Смерд (дав.-рус. смьрдъ) — член громади на Русі у ХІ-XV століттях, людина, позбавлена особистої свободи і власності.

Термін «смерди» як означення категорії населення побутував на руських землях (зокрема у Галичині, Новгороді Великому, Пскові; нині місто в РФ) до кінця 15 — початку 16 ст., а пізніше вживався лише в значенні «людина низького походження» і як образлива лайка. Ця обставина утруднює семантичний аналіз слова «смерд»[1].

ЕтимологіяРедагувати

Слово смерд походить від прасл. *smьr̥dъ, утвореного від дієслова *smьr̥děti («смердіти»). Як вважається, назва зумовлена зверхнім ставленням знаті до простих общинників, кочовиків до простих землеробів. Також пов'язується з латис. mērdelis («ослабла з голоду істота»), mērdêt («виснажувати, морити голодом»), лит. mérdeti («боротися зі смертю, бути хворим»)[2].

ІсторіографіяРедагувати

На думку дослідників таких як Михайло Владимирський-Буданов, Микола Максимейко, Борис Греков, Михайло Брайчевський та інших, смердами називали дві категорії селян — вільних, які згодом втрачали поступово свободу, і залежних. На противагу цьому погляду інші дослідники, такі як Василь Ключевський, Михайло Грушевський, Сергій Чернов, Олександр Пресняков і С. Покровський обстоювали наявність тільки однієї категорії смердів — вільних селян, які жили на власних землях і княжих наділах.

Відмінного погляду на смердів, як напіввільних або цілком залежних селян, що були посаджені на державні землі й обкладені даниною, дотримувалися деякі радянські дослідники, такі як Серафим Юшков, Л. Черепнін і Олександр Зімін.

Соціальний статусРедагувати

На відміну від холопів та інших категорій невільних людей на Русі, смерди могли мати свою землю і майно, користуватися подекуди правом спадщини і виступати на суді свідками. За порушення законів вони платили кару, як й інші вільні люди того часу. Проте за вбивство смерда карали такою ж мірою, як за вбивство холопа.

Під час великомасштабної війни смердів набирали у військо. Вони складали народне ополчення — «воїв» і мусили виступати у похід за свій кошт. Як правило, смерди становили піхоту князя, хоча деякі заможні з них мали коней. За подвиги на війні деякі смерди могли стати служилими боярами князя.

Смерди у Київській Русі — залежні селяни, що віддалися під захист князя та отримували землю в його володіннях (іноді представники переможених племен). Смерди сплачували чинш, виконували воїнські та інші повинності[3].

Зникнення термінуРедагувати

Назва смердів зникає в Київській Русі з кінця 12 століття. Згодом смерди згадуються для визначення залежних селян у джерелах Галицько-Волинського князівства 13 — 14 століть, а то й у документах 15 — 16 століть. Починаючи з 13 століття на українських землях назва смерд була поступово витіснена словом кмет.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Вілкул Т. Л. Смерди // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 668. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  2. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  3. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати