Юрченко Петро Григорович
| Петро Григорович Юрченко | |
|---|---|
 | |
| Народився |
22 серпня 1900 село Медвин, нині Іванківського району Київської області |
| Помер |
23 липня 1972 (71 рік) Київ |
| Країна |
 УРСР |
| Діяльність | архітектор |
| Alma mater | Київський художній інститут |
| Галузь | Архітектура Мистецтвознавство |
| Заклад | Академія архітектури СРСР, Науково-дослідницький інститут теорії та історії архітектури і містобудування |
| Вчене звання | Доцент |
| Науковий ступінь | Кандидат архітектури |
| Вчителі | Альошин Павло Федотович |
| Відомий завдяки: | Дослідження української історичної архітектури, в тому числі дерев'яної архітектури, народного мистецтва |
Петро́ Григо́рович Ю́рченко (22 серпня 1900, село Медвин, нині Іванківського району Київської області — 23 червня 1972, Київ[1]) — український архітектор і мистецтвознавець. Кандидат архітектури (1941)[2]. Доцент (1938).
Біографія ред.
Після закінчення школи вступив в 1918 до Будівельно-технічного училища в місті Київ яке закінчив в 1922 році. Далі вступив і 1928 року закінчив Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Учень Павла Альошина.
Після отримання вищої освіти залишився викладати у Київському художньому інституті (1928—1941) та в Київському інженерно-будівельному інституті. (Згодом, через «малокультурні партійного ставленика і чистого адміністратора» Миколи Плехова був змушений піти з інституту.[3]) П. Юрченко взяв участь у розробці конкурсних проєктів Будинку кооперації в Харкові (разом з Й. Каракісом і В. Заболотним)[4]. У 1930 році Юрченко спільно з Й. Ю. Каракісом, М. Г. Гречиною, братами Холостенками і В. Г. Заболотним створили товариство «Жовтень»[5]. Згодом, в 1930-х роках працював у майстерні разом з Й. Каракісом і М. Холостенком[6]. У 1934 році брав участь в конкурсі на проєкт Урядового центру в Києві[7]. У 1937 році входив до Правління Спілки радянських архітекторів України[8]. З 1938 року — доцент. З 1941 року — кандидат архітектури.
Під час війни науково-викладацька діяльність була перервана, а сам Юрченко перебував на окупованій території, що згодом стало плямою в його біографії.
В 1944 році очолив Кабінет історії архітектури в Академії архітектури СРСР. 23 жовтня 1945 року був одним з членів правління Спілки радянських архітекторів УРСР, яке одноголосно висунуло Йосипа Каракіса на звання члена-кореспондента Академії архітектури УРСР[9]. З 1946-го — в утвореному на його базі Інституту історії і теорії архітектури (ІІТА) в складі Академії архітектури УРСР. Тимчасово виконував обов'язки директора інституту (1948).
У 1952 році отримав від Михайла Цапенко, нового директора ІІТА, офіційну характеристику, що фактично звинувачувала його у державній зраді, і був звільнений з інституту:
|
Роботи Юрченка з історії української архітектури вирізняються аполітичністю і дилетантизмом, відсутністю марксистського аналізу; у цих роботах не міститься викриття буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії українського мистецтва архітектури. Відомо також, що гр. Юрченко в роки Вітчизняної війни залишався в окупованому німцями Києві і співробітничав з фашистами. В силу цього гр. Юрченко не вселяє політичної довіри і не може бути залишений на роботі в інституті, який відає галуззю ідеології в архітектурі. | 
|
До Академії зміг повернутися тільки після смерті Сталіна в 1955 році; до Інституту — в 1957.
Помер 23 червня 1972 року, був похований на Байковому кладовищі.
Творчий доробок ред.
Юрченко разом із Григорієм Логвином і Юрієм Нельговським обстежував і вивчав пам'ятки архітектури (зокрема, в Кам'янці-Подільському). Виконав численні реконструкції, зокрема дерев'яних споруд у Києві (палац А. Кисіля, ратуша, дзвіниця Михайлівського-Золотоверхого монастиря за малюнком 1688 та ін.). Провів замальовки та обміри дерев'яного зодчества на Чернігівщині, Полтавщині, Поліссі, Поділлі, в Карпатах, дослідив приватні та музейні колекції з цього питання.
Найважливіші споруди та конкурсні проєкти:
- будинок уряду УРСР (1927) у Харкові — у співавторстві з Павлом Альошиним і Володимиром Заболотним[1];
- житловий масив «Промінь» (1929) у Харкові — у співпраці з Павлом Альошиним і Володимиром Заболотним;
- Курський вокзал (Москва) (1932) — у співпраці[10].
- надбудова ротонди на Аскольдовій могилі (1935)[1] і проєкту відкритого театру біля неї в Києві (1936—1937)
- проєкт планування та забудови Хрещатика в традиціях української народної художньої культури, в формах українського бароко (з Володимиром Заболотним і Ігнатієм Мілінсом).
- У 1940 році проєктує будинок Кооперації в Харкові (в співавторстві з Й. Каракісом і В. Заболотним)[4]
Праці ред.
Автор наукових праць:
- «Народное жилище Украины» (1941)[1]
- «Дерев'яне зодчество України» (1949)[1]
- «Пластика в современной архитектуре» (1965)[1]
- «Народне мистецтво» (1967)[1]
- «Дерев'яна архітектура України» (1970).[1]
Автор розділів у колективних працях:
- «Нариси історії архітектури Української РСР» (1957–1970)
- «Історія українського мистецтва» (томи 3 і 5, 1966–1968; гол. ред. 3 тому)
- «Українське народне мистецтво» (том 3, 1962).
Статті у збірниках і журналах. Серед них:
- Кам'янець-Подільський замок // Архітектурні пам'ятки. — К., 1950. — С. 105—120.
Примітки ред.
- ↑ а б в г д е ж и Юнаков, 2016, с. 55.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 29.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 275.
- ↑ а б Юнаков, 2016, с. 29, 392, 426.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 29, 54.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 56.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 112.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 81, 160.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 209.
- ↑ Юнаков, 2016, с. 29, 30, 59, 392, 426.
Джерела ред.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.. Словникова частина. — Т. 10.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1985. — Т. 12 : Фітогормони — Ь. — 568, [4] с., [26] арк. іл. : іл., портр., карти + 1 арк с. — С. 482.
- Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 670.
- Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX—XX ст.: Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 407.
- Лебедєв Георгій. Дослідник народної архітектури Петро Юрченко // Народна творчість та етнографія. — 1996. — № 4. — С. 69—74.
- На Аскольдовій могилі // Персонал Плюс. — 2006. — № 48 (1—7 грудня).
- [1]
- Видатний архітектор Юрченко Петро Григорович
- Юрченко Петро Григорович (1900—1972)
- Юнаков О. Архітектор Йосип Каракіс. — Нью Йорк : Алмаз, 2016. — 544 с. — ISBN 978-1-68082-000-3.
|
Це незавершена стаття про архітектора чи архітекторку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |