Відкрити головне меню

Соціалісти́чне змага́ння — радянський термін на позначення різноманітних, переважно позаекономічного характеру, заходів підвищити продуктивність праці, в основу яких покладені не так стимули матеріального зацікавлення, як апеляції до «соціалістичної свідомості» працівників віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму.

Зміст

ІсторіяРедагувати

Соцзмагання визначалося як «основна форма соцорганізації праці» (Й. Сталін, 1929), «економічна закономірність соціалізму» тощо. На початку 1970-х соцзмагання визначалося як «метод будівництва соціалізму і комунізму; однією з рушійних сил зростання продуктивності праці; ефективної методики виховання у трудящих комуністичного ставлення до праці, залучення їх до управління виробництвом». Нарешті, воно дістало і конституційне закріплення: у ст. 8 Конституції СРСР 1977 зафіксовано: «Трудові колективи розвивають соціалістичне змагання».

За перший етап соцзмагань радянські джерела вважають «комуністичні суботники», запроваджені з 1919 В. Ленін, який сам брав у них участь, надавав великого значення цим «суботникам»; було навіть видане спеціальне «Положення про суботники» (1920), але наслідки їх були незначні, і з переходом до НЕПу вони пішли в забуття. В ідеї це була безкоштовна праця на державу всього працездатного населення, в якій ознак соцзмагань ще не було. Соцзмагання виникло у 1926 у зв'язку з проголошенням курсу на індустріалізацію країни. Це було ударництво, яке полягало в тому, що окремі робітники, бригади і цілі підприємства брали на себе зобов'язання збільшити норми виробітку, знизити собівартість і поліпшити якість продукції, висували підвищені зустрічні плани. Ударників й ударні підприємства порівняно з іншими фаворизовані: краще забезпечувались устаткуванням і сировиною, а ударників — ліпшим постачанням, що в 30-х, за браком товарів широкого вжитку, мало не абияке значення. У грудні 1929 у Москві відбувся перший всесоюзний з'їзд ударних бригад, який звернувся с закликом (практикованим і за наступних п'ятирічок) до всіх робітників виконати першу п'ятирічку за 4 роки. Подібні з'їзди колгоспників-ударників відбулися в 1934 і 1935.

Рухи соцзмаганьРедагувати

Дальшим розвитком ударництва було соцзмагань між робітниками, бригадами і підприємствами за підвищення виробничих показників. У 1932 виник широко тоді пропагований Ізотовський рух, новим у якому було те, що його ініціатор, донецький шахтар М. Ізотов, крім уже відомих, висунув ще одне зобов'язання: допомагати відсталим робітникам і наглядати за їх працею.

Але найвищим етапом у соцзмагань став з 1935 стахановський рух, спрямований на встановлення високих виробничих рекордів. Щоб забезпечити його ініціаторові, теж донецькому шахтареві О. Стаханову, нечуваний доти рекорд, йому створили ідеальні умови: дали найкращу вугільну лаву, призначили помічників на виконання допоміжних робіт (які шахтар у звичайних умовах виконував сам), і він за зміну виробив понад 14 норм. Стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях нар. господарства. Зокрема в Україні відомий був стахановськими рекордами на залізничному транспорті П. Кривоніс, ініціаторка руху «п'ятисотниць» (змагання за вирощування 500 центнерів цукрового буряка з га) М. Демченко, трактористка П. Ангеліна та ін.

За другої світової війни, крім інших форм соцзмагань, практиковано рух «двосотників» і «трисотників», які, не зважаючи на тривання робочого дня, зобов'язувалися виконувати норми на 200—300 %. За повоєнного часу виник рух новаторів, які змагалися за якнайкраще використання устаткування, опанування норм виробітку і перевиконання їх, опанування суміжних професій тощо. Сучасною формою С. з., що поширилася з 1958, є боротьба за звання ударника, бригади чи підприємства комуністичної праці під гаслом: «Вчитися, працювати й жити по-комуністичному». Нове в цьому русі, з уваги на поширення серед робітників алкоголізму і морального розкладу, — зобов'язання також дотримуватися зразкової поведінки і в побуті. Але й цей рух, хоч спочатку набрав великого поширення, насаджуваний згори апаратниками, неминуче був змушений збюрократизуватися, перетворитися на формальність, як було й з іншими починами. Іноді бригади і підприємства з дипломами комуністичних з часом нічим не відрізняються від інших, а то й відстають від них.

ОхопленняРедагувати

Формально соцзмагання вважається добровільним виявом ініціативи працюючих, але в дійсності його організують за наказами згори: постанови партійних з'їздів, конференцій, пленумів ЦК КПРС рясніють наказами про організацію соціалістичного змагання. В ідеї соціалістичного змагання мас охоплювати весь загал працюючих. На 1930 58,1 % всіх робітників брали в ньому участь, на 1957 — 85 %; у 1976 по СРСР соцзмагання охоплювало 87 млн осіб; в Україні — 20 млн, близько 10 млн робітників і службовців брали участь у боротьбі «за комуністичне ставлення до праці»; у 1977 відповідно — 21 й 11,5 млн. Практично (за «Комуністом України», ч. 10, 1977) це майже всі, хто працює в сфері матеріального виробництва. Протягом десятиліть практики соціалістичного змагання вироблялися різні форми стимулювання його. Тепер для переможців всесоюзного соціалістичне змагання запроваджено червоні прапори ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР, ВЦ СПС і ЦК ВЛКСМ з дипломами і грошовими нагородами. Новаторів нагороджують орденами і медалями, особливо заслуженим надають звання героя соціалістичної праці і нагороджують державними преміями (1976 їх видано 119 особам), а рядовим учасникам видають значки «Переможець соціалістичного змагання» і «Ударник п'ятирічки».

Попри ці засоби стимулювання соцзмагань, його здобутки не відповідають масовій участі в ньому працюючих. Радянська продукція як у промисловості, так і в сіль. господарстві не може конкурувати щодо кількости й якости з продукцією капіталістичних країн. Продуктивність праці сов. робітника удвоє нижча супроти продуктивности американського. Це пояснюється передусім тим, що в удержавленій економіці відсутні природні стимули матеріального зацікавлення, властиві механізмові економіки капіталістичних країн, бо хоч матеріальне заохочення практикується й у С. з., але користь від нього має лише невелике ч. працюючих: високі пропагандивні рекорди чи перевиконання планів приступні лише окремим одиницям, яким умисне створюють ідеальні умови праці; ці одиниці й користуються почестями та матеріальними вигодами: їх іменують «знатними людьми» («УРЕ») і в матеріальному забезпеченні підносять до високих ступенів партійно-сов. номенклатури. А весь загал працюючих на цьому лише втрачає, бо, орієнтуючись на високі рекорди й перевиконання планів поодиноких обранців, пізніше переглядають норми виробітку (в бік збільшення), і так соціалістичне змагання стає засобом визиску робітників і колгоспників.

Крім згаданих головних форм соцзмагань, було багато інших. Радянські джерела нараховують їх на 1957 понад 250, а на 1977 — понад 300. У переважній більшості вони були недовговічні і часто заникали, навіть не набувши розголосу. Бюрократично насаджуваний згори, рух С. з. перетворюється на формальне виконання директив, замилювання очей начальству, творення фіктивних рекордів (типові випадки в колгоспах, які, хотівши мати свою ланкову-героя соц. праці, потайки збільшують збір її врожаю, додаючи їй вирощене на інших ділянках), наслідком чого чергова форма соціалістичного змагання виявляється недійовою і доводиться винаходити нову. З цієї ж причини для активізації працюючих застосовують різні форми ніби участи їх в управлінні виробництвом. Однією з таких форм, що супроводить розвиток С. з., є виробничі наради, що виникли в 1923. Їх праця то пожвавлювалася, то занепадала. Щоб їх активізувати, пленум ЦК КПРС 1957 перетворив їх на постійно діючі. Суть їх у тому, що на заг. зборах робітників, а з 1958 — обраних уповноважених обговорюється праця підприємства і заходи до її поліпшення. Але й ця форма ніби участи робітників в управлінні виробництвом лишається фікцією, бо єдиноначальні директори підприємств виконують плани, призначені їм згори, і побажання виробничих нарад для них не обов'язкові. Взагалі ж практика С. з. з усіма його побічними формами активізації працюючих, на подобу виробничих нарад, довела їх неспроможність заступити природно властиві вільній, не удержавленій економіці стимули матеріального зацікавлення працюючих у підвищенні продуктивності праці.

Джерела та літератураРедагувати