Привітне (Локачинський район)

село в Локачинському районі Волинської області України

Приві́тне — село в Україні, адміністративний центр Привітненської сільської громади Локачинського району Волинської області. Колишнє містечко Свинюхи.

село Привітне
Герб періоду Речі Посполитої
Герб періоду Речі Посполитої
Країна Україна Україна
Область Волинська область
Район/міськрада Локачинський
Громада Привітненська сільська рада
Код КОАТУУ 0722484601
Облікова картка сайт Верховної Ради України 
Основні дані
Засноване 1156
Колишня назва Свинюхи
Населення 1351
Площа 2,031 км²
Густота населення 665,19 осіб/км²
Поштовий індекс 45543
Телефонний код +380 3374
Географічні дані
Географічні координати 50°38′14″ пн. ш. 24°44′56″ сх. д. / 50.63722° пн. ш. 24.74889° сх. д. / 50.63722; 24.74889Координати: 50°38′14″ пн. ш. 24°44′56″ сх. д. / 50.63722° пн. ш. 24.74889° сх. д. / 50.63722; 24.74889
Середня висота
над рівнем моря
224 м
Водойми р. Свинорейка
Відстань до
обласного центру
64 км
Відстань до
районного центру
14 км
Найближча залізнична станція Горохів (станція)
Відстань до
залізничної станції
24,2 км
Місцева влада
Адреса ради 45543, Волинська обл., Локачинський р-н, с. Привітне, тел. 2—63—31
Веб-сторінка https://pryvitnenska-gromada.gov.ua/
Сільський голова Красовський Ігор Макарович
Карта
Привітне. Карта розташування: Україна
Привітне
Привітне
Привітне. Карта розташування: Волинська область
Привітне
Привітне
Мапа

CMNS: Привітне у Вікісховищі

НазваРедагувати

Очевидно що корінь назви літописного поселення Свинюхи походить від слова «свиня» а береги місцевої річки рили дикі свині. Мешканці виконували феодальну службу ловчих[a].

Ойконіми де відображений ареал проживання цієї тварини не поодинокі в світі, наприклад міста — Swinemünde, Swindon, Schweinfurt, Swinford, Swinton, села Svinica, Swine, Свинарин та багато таких же топонімів — Świnica, гідронімів — Świna, Schweina, Свиня, Свинорейка, Свинорийка, Свинюха, Свинка.

ГеографіяРедагувати

Село Привітне розташоване у західній частині Волинської височини на перехресті Головного європейського вододілу і межі річкових басейнів Вісли і Дніпра (суббасейнів Західного Бугу і Прип'яті)[2]. Поверхня — підвищена плоскохвиляста лесова рівнина, розчленована балками з пологими схилами та широкими заболоченими днищами. Відстань до районного центру містечка Локачі — 14 км, до містечка Горохів — 17 км, до обласного центру міста Луцьк — 55-64 км. Через село пролягає автошлях Т 0311, протікає річка Свинорейка.

Про розташування та назви сусідніх сіл відома давня приказка «кінь — копито — свиня — корито».

ГрунтиРедагувати

Темно-сірі опідзолені. Ґрунтоутворюючими породами для них є леси та лесоподібні суглинки. Кислотність ґрунту pH 7,0—7,5 (нейтральна—слаболужна). З основних макро- і мікроелементів в грунті суттєва нестача мікроелементу бору[3][4].

КліматРедагувати

Середня висота над рівнем моря 224 м. Клімат помірний континентальний. У Привітному дуже багато опадів, навіть у найсухіший місяць. За класифікацією кліматів Кеппена — Dfb (зона D — помірний континентальний клімат без посушливого сезону з теплим літом). Температура тут в середньому 7,3 °C. За рік кількість опадів становить 596 мм. Коливання температур протягом року становить 22,7 °C. Самий сухий місяць — лютий, найбільша кількість опадів у липні, в середньому 83 мм. Липень також самий теплий місяць року, середньомісячна температура повітря +18.1 °C. Січень самий холодний — середньомісячна температура -4,6 °C.

Клімат Привітне
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру
Середній максимум, °C −1,8 −0,6 4,3 12,7 18,9 22,2 23,5 22,8 18,2 12,3 5,2 0,2
Середня температура, °C −4,6 −3,4 0,8 8,0 13,5 16,8 18,1 17,3 13,2 8,1 2,6 −2,2
Середній мінімум, °C −7,4 −6,2 −2,6 3,3 8,2 11,5 12,8 11,9 8,3 3,9 0 −4,5
Норма опадів, мм 32 31 31 42 64 76 83 64 55 39 39 40
Джерело: Climate-Data.org, 1982—2012 рр.

ІсторіяРедагувати

Село Свинюхи одне з найдавніших на Волині — земля волинян, Волинського князівства. Тут пролягав «Шлях із варяг в греки». Вперше згадується в «Київському літописі» за 1156 рік, у час міжусобиць на Русі, коли київський князь Юрій Долгорукий (наймолодший син Володимира Мономаха) вирушив у похід проти волинського князя Мстислава Ізясловича (діда Данила Галицького), щоб посадити на волинському престолі сина свого брата — Володимира, зустрівся тут зі своїм зятем, галицьким князем Ярославом Володимировичем Осмомислом, і вже звідси, об'єднавши сили, вирушив до міста Володимира — тодішньої столиці Волинського князівства. Після десятиденної і кровопролитної облоги здобути місто не вдалося і князь Юрій повернувся назад до Києва віддавши Володимиру Дорогобуж, Пересопницю і всі погоринські міста а синові своєму Борисові — Турів. Вслід за ним Мстислав розорив і спалив всі села аж до Дорогобужа[b]. У складі Галицько-Волинського князівства, у часи монголо-татарської навали 1241 року, Свинюхи імовірно були спалені. Пізніше належали Великому князівству Литовському а після Люблінської унії 1569 року перейшли до Речі Посполитої. У центрі села, де тепер школа, була укріплена земляними валами і оточена широким ровом з водою замкова споруда яка з східного і південного боків омивалась болотистою заплавою річки Свинорейки, а із західного до замку прилягало саме поселення. Ще в 30—40 роки минулого століття було добре видно земляні вали цього укріплення, тоді ж при розчищенні русла річки знайшли великі округлі (монгольські) черепи.

Знову Свинюхи згадуються в історичних пам'ятках, датованих 1475—1480 рр., коли луцький староста Іван Ходкевич в листі до короля Казимира просить про охорону Свинюської королівської пущі від полювання в ній сусідніх приватних власників (князя Михайла Сангушковича та ін.)[6]. Село мало статус ленного королівського володіння яке надавалось на вічне тримання — володіння землею з правом успадкування за умови виконання феодальних служб: військової, придворної тощо.

В 1512 році король Сигізмунд, своїм привілеєм, надав Свинюхи у володіння власному писареві, який повернувся з посольства в Орді, Михайлу Василевичу. За версією відомого письменника, науковця і краєзнавця Григорія Дем'янчука, пізніше він був переписувачем Пересопницького Євангелія, визначної рукописної пам'ятки староукраїнської літературної мови і мистецтва. Місцем його осідку були Свинюхи, звідти і його прізвисько. Михайло Свинюський згадується в постанові сейму князівства Литовського від 1 травня 1528 року, де йому разом з багатьма іншими, наказано дати чотирьох коней для державних потреб[7]. З 1515 по 1540 рр. Михайло Свинюський купив маєтки — Козлів, Теслугів, Кокорівщина, Волковичі, Заячиці а також купив Блудів та виміняв Бубнів у королеви Бони, мав у власності фільварок, два дворища в передмісті Луцька та двір в Луцькому замку[8].

В 1545 році привілеєм короля Сигізмунда ІІ володіння перейшли до його сина Михайла Михайловича Свинюського. 15 червня 1545 року в актах Луцького замку, у скарзі луцьких міщан, згадується що Михайло Свинюський незаконно брав з купців мито «по грошу з воза». 1552 року через Свинюхи проходив Соляний шлях, новою дорогою, через Горохів до Ковеля оминаючи Володимир (бо там було велике мито з купців і купецьких валок). З Свинюх до Устилуга а потім сплавним способом ком'ягами по річці Буг, через Берестейську митницю, у польський морський порт Гданськ експортували жито, пшеницю та інше збіжжя, ванчос (дошки з дубового або соснового дерева), клепки і попіл. Після смерті Михайла Свинюського в 1553 році маєтності мали перейти до стрия (брата батька, дядька) Марка Журавницького але король повернув їх вдові померлого княжні Федорі Федорівні (Чарторийській). В 1562 році вона оскаржувала посягання на її маєтності і кривди заподіяні Журавницьким, тому напевно для захисту і виходить заміж за королівського секретаря Бальцера Гнєвоша а 1567 року переписує йому частину своїх статків. Він часто згадується в актових книгах Володимирського ґродського суду (1566—1570 рр.) — то у війнах за землеволодіння з луцьким ключником і городничим Олександром Журавницьким та з королівським маршалком Петром Загоровським, то в справі про вбивство Миська Лобаса, слуги Остафія Колпитовського, то про несплату чопового зі своїх маєтків та ін[c].

Федора померла в 1568 році, тоді ж владика луцький і острозький Марко Васильович Журавницький з синами отримав привілей на Свинюхи але їх надовго, принаймні до 1577 року, у власності втримав вдівець Бальтазар (Бальцер Гнєвош) Олексовський який налагодив тут фільваркове господарювання. 1570 року він володів Свинюхами, Коритницею, Пустомитами, Бубновим, Войнином, Козловим та Заячицями і сплатив у державну скарбницю 75 злотих податку[d]. В 1577 році у містечку Свинюхи було 3 крамниці та 10 дворів у передмісті з яких сплачувалось подимне, два вільних найманих робітники, три ремісники з 6-ма учнями, три перекупники та троє малозаможних бояр.

Ворожнеча за землеволодіння закінчилась трагічно. У квітні 1589 року за рішенням Володимирського ґродського суду був страчений син Марка Васильовича Журавницького, поет-сатирик XVI століття, Іван Журавницький — за організацію нападу і вбивство королівського секретаря Бальтазара Гнєвоша.

В 1581 році Свинюське староство, яке складалось з містечка та семи навколишніх сіл, від польського короля Стефана Баторія, отримав луцький староста, хорунжий великий коронний Марко Собеський[10], дід майбутнього короля Яна III. Він доручив управління своєму наміснику Криштофу Орховському який разом з своїми поплічниками жидами-орендарями незаконно брав мито та займався відвертим грабунком на дорогах[e][f].

7 серпня 1629 року війтом містечка був шляхтич Малуш Величкович[g].

Актом короля Ян II Казимира, від 24 серпня 1652 року, містечко Свинюхи у володіння отримав Стефан Чарнецький за участь в битві під Берестечком[h] а в 1657 році це багате королівське староство з Коритницею та Войнином він, тоді каштелян київський та воєвода руський, передав у володіння крайчому коронному Вацлаву Лещинському який одружився з його дочкою Констанцією[14][15].

За описом державних маєтків 1765 року володарем містечка був Вацлав Жевуський який тут мав дерев'яну резиденцію на земляному валу між ставом і болотом. У містечку була ратуша, два млини, оселі міщан з яких переважна більшість були селяни — 67 (4 орендарі, гум́енний, бурмістр, чиншовик, т́ивон, польов́ий (наглядач над польовими роботами), мельник; на панщині — 42 а з власною тягловою силою — 15, праця перших за робочий день оцінювалась у 8 грош а других у 18 мідних грош). Жидівських будинків — 16.

Під час ревізії 1789 року управителем староства був Юзеф Жевуський — староста Дрогобицький, син Вацлава Жевуського. Будинків жидівських було — 10, невеликих будинків — 5, халуп (злиденних хат) — 6, винниць — 7, підданих — 77.

27 березня 1790 р. привілеєм короля Станіслава-Августа Понятовського містечку поновили магдебурзьке право та право використання в документах герба із зображенням дикого кабана. В магістат вибирались пожиттєво 6 радників та 6 засідателів. З-поміж радників на розгляд і затвердження управителю староства подавались по дві кандидатури на бурміста і на війта. Дозволялись торги по п'ятницях та ярмарки на Покрову, Юрія, Петра, Воздвиження, Богоявлення та на 4-ту неділю посту.

Під владою Російської імперіїРедагувати

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року Свинюхи увійшли до складу Російської імперії, ставши волосним центром Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. 1798—1801 рр. в містечку був розквартирований ескадрон французьких емігрантів-роялістів Дворянського драгунського полку герцога де Беррі корпусу принца Конде, який був на службі російського імператора Павла[16], а зимою 1805—1806 років, квартирували, відведені для поповнення після поразки під Аустерліцем — Курський мушкетерський полк корпусу генерала Буксгевдена та Новгородський мушкетерський полк Подільської армії Кутузова. В дощовому лютому 1806 року лютувала «гнила гарячка» та «кровавий понос» (тиф і дизентерія)[17]. На початку серпня 1812 року під час французько-російської війни через Свинюхи проходили відступаючі військові колони російської кавалерійської бригади генерал-майора Хрущова, за наказом командуючого 3-ї Обсерваційної (спостережної) армії генерала Тормасова, який прикриваючи Київ, відводив війська за ріку Стир до Луцька, щоб запобігти оточенню та поразці до об'єднання з Дунайською армією адмірала Чічагова. Пізніше Свинюхи якийсь час займали авангардні підрозділи польської Надбужанської дивізії генерала Антонія Амількара Косинського що прикривала праве крило саксонського корпусу Жана Реньє армії Наполеона, який стояв на лінії Торчин — Локачі та після поразки під Павловичами, в середині вересня, ця дивізія відступила за Буг на територію Варшавського герцогства[18][19].

Після повстання 1830—1831 років польська шляхта втратила в селі свої землеволодіння. Її місце зайняли російські дворяни. Найбільшим землевласником став таємний радник Петро Більбасов. У нього було дві внучки для яких він зробив по насипу з альтанкою на кожному і коли вони приїжджали на канікули з Росії, то човном могли їздити одна до одної в гості.

В 1870 році в містечку Свинюхи було 64 будинки і 1042 мешканці (36 % євреї), церква, дві синагоги, 212 ремісників, фабрика поташу, відбувались щотижневі ярмарки а через 27 років, за переписом 1897 року, населення містечка зросло до 1780 мешканців з яких 629 — євреї[20]

22 квітня 1899 року була пожежа в якій згоріли будинки, холодні прибудови та різне рухоме майно чотирьох селян, таємного радника Петра Більбасова і жида Берки Майзліша, збитки від пожежі оцінені в 9625 рублів[21].

В київській газеті «Рада» за 2(15) лютого 1908 року № 28 надрукована замітка: «За горілку. В містечку Свинюхах селяне на чолі з своїм старшиною напали в трактирі на чотирьох поляків і присікались щоб вони купили їм горілки. Ті одмовились. Тоді селяне накинулись на їх і двох убили, а двох прибили до смерти»[22].

У 1911 році на честь скасування кріпосного права було споруджено пам'ятник Олександру ІІ. У 1922 році польська влада збила бюст, а постамент, виготовлений з сірого граніту, пропав під час будівництва дороги з твердим покриттям, тоді ж знищили єврейське кладовище у 1964 році. У 1912 році на честь 300-річчя династії Романових містечко Свинюхи було перейменоване на Романівське, а волость — на Романівську. Але початок Першої світової війни, падіння династії, польська окупація не сприяли закріпленню нової назви і вона забулась.

Перша світова війнаРедагувати

Тут стояв проти мене полковник Балбачан і тут був мій найгірший бій з російською гвардією

Василь Вишиваний[i]

Девять с лишним тысяч жизней выплеснули в тот день на супесную невеселую землю неподалеку от деревни Свинюхи

М. Шолохов «Тихий Дон»

 
Липень 1915 року 
Огляд російських військ під Свинюхами. Зліва направо: нев., генерал Каледін, Великий князь Георгій Миха́йлович Рома́нов, генерал Ханжин[ru] командир 19-ї артилерійської бригади, генерал Тимченко, полковник Ракович (командир 12-го мортирного дивизіону)

Глибокий слід в історії села і памяті селян залишила Перша світова війна. Після Горлицького прориву німецько-австрійсько-угорських військ розпочався відступ російських армій з «польського мішка». З боями вони відступали від Вісли до лінії Бугу. Російська Ставка вирішила застосувати тактику «спаленої землі» — ворогові не повинно було діставатись, ні матеріальних об'єктів, ні людських ресурсів. У разі відступу все, як військові, так і цивільні об'єкти підлягали тотальному знищенню, а населення примусовому переміщенню в центральні райони імперії[24][25]. Залишені населені пункти спалювали козаки. За секретною директивою Верховного головнокомандувача від 4 червня 1915 року 8-ма армія Південно–Західного фронту мала відступити на лінію: Сокаль — Свинюхи — Луцьк. Мешканці Свинюх стали біженцями в російських і східноукраїнських губерніях[j]. Після запеклих боїв 30 серпня 1915 року Свинюхи були захоплені і окуповані австрійськими військами[26].

У серпні 1916 року Свинюхи опинились на вістрі Брусиловського прориву і четвертого Ковельського наступу. З архівних джерел та мемуарів учасників тих подій значні кровопролитні бої відбувались 18 серпня, 3, 7 і 14 вересня 1916 року за старим стилем. 18 серпня 1916 року в штикових атаках та рукопашних боях, під нещадним артилерійським та рушнично-кулеметним вогнем, 35-м Сибірським стрілецьким полком 10-ї Сибірської стрілецької дивізії, при підтримці артилерії[k], були захоплені стратегічні висоти — 121.4, 119.4[l] та розбита телефонна станція в м. Свинюхи. Полонено 20 офіцерів, 1100 солдат, захоплено 3 гармати, 7 кулеметів, 2 міномети, 3 бомбомети та інше спорядження[28][m]. Втрати полку — 23 офіцери поранено (один смертельно), нижніх чинів: вбито 162, поранено 1118, пропало безвісти 515. Вдруге, Свинюхи і Коритницю, 7 вересня, захопили війська 1-го гвардійського корпусу (Преображенський, Семенівський, Ізмайловський, Єгерський полки) та 15-ї піхотної дивізії (Модлінський 57-й піхотний полк) але околиці та сусідні села ще довго були полем позиційних і артилерійських боїв із застосуванням отруйних газів, повітряних боїв та бомбардувань[30].

В. В. Вишневский, старшина розвідки лейбгвардії Єгерського полку, згадує про бої під Свинюхами: «Знищення Гвардії! Атаки 3 і 7 вересня! Ніякої артилерійської підготовки не було. Перед нами густі ряди німецьких дротяних загороджень, крізь які немислимо пройти. На дротах повисли сотні трупів єгерів. Під ураганним гарматним та кулеметним вогнем ми кілька разів виходили з окопів та з криком „ура“ кидались на дріт. Падали вбиті та поранені потопаючи в рідкому осінньому багні… Більш жорстокої, більш безглуздої битви я не бачив ні до ні після боїв у Свинюх»[31]

Командуючий 8-ю армією генерал Каледін для наступу вибрав плацдарм навпроти містечка Свинюхи та Коритницького лісу що вклинювався в розташування австро-німецьких військ[32]. Як виглядала ця місцевість згадує учасник тих подій, офіцер лейбгвардії Семенівського полку, Ю. В. Макаров: «Від сіл подекуди стирчали тільки комини. Місцевість з нашого боку була порита вглиб версти на три. Паралельно 1-й лінії тяглися десятки траншей, з інтервалом кроків на сто один від одного, глибоких, з бліндажами, але в цей час вже значно запущених і загиджених. Всі вони перетиналися нескінченними, вузькими, звивистими ходами сполучень. Виходив цілий лабіринт, розібратися в якому було нелегко. То там, то сям стирчали з землі дерев'яні хрестики з палиць і з дощок, деякі зовсім свіженькі, деякі вже готові впасти… Де-не-де написи чорнильним олівцем, від старих дощів важко читаються…»

3 вересня 1916 року в 15.00 відбулась невдала атака Преображенського та Єгерського полків 1-го гвардійського корпусу. На наступний день командувач армією Каледін, був дуже невдоволений, кажучи, що гвардія не бажає по справжньому битися і симулює атаки[33]Наступ вирішили повторити 7 вересня.

Наступна атака планувалась на 16 вересня але група генерала Марвиця[38] завдала потужного удару 14 вересня в стикування між Особливою та 8-ю арміями (точніше в проміжок між 10-ю Сибірською (8 вересня ввечері змінила частини під командуванням Кутепова) та 9-ю Сибірською дивізіями). Внаслідок надзвичайно сильного ураганного вогню артилерії та необстріляності нового поповнення 10-та Сибірська дивізія була повністю розбита. Ставкою проводилось детальне розслідування такої поразки. З пояснення командира 1-го гвардійського корпусу генерал-лейтенанта Потоцького, командний пункт якого знаходився на висоті 120 і з якої було добре видно проміжок між Свинюхами і Коритницьким лісом («Сапог» — за військовою термінологією), дивізія не виявила необхідної стійкості — здалось в полон 40 офіцерів та більше 3000 нижніх чинів, залишені гармати та кілька десятків кулеметів, були свідки які бачили ганебну здачу цілих рот без бою[39]. Це змусило командування відстро́чити атаку яка розпочалась на ділянках Особливої та 8-ї армій 19 вересня а на фронті Особливої армії бої продовжувались з надзвичайною завзятістю до 22 вересня 1916 року[40].

 
Тео Матейко «Німецько-австрійська контратака під Свинюхами»
Втрати 8-ї армії за 3 і 7 вересня 1916 року під час боїв під Свинюхами[30]
1916 рік Військове звання вбито поранено залишилось на полі бою разом
3 вересня офіцери 33 163 8 204
нижні чини 2838 12265 1605 16708
7 вересня офіцери 27 179 18 224
нижні чини 3867 14293 2129 20289
всього 6765 26900 3760 37425

З секретних австро-угорських військових карт, датованих 7 червня і 7 грудня 1917 року, видно що Свинюхи знову були захоплені австро-угорською армією[41][42].

Революційні події 1917—1921 ррРедагувати

Після Української національної революції та Берестейського миру в село почали повертатись біженці. Жили в землянках, залишених австрійцями бліндажах, зводили халупки, знімали з полів загорожі з колючого дроту, засипали вирви, траншеї, окопи — помалу обживались. Урядом Скоропадського виділялись кошти на допомогу біженцям.

Польсько-українська війна для волинян почалася 3 січня 1919 року, коли польські війська увійшли на територію Волині, яку залишали австро-німецькі окупаційні війська. Розпочалася битва за Ковель та Володимир-Волинський. Відомо що в травні 1919 року в Горохові був розташований штаб Володимир-Волинської бойової групи Армії УНР. Місцевість була свідком важких кривавих боїв Армії Української Народної Республіки на два фронти з поляками і більшовиками. 16 травня 1919 року поляками був захоплений Луцьк.

7 серпня 1920 року Свинюхи зайняли частини 24-ї стрілецької дивізії РСЧА а 8 серпня відбувся бій 1,5, 6-го[pl] полків піхоти Легіонів 1-ї польської дивізії і 2-го ескадрону 3-го полку уланів 3-ї польської армії де була повністю розгромлена 72-а стрілецька бригада (за польськими документами) 12-ї армії РСЧА. Незважаючи на таку перемогу польська армія відступила за ріку Буг готуючись до Варшавської битви[43][44][45].

Через Свинюхи 25 серпня 1920 року проходили обози Першої кінної армії Будьонного яка наступала на Замостя та вже на початку вересня ця червона навала покотилась назад. 3 вересня, після бою під Скоморохами, через село відступав 393-й Таращанський полк до Луцька, підірвавши мости через Стир та це не стримало наступу поляків і вже 16 вересня вони знову захопили Луцьк[46][47].

У складі Польської РеспублікиРедагувати

В місяці серпні 1921 р. виїхали ми в свій край. На руїнах по великій войні, якось, збудували гніздо й потекло бідне сиротське життя, бо матір нашу війна з’їла.
— Анастасія Дацюк (Максимович)[n]
 
серпень 1931 р. 
Град вибив жита. Комісія з визначення збитків. Самий високий в шляпі — Дацюк Вячеслав Феофілович.
 
1935 рік, 4 клас школи 
4 клас Свинюської школи. В центрі отець Пилип (Шишковський), зліва від жінки директор школи, у другому ряду справа сидять: 4-й Микола Дацюк, 7-ма Люся Шишковська.
 
1937 рік 
5 клас Свинюської школи. В центрі директор школи. 10-та в 3-му ряду справа Люся Шишковська, в 4-му ряду 2-й Микола Дацюк.

Після підписання Варшавського договору представниками Польщі та Української Народної Республіки і наступного Ризького миру землі Західної України відійшли до Польщі. У період польської адміністрації Свинюхи були центром ґміни Горохівського повіту Волинського воєводства Польщі. Адміністративно Свинюхи були поділені на містечко Свинюхи і на село Свинюхи. Швидкому відродженню села сприяло розміщення тут гмінного уряду і поліцейського постерунку. Євреї швидко розбудували містечко, відкрили бакалійні, гастрономічні, промтоварні крамнички, облаштували кравецькі, шевські, столярні майстерні, заклади громадського харчування, перукарню. Польський промисловець Стреп збудував тут один із своїх парових млинів а німець Гроссман — вітряк, український фельдшер Вячеслав Дацюк відкрив амбулаторію, поляк Сложинський — перукарню, євреї Нута — кузню на три робочих місця, Фроїм — олійню. За рахунок держави було збудовано приміщення семирічної школи в якій українську мову вивчали під назвою русинської, відкрито аптеку, пошту, прокладено телефонні лінії до Горохова й Локач, забруковано вулиці містечка. При гмінному уряді була молочарня, племінні стайні і бичатник, ветпункт, працював приватний пункт закупівлі молодняка ВРХ. Запрацював сільський споживчий кооператив, читальня «Просвіти», було створено добровільну протипожежну дружину. В серпні 1931 р. в Свинюській гміні град знищив урожай, постраждало багато господарств. Польським урядом була організована комісія з відшкодування збитків яка працювала 18-25 серпня 1931 р. Окупаційний режим, податковий гніт, соціальна безвихідь сприяли росту політичної і національної свідомості, спонукали до протесту. Найбільш свідомі і рішучі елементи об'єднались у підрільні осередки КПЗУ і ОУН. На території Свинюської гміни осередки КПЗУ мали більший вплив на населення. Міцний осередок діяв у Коритниці. На його базі був сформований коритненський райком КПЗУ, який об'єднав 15 осередків і 36 членів. Секретар підпільного райкому КСМЗУ Олександр Лаценко був застрелений у 1939 році жандармами за спротив під час арешту.

В 1931 році тут була одна з найбільших громад адвентистів на Волині — 126 вірян[48].

Друга світова війнаРедагувати

Друга світова війна для жителів села почалась 1 вересня 1939 року. У селі пройшла мобілізація резервістів, фондового складу коней, проведено масову закупівлю зернофуражу. По тракту в бік Горохова потяглися колони відступаючих частин Війська Польського. А вже 20 вересня в село вступили частини Червоної Армії. Школа повністю перейшла на українську мову. Темами уроків в першому класі було — роз'яснення дітям що таке «Сталінська Конституція» і що вона нам дала; читання оповідань: «Соціалістичне змагання», «Ленінград»; розмова про Леніна; розмова на тему: «Більшовики з'єднали два моря» та склад речень на цю тему; читання оповідань: «Комуністична партія», «Як я познайомилась з товаришем Сталіним», «Я говорила з Сталіним»; розмови на тему прочитаних оповідань: «Папанінці», «Наш Сталін»; напам'ять вірші: «Мавзолей», «Пісня про Сталіна», «Наша батьківщина»; розучування пісні «Якщо завтра війна»; повтор пісень: «Пісня про Ворошилова», «Приамурська партизанка» і т. д.

У бібліотеку завезли літературу українською та єврейськими мовами, був відкритий сільський клуб, безземельним селянам віддали землю, яка була у власності поляків, що залишили село. Головою сільської ради обрали Григорія Купріюка. Розгортання колгоспного будівництва тоді не набрало розмаху, бо перешкодила війна. 23 червня 1941 року в Свинюхах вже були німці (29-й армійський корпус). Наймасштабнішою бойовою операцією з початку війни на наших теренах був вихід оточеної в районі ПорицькСокальМилятин 124-ї стрілецької дивізії Червоної армії, коли після розгрому німецького піхотного полку Гофмана 26.06.1941 р. в районі ЛемешівКути, 406 стрілецьким полком цієї дивізії, над Свинюхами із кулеметно-зенітної установки був збитий німецький літак. 30.06.1941 року був запеклий 5-ти годинний бій в Коритненському лісі, після якого дивізія з боями 24.07.1941 року вийшла з оточення в Білокоровичах і пізніше загинула в Битві за Київ[o][50]. На території колишньої школи, де пізніше розташувалася дільнича лікарня, у великій братській могилі поховали німецьких солдат, а біля обійстя Лариси Лаценко — німецьких льотчиків. Залишились безіменні і червоноармійські могили.

До євреїв населення села ставилося дуже добре. В одного з них була кнайпа де було багато різновидів смачних ковбас, «смальцові» оселедці з Балтійського моря, пиво в бочечках — в кого було весілля то брали цілу бочечку. Перед виселенням євреїв у гетто в Локачах вони віддавали сусідам на збереження свої речі (одяг, скатертини, тощо), напевно думали що повернуться. Якось німецькі солдати у вдови забрали єдину корову то отець Пилип Шишковський на чолі делегації поважних селян звернувся до німецького командира і той наказав повернути, люди подумали що німці справедливі але коли забирали двох близнюків-євреїв яких любило все село то той німець, на прохання їх залишити, дуже розсердився, затупав ногами і сказав: «Ідіть геть і більше не приходьте бо підете разом з ними». Восени 1941 року 367 євреїв зігнали в Локачинське гетто і пізніше всіх розстріляли. На примусові роботи в Німеччину було вивезено 117 юнаків і дівчат[p]. Без суду, через підозру в нелояльності до окупаційного режиму, розстріляли 10 чоловік[q]. За таємним наказом Центрального проводу ОУН(б) від 20 березня 1943 р. про негайний перехід у лісові масиви та приєднання до повстанських загонів, однієї ночі, українська поліція в повному складі зі зброєю поповнила лави УПА[52]. До визвольної боротьби приєдналось чимало жителів села, зокрема Григорій Хоромець, Пилип Штинько, Ілько Пилюк, Тихін Трофимюк, Степан Слюсарський, Леонід Шушковський. Медичну допомогу пораненим воїнам УПА надавав земський фельдшер Дацюк Вячеслав Феофілович, учасник Першої світової війни, поранений шрапнеллю.

1 серпня 1943 р. у с. Кремеш відбувся бій УПА під час якого були спалені 2 німецьких автомобілі та вбито 28 гітлерівців. Німці у відповідь спалили 9 хат у Кремеші і 5 у Свинюхах[53]. З літа 1943 року до ранньої весни 1944 року влада в селі фактично належала місцевому самоврядуванню під керівництвом ОУН-УПА.

Радянський періодРедагувати

Село було звільнене від фашистів 14 липня 1944 року частинами 106-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника М. М. Власова. Німці чинили запеклий опір, продовжуючи відступ в західному і південно-західному напрямку. Втрати дивізії за день бою — 30 поранених і 2 вбитих. Полонено 32 німця. Всього за 13—14.07.1944 р. втрати дивізії становили 200 поранених і 21 вбитий. Знищено 450 солдат і офіцерів противника, полонено 42[r]. Захоплені трофеї: 4 пушки, 7 возів, 6 кулеметів, коней — 3, 81-мм мін — 600, снарядів різних калібрів — 1500, легкова автомашина, мотоцикл і радіостанція[54][55][56].

8 серпня 1944 р. чоловіки були мобілізовані в Червону армію та брали участь у важких боях за Віслою і в Карпатах[s]. На фронтах Другої світової війни загинуло 38 привітненців.

Оригінальний текст (рос.)

Вопрос: При каких обстоятельствах Вы были задержаны и, что у Вас изъяли при задержании?

Ответ: Находясь в лесу, мы узнали, что житель с. Свинюхи, Шушковский Лев, совершил побег из-под стражи. Поэтому мы решили пойти и забрать его к себе в банду. Примерно 10 сентября с[его] г[ода] мы пошли в с. Свинюхи и попали на засаду работников НКВД, в результате чего завязалась перестрелка и я был ранен в ногу и задержан. При обыске у меня изъяли автомат, пистолет, одну гранату и два диска патронов к автомату.

В протоколе допроса записано с моих слов правильно и мне зачитано полностью ( Лиховський)

Допросил: ст[арший] следователь ОББ мл[адший] л[ейтенан]т милиции ( Гладченко)

ГДА СБ України, ф. 5, спр. 67433, арк. 125-139.

Оригінал. Рукопис.

(Цікаво, що на першому допиті 11 вересня 1945 р. Петро, з метою конспірації, назвав інше прізвище повстанця).

з протоколу допиту Петра Олександровича Лиховського, 1923 року народження, уродженця села Коритниця, від 26 вересня 1945 р[57].

В 1946—1947 роках, дякуючи активним діям УПА, голодомору не було та через неврожай населення голодувало — їли мамалигу, хамулу (узвар з мукою як кисіль), варили кропиву. Менше голодували ті хто мав корову. Пізніше в ці нелегкі повоєнні роки бачили мешканці як везли в Локачі, у бричці, між двома охоронцями з перехрещеними гвинтівками та з примкнутими штиками, худеньку в чорному одязі вдову за «три колоски», бандерівця який гордо стояв в кузові машини — для цієї «ганьби» чи на пострах спеціально зганяли школярів та селян які мовчки дивились один на одного, відчули на собі колективізацію з непосильними податками та стягненням недоїмків.

Після війни почалася відбудова села, відкрили школу, медпункт, пошту, кооперативну крамницю, почала працювати сільська рада. Восени 1944 року в приміщеннях, що лишились у зруйнованому гмінному комплексі, було відкрито МТС і при ній курси трактористів. 26 березня 1945 року уповноважений Наркомзагу УРСР Ніколаєнко доповідав у Волинський обком КП(б)У про труднощі відновлення колгоспу в селі Свинюхи Локачинського району. Він писав, що колгосп існував до війни і був дуже «нелагідний»: низька трудова дисципліна, багато коней загинуло від безвідповідальності, велике безладдя в ньому було. Цей відповідальний представник констатував, що селяни на питання організації колгоспу дивляться погано, не бажають йти в колгосп за винятком 10 активістів[62]. Влітку 1948 року було створено два колгоспи: у західній частині — «Шлях до комунізму», у східній — ім. Будьонного. 30 січня 1961 року секретар Локачинського райкому КП України М. Лоянич звітував про використання молитовного будинку під сільський клуб і бібліотеку[63].

В 1964 р. село перейменоване на Привітне. Місцеві жартують: «За чесну працю, за хліб та сало село Свинюхи Привітним стало».

Згодом господарства об'єднали й укрупнений колгосп став називатись імені XIX з'їзду КПРС, а з 1969 року й до розпаду носив ім'я імені Леніна. Це було одне з найкращих господарств у районі. Свого найбільшого піднесення воно досягло під головуванням Василя Пилиповича Гуменюка. У цей час тут працювали на різних посадах такі відомі не тільки в районі, але й в області люди, як В. С. Сковородський, В. І. Загорський, Ю. В. Данильчук, Л. В. Бабеляс. Але справжню славу селу принесли його рядові трудівники — кавалери ордена Леніна — доярка Н. Д. Лукашевич, ланкова З. М. Мельник, голова колгоспу В. П. Гуменюк, кавалер двох орденів Леніна механізатор Г. А. Бабеляс, Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради СРСР трьох скликань О. М. Форманюк.

Історія Свято-Покровської церквиРедагувати

… історія Привітненської Свято-Покровської церкви, … сягає в глибину часу. … хочу подякувати за допомогу в зборі матеріалу жителям села Василю Ярмолюку, Павлу Іванюку, дяку і старості Івану Данильчуку, його дружині, вчительці місцевої школи Валентині та настоятелю храму, отцю Юрію Курилу. Їх розповіді посприяли в написанні цієї хроніки.
— Харитон Пилипович Сегейда, колишній учитель історії, автор книги «Світильники отчої віри», 2002 р.

«Село споконвіків було гарним а люди в ньому — добрі, щирі, привітні. Вони завжди надавали допомогу і притулок усім, хто проїжджав відомим шляхом з Кисилина на Горохів. У центрі села, посеред густої зелені садів сяє на сонці куполом своїм Свято-Покровська церква. Від найдавніших часів вже сьома. Збудована вона в 1990—1993 роках за кошти парафіян, на місці попередньої, котра згоріла в 1984 році. Теперішня Привітненська церква, як і попередня, дерев'яна, на підмурівку. Зовні та всередині обшальована дошками, пофарбована у синій, блакитний та білий кольори. Покрита оцинкованою бляхою. Дзвіниця знаходиться в одній споруді з храмом. Має три дзвони, відлиті на Нововолинському заводі СТО за кошти пожертвувані кількома організаціями району, які побажали залишитися невідомими. Архітектурною формою нинішній храм нагадує попередній. Будували його майстри з Ковеля і Володимира-Волинського за фотографією, що збереглася в жителів села. Таке побажання виявила більшість парафіян. Поруч — будинок священника, з усіма господарськими приміщеннями, зведений ще в 1960 році за кошти парафіян. У 2002 році священником був отець Юрій Курило, тепер настоятель храму о. Максим Чінка. Дяк і староста церкви — Іван Данильчук. Його знають у селі як одного з активних ініціаторів будівництва храму. Привітненська церква — одна з тих шести храмів в нашому районі, котрі не закривалися в часи войовничого атеїзму, вистояли завдяки стійкості парафіян у боротьбі проти переслідування релігії. В її приміщення в ті роки звезли обладнання з усіх ближніх до неї храмів району, котрі один за одним закривались, а саме: Колпитова, Коритниці, Бубнова, Заячиць, Линева, Старого Загорова. Можливо, саме ця обставина стала причиною виникнення загадкової пожежі в церкві. Дехто й досі каже, що то був зумисний підпал. Така загальна характеристика теперішньої Привітненської Свято-Покровської церкви Православної церкви України. Але історія цього храму сягає в сиву глибину часу. За матеріалами архіву, перша згадка про Привітне (Свинюхи) відноситься до XV століття. А якщо існувало село, то й церква могла бути. Проте з тих давніх часів поки що письмових відомостей не знайдено. Але збереглися народні перекази. В одному з них повідомляється, що найдавніша церква в Привітному стояла на пагорбі з лівого боку річки Свинорийки. Цю місцину й досі називають „цвинтарем“. До неї належали віруючі з села Коритниця. Збудували церкву з тесаних брусів, за переказом, без жодного цвяха. Покрита соломою, а купол — дерев'яним гонтом. Це були ті часи коли Волинь входила до складу Польщі. Жителів обох сіл задовольняв цей невеличкий спільний храм та й населення було малочисельне. За архівними матеріалами, у Коритниці у XVIII столітті налічувалося 30 дворів а в Свинюхах — з десяток. Звичайно, за такої кількості населення не було змоги та й потреби мати окремі церкви. За даними архіву, більшість тодішніх церков Волині ставали уніатськими. Чи до цієї конфесії належав храм у Свинюхах, конкретних відомостей в архівних матеріалах не знайдено. З часом кількість населення в обох селах збільшувалася. Спільна церква стала тісною. Тому парафіяни стали будувати храми окремо. В Коритниці, за даними архіву, його зведено в 1795 році, а в Свинюхах — 1853 року. Це вже був час, коли Волинь після третього поділу Польщі увійшла до складу Російської імперії».

У клірових відомостях за 1834 р. зазначено що «відомчий депутат» Федір Гуцевич, з Михайлівського храму містечка Свинюхи, у суді відстоював справедливе розмежування церковних земель (священник-депутат від духовенства, який захищав інтереси Церкви в повітових судах при розгляді справ, що стосувалися кліру)[64].

Читаємо в книзі «Дев'ятсотріччя православ'я на Волині: 992—1892 рр.»: «м. Свинюхи — церква Покровська, побудована в 1875 р. на кошти парафіян при допомозі від казни, дерев'яна на кам'яному фундаменті з такою ж дзвіницею. В тому ж містечку Кладовищенська Львівська (Льва, папи Римського) церква, побудована в 1856 р. дружиною померлого статського радника Гінца, дерев'яна. Приписна с. Войнина Іовлевська церква, побудована в 1788 р. поміщиком Ржевуцьким, дерев'яна з такою ж дзвіницею. При ній церковно-приходська школа а в м. Свинюхах — Однокласне народне училище. Парафіян — 695 чоловіків та 714 жінок. Кількість церковної землі — 79 десятин 930 сажень».

«У 1875 році, згідно з „Кліровими відомостями“ за 1907 і 1901 роки, у Свинюхах будується нова церква, третя за рахунком. Це був храм великих розмірів, красивий архітектурною формою, дерев'яний, покритий бляхою, з високою дзвінницею, в одній споруді з храмом, яка мала 5 дзвонів. Найбільший з них — вагою 36 пудів. Стояла церква, за спогадами старожилів, неподалік теперішньої автозупинки в Привітному, праворуч шляху в напрямку на Горохів. Тепер тут живе Зіна Куприюк. Біля церкви було поховано місцевого пана Бельбасова. На місці його садиби тепер знаходиться середня школа. Нові деталі про третю Привітненську церкву знаходимо в „Клірових відомостях“ за 1901 рік: „Село Свинюхи, церква Свято-Покровська, збудована в 1875 році за кошти парафіян, з невеликою допомогою казни, дерев'яна, на кам'яному фундаменті. Дзвіниця в одному приміщенні з храмом. Має п'ять дзвонів. В 1901 році церква пофарбована зовні, вкрита жерстю. Престол в ній один. на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Жалування священнику 350 рублів на рік, дяку — 50 рублів. Землі має 52 десятини, сінокосу 4,6 десятини. Земля горбиста, глиниста, малоприбуткова. Найближчі села Колпитів, Коритниця, Бубнів, Конюхи, Войнин. У цьому селі з 1877 року діюча церковно-приходська школа реорганізована в 1902 році в однокласне училище. Учитель отримує від казни 250 рублів на рік, а від громади — 150 рублів. Всього 400 рублів на рік. Школу відвідувало в 1901 році 60 учнів. Настоятель Василь Бречкович отримує від казни 75 рублів на рік. Староста одержує від громади 12 рублів на рік. В селі Свинюхи Львівська кладовищенська церква збудована в 1853 році. Престол у ній один, на честь Папи Римського Льва“. Про Привітненську церкву згадується також у „Клірових відомостях“ за 1907 і 1911 роки. Упускаю вже відомі факти, а з нових наведу такі: „… з пяти дзвонів цього храму — найбільший важить 36 пудів, придбаний у 1885 році за кошти парафіян, пожертвування місцевого поміщика, відставного полковника Семена Бельбасова і дружини його з роду Ледуховських … В церкві цій замість померлого в 1910 році священника Василя Бречковича, новий настоятель — Сергій Параскович, 27 літ. Дяком служить Степан Рабінович, старостою — місцевий селянин Панас Ткаченко, 53 роки, жалування 20 рублів на рік. У Свинюхах в 1911 році налічувалося дворів 213, чоловіків 693, жінок 670».

В серпні—вересні 1916 року церква використовувалась німецько-австрійською армією як військовий лазарет який не обстрілювався російською артилерією. Зовні вона була білого кольору із зеленими куполами[65].

«Закінчилась Перша світова війна. Ті, хто повернувся після евакуації в Свинюхи, не впізнали села. Вони побачили зруйновану церкву і майже всі житлові будинки. Поля, городи і навіть вулиці заросли бур'янами. Вцілів тільки мурований будинок пана Бельбасова. Люди жили в австрійських бліндажах, землянках. З часом почали будувати хати на своєму полі і обзаводитися господарством. Але навіть в час такої матеріальної скрути люди не могли жити без церкви. У 1919 році на тому місці, де тепер стоїть церква в Привітному, почали будувати храм формою хати, з невеличким куполом посередині даху, покритого соломою. Тіснувато там було, згадували старожили, особливо у великі свята, але всі раділи, що мають свій храм і вже не треба ходити в Новий Загорів, як робили до цього трохи більше року. Правив у ньому отець Василь. Це був четвертий храм у Привітному. „Як мали будувати його, — задувала Пелагея Юнак (1902 р.н.), — міркували, як трохи розбагатіємо, то збудуємо в своєму селі велику і красиву церкву. Та час ішов. В роки панської Польщі не так легко було розбагатіти селянинові, котрий ледве кінці з кінцями зводив. Податками душили, землю треба було купувати. А вона в околицях села коштувала 1700 злотих за десятину“ (1,6 га). Тільки в 1936 році в Свинюхах почали споруджувати нову церкву. Будувати її вирішили навколо існуючої, котра була невеликого розміру і виглідала як хата, хоча перекрита була на той час бляхою. В старій церкві тривало богослужіння. а навколо неї будували нову. Вона вважається за рахунком п'ятою — велика розміром, красивої архітектурної форми. Це був той храм, котрий згорів у 1984 році за досить загадкових обставин. Будівництво такого храму вимагало великих коштів і праці. Польський уряд ніякої допомоги не надавав, тому парафіянам доводилося все робити за свої кошти. Грошей ніхто не шкодував, мовляв, буде пам'ятка для наших дітей, онуків і правнуків. Настав вересень 1939 року. У Свинюхи прийшла радянська влада. З усіх сил старалися парафіяни, але добудувати церкву не встигли. Районні власті задумали незакінчене приміщення взяти під будинок культури. Це налякало селян. Вони почали працювати потайки, ночами, аби швидше завершити роботи. Розібрали старе приміщення храму, обладнали іконостас уже в новому, ворота у вівтарі замінили килимом. І в церкві з задильованими стінами, на щастя, вже вкритою бляхою. почали богослужіння. Поки в районі дізналися, то було вже пізно — в храмі правив Ярослав Долгушин. У роки німецької окупації мало зробили щодо закінчення будівництва церкви. тільки в середині 50-х років ці роботи завершили. Отже, будувалася вона — п'ята за рахунком близько двадцяти років. У 1972 році вже за священника Михайла Іванського придбали іконостас. У той час в Привітненську церкву, як діючу, було звезено речі та атрибути з усіх закритих у сусідніх селах: Коритненської, Бубнівської, Заячицівської, Старозагорівської і Колпитівської. Робилося все, щоб закрити й Привітненську, але вона мала священника і була діючою. За тодішніми законами, закрити її не було підстав. Спроби вижити з парафії батюшку також не мали успіху. Щоправда, священники в Привітненській церкві змінювались часто. Після Михайла Іванського служив Юрій Якубович, за ним — Пилип Шишковський. Осінь 1984 року для Привітненської церкви видалася фатальною. Священника того дня викликали на похорон в Коритницю. Повертаючись, він побачив у нічному небі над Привітним сяйво пожежі. То горів його храм. Так не стало ще однієї, з шести діючих, церкви. А всього в районі нілічувалося 25, тобто 20 з них закрили, зруйнували або спалили. Через якихось сім років парафіянам Привітного довелося знову думати про церкву. Знову збір грошей, купівля будівельного матеріалу, а головне — праця. Через масові нестатки вирішили поки що задіяти під храм хату, досить простору і не стару. Її дещо добудували, спорудили купол посеред даху і почали в ній богослужіння. Це була вже шоста за рахунком церква привітненців. А до сьомої приступили в 1990 році. Церкву вирішили будувати простору, дерев'яну. І за три роки вона постала. В день свята Покрови відбулось освячення храму і проведено перше богослужіння. В ньому взяли участь духовенство з сусідніх церков та Луцького Свято-Троїцького собору, представники вищого духовенства».

Історичні поштові листівкиРедагувати

Відомі дві поштові листівки:

  1. «Gruß aus Wolhynien — Ruine Swinjuchi» датована 28—29 березням 1917 р.
  2. «Перший день науки української дітвори в Свинюхах на Волині дня 25 мая 1916 р.»

В книзі «Українські січові стрільці 1914—1920» фотографія з другої листівки підписана як «Учителька Савина Сидорович у волинській школі навчає на вільному воздусі»[66]. Відомо що офіційне святкове відкриття школи в передмісті Володимира-Волинського, за участю Савини Сидорович, відбулось 20 травня 1916 року, одначе з наближенням наступу російських військ навчання в червні припинилось і відновилось тільки у вересні. Чи відбувалось навчання дітвори в повністю зруйнованих Свинюхах, за евакуації всіх жителів ще в серпні 1915 року, за десять днів до Брусиловського наступу, то це малоімовірно.

В незалежній УкраїніРедагувати

Розпад СРСР призвів до занепаду КСП та розташованих у Привітному РТП та «Сільгоспхімія». Перше на Волині фермерське господарство організувала 1 квітня 1991 року Ганна Іванівна Лаценко[67]. Тепер у селі працює кілька фермерських господарств. В 2008 році у Привітному було 520 дворів, 1317 жителів, з них 482 — молодь до 18 років, 371 — пенсіонери.

14 жовтня 2018 року з архіпастирським візитом Свято-Покровську парафію села Привітне Локачинського благочиння відвідав Преосвященний Матфей, єпископ Володимир-Волинський і Турійський, де очолив святкову Божественну Літургію з нагоди храмового празнику[68].

3 листопада 2019 р. під час Хресного ходу до дня пам'яті Святих землі Волинської, який організувала Волинська єпархія УПЦ, у Привітному була звершена Божественна літургія, яку очолив благочинний протоієрей Анатолій Собуцький[69].

НаселенняРедагувати

Рік Населення Зміна
1906[70] 2033
1921[71] 1220 −40.0%
1989[72] 1381 +13.2%
2001[72] 1343 −2.8%
Динаміка населення

Станом на 1906 рік у містечку налічувалося 367 дворів та проживали 2033 особи[70].

Станом на 10 вересня 1921 року в містечку Свинюхи та сусідньому однойменному селі разом налічувалося 242 будинки (125 житлових і 117 інших) та 1220 жителів, з них[71]:

  • 598 чоловіків та 622 жінки;
  • 955 православних, 173 юдеї, 51 римо-католик, 13 євангельських християн і 28 інших християн;
  • 994 українці (русини), 171 єврей, 51 поляк і 4 особи іншої національності.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1381 особа, з яких 668 чоловіків та 713 жінок[72].

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 1343 особи[72].

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[72]:

Мова Відсоток
українська 99,04 %
російська 0,89 %
німецька 0,07 %

ГромадаРедагувати

РелігіяРедагувати

Зареєстровані релігійні громади[73]

  • РЕЛІГІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ «СВЯТО-ПОКРОВСЬКА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ) СЕЛА ПРИВІТНЕ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ»
  • СВЯТО-ПОКРОВСЬКА ГРОМАДА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
  • РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА ЦЕРКВИ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ «ДІМ МОЛИТВИ» С.ПРИВІТНЕ
  • РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ-П'ЯТИДЕСЯТНИКІВ
  • РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА ЦЕРКВИ АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО ДНЯ

ЕкономікаРедагувати

Фермерські господарства та підприємства[73][74]

  • Селянське (фермерське) господарство ЛАЦЕНКА К. М.
  • Фермерське господарство «ГРИГОРЕНКО ЛЛ»
  • Селянське (фермерське) господарство ТОРЧИНЮК В. Ф.
  • Селянське фермерське господарство сім'ї КАЛИНЮШКО С. А.
  • Селянське (фермерське) господарство «ЖДАН»
  • Волинська регіональна філія ТОВ «КАРІДАН УКРАЇНА»
  • Полігон твердих побутових відходів, потужність 17,2 тис.тонн, заповнений на 75 %. Паспорт МВВ від 20.11.2007 № 88.

Соціальна сфераРедагувати

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня, ясла-садок, бібліотека, Будинок культури, амбулаторія ЗПСМ.

Археологічні пам'яткиРедагувати

На території села є дві могили—кургани: одна над шляхом у Горохів а друга в полі між землями Привітного і Войнина. За неписаними відомостями — в першій поховані козаки які загинули у випадковій але лютій січі між польським і козацьким загонами на дорозі між Привітним та Колпитовим. В радянський час була зрівняна з землею третя могила з великим дерев'яним хрестом із залізним розп'яттям та пов'язаним на ньому вишитим рушником, на місці якої тривалий час стояв буфет.

На східній околиці села, на правому березі річки виявлене одношарове поселення давньоруського часу Х–XIII ст. (об'єкт «Привітне-1»)[75]. В урочищі «За двором» випадково виявлене тілопокладне поховання під кам'яними плитами культури кулястих амфор. У селі знайдені кам'яні знаряддя праці та бронзові браслети доби бронзи[76]. На Кондрашковій горі (бо там колись жила баба Кондращиха), де за переказами був монастир, знайдений римський денарій та маленька порцелянова Божа Матір.

Відомі людиРедагувати

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. «Лови в королївських та панських землях вимагають окремої служби ловцїв. Ловцї, звані також мисливцями або стрільцями, сидять на панській землї та відрабляють із неї ловецьку службу. Їх обовязком є брати участь в облавах, та також полювати поодинично та постачати до панських дворів звірину. Крім сих ловецьких служб ходять вони на війну, беруть участь в толоках, платять чинші, дякла й ин., але не платять подимщин, нї мезлеви, нї иньших тяглих податків. До ловцїв причисляютъ ся також осочники та нагоняї. Вони дістають осочницьку землю та стережуть за неї лїса від самовільних порубок та нищеня звірини. Крім сїєї сторожі мусять брати участь у ловах, і так: стежать за слїдами та леговищами звірів, гонять їх на ловцїв з їх леговищ і т. и. Вони свобідні від усяких повинностий та селянських оплат крім участи у війнї та кошеня сїна для ловецьких дворів; сї дві повинности є обовязком всїх ловцїв. Є і другий рід осочників, що сидять на осадї (чиншу) — вони платять крім участи у панських облавах за ловецьку землю чинш. Осочники не відрабляють з волостю нїяких тяглих повинностий. Там, де полюють на дикі кабани, є окрема служба ловцїв — свинюхи, що не різнять ся нїчим від попередних»[1].
  2. Літопис руський.[5]
  3. 11 серпня 1566 року. Скарга Бальтазара Гнєвоша з Олексова на ключника і городничого луцького Олександра Журавницького та його братів про посягання на володіння його свинюськими землями.

    12 серпня 1566 року. Скарга ключника і городничого луцького Олександра Журавницького на пана Бальцера та жінку його Федору про збройний напад разом з князем Левом Коширським, князем Янушем Порицьким, князем Дмитром Козекою, паном Станіславом Граєвським та других на маєток Блудів, завдання побоїв, ран та пограбування його селян.

    16 серпня 1566 року. Скарга Петра Загоровського про руйнування межових знаків між маєтками Загоровським та Свинюським.

    5 травня 1568 року. Зізнання возного Юхна Оранського про напад підданих князя Лева Коширського з с. Свинюх на малевського підданого королівського маршалка Петра Загоровського під час поїздки з с. Малева до с. Загорова, захоплення коня, воза та інших речей.

    14 серпня 1568 року. Зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про відмову Бальтазара Гнівоша повернути королівському маршалку Петру Загоровському коней.

    18 серпня 1568 року. Скарга Бальтазара Гнєвоша Свинюського на луцького ключника Олександра Журавницького про наїзд на його маєток с. Коритниця, побиття й пограбування підданих.

    3 вересня 1568 року. Зізнання возного Тихна Радовицького про вбивство Миська Лобаса, слуги Остафія Колпитовського, підданими Бальтазара Гнєвоша Свинюського — служебником Іванком Півцем, боярами Пилипом Сеньковичем, Яцьком Сушковичем, підданим Лашком Щасновичем та ін.

    26 вересня 1568 року. Зізнання возного Тихна Радовицького про вручення урядового заручного листа Бальтазару Гнєвошу Свинюському котрий погрожував Якову Колпитовському, його дітям, слугам і підданим із с. Колпитова.

    28 вересня 1568 року. Скарга королівського дворянина Бальтазара Гнєвоша Свинюського на Ждана Коїленського про поранення й пограбування його слуги Лєнарта Дворецького в м. Володимирі на вулиці Жидівській.

    28 листопада 1570 року. Повідомлення луцького ключника Олександра Журавницького про несплату чопового з маєтків: … Бальтазара Гнєвоша Свинюського — сіл Свинюхи, Козлів і Бубнів Володимирського повіту та с. Пустомити Луцького повіту.

    Володимирський Ґродський суд. Подокументні описи актових книг / Наукова редакція: Г. Боряк, Л. Демченко. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. — К., 2002. — Випуск 1: Справи 1—5. 1566—1570. — С. 25, 26, 80, 90, 92, 94, 129, 181[9].

  4. Por. Rejestr 1570, s. 22. Balcer Gniewosz był synem Krzysztofa. Pochodził z rodziny Gniewoszów z Oleksowa h. Rawicz. Był dworzaninem i sekretarzem królewskim. W posiadanie dóbr na Wołyniu wszedł dzięki małżeństwu z kniaziówną Teodorą (Fedorą) Czartoryską, rodzoną siostrą kniaziów Aleksandra i Iwana, a wdową po Michale Świniuskim. Por. Boniecki, Herbarz, t. VI, Warszawa 1903, s. 138; Dworzaczek, Genealogia, t. II, tabl. 181; K. Niesiecki, op. cit., t. IV, Lipsk 1839, s. 155–156
  5. 26 травня 1592 року. Скарга Малхера Зайончковського, шафера Фрідріха Тишкевича, на свинюського намісника Криштофа Орховського та двох жидів-орендарів Маєрів про незаконне стягнення мита в містечку Свинюхи, з підвод з пшоном, транспортованих з коденського та слободищенського маєтків Тишкевича на продаж до Любліна та Казімежа. Торгівля на Україні. XIV ‒ середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина / Упорядники В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко. ‒ К.: Наук. думка, 1990. — С. 221. — ISBN 5-12-001238-8.
  6. 7 вересня 1598 року на дорозі з Свинюх до Володимира, свинюським жидом-орендарем Бером, підданим Марка Собеського, був побитий та пограбований священник села Хмелів Іоан[11].
  7. Заяць А. Є. Міське суспільство Волині XVI — першої половини XVII ст.[12]
  8. Za udział w kampanii beresteckiej Czarniecki obdarowany został przez króla nowymi nagrodami: aktem z 24 sierpnia 1652 r. otrzymał w dożywocie miasteczko Świniuchy z 4 wsiami w województwie wołyńskim.[13]
  9. Мемуари Вільгельма Габсбурга // Військово-історичний альманах. — 2002. — число 1(04). — C. 148[23]
  10. Феофіл Дацюк з дружиною Павліною були біженцями в селі Старий Чуднів, Чуднівської волості Житомирського повіту а жителі Скобелки евакуйовані 15 серпня 1915 року були біженцями в селі Гаврилівка Катеринославської губернії.
  11. 1-а батарея 25-го мортирного дивізіону, 6-а польова важка артилерійська бригада і 9-а Сибірська стрілецька артилерійська бригада.
  12. На схід від Свинюх і на північ від села Коритниця[27].
  13. За цей бій, командир 35-го Стрілецького полку Франц Воронович був нагороджений орденом святого Георгія IV ст. а підполковник Мартин Лепа і поручник Микола Бєлов Георгієвською зброєю[29].
  14. Жінки — біженці з Скобелки повертались пішки ранньою весною щоб посадити городи, мама Анастасії померла в дорозі від тифу, чоловіки з дітьми на возах з майном виїхали додому з села Гаврилівка в серпні 1921 р.
  15. 3 липня 1941 р. на командному пункті 79-ї піхотної дивізії в Горохові військовополонений Олександр Бондер засвідчив що 29—30 червня під Свинюхами був свідком розстрілу комісаром трьох беззбройних полонених німецьких солдат які лежали на землі[49]. За доповіддю начальника штабу 124-ї стрілецької дивізії капітана Повійчука — в боях, до виходу з оточення, було розстріляно 250 полонених німецьких солдат і 63 офіцери.
  16. Миколі Дацюку (1925 р.н.) вдалось втекти з поїзда в Володимирі-Волинському. Знаючи німецьку мову він сказав що болить горло і йому потрібна тепла вода, німецькі охоронці, між вагонами, пропустили його до машиніста паровоза який виявився поляком, на прохання дати гарячої води він кивнув головою в сторону відкритих дверей з другої сторони поїзда де були забиті вікна. Микола подумав — як помирати то в рідному краю і вискочив впавши у жито очікуючи пострілів та машиніст напустив багато пари, поїзд рушив і зник в далині. Переховувався в знайомих, проходження фронту перележав в копиці сіна яку пронизували кулі, чути було німецьку а вийшов коли почув російську мову. Пішки повернувся додому і майже одразу був мобілізований в Червону армію. Його знайшли серед мертвих з важкою контузією під час боїв в Карпатах.
  17. Німецькою поліцією, за втечу з ув'язнення, розшукувався — Куприюк Олексій (20.03.16 р.н.)[51]
  18. У роки війни заниження своїх втрат і завищення втрат супротивника диктувалось як пропагандистськими міркуваннями, так і прагненням самих військових представити перед вищим начальством, військовим і політичним, результати своєї діяльності в найкращому світлі.
  19. За спогадами ветеранів їх одягли в прострелені і закривавлені шинелі та чоботи. Вони тягли в гори на собі важке озброєння, голодували (один сухарик на день), зморені вночі, прихилившись до стовбура дерева, перед сном молились і прощались один з одним бо не знали чи доживуть до ранку.

