Відкрити головне меню

Бо́яри — збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Бояри - це вищий клас населення; він не однорідний, бо до нього входили, як люди словянського походження так і варязького.

Щодо походження терміна бояри висловлюються різні думки. Одні дослідники виводять його від старослов'янського «бой» (воїн) або «болій» (великий), інші — від тюркського «бояр» (вельможа, багатий муж), ще інші — від староісландського boaermen (знатна людина).

Бояри за Київської РусіРедагувати

Виникнення боярства на Русі виноситься до епохи розкладу родоплемінних відносин у слов'янських племен (6-9 ст.). У період утворення Київської держави бояри поділялися на дві великі групи:

  1. земські бояри (старці, градські) — потомки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства;
  2. княжі бояри — представники верхівки княжої дружини (на відміну від гриді) та урядники його двору.

Земські бояри були місцевого походження. Вони були великими землевласниками й господарювали за допомогою невільників (челяді). Звали їх також огнищанами тому, що челядь звано огнищаном; огнище означало осередок дому чи господарства.

Огнищанцом звався кожний, хто мав багато челяді.

Деякі бояри мали дуже багато невільників, кількість яких часто доходила до трьох тисяч осіб.

Земські бояри виступають у Х й XI ст. під різними назвами - нарочитіє людіє, старішини градські, старішини людські, старці (дорадники). Остання назва старці вказує на Їхнє походження, а провідників передісторичних родів у торгових містах до складу земських бояр входила й торговельна аристократія; до їх складу увійшли й давні слов'янські князики, що були ще перед приходом варягів, землі яких увійшли в київську державу.

Із зміцнінням влади князя земські бояри зближуються до князя, мешкають у городах і мають державні уряди та входять до складу княжої дружини, де зустрічаються з другим родом бояр, що звалися дружинниками. Це - друга група боярів. Вони спершу рекрутувалися з чужих елементів (варягів); бояри дружинники вступали на службу князів як провідники окружних відділів. Як довірені особи князя за мирного часу вони діставали управу поодиноких волостей, чим перевищували земських боярів щодо значення в державі.

Щоб не втратити значення, земські бояри мусили наблизитися до князів, вступити до Їх дружин, та й собі брати участь в адміністрації землі. Бояри дружинники виступали під назвою княж муж, і це становило найвищий щабель верстви княжої дружини, яка ділилася на старшу й молодшу.

Княжа дружина

Під цим поняттям розуміємо ближче оточення князя у справах державного й приватного господарства; була це зарівно й збройна сила, якою особисто розпоряджався князь.

Назва дружина мала й ширше значення: у літописі читаємо, що князь називав увесь народ, що виступає в загальнім ополченні, "О моя люба дружина". Цю назву вживано теж у значенні населення верви, що приймала поруку за свого члена. Дружина не була прив'язана до землі, а тільки до князя; коли князь переходив на інше князівство, то переходила з ним і його дружина.

Відносини дружини до князя були вільні, бо вона складала договір з князем, могла його покинути, вимагала від князя радитися з нею, брала участь у договорах і хресному цілуванні; дружина проте мала обов'язком положити голову за князя.

Дружинники не діставали винагороди в грошах: князі лише віддавали їй честь, під якою розуміли впливові місця в адміністрації; не без того, звичайно, щоб вони не були рентовні. Але безпосередньої плати дружина не діставала, й правнича термінологія того часу навіть не знала виразу на означення державної платні за виконання публічних функцій.

Коли князь зробив щось самовільно без порозуміння а дружиною, тоді дружинники могли покинути князя.

У 11 ст. відбувається злиття обох груп боярства. Бояри були васалами князя, зобов'язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. Одночасно вони користувалися так званим правом від'їзду, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель. У часи Київської держави бояри не були замкнутим станом, були випадки, коли до їхнього середовища потрапляли представники міщан, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздрібненості посилилась економічна могутність бояр, зросло їх політичне значення.

У Галицько-Волинському князівстві впродовж 12-13 ст. вони брали участь у всіх державних справах і неодноразово були керівниками антикнязівських виступів (наприклад, Костянтин Сірославич, Володислав Кормильчич). Дещо меншим був вплив бояр на політичне життя Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського та інших князівств.

Бояри займали найважливіші посади при княжому дворі. З їх середовища призначалися двірські (управителі княжим господарством), скарбники, печатники (держателі княжої печатки), мечники, стольники та інші. Вони очолювали обласну адміністрацію — були княжими посадниками та тисяцькими. Найбільш заслужені і найзнатніші бояри входили до складу Боярської ради, — що була дорадчим органом при князі.

Бояри за часів Речі ПосполитоїРедагувати

Після переходу українських земель під владу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського основна частина бояр перейшла на службу до великих князів литовських та польських королів і була включена до шляхетського стану. Середньо- і малозаможні бояри втратили частину своїх привілеїв і перетворилися на військових слуг, урядників та інших, що служили панам та князям на правах ленної залежності. За часів Польсько-Литовської держави вище боярство прибрало назву панів, або земян, а стара назва — бояри залишилася при дрібних боярах. Нижчий прошарок боярства разом з дрібною шляхтою впродовж тривалого часу боровся проти засилля панів. Ця боротьба закінчилась у 16 ст. формальним зрівнянням у правах всіх представників шляхти, наприклад, при виданні Литовських Статутів 1529 і 1566 рр. і за часів литовсько-польської унії дрібні бояри правно зрівнялися із заможною шляхтою і здобули право судитися в шляхетських земських судах нарівні з панством. Такий стан зберігся на українських землях під польсько-литовською владою до кінця 18 ст. Рештки українських бояр-шляхти, що перейшли на службу до козацької держави — Війська Запорізького, набули тих прав, які давала служба в козацькому війську, без огляду на їх родовід. Частина збіднілих бояр в часи формування і розвитку українського козацтва поповнювала його ряди, з їх середовища походила значна частина керівників козацьких рухів у 16-17 ст.

Бояри в Московській державіРедагувати

 
«Боярське весілля», К. В. Лебедєв (1883)

Протягом 15-17 ст. бояри були представниками правлячої верхівки у Московській державі. Вони перетворилися на замкнутий стан, який претендував на панівну роль в урядуванні, що провокувало репресії з боку московських великих князів (з 1547 — царів). Так, за Івана IV (1533—1584) під час так званої опричнини було знищено або заслано значне число бояр, речників найзначніших і найбагатших родів. Згодом, боярами стали іменуватися служилі люди вищого розряду, що входили до складу Боярської думи. Формально титул боярина не скасовано, але з початку 18 ст. не було випадків нагородження цим титулом.

 
"Очікування виходу царя" Андрій Петрович Рябушкин. Чим вища горлатна шапка, тим вищий статус.

Боярство на українських землях в складі МолдовиРедагувати

У Молдові, а також на українських землях, що знаходилися в її складі (див. Буковина) боярами називали великих землевласників. Боярство тут сформувалося у 13-14 століттях і протягом наступних століть відігравало провідну роль у політичному житті регіону, проводило активну румунізацію українських земель. Особливо масштабним цей процес був у 19181940, коли фактично була припинена політична та культурно-просвітницька діяльність українського населення. У результаті включення Північної Буковини до УРСР у 1940 боярство було ліквідоване. У 1945 році така ж доля його спіткала у Румунії.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати