Відкрити головне меню
Можливо, ви шукали статтю Придністров'я
Guvernământul Transnistria
Губернаторство Трансністрія
Цивільна адміністрація
1941 – 1944
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Губернаторства Трансністрія
Трансністрія — румунський та молдовський географічний термін, на позначення регіону між річками Дністер та Південний Буг, який раніше входив до складу Османської імперії (провінція Єдісан)
Столиця Тирасполь,
Одеса (з 17 жовтня 1941)[1]
Мови румунська, російська, німецька
Релігії православ’я
Державний устрій Цивільна адміністрація
Губернатор
 - 1941 — 1944 Георге Алексяну
Історія
 - Німецько-румунський договір у Бендерах від 30 серпня 1941 19 серпня 1941
 - Передача Трансністрії румунському військовому командуванню 29 січня 1944
Площа 40 000 км2
Населення
 -  2 200 000 осіб
     Густота 55 осіб/км² 
Попередник
Наступник
Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic (1937-1949).svg Українська РСР
Flag of the Moldavian Soviet Socialist Republic (1941-1952).svg Молдавська РСР
Українська РСР Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic (1937-1949).svg
Молдавська РСР Flag of the Moldavian Soviet Socialist Republic (1941-1952).svg
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Трансністрія

Трансні́стрія (рум. Transnistria «Задністров'я») — адміністративно-політична одиниця на південному заході сучасної України, яку німці на підставі договору в Бендерах від 30 серпня 1941 року віддали під тимчасову румунську цивільну управу. Румунський регіон Трансністрія був поділений на 13 повітів (жудеців) (19 серпня 1941 — 29 січня 1944)

Зміст

ІсторіяРедагувати

 
Листівка 1941 року

Трансністрія (таку назву вживали румунські історики з початку 20 століття для земель на схід від Дністра) охоплювала територію (близько 40 000 км² з 2,2 млн меш.) між Дністром і Південним Бугом до річок Лядової і Рову на півночі і поділялася на 13 повітів і 65 районів. Губернатором Трансністрії призначено Георге Алексяну з осідком в Одесі (спершу в Тирасполі); він підпорядковувався «Військово-цивільному кабінетові для управління Басарабією, Буковиною і Трансністрією» при Раді міністрів Румунії.

Адміністрація Трансністрії була з вихідців із Румунії. Спеціальні комісії «румунізації й колонізації» румунізували наддністрянські повіти, а офіційно вживаними мовами були румунська, російська й німецька.

Румунська адміністрація Придністров'я намагалася стабілізувати ситуацію в регіоні під час окупації. З цією метою відкриті всі церкви, раніше закриті Радами. У 1942—1943 рр. У регіоні було організовано 2200 початкових шкіл, у тому числі 1677 українських, 311 румунських, 150 русинських, 70 німецьких та 6 болгарських. Відкрито 117 середніх і середніх шкіл, серед яких 65 середніх шкіл, 29 технікумів та 23 академічних вузів. Театри були відкриті в Одесі та Тирасполі, а також в декількох музеях, бібліотеках та кінотеатрах по всьому регіону. 7 грудня 1941 р. в Одеському університеті було відкрито 6 факультетів — медичний, політехнічний, юридичний, науковий, філологічний та аграрний[2].

Ситуація на фронті у січні 1944 р., пов'язана з наближенням радянських окупантів до кордонів губернаторства, привела до істотних змін — цивільне управління в Трансністрії було скасовано. Тепер влада в межиріччі Бугу і Дністра перейшла до румунського військового командування, внаслідок чого відбулося скорочення адміністративного апарату. Всі дирекції губернаторства, так само як і міські, було ліквідовано. Натомість було утворено лише дві; в межах їх компетенції були питання адміністрації та економіки. За німецьким зразком повітову структуру було замінено на дистрикти.

18 березня 1944 р. німці змусили своїх румунських союзників підписати протокол про передачу територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного Головнокомандування німецької армії. Територія перейшла до рук німецького командування і фактично перебувала під ним до початку квітня 1944 р.[1]

Винищення євреївРедагувати

 
Мапа винищення євреїв в Україні та Румунії. Різанини позначено червоними черепами

Під час румунської окупації багато євреїв були депортовані до Придністров'я з Бессарабії та Буковини. У період 1941—1944 років, 200.000 ромів і євреї стали жертвами румунської окупації Придністров'я[3]. Не будучи румунською територією, Придністров'я використовувалася як полігон для знищення євреїв. Ті, що вижили в нацистській Німеччині розповідали, що в порівнянні з німцями, у яких депортації були ретельно сплановані, румунський уряд розміщував людей у сирих казармах без води, електроенергії та туалетів. Той, хто не міг ходити — залишався без догляду і помирав[4]. Всього в Придністров'ї працювали бл. 150 гетто та таборів[5].

До Одеси з тодішнім населенням у 80-90 тис. було вивезено 180 тис. євреїв. 22 жовтня 1941 року в румунському військовому штабі вибухнула бомба, що спровокувала до масової різанини євреїв та багатьох було спалено живими. Тільки в жовтні та листопаді 1941 року в місті загинули близько 30000 євреїв[6]. Крім того, більшість євреїв залишилися у Бессарабії (При 84 000 мешканців вивезено 105 000 євреїв) та Північної Буковини (При 36 000 мешканців було вивезено 60 000 євреїв). Але водночас більшість румунських євреїв (375 000) під режимом Антонеску пережили Другу світову війну[7].

 
Основні державні та
адміністративно-територіальні
формування на території Одещини
  Новоросійське генерал-губернаторство
  Одеський повіт
  Одеська радянська республіка
  Бессарабська Радянська Соціалістична Республіка
  Новоросійська область
  Одеська губернія
  Одеська округа
  Одеський район
  Трансністрія
  Одеська область

ПовітиРедагувати

 
Зворотній бік фронтових документів, що були видані інженер-капітану Турбаєвському К. І. в Одесі 24 серпня 1944 року перед десантом у Жебріяни — Вилкове. Для економії паперу документи іноді писалися на офіційних бланках Трансністрії. Це бланк документа на отримання фінансових коштів для репатріантів з Румунії, що переїжджають в Україну.

ЕкономікаРедагувати

Спершу румунська адміністрація зберігала колгоспи й радгоспи, а з березня 1942 року колгоспи перетворено на «трудові громади», що поділялися на бригади з 20-30 родин, які були зобов'язані обробляти по 200—400 га землі. Промислові і торгові підприємства були віддані в користування румунським урядовцям або державним кооперативам.

Церковне життяРедагувати

На церковному відтинку румуни передали православне населення під опіку румунському патріархату в Бухаресті, який вислав до Одеси «Румунську православну місію Трансністрії». Місію спершу очолював архімандрит Ю. Скрібан, потім митрополит Вісаріон Пую (1942) і єпископ Антін Ніка (1943) (всі румуни). Діяли також місцеві православні священики УАПЦ, «тихонівці» й «обновленці». Усього було 300 — 400 церков (з 617 священиків) і 12 монастирів.

Кінець ТрансністріїРедагувати

З наближенням фронту на початку 1944 року Трансністрію передано румунській, згодом німецькій військовій управі. У березні 1944 року на територію Трансністрії ввійшли радянські війська.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Окупаційний режим в губернаторстві Трансністрія - Дискусії
  2. Anatol Petrenci, «Basarabia în timpul celui de-al doilea război mondial (1939—1945)», Ed. Prut Internaţional, 2006(рум.)
  3. Roma Holocaust victims speak out, BBC News, January 23, 2009(англ.)
  4. Kathryn Nelson, "The miracle of survival"., Minnesota Daily, December 7, 2006(англ.). Архів оригіналу за вересень 30, 2007. Процитовано жовтень 21, 2018. 
  5. Geoffrey P. Megargee, Joseph R. White, Indiana University Press, 2018, The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933—1945, vol. III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany, p. 575(англ.)
  6. USHMM.org - Odessa: 1941 - 1944(англ.). Архів оригіналу за 22 червень 2007. Процитовано 21 жовтень 2018. 
  7. «The Antonescu Paradox». Foreign Policy. 5(англ.)

ПосиланняРедагувати

ЛітератураРедагувати