ПриміткиРедагувати

  1. Леонтович Ф. І. Бібліографія // Записки Наукового товариства імені Шевченка / за ред. М.С.Грушевського. — Льв. : З друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1899. — Т. 28, кн. 2. — С. 16—17.
  2. Про затвердження Меж районів річкових басейнів, суббасейнів та водогосподарських ділянок. zakon.rada.gov.ua. Процитовано 2020-07-06. 
  3. Панькевич С. Г. Аналіз сучасної агроекологічної ситуації у Локачинському районі Волинської області / С. Г. Панькевич // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. Сер. : Сільськогосподарські науки. — 2013. — Вип. 4. — С. 95.
  4. Інтерактивна карта грунтів України. Superagronom.com (uk). Процитовано 2020-07-07. 
  5. Літопис руський. Роки 1152 — 1158.
  6. Архив Юго-Западной России: в 37 т. — Киев: Тип. С. В. Кульженко, 1907. — Ч. 8 : Т. 4 : Акты о землевладении в Юго-Западной России в XV—XVIII вв. — С. 20—21(рос.)
  7. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie / Wydane przez Bronisława Gorczaka. — Lwów: Drukarnia zakładu narodowego im. Ossolińskich, 1890. — Т. III : 1432—1534. — S. 323(староцерковнослов'янськ.)
  8. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (1907). irbis-nbuv.gov.ua. Процитовано 2020-05-12. 
  9. Володимирський Ґродський суд. Подокументні описи актових книг / Наукова редакція: Г. Боряк, Л. Демченко. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. — К., 2002. — Випуск 1: Справи 1—5. 1566—1570. — С. 25, 26, 80, 90, 92, 94, 129, 181.
  10. Marek Sobieski h. Janina. www.ipsb.nina.gov.pl (pl). Процитовано 2020-02-20. 
  11. ИнфоРост, Н. П. ГПИБ | Ч. 1 : Т. 4 : Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322—1648). — 1883.. elib.shpl.ru (рос). с. 227 п-417. Процитовано 2020-04-04. 
  12. Заяць А. Є. Міське суспільство Волині XVI — першої половини XVII ст.: монографія / А. Заяць. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2019. — 582 с. — ISBN 978-617-10-0532-7.
  13. Polska w okresie Drugiej Wojny Połnocnej 1655–1660. — Tom drygi: Rozprawy / PAN. Instytut Historii. — Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1957. — S.122.(пол.). http://history.org.ua/uk. Процитовано 2020-03-30. 
  14. AGAD, MK, Lustracje, dz. XVIII, 74, s. 103—105(пол.)
  15. Ciara S. Senatorowie i dygnitarze koronni w drugiej połowie XVII wieku. — Wrocław: Zakł. Nar. im. Ossolińskich, 1990. — S.145. — ISBN 83-04-03339-9.(пол.)
  16. Корпус принца Конде в Российской империи (1798-1799 гг.). История России.. statehistory.ru. Процитовано 2020-05-14. 
  17. М. И. Кутузов. Сборник документов / под ред. Л. Г. Бескровного. — М.: Военное издательство военного министерства Союза ССР, 1951. — Т.2. — С. 367, 373.
  18. Бутурлин Д. История нашествия императора Наполеона на Россию в 1812-м году. — Ч. 1. — СПб. : в военной тип., 1837. — C. 399.(рос.)
  19. Хоміч Д. В. «Мала війна» на Волині в 1812 році // Історичні студії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. — Луцьк: Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, 2013. — Вип. 9 —10. — С. 37.
  20. Свинюхи // «Еврейская энциклопедия Брокгауза и Ефрона». — 1913. — Т. XIV. — Ствп. 74. (рос.) .
  21. Обзор Волынской губернии за 1899 год .— Житомир: Волынская губ. тип., 1900.— С. 48.. elib.shpl.ru. Процитовано 2020-02-20. 
  22. За горілку. // Рада. — 1908. — № 28. — С. 5.
  23. Військово-історичний альманах. Процитовано 2020-03-4. 
  24. РДВІА, ф.2005, оп.1, спр.42 «С перепиской по устройству беженцев», п-1—704.(рос.)
  25. РДВІА, ф.2003, оп.2, спр.945 «Справка…о беженцах», п-1—22.(рос.)
  26. Höfer, altábornagy A Strypáig nyomult előre Pflanzer-Baltin serege. Luck előtt tért nyertünk // Egri Ujság. — 1915. — № 240. — С. 1.
  27. РДВІА, ф.2671, оп.1, спр.73 «Схема движения 57-го пехотного Модлинского полка в бою 18 августа при деревне Корытница», п-60.(рос.)
  28. РДВІА, ф.3369, оп.1, спр.74 «Журнал военных действий 35-го Сибирского стрелкового полка … с 1-го июля 1916 по 31-е августа 1916 года», п-14—16.(рос.)
  29. ГПИБ | [… с 1 по 31 июля 1917 года]. — [1917].. elib.shpl.ru (рос.). с. 18-27. Процитовано 2020-06-17. 
  30. а б РДВІА, ф. 2067, оп.1, спр.322 «О действиях 8-й Армии», п-267, 284—285, 313.(рос.)
  31. Оськин М. В. Брусиловский прорыв / Максим Оськин. – М. : Яуза : Эксмо, 2010. – 412, [2] с. — ISBN 978-5-699-41809-1.(рос.). 
  32. Торнау С. А. Бой 3-го сентября 1916 года, у Корытницкого леса // С родным полком (1914—1917 гг.). — Берлин, 1923.(рос.)
  33. а б Макаров Ю. В. Мой последний приезд на войну (июль — Сентябрь 1916 года) // Моя служба в Старой Гвардии. 1905—1917. Мирное время и война. — Буэнос-Айрес: Доррего, 1951.(рос.)
  34. а б Полковник Малевский-Малевич А.П.Кутепов Л.-Гв. в Преображенском полку // Генерал Кутепов : Сборник статей. — Париж: Издание Комитета имени генерала Кутепова, 1934. — С. 203—205.(рос.)
  35. ИнфоРост, Н. П. ГПИБ | … с 1 по 30 апреля 1917 года. — [1917].. elib.shpl.ru (рос.). с. 47, 51—53, п-92, 96—98. Процитовано 2020-06-17. 
  36. ИнфоРост, Н. П. ГПИБ | … с 1 по 31 мая 1917 года. — [1917].. elib.shpl.ru. с. 12,17, п-581,586. Процитовано 2020-06-17. 
  37. Русский Инвалид, № 113. — 16-го мая 1917 г. — С. 2.
  38. Керсновский А. А. История Русской армии. — Т. 4. — М.: Голос. 1994. — 368 с., ил. — ISBN 5-7117-0014-6; ISBN 5-7117-0059-6.(рос.)
  39. РДВІА, ф. 2067, оп.1, спр. 566 «Объяснения по делу о бое 14-го сентября 1916 года у деревни Свинюхи», п-1040—1043.(рос.)
  40. Геруа Б. В. Генерал-квартирмейстерство в штабе Особой армии // Воспоминания о моей жизни. — Париж, 1969. — Т.2. — С. 153—154.(рос.)
  41. Német-orosz helyzet Swininchy-Koritnica között. [H IV d 599/6-28] | Maps | Hungaricana. maps.hungaricana.hu. Процитовано 2020-05-20. 
  42. Osztrák-magyar helyzet Swiniuchy környékén. [H IV d 599/12-4] | Maps | Hungaricana. maps.hungaricana.hu. Процитовано 2020-05-20. 
  43. Wielkopolska Biblioteka Cyfrowa (WBC), sygn.213320, «Zarys historji wojennej 6-go pułku piechoty legionów», s.28, diapozytyw — 29.(пол.)
  44. Wielkopolska Biblioteka Cyfrowa (WBC), sygn.213320, «Zarys historji wojennej 3-go pułku ułanów», s.32, diapozytyw — 32.(пол.)
  45. Władysław Kosno. Wikipedia, wolna encyklopedia (pl). 2020-04-01. Процитовано 2020-04-11. 
  46. Клюев Л. Л. Первая конная Красная армия на польском фронте в 1920 году / Л. Клюев ; с предисл. С. М. Буденного. — М. : Гос. воен. изд-во, 1932. — С. 113, 125, Схема № 32—33.(рос.)
  47. 44 Киевская дивизия [Текст]: история походов и боевых действий 44-й Киевской стрелковой дивизии 1918—1920 г.г. / под общ. ред. А. Осипова. — Киев: [б. и.], 1923. — С. 57.(рос.)
  48. Шевчук В. А. Діяльність Церкви адвентистів сьомого дня на території Західної України в міжвоєнний період (1919—1939 рр.). — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2019. — 20 с.
  49. Franz W. Seidler «Crimes against the Wehrmacht» (translated by C.W. Porter)
  50. Доклад командира 124 сд о выходе дивизии из окружения противником. pamyat-naroda.ru. Процитовано 2020-04-25. 
  51. книга «Sonderfahndungsbuch Polen». www.sbc.org.pl. Процитовано 2020-06-15. 
  52. Ленартович О. До питання про чисельний склад УПА / О. Ленартович // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Історичні науки. — 2013. — Вип. 20. — С. 22.
  53. Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА: у 2 т. — Т. 1: Війна під час війни. 1942—1945 / Відп. ред. та упоряд. В. М. В'ятрович. Львівський національний університет імені Івана Франка; Центр досліджень визвольного руху. — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011. — С.229. — ISBN 978-966-1594-14-1
  54. полковник Власов; полковник Бершадский (1944-07-14). Боевое донесение штаба 106 сд. pamyat-naroda.ru (російською). ЦАМО, Фонд: 1294, Опись: 1, Дело: 12, Лист начала документа в деле: 46. Процитовано 2020-06-11. 
  55. І.В. Бершадский, полковник (1944-07-14). Схема положения частей 106 сд. pamyat-naroda.ru (російською). ЦАМО, Фонд: 969, Опись: 1, Дело: 51, Лист начала документа в деле: 182. Процитовано 2020-06-11. 
  56. полковник Бершадский, подполковник Буравко (1944-07-14). Оперативная сводка штаба 106 сд. pamyat-naroda.ru (російською). ЦАМО, Фонд: 969, Опись: 1, Дело: 51, Лист начала документа в деле: 179. Процитовано 2020-06-11. 
  57. Літопис УПА. Нова серія. ‒ Т. 15: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. ‒ Кн. 2: 1945‒1954 / Ред. рада: П. Сохань (співголова), П. Й. Потічний (співголова), Г. Боряк, В. Лозицький, Р. Пиріг, Ю. Шаповал, О. Удод, С. Кокін, М. Посівнич; Упорядн.: С. Власенко, С.Кокін, В. Лозицький. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Видавництво «Літопис УПА» ; Державний комітет архівів України; Галузевий державний архів СБУ. — Київ; Торонто, 2011. — С. 143—145.
  58. Реабілітовані історією. Волинська область. — Луцьк: Надстир'я, 2017. — (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією»: у 27 т. / голов. редкол.: Смолій В. А. (голова) [та ін.]). Кн. 3 / [обл. редкол.: Мишковець С. Є. (голова) та ін.]. — 2017. — С. 162, 438.
  59. Реабілітовані історією. Волинська область. — Луцьк: Надстир'я, 2013. — (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією»: у 27 т. / голов. редкол.: Солдатенко В.Ф. (голова) [та ін.]). Кн. 2 / [обл. редкол.: Курилюк О.І. (голова) та ін.]. — 2013. — С. 257—258.
  60. Антонюк Я. Український визвольний рух у постатях керівників. Волинська та Брестська області (1930—1955) [Текст] / Ярослав Антонюк. — Львів ; Торонто: Літопис УПА, 2014. — 1069, [2] с. : іл. — (Літопис УПА. Бібліотека ; т. 13). — С. — 615, 662, 666. — ISBN 978-966-2105-56-8.
  61. Бабиляс Василь Наумович. ua.openlist.wiki (uk). Процитовано 2020-05-30. 
  62. Західноукраїнське село у повоєнні роки (1944-1953 років). stud.wiki. Процитовано 2020-06-09. 
  63. Реабілітовані історією. Волинська область. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. — (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією»: у 27 т. / голов. редкол.: Тронько П. Т. (голова) [та ін.]). Кн. 1 / [обл. редкол.: Курилюк О. І. (голова) та ін.]. — 2010. — С. 361.
  64. Боярчук А. В. Православне духовенство Волинської губернії: формування, матеріальне забезпечення. громадська та душпастирська діяльність: дис. канд. іст. наук : 07.00.01 / Боярчук Андрій Володимирович — Луцьк, 2019. — С. 125—126.
  65. Waase K. Deutsche Jugend, erlebe die große Zeit mit!. — Osterwieck-Harz und Leipzig: Verlag von A.W. Zickfeldt, 1917. — S. 36, 37.
  66. Українські січові стрільці, 1914—1920 (За ред. Б.Гнаткевича та ін.; Іл. оформл. І.Іванця. — Репринт. відтворення з вид. 1935 р. — Львів: Слово, 1991. — С. 115. — ISBN 5-7707-1660-6.
  67. Кравчук П. А. Рекорди Волині 1993. – Любешів, 1994. – 64 с. ISBN 5-7707-2014-1/4. С. 44
  68. Архіпастирський візит до Свято-Покровської парафії села Привітне Локачинського благочиння - Православна Церква України Володимир-Волинська єпархія. cerkva-vv.info. Процитовано 2020-05-12. 
  69. У Привітному була звершена Божественна літургія (uk). 2019-11-03. Процитовано 2020-05-30. 
  70. а б Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир : Волынская губернская типография, 1906. — С. 44. (рос.)
  71. а б Skorowidz miejscowości Rzeczypospolitej Polskiej: Opracowany na podstawie wyników pierwszego powszechnego spisu ludności z dn. 30 września 1921 r. i innych źródeł urzędowych. Т. IX: Województwo Wołyńskie. Warszawa: Główny Urząd Statystyczny. 1923. 16.  (пол.)
  72. а б в г д Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, розподіл населення за рідною мовою, Волинська область
  73. а б Clarity Project. clarity-project.info. Процитовано 2020-05-21. 
  74. Екологічний паспорт Локачинського району - Voladm.gov.ua. Волинська Обласна Державна Адміністрація. Процитовано 2020-05-21. 
  75. Археологічні пам'ятки Волинської області (матеріали до «Зводу пам'яток історії та культури України. Волинська область») / упоряд-ники: М. М. Кучинко, Г. В. Охріменко, О. Є. Златогорський. — Луцьк: Вежа-Друк, 2017. — С. 453.
  76. Звід пам'яток історії та культури України. Волинська область: Пам'ятки археології (Матеріали до «Зводу пам'яток історії та культури України») / НАН України. Інститут історії України; Центр досліджень історико-культурної спадщини України. — К., 2018. Електронний ресурс — С. 121—122.

ДжерелаРедагувати

  • Anusik Z. Własność ziemska w województwie wołyńskim w 1570 roku // Przegląd Nauk Historycznych. — 2011. — Vol. 10. — S. 53. (пол.)