Можливо, ви шукали статтю Придністров'я

Трансні́стрія (рум. Transnistria «Задністров'я») — адміністративно-політична одиниця на південному заході сучасної України та лівому березі Дністра сучасної Молдови, яку німці на підставі договору в Бендерах від 30 серпня 1941 року віддали під тимчасову румунську цивільну управу. Румунський регіон Трансністрія був поділений на 13 повітів (жудеців) (19 серпня 1941 — 29 січня 1944).

Guvernământul Transnistria
Губернаторство Трансністрія
Цивільна адміністрація
1941 – 1944
Прапор Герб
Прапор Герб
Губернаторства Трансністрія: історичні кордони на карті
Губернаторства Трансністрія: історичні кордони на карті
Адміністративна мапа губернаторства Трансністрія
Столиця Тирасполь,
Одеса (з 17 жовтня 1941)[1]
Мови румунська, російська, німецька
Релігії православ’я
Державний устрій Цивільна адміністрація
Губернатор
 - 1941 — 1944 Георге Алексяну
Історія
 - Німецько-румунський договір у Бендерах від 30 серпня 1941 19 серпня 1941
 - Передача Трансністрії румунському військовому командуванню 29 січня 1944
Площа 40 000 км2
Населення
 -  2 200 000 осіб
     Густота 55 осіб/км² 
Попередник
Наступник
Українська РСР
Молдавська РСР
Українська РСР
Молдавська РСР
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Трансністрія

На відміну від Бессарабії та Буковини, Трансністрія формально до складу Румунії не входила. І. Антонеску отримав лише німецький мандат на здійснення тимчасового правління та економічної експлуатації.
Німеччина зберігала в Трансністрії своє верховне право, за яким вона розпоряджалася залізницями та морськими портами, а також запровадила свою німецьку марку (Reichskreditkassenscheine, XDEK) як єдину «законну» валюту на окупованій радянській території.
Гітлерівська Німеччина здійснювала свій контроль також у Бессарабії та Буковині під виглядом консульств, комендатур, «радників» та «експертів», які активно втручалися у діяльність румунської окупаційної адміністрації.

Історія ред.

 
Листівка 1941 року

Трансністрія (таку назву вживали румунські історики з початку 20 століття для земель на схід від Дністра) охоплювала територію (близько 40 000 км² з 2,2 млн мешканців) між Дністром і Південним Бугом до річок Лядової і Рову на півночі та поділялася на 13 повітів і 65 районів. Губернатором Трансністрії призначено Георге Алексяну з осідком в Одесі (спершу в Тирасполі); він підпорядковувався «Військово-цивільному кабінетові для управління Басарабією, Буковиною і Трансністрією» при Раді міністрів Румунії[2].

Адміністрація Трансністрії була з вихідців із Румунії. Спеціальні комісії «румунізації й колонізації» румунізували наддністрянські повіти, а офіційно вживаними мовами були румунська, російська й німецька.

Румунська адміністрація Придністров'я намагалася опанувати ситуацію в регіоні під час окупації. З цією метою відкриті всі церкви, раніше закриті Радянською владою. В 1942—1943 рр. у регіоні було організовано 2200 початкових шкіл (у тому числі 1677 українських, 311 румунських, 150 русинських, 70 німецьких та 6 болгарських), відкрито 65 середніх шкіл, 29 технікумів та 23 академічні виші. Театри були відкриті в Одесі й Тирасполі, а також у декількох музеях, бібліотеках та кінотеатрах по всьому регіону. 7 грудня 1941 р. в Одеському університеті було відкрито 6 факультетів — медичний, політехнічний, юридичний, науковий, філологічний та аграрний[3].

Ситуація на фронті в січні 1944 р., пов'язана з наближенням радянських військ до кордонів губернаторства, привела до істотних змін — цивільне управління в Трансністрії було скасовано. Тепер влада в межиріччі Бугу і Дністра перейшла до румунського військового командування, внаслідок чого відбулося скорочення адміністративного апарату. Всі дирекції губернаторства, так само як і міські, було ліквідовано. Натомість було утворено лише дві; в межах їх компетенції були питання адміністрації та економіки. За німецьким зразком повітову структуру було замінено на дистрикти.

18 березня 1944 р. німці змусили своїх румунських союзників підписати протокол про передачу територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного Головнокомандування німецької армії. Територія перейшла до рук німецького командування і фактично перебувала під ним до початку квітня 1944 р.[1]

Винищення євреїв ред.

 
Мапа винищення євреїв в Україні та Румунії. Різанини позначено червоними черепами

Під час румунської окупації багато євреїв було депортовано до Придністров'я з Бессарабії та Буковини. У період 1941—1944 років, 200.000 ромів і євреїв стали жертвами румунської окупації Придністров'я[4]. Не будучи румунською територією, Придністров'я використовувалося як полігон для знищення євреїв. Ті, що вижили в нацистській Німеччині розповідали, що в порівнянні з німцями, у яких депортації були ретельно сплановані, румунський уряд розміщував людей у сирих казармах без води, електроенергії та туалетів. Той, хто не міг ходити — залишався без догляду і помирав[5]. Загалом у Придністров'ї було близько 150 гетто і таборів[6].

До Одеси з тодішнім населенням 80-90 тис. було вивезено 180 тис. євреїв. 22 жовтня 1941 року в румунському військовому штабі вибухнула бомба, що спровокувала масову різанину євреїв та багатьох було спалено живими. Тільки в жовтні та листопаді 1941 року в місті загинули близько 30000 євреїв[7]. Крім того, багато євреїв залишилися у Бессарабії (залишено 84 000, вивезено 105 000 євреїв) та Північної Буковини (залишено 36 000, вивезено 60 000 євреїв). Але водночас більшість румунських євреїв (375 000) під режимом Антонеску пережили Другу світову війну[8].

Повіти ред.

 
Зворотній бік фронтових документів, що були видані інженер-капітану Турбаєвському К. І. в Одесі 24 серпня 1944 року перед десантом у Жебріяни — Вилкове. Для економії паперу документи іноді писалися на офіційних бланках Трансністрії. Це бланк документа на отримання фінансових коштів для репатріантів з Румунії, що переїжджають в Україну.

Економіка ред.

Спершу румунська адміністрація зберігала колгоспи й радгоспи, а з березня 1942 року колгоспи перетворено на «трудові громади», що поділялися на бригади з 20-30 родин, які були зобов'язані обробляти по 200—400 га землі. Промислові й торгові підприємства були віддані в користування румунським урядовцям або державним кооперативам.

Церковне життя ред.

На церковному відтинку румуни підпорядкували православне населення під опіку румунському патріархату в Бухаресті, який вислав до Одеси «Румунську православну місію Трансністрії». Місію спершу очолював архімандрит Ю. Скрібан, потім митрополит Вісаріон Пую (1942) і єпископ Антін Ніка (1943) (всі румуни). Діяли також місцеві православні священики УАПЦ, «тихонівці» й «обновленці». Усього було 300 — 400 церков (з 617 священиками) і 12 монастирів[9].

 
Основні державні та
адміністративно-територіальні
формування на території Одещини
  Єдисанська орда (Кримське ханство)
Очаківська область
Ханська Україна
  Новоросійська губернія
  Новоросійське генерал-губернаторство
  Херсонська губернія
  Одеська радянська республіка
  Бессарабська РСР
  Одеське земство
  Новоросійська область
  Одеська губернія
  Одеський повіт
  Одеська округа
  Одеський район
  Трансністрія
  Одеська область
  Одеська область (Україна)
  Одеський район

Кінець Трансністрії ред.

З наближенням фронту на початку 1944 року Трансністрію передано румунській, згодом німецькій військовій управі. У березні 1944 року на територію Трансністрії ввійшли радянські війська.

Примітки ред.

  1. а б Окупаційний режим в губернаторстві Трансністрія - Дискусії
  2. Левченко, Юрій іванович (2017). Особливості реалізації політики окупаційної влади в адміністративно-територіальних одиницях України 1941-1944 рр. (українська). Київ: Ви-во НПУ імені М. П. Драгоманова. с. 404 с. [С. 134-137]. ISBN 978-966-931-144-3. 
  3. Anatol Petrenci, «Basarabia în timpul celui de-al doilea război mondial (1939—1945)», Ed. Prut Internaţional, 2006(рум.)
  4. Roma Holocaust victims speak out, BBC News, January 23, 2009(англ.)
  5. Kathryn Nelson, "The miracle of survival"., Minnesota Daily, December 7, 2006(англ.). Архів оригіналу за вересень 30, 2007. Процитовано жовтень 21, 2018. 
  6. Geoffrey P. Megargee, Joseph R. White, Indiana University Press, 2018, The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933—1945, vol. III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany, p. 575(англ.)
  7. USHMM.org - Odessa: 1941 - 1944(англ.). Архів оригіналу за 22 червня 2007. Процитовано 21 жовтня 2018. 
  8. «The Antonescu Paradox». Foreign Policy. 5(англ.)
  9. Левченко, Юрій Іванович (2017). Особливості реалізації політики окупаційної влади в адміністративно-територіальних одиницях України 1941–1944 рр. : монографія / Ю. І. Левченко ; за наук. ред. К. П. Двірної. – Київ : , 2017. – 402 c. (українська). Київ: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова. с. 404 с. [231-233, 397]. ISBN 978-966-931-144-3. 

Посилання ред.

Література ред.