Територіальна громада України

об'єднання жителів декількох населених пунктів в Україні, що мають єдиний адміністративний центр

Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр (за Законом України «Про місцеве самоврядування»)[1].

Території територіальних громад України

Згідно зі статтею 140 Конституції України територіальна громада — це жителі села, селища, міста чи добровільне об'єднання жителів кількох сіл у сільську громаду[2].

Території територіальних громад формують райони, декілька районів утворюють області. Станом на 2021 рік в Україні нараховується 1469 громад, сформованих шляхом об'єднання сіл, селищ і міст. Міські громади міст Києва та Севастополя, а також Чорнобильська зона відчуження мають особливий статус і не входять до складу жодного району та області. Автономна Республіка Крим поки що не поділена на громади.

Основними ознаками територіальної громади є спільна територія існування, наявність спільних інтересів місцевого значення, соціальна взаємодія членів громади в процесі забезпечення цих інтересів, психологічна самоідентифікація кожного члена з громадою, спільна комунальна власність, сплачування комунальних податків[3].

За чинним законодавством території громад не є адміністративно-територіальними одиницями, проте мають окремі коди КАТОТТГ.

Територіальна громада, адміністративним центром якої визначено місто, є міською територіальною громадою, центром якої визначено селище міського типу, — селищною, центром якої визначено село, — сільською.

ІсторіяРедагувати

У Київський РусіРедагувати

 
«Псковське віче» (Віктор Васнєцов)

У Київській Русі питання запрошення князя на престол, комплектування ополчень і виборів ватажків вирішувалися народними зборами — віче, участь у яких брали всі вільні жителі міста, які мали власне господарство, але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. Воно скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, на знак протесту проти політики князя. Воно могло виконувати функції суду, укладати договори з князями. Вперше в літописі воно згадується у 1068 році, востаннє — у 1202 році[4].

Органом місцевого селянського самоврядування була верв, що об'єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Земля, ліси, пасовища, інші земельні угіддя були колективною власністю усіх членів. Члени верви несли взаємну відповідальність за сплату данини та скоєні на території громади злочини або переховування злочинців (наприклад, за вбивство на території громади княжого мужа її члени платили 80 гривень, а за простолюдина — 40[5]). Функції управління у верві здійснювали копні збори. Верховний суд на основі звичаєвого права вершив судочинство[4].

Подальша історіяРедагувати

За часів Великого Князівства Литовсько-Руського, а потім — Речі Посполитої, місцеве самоврядування на теренах України набуло розвитку у формі війтівства.

У середньовіччі міста в Україні за своїм політико-правовим статусом поділялися на державні, приватні та церковні. У перших існувала державна адміністрація на чолі зі старостою (вона відала заміром, центральною частиною міста і приписаними селянами з навколишніх сіл, опікалася питаннями оборони, збирала податки). Міську громаду представляв війт. Компетенції війта та старости розмежовувалися. У приватних містах війт захищав інтереси громади перед феодалом, інколи навіть у суді. До кінця ХІІІ ст. збиралися міські віча, що існували ще за Київської Русі.

З ХІІІ ст. в українських містах починає запроваджуватися магдебурзьке (німецьке) право. Хоча перший документ про надання німецького права зберігся лише від 1339 року (про надання Болеславом Тройденовичем німецького права місту Сяноку), але можна припустити, що фактично німецьке право було заведене у містах Галицько-Волинської держави ще з кінця ХІІІ ст. Наприкінці XIV століття починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом литовські князі. У 1374 таке право отримав Кам'янець на Поділлі, в 1390 — Берестя, а далі — цілий ряд інших міст. Наприкінці XV століття магдебурзьке право отримав Київ.

Суть магдебурзького права полягала у вивільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та наданні місту самоуправління на корпоративній основі. Міщани становили громаду із власним судом і управою. На чолі управи ставали виборні бурмістри і райці, на чолі суду — війт і лавники. Їхній юрисдикції підлягали не тільки міщани, а й цехові ремісники та приписані до міста селяни. Надання місту Магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з боку феодалів та адміністраторів великих князів. Міське самоврядування передбачало право громадян обирати собі повноважну раду строком на один рік. Колегія райців обирала бурмістра. Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво містом всіма господарськими справами громади. Магдебурзьке право передбачало також обрання лави — органу судової влади на чолі з війтом. Лавники обиралися на все життя. Війт, як правило, призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Разом з Магдебурзьким правом міста отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, землею, запроваджували податки тощо.

Українське населення міст прагнуло до участі в місцевому самоврядуванні. Після битви козаків з польським військом під Зборовом між Хмельницьким і поляками був укладений мирний договір (Зборівський трактат, затверджений сеймом наприкінці 1649 року), що передбачав право православних міщан входити до складу муніципальних урядів.

За часів Гетьманщини «з-під юрисдикції полковників були вилучені міста, що мали самоврядування на основі магдебурзького права, підтверджене царськими грамотами». Ці міста отримали у власність значні земельні володіння: поля, сінокоси й ліси. На утримання органів міського самоврядування йшло мито з привізного краму, з ремісників, із заїжджих дворів та лазень, з млинів, броварень, цегелень, «мостове», «вагове» тощо.

Законодавчий статус у період 2015-2020 роківРедагувати

Об'єднані територіальні громади (ОТГ) на початку адміністративно-територіальної реформи мали утворитися внаслідок добровільного об'єднання суміжних територіальних громад сіл, селищ, міст. У селах, де проживає понад 50 жителів, мали обирати сільського старосту, який входив до виконкому об'єднаної ради[6].

Після об'єднання рада територіальної громади отримує ресурси населених пунктів і відповідні повноваження. Крім цього, ОТГ переходять на прямі бюджетні відносини з державним бюджетом, не підпорядковуються районній раді, а самі визначають напрямок розвитку та на що витрачати зароблені гроші. Створення ОТГ робить отримання адміністративних послуг ближчим до людей: у кожній ОТГ створюється свій центр надання адміністративних послуг. Об'єднані громади отримують такі ж доходи, які сьогодні отримують міста обласного значення, адже після об'єднання в бюджеті ОТГ залишається:

Із держбюджету тергромади напряму отримують гроші на освіту, медицину, спорт, культуру, соціальний захист.

Станом на 12 березня 2019 року в Україні було створено 884 об'єднані територіальні громади, в яких проживає 9,1 млн осіб[7].

Станом на 10 липня 2019 року кількість ОТГ сягнула 924, на території яких проживало 10 млн осіб[8].

Сучасний станРедагувати

У травні 2020 року КМУ затвердив території та адміністративні центри територіальних громад, охопивши всі населені пункти України. Усього було затверджено 1470 громад.

12 серпня 2020 року Соколівська громада Черкаської області увійшла до Жашківської[9]. Таким чином, громад стало 1469.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»
  2. РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 140 Конституції України (справа про об'єднання територіальних громад). 
  3. Мороз О. Територіальна громада: сутність, становлення та сучасні українські реалії. — Науковий вісник. — 2008. — Вип.2
  4. а б Демократичні інституції в системі органів влади Київської Русі Архівовано 31 травень 2016 у Wayback Machine. — Переглянуто: 23 травня 2015
  5. Руська Правда. Розділ «Про вбивство». — Переглянуто: 23 травня 2015
  6. 15 питань та відповідей про децентралізацію в Україні. businessviews.com.ua. Архів оригіналу за 2018-08-16. Процитовано 2019-03-26. 
  7. Мінрегіон оприлюднив оновлений моніторинг децентралізації. decentralization.gov.ua. 2019-03-12. Архів оригіналу за 2019-03-26. Процитовано 2019-03-26. 
  8. 91 район в Україні зволікає з реформою. «Наслідки чиєїсь бездіяльності в районах відображаються на якості життя людей», - В’ячеслав Негода. decentralization.gov.ua. 2019-07-10. Процитовано 2019-07-25. 
  9. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про внесення змін у додаток до розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 р. № 728» від 12 серпня 2020 р. № 996-р.

ПосиланняРедагувати

  • Громада територіальна // Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015.

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Фінанси об‘єднаних територіальних громад: детермінанти та пріоритети розвитку : монографія / Н. Я. Спасів. – Тернопіль : ТНЕУ, 2018. – 480 с. – ISBN 966-654-522-3.