Маринченко Євгенія Олександрівна
Мари́нченко Євге́нія Олекса́ндрівна (28 лютого [12 березня] 1916, Петроград, Російська імперія — 15 червня 1999, Київ, Україна) — український радянський архітектор. Народний архітектор України (1997), лауреат Шевченківської премії 1971 року за створення проєкту Палацу культури «Україна». Дочка архітектора Олександра Маринченка.
Маринченко Євгенія Олександрівна | |||
---|---|---|---|
1930-ті роки | |||
Народження | 28 лютого (12 березня) 1916 | ||
Смерть | 15 червня 1999 (83 роки) | ||
Країна (підданство) | СРСР Україна | ||
Навчання | Київський інженерно-будівельний інститут | ||
Діяльність | архітекторка | ||
Праця в містах | Київ | ||
Найважливіші споруди | Палац «Україна» (1965–1970, у співавт.) Комплекс будівель та садово-парковий ансамбль санаторію «Пуща-Озерна» (1946–1973) | ||
Містобудівні проєкти | житлові квартали у Києві, Миколаєві, Одесі, Харкові, Херсоні (1950–1970-ті pp.) | ||
Нагороди | |||
Премії | |||
Звання | |||
Батько | Маринченко Олександр Іванович |
Біографія
ред.Народилася 28 лютого (12 березня) 1916 року в сім'ї архітекторів.
Дід з боку матері — Толстой Євгеній Олексійович, інженер—архітектор, обіймав посаду завідувача Київським імператорським палацом (Маріїнський палац). Мав трьох доньок. Задля належного виховання дітей Євгеній Олексійович додатково працював у кредитному товаристві, Земельному банку, Фундуклеївській гімназії та в Інституті шляхетних дівчат.
Одна з доньок побралася з архітектором-художником Олександром Маринченком. Свою першу доньку творче сімейство назвало на честь діда — Євгенією.
Молоде подружжя закінчило Київське художнє училище (архітектурне відділення). Батько, Олександр Іванович, продовжив навчання в Київському художньому інституті, став знаним у Києві архітектором, викладачем, автором книг з архітектури, захистив вчену ступінь кандидата наук архітектури.
Я отримала в сім'ї архітектурне виховання, яке так само необхідне людині, як художнє і музичне, адже все наше життя постійно оточене архітектурою, яку потрібно навчитися бачити. Вже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об'ємів. Поряд з любов'ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури. | ||
— Євгенія Маринченко, Архів Є. О. Маринченко, к. № 1, п. № 1 // Національний заповідник «Софія Київська». |
У школі вподобала уроки малювання. Незмінний художник у редколегії шкільної стінгазети (так само у технікумі, інституті). Удома часто малювала аквареллю. Особливо захоплювалася пленерним живописом.
1931 року закінчує семирічку і поступає до архітектурного факультету будівельного технікуму.
З 1934 року працює на будівництві, зарекомендовує себе як здібний відповідальний керівник. В одній з архітектурно-проєктних майстерень працює помічником архітектора.
Протягом 1935–1941 років навчається в Київському інженерно-будівельному інституті у відомих архітекторів Олександра Вербицького та Петра Юрченка. Захищає дипломну роботу за темою «Палац культури заводу Арсенал в Києві».
З 1943 року працює в Києві на відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель: Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику, актової зали КПІ.
З 1945 року — у проєктному інституті «Діпроцивільпромбуд».
Перше помітне і значуще втілення творчості Євгенії Олександрівни — проєкт комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці, що на той час знаходився за межами Києва. Генеральний план лікувального комплексу розроблений 1946 року. Подальше проєктування і будівництво велося впродовж майже 20 років.
За проєктування і участь у будівництві санаторію «30 років Радянської України» Євгенія Маринченко нагороджена премією та почесною грамотою на республіканському конкурсі за найкращі побудовані об'єкти цивільного будівництва в 1949 році.
Первісне ядро санаторію, що в 1990-х роках отримав назву «Пуща-Озерна», є пам'яткою архітектури першого повоєнного десятиріччя XX століття.
-
Пропілеї, 1948
-
Пропілеї
(вигляд з боку санаторію) -
Лікувально — приймальний корпус (водолікарня)
1948–1949 -
Водолікарня
(центральний вхід) -
Водолікарня
(правий фланг фасаду) -
Куточок садово-паркового ансамблю
Одночасно з роботою над комплексом санаторію, створила понад 70 проєктів споруд різного цільового призначення:
- будинки у Києві по вул. Нагірній, Золотоустівській, Бастіонній, Михайла Бойчука, Повітрофлотському проспекті;
- нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові;
- житловий масив Новобіличі в Києві;
- селище Південно-Українського каналу біля села Новокиївка;
- клуби, будинки відпочинку, їдальні, кінотеатри.
Понад 30 проєктів було реалізовано.
З початку 1960-х років у творчому колективі працює над окрасою своєї біографії зодчого — проєктом і будівництвом Кіноконцертного залу (Національний палац «Україна»).
За будівництво Палацу «Україна» Євгенії Маринченко присвоєно почесне звання «заслужений архітектор УРСР», за створення проєкту Палацу «Україна» — Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).
Національний палац «Україна» отримав статус пам'ятки архітектури 1970-х рр.[1].
У 1971–1973 роках виконала декілька проєктів.
1973 року (лютий—березень) з групою спеціалістів відряджена до Іраку, де виконала проєктні начерки зі створення Палацу культури в Багдаді.
1975 року за її авторства трьома мовами (українською, російською, англійською) вийшло перше видання книги «Палац культури „Україна“ в Києві»[2] (друге — 1979 року).
У Києві з 1980 і до кінця життя мешкала за адресою: вул. Мала Житомирська, 10[3].
Наприкінці життя активно співпрацювала з Українським товариством охорони пам'яток історії та культури.
Основні споруди
ред.- комплекс будівель і садово-парковий ансамбль санаторію «Пуща-Озерна» (1946—1973);
- Національний палац мистецтв «Україна» (1965—1970);
- житлові квартали в Одесі та Херсоні (1951—1954);
- житлові та громадські будинки в Києві (1955—1972);
- житлові квартали в Миколаєві.
Відзнаки і нагороди
ред.- Ордени Трудового Червоного Прапора (1971), «Знак Пошани» (1966).
- Почесні звання заслужений архітектор УРСР (1970) — за будівництво Палацу «Україна», народний архітектор України (1997) — за вагомі досягнення у праці, високу професійну майстерність[4].
- Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971) — за створення проєкту Палацу «Україна» (у співавторстві).
- Медалі, премії, грамоти
Примітки
ред.- ↑ Постанова Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 943 «Про включення Палацу культури „Україна“ в м. Києві до списку пам'яток архітектури України, що перебувають під охороною держави».
- ↑ Палац культури «Україна» в Києві / Є. О. Маринченко. — К. : Будівельник, 1975. — 63 с. : іл.
- ↑ Галина Бєльчикова, Михайло Кальницький. Житловий будинок 1969, у якому проживали Вірський П. П., Дерегус М. Г., Маринченко Є. О. http://pamyatky.kiev.ua/. Захоплюючий Київ. Архів оригіналу за 4 травня 2022. Процитовано 2 лютого 2015.
- ↑ Указ Президента України № 205/97 від 5 березня 1997 року «Про присвоєння почесних звань України». Архів оригіналу за 18 серпня 2021. Процитовано 31 січня 2015.
Джерела
ред.- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Маринченко Євгенія Олександрівна на офіційному сайті Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка [Архівовано 22 грудня 2015 у Wayback Machine.]
- Шакула С. Архітектор Євгенія Олександрівна Маринченко (1916-1999) та доля Михайлівського Золотоверхого собору. http://www.myslenedrevo.com.ua/. Архів оригіналу за 14 грудня 2014. Процитовано 2 лютого 2015.
- Невтомна служителька архітектури. До 100-річчя від дня народження Є. Маринченко (1916—1999) // Дати і події [Архівовано 30 квітня 2016 у Wayback Machine.], 2016, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (7) / Нац. парлам. б-ка України. — К., 2016. — С. 69–72.