Війт — керівник тутешнього (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Литовському князівстві, Польщі та Україні.

Війт Микола (1867)

Слово війт походить через пол. wójt, woyt від нім. Vogt і далі від середньовіч. лат. vocatus, лат. advocatus («покликаний на допомогу», звідки також і «адвокат»).

Історія ред.

У середньовічній Німеччині Vogt — намісник імператора (нім. Reichsvogt; розрізнялися міський /нім. Stadtvogt/ і земський /нім. Landvogt/ фогти), водночас і суддя. В містах Галицько-Волинської держави а згодом Речі Посполитої (Польщі, України, Литви й Білорусі), заснованих на магдебурзькому праві, у XIIIXVIII століттях спершу спадковий, а пізніше виборний голова місцевого суду та керівник місцевого самоврядування[1]. За твердженням Дениса Зубрицького, голова суду у Львові XIV-XVIII століть[2].

Війти у приватних (дідичних) містах призначались власником або вибирались громадою.[3]

Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. За свою службу війт брав частину податків і судових оплат. Він міг свій уряд відступити або продати. Подекуди саме місто відкуплювало війтівство, і тоді війт був виборним.

Грушевський стверджував, що викуп панами (шляхтою-дідичами) привілейованих війтівств у Галичині часто призводило до того, що експуатація селян зосереджувалась в одних руках, а привілеї селян, про які йшлось в локаційному акті, втрачали свого оборонця, яким мав бути війт.[4]

Прерогативи: загальна адміністрація, управління міською власністю і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних (див. Лавники). Свою владу війт ділив з міською радою, на вибір якої війт мав вплив.

Війтів у містах затверджував гетьман. На Лівобережній та Слобідській Україні війти (старости) були й у селах, де їх обирала сільська громада.

Посада війта існувала в українських селах до 18 століття, а в містах — до скасування магдебурзького права на початку 19 століття. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 19211939 роках на українських землях, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці — ґміни.

Уведена посада війта була як міського голови (був наприклад і в м. Києві); старшина, міський старшина; різновид поліцейського тисяцького або п'ятисотенного в містечках або посадах, або голова над декількома сотськими; місцями це сільський староста або навіть убраний на поле десяцький з робітниками. Різновид цього «ключвійт» — староста ключа, волості; голова поселення. Від слова «війт» підпорядкована земля й поселення його юрисдикції — війтівство, йому приналежний; війтівський, до нього стосовний; звання, посада особи війта. Війтувати — бути війтом, керувати війтівством[5].

Від цього слова походять такі прізвища як Войтович, Войтів, Війтович, Вайтовіч, Войтенко, Войт, Старовойт, Войтко, Войтюк

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Василь Яременко, Оксана Сліпушко (укладачі). Тлумачний словник української мови. — К. : Аконіт, 2000. — том 1 (А-Є). — С. 472. — ISBN 966-7173-02-X.
  2. Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa [Архівовано 13 лютого 2015 у Wayback Machine.]. — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — 492 s. — S. 21. (пол.)
  3. Созанський Іван. З минувшини міста Бродів. — Львів : НТШ, 1911. — 69 с. — С. 4.
  4. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 177.
  5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка (Современное написание слов. Републикация выполнена на основе II издания 1880—1882 гг.) (рос.)

Література ред.

Посилання ред.