Тивун

назва кількох категорій посадових осіб у Київській Русі

Тив́ун[1][2] (тів́ун, ті́ун) — управитель княжого дому, слуга, що виконував також судові та адміністративні поручення князя.[3] Назва кількох категорій посадових осіб (прикажчик, управитель, наглядач) у Київській Русі та на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і Московської держави до XVII століття. Слово тивун (дав.-рус. тиунъ, тивунъ) вважається давнім запозиченням з давньоісландської мови: від þjónn («слуга»), що є спорідненим з давн-англ. þéowen («наймичка, служниця»), гот. þius («слуга»), давн.в-нім. dionōn, dionēn та нім. dienen («служити»), а також з прасл. *tekti («бігти, текти»)[4].

Стародавня РусьРедагувати

У Київській Русі тіуном називались господарські управителі князя або бояр.

  • Тіун огнищанний (пізніше тіун двірський) відав домом (огнищем, двором) феодала;
  • Тіун конюшний відав конюшнями і табунами;
  • Тіун ратайний — польовими роботами і т. д.

Тіуни були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Більшість із них були невільними людьми. Однак за вбивство тіуна згідно з «Руською правдою» платилось подвійну виру. На посаду призначалися дружинники[5]. Особливо високими вважались звання «кінного тіуна», який відав кіньми князя, тому що князі і дружинники воювали на конях і на конях їздили в далекі подорожі.[5]

У 14-17 ст. існували тіуни великого князя, що займались його господарством і управляли окремими городами-селами, волостями, та тіуни, що входили до апарату намісників і виконували судові функції.

Велике князівство ЛитовськеРедагувати

У Великому князівстві Литовському тіунами називались великі феодали, що здійснювали управління волостями (пізніше — намісники).

В окремих місцевостях Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, тіуни були виборними представниками сільських громад.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. * Тивун // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  2. * Кулаковський П. М. Тивун // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 76. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  3. КОРОТКИЙ СЛОВНИК історичної термінології, що вживається в «Повісті врем'яних літ». // Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990.—558 с. Доступ
  4. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  5. а б Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д. Д. Благой, В. А. Варсанофьева, Б. А. Воронцов-Вельяминов, П. А. Генкель и др.; гл. редактор: А. И. Маркушевич; научн.редакторы: С. Д. Сказкин, М. В. Нечкина, Н. П. Кузин, А. В. Ефимов, А. И. Стражев, А. Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П. А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:221)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати