцентру: | |||||
| - фізична: | 20,9 км | ||||
| - залізницею: | 22 км | ||||
| - автошляхами: | 24,8 км | ||||
| До обл. центру: | |||||
| - фізична: | 20,9 км[3] | ||||
| - залізницею: | 22 км | ||||
| - автошляхами: | 24,8 км | ||||
| Селищна влада | |||||
| Адреса | 23252, Вінницька обл., Вінницький р-н, смт Вороновиця, вул. Козацький шлях, 64, 58-76-52 | ||||
| Голова селищної ради | Ковінько Олександр Геннадійович | ||||
| Веб-сторінка | Вороновицька ОТГ | ||||
| Карта | |||||
  Вороновиця | |||||
 Вороновиця | |||||
| |||||
|
| |||||
У центрі смт Вороновиці розташований костел Михаїла Архангела (XVIII ст.), трибанна дерев'яна Михайлівська церква (XVIII ст.). Костел був закладений у 1793 Францом Ксаверієм Грохольським, а закінчив його будувати Ян Непомуцен Грохольський.
У спорудженому в селищі в 70-х роках XVIII століття палаці міститься Вороновицький музей історії авіації та космонавтики України та музей кобзарського мистецтва (меморіальна кімната-музей кобзаря Володимира Максимовича Перепелюка).
ІсторіяРедагувати
Перша згадкаРедагувати
Вороновиця належала знаменитій шляхетській руській родині Вороновичів гербу Кміта або пізніше Кмітів. Вороновичі походять від лицаря Ворони. Вороновиця згадується в письмових джерелах також як Воронове Городище. З Вороновичів походили перші вінницькі старости: Олександр Воронович, Матвій Кміта.
Перша згадка про Вороновицю зустрічається у писемних джерелах за 1391 рік. В той час у Вороновиці нараховувалось 110 осель.
Донька Івана Вороновича, вийшовши заміж за Михайла Ласку, отримала Вороновицю в посаг. Від родини Ласків Вороновиця разом з Теофілою Ласка перейшла до Мартина Радзимінського. Через шлюб Анни Радзимінської з Михайлом Грохольським Вороновиця перейшла до Грохольських. В середині XVIII століття Вороновиця стає власністю Михайла Грохольського г. Сирокомля, і зостається в цій сім'ї понад 100 років.
За указом короля Августа III у 1748 році Вороновиця одержує статус міста.
Палац ГрохольськогоРедагувати
У 70-х роках XVIII століття Францішек Ксаверій Грохольський будує на місці старого панського маєтку великий палац. Палац було побудовано в стилі раннього класицизму, в 1770–1777 рр. Архітектурні прийоми будівництва запозичені із італійської архітектурної епохи Палладіо — палаци з легко вигнутими бічними крилами. Схема палацу — головний об'єм палацу з портиком та фронтоном, який доповнюється по боках галереями, що закінчуються павільйонами. Архітектором був німецький архітектор Лоренц Гедон.
Триповерховий об'єм палацу є центром композиції маєтку. Він розташований на найвищому пагорбі місцевості. За допомогою широко розкритих напівовальних крил, будинок наче обіймав тих, хто наближався до палацу. По периметру крила охоплює орнамент із гірлянд плодів і квітів, який чергується з черепами биків — мотив букраніїв, запозичений з архітектури Стародавнього Риму. Антоні Грохольський під час свого перебування в Римі та Ліворно в 1797 закупив там 519 картин відомих французьких, голландських, фламандських та італійських художників, також Тіціана. Крім того палац мав полотна Рембрандта, Рубенса. Частина колекції була замурована в стіні і з часом була знищена вологою.
Загальна площа приміщення будинку 2500 м². В приміщенні розташовано 43 кімнати:
- 1-й поверх — вестибюль, гардероб, прийомна, служби.
- 2-й поверх — парадні кімнати, їдальня, кабінети, бібліотека.
- 3-й поверх — жилі кімнати, приміщення для прислуги. Найбільш парадними і багато оформленими були зали другого поверху південного крила, де зберігся скульптурний декор стелі (тепер тут розташований музей авіації та космонавтики). Решту займає школа.
Палац був оточений парком, закладеним в кінці XVIII ст. Територія парку спланована за принципом французьких парків XVIII ст. Перед головним фасадом був розташований круглий партер, оточений цегляною огорожею. З правої сторони палацу була стайня на сто козацьких коней. Головна алея була засаджена липами.
Археологічні знахідкиРедагувати
У червні-липні 2019 р. поблизу населених пунктів Вороновиця, Глинськ та Гущинці археологічна експедиція ІА НАН України «Уличі» спільно з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм віднайшли три нові городища уличів[4].
Вороновиця в XIX століттіРедагувати
Останнім власником вороновицького маєтку із Грохольських був Адольф Грохольський, після його смерті палац і маєток перейшов його брату Людгарту. За постановою російського уряду Людгарт Грохольський змушений був продати свій маєток. Від арешту та заслання в Сибір врятував його місцевий козак Іван Містота, попередивши вночі, що будинок оточений російськими військами. Грохольський продав маєток Можайському. А будинок в 1869 р. придбав в Одесі на торгах Микола Федорович Можайський — капітан II рангу. Але згодом новий володар трагічно загинув, і управляти маєтком приїжджає брат покійного — капітан І рангу Олександр Можайський. Він проживав у садибі з 1869 по 1876 р.
Експерименти МожайськогоРедагувати
За період життя у Вороновиці Олександр Федорович крім того, що обіймав посаду Брацлавського мирового судді, він виконав значну роботу, яка передувала побудові повітроплавального снаряду. Він проводив досліди з птахами, вивчаючи умови горизонтального польоту, моделює велетенські повітряні змії. Саме, проживаючи у Вороновиці, Можайський виготовляє свою першу модель. Вона складалась із невеличкого човника, у середині якого вміщена годинникова пружина. Човник встановлений на чотирьох коліщатах, які слугують для розбігу і приземлення. До бортів човника прикріплено крильце, застосовано невеликий пропелер, вертикальне та горизонтальне оперення. Для випробовування своєї моделі Олександр Федорович вибрав високий пагорб на березі р. Південний Буг біля с. Потуш, що в урочищі Дубина, де розташовувалася дача Можайських. Планер прив'язували довгою мотузкою до трійки коней. Коли коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом, при зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку. Польоти на повітряному змії дали можливість О. Ф. Можайському правильно визначити розміри підйомної поверхні, здатної тримати літальний апарат, важчий за повітря, з людиною. Олександр Федорович з новою енергією береться за свої літаючі моделі і значно удосконалює їх.
У 1876 році О. Ф. Можайський вирішує переїхати до Петербурга, щоб там, як він писав: «Подальшими дослідами над моделями перевірити свій проект повітроплавання».
Повітряний змій Можайського зберігався досить довго. Виявлено, що у 1890-х роках молодий Можайський (Микола Миколайович) відремонтував змія і демонстрував його польоти на дачі «Дубини». Дача Можайських «Дубина» згоріла в 1918 році, згоріла і модель планера. Сьогодні на місці випробовування апарату встановлено пам'ятний знак, збереглись залишки парку, який був біля дачі.
В кінці 19 ст. тут був костел, церква мурована 1777 р, синагога, молитовний будинок, 320 осель, 2035 мешканців, 2 класова школа, 4 млини, 72 ремісники, цукроварня закладена 1874.
Багато чого бачило на своєму віку Вороновиця: коронованих осіб, революції, війни репресії, будівництво світлого майбутнього, всі ці катаклізми пережив палац Грохольських.
Радянський періодРедагувати
За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Вороновиця стала центром Вороновицького району.[5]
ГолодоморРедагувати
Під час другого голодомору у 1932–1933 роках, проведеного радянською владою, загинуло 27 осіб[6].
21 століттяРедагувати
24 грудня 2018 року парафія храму Чуда архістратига Божого Михаїла в Хонях району оголосила про перехід з юрисдикції УПЦ (МП) до Православної Церкви України[7].
ЕкономікаРедагувати
ТранспортРедагувати
Станція Вороновиці (3 рази на тиждень поїзд Вінниця — Гайворон).
Пам'яткиРедагувати
МузеїРедагувати
Музей історії авіації та космонавтики УкраїниРедагувати
Музей кобзарського мистецтваРедагувати
У приміщенні палацу Грохольських працює також музей кобзарського мистецтва (меморіальна кімната-музей кобзаря Володимира Максимовича Перепелюка).
Відомі людиРедагувати
- Бонковський Денис Федорович (1816—1881) — український поет, композитор, перекладач.
- Адольф Норберт Еразм Ґрохольський — учасник польського повстання 1831, син теребовлянського старости Яна Непомуцена.[8]
- Франциск Грохольський (1730—1792) — державний, політичний і військовий діяч Речі Посполитої, меценат, сеймовий посол, підкоморій королівський, учасник Тарговицької конфедерації.
- Корабльов Андрій Віталійович — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
- Олійник Григорій Микитович (1916—1953) — радянський військовий льотчик, учасник німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу.
- Сегеда Юрій Васильович — український поет і прозаїк.
У 1897–1899 роках у Вороновиці мешкала сім'я німецького купця-колоніста Фрідріха Бурґгардта та балтійської німки Каттіни Сідонії Тіль, у якій виховувався син Освальд, котрий згодом стане відомим українським поетом Юрієм Кленом, близьким другом Миколи Зерова, Максима Рильського, Олени Теліги. Тут він, як стверджує в своїй книзі «Юрій Клен в житті і творчості» дослідник , літературознавець, доктор Дмитро Бучинський, розпочав своє навчання у школі.
ПриміткиРедагувати
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2020 року (PDF)
- ↑ http://www.fallingrain.com(англ.)
- ↑ http://maps.vlasenko.net(рос.)
- ↑ Сезон археологічної експедиції «Уличі» на Побужжі // Інститут археології Національної академії наук України
- ↑ Вінницька область у складі УРСР. ВОРОНОВИЦЯ
- ↑ Голод 1921—1923 і українська преса в Канаді. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, — 2008 — 1000 с. 978-966-355-024-4
- ↑ На Вінниччині ще шість парафій приєдналися до Православної Церкви України
- ↑ K.Rolle. Grocholski Adolf Norbert Erazm (1797—1863) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Kraków — Warszawa: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1960.— Tom VIIІ/4. — Zeszyt 39. — S. 584.
Джерела та літератураРедагувати
- Д. С. Вирський. Вороновиця // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 634. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
- В. Т. Дем'яненко. Вороновиця // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України. — К. : Ін-т енцикл. дослідж. НАН України, 2001–2020. — 10 000 прим. — ISBN 944-02-3354-X.
ПосиланняРедагувати
- Фотополювання. Вороновиця
- Розклад руху приміських поїздів по ст. Вороновиця
- Вороновиця. Замки та храми України. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2008-05-19.
- Вороновиця. Дерев'яні храми України. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2008-05-19.
- Вороновиця. Вінницький краєзнавчий музей. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2008-05-19.
- Woronowica // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1893. — Т. XIII. — S. 956. (пол.)
- Стаття Вороновиця, Інформаційно-пізнавальний портал | Вінницька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 630 с.